Текст книги "Волосся Вероніки"

Автор книги: Йозеф Талло

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

Пророк з області Проціона

Багато вже здійснено польотів, проте довгими зимовими вечорами згадували один. Політ не найбільший, не найсміливіший. Та було в ньому щось особливе, якась пересторога…

Сталося це в області Проціона, тобто не далі, як за десять-одинадцять світлових років. Там сів караван ракет професора Калініна. То була гарна, свіжа планетка, друга щодо віддалення од свого сонця, тому відразу її назвали Секундою Проціона.

Здивовані астронавти встановили, що планета дуже схожа на Землю. Просто копія Землі, навіть її мешканці були подібні до наших людей.

Порозумітися з ними було неважко. Коли наші астронавти пояснили їм на карті неба, звідки вони прибули, секундіани самовпевнено засміялись. Принесли папери.

Професор Калінін був дуже вражений і показав ті папери нашим хлопцям. То були всі розрахунки Землі. Секундіани довго її досліджували, робили обчислення польотів, виготовили проект фотонової ракети, випробували її конструкцію, виплавили необхідні стійкі метали, зробили вогнетривкі плащі, відповідні рушійні сопла, герметичні кабіни, вивели водорості для кругообігу кисню, словом, зробили все для польоту і… лишилися вдома.

– Чому ж ви не прилетіли до нас? – запитали приголомшені астронавти.

– Та… при перших спробах ми зазнали невдачі, – пояснили їм секундіани. – І тоді почав свою діяльність наш великий пророк.

– Пророк? – здивувалися наші. – Який пророк?

– Почав проповідувати, що не треба наражатися на небезпеку. Навіщо летіти в космос? Там загрожують метеорити, космічний пил і небезпечна радіація. Залишімося собі дома й живімо в мирі та повній гармонії.

Вислухали це наші астронавти й почали ще пильніше роздивлятися навколо себе. І тоді зауважили, які секундіани полохливі й тендітні, як вони смішно ходять, як у гармонійній бездіяльності зупинився, власне, їхній розвиток. З якою надзвичайною обережністю, розумно й точно вони обмежують себе, визначають, скільки їх має бути, щоб прожити на власній планетці. Як вони забули, що таке риск і пристрасті. Як плачуть, коли вріжуть палець, як вони бояться найменшого черв’яка в траві, які безпорадні під час бурі, як ховаються, коли на них підвищиш голос…

Наші дивилися на їхні дитячі, ніжні, гладенькі личка, на тендітні постаті, на вишукані рухи, на безтурботну грайливість, яка легко переходила у жах, коли ставалося щось непередбачене, незвичайне.

І потекли тоді сльози по мужніх лицях астронавтів. Вони зціпили зуби і один за одним повернулися в ракету. Ніхто не зронив і слова, командир забрався у кабіну, радист навіть не мав бажання вислати в ефір передачі.

Перший пілот оглянувся з верхівки ракети. Побачив, як члени екіпажу кивнули головами. Усі догадалися, що він хоче зробити, і дали згоду.

Шеф-пілот простягнув руку і, натиснувши на важіль, увімкнув стартові сопла. Автоматично засвітилися телевізійні екрани. Але ніхто вже більше не глянув на гармонійно-рожеву країну під ними, на блискотливі скверики з лампіонами, на шовкові намети і строкаті квітники.

Радист різко повернув усі камери вперед, де виблискували незнані світи вогнистих ураганів, погаслі системи синіх льодовиків і невідомі, темні радіозірки, що рухались у вічній темряві.

Плутон

Екскурсанти, які в неділю зранку вибралися до близьких гір, мали вже вернутись. Усі гірські дороги було перекрито, скрізь стояли застережні таблички.

Обурені й розчаровані, зібралися в невеликому буфеті біля шосе. Тут усе злегка пропахло бензином від недалекої, строкато розмальованої колонки. Люди збилися в тісному приміщенні, товпилися до прилавка. Крізь вікна вабили мокрі ліси.

Малий хлопчина з рюкзаком на плечах не давав спокою матері:

– Мамо, чого ми не йдемо далі? А чому ті ліси такі сиві?

