Текст книги "Жертва забутого майстра"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

Тоді я відчувала певне розчарування, що цього разу знову працюватиму у Львові, де доводиться бувати доволі часто. Як я вже згадувала, мені подобалася робота на Пепербаума не лише за грубі гроші, а й за можливість неординарних подорожей. А тут знову Львів. Мало не з половиною клієнтів Маріанни, які приїздили в Україну своїм автом, зустрічалася саме у Львові. Сиділа у «Віденській кав’ярні», чекаючи сигналу на мобілку, щоб у належний час вийти до пам’ятника Міцкевичу чи Шевченку й зустріти чергового бадьорого дядечка, щоб далі вирушити в дорогу в його «Рено» чи «Вольво». Деякі з них виявляли бажання на день затриматись у Львові, аби оглянути місто, яке дивувало тим, що ніяк не відповідало уявленням багатьох іноземців про колишній СРСР. Доводилося вкотре обводити їх навколо Ратуші, вести до Арсеналу, деякі хотіли ще й піднятися на Високий Замок. Потім їх треба було зводити вниз, заводити в Італійський дворик, і, залежно від їхніх доходів, обідати або там, або на проспекті Свободи «У пані Стефи».

Раніше Львів вважався острівцем Європи на території колишнього совка. Автентичні будинки XVI-XVII століть, вежі зі шпилями, вузькі віконця, внутрішні подвір’я. І гарні кав’ярні, яких не було навіть у столиці. Потім, ті, хто побачив справжню Західну Європу, могли порівняти справжні європейські містечка з пошарпаним підгнилим Львовом і вічним запахом старого дерева у львівських під’їздах і арках, які львів’яни іменують вкрай незвичним для киян словом «брама»...

...Так само пахло від дерев’яних фігур у музеї Пінзеля. Забронювавши два маленькі помешкання в приватному готельчику в історичній частині Львова, відразу пішла шукати Митну площу, де, як виявилося, вже кілька років в приміщенні колишнього костела монастиря кларисок існує його музей. Один зал із кількома фігурами, стан яких таки справді не найкращий. Зал тьмяний, фігури підсвічено, висока стеля, лункі кроки. Я була в музеї сама. Жіночки, які продавали квитки, відчули до мене довіру й пішли зі своїми розмовами про президентські вибори наступного року до каси, а мене полишили наодинці з вічністю. Поступово приходило розуміння, що задля цього майстра в Україну їхати варто.

Я не отримала релігійного виховання, але вважаю себе цілком адекватним споживачем мистецьких цінностей. Храми люблю за височезні склепіння й релігійні співи. Пам’ятаю, як мене мало не знудило в милій київській церкві, де хор безбожно фальшивив. Так само лякають і обурюють нездарні дешеві ікони. Культові споруди особливо не терплять фальшу!

Я спробувала уявити себе віруючою жінкою другої половини вісімнадцятого століття. Жінкою, яка не ходила ні до музею, ні до театру, лише до церкви. А тут не дешеві ікони, обвішані православними тюлевими рушниками, а такі експресивні скульптури! А коли вони були новими, і всі дерев’яні десниці являли прихожанам свої божественні жести? Я дивилася на Авраама, який збирався зарізати кривим ножем свого сина Ісаака й думала: які почуття мала викликати ця скульптурна група у парафіянки тих часів? Будь-яку з них притягли б до суду, якби вона вирішила вбити власну дитину, навіть мотивувавши тим, що, мовляв, так наказав Бог...

Потім я зайшла до Львівського архіву старих документів, який стоїть буквально поряд із музеєм. Пам’ятаю своє почуття ніяковості, бо не знала як слід, про що запитувати. До мене вийшов чемний науковець, який геть не здивувався, що відвідувачку цікавить усе, пов’язане з олтарним майстром вісімнадцятого сторіччя. Мовляв, у них ще й не таке питають. Працівник архіву уточнив, що саме я знаю про Пінзеля і що хотіла б дізнатися ще.

Щодо шлюбу Пінзеля, народження його дітей, нового шлюбу його дружини, тобто вся інформація, яку наводять автори популярних дописів про скульптора, напевне, є в бучацькій церковній метричній книзі, що зберігається у варшавському архіві. Поляки вивезли всі свої архіви до Польщі у сорок шостому році. А в їхньому, Львівському архіві є багато документів щодо будівництва храму святого Юра, які можна переглянути і навіть побачити розписку Пінзеля про отримання платні за Змієборця. Але цей документ тільки підтвердить, що він різьбив ту скульптуру, і не більше. Щодо трактату, який буцімто писав Пінзель, то він, звісно, може глянути в каталог: якщо рукопис є в їхньому сховищі, він неодмінно там описаний. Чемний науковець подивився в каталог і сказав, що жодних даних про трактат Пінзеля у нього нема. І ще сказав, що інформації про Пінзеля в їхньому архіві ще ніхто не шукав. Якби шукали, мали б залишити посилання, в яких саме документах є згадки про скульптора. А втім, може, хтось і шукав, але не вирішив за потрібне залишати орієнтири для інших.

* * *

Я пообідала в «Домашній кухні» біля Опери. Залишалося ще багато часу до потяга. Був холодний вересневий день, щоправда, дощ не падав. Після третьої львівської кав’ярні від кави почало нудити. Я вирішила піднятися до храму Святого Юра, на порталі якого стояла фігура Юрія-Змієборця, розписка за виконання якої вже третє століття лежить у львівському архіві.

Чи шукатиме бодай хтось дані про нас за кілька поколінь по тому, як ми відійдемо в інший світ? А може, в тому й полягає сенс життя, щоб залишити по собі таємницю? До того ж таємницю, яка б інтригувала по-справжньому, спонукала б шукати істину?..

У храмі Святого Юра було дуже багато людей, бо була друга Пречиста. Жінки стояли на колінах просто на площі перед храмом, плакали й хрестилися. Потім мені сказали, що і для Львова нехарактерний такий релігійний екстаз, а в Києві такого взагалі не побачиш. А тоді мені знову згадалися олтарні скульптури в музеї Пінзеля. Мені уявилося, що ці жінки прийшли сюди просто з вісімнадцятого століття. Як реагували вони на ті сакральні фігури, що їх робив непересічний майстер? Чи помічали вони різницю між його виробами й простішими скульптурами біля численних католицьких і греко-католицьких олтарів? Чи підсилювали вони їхнє релігійне почуття, чи його генерували якісь інші чинники, а скульптури стояли понад юрбою в очікуванні інших глядачів?..

А наступного ранку, вже вдома, під враженням від скульптурної групи з Авраамом та Ісааком у музеї Пінзеля, я вирішила перечитати двадцять другий розділ Книги Буття. Так сталося, що української Біблії на полиці не було, певне, син переглядав і не поклав на місце, стояли тільки французька й латинська версії. Знайшла потрібну сторінку й мимоволі здригнулася: виявилося, що вчинок, який Авраам збирався зробити з Ісааком, у французькій Біблії і в латинській Вульгаті іменувалося словом «Голокост».

* * *

Мішель Арбріє мав прилетіти до Києва у жовтні. До того я мала зустрітись із київськими фахівцями – істориками та мистецтвознавцями – й спробувати з’ясувати у них те, про що просив замовник. Тоді мені здалося, ніби витягла з них усю інформацію, яку вони були готові надати.

Я не належу до тих кіл. Доводилося виходити на потрібних людей через знайомих знайомих, у тому числі й через колишнього чоловіка поета Степана Велета. Мені було трохи ніяково відволікати від роботи дуже завантажених людей, ставлячи їм дивні запитання, які, одначе, їх не смішили й не обурювали, навпаки, ті поважні люди поставились до них досить толерантно. Мовляв, і історія, й мистецтво ставлять перед наступними поколіннями безліч божевільних питань, на які, проте, відповідь можна й треба шукати.

Із мистецтвознавців мені зорганізували зустріч з Дариною Костюк. Її рекомендували як найавторитетнішу особу, котра може знати найбільше про загадкового скульптора. Якщо не про його долю, то принаймні про творчість.

Ця пані дуже відрізнялась від мого уявлення про поважних мистецтвознавців. На ній не було екстравагантного вбрання типу довгих спідниць з торочками чи величезних хусток через плече, що, як мені здавалося, неодмінно мають носити натхненні інтерпретаторки мистецтва. Ні, одягнена була вона дуже звичайно, і я запам’ятала її зовнішність тільки завдяки принципово незафарбованій сивині. Особисто я радикально міняю колір волосся від попереднього випадкового заробітку до наступного, що, до речі, завжди схвалював Пепербаум.

(На маргінесах варто зазначити, що я досить детально намагаюся пригадати усіх, хто був бодай якось пов’язаний із тими подіями, реконструювати свої контакти з ними і враження від них, бо мене зорієнтовано на те, що будь-яка деталь може допомогти з’ясувати початки мого душевного дискомфорту, а отже, згодом допоможе позбутися його).

Тому ще трохи про Дарину Костюк. Отож, вона радше скидалася на ділову жінку середнього рівня, ніж на богемну особу. Ця жінка була звичайною, поки вимовляла чергові формули чемності, але зробилася дуже цікавою, коли заговорила по суті. Вона розповіла мені, