Текст книги "Волосся Вероніки"

Автор книги: Йозеф Талло

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

Йозеф Талло
Волосся Вероніки
(Збірка)

Переклад з словацької

Бориса й Василя Луцкевичів

Художнє оформлення

Р. З. Масаутова

Переклад здійснено за виданням:

Jozef Tallo, Vlasy Bereniky,

Slovensky spisovatel, 1961.

Волосся Вероніки

Екзамени тривали вже три години. Професор хвилювався й питав про одне й те саме.

– Уявіть собі таку ситуацію: автомат передає, що досяг межі галактики в районі Волосся Вероніки. Запитує, летіти йому далі, втративши орієнтацію й можливість повернення, чи вернутися з матеріалом, який здобув. Треба рішати. А часу мало. За дві хвилини втратимо можливість останньої передачі, яка дійде до адресата через триста мільйонів років. Що б ви зробили?

Перший студент надто довго думав. Другий теж. Незабаром питання стало відоме за дверима аудиторії, бо в коридор виходили студенти, які не склали екзаменів.

Усі інші мали досить часу обдумати відповідь.

Один рудий, веснянкуватий хлопець, од хвилювання почав заїкатися. Радив то летіти, то повертатись.

Професор і його відіслав.

– Компромісу не може бути! Питання ясне: летіти чи вернутися?

– Звісно, вернутися, – вихопився студент в окулярах. – Навіщо ж його туди й посилали, якщо не привезе цікавого матеріалу?

– Хвилинку. – Професор зупинився біля вікна: – Перед автоматом поставлена мета: здобути дані з галактики в районі Волосся Вероніки. Та як тільки залетить до сусідньої галактики, не зможе вернутися. Матеріали матиме, але зостанеться там. Саме про це йдеться. Саме про це.

– Тоді не знаю, – знизав плечима самовпевнений студент, думаючи, що питання все-таки безглузде. Бо яке має значення – полетить автомат чи не полетить, якщо ми не одержимо ніяких даних.

Студент підвівся і ображено зашепотів щось негарне про свого професора. Цього студента вважали за великого логіка, і він гордився тою славою.

Потім, як і логік, «прогоріло» ще двоє студентів.

Нарешті зайшла тендітна дівчина. Ніжними пальчиками вона м’яла сумочку. Боялася і тремтіла, ще коли входила до кабінету.

– Ну, ця вже готова! – махнули на неї товариші і впевнено пішли до буфету. – Розіта вилетить, як багатоступінчаста ракета!

Голос дівчини, коли вона відповідала, тремтів.

– Маю дві хвилини, товаришу професор. Часу досить. Можливо, я не вирішу питання, але я б хотіла побачити Волосся Вероніки…

– Будь ласка! – прокинувся професор.

Він теж не чекав чогось мудрого від цієї студентки. Простягнув руку – засвітився великий екран.

У безмежних глибинах всесвіту з’явилося Волосся Вероніки.

Професор, щоб скоротити дві хвилини тяжкого чекання, механічно повторив:

– Світло летить звідти триста мільйонів років. Зможете собі уявити це? Автомат перебуває на межі фосфоризуючої туманності. Між нею і нами – хмара космічного пилу. За дві хвилини втратимо зв’язок. Перед ним ясна заграва невідомого світу, наша галактика заглиблюється в темряву. Дві хвилини…

Тоді звернув увагу на обличчя дівчини. Очі блищали, губи були розтулені. Обличчя пашіло, ніздрі виказували хвилювання.

– Нехай летить далі! – вигукнула. – Якщо людина лишиться в темряві атомного пилу, нехай хоч зроблена нею машина, нехай хоч вона проб’ється в безконечні далі! Нехай летить вперед, нехай летить!..

Професор підвівся, на очах у нього блищали сльози.

– Дякую! – сказав він дівчині. – Мені вже здавалося, що я п’ять років викладав оцим приладам та електронним лічильним машинам…

– Вони того не розуміють, – розплакалась дівчина.

– Колись, можливо, усі це зрозуміють. Хоч поки що – то тільки мрія. Така ж далека, як Волосся Вероніки.

