Текст книги "Волосся Вероніки"

Автор книги: Йозеф Талло

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

Проксима Центавра

Полковник Йорк вийшов з каюти і потягнувся. Каюта була маленька, бо на далеку дорогу потрібно було багато пального й ракета могла взяти лише одну людину.

Третя планета червоно-золотої Проксими Центавра привітала гостя урочистою тишею. Навіть вітер шумів лагідніше, а птахи на деревах сиділи тихо й не зводили очей з срібної ракети.

– Алло, хлопці! – гукнув полковник, побачивши, що дорогою швидко наближаються якісь істоти. Теоретики на Землі заздалегідь назвали їх терціанами, бо жили вони на третій планеті Проксими…

Терціани йшли тихо, як леопарди, видно, у них були гумові підметки, та й на вигляд терціани були зовсім не грізні.

Історична зустріч.

Йорк в очах терціан мав вигляд велетня. Адже мав шість футів росту, широкі плечі, гострі риси обличчя і ясно-сині очі. Його волосся вже припорошило сивиною, правда, легенько, тільки на скронях.

Терціани ж полковникові здалися убогі, непоказні й невеличкі.

– Отже, це ви? – запитав бадьоро полковник, бо не міг нічого кращого придумати.

Перший терціанин щось зашепотів. Можливо, виголошував промову, тільки дуже коротку. Потім усі обступили полковника й повели до якогось дивного приміщення.

– Зачекайте, хлопці, – попросив полковник, – у мене в ракеті є рація. Треба повідомити, що я прибув… Скажете й ви щось перед мікрофоном.

Тут він помітив, що ракета рухається за ним, ніби її несли невидимі руки.

– Ага! – ляснув полковник по плечу найближчого терціанина. – Працюєте з допомогою магнітного поля. Це добре. Не такі вже ви й нездари, як здавалося.

Йорка завели до пишних покоїв, де все відчинялося й зачинялося без найменшого шуму.

– Чудово! – сказав Йорк і задоволено ліг. – Це мені підходить. Тепер ввімкну вам музику.

Він дістав з кишені мініатюрний приймач і поцікавився, що б вони хотіли послухати.

– Ото дивуєтесь, правда? – не вгавав він. – Світло летить сюди роками, а я відразу маю зв’язок. Ми працюємо з допомогою антипротонів і гравітаційного поля. Техніка зв’язку в нас – на висоті!

Він пустив репродуктор сильніше, і перелякані терціани повтікали з кімнати.

Залишився тільки один. Здавалося, він не був найхоробріший, а проте лишився.

– І-бум, – тицьнув пальцем себе.

– Досить смішне ім’я! – пирскнув полковник. – А я – Йорк.

І-бум ввічливо вклонився і прошепотів:

– Йорк.

– То ти будеш моїм перекладачем? – І полковник простягнув І-бумові шоколадку.

І-бум розгорнув шоколадку, станіоль з’їв, а шоколадку обережно кинув у кошик.

– Нещасний! – пожалів його Йорк. – Та не журися, я з тебе людину зроблю. Хоча навряд ти будеш колись повноцінний.

І посідали до столу вчитися.

* * *

Коли налагодили зв’язок з третьою планетою, дали слово дружині полковника. Пані Елізабет Йорк була схвильована.

– Алло, Сесіль! – кричала вона, певна, що інакше чоловік не почує. – Алло, Сесіль! У нас здохла кицька Іви! Я завжди казала, що ті риб’ячі консерви погані! А так усі здорові! А що роблять терціани?

У мікрофоні щось загугнявіло, і пані Елізабет перелякалась. Та це тривало недовго, бо радисти відразу ж знайшли потрібну хвилю.

– Тепер, хто хоче, той і говорить у всесвіт, – зауважив майор Вудгаус, Йорків родич, директор радіокосмічної станції. – Недавно нам замість адмірала Брауна з Нептуна гавкав якийсь шакал.

– А може, лисиця! – сумнівалася пані Елізабет. – Адмірал розводить лисиць і любить на них полювати!

– Думаю, що ні. Хіба, може, космічна?

Розмова обірвалася, бо зв’язок відновився. Почувся голос полковника Йорка. Говорив він уже, мабуть, кілька хвилин, і тому привіти дружині загубилися в ефірі. Тепер він розповідав про терціан.