Мати не могла дати відповіді, котра б заспокоїла сина.

Екскурсант, який дивився в бінокль на ліс, знизав плечима. Він очолював групу з сорока учнів.

– Дерева особливі, втратили свій колір. Не знаю, що там робиться. Весь ліс рухається, раз у раз зупиняючись.

– Земля сповзає, – пояснила нервова екскурсантка. – Таке часто буває в горах. Нічого особливого.

– Ви так гадаєте? – Чоловік подав їй бінокль. – Ось придивіться: ліс рухається, але вгору!

– Вгору? – І мати пригорнула дитину.

– Що це?.. – дивувалися всі.

– Вночі була там велика заграва, – сказала буфетниця. – Перед світанком прийшли люди з астронавтичної бази й перекрили усі дороги.

По шосе гримотіли важкі машини з велетенськими променеметами, всюдиходи з пекельним гуркотом дерлися на гори.

Один водій заскочив до буфету – захотів пити.

Його обступили.

– Що там діється?! – схвильовано тиснулась наперед літня жінка. –Я ходжу сюди щонеділі, й ніколи нічого не було.

– І тепер нічого не сталося, – усміхнувся здоровенний водій, – їдьте спокійно додому. Нам тут дещо треба зробити.

Хотів був уже йти, але на порозі його зупинив чоловік з біноклем.

– Я тут з групою школярів. Діти дуже тішились, що підуть у гори.

Водій посерйознішав.

– Туди йти не можна, в горах оселились невідомі гості. Гадаємо, що з району Сіріуса. Висилають якісь сигнали. Крім того, уночі ошпарили нам гарячою парою ліс і допоміжну базу.

– Бр-р! – жахнувся чоловік. – Ото була страшна смерть!

– Звісно, але ми зробимо все, щоб не було більше жертв. Споруджуємо подвійну оборонну лінію.

На тому розмова припинилась: приїхали автобуси, щоб забрати екскурсантів додому.

За кілька хвилин невеличкого буфету вже не було: стальний бульдозер зрівняв його з землею, бо там проходила лінія оборони. Проте її так і не добудували, бо виявилося, що це було непорозуміння. Малий Бруно Кокс – референт інституту взаєморозуміння, розшифровки та космічного зв’язку – на третій день розшифрував знаки, що їх висилали дивовижні агресивні гості з допомогою оптичних, теплових і електромагнітних сигналів.

– Теплові сигнали коштували нам сім тисяч душ, – гірко сказав Кокс, – але йдеться про прикре непорозуміння.

Ще була ніч, а комісія засідала в пишному, багато освітленому залі. Кокс почував себе іменинником, на нього поглядали з цікавістю. Хто б міг таке подумати? Розшифрував сигнали. Саме він. Досі займав невисоку, маловідповідальну посаду…

Без ніяких пояснень Кокс висловив думку, що оборонні заходи, по суті, зайві, і командуючий, який був на засіданні, відкликав променемети. За дві години мають відступити. Якщо космонавти розпочнуть атаку, треба захищатися сльозоточивими бомбами.

– Не те! – махнув рукою полковник Яворник. – Газ тут ні до чого, бо вони будуть у скафандрах і протигазах.

– Не будуть, – усміхнувся Кокс, – навіщо вони їм? Це кремнієві люди, які добре переносять наше повітря.

– Кремнієві? – пронеслось схвильовано в залі.

– Таких у нас ще не було! – шепнула секретарка генерала Іветта до секретарки головуючого – пані Ріхтерової.

– Ні, але кажуть, що вони страшні.

Ріхтерова була фарбована блондинка, а Іветта мала природне каштанове волосся, яке пишними хвилями спадало їй на плечі. Жінки нудьгували, бо тут, крім ад’ютанта капітана Ленського, молодих чоловіків не було.

Професор Вадим не любив, коли ці жінки були разом. Якось навіть генералові доповів, що присутності двох таких показних жінок не витримає ніяке засідання. Он хоч би полковник Яворник – не може одірвати погляду від них і поводиться як учорашній лейтенантик, в якого ще молоко не просохло на губах!