Професор усміхнувся й вимкнув екран. Потім поставив студентці червоним чорнилом «відмінно» з усіх предметів: астрофізики, математики, космобіології, кібернетики…

Лейтенант

Астероїд Юнона не мав регулярного астронавтичного сполучення. Ракети залітали сюди лише тоді, коли треба було привезти для малої науково-дослідної станції харчі та деяку сировину.

Правда, наукові результати у дослідженні елементів ядра були досить значні. Робота велася у двох ядерних печах, і наслідки її мали все більше практичне значення.

Та все-таки це була окраїна, науковий закуток космосу, І який нікого особливо не приваблював. Тут не можна було чимось прославитись, тут вимагали тільки буденної копіткої праці. Щоб мати вигідне сполучення з Землею, астероїд Юнона був задалеко, а для героїзму – надто близько, у незавидному, звичайному місці, та й у сусідстві з відомим Марсом, куди з інших планет зліталися, як додому.

При обсерваторії, що належала науково-дослідній станції і була розташована з протилежного боку яйцевидного астероїда, у відділі астронавтів працював лише один кваліфікований радист.

Звичайно, це був молодий офіцер, який відбував тут практику не більше двох-трьох років. А потім його чекала праця десь у районі Урана або Нептуна, де все дихало таємничістю і кожен виліт обіцяв сенсацію та нові й нові відкриття.

Наша історія відбувалася тоді, коли на астероїді служив радистом Володимир Марчек – лейтенант астронавтики. Закінчив він академію два роки тому. Рік літав на космічних кораблях різних типів і тоді познайомився з найвідомішими у світі командирами космічних кораблів: майором Макаровим, який облітав сузір’я Центавра, полковником Брезовським, що врятував наукову станцію на Меркурії, і капітаном Ломбарді, найвідважнішим астронавтом усіх епох.

Потім його послали на Юнону на самостійну роботу. Служба там була неважка, але досить нудна: підтримував зв’язок з радіостанціями Марса. А у вільний час міг читати. Або, як не було перешкод в атмосфері, слухати крізь космічний шум старі пластинки з близьких радіостанцій чи завивання радіозірок.

На науковій станції працювало кілька неодружених геологів, старий лікар з дружиною, троє інженерів з родинами, які не могли дочекатися, коли повернуться з цього вигнання між люди. Наймолодшою була дружина одного з інженерів, струнка жінка з волоссям кольору платини…

Відтоді, як лейтенант Марчек її побачив, він часто думав про неї. Хоч астероїд був і невеликий, жили тут усі відокремлено, не зустрічаючись тижнями. Лейтенант довго сушив голову, як йому зустрітися з стрункою пані Марієттою, яка, мабуть, нудиться так, як і він, бо чоловік її тільки й марить кадмієвими гальмами та урановими стрижнями. Він жив у світі протонів, нейтронів, електронів, мезонів, коротше кажучи, в якихось зовсім інших величинах.

Лейтенант видумував десятки варіантів, але кожен здавався йому легковажним. Він так переживав, що навіть напився і почав молоти нісенітницю про самотність, викликавши обурення радистів з Вести.

– Чоловіче, не надумайся собі там з’їхати з глузду: лишилося всього три місяці. А пляшці краще дай спокій!

Це на нього вплинуло, і принаймні під час служби більш таке не повторювалось. Але й випадку побачити гарненьку дружину інженера теж не траплялось. Хоча б посидіти з нею за столом та надивитися на неї, поки товариство розмовлятиме…

Аж одного вечора обізвався в кабіні телефон. Лейтенант ліниво підняв трубку і неохоче обізвався. «Знову метеоритовий дощ викликав тривогу? Ото буде нудьга сидіти годинами у сховищі!» Раптом його кинуло в жар, і від несподіванки він не міг промовити й слова.

У телефоні пролунав голос дружини інженера:

– Це ви, Владо?

Ніколи ще не зверталася вона до нього з таким довір’ям. Це було так несподівано, що він почав заїкатися і дуже на себе сердився за це.

– Послухайте! Щось тут у нас діється… Інженери замкнули за собою свинцеві запори, а спека стає дедалі дужча. Зовні лишилися самі жінки, старий пан Ріхтер та ще геолог-інвалід. І діти. Не знаю, що робити.

