Текст книги "Волосся Вероніки"

Автор книги: Йозеф Талло

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

Втеча з Епсилона Ерідана

Був майже мертвий сезон.

Великі відомі експедиції вже повернулися. Дослідили вони Рігель, зорі Вольфа-Райє, зібрали дані про велику туманність, що закриває нам центр галактики.

На далеких шляхах у просторі було не більше дюжини1 невеликих експедицій, які не мали особливого значення. Нові, великі тільки готувалися для другого грандіозного натиску. Була це стадія копіткої підготовки опрацювання попередніх наслідків. Нічого хвилюючого, навпаки – буденне готування сили, коли нема сенсації.

Тим більше всі здивувалися, коли одного дня до центрального корпусу інституту радіоастрономії влетів начальник сектора Єлінек, який відповідав за сузір’я Ерідана.

– Ну, нарешті! – впав він у крісло в кабінеті директора. – Сьогодні вранці я одержав повідомлення.

– Епсилон? – запитав коротко директор,

– Так! – Єлінек витер спітніле чоло.

Директорові не треба було пояснювати, що йдеться про експедицію капітана Регуліса на зірку Епсилон у сузір’ї Ерідана. Директор інституту Лазарєв знав це дуже добре. Він знав своїх людей, усіх керівників секторів. Були це здебільшого його учні.

Він попросив секретарку, щоб заварила їм міцного чаю, і сів коло Єлінека.

– Скільки усе тривало? – запитав скоріше з службового обов’язку, бо сам добре про все знав.

– Зірка віддалена на одинадцять світлових років, тому, за підрахунками, повідомлення вислали майже через місяць після посадки.

Лазарєв прикинув віддаль на парсеки. Лише сильне хвилювання виправдовувало Єлінека, що висловився не як спеціаліст – застарілим терміном.

Секретарка принесла чай. Лазарєв присунув гостеві цукор і вигідно всівся. Розмова, мабуть, триватиме довго. Єлінек уже трохи заспокоївся, і можна було починати з найважливішого.

– Що повідомляють?

Лазарєв чекав на довгі технічні відомості про сузір’я Ерідана, особливо про сонце під знаком Епсилон, яке добре видно на південному небозводі.

Та Єлінек схвильовано зашепотів:

– Експедиція поспішно вертається додому.

– Що ви кажете? – Директор був щиро здивований і зовсім не намагався цього приховувати. – Такого в нас ще не було. Чи не збирається Епсилон вибухнути, як Нова?

– Ні-ні!..

Директор зрозумів, що в цьому повідомленні не все гаразд. Він скоса подивився на гостя.

– Ви кажете, експедиція повертається. Але ж ви дістали повідомлення з району зірки! Отже, вони тільки збираються летіти.

– Ні… Тобто один з них лишився там з запасною рацією.

– Не розумію. – Тепер уже директор хвилювався нетерпеливився. – Поясніть, чому він залишився!

Єлінек мав жалюгідний вигляд. На язик просились хвилюючі слова. Махнув рукою і не знав, з чого почати.

– Вони натрапили на щось страшне? – намагався помогти йому директор. – На якесь страховище, чи що?

– Ні… Ні, не на страховище! – Єлінек похлинувся ковтком чаю і розкашлявся.

Лазарєв ляснув його по спині.

– Ще задихнетесь, і тоді ми ніколи не довідаємося, що сталося з експедицією капітана Регуліса.

Начальник сектора витер сльози і усміхнувся. Йому прийшла в голову щаслива ідея.

– Гадаю, найкраще буде послухати повідомлення.

Це була добра пропозиція. Лазарєв увімкнув мікрофон і покликав зв’язкового офіцера. На екрані з’явився радист з навушниками.

– Ввімкніть магнітофон, послухаємо відомості з Епсилона Ерідана!

Це вимагало трохи часу.

Директор і начальник сектора витерли на чолі піт. Можливо, від чаю, а може й події їх так схвилювали. Таж сталося щось несподіване, надзвичайне!

Досі всі експедиції дотримувались плану наукових дослідів. За винятком однієї, яка змушена була вернутися з району мінливої зірки, бо міг статися вибух.

Але тут було щось інше. Що трапилось?