– Ваша правда, – шепотів генерал, і шрами на його обличчі почервоніли. – Гадаю, що й у наші роки людина не повинна втрачати почуття краси!

Насправді сам голова Лаугтон задивився на жінок, і це заважало роботі.

Лаугтон спохватився, швидко одвів від них погляд і почав читати проект вітальної промови. На третьому реченні запнувся. Звучало воно так:

– Але, незважаючи на це, ми походимо з однієї матерії, світить нам одне сонце…

Та це ж нісенітниця! Яке там одне сонце? (Усі виступи конспектував ад’ютант, і тепер гнів голови був виправданий). Той окаянний Ленський здібний мислити лише в масштабах однієї сонячної системи!

Обмежений, неглибокий характер. Послати його за кілька десятків світлових років, то відразу ж втратить орієнтацію. Ще бракувало, щоб гості з Сіріуса висміяли нас! Які ми дріб’язкові та убогі! Скажуть: «Земна людина в дріб’язкових умовах своєї ліліпутської планети – це наївний, відсталий селюк з претензіями периферійного вченого!»

Ні, не можна цього допустити. Будемо триматись.

У Лаугтона болів живіт, та перед колегами він намагався держатися з гідністю. Генералові його гримаси здавалися комічні, але, щоб не розсміятись, він кусав вуса і тому теж був смішний. Від хвилювання весь час пацав ногою й курив цигарку за цигаркою.

Після тригодинних суперечок вирішили: протягом трьох днів зв’язатися з кремнієвими гістьми і скликати в Палаці астронавтики достойних представників Землі, зокрема вчених та економістів, щоб підтримати малого Кокса, заки дійде до торговельних переговорів. «Це чоловічок дрібних масштабів! – думав з сарказмом про нього голова. – Він мислить, як торговець галантерейними товарами, ще нам, чого доброго, повипродує, як на передсвятковому базарі, усю сонячну систему, і ми залишимось у космосі без ґрунту під ногами».

Жінки ще не покидали залу й дивилися на пагорби, за якими, над табором гостей, світилася, наче ореол, червоно-помаранчева арка.

– Хотіла б я їх побачити! – шепнула білява Ріхтерова.

– Не бійся, за тиждень прийде сюди їхній посол, – запевнила її каштанова секретарка Іветта.

– Ох, це буде чудово! – зітхнули обидві збуджено, зчепивши руки й судорожно ламаючи від нетерплячки пальці, аж кісточки хрускотіли.

* * *

З допомогою невідомої технічної установки гості вистрілили в напрямку мосту озонову хмару. Усі почували себе краще, всміхались одне одному, дівчата покращали, а жінки помолодшали. Навіть літні чоловіки оглядалися на них.

Увечері насунули важкі грозові хмари, і виноградникам за містом загрожував мороз. Але кремнієві гості почали з пагорбів бомбардувати громаддя темних хмар сухим льодом, і замість страшної зливи пішов невеликий теплий дощ, саме такий, якого чекала земля.

Уночі чорна хмара заступила срібний диск Місяця, та гості розстріляли її – розігнали високочастотним коливанням, щоб закохані могли зустрітися в мрійливому присмерку і шукати свою мерехтливу щасливу зірку на ясному небі.

Закоханих зігрівав до світанку велетенський променемет, який за секунду міг розплавити сталь, наче масло. Але тепер він був приємний, як кіт-воркіт, гладив молоді обличчя на лавочках свіжим вітерцем. І співав пісню. Справді співав, навіть щось тихо насвистував. І це п’янило.

– Будеш моя… – шепотів капітан Ленський Іветті, сам не знаючи, навіщо він це каже.

З Іветтою зустрічалися вони на тенісному корті, і дівчина подобалась йому. Проте він ніколи не мав серйозних намірів. Сьогодні ж зустрілися випадково, і ця ніч причарувала їх.

Радіоприймачі працювали ідеально, не було магнітних бур. Не перешкоджали сонячні протуберанці. Коли на другий день сейсмографи сигналізували вибух вулкана в Океанії чи землетрус у Південній Америці, коли згодом нависла над Японією небезпека смерчу, з табору лиш направили туди полум’я із сопел срібних машин, і за якусь там долю секунди в районі, що був під загрозою, настав спокій.