– Милі, але надто простодушні. Шанують мене, як бога. Не розуміють ще жодного мого слова, але живу я розкішно, навіть маю особистого секретаря. Називається І-бум. Такий примітивний. Саме вийшов, бо не любить, коли я розмовляю голосно. Взагалі тут – мертва тиша, і це мене трохи гнітить.

Космічний шум заглушив розмову, потім знову почули голос полковника.

– Так що незабаром привезем на Землю кількох терціан! Найрозумніші з них, мабуть, могли б у нас навчатися. Але ніякої кар’єри не зроблять. І-бума я навчив грати в бридж, грає слабо. І не вміє поводитись… Не має гідності і такий смішний!

– А терціанки? – запитала хтиво полковничиха. – Власне, це запитує тебе тітка Елеонора, знаєш, яка вона!… Постійно розлучається!

– Терціанки, – відповів поважно полковник, – для мене зовсім не існують! На мужчину з моїм становищем покладено тут місію, і я знаю, скільки завдячую авторитетові свого роду. Жаль, що в мене вже брудні манжети. До обіду вдягаю фіолетовий смокінг і жовтий галстук.

– Це досить оригінально! Я б тобі радила класти у верхню кишеньку ясно-блакитну хустинку, тільки зовсім маленьку! І не взувай ковані черевики. Це – твій давній гріх, ведмедю!

Вона гордилася своїм знаменитим чоловіком. Диви, як його зустріли! Найкращі покої, комфорт, чемність! Полковник уміє примусити шанувати себе.

Розмова скінчилася.

Коли пані Йорк вийшла, до мікрофона приступив майор Вудгаус.

– Ну що, старий бабій, чи є в них хоч якесь віскі?

– Я б цього не сказав. Харчуються таблетками.

– Дурні! На той рік надішлемо їм якісь дистилятори за вольфрам і германій. Зваж там на все це і якнайшвидше вертайся!

Потім ще три хвилини говорили на технічні теми.

Полковник навчив І-бума простих речень. Сам не знав по-терціанськи ні бе ні ме, але був задоволений з повільного перекладача.

– Чи це має значення, що ти так голосно розмовляєш? – запитав його перекладач.

– Має: не терплю вашого шепотіння. Воно нервує мене!

– Доказано, – пояснив скромно І-бум, – що саме зайвий шум порушує нервову систему. І послаблює увагу.

– Відчепися ти од мене. Я звик говорити голосно.

– А що таке – звик?

– Не дратуй. Звик – це й означає, що людина до чогось звикла. Що вважає за правильне, що її влаштовує…

– Ага, влаштовує, – кивнув І-бум. – Ми, господарі, хочемо, щоб нашому гостеві було в нас добре. Знайдемо тобі ліпше середовище.

Він підійшов до синього вогника, що блищав, як сапфір, і щось зашепотів. Вогник розгорівся і теж зашепотів. То був своєрідний терціанський телефон. Полковник це вже знав. Телефон грів, слухав, говорив і світив. Практичний винахід!

Полковника перевели до менш комфортного залу. Двері трохи рипіли, а у ванні капала вода.

– Ми хочемо, щоб тобі було добре, – сказав І-бум, – і ти себе ні до чого не неволь. Тільки почувай себе приємно. Ти – наш гість, і ми зробимо все, щоб ти почував себе як удома. Це наш обов’язок.

– Дуже мило з вашого боку, – пожвавішав полковник. – Але я не люблю, коли риплять двері і тече вода.

І-бум махнув рукою, і замість капання води полилася музика.

– Так приємно? – запитав І-бум так голосно, наче це розмовляв сам майор Вудгаус або Сесіль Йорк.

– Чудово! – Йорк ляснув його по плечу. – Це – приємно! Надіюсь, ти мене розумієш: якби ще пляшечку віскі!

– Віскі? – Перекладач звів брови: – А що це? Напиши хімічну формулу і матимеш віскі.

Не минуло й години, а пляшка вже стояла на столі. Правда, може й не зовсім віскі, але хмільне!

– Знаєш, І-бум, – розсівся у кріслі полковник, – заважають мені оцей комір і манжети. Ми тут самі, то я скину піджак.