Та ось засвітився екран, і офіцер доповів, що вмикає повідомлення з третього супутника, де його піймали виразніше, ніж раніше начальник сектора Єлінек на Землі.

Директор погодився.

– Ввімкніть!

Екран погас, а за хвилину невідомий приглушений голос виповнив затишний кабінет:

– Говорить Лі Ган Чіо – радист першої експедиції на Епсилон Ерідана. Передаю єдине повідомлення запасним радіотелескопом з ракети ЛАО-22. Повідомлення повторюватиму через кожну годину на хвилях усіх радіостанцій Землі, сузір’я Центавра, Шипки і Проціона.

Учора я поховав інженера Стефанопуліса. Я вже не міг довше чекати. Спалити його, як він цього бажав, я не міг, не було умов…

А всі інші полетіли.

Епсилон Ерідана – зірка, дуже схожа на наше Сонце, – має кілька віддалених планет. З них Пріма (найближча) рухається по орбіті, схожій на орбіту нашого Марса. Ми вирішили сісти на цій планеті, сподіваючись, що там є життя.

Найгірше те, що й досі ми нічого не знаємо про мешканців планети. Вони так добре вміли від нас ховатися, що ми ні разу їх не бачили. Про них можна висувати тільки гіпотезу, але про це пізніше.

Планета – більша від Марса, але менша від Землі, на ній буйний рослинний світ і фауна нижчого ступеня: комахи і тритони.

Літають тут великі табуни дрібних метеликів, у теплих морях є мільярди тонн мікроскопічного планктону.

На великій глибині водорості займають величезні площі.

Тому, спрощуючи обставини, капітан Регуліс вважав, що планета перебуває в стадії палеозою, якщо її порівнювати з розвитком Землі.

Даремно астроботанік Клавдіус звернув увагу на те, що планета міститься відносно далеко від Ерідана – назвемо так епсилонту, тобто п’яту зірку цього сузір’я, – а проте має досить теплий клімат. Це дивне і підозріле явище Можливо, на планеті досягли вже такого стану цивілізації, коли люди не мають потреби грабувати природні багатства – вирубувати ліси й збирати врожай на бідному шарі перегною. Можливо, там винайшли щось досконаліше і тому прикрасили свою планету строкатим багатством флори і фауни.

Такої ж думки був і письменник Струг, який супроводжував експедицію.

Його товариш Нортон почав пропагувати серед команди погляди капітана. Він записав на стрічку перше повідомлення, яке мав вислати на Землю. Капітанові Регулісу, що сам спочатку вагався, це подобалося, а гарні фрази щоденно переконували його, що він має рацію.

На постійне ремствування астроботаніка і письменника Струга капітан відповів тим, що послав їх обстежувати жовтий ліс, який простягся під нами. Здавалося це зовсім невинним. Коли вранці ми з ними прощалися, Струг був веселий, а в Клавдіуса боліла голова. Минули вони галяву, і рідкі зарослі. Щоб позначити дорогу, ламали гілки і креслили кольорові смуги на стовбурах дерев. На березі потоку Струг ще обернувся й показав на хмару малих метеликів, що кудись летіла.

Потім вони зайшли у жовтий ліс.

Більше ми їх не бачили.

Тоді письменник Нортон узяв на себе й функцію астроботаніка і висловлював фахові міркування про знахідки. Мав він знання в обсязі середньої школи, бо, як сам казав, любив це діло на Землі. Насправді був у цій галузі дилетантом. Але Регуліс підтримував його.

Тому ми аж до трагічного кінця не могли вияснити, на якому ступені розвитку життя на Прімі і де сліди, що вели б нас до справжнього господаря цієї планети.

Тупцяли на місці, як сліпі.

Регуліс вирішив пробивати вогнеметами дорогу до оранжевого лісу, що розкинувся над ними на узбіччі. Він запитав, хто піде з ним.

Хотіли всі. Проти були тільки інженер Стефанопуліс, присланий до нас від інституту ядерної фізики, і я, як член відділу радіоастрономії.

Нортон сказав, що ми зрадники. Нас мали судити, але Регуліс не хотів гаяти часу, тому залишив мені менший радарний комплект. Більшу антену вони взяли з собою і потім викинули її як баласт.