Рука в лейтенанта затремтіла, але він опанував себе і сказав:

– Заспокойтесь, мабуть, сталося щось з кадмієвими гальмами. Таке часто буває навіть у ракетах.

– Слухайте! – відповіла жінка. – Не хочу вам заважати і без причини панікувати. Але ж ви – єдиний астронавт і офіцер, а ми тут трохи боїмося. Чи не змогли б ви сюди прийти?

– Гаразд, прийду.

Він поклав трубку. Долоні і обличчя були мокрі від поту.

От тобі й маєш!

Стався вибух у меншій ядерній печі. Її зовсім недавно випробовували. Як розплавиться, вибух може захопити й велику експлуатаційну електростанцію і тоді за якусь мить рознесе астероїд на дрібні шматки.

Треба щось робити.

Лейтенантові минув лише двадцять перший рік. Нудьгуючи, він часто ловив себе на тому, що мріє над радарними приладами. Вигадував усякі небезпечні ситуації, пожежу чи навіть повінь, у думках рятував когось з вогню або з хвиль. І той хтось був дуже подібний до пані Марієтти. Блузка розірвана, волосся спадає на чоло… Стоїть під стіною, навколо б’є полум’я, а він підбігає до неї, хапа на руки й з солодким тягарем пробивається крізь димову завісу. Марієтта бере його в ніжні, гарячі обійми і пригортається до нього…

Тепер було не до мрій.

Біг у важких свинцевих черевиках і в одязі, в якому водолази спускаються у батисферу, скорочував дорогу, щоб якнайскоріше дістатися на сонячний бік астероїда. Зауважив, що, поспішаючи, прикріпив надто багато баласту і рухається поволі. Якби його бачили товариші, набрався б сорому. В академії сміливість вимірювали малим баластом. Хвастали під час екскурсії, що можуть робити кроки з милю завдовжки, бо це загрожувало, що можуть одірватися від астероїда. Та це була тільки забава. Екскурсію завжди супроводжували ракети, і ні з ким нічого не могло статися.

То було пусте хизування, а не справжня відвага. Воно справляло враження, та не потребувало риску.

А в житті все інакше. Чіпляли собі до п’ят більше свинцю і пленталися незграбно, аби тільки несподіваний рефлекс не викинув їх у простори всесвіту. Сторожових ракет тут не було. А за астероїдом їх підстерігала страшна зрадлива смерть.

Добрався він аж до родовища германію, звідти вже ходив ліфт. Залишилося ще кілька кілометрів. За скелями і горбкуватою місцевістю, палаючи помаранчевим сяйвом, плавився атомний котел.

На щастя, котел був далеченько від станції. Марчек переконався, що вибуху ще не було. Коли ніщо не перешкодить, процес плавлення триватиме й далі.

На станції його зустріли істеричним криком. Перед шлюзом лежала нерухома постать. Хтось не витримав і вибіг надвір. Без скафандра, на вірну смерть. Волів задихнутись, ніж згоріти живцем, зішкваритися під скляною банею.

Лейтенант подивився на труп, який показував на нього кістлявим пальцем. Сухим зігнутим пальцем у тонкій гумовій рукавичці. Це була, очевидно, лаборантка – волосся затуляло їй обличчя.

Марчека затіпало, хотів бігти всередину, але зачепився за підйому шлюзу. Заважав причеплений свинець. Ніколи ще йому не доводилось так поспішати. Почулося сичання – з-під бані витікало повітря.

Хтось відчайдушно струснув лейтенанта. Він оглянувся й побачив спотворене жахом обличчя красуні Марієтти.

– Боже, що ви робите? Ви нас усіх подушите!

Такої зустрічі він ніколи не уявляв! У мріях це було зовсім по-іншому. Незграбно скинув з себе скафандр. Потім під впливом якогось рефлексу почав закачувати рукава блузи. Марієтта зовсім втратила голову, проте це була єдина людина, яку ще можна було десь використати. Стежила принаймні за тим, що діється навколо. Очі її палали безмежним гнівом від лейтенантової повільності.

– Та робіть уже що-небудь! – накинулась вона. – Чого ви сюди прийшли? Чого стоїте?

– Ракета… – забурмотів лейтенант і вибіг в коридор, за яким була на всяк випадок приготовлена мала ракета.

Смикнув за двері. У холі, в самому кутку, побачив маленький гурток безпорадних, переляканих людей. Он літня жінка звела до нього руки… Волосся в неї було – посивіле!..

У з’єднуючому коридорі лежали балони з рідким пальним. Непозначені балони, на яких стояли тільки числа.

– Де ключ від нумерації?! – крикнув він, і від їдкого диму сльози потекли йому по обличчю.

Хотів стерти їх долонею, але розмазав ще більше. Мав страшний вигляд, ніби плакав з переляку.

Що подумає про нього Марієтта? Але їй ніколи було думати про нього.

– Зразки в лабораторії! – кричала вона. – Треба зробити аналіз! Тут накидали навмання, а на складі є звичайні балони з гелієм! Не знаю, в яких пальне!

Протягом багатьох років ніколи нічого не траплялося, ніхто ні за чим не стежив, тому всі рятувальні апарати вкрилися пилюкою й заіржавіли.

Становище було безнадійне. Лейтенант вибіг, ненароком штовхнувши жінку так, що вона боляче вдарилася об стінку й до крові прикусила нижню губу.

– Біжіть до кабіни радиста! – крикнув на неї і, здавалося, нарешті заспокоївся.

Так, він виконуватиме свій обов’язок якнайкраще. І не було в тому ні найменшого бажання похизуватись…

– Викликайте допомогу за астрономічним кодом! Шифр – над апаратом на мідній табличці. Та не помиліться, бо там можуть сприйняти помилку як жарти сторонньої особи, що дорвалася до апарата. Ясно?

Не слухала. Затряс нею.

– Кажіть у мікрофон, що на… – Йому здавалось, що вона не слухає.

Його охопила страшна злість, і він вліпив їй ляпаса. Очунялась, очі їй звузились. Жінка міцно вхопилася йому за плече і впилася нігтями.

– Розумію, буду викликати…

Лейтенант побіг до лабораторії, хоч ноги від хвилювання підгиналися. За хвилину запалив газові ріжки. Руки тряслися. Насилу накапав рідини з металевої пляшки. Бах! Розбив банку.

Треба починати спочатку.

Але чи дасть раду? Він же один! Може, коли буде відважний, то все це врятує? Може, краще відрізати атомним вибухом весь дослідний реактор? Може, зумів би це зробити… Він уже чув про щось подібне. Десь читав…

Якби тут був капітан Ломбарді, він би зробив ефектно – в рукавичках! Жбурнув би в космос усю цю палаючу погань, як людина скидає болото з черевиків. Або полковник Брезовський, старий ведмідь. Він би ще й сигару закурив!

Мокрими руками торкнувся скронь, на яких шалено пульсувала в жилах кров. Це його доля так карає. Скільки він сердився, що майор Макаров не дає їм самостійних завдань. Сором було перед дівчиськами, бо вони дражнили вихованців майора Макарова немовлятами. Мусили завжди точно дотримуватись усіх правил безпеки. Якби тут був майор Макаров! Його спокійна мова, його дії – не розраховані на ефект і фальшиві жести. Сто разів, мільйон разів мав він рацію, коли карав їх за пусте вихваляння!

Друга спроба, на щастя, вдалася. Треба швидко підтвердити аналізом спектра. Усе гаразд. Він уже міг орієнтуватися на складі пального. Це трохи заспокоїло, та за хвилину на нього знову напав страх.

З радіокабіни почувся відчайдушний жіночий крик:

– Хільфе! Хільфе! Хільфе!..

– О боже, ота мавпа знову розгубилась! Замість міжнародного коду, кличе на поміч рідною мовою! Ніхто ж не зверне уваги! Власне – не має права! Бо тоді кожна людина могла б зчинити у всесвіті переполох.

Мегафон над головою мовчав. Очевидно, на такі позивні не буде з космосу відповіді. Скрізь були порозвішувані репродуктори, щоб кожен міг почути, коли треба, радіостанції, які хочуть наладити з ними контакт. Але репродуктори мовчали.