– Будь ласка, – вклонився перекладач. – Ти давно міг його скинути.

– І паркети слизькі! Чоловіче, навіщо жити в кімнаті, де щохвилини можеш упасти? Я цього не розумію.

– Цьому легко зарадити. Тільки промов словечко…

– Слухай-но! Чому ти з’їв станіоль, а шоколад викинув?

– Станіоль нам смакує, а тієї чорної мазюки не вживаю.

– Невже, – підвівся полковник, – станіоль гігієнічніший, аніж шоколад?

– Авжеж!

– Цікаво! І мені теж треба його їсти?

– Я цього не казав, – боронився перекладач. – Ти наш гість, і ми зробимо все, щоб тобі було добре.

– Але я не хочу бути гостем.

– Чому? Бути гостем добре. Усе матимеш, чого захочеш!

Полковник допив віскі і сп’янів:

– Мені хочеться розбити твою голову оцією пляшкою!

Мені хочеться пити й пити, а не відчувати себе гостем! Мені хочеться скинути оцю фіолетову куртку і гутаперчеві манжети! Наплювать мені на них! Я хочу бути самим собою, а не якимось там прилизаним гостем.

– Правильно! – погодився І-бум. – Я тебе чудово розумію і дам тобі раду.

* * *

– Господи, Сесіль! – кричав у мікрофон майор Вудгас. – Що з тобою? Я вже місяць не чув від тебе тверезого слова. Варнякаєш щось, лаєшся, гикаєш, поводишся, вибач на слові, як свиня!

– Заткни пельку! – відповів голос з космосу.

– Полковнику! – перебив Вудгас. – Йдеться про честь мундира, опам’ятайся!

– Майоре, не кричіть на мене! – відповів полковник. – Ви довговухий йолоп, ви безпорадний осел! Я з вами не розмовляю! Це нижче моєї гідності!

Мабуть, полковник ударив мікрофоном об землю, бо довго нічого не було чути. Але десь через годину рація знову заговорила. Весь особовий склад прибіг до апаратів й уважно слухав.

З репродуктора обізвався тихий, спокійний голос:

– Говорить І-бум.

Говорив так тихо, що й слухачі, як хотіли щось почути, повинні були затихнути. На радіостанції була така тиша, хоч мак сій.

– Маємо ми тут з полковником клопіт, – шепотів І-бум, – він зовсім не може обійтися без оцих ваших дивних ліків. Як тільки йому їх не даємо, втрачає людяність, надіває якісь куртки, бундючиться і вдає з себе хтозна-кого. Ми не знали, що він у вас такий хворий, і тепер не встигаємо заготувати досить ліків. Наші лабораторії не були до цього пристосовані. Але ви не хвилюйтеся, ми постараємось.

– І-бум! – крикнув Вудгаус. – Майте совість, ви споїли його, як свиню…

– Будь ласка, тихше! – перебив його І-бум. – Мені здається, що й у вас не вистачає ліків. Попросіть до мікрофона когось, з ким можна було б розмовляти. Когось із рідні…

Але рідні не знайшли. Дружина й діти були на дачі. Хіба що тітку Елеонору? Але вона вже хильнула полинівки і підійшла до мікрофона дуже оригінально:

– Привіт, бовдуре!

– Цілую ручку, – ожив голос І-бума. – Нарешті знайшлася розумна людина. Послухайте, матусю. Ми запакуємо Йорка й надішлемо вам його додому. Що ви на це скажете?

– Будь ласка, бовдуре!

– Не можна з ним тут витримати: не вміє поводитись у товаристві. Такий смішний. Крім того, ота його дивна хвороба. Вважає себе за бозна-кого, а з нього сміються. Добре, що ми його хоч підтримуємо спиртними ін’єкціями.

– Це типовий дурень! – заявила Елеонора.

– Найтиповіший, – підтвердив І-бум. – Вважає себе нормальним, а інших – потурмаками… Жаль, що ті ліки шкодять здоров’ю. Недосконалий препарат. Ми вже працюємо над його удосконаленням.

– Хай їде краще додому! – порадила Елеонора. – Він уже не годиться для сучасного світу!