Ми зосталися на стоянці удвох. Інженер Стефанопуліс вибрав з резервної ракети реактор, і робот переніс його в міжгір’я, де сходилися ліси – жовтий і оранжевий.

Я був на другому кінці міжгір’я з ручним променеметом і з рацією.

Потім рацію, як найцінніший об’єкт, ми перенесли в центр. У нас було два роботи, і одного з них ми виділили, щоб він обслуговував променемет.

Інструкції, які ми отримали, виходили з особистої думки Нортона. Там писалося, що життя на планеті перебуває в зародковій стадії, що можемо зустріти там величезних ящірок, які колись водилися на Землі. З ними нам не радили «вести переговорів». Треба діяти силою проти сили в інтересах науки і знання.

Було там, правда, застереження, щоб не нищити живих істот і зброю застосовувати тільки з метою самооборони.

Незважаючи на такий гуманізм, було ясно, що офіційне ставлення експедиції до першої планети Ерідана – зарозуміле і надто самовпевнене. На планеті панувала нестерпно німа тиша, джунглі вночі наче вимирали – жодного звуку…

На третій день нас повідомили з допомогою великої рації, що вони відступають. На запитання – перед ким і чому – нам відповіли дуже плутано. Якийсь тепловий бар’єр обмежував їхній рух і тіснив назад.

Нортон твердить, що капітан вийшов з оточення, зручно маневруючи. Насправді їм, очевидно, дозволили вийти.

Ми почули гуготіння і щось схоже на гарматні залпи. З оранжевого лісу виступали час від часу білі стовпи пари. Було це щось жахливе. Звук нагадував вибух котлів і сичання пари, що виривається під тиском.

Нарешті на п’ятий вечір ми їх побачили. Дні на планеті дещо коротші, ніж наші. Але й ті п’ять днів видалися нам вічністю.

Вони з’явилися на межі жовтого й оранжевого лісів. Перший був самозванець-астробіолог Нортон. Він уже кинув усі прилади і втікав щосили.

Інші більш-менш зберігали гідність. Але всі були в пилюці, обірвані. Ранених несли на швидко зроблених носилках.

Останній ішов капітан. Він постарів і посивів.

Проходив повз Стефанопуліса й запросив і його до великої ракети.

Теплові залпи з лісу трохи стихли.

Маневр невидимих захисників планети був ясний: загнати нас, чужинців, назад у ракету. Змусити покинути планету, не взявши з собою й тріски. Вони заганяли нас на скалисту, зовсім голу рівнину…

І ми вже рятували тільки життя. На дорозі, по якій ми тікали, валялися мішки, клунки, навіть дрібниці, що люди їх носять у кишенях. Зразки руди, насіння й овочів – усе загинуло разом з мішками…

Ніч була тиха й мертва. Господарі давали нам можливість покинути з ганьбою планету. Ми навіть не могли нічим довести, що були на Прімі.

Тоді інженер Стефанопуліс вирішив діяти. Він направив радіоактивні хмари з реактора на ліси й під захистом того бар’єра вибіг на узлісся. Відламав кілька галузок, зловив навіть прозорого тритона.

Це була досить мізерна здобич. Він повернувся до ракети, вкинув у шлюз речі й хотів збігати ще раз…

Це його загубило.

Реактор вибухнув і смертельно поранив інженера.

Саме завдяки цьому експедиція не зазнала повної невдачі: ми стартували за кілька хвилин після вибуху.

Оскільки загрожував посилений наступ, я залишився, щоб прикрити ракету променеметом. Зі мною була рація з антеною.

Ракета відлетіла, і на планеті знову настала тиша. Інженера я поховав. Ніхто не з’являється.

Що ж, експедиція зазнала поразки, та це не була поразка астронавтики.

Привіт Землі!

* * *

– Це хоробра людина! – сказав начальник сектора Єлінек.

Директор інституту радіоастрономії Лазарєв устав.

– Що буде з експедицією?

– Вони не повернуться. Було б наївно думати, що їх випустять живими.

– Як ви думаєте, вони помстяться на радистові, який там залишився?

Хвилювання було зрозуміле. Лі Ган Чіо був посланцем інституту радіоастрономії. Лазарєв знав його особисто.

