Текст книги "Волосся Вероніки"

Автор книги: Йозеф Талло

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

Нова

З невідомих причин починає часом якась зірка збільшувати свою світлосилу з надзвичайною інтенсивністю, аж поки, нарешті, вибухне. Така зірка називається Нова. За короткий час вона перебушує й повертається знову до первісного стану.

Вони сиділи у шкіряних кріслах, і професор спокійно розказував. Час від часу він надпивав трохи кави, яка його гостеві видавалась несмачною.

– Може, ще, капітане? – подивився професор поверх окулярів на гостя і закліпав віями.

– Дякую, – чемно відмовився капітан.

Та професор таки налив і почав пояснювати:

– Розумієте, теоретично може вибухнути кожна зірка. І то будь-коли. Навіть наше Сонце. Воно спокійно могло б вибухнути в наступну хвилину, і за вісім хвилин страшенна спека дісталася б до Землі. За неповних шість годин вона проковтнула б усі планети.

– Щиро дякую, – відсунув Дюваль чашечку.

Але професор спокійно вів далі:

– У всесвіті спостерігаємо виникнення Нових дуже часто. їх світлосила збільшується приблизно в п’ятдесят тисяч разів, а Супернової – в мільйон!

– Будемо надіятись, що наше Сонце не має таких намірів, – сказав Дюваль і запалив цигарку.

Був це молодий плечистий офіцер астронавтики, і дрібна постать професора зовсім біля нього губилася.

– Не вибухне, – засміявся господар, – тепер можна це напевно твердити. За допомогою мого методу можна передбачити з великою точністю, яка зірка входить у стадію Нової. В найближчому часі вибухне Капелла. Буде це особливе явище.

– Матимемо на небі феєрверк.

– Але недовго. Ви ж знаєте, що Нові живуть мало. Зірка перебушує і знову зменшиться до первісного стану і далі спокійно світитиме кілька мільйонів років.

– Отже, нічого не станеться.

– Майже нічого. – Професор трохи помовчав, потім багатозначно звів брови: – А все-таки. Якщо ця зірка має планети, то проковтне їх, спалить, знищить.

– Але Капелла не має планет, – не здавався капітан.

Професор випростався, і зморшки збіглися йому на обличчі, коли він примруженими очима дивився на гостя.

– У тому й річ, що має. І це буде ваше завдання. Ми гадаємо, що на сьомій планеті Капелли існує життя. Але треба в цьому впевнитися. Ще до вибуху Нової полетите туди й привезете на Землю докази.

– А я долечу туди до вибуху?

– Юначе! – образився старий професор і погладив жовте лице. – Я вирахував усе до найменших дрібниць. Полетите на Капеллу. Свого життя втратите не багато, бо при польоті час вам скоротиться за Ейнштейновою теорією відносності. А ми тут на Землі – досить-таки постаріємо, доки ви вернетесь. На щастя, людське життя вже на стільки подовжилось, що я вас ще дочекаюся. Новий Сімеон! – усміхнувся рідкими зубами професор. – Чи знаєте ви оті старі, покриті пилом байки?

Капітан покрутив головою: його цікавило інше.

– А яку дасте ракету?

– Дуже мудрої конструкції. На ній є місця для вас і для однієї істоти з чужої планети. За нашими підрахунками, вона не буде важча від людини. Як свідчать сигнали, які вона висилає у всесвіт, це – розумна істота.

– Це все?

– Поки що. Ні пуху вам, капітане, ні пера. Коли зустрінемося, будете на кілька років старші. Про себе я вже й не кажу. А та чужа істота мене дуже цікавить.

– Мене теж, професоре, можете повірити.

І вони попрощалися.

Капітан Дюваль пішов на космодром оглянути ракету. Вона справді була на дві особи, швидкість її майже дорівнювала швидкості світла, а рухалась вона за допомогою антипротонів, що забезпечувало фантастичну початкову швидкість.

Після старту Дюваль зробив собі ін’єкцію, щоб довгу дорогу провести в глибокому сні.

* * *

Прокинувся він на сьомій планеті Капелли. Ракета стояла трохи похило на пологому косогорі. Горизонт був схожий на земний.

Капітанові навіть здалося, що він перебуває у відомій країні. І тільки тоді зрозумів, що він далеко від рідної планети, коли побачив перших її мешканців.

Ці істоти були негарні, розпатлані, у ластовинні. Ходили трохи незграбно, але велика здібність сприймати заміняла їм привабливість. Вони майже з першої хвилини розуміли жести капітана Дюваля.

Про них можна було сказати, як кажуть, правда ущипливо, гарні жінки про своїх не таких щасливих товаришок: «Вони мають, напевно, добру душу».

Під час посадки Капелла була саме в зеніті. Світила спокійно, хоча вже збиралася зрадливо вилити на своїх дітей-планет вогнисту лаву, проковтнути і знищити їх розпаленими язиками вогню і отруйних газів.

Тепер вона ще мала вигляд великої блискучої миски, що розсипає щедро багаті дари – снопи золотого проміння. Примхлива химерна красуня!

Капітан потягнувся на вільному повітрі, йому було приємно знову відчувати під ногами твердий ґрунт і тяжіння. Він розстебнув блузу уніформи і витер хустиною спітніле чоло. Зброю поклав у кобуру, бо впевнився, що тут вона йому не потрібна.

Підійшов ближче і побачив, що половина людей, – бо ті істоти були дуже подібні до людей, отож, міг їх назвати так, як досі звали себе лише мешканці Землі, – одягнені незграбно в квіти і легеньку одежу. Це були жінки.

Чоловіки – незграбні, вайлуваті, – намагалися поводитись хоробро і виступили наперед. Дюваль це оцінив. Навіть здивувався, бо ті люди не мали зброї, а капітан був значно сильніший від них. Крім того, у капітана була особиста зброя, а в ракеті чекав напоготові променемет: досить було тільки моргнути оком, щоб фотоелементи зреагували і машина перетворила все на чорну сажу й вугілля.

У ті хвилини капітанові пригадалося професорове доручення. Капітан має точно визначений час: три місяці. Три місяці житиме між цими людьми, щоб усе сфотографувати, виготовити карти й зробити хімічні аналізи.

За три місяці і сім днів вибухне Капелла, і всесвіт збагатиться на одну Супернову. Але від Капелли не лишиться нічого.

Тільки фотографії капітана Дюваля й одна з живих істот, для якої є місце в ракеті.

* * *

Мешканці планети призначили йому до послуг двох переляканих людей.

– Ксен, – показав на себе юнак, бо порівняно з іншими мешканцями планети не можна було назвати його ні хлопцем, ні дорослим.

Потім він показав на дівчину й сказав:

– Іва.

Її негарне, в ластовинні обличчя спалахнуло вогнем, і вона швидко опустила очі.

«Іва, очевидно, легша, – прикидав у думці Дюваль, – її було б вигідніше взяти в ракету, де кожен кілограм ваги має велике значення. Але Ксен, видно, розумніший, більше знає, міг би дати професорові багатшу інформацію… А вирішити все це можна й потім, – адже маю ще три місяці!..»

Кожен день він записував у блокнот про успіхи своїх провідників. Вони швидко засвоювали його мову. Під кінець другого тижня з ними вже можна було розмовляти.

В ту мить, коли він записував, що Ксен уже розуміє дещо з наукової термінології, з блокнота випала фотографія.

Послужлива Іва швидко нагнулася й подала її капітанові. При тому подивилась на фотографію.

Не змогла затаїти щирого подиву, зітхнула, ніби їй несподівано щось перебило віддих.

– Хто вона, ця гарна жінка?

– Моя наречена.

– Я ще ніколи не бачила такої гарної жінки!

Була то звичайна дівчина з польських Татр, трохи білява, синьоока.

Дюваль дивився на Івині блискучі очі. Тепер Іва не здавалась йому такою негарною, як спочатку. З-під розпатланої чуприни виглядало в неї гарне чоло, а коли дівчина сміялася, на обличчі під ластовинням виступали ямки.

Ось вона усміхнулася, ще тримаючи фотографію, і Дюваль по-лицарськи сказав:

– Ти, Іво, така ж гарна, як і вона!