Раптом злість на Марієтту вщухла, і лейтенантові стало шкода жінки. Що він хоче від неї? Витерпіла більше, ніж він. До його прибуття втішала інших, змагалася з ошалілою дівчиною, яка хотіла вибігти… Слухала крики й істеричний плач. В неї вистачило сил, щоб покликати його. Втратила чоловіка, самій загрожує смертельна небезпека… Чого ж він хоче від неї?

Він тут з півгодини, а вже напівбожевільний.

Зовсім виразно відчув, як поволі відмовляють нерви. Але треба себе перемогти. Повільно до нього поверталися хвилини, коли він міг тверезо думати. Що він такого зробив? Ракета готова, треба увімкнути автомат, щоб наповнити резервуар з балона ІV/2 і V/1. Тут усе гаразд. А тепер далі. Треба сепарувати вибухівкою палаючі кабелі, що ведуть до великого реактора. І цим запобігти катастрофі. Вогонь буде локалізовано на дослідному реакторі… але дедалі більша небезпека залишиться.

Лейтенант відшукав за допомогою радара кабелі і попробував їх сепарувати. Була це копітка робота. Відчував страшну спеку. А репродуктор над головою мовчав.

У коридорі почулися кроки. На дверях, тримаючись за одвірки, з’явилася розпатлана Марієтта.

– Вони дають відповідь. Як це посилити?

– Перемкни всі контакти на верхню таблицю. І не помилися, щоб не було короткого замикання.

«Тикав» на неї, навіть не усвідомлюючи того. Жінка кивнула головою й зникла.

Що вона там почула? Хто міг відповісти на її божевільні крики?

Справді, недалеко летять ракети Кузнецова. Цілий караван. Та навряд чи вони відхиляться від заданого курсу…

Велика наукова експедиція досліджує астероїди. Невідомо, хто нею керує. Докладно їх не повідомили. Мабуть, якийсь учений сухар, який точно вирахує, чи рятувальна акція має шанси на успіх. Якщо ні, залишить малий астероїд на його власні сили.

Крізь сльози лейтенант бачив на екрані радара, що йому вдалося розірвати палаючий кабель. Кабель скрутився, і обидва кінці роз’єдналися. Той, що горів, обмотався за виступ скелі.

Несподівано над головою загурчав мегафон. Марчекові здалося, що він божеволіє. Чи це можливе?! Це ж тільки здається, що він у школі і чує голос інструктора, майора Макарова?..

– Лейтенанте Марчек! – різав повітря суворий скрипучий голос. – Чи все ви робите за інструкцією? «Забезпечити резервну ракету, перекачати пальне, ізолювати піч…»

Тільки тепер лейтенант немов прокинувся й радо закричав:

– Чудово! Науковою експедицією керує професор Макаров! Ох, яке щастя!..

Притягнув до себе мікрофон, не тямлячись від щастя, вигукнув:

– Ракета готова, товаришу інструктор!.. Але не знаю, чи зможу її використати!.. Пошкоджено стартову площадку!

– Хто це говорить? – перебив його майор.

– Аспірант Марчек! – Потім швидко виправився: – Лейтенант Марчек. Дію за інструкцією правил безпеки. Малий реактор…

– Чого так кричите? – присадив його майор.

Голос учителя заспокоював, і Марчек заговорив тихіше:

– Малий дослідний реактор…

– Що ви там лепечете?

– Доповідаю ситуацію.

– Це вже зробила по радіо ваша героїня. Вона проявила більше мужності, ніж ви. Візьміть себе в руки, щоб мені за вас не червоніти!

– Я тільки чув, як вона кликала на поміч.

– Так, але після того, як зробила все потрібне. Зрозумійте: не спеціалістові могло видатися замало вислати цифри та незрозумілі скорочення, тому вона й покликала на поміч. Але тільки тоді, як виконала все, що ви їй доручили.

– А-ага… – заїкався лейтенант.

– Авжеж, а от про себе ви цього не можете сказати. Виконайте всі пункти правил безпеки, а тоді хоч співайте на все горло. Це мене не обходить. Лечу до вас. Тримайтеся!

– Єсть, товаришу майор!

– І перемкніть антену на конвой, з вами хоче говорити капітан Ломбарді.

– Хто-хто?!

Лейтенант вискочив і побіг до кабіни радиста. Вирвав У Марієтти з рук навушники й наставив антену в протилежному напрямку.

– Ну, нарешті й нам приділяєте трохи уваги, – обізвався глибокий чоловічий голос.

– Це полковник Брезовський! – зашептав Марчек до Марієтти, але вона була байдужа до його слів. Лише випускник академії міг оцінити, що означає голос полковника Брезовського.

– Слухайте, лейтенанте! – говорив низький баритон. – Поздоровте від мене даму, яка так мужньо інформувала нас про катастрофу. Ситуація… Ну, якщо ви, лейтенанте, слухаєте самі, то скажу. Не хочу грубо висловитись, хоч маю це на язиці. Ми від вас надто далеко, і вас варто було б… Така поміч – це… ну, розумієте… Доки ми до вас долетимо… Але під нами приблизно за сімсот тисяч кілометрів летить Ломбарді на малій одномісній швидкісній ракеті. Ми його направимо звідти, вкажемо напрямок і елементи астероїда. Ломбарді не має приладів, щоб за такий короткий час відшукати вас. Конвой повинен йому допомогти. Коли він буде за тисячу кілометрів од вас, тоді сам знайде спосіб, як посадити ракету. Не падайте духом! Тримайтеся!

Лейтенант вернувся на місце. Перевірив усі вимірювальні прилади, був значно спокійніший. Навіть запалив цигарку. Та негайно й погасив. От недотепа! Знову покинув жінку саму. Та й усіх інших. Навіть не сказав їм…

Насамперед зайшов до Марієтти.

– Як справи? – запитала вона.

– Ми врятовані. Передайте це, будь ласка, всім. І вертайтеся.

– Буду ще потрібна?

– Можливо.

Найімовірніше – ні, але він егоїст. Ледве минула смертельна небезпека, а вже думає про неї, хоче мати біля себе, використовує випадок… Але він себе за це не картав, не бачив тепер у цьому нічого поганого.

Жінка повернулась, видно було, що трохи опорядилася.

Лейтенант не зводив з неї очей, і йому здавалося, що й вона дивиться на нього. Та був це неуважний погляд, бо жінка заговорила перша, а її запитання його зовсім спантеличило.

– Як ви гадаєте, ті, що в ракеті, ще живі?

– Навряд. Мало надії…

– Мертві… – прошепотіла вона.

Не плакала, тільки непомітно кивала головою, ніби відповідала на якесь запитання, то погоджуючись, то заперечуючи. Але незабаром заспокоїлась. Витерла хустинкою лице і спитала, чи можна їй піти до всіх інших.

Звісно, можна. Але сказав це майже крізь сльози.

Вона підвелася, нахилилась, поцілувала його в уста і пішла. Лейтенант завмер. Потім відчув, що йому дуже боляче, бо обпік руку. А вже через півгодини втомлено заснув… За цей час астероїд зробив два оберти.

Коли Марчек прокинувся, ракети вже мали бути зовсім близько. Очевидно, незважаючи на більшу віддаль, Ломбарді не дуже відстане від Макарова. Станція тепер була з нічного боку, на горизонті було досить світла. Здавалось, передчасно.

Лейтенант подивився в той бік і зауважив, що спека стала ще більша. Глянув на прилади. Вони показували велику радіацію, а сейсмограф сигналізував тремтіння.

Отже, реактор незабаром розплавиться і знищить усе на поверхні астероїда.

Треба про це повідомити. Звісно, не на станцію, а Макарову. І іншою мовою, найкраще по-італійськи, щоб і Ломбарді зрозумів, а обслуга астероїда не збагнула.

Тепер був спокійний. Перейшов у кабіну радиста, ввімкнув антену в обидва напрямки й подав елементи астероїда. Так, як їх учили, за всіма правилами, відрекомендувався, описав ситуацію і зміни, які відбулися. Вирахував точний час катастрофи, яка мала статися десь через сім годин.

Чути було, як лається й плаче від безсилля полковник. Лейтенант слухав усе це, мов крізь сон, так вплинуло на нього усвідомлення неминучої смерті. Він ще ніколи не чув, щоб полковник плакав, це було так дивно, аж не вірилось… Але усе те, у що не вірилось, відбувалося тепер, як уві сні.

Професор Макаров довго не відповідав. Потім почувся його сухий голос:

– Лечу в тому ж напрямку. Нас трохи затримало кілька метеоритів. Через шість годин будемо на астероїді. Повідомляйте, будь ласка, й надалі показники приладів.

– Товаришу майор, не летіть сюди. Можливо, тут станеться вибух. Тоді й ви загинете…

– Повідомляйте наслідки вимірювання! – обірвав його суворий голос.

Повідомляв точні результати і щохвилини повторював. Так минала година за годиною.

Раптом затріщав мікрофон.

Полилася врочиста музика, і лейтенант знав, що це – кінець. З ним прощаються. Вибух настане скоріше, ніж він думав.

Але радіотелескопи вказували, що ракети наближаються. Аж до останньої хвилини. Потім вони відірвуться. Хочуть, мабуть, сфотографувати катастрофу. Можливо, такий знімок виявить причину нещастя.

Лейтенант сперся на лікті й сховав обличчя в долоні. Задумався. Бачив себе знову в школі. Складав екзамени. Перший політ на Місяць. Перевірочний спуск у батисферу. Потім перевірка без гравітації, польоти в атмосфері, стрибок з парашутом, камера високого тиску, центрифуга… Теоретична частина, будова реакторів, атомна фізика.

Даремно його стільки вчили. Він не виправдав надій. І перешкодив тому випадок, такий дурний випадок! З часом вияснять, що спричинило катастрофу. Несподівана примха атомів торію…

Жаль, що не чути голосу Ломбарді. Капітан летить сюди, знає все від полковника, але сам не обізвався… Жаль! Тепер вони вже, мабуть, віддаляються. Добре було б його почути! Востаннє почути людський голос… Останнє слово відважного космонавта молодому лейтенантові, який представляє тут цю велику і героїчну професію. Молодому безсилому лейтенантові, що готується до смерті…

Але мегафон на стіні мовчав. Стихла й музика.

Уже, напевно, повернули ракети. Уже зникає вдалині й мала ракета Ломбарді. їх поглинув всесвіт. Полковник уже витер сльози і вшанував команду на Юноні вставанням.

Дві хвилини мовчанки. За нього, за наймолодшого лейтенанта…

Проте Марчек передав ще раз по радіо усі дані. Сам доповів, що посадка була б ще можлива, але старт – ні. Вибух настане за вісім секунд перед можливим стартом Ломбарді і за секунду перед стартом Макарова. Така посадка була б божевіллям – непотрібною саможертвою.

Можливо, тієї передачі ніхто вже й не приймає…

Залишалося ще кілька хвилин… Він зачинив лабораторію, вимкнув радіоустановку і пішов до команди. Хотів бути з людьми. Хотів усе сказати.

Коли побачив їхні радісні обличчя, йому забракло відваги. Питали, коли прибудуть ракети. Щось відповідав, крутив головою, оглядався.

– Ви когось шукаєте? – поцікавилась лікарева дружина.

– Ні.

Підійшла Марієтта. Марчек одвів її на кілька кроків і розповів усе. Вона радила нічого не казати людям. Несподівана смерть краща…

Поводилась дуже мужньо. Пропонувала надіти скафандри й чекати на смерть зовні. Лише вдвох, щоб не бути боягузами. Інші не знатимуть, що на них чекає…

Лейтенант погодився. Вони вийшли, пояснивши, що знову мусять ввімкнути рацію. Надягли скафандри. Прикріпили один одному маски.

Тільки тоді подумав лейтенант, що треба було востаннє поцілувати Марієтту, та було вже пізно. Мусили виходити, коли не хотіли, щоб смерть захопила їх у бетонованому сховищі.

Свинцю він навішав небагато – життя й так уже було нічого не варте. Міг одірватися від астероїда сильним стрибком, але все одно не набрав би такої швидкості, щоб відлетіти далеко, і, напевно, помер би. Вчора ще міг так зробити, але за цей час уже замерз би в космосі. Ні, від смерті не втекти…

Вийшли, та за хвилину страшна сила кинула обох на бетоновану стіну сховища, і тільки надзвичайна еластичність скафандрів врятувала їх від смерті.

– Це – вибух? – запитала жінка в мікрофон.

– Ні… Але…

– Що таке?