– Навряд, – підвівся й начальник сектора. – Цього разу людина зустрілася з істотою, яка судитиме її справедливо.

– Не поспішайте з висновками, – нагадав директор. – Ви забули про смерть невинних людей – Клавдія і Струга.

– Невідомо, чи вони вмерли. Може, пропали безвісти. Принаймні експедиція, введена в оману помилками Нортона, не могла їх судити як зрадників.

– А що нам робити? Ви ж знавець Ерідана.

Начальник сектора виструнчився:

– Послати другу експедицію.

Вони потиснули руки і глянули один одному у вічі. Кожному здалося, що в очах товариша блищить сльоза.

Маленька сльоза, викликана внутрішнім хвилюванням, сльоза, яка зміцнює людину в дії. І вони вирішили: те, що сталося, не можна замовчувати, треба повідомити всі радіостанції про це… Людина має досить сили, щоб визнати помилку і навіть поразку. Але кінець кінцем вона все-таки переможе!

Честь професії

Старий, сивий чоловік сперся на бильця балкона. Стояв уже там з годину. А перед ним вуличкою посувався строкатий карнавальний похід. Розкидали барвистий серпантин і конфетті. Люди сміялися, гриміли салюти. Потішні костюми були такі різноманітні, а маски вишкірювалися й сміялись… У картатому блискучому шовку скакали веселі доміно.

Величезний паяц у гостроверхій шапці жваво жестикулював на тротуарі, а металеві дзвіночки, якими він був обвішаний, радісно дзеленькали.

Маски юрбою вривалися до будинків і з веселим галасом витягували людей на вулицю. Найбільш пустотливі помітили чоловіка на балконі. Вони вдерлися у ворота, гупали по вузьких спіральних сходах, і хвилину було чути їхній переможний крик. Двері були відчинені.

Навіть не треба було дзвонити, влетіли із сміхом у кімнату й подалися на балкон.

– Ви мусите іти з нами! Мусите! Тепер кожен – мусить! – лунав енергійний голос високого юнака у супроводі дівочого сміху.

– Мушу?

Чоловік обернувся, випростався.

Це був уже літній велетень, проти якого вуличний паяц мав вигляд смішного довгастого черв’яка.

Старий був плечистий, сильний і, незважаючи на роки, стрункий, мав благородні риси обличчя та імпозантну постать атлета.

– Мушу? – перепитав він. З обличчя його повіяло смутком. – «Мушу» – великий пан, а «не можу» – ще більший.

Не зрозуміли, на що натякає. Але їх зупинила його зовнішність. Найближчий юнак несподівано зірвав маску і привітався.

– Капітане Якубець… – зашепотів він, ніби не вірив очам.

Сивий чоловік засміявся:

– Звідки ти мене знаєш?

– Ми з астронавтичного інституту, – відповіла якась дівчина. – У нашій аудиторії висить ваш портрет.

Усі шанобливо стояли перед сивим чоловіком.

Старий кивнув головою.

– Так, це я… – І по його обличчю майнула тінь, ніби давній спогад. – Ідіть бавитися.

Але вони не хотіли йти.

– Ходіть з нами, – просили. А дві гарні дівчини, чорнява й білява, узяли його під руки.

– Я не можу… – насилу відсунувся од билець, і дівчата міцно його підхопили. Він заточився. Швиденько підсунули йому крісло, що стояло в тіні.

– Вогниста гора забрала в мене ногу. Ви ж знаєте…

Не знали. Знали тільки його портрет. Внизу бушував карнавал і пищали паяци. Чоловік підтягнув крісло у кімнату, але двері залишив відчинені. Хлопці й дівчата почали розглядати стіни. Капітан Якубець засвітив низький торшер. На стінах висіли фотокартки незнайомих людей, один з них був негр.

– Хто це?

– Переможці Вогнистої гори.

Ніхто не запитав, чому й їхні фото не висять в інституті поруч з портретом капітана Якубця. Якубець – радіоастроном, винайшов багато приладів, а ці молоді люди були учасниками якоїсь дослідницької бригади. Віддали життя за честь професії, померли молоді, як сотні й тисячі інших. Коли б ми їх усіх згадували – у підручниках не вистачило б місця. Якби захотіли повісити їхні портрети – не стало б місця на стінах громадських будинків…

Хтось із гостей насмілився:

– Розкажіть про них.