– Маєте рацію. Я сам думав, що більшість мешканців Землі вже перехворіла на оту хворобу, коли людина вважає себе за когось іншого…

– Яз вами згодна, пане, – відповіла Елеонора. – Дуже важко вважати себе за іншого. Нормальна людина того навіть не зуміє…

Розмова скінчилась.

Через деякий час полковник Йорк повернувся в робочому комбінезоні додому. Весь одяг, навіть смокінг і манжети, забув на третій планеті…

Векторне числення

Однією з умов надання кваліфікації капітана астронавтики був екзамен з тензорного й векторного числення.

Полякович ніяк не міг його скласти.

Виконував другорядні роботи на всяких космодромах. Буденну копітку роботу. Часом, коли його мучила ностальгія, проклинав увесь світ, проклинав зорі й безмежний космос…

Потім складав деталі ракет, а тоді його знову призначали на якийсь обсерваційний пост за межами Землі.

А коли засвоїв практичну частину службових обов’язків та набув певних знань, йому дозволили літати з досвідченими капітанами. Але це було порушенням правил.

Та інколи можна дивитися крізь пальці.

Отже, Полякович літав незаконно, тобто завдяки знайомству. Начальник мусив добре помізкувати, щоб знайти йому підходяще місце. Щоб нікому не кололо в очі, що не– кваліфікований астронавт виконує відповідальну роботу.

От окаянний хлопець, таки не знає векторного числення! Що з ним робити? Вигнати та знов послати на монтажні роботи?

Жаль засмучувати…

Полякович справді мав талант і всі дані астронавта, не хотів тільки збагнути таємниці тензорів і векторів.

– Не буде з нього путнього астронавта! – казали досвідчені космічні вовки.

Але начальник терпляче мовчав.

Сучасна космонавтика має досконалі лічильні машини. Екзамени з математики – це вже пережиток і формальність. Проте відмінити їх не можна. На випадок несправності, – хоч це тепер майже виключено, – замість кібернетичних машин мусить діяти людський мозок.

Однак Поляковичеві треба допомогти. Щоб не став жертвою консерватизму. Все-таки – чудовий хлопець!

Нарешті трапилась нагода.

Командир покликав до себе Поляковича і запросив сісти.

– Слухайте, – почав трохи здалека, – звісно, легше мріяти й бажати, ніж думати та працювати.

Полякович здивовано роззявив рота. Він не звик до салонної філософії.

– Високо ціню, – казав командир, – вашу діяльність і практичність. Маю для вас роботу.

– Слухаю.

– В області Арктура є невелика планета Нонна.

– Дев’ята собача морда, – зрадів гість.

– Висловлюйтесь, будь ласка, науково, – зауважив командир.

– Слухаю.

– Ми гадаємо, що Нонна зіткнеться з більшою планетою – Секстою. Ви чули про Сексту?

– Секстанка, цитрина, жаба, Євине яблуко…

– Годі! Ви засвоїли всі прізвиська… Те, що я вам сказав, – поки що тільки гіпотеза. Крім того, є думка, що обидві планети заселені.

Від хвилювання Полякович випрямився і мало не вискочив з крісла.

– Ми не можемо змінити становища, – пояснив командир. – Це зіткнення було б однією з найрідкісніших катастроф. Правда, можна виділити невелику одномісну ракету. Коли хочете – спробуйте. Може, встигнете до катастрофи?

У Поляковича заблищали очі, хоч він ненавидів формальності, але відкозиряв так, як найкращий випускник академії, наче лейтенант або навіть капітан. А звичайнісінький же практикант з допоміжного персоналу!

– Цінимо ваш досвід і здібності, – повторив на прощання командир. – Не забувайте, що там – ви представник Землі і наших астронавтів. До побачення, ні пуху ні пера!

* * *

Дуже довго від Поляковича не було звістки.

Дехто вже починав забувати про нього. Арктур був дуже далеко й губився серед міріад більш відомих зірок.

Люди тоді захопились іншою проблемою.

Точилася важлива суперечка, чи є потреба будувати ще більші ракети, поставивши талант усього людства на службу астронавтиці.

Навіть будова космічного корабля середніх розмірів потребує величезних зусиль: сотні тисяч деталей, точних розрахунків, особливих матеріалів, армії фахівців. Чи варто витрачати цвіт нового покоління на будівництво кораблів?