День і ніч над Землею вартували кулясті космічні кораблі гостей, щоб нікому й волосинка з голови не впала. Метеорити, комети і навіть Сонце, той величезний палаючий котел, змушені були їм підкоритись.

На четвертий чи п’ятий вечір, зустрівшись з ним у парку, Іветта сказала:

– Ріхтерова розповідала, начебто вони купаються в отруйних газах, загоряють у полум’ї магнезії, тому й гарні такі… І чисті…

– Про кого це ти? – спитав капітан розгублено, бо саме хотів її поцілувати, та Іветта мимоволі відхилилась.

– Та про них. Про кремнієвих людей.

Капітан насупився – адже досі Іветта думала тільки про нього. Тепер вбила собі в голову щось привабливіше – табір гостей за пагорками, над яким безперервно піднімались п’янкі запашні хмари та чулися уривки звабливої музики, ніжної, недокучливої. Проте людина готова була бігти за нею, бо музика була невловима.

Невловима…

«Це їхня таємниця», – майнула капітанові думка, але він не міг тверезо обміркувати її. Іветта, очевидно, забула про кремнієвих людей чи, може, бачила їхню подобу в своєму капітанові.

«Я для неї тільки замінник, – кисло думав Ленський, – душею вона десь там, де вимріяла собі щось надзвичайне, вершину блаженства й щасливого життя».

Прийшли на берег річки, що протікала поблизу міста. У горах текла вона через табір гостей і тепер була чиста, як кришталь. Колись її забруднювали відходи з хімічних заводів, а тепер вода була з чудодійним лазурним нальотом. По ту сторону текли з табору бурхливі струмки, і всі ходили брати собі з них воду, бо вона повертала людині силу м’язів та охоту до життя.

Вода мала всякі домішки, це підтверджували лабораторні аналізи, але була добре профільтрована, вона пройшла крізь хімічні агрегати, її можна було вживати для лікування.

Капітан мовчки розглядав схожий на полярне сяйво ореол над пагорбами. З обіймів не випускав Іветти, дівчина заснула. Було нехолодно, й вони могли сидіти надворі навіть до ранку.

Іветта, легко дихаючи, усміхнулась. Була спокійна, краща ніж будь-коли, а як прокинулась, погладила повільно й граціозно свого коханого.

Щось промовила, та капітан не почув, тому нахилився до гарних, повних уст, які ніжно заворушилися й прошептали:

– Вони надзвичайні! Сильні й красиві…

Мимо прогулювався якийсь зівака. Хмаринка затулила місячний диск, щоб у високій траві не було видно закоханих, сяючу білизну їхніх тіл.

Можливо й це був вияв особливої уваги гостей. Бо вони були галантні й за кожне добре слово віддячували з королівською щедрістю.

* * *

І ось настав довгожданий день зустрічі. Усі з хвилюванням чекали в залі та й у всьому великому місті, звідки кореспонденти надсилали на цілий світ повідомлення. Інші міста протестували, хотіли, щоб конференція відбувалася в них. Та перевагу дали цьому містові, бо табір гостей був розташований близько за пагорбами. Прилетіли саме сюди, а не деінде. Отже, сьогодні тут був центр земної кулі.

Героями дня тепер були радисти, бо поки що єдиним засобом зв’язку з гістьми служили електромагнітні хвилі.

Завдяки телепередачам кожен приблизно вже знав, який вигляд мають гості. Що вони дуже подібні до людей, гарні, гінкі, широкоплечі, що прилетіли тільки чоловіки, що мають вони густі пишні чуприни усіх відтінків золота, срібла, міді, блискучого антрациту та стиглих каштанів. Що в них довгі вії й рівні брови, плечі їхні дужі, а руки – еластичні.

Перший прийшов до залу малий Кокс, дещо ранувато. У залі було пусто, тільки білява Ріхтерова розкладала на столі якісь папери.

Кокс кашлянув, хотів щось сказати, але голос застряв йому в горлі. Кашлянув ще раз:

– Рано ви, молодичко, встали.