Довго просили. Та коли почав, забули про веселий хоровод на вулиці.

* * *

– Уже майже не було місця на планетах сонячної системи, куди б не ступила людина. Тепер таких місць нема. Але тоді ще викреслювали білі плями з карти Нептуна, багато невідомих закутків було на місяцях Урана.

Та в першу чергу треба було покорити найважче – Вогнисту гору на найдальшому термінаторі Меркурія.

Мабуть, не треба вам нагадувати, як підтвердились усі передбачення астрономів. Найближча планета повернена до Сонця завжди одним боком, на одній половині Меркурія панує вічний день, на другій – вічна ніч. Лише на вузькій смузі – на межі дня і ночі – можна будувати обсерваторії, і тому кожен метр має тут своє значення.

Я тоді був уже досвідчений астроном. Мене послали в обсерваторію на Меркурій. Тільки там я довідався, що готується генеральний наступ на Вогнисту гору. І я маю в цьому помагати.

Про бригади розвідників (так називали людей, які присвячували себе відкриттю невідомих територій) я не знав майже нічого. Вони були далеко, бо, як я вже згадував, невідомі місця доводилося шукати у віддалених закутках. За винятком Вогнистої гори. Бо Меркурій, порівняно з Нептуном, відносно близька планета, від неї до Землі – рукою подати.

Одного дня повідомили, що приїде група бригади Захарова. За двісті двадцять днів вони були на місці. Використали швидкі ракети, рискуючи зіткнутися з метеоритами. Це не була звичайна хвалькуватість: у далекі місця вони не могли дістатися впору надто повільними кораблями.

Взагалі все, що вони робили, хоч і здавалося на перший погляд зайве, мало глибокий, логічний зміст.

Вони й не відпочили, відразу взялися до роботи.

Наближалася рідкісно сприятлива ситуація для покорення Вогнистої гори. Був це скалистий виступ, оточений з трьох боків отруйним болотом, з якого виходила гаряча пара. З четвертого – підіймався не дуже стрімкий, але слизький, нерівний, усіяний гострим камінням берег.

Основні труднощі полягали в тому, що довкола болота безнастанно кружляли газові вири, які виходили з глибин. Над скелею налітали одна на одну кулясті блискавки. Лише раз на вісімдесят вісім днів район гори попадав повністю на сонячну сторону, – тоді болото внаслідок раптової зміни температури затихало на кілька годин. Не утворювалися тоді й отруйні випари, й бурі на поверхні вщухали.

Це треба було використати. Хоча у вищих верствах пролітали й тоді електричні заряди, і просто на горі ракету не можна було посадити – людина, мабуть, могла б побороти відстань між скелями.

Тільки людина, бо машина не могла їм допомогти.

Місцями доводилось плисти, брати перешкоди, перелазити стрімкі ями, триматися на тонкій корі застиглої лави, повзти на животі попід скелями. Або навіть пробивати собі дорогу вибухівкою. Це був жорстокий бій з часом і стихіями.

З нічного боку безнастанно звільнялася замерзла атмосфера й вода. Коливання планети було незначне і неправильне. Воно могло тривати годину, а то й дві. Багато залежало від діяльності Сонця та багатьох інших складних обставин.

Вивчення гори мало практичне значення.

Якби там поставити світловий маяк, можна було б використати для посадки ракет острівки під скелею, де були дивовижні смуги тиші серед постійного урагану.

Отож, на крайньому термінаторі (де серп планети, як дивитися з Землі, найвужчий) дорогий кожен метр, а без орієнтаційного маяка було це страшне і небезпечне місце.

Моє завдання було просте. Мене покликав капітан. Коло нього стояло кілька чоловіків.

– Знайомтеся, – мовив він, – ми з групи полковника Захарова. Можливо, ви про нас чули? – Він хвилинку дивився на мене, оцінював, а потім сказав. – Я – капітан Сумілайнен. Оцей негр – лейтенант Калонге з Нігерії. Датчанина Стівенсона ви, очевидно, знаєте із спортивних змагань. Старший лейтенант Блянкар – француз. А наймолодший – наш кадет Грушка. Оце й уся бригада, решта залишилася на Нептуні.