Дехто сумнівався. Громадська думка захиталась, і обговорення затягалося, ускладнювалось.

Однієї сонячної днини по радіоастрономічному центру оголосили тривогу.

Усі станції аж надривалися: «Увага! Увага! Увага!!!»

Перші сторінки газет, залишені для матеріалів про створення великих ракет, того дня були заповнені іншим матеріалом.

Говорив Арктур.

Полякович з планети Нонна.

Повідомлення було коротке й зрозуміле. Неясні місця, викликані космічними туманами, негайно розшифрувались.

«Катастрофа можлива, – говорилось у повідомленні. – Обидві планети – заселені. На великій – Сексті готуються розбити малу Нонну, щоб запобігти зіткненню. Пропонують евакуювати працездатних, коли дозволять їм на Нонні поробити свердловини і закласти туди атомні заряди».

Повідомлення було з перебоями, черговий радіоастроном мусив робити переклад сленгу Поляковича, густо пересипаного «собачими мордами», «паннами», «секстанками», «цитринами» та іншими словечками, яких в офіційних текстах вживати не рекомендується.

Усі напружено слухали.

На прийом перейшли Академія наук, астрофізичні осередки, Головне управління астронавтики та всі установи, що мали якесь відношення до всесвіту.

Дослідний інститут ядерного синтезу хотів почути пряму неретушовану передачу. Після короткої наради вимогу | задовольнили.

Загалом повторили повідомлення, пересипане арготизмами.

– Що робити? Порадьте, що робити, хай вам біс! – зникали в космічному шумі останні слова Поляковича.

Відповіли швидко. Навіть не треба було консультуватися. Це знав кожен випускник академії. З допомогою векторного числення і тензорів треба було вирахувати можливість зіткнення двох планет. Вирахувати можна з найбільшою точністю.

Відповідь негайно передали по радіотелеграфу.

Командир не спав усю ніч. Затримати телеграми вже не міг. Радисти бази відповіли правильно, адже вони не знали Поляковича особисто.

Що він, бідний, робитиме?

Навіщо йому така порада?

Не склав жодного екзамену з вищої математики. А там були майже прості шкільні задачки!

Допустили помилку, не можна було його посилати. Та ще й на ракеті середньої величини. Великий водневий реактор міг би вплинути на орбіту малої Нонни. Велика, потужна ракета.

Це й було поки що предметом обговорення.

Ні, Полякович не мав права летіти на Арктур! Треба було туди послати знаючого капітана або бувалого майора астронавтики… Тоді, як казав Полякович, пішло б усе як по маслу. Ця сподівана сутичка може бути звичайнісінькою помилкою або безглуздою проповіддю «кінця світу», шарлатанством, пророцтвом астролога, гороскопом…

На Землі в давнину теж не раз панікували, бо не розуміли небесних прикмет.

Іншої ради не було – тільки чекати. Чекати на остаточну відповідь Поляковича. Що він зробить?

Години повзли, як черепаха. Сонце сходило і заходило, сірі дні минали, а відповіді не було. За цей час командир постарів, посивів. Став від горя старим дідом, навіть найближчі знайомі не впізнавали його…

Нарешті – відповідь.

Була велика, без арготизмів і зайвих слів:

«Говорить Нонна. Викликаю Землю. Викликаю востаннє.

На Нонну прилетів не тільки я. Майбутню катастрофу передбачили в усіх кінцях світу.

Я хотів вирахувати час зіткнення, але не зумів. Не знав векторного числення.

…Секстанці зустріли нас, астронавтів, дуже добре. Можу сказати: життя тут чимось нагадує наше, і ми не тільки були подібні до них, а й могли порозумітися. Чи бував тут хтось до нас, це мав би дослідити кращий спеціаліст, аніж я.

…Мешканці Сексти закликали нас голосувати за їхню пропозицію. Вона, мовляв, гуманна. Бо врятує працездатних мешканців Нонни. Звісно, старих та дітей лишають, бо з них ніякої користі…

Я був проти.

Тільки я.

Отже, лишаюся на Нонні з дітьми і старими.

Секстанці забрали й ракету, але керований пілот-автомат прилетів з нею назад. Це чудова ракета! І найкраще те, що її створила людина!

Шкода, що вона така мала… Якби нам збудувати велетня, сотні, тисячі велетнів, котрі борознили б увесь космос!