– Та, знаєте, вдома сумно: я розлучена.

– Знаю!..

Кокс зрозумів, що сказав це надто палко, але молода жінка йому подобалась. Уже давно шукав нагоди побалакати з нею. Тепер вони були самі.

На підлогу впав шматочок паперу, може, навіть випадково. А втім, хтозна. Кокс галантно нагнувся, підняв його і подав Ріхтеровій, почервонівши від швидкого руху.

– Якщо маєте час, – промовив, – ми могли б після конференції зустрітися.

– Навіщо? – Жінка глузливо блиснула очима, але помітила, що малий Кокс зовсім не такий малий. То тільки загальновідома скромність робила його меншим – принаймні на півфута. Насправді він вищий за неї на два пальці, має довгі вії і чисті дитячі очі.

– Просто так, – розгублено, наче студент, відповів Кокс, бо розумів, що вирвалося це в нього зовсім не до речі.

– Не маю часу… – відтягувала жінка.

– Жаль, – глухо видавив Кокс.

Почервонів і хотів пройти собі мимо жінки. Але в вузькому проході було мало місця, вони не розминулись і стали поруч. Це могло мати вирішальне значення, бо невеличкий рух – і вони опиняться в обіймах, та… несподівано рипнули двері, і, всунувши ніс у газету, як сліпий, до залу ввалився полковник Яворник.

Ріхтерова відступила, почала розкладати папери.

– Дякую, я зроблю сама, – мовила вона, коли Кокс хотів допомогти. І саме в той момент розсипалася вся пачка.

На щастя, впала вона на стіл, і зібрати її було не важко. Полковник примостився в куточку й читав далі. Кокс розгублено стояв біля жінки й дивився на її білу шию, бо всі слова, що він приготував на такий випадок, вилетіли йому з голови. Це було складніше, аніж робити розрахунку чи розшифровувати сигнали кремнієвих гостей з Сіріуса.

Ріхтерова оглянулась і, побачивши Кокса, запитала нетерпляче:

– Ви щось хотіли?

– Зустрітися з вами, – прошепотів Кокс, тепер уже зовсім рішуче. – Ви знайдете для мене хоч хвилину?

– Ні.

– Жаль!

Жінка суворо зміряла його поглядом і знизала плечима.

– Увечері буду перед віллою. О сьомій. Якщо принагідно там будете, запрошую на каву.

Кокс не відповів, бо якраз увійшов голова із почтом, а коли вони сіли, появився генерал з ад’ютантами. Ленський галантно допоміг Іветті скинути пальто.

Жінки сіли за сусідній стіл і про щось зашепотіли. Кокс крадькома глянув на них, але відразу мусив обернутися, бо голова підвівся й сказав:

– Ось-ось сюди мають прибути гості. Власне, парламентер наших гостей. Так ми домовились. Надіюся, що наш друг Кокс розумітиме їхню мову…

Кокс відчув на собі погляди присутніх, тому, навіть не попросивши слова, сказав:

– У цьому не буде потреби. їхній парламентер розмовлятиме по-французьки.

– Звідки ви знаєте?

– Учора він сам сказав.

Тепер уже всі зрозуміли, що без Кокса вони – як глухонімі. Всі тут залежать від його знань, і цей референтик тримає їхню долю в своїх руках. Цей дрібний чиновничок, який мав справу з копійками, тепер вирішуватиме проблеми і міжпланетних і навіть міжзоряних масштабів.

Минула хвилина, і всі обернулися до дверей. Не було чути, що перед будинком зупинився якийсь транспорт. Парламентер прилетів, здається, на невеликій фотоновій ракеті.

Був справді незвичайний.

На зріст – понад шість футів, плечистий, а коли сміявся, у роті виблискували перлини зубів. Легенько вклонився. Його золотисте кучеряве волосся виблискувало на сонці. Лице було засмагле, а глибокі очі випромінювали ніжне блакитне сяйво.

Голова побіг до входу, трохи навіть зашвидко, і, зрозумівши це, розгубився. «Вийшло не дуже гарно», – подумав Кокс і зауважив, що гостя намагаються посадити на почесне місце. Але той безцеремонно сів у крісло головуючого, і Ааугтон залишився стояти.