Мороз сипонув мені поза шкірою. Ясно: на Нептуні зосталися хіба рже тільки їхні кості. Інакше вони прибули б на Меркурій. Полковник Захаров кілька днів тому зазнав аварії під час карколомної спроби запалити, як штучне сонце, місяць Нереїди.

– Ви нам допоможете у першій фазі, – сказав капітан Сумілайнен. – Будете нести кисневий апарат, доки зможете. Вернутися по слизькому ґрунті буде легше, але силу бережіть. Якщо втомитесь, передасте вантаж тому, хто буде найближче. Потім самі вирішите: іти далі чи повертатися. Обдумайте все завчасно, бо кожен з нас матиме досить клопоту.

То було все.

На другий день (за земним часом) вибухи припинились і ми вирушили в дорогу. На нас були легкі кисневі маски. Тіло було обтягнуте тоненьким штучним матеріалом. Це тоді входило в моду замість важких, невигідних скафандрів. Тонка матерія не охороняла нас повністю від спеки, але ізолювала од шкідливої радіації і в достатній мірі врівноважувала тиск.

Не буду пояснювати подробиць. Напевно, заслуговувало б на увагу питання залишків атмосфери на Меркурії (запаси її містяться на нічному боці). Та це справа підручників. Безумовно, ви з усім цим зустрінетеся, як тільки захопить вас ця таємнича, найближча до Сонця планета.

Я ж хочу розповісти, як ми покорили Вогнисту гору.

На схил ми вийшли легкою риссю. На дорогу туди й назад, як я вже казав, у нас було небагато часу. Двоє несли розмонтований світловий маяк, а я – запасний апарат з киснем.

Капітан Сумілайнен ритмічним помахом руки вказував темп. Ґрунт був слизький, і ми бігли хитаючись, як стадо качок.

Пробігши сто метрів, уже відчули, що сонце немилосердно припікає. Очі заливало потом, і ми погано бачили.

У вухах з малого репродуктора лунав підбадьорливий голос капітана Сумілайнена: «Раз-два! Раз-два!» Усе чіткіше й чіткіше. Біля мене йшов француз Блянкар, трохи збоку, на крок уперед, – капітан з кадетом, ззаду – датчанин Стівенсон, а замикав похід негр Калонге.

Ми бігли вперед. Вище. Місцевість була хвиляста.

– Раз-два, раз-два! Вільно, набрати повітря!

Нічого особливого не сталося.

Коли пробігли чотириста метрів, француз Блянкар узяв від мене кисневий апарат, і я міг вернутися. Але мене захопила справа товаришів. Я не міг їх залишити. Мною опанувало непереборне почуття єдності…

Біг я тепер легше, без вантажу.

– Раз-два, раз-два! Вільно, набрати повітря!

Товариші бігли біля мене то зовсім близько, то повільно розтягуючись. Капітан був часом поруч, а то позаду чи далеко попереду.

На мене не звертали уваги. Не посилали назад, навіть не оцінили того, що я залишився. Здавалося, кожен думав тільки про себе.

Але то тільки здавалося.

Ми бігли й бігли.

– Раз-два, раз-два! Вільно, набрати повітря!

У мікрофон чути було, як усі вони важко дихають, як б’ється подушка з киснем і калатає власне серце. Я бачив, як хлопці розмахують руками, і відчував гарячий піт на чолі, на висках.

На першому кілометрі зустрілася серйозна перешкода: стрімкий схил, досить слизький від розлитої смолистої маси, з якої виступали гострі грані кременистого каміння.

Ми були натреновані і підготовлені до будь-яких умов. Старший лейтенант Блянкар, який віддав був вантаж датчанинові, одв’язав від пояса линву і дерся вгору, як гірська коза. Він прикріпив линву і спустив її вниз. Ні, це не був альпінізм – умови тут були зовсім інші. Інколи він тягнув нас по одному, інколи ми самі видиралися по скелях.

Вилізли ми щасливо, тільки Грушка подряпав собі обличчя. Він почував себе погано. Старший лейтенант сильно трусонув його. Потім зачекав хвилину, щоб наймолодший член експедиції не з’їхав униз. Блянкар стояв на виступі і стежив за нами.