Ми були б непереможні! Людина була б – непереможна!

Та це – мрія… Я вже до того не доживу.

Нонна приречена на загибель.

Нас тут з Землі двоє: ракета і я.

Чекаємо ваших розпоряджень».

* * *

Німа тиша. Раптом командир закричав:

– Скажіть тепер, хто з вас ще проти створення великих ракет! Скажіть, чи розумні ваші міркування! Ми б могли, – тут він стишив голос, – могли б урятувати свого товариша просто. Хай би вивів Нонну з орбіти, застосувавши велику силу. І планети не зіткнулися б. Якби в нас була велика ракета!

Ніби луна, відбилася в голові думка: «Якби у Поляковича була велика ракета!»

Якби ми мали багато великих ракет!

Якби…

У залі була німа тиша. Нарешті командир сказав:

– Хто тепер скаже, що шкода зусиль! Що це – «зайве»! Тепер, коли вмирає наш товариш… Чим ми йому допоможемо?

Заплакав. Ніхто не сказав ні слова…

Нарешті черговий ментор насмілився:

– Товаришу командир, дозвольте звернути вашу увагу. Згідно векторного розрахунку, момент зіткнення минув ще перед тим, як Полякович закінчив доповідати.

– Отже! – вихопився хтось з молодих адептів, – отже, Нонна врятована! Катастрофи не сталося. На Сексті це встигли підрахувати і відмовилися від знищення дев’ятої планети Арктура.

Усі полегшено зітхнули і усміхнулись. Тільки в командира очі були суворі і обличчя – наче з скелі…

– Клянуся, у нас будуть великі ракети! Будуть. Спинятись на досягнутому Людина не має права! Не сміє здаватись, навіть якщо завдання будуть понад її сили…

У цьому її велич.

Комета спіральної галактики

Семінар затягнувся, але студентам ніяк не хотілося розходитись. І професор запросив їх до свого кабінету на каву.

– Як усе це цікаво! – захоплювалася чорнява дівчина. – Покажіть нам ще щось із свого архіву.

– Будь ласка, – усміхнувся професор. – Але ініціативу передаю вам. Виберіть собі якийсь мікрофільм.

Дівчина навмання сягнула на полицю.

Професор зважив бобіну в руці.

– Ох, то був сумний випадок. Ось фотознімок комети Смарагд. Розкажу вам коротенько її історію.

Усі посідали, відеофон показав на екрані фосфоруючу.

– Погляньте, – почав професор. – Це, власне, тільки світне ніщо. Рідка газоподібна матерія. Схожа до натрієвої туманності. Ядро має невелику, але своєрідну конструкцію.

Ту штучну голову комети спіймали ми зовсім випадково. У нас не вистачає працівників, щоб систематично досліджувати всі явища. Якби на світі було навіть двадцять мільярдів людей, то й тоді ми не змогли б виконати всіх завдань у космічному просторі.

Правда, це проблема не лише кількості, йдеться про те, щоб звільнити людей від важливіших справ. Колись у Греції на невелику групу привілейованих працювала ціла армія рабів, щоб ті, звільнені від щоденних турбот про їжу, могли присвятити себе розвиткові науки й мистецтва. Тепер усе це виконують машини – автомати, електронні лічильні, широкий асортимент роботів…

Дозвольте мені торкнутися ще одного питання.

Звернімося ще раз до історії.

«Знову старий тягне від теми», – невдоволено подумали студенти.

Професора знали як людину неуважну, що нерідко плутається в лабіринті власних думок. Але часто, будьмо справедливі, і слухачі були неуважні і не могли вловити ходу його складної думки.

– Стародавні Афіни, – вів далі професор, – це колиска неповторних творів мистецтва. А рабовласницька Спарта, яка не одному з нас імпонує своєю суворістю й героїзмом, не залишила після себе жодної художньої пам’ятки. Крім пам’яток про загарбницькі війни та походи.

Професор відкашлявся, студенти неспокійно засовались на місцях.

– Ви обіцяли нам історію про комету, – насмілилась чорнява дівчина.