Тоді він вирішив, що, мабуть, візьме Іву, а не Ксена, хоч би професор за це й сердився. Тут йому ніхто-ніхто не може наказувати! Він живе під загрозою страшної небезпеки. Сонце на небі може вибухнути щохвилини… А коли сталася помилка в розрахунках? Вистачило б зовсім незначної помилки, якої може допуститися кожна людина, – і з нього за кілька хвилин лишиться тільки попіл та космічний пил…

Він швидко закінчив роботу і пішов під дерево відпочити. Помічників відпустив.

Був би заснув. Але закортіло подивитися, що роблять Ксен та Іва у вільний час. І хоч Дюваль був дуже втомлений, він усе-таки підвівся й пішов на узлісся.

Хлопець і дівчина стояли на низькому пагорку й дивилися на захід сонця. Можливо, про щось і розмовляли, та скоріше просто собі стояли мовчки й милувалися на гарне червоне коло. Вони не знали, що через кілька днів Сонце їх усіх знищить. .

На серце Дюваля наліг смуток. Це було так несподівано. Капітан хотів позбутися його, тому думав про свою працю, про життя. Але хіба все це мало тут якесь значення?

Коли сіло Сонце, зробилося холодніше, і Дюваль пішов до вогнища під величезною скелею. Міг зігрітися й у ракеті, але приємніше було переночувати у спальному мішку під чистим небом. Під чужим, тужливим небом, на якому дрібною цяткою світило рідне Сонце, а в безмежних глибинах всесвіту іскрилися незнані сузір’я.

Він задрімав, і приснився йому дивний сон. Побачив маму, яка щось шепотіла йому. Нахилився вперед:

– Що кажеш, мамо?

Підійшла ближче. Була тендітна, одягнена в чорне, на обличчі – чорна вуаль. «По кому вона носить жалобу?» – думав він і ніяк не міг пригадати. Усе дивне небо над капітаном затулило заклопотане миле, рідне обличчя.

– Це ти, синку?

– Я, мамо, я, але як ти мене тут знайшла?

– Боялася, – шепотів рідний, ніжний, так давно забутий, а сьогодні знову такий близький голос. – Боялася, чи з тобою чого не сталось… Не мала спокою. Всюди тебе шукала, кликала, але ти був дуже далеко.

– Авжеж, мамо, далеко. Така вже наша професія.

– Ти ж знаєш, що я тобі не хотіла цього дозволити.

– Бо ти боялась,; що мені не вистачить сили, відваги, що я не дам собі ради.

– Ти завжди мав щире серце. Добре, лагідне серце. Ти був відважний, але серце мав м’яке… Тому я так за тебе й боялась!

– Мамо, хочу тобі передати, що сестри живуть гарно. Твої дочки живуть гарно і спокійно.

– Знаю, знаю, за них я ніколи не тривожилась. А за тобою йшла і всюди питалась: «Де мій син? Чи не сталося з ним чого?» Та ніхто не міг відповісти, губи у всіх були стиснуті, уста мовчали, всі опускали очі… «Куди ви його послали?!» – кричала я. Але відповіді не було. Тоді я наділа чорну одежу і чорну траурну вуаль…

Голос матері все слабшав і віддалявся. На Дюваля нахлинула хвиля гарячого жалю, він знову подався вперед і – прокинувся. Рука його була в огні. Він швидко прийняв руку, але палаючі гілки зачепилися за рукав. Нарешті йому вдалося змести долонею останні іскри.

Рука страшенно боліла, і про те, щоб знову заснути, не могло бути й мови. Капітан записав у календар, що сьогоднішнім днем починається третій і останній місяць на чужій планеті. Розвиднялося. Уже добре бачив у блокноті і міг писати, бо попік собі тільки ліву руку. Перев’язав її ганчіркою.

Світало. Та був це інший світанок. З червоного кола бризкали іскри, а над планетою бушувала магнітна буря. Капелла набухала, збільшувалась, це вже не було лагідне сонце, це вже прокидалася смертоносна Нова.

«Так, – подумав холоднокровно капітан Дюваль, – професор помилився на цілий місяць. Але я ще маю сімнадцять хвилин».

– Ксене, Іво! – гукнув він, – Де ви?

Обоє прибігли заспані. Мали щасливий вигляд, та не могли подивитись Дювалеві в очі, тільки розгублено переминалися з ноги на ногу.

– Де ви були? То ніколи не відходите, а це не докличешся?!

Ксен кашлянув, але не наважився відповісти, а може й не хотів.

– Слухай, Ксене, – сказав Дюваль, – слухай уважно! Ракета напоготові, досить тільки в неї сісти. Наше Сонце, наше золоте і спокійне життєдайне Сонце має четверту планету – Марс. Ви зараз туди полетите, бо ваша планета через кілька хвилин перестане існувати. Ви полетите на Марс і будете там жити: люди з Землі вас там чекатимуть. Я допоможу.

– А ти з нами не полетиш? – запитала Іва.

– Ні, тільки двом можна летіти. Більше в ракеті не поміститься. Полетите ви і передасте професорові мій щоденник.

Коли він дав щоденник, знову з нього випало фото. Іва хотіла його підняти, та Дюваль підняв фото сам, поцілував і поклав біля серця в блузу льотчика. Потім подав Ксенові руку, поцілував у чоло Іву.

Зачинив за ними двері ракети. Лишилось ще дванадцять хвилин. Досить, щоб уникнути вогнистої спеки, яка за сьомою планетою вже не наробить багато шкоди. Втрачатиме силу.

Капітан Дюваль надів кашкет, застебнув блузу. Видно було чотири орденські стрічки, які блищали у світлі, як чотири золоті смуги.

Дістав з кишені невеличкий магнітофон, повісив на шию і ввімкнув. Із стрічки залунав «Гімн астронавтів».

У цей час ракета стартувала. З жахливою швидкістю різко пахкали антипротонові сопла, і за хвилину на небозводі лишилась тільки тонка смуга реактивних газів.

Тоді капітан Дюваль віддав честь у той бік, де мигтіла вночі прекрасна біла зірка. Тепер уже там не було нічого видно…

Дюваль повернувся й пішов на схід. Ішов твердим військовим кроком назустріч Новій, що саме народжувалась. Усе на схід і тим же кроком. На планеті вже почалася паніка, усі ховались під землю.

Навіть дерева гнулись, а чутливі до світла квіти згортали пелюстки й хилилися додолу…

Тільки житель Землі – капітан Дюваль – ішов уперед, і на горизонті було їх двоє: він та Нова, що саме народжувалась.

На пагорку зупинився. Його малий магнітофон надривався й стогнав.

…На горбку стояла людина, і від неї лягла величезна тінь. Тоді людина ще раз віддала честь і вигукнула:

– Я – капітан Дюваль, пілот астронавтики, з третьої планети Сонця!

У відповідь йому заревіли радіохвилі.

Капітан сягнув до блузи й затулив обличчя фотокарткою своєї милої. Раптом відчув вогнистий подих і впав на палаючу траву, лицем до Нової.

Зрадник

У полон попали в день посадки.

Було їх двоє: пілот О’Брієн і радист Роберт Мак Ларен. Сила тяжіння на планеті була набагато більша, ніж на Землі. Якийсь час вони йшли спотикаючись, а потім їх уже тягли по скалистій рівнині, як мішки з картоплею.

– Витримаєш, Робіне? – запитав О’Брієн, обличчя якого було в крові.

Радист глухо застогнав: вибився з сил.

На щастя, вони вже були на місці. На планеті стояла спека, і душна атмосфера давила на легені.

Квартіани кинули їх у камеру, але не минуло й тридцяти хвилин, – О’Брієн звірив це за своїм годинником, – як Мака Ларена потягли невідомо куди.

Знесилений О’Брієн швидко заснув. А може й зомлів, бо він був смертельно втомлений.

Та молодий організм переміг. Через кілька годин пілот О’Брієн прокинувся. Хотів стерти з лиця кров, але вона вже засохла. Відчував сильний біль у руках, боліли й пообдирані плечі. Скафандр порвався, але повітря на планеті було придатне для дихання. І вони лишилися живі.

О’Брієна це підбадьорило. Якщо можна дихати, то можна на щось надіятись. Можливо, вдасться порозумітися з квартіанами… Умови для існування на планеті є, от тільки мешканці непривітні… Та це – півбіди!

О’Брієн почав роздивлятись. Хотів спертися на руку, та засичав з болю і знову впав. Потім уже був обережніший. Поволі підводився з камінної підлоги.

Та й камера не така жахлива, як йому здалося в першу хвилину… «Перелякався, – подумав він, – бо проклята гравітація губить людину. Все тіло наче налите свинцем…»

І знову ж – не так воно й погано, щоб не можна було рухатись. Звісно, перші мандрівники в африканських джунглях чи дослідники Антарктики, бредучи в бурю по глибокому снігу, мали теж не кращі умови… Ні, значно гірші!

А в нього є дах над головою, його захищають міцні мури, на планеті спокійно, тепло, навіть дуже тепло! І від гарячого проміння його захищає товста стіна. А це надійна ізоляція!

Вікно, що виходило в тінистий сад, заґратоване. Не звичайними ґратами, а грубими, міцними штабами.

У досить просторій камері в ніші є умивальник, подібний до тих, якими користуються на Землі.

О’Брієн понишпорив у кишенях скафандра. Дістав бритву, рушник, мило, плитку шоколаду і коробку цигарок.

Бритву (безпечної він не любив і не мав ні в ракеті, ні на Землі) підгострив на ремені, її вистачить та й вистачить. Мила теж стане місяців на два. Шоколаду – на п’ять днів… Та тут, очевидно, щось даватимуть їсти. Має він ще й таблетки вітамінів…

Гірше з водою, бо та, що в дзбанку під умивальником, до пиття не годиться, його вже мучить спрага, і більше трьох земних днів він не витримає.

Хто його зна, як на Кварті вимірюють час. Якщо надто повільно і прийдуть по нього не скоро, він пропав.

Рація лишилась у ракеті, зв’язку із світом нема. Бідолаха Мак Ларен мучиться без цигарок. У нього, напевно, пачки з чотири, не більше.

У довгій стіні було двоє вузьких дверей. О’Брієн їх відчинив. Була там спальня і поруч – туалет.

У нижній частині приміщення були ґрати, які відділяли камеру від сіней з великими окованими дверима.

Тепер там хтось шарудів. Двері відчинились, і на порозі стала біла постать. Ніжніша від квартіан, які волочили їх сюди.

«Жінка!» – подумав пілот і встав.

Квартіанка була струнка, з правильними рисами обличчя, як у порцелянової ляльки. Тільки очі були більші, ніж у дівчат на Землі. Світились зеленаво, але не так пронизливо, як світять вночі очі барса.

Були ті очі чисті й лагідні.

Нахилилася, з плечей, мов золота вуаль, опустилось їй наперед волосся. На срібній таці вона принесла фрукти. Великі, наче здоровенні помаранчі. Якусь мить вона безпорадно роздивлялась: миска ніяк не проходила крізь ґрати.

Випросталась, і її губи заворушились. Усміхнулася. Взяла один круглий овоч і просунула в’язневі.

О’Брієн узяв його і подякував.

Коли усі фрукти з таці потрапили, нарешті, до нього, квартіанка зникла.

Плоди були соковиті й смачні. Вони добре вгамовували голод і втоляли спрагу. Рідина для вмивання була схожа на воду, а в кутку, як пілот пізніше пересвідчився, був водогін. Але й тією водою можна було тільки вмиватися.

О’Брієн акуратно заводив годинник і рахував дні. Позначав їх на стіні олівцем, який був у нього в кишені разом з блокнотом. Минуло кілька днів, але, крім квартіанки, він не бачив ще живої душі. Щоб хоч якось згаяти час, з нудьги вигадував собі усякі ігри. Та все одно було сумно: не мав до кого й слова промовити, і це гнітило.

Одного разу, коли знову прийшла квартіанка, спало йому щось на думку.

Останній помаранч покотився назад. Жінка спочатку подумала, що він випадково відбився од стіни. Коли ж іще раз покотився, вона зрозуміла, що в’язень щось хоче. Підняла овоч і уважно оглянула: він був прекрасний. Ще раз кинула за штаби.

Так вони гралися, наче в кеглі. Потім жінка взяла овоч і подала крізь штаби.