Нарешті Грушка був у безпечному місці на малому горбику. Блянкар знову почав намотувати линву довкола пояса, але виступ несподівано обірвався, і він полетів у безодню.

Хоча сила тяжіння там менша, гострі скелі потрощили йому руки й ноги, впивалися в нього немилосердно, а кожна рана в цьому ворожому середовищі була смертельна. Киснева маска на ньому відразу розбилась, і, вже мертвий, падав він далі вниз і зсовувався по узбіччю, доки не потонув у густій зеленавій багнюці.

Ми не могли його врятувати. Бездонне болото ніколи не повертає своїх жертв.

Тоді я відчув невимовну жорстокість, а разом з тим таку піднесеність, що мені знов потекла гаряча кров у жилах і підбадьорилось від сильного хвилювання серце.

Насправді це був тільки монотонний капітанів голос:

– Раз-два, раз-два! Вільно! Набрати повітря!

Я був приголомшений. Інстинкт самозбереження наказував мені держатись гурту. Я не мав відваги покинути їх. Залишитися самому…

Можливо, те, що я йшов з ними, пояснювали як товариський жест. Може, оцінювали як геройство. Але насправді було так, як я кажу. Ніякого геройства. Теоретично я міг вернутись, але не мав відваги. Боявся самотності…

– Раз-два, раз-два!..

А сонце пекло.

Ми вже пройшли половину дороги. Ще раніш я помітив, що датчанин Стівенсон якось дивно хитається, хоча ми йшли по рівному.

Негр Калонге узяв від нього вантаж – половину розмонтованого маяка.

– Раз-два, раз-два! Вільно, набрати повітря!

Датчанин похитувався. Як рятунок, зазвучав для нього наказ капітана Сумілайнена:

– Зупиніться!

Він уперся спиною в скелю, навіть не сів. Стояв похилений. А ми чекали. Капітан прокладав дорогу, вибухали динамітові заряди. Датчанин упав на землю. Не дихав. Тільки білки очей дивились на нас. І страшне, змучене обличчя.

Сумілайнен вернувся, схилився над ним. Потім випростався і поглянув довкола. Ніде не було й клаптика тіні.

– Спека, – сказав. – Він мертвий.

Подивився на годинник. Нічим не зарадиш. Про те, щоб його поховати, не було й мови. Над усіма нависла смертельна небезпека.

Ми зняли з мертвого кисневу маску, згорнули йому руки й повернули голову, щоб уночі між міріадами зірок його лице освітлювала малесенька цяточка – Земля.

Мале миготливе світло з місця, де він народився. Де покинув найближчих приятелів… Можливо, жінку й дітей.

– Уперед! Уперед! – різав нам вуха голос капітана. – Раз-два, раз-два! Вільно! Набрати повітря!

І ми йшли далі, бо хотіли жити.

Калонге і Грушка несли розібраний маяк і капітанів запасний апарат. Раз-два, раз-два!..

Як пройшли ми дві третини дороги, наступила криза й у капітана. Сумілайнен втратив напрямок, звернув убік. Тупцяв на місці й, задерши неприродно голову, дивився непритомним поглядом уперед… Плечі його сіпало, як у пропасниці. Ноги не слухались, ворушив тільки руками.

Здавалося, сили його покидають.

Але він переміг себе. Мав надзвичайну силу волі. Калонге струснув його. Капітанова голова кілька разів хитнулася, потім він величезним напруженням волі глибоко дихнув. Пустив собі повітря з резервного апарата, збільшив тиск і в наших малих резервуарах. Капітан весь час сумлінно стежив, щоб ми мали кращі або принаймні такі ж, яв і він, умови.

Це був справжній командир, хоч його нам і прислали. Він був для нас взірцем, і ми йому довіряли. Опритомнівши, він заклопотано глянув перед себе і повів нас далі.

Раптом молодий Грушка впав на землю і відразу помер.

Це так мене пригнітило, що я втратив надію на порятунок. Ніколи ми звідси не виберемось!..

Я вдарився ногою об скелю. Два-три кроки – і знову. В нозі почув пекучий біль. Я вже не володів собою.

Що сталося потім, можу тільки здогадатись. Я знепритомнів. Та найгірше, що ті хвилини залишаться для мене таємницею. Ніхто не зможе підтвердити моїх здогадів.