– Та я про неї й кажу, – ласкаво усміхнувся професор. – Зараз зрозумієте. Героїзм наших астронавтів – не є мета цього прекрасного покликання. То лише засіб, необхідна умова успіху. Пробачте мені такі старомодні, пишні вислови. Це, очевидно, теж наслідок студіювання історії. Дуже повчальна й потрібна дисципліна, навіть сьогодні.

Наша історія допомогла нам розв’язати таємницю комети Смарагд. Це було нелегко. Комета утворилася з ракети, висланої з далекої спіральної галактики. Ця надзвичайна подія мала б колосальне значення, якби комета повернулась.

Але її так і збудували, щоб вона не вернулась. Чому? То був твердий горішок, і ми довго вивчали це питання!

Наші люди намагалися зрозуміти конструктора тієї комети. Спробуймо уявити себе на його місці. Маю можливість сконструювати таку ракету, щоб повернулася назад. Але не зроблю того. Мене не спиняє обмеженість знань, розуму, вправності… А що спиняє?

Нам одне могло допомогти. Складний математичний розрахунок, який би вказував шлях, як з допомогою комети з малим ядром налагодити зв’язок з іншою галактикою. Розрахунок був орієнтовний. Проте цього вистачило, щоб зрозуміти, що створення такої штучної комети – наслідок фантазії. Неповторний винахід творця. Ґрунтується він на довільному розташуванні антипротонових часточок. Міжгалактичні зв’язки постійно зазнають дивовижних змін, і друга така сама ракета вже не досягла б мети.

Кожна міжгалактична ракета має бути не схожа на попередню. Прототип – винахід – оригінал. Як казав мій учитель – поезія техніки.

Однак цим аж ніяк не можна було пояснити дії безіменного конструктора. Тому й той орієнтир був ні до чого. Здавалося, що питання так і залишиться нерозв’язане.

Ми знайшли відповідь тому, що виявили іншу комету. Назвали ми її Сапфір. Була дорога, але конструктор її не вирішив основної проблеми: повернення назад.

Це йому було понад силу. Проте ці дві ракети вилетіли з однієї бази.

Конструкторові Сапфіра багато допомагали. Він користувався досягненнями усіх галузей науки і, як кажуть, перевів чимало матеріалу. І все ж не мав успіху.

Ми задумалися над цим, і тоді виникла гіпотеза про комету Смарагд. Проста, як колумбове яйце, але правдоподібна: творець Смарагда не мав права запропонувати конструкцію такої ракети, яка б могла повернутись.

Міг, але не смів того зробити! Свідомо допустив помилку, щоб не перевершити конструктора Сапфіра.

У кабінеті було тихо, тільки муха, що випадково залетіла, билася об шибку.

Професор підвівся. У тиші він чув схвильоване калатання молодих сердець.

– Не знаємо, яка була між ними різниця, який вони мали вигляд. Уявіть собі, що нашій Єві, – він вказав на чорняву дівчину, – заборонили проявити свій талант, бо вона має кучеряве волосся чи темні очі.

Від хвилювання студентка аж підскочила.

– Він був боягуз, – сказала Єва, і кров ударила їй в лице. – Я б нічого не псувала! Я б не принижувалась…

Професор узяв її за руку.

– Той конструктор, дівчинко, жив не на сьогоднішній Землі. Не на вольній. У нього було тільки дві можливості: або слухатися, або бунтувати.

– Бунтувати! – загукали студенти.

– Він бунтував! – усміхнувся старий професор і погладив вкрите зморшками чоло. – Невже не зрозуміли? Смарагд – це прояв того бунту. Так святі на середньовічних вівтарях ніби й служать небу, а насправді в них – протест проти несправедливості на землі. Вони зображають людське терпіння і кличуть людину до бунту.

Нас ще й сьогодні захоплює мистецтво древніх скульпторів, їхній голос з сивої давнини ще й сьогодні промовляє до нас з такою силою…

Вечоріло, і професор увімкнув світло. Студенти попрощались, тільки чорнява зупинилася на дверях.

– І все-таки, – сказала, – я симпатизую тим, хто відкинув принизливу можливість. Скільки талантів отак загинуло!

– Так… – професор погладив її по голові. – Але якби не було Смарагда, то ви про них ніколи б не знали… Ви ще молоді… Жаль, що з архіву вибрали ви ту нещасну комету. Надалі говоритимемо про веселіші речі.