О’Брієн схопив її за руку, рука була гаряча. Білі пальці розслабились, але пілот відчув у їхньому дотику сталеву силу, яка дозволяла їй легко й граціозно рухатись на планеті з великою гравітацією.

Махнула вільною рукою, ґрати відчинилися вгору, і двоє квартіан принесли рацію.

О’Брієн вирвав з блокнота картку й намалював на ній себе в ракеті: він має бажання передавати звідти.

Жінка усміхнулася, немовби тільки й чекала на це.

Закивала головою і відійшла.

Ґрати опустились.

На другий день приволокли закривавленого зв’язаного Мака Ларена.

– О’Брієне! – впав на коліна радист. – Покажи їм, як користуватись променеметом… А то мене вб’ють! Ти ж знаєш, це не моя спеціальність, я зовсім у тому не розбираюсь.

– Не забувай, Мак Ларен, – відповів О’Брієн, – що променемет – це наш захист. І не тільки наш. Усього людства. У парках граються діти, вони ждуть нашого повернення.

– Ми вже ніколи не вернемось, – простогнав Мак Ларен.

– Може й так, – погодився пілот, – подай мені, Мак Ларен, на прощання руку.

Вони потиснули один одному руку, і пілот зауважив, що руки в радиста білі та випещені, а під кров’ю на обличчі немає ран.

– Навчи їх користуватись рацією, – порадив О’Брієн, – може, це тебе врятує. За променемет ти не відповідаєш. А про мене не турбуйся.

– Ні, ні! – бідкався радист. – їм цього мало! Цим не відкупимось… Ти відповідаєш за наше життя…

– Я ще подумаю, – пообіцяв пілот. – Мушу подумати.

Конвоїри забрали Мака Ларена, і О’Брієн лишився сам у камері.

* * *

– Це поки що не вдалося, – сказав перекладачеві радист, – але ми на правильному шляху.

Електронний мозок допомагав перекладачеві виконувати свої обов’язки. Радист продиктував йому досить велику кількість слів. Вони вже могли вільно розмовляти навіть на абстрактні теми. Комбінаційна можливість електронних машин була справді бездоганна.

Радист сидів на м’якій канапі, заставленій найвишуканішими делікатесами. Мав спеціальні струнні амортизатори, щоб велика гравітація не дуже його втомлювала. Йому вже постирали з лиця сліди розмазаної крові.

Проти нього, на підвищенні, сидів правитель квартіан.

– Як саме ви дійшли до створення променемета? – запитав правитель.

– Не знаю, можливо, це випадково. Зігрівали ми ними холодні простори зовнішніх планет. Тому й винайшли.

– У нас на всіх планетах тепло, – втрутився перекладач.

– Через те ви до цього й не дійшли, – промовив Мак Ларен. – У нас робилося це в мирних цілях. Правда, його можна використати і як зброю. Як жахливу зброю. Наприклад…

– Чи можна надіятись, – обірвав його правитель, – що ми можемо примусити пілота зрадити таємницю? Чи багато у вас таких, як ти?

– Думаю, що так! – запопадливо кивнув Мак Ларен. – Люди – переважно такі, як я.

– Чи маємо його спокушати розкішшю, чи мучити невигодами?

– Треба спробувати і те й друге. Так буде найкраще. Люди досить нестійкі. Особливо якщо вони самотні.

– Чи маю це розуміти, що п’ять чоловік роз’єднаних – менше, ніж п’ять чоловік разом?

– Саме так. Тому й пілот занепав духом.

– Гаразд. А чи ти певен, що О’Брієн самотній?

– Це залежить від вас, – здивувався Мак Ларен і налив солодкого соку. – Замкніть його, ізолюйте, дайте погану їжу. Щоб зневірився.

– Ми все-таки думаємо, що він не сам. Навіть якщо його замкнути. Ми ізолювали його від світу, проте О’Брієн не став такий, як ти кажеш. Наша служниця бачила, що на самоті він був веселіший… А коли вона приходила, у нього з’являлися ознаки депресії. Проситься, щоб помістили її туди на весь час…

– Ваша служниця бреше! – Мак Ларен закурив цигарку, що для нього виготовили на зразок тої, яку він мав у кишені. Цигарка була прекрасна. – Я все-таки знаю людей не гірше, а краще, ніж вона.

– Твоя правда, – згодився правитель. – Але, можливо, вона це робить несвідомо?

– Бреше! – пустив дим радист. – Жінки не пускайте. Дайте йому подумати. І пригрозіть смертю. Це вплине.

– Ти ще щось надумав?

– Поки що нічого, – спокійно відповів Мак Ларен.

Правитель встав.

– Тоді заберемо в тебе той білий порошок, що дає тобі такі солодкі й приємні сни!

– Ні! Ні! – схопився радист. – Я… Я передам на Землю, що О’Брієн зрадив секрет променемета. Щоб люди повірили в приреченість, щоб посіяти паніку. Тоді легше буде з ними справитись.

– Це все?

– Ні! Підсипте О’Брієнові в їжу порошок.

– Не їсть, – махнув рукою правитель, – їсть тільки свіжі фрукти.

– Вприсніть у фрукти тонкою голкою отруту. Техніка у вас досконала.

– Це добре! – зрадів правитель. – Ми зробимо так, як ти радиш. Ти заслужив розкоші! Ще одно запитання: що, на твою думку, людині найдорожче?

– Життя! – аж захлинувся Мак Ларен. – Якщо його не зламає ваш дурманячий порошок, та самотня людина все одно швидко занепадає духом. Заспіває іншої, коли гляне смерті у вічі.

* * *

Негайно вжили необхідних заходів. О’Брієна повідомили, що завтра увечері його стратять. Дали фрукти, вприснувши в них отруту.

Але О’Брієн оголосив голодовку.

Сказали це радистові.

– Злякався смерті! – схрестивши ноги в шовкових пантофлях, радів Мак Ларен. – Упав у розпач. Зараз буде те, що я казав. Перед смертю відступить. Самотня людина ніколи не буває хоробра.

Надходив останній вечір.

Засуджений до страти О’Брієн востаннє побрився. Старанно, як ніколи. Потім сів за стіл і написав:

«Мої милі! Наближається смерть… Ми вже ніколи не побачимось… Так мало статися. Прощавайте! Живіть щасливо й простіть, що я мушу так рано піти од вас. Малий уже не буде мене пам’ятати… Виховайте його, щоб він жив так, як жили ми. Ніколи не сумуйте, – я тільки виконував свій обов’язок, і життя моє не пропало марно. Люди вам допоможуть. Адо, ти вільна, влаштовуй своє життя, як тобі краще. Знаєш, я був щасливий, коли бачив тебе веселою і спокійною, і мене турбує тільки те, що ти плакатимеш, що сльози затьмарюватимуть твій чистий погляд. Не плач, ти знаєш, що я любив життя і проганяв з нашої хати смуток. Нехай буде так і тоді, коли я житиму лише у ваших згадках».

Поклав лист у кишеню. Бо не міг його нікуди послати. Не їв нічого цілий день, крім шматочка шоколаду. їжі від своїх убивць не брав. Не хотів принижуватись.

Умився чистою студеною водою…

Трохи побавився бритвою. Потім кинув нею об землю і наступив ногою. Тіло його на чужій планеті було набагато важче, і бритва відразу поламалась.

За ним стежили й повідомляли радистові кожен його рух.

– За хвилину повзатиме на колінах! – посміхнувся Мак Ларен. – Плазуватиме перед вами. Побачите, який він буде жалюгідний!

О’Брієнові лишилася одна година. Він сів на нари, і тоді йому здалось, що настав кінець.

Коли б знав, що за ним стежать, – стояв би спокійно біля ґрат. Але не знав того. Тому сидів, затуливши обличчя, бо гарячі сльози котилися по щоках.

І в цей час почув голоси дружини й дітей. Знав, що це запис, бо сам привіз його сюди, щоб ніколи не забути дорогих голосів.

Тепер йому відтворили їх.

Дружина просила, щоб беріг себе. Донечка тоненьким голосочком запевняла, що вони чекатимуть його. Разом з меншим братиком, який ще не вміє говорити. Вони горді за тата… Чекають на нього.

Потім почув свій власний голос. Це був синтетично створений на стрічці голос, але дуже схожий. О’Брієн немовби повідомляв Землю, що зрадив усе, що ненавидить жінку, дітей, що всіх їх знищить. Щоб більше його ніколи не чекали.

Це було найстрашніше. Голос таки його, і на Землі можуть повірити, що він зрадив. Його вже ніхто не жде… Вороття немає. Він здригався від страшного жалю.

Заточувався, коли прийшли по нього. Як вивели надвір, впав на коліна.

– Уже готовий! – посміхнувся Мак Ларен на трибуні під строкатим балдахіном.

Служниця, що приносила фрукти, підняла О’Брієна. Відчував її сталеві пальці. Упасти не міг.

Глянув у її великі очі: не було в них ані крихітки жалю.

Потім його повели до ракети. За ракетою височіла шибениця.

– Тут дві дороги, – пояснив перекладач, – одна – в ракету, друга – на смерть. Вибирай.

– А що маю робити в ракеті?

– Пояснити, як користуватись променеметом.

– Ні!

– Земля вже знає, що ти зрадив, – сказав перекладач, – тепер все одно. Як не викажеш, за хвилину будеш гниючим трупом.

– Ні! – відповів О’Брієн. – Не зраджу. Я збережу таємницю. За хвилину буду мовчазний. Я і ракета – це та Земля, яка хотіла подати вам руку. Можете мене вбити, але це буде ваша ганьба.

– Що він каже? – спитав правитель.

Перекладач сказав.

Довго всі мовчали, присутні, здавалося, не дихали. На О’Брієна дивилось багато великих очей. Зелених і жовтих допитливих очей. Пілот витримав ті вперті погляди, не мав права опустити голову.

Нерухоме, ніби покрите вапном обличчя правителя було вкрай здивоване.

Якщо ця істота з іншої планети справді не боягуз, то, властиво, вона має рацію: мертві нічого не зрадять.

– Ти брехав! – засичав він чоловікові, що сидів під строкатим балдахіном. – Це не малодушна людина!

– Малодушний! Боягуз! – закричав Мак Ларен. – Здеріть з нього шкіру! Варіть його в кип’ячій олії, зривайте нігті, печіть на вогні, виколіть очі! Лякайте його ще більшими муками, і він… він зрадить!

«Ти сам би зрадив, – подумав правитель, – та не знаєш таємниці!..»

Правитель встав, він уже все вирішив. Підняв руку і вказав на пілота.

– Він має рацію, – промовив. – Коли живий нічого не виказав, то після смерті його тіло не має для нас ніякої вартості. Наші принципи не дозволяють нам робити зайве, непотрібне. Він не боягуз, навіщо тоді його катувати й мучити. його смерть не дасть нам ніякої користі. Може собі йти… І дозвольте йому сісти в ракету. Він вільний.

О’Брієн сів у ракету і подивився на чоловіка під строкатим балдахіном.

– Він і так помре в дорозі від авітамінозу, – сказав посміхаючись Мак Ларен. – Перед тим, як заснути, повинен добре наїстися. А так не витримає. Людське тіло – нікчемна посудина.

Не бачив, що біля ракети стоїть служниця з повним кошиком розкішних фруктів.

О’Брієн нахилився до неї із сходів ракети.

Беручи кошик, помітив у її великих зелених очах сльози.

Переміг хвилювання, сів за променемет. Прижмурив око і уважно націлився в одне місце під строкатим балдахіном.

Від чоловіка, що там сидів, лишився тільки попіл.

Потім пілот О’Брієн увімкнув сопла.

* * *

Камера була порожня, але служниця, яка носила пілотові їжу, щодня підходила до заґратованого вікна.

Про це довідався правитель і прийшов туди. Чекав, поки надійде жінка.

– Чого ти сюди ходиш?

– Не знаю…

– Чи маю тобі це заборонити? Так буде краще?

– Не забороняйте…

– Розумієш, я й сам не можу їх забути.

– Вірю. Знаю це почуття.

– Пригадую собі їхню мову.

– А я – його погляд.

– Не можу забути тієї різниці між ними…

– Різниці?

– Так. Адже їх було двоє. І зовсім не схожі один на одного.

– Мабуть, вони були не з однієї планети.

Наступила ніч. На їхньому небі блищала далека зірка – Земля.