Ніхто на світі.

Я очуняв, коли Калонге знову схилився наді мною біля стін Вогнистої гори. Напевно, ніс мене на плечах. Він задихався. Капітана ніде не було. Мій рятівник провітрював мені легені великими порціями кисню з резервного апарата

Негр, крім мене, ніс ще й важку апаратуру.

Я бачив перед собою його чорне лискуче обличчя, трохи закрите невеличкою маскою. Сильні напружені м’язи під прозорою тонкою оболонкою купалися в поті. Як побачив, що я дивлюся, важко ліг біля мене. Його покидали сили.

Я ледве підвівся, замінив йому маску. Розтирав йому плечі через податливу оболонку, що заміняла скафандр, намагався зробити штучне дихання.

Могутня грудна клітка судорожно стягалася. Негр був дуже сильний. Уперто боровся із смертю. Та даремно.

– Навіщо все це?! – закричав я божевільно в гарячу пустелю. – Люди, навіщо це?!.

Відповіді не було і не могло бути.

А проте… Я підвів голову і далеко над собою побачив червоне світло. На Вогнистій горі засвітився маяк. На одну або дві хвилини перед тим, як гора знову попала в смугу ураганів.

Капітан Сумілайнен, який на останньому етапі ніс весь розібраний маяк і засвітив його на вершечку Вогнистої гори, залишився навіки її в’язнем.

Він виконав свій обов’язок, як виконують його інші. Загинув за честь професії, за велич людини, за її славу, за її місію у світі.

Хотів я встати й віддати йому честь. Та мене підломила хвороба – боліла нога, яка відтоді так і не може загоїтись. Я став калікою, якого потім урятував пілот-автомат, висланий на допомогу з наукової станції над Венерою.

Нога… Єдина згадка про перемогу над Вогнистою горою.

* * *

Якубець замовк. Унизу линув шум карнавалу. Тут, в кімнаті, було тихо. У молодих головах роїлися запитання. Чи мусило це статися? Чи не могли послати автомат? Може й не могли. Хоча б до підніжжя гори… Треба буде подивитися в підручники, як там з Вогнистою горою. Її існування поблизу Південного полюса Меркурія передбачав уже астроном Й. Шретер на початку дев’ятнадцятого століття. Треба було б знати про неї більше. Повинні б знати! Вони соромилися розпитувати капітана.

Тишу порушила дівчина, яка з самого початку дивилась уперто на поблякле фото. Вона довгий час підбирала слова. Повторювала їх пошепки, а потім обізвалася:

– Я зворушена увагою, яку ви в останні хвилини виявили до мого батька, – сказала вона сміливо, рішуче, без сліз, як і слід дочці героя. – Дякую вам за все. Ніколи не забуду вашу взаємну любов і піклування… Це були справжні товариські почуття. Я – Анна, дочка інженера Стівенсона.

Старий, сивий радіоастроном підвівся, спираючись на милиці. Підняв руку до вилинялого кашкета.

На вулиці свистали і співали. Високо підносився тонкий голос дудок, збудливий сміх і протяжний звук саксофонів.

– Ділю з вами, Анно, ваш біль, – сказав старий офіцер. – Ваш батько був герой, і дивиться він тепер на вас з-поміж зірок. Бачите, яке гарне, ясне небо.

А на небі розсипалися вогні феєрверку.

Та високий паяц на тротуарі вигукнув щось смішне.

Старий схилив голову.

– Люди може й забули про це, але маяк капітана Сумілайнена завжди світить.

Внизу пропливав карнавальний похід.

– Тепер ідіть… я повинен лишитися сам.

А як сходили вниз, озвалося щось у такт їхній ході. Ніби сильний, суворий голос повелівав: «Раз-два, раз-два! Вільно, набрати повітря!»

Лунало це по старих сходах, між вогкими стінами. В юних очах блищали сльози. Ступали по убогих карнавальних папірцях, топтали позолочені оздоби.

А сльози блищали, мов діаманти.

Хлопці й дівчата були дуже молоді. Але вже йшов між ними новий Стівенсон, Калонге або Блянкар, новий капітан Сумілайнен.

Уся бригада Захарова.