Якусь хвилину гість допитливо-спокійно дивився на присутніх і знову злегка вклонився.

– Янг Мезіам, – відрекомендувався він, усміхнувшись так ніжно, наче на щоки йому сів сонячний зайчик.

Тепер кожен підводився й називав своє прізвище. Янг Мезіам трошки морщив чоло, очевидно, не міг запам’ятати всіх, але заклопотаність швидко зникла з його обличчя. Був він дуже простий і симпатичний; подався трохи вперед, природним рухом розправив волосся й почав каліченою земною мовою:

– Приступимо до діла.

Обидві жінки аж стрепенулись, коли пролунав дзвінкий голос гостя. У ньому крилася якась невідома сила…

– Прилетіли ми до вас, – розповідав Янг Мезіам, – щоб укласти торговельну угоду. Не маємо злих намірів. Нам відомо, що у вас теж є водневі реактори й енергетичне проміння, ви вмієте захищатись. Ми тільки хочемо укласти невелику торговельну угоду. Ви нам продасте одну планету.

Тут він сказав слово, якого ніхто не зрозумів, та Кокс відразу пояснив:

– Він має на увазі Плутон.

– Так, – підтвердив Янг Мезіам і вклонився Коксові, – саме дев’яту планету. З неї ви не маєте ніякої користі. Звісно, можете продати першу чи… третю…

– Ми ж на ній живемо! – заперечив генерал.

– Пробачте, – негайно попросив вибачення парламентер. – А може, шосту, оту, що з перснем навколо?

– Сатурн, – навіщось уточнив голова.

– Подумайте й скажіть мені. За це ми поліпшимо вам клімат, дамо складні автомати, за допомогою яких ви зможете змінювати на краще своє середовище.

Стало тихо. У голови чоло зросилося потом, він не звик до таких коротких та ділових переговорів.

– Яка ж нам користь? – підвівшись, запитав голова.

– Дуже велика! – швидко відповів парламентер. – Багато років вам треба буде працювати, поки зможете вплинути на клімат холодних планет. А так у вас буде на планету менше, зате ви без труднощів і довгих пошуків дістанете від нас готові товари, штучні допоміжні сонця… Ми навчимо вас, як ними користуватись…

– І як їх виробляти?

– Навіщо вам їх виробляти? – усміхнувся гість. – Ми надішлемо вам усе готове, до найдрібніших деталей, комплектний товар. Ви не матимете ніякого клопоту. Якщо треба буде, то ми ще вам дамо машини за іншу планету. У вас їх досить, а в нас – мало, хоч вони нам потрібніші. Ми вже дещо закупили в районі… – парламентер вимовив якесь незрозуміле слово й благально глянув на Кокса.

– У районі Андромеди, – допоміг референт, і гість згідно кивнув.

Голова розгубився. Щоб урятувати престиж, підвівся генерал і швидко пробурмотів:

– Нам треба порадитись. Нехай наш гість вибачить, але ми вийдемо в сусідню кімнату на коротку нараду.

Усі вийшли, в залі лишилися тільки секретарки та гість. Він устав і вклонився жінкам.

– Дозвольте запросити вас до нашого табору. Ось підпишемо контракт і підемо. Ви не заперечуєте проти дружніх відвідин? А-а.. – він нахилився довірливо, – як ви гадаєте, чи продадуть нам ту планетку?

– Звісно, – усміхнулась Іветта.

– А яку ви маєте на увазі?

Іветта знизала плечима і глянула на товаришку.

– Насамперед Плутон, – покірно сказала Ріхтерова.

– Вам це не подобається? – відчув її настрій парламентер і додав ввічливо: – Коли Плутон – ваша улюблена зірка, то я її не хочу. Візьму краще Меркурій або Нептун.

– Плутон – не моя зірка! – пояснила Ріхтерова. – Адже неозброєним оком його навіть не видно.

– О, пробачте, я помилився! Мені соромно перед вами. Зовсім оскандалився!

– Ні-ні! – сміялась Іветта.