– Вибух уже мав би наступити. Після того, як нас кинуло хвилею…

– Отже, ви помилились.

– Ні, різниця приблизно секунд десять.

Тоді жінка насилу підвелася і вказала на чорний небозвід:

– Гляньте! Ракета…

Справді, над ними блищала срібна ракета з трохи рожевим забарвленням. Над астероїдом пролетіла вогниста куля і зникла. Ракета відразу стала срібна й опинилась у тіні астероїда.

Робили посадку. Маневр тривав кілька хвилин.

Потім з ракети вийшов майор Макаров. Лейтенант упізнав його своєрідний чорно-білий скафандр з козирками.

Увімкнули зв’язок.

– Доповідає офіцер радіотехніки лейтенант Володимир Марчек з астероїда Юнона. При елементах…

Майор махнув рукою.

– Залишмо! – сказав він, і це була найбільша сенсація, яка могла статися в космічному просторі: майор Макаров не вимагав від свого учня передбачених статутом формальностей…

Запросив їх до своєї ракети, сам зняв кожному скафандр і потиснув руку – спочатку жінці, а потім лейтенантові.

– Бачили ви таке? – відразу ж запитав. То були перші слова, які він сказав їм уже без мікрофона.

– Ні, ми нічого не бачили, – опам’яталась Марієтта.

Тоді вони помітили, що вся команда вишикувалась у

великому залі ракети і знімає шоломи. Потім увійшов радист ракети; на грудях у нього – старі ордени, як це буває в особливо урочисті хвилини. Став струнко й доповів:

– Нас слухає Земля.

З мікрофона чути шум, і лейтенант мимоволі стає струнко. Марієтта поруч з ним вклоняється, як того вимагає звичай. Жінка вітає матір-Землю легким поклоном і потім сідає. Це щоб могла бути матір’ю, коли залишить службу, щоб могла родити здорових дітей…

Майор Макаров доповідає:

– Учора, другого вересня за календарем Землі, мандрівний метеор запалив дослідний реактор на астероїді

Юнона. Життю десятків людей і цінному устаткуванню загрожувала небезпека. Робити розрахунки в космосі було надзвичайно важко, радіація і космічні бурі ускладнювали рятування товаришів. Тому капітан Ломбарді, жертвуючи собою, змів ракетою дослідний реактор з поверхні астероїда і тим урятував життя команди на планетоїді й цінне наукове обладнання. Капітан Ломбарді загинув, згорів у атомному вогні, вшануйте його пам’ять!

– Вшануйте його пам’ять! – повторила луна з репродуктора, коли реле радіостанції передавали далі рапорт в усі куточки Сонячної системи.

– Капітан Ломбарді загинув, згорів у атомному вогні…

Настала тиша, замовкли радіотелескопи, які розмовляли з всесвітом. Здавалося, замовкло Сонце з його пишною короною, замовкли радіозірки на просторах галактики, бо людина переживала горе…

Тоді підійшов професор Макаров і глянув на лейтенанта.

– Ідіть на пост і виконуйте свої обов’язки!

А потім, коли лейтенант вийшов, звернувся до молодої жінки, він уже не міг стримувати себе, з очей йому бризнули сльози…

– Лейтенант виконував свій обов’язок, а вам я повинен особливо подякувати.

– Це має для вас значення? – запитала жінка.

– Велике! Ми не мали права програти цю битву. Тут справа не тільки в людських жертвах. Треба було зберегти віру людей у свої сили, у подальший прогрес в усьому світі. Щоб людина була рішуча, відважна, смілива…

В цей час зашуміли мікрофони – відповідала Земля.

Сповіщала, що прийняла повідомлення, давала інструкції.

Поки слухали, майор Макаров ввімкнув Марчекову хвилю.

– Лейтенанте! Ця передача не настроєна на вашу хвилю, а від дрібниць може залежати, як ми триматимемось у космосі…

Був знову суворий і незламний.

А насправді він був дуже схвильований, і як тільки дозволили обставини, швидко вийшов до кабіни, щоб хоч хвилю побути на самоті.

Тим часом лейтенант наладив прийом, і полилися чисті звуки з Землі. Вона посилала музику, щоб виразити почуття, яких не можна висловити словами…