Проте гість, помітивши, що друга жінка стояла насуплена, не хотів надокучати і одійшов до вікна. Дивився на парк. Стиха насвистував щось і тарабанив пальцями по шибці.

– Що з тобою? – штовхнула подругу Іветта.

– Та нічого. Мені соромно за наших хлопців. Це принизливо.

– Чому? Продати Плутон? Чого ти так розкисла через якусь крижану планету? Її навіть не видно! Це дуже вигідна угода.

– Ганьба! – розсердилася Ріхтерова. – Брати, як милостиню, готові машини, щоб самим не думати, не працювати!

– Нам буде добре.

– Від милостині?

– Це не милостиня!

– Не маємо права, розумієш? – аж засичала Ріхтерова. – Не маємо права торгувати природою, продавати її! Треба самим працювати, думати, творити!

– Я розумію, – кивнула Іветта, – ти боїшся, щоб не порушилася рівновага в сонячній системі.

– Ні, не боюсь! – пристрасно відповіла секретарка. – Мені тільки соромно! Соромно. А ти цього ніколи не збагнеш.

З сусідньої кімнати вже виходили чоловіки. Усі були дуже серйозні. Зайняли місця.

– Ми не дійшли до згоди, – почав голова. – Наші думки розходяться. Членів з правом голосу тут парне число. Щодо поглядів поділяємось якраз наполовину. Щоб вас переконати, повторимо голосування у вашій присутності.

Янг Мезіам уважно спостерігав голосування. Бачив, що половина голосів – «за», половина – «проти». Один з присутніх утримався.

Парламентер вказав на Кокса:

– А чому він мовчить?

– Доктор Кокс не має права голосу, – пояснив голова.

– Тоді дайте йому! – справедливо обурився Янг Мезіам. – Він його заслужив! Він домовився з нами, порадив припинити вогонь, коли ми вже хотіли використати оборонці енергетичні гармати. Ви повинні бути вдячні йому за цю пораду, за спокійний день, за усмішку на обличчях жінок, за музику, що ллється з нашого табору. Інакше – говорили б гармати!

Обурений Янг Мезіам був набагато кращий, аніж спокійний. Іветта затамувала віддих, а Ріхтерова крадькома витерла сльозу.

– Який гарний! – шепнула Іветта.

– Дуже… – відповіла тремтячим голосом Ріхтерова.

Голова був збентежений. Хотів відповідати дипломатично, але не вийшло. Нарешті взяв себе в руки і вніс пропозицію. Комісія могла поповнити кількість своїх членів, треба їм було тільки отримати звичайну більшість голосів. Усі підняли руки, в ту хвилину всі були за малого Кокса. І були задоволені таким рішенням. Навіть не уявляли, що цим уся відповідальність перекладається на малого референта, який звик діяти в дуже дрібних масштабах.

– І капітан Ленський не має права голосу, – зауважив хтось, та гість спинив його поглядом.

– Знов парне число. Капітан Ленський – симпатичний, інтелігентний чоловік, розважний і стриманий…

«Авжеж!» – усміхнулася про себе Іветта.

– Але він чоловік молодий і досить енергійний! – вів далі Янг Мезіам. Останні слова прозвучали дещо іронічно, бо крадькома, але досить солідно, він кивнув Іветті. Очевидно, кремнієві вуха чули краще, ніж земні. – Одне слово, – закінчив гість, – було б, на мою думку, нерозумно обтяжувати молодого чоловіка такою відповідальністю!

– Та й ви ненабагато старші! – вихопилося в Іветти, і всі зніяковіли, бо це було не дипломатично.

– Мадам робить мені комплімент, – вклонився парламентер, – але в нас – інші дні, аніж у вас. Я народився під іншою зорею, яка і світить, і гріє по-іншому. За мене голосує досвід наших ракет і наших машин, нашої праці й наших досягнень. Це дає мені право радити, це навіть мій обов’язок!

Жінки слухали. Іветта злегка усміхалась, а Ріхтерова почервоніла як рак і ледве стримувала сльози.

Голова підвівся і запропонував переголосувати. Настала тиша. Половина присутніх підняла руки «за», половина – проголосувала «проти».

Тоді виступив Кокс і сказав, що перед голосуванням він просить слова.

Йому дали слово.

– Шановний Янг Мезіам! – вклонився він гостеві. – Дякую за допомогу, яку ви мені подали. Я зайняв становище, якого б ніколи не мав. Чомусь визнання з далеких світів більше важить… Це ще раз підтвердилось. Приймаю членство і право голосу. Але все-таки змушений завдати вам прикрості. З дев’яти планет нашої сонячної системи нам кожна дорога. Навіть коли вони нами ще зовсім не вивчені. Поки що. Та настане час, і ми їх вивчимо. Тому вам нічого не можемо продати. Моя думка така: нам усе буде потрібно. Голосую «проти». Жаль, що ви даремно стомилися такою далекою дорогою. Не гнівайтеся…

Янг Мезіам насупився і підвівся. Усі завмерли. Іветта приклала до уст руку і злякано витріщила очі.

Тоді гість усміхнувся і теж вклонився.

– Милий Коксе, я не гніваюсь. Навпаки, я радий, що познайомився з вами. Це приємно. Дорога сюди з області Сіріуса тривала вісім ваших літ і сім місяців. Можна сказати, невелика екскурсія. Шкода, що ми не можемо торгувати, бо, крім планет, у вас нічого нема, що б ви могли нам продати. Хіба своє Сонце, та без нього ви б не могли жити, це я розумію. Отже, все гаразд. Ви могли полегшити собі життя, але це – ваша справа. Ми закупимо планети в іншій системі і залишимось добрими друзями. Вам мила кожна планета, як рідна дитина. Не наважуєтесь… Розумію.

Пройшов через зал, зупинився перед жінками.

– Дуже прикро, вельмишановні, але я змушений відмінити запрошення. Ще цієї години летимо далі, часу в нас мало.

Його фотонова ракета без шуму пролетіла. З табору гостей було чути сильний гуркіт – ліквідували свою стоянку.

Чоловіки поважно підвелися і розійшлись не попрощавшись. Тільки Іветта на мить зупинилась біля Кокса.

– Що ви, нещасний, наробили? Вас усі будуть ненавидіти! Була така прекрасна можливість!

Бідний Кокс пішов у парк, тинявся самотній, не хотів стрічатися з людьми. Дивився на дерева, потім поспав трохи на лавці, що стояла в затінку.

Прокинувся, коли вже звечоріло. Над головою мерехтіли зорі, і десь між ними вирушала в дорогу невелика далека планета Плутон. Навколо неї панувала вічна темрява та байдужа тиша. Від Землі її відділяла безмежна далечінь.

Кокс подумав, що він не може жити вигнанцем, треба йти до людей, навіть якщо вони на нього гніваються…

Але не пішов. Згадав, що вранці розмовляв з Ріхтеровою і що вони мали зустрітися. То було вранці, а відтоді, здавалося, минули століття… Вирішив іти, хоч відчував, що не треба цього робити. Завернув у район вілл…

Тут світило кілька ліхтарів, щось нашіптував деревам вітерець. Було холодно й неприємно тієї пізньої осені, а ракети кремнієвих людей вже не зігрівали атмосфери. Стало суворіше і сумніше. Люди розійшлись по домівках, лише тіні хиталися над дорогою.

Біля крайньої вілли хтось стояв.

Хтось стрункий, ніжний чекав на когось. Упізнав біляве волосся… Ріхтерова!

Жінка стояла на виступі біля входу в будинок.

Кокс кинувся до неї. Поспішав… Потім сповільнив ходу і нерішуче зупинився. Був зовсім близько, усього за кілька кроків від неї.

Стояв похилий і згорблений, а вітер ставав усе дошкульніший. Бачив, як кидає волоссям в обличчя жінки. Хотів щось сказати.

Тривало це вже довго і було нестерпним. Нарешті їхні погляди зустрілись. Ріхтерова трохи схилила голову, потім знову глянула на нього.

– Ну… так… – промовила й повернулась.

Зайшла в дім, Кокс за нею.

Надворі сіяла мжичка, і вітер доносив з міста фабричний сморід. Була звичайна погода, до якої ми звикли пізньої осені на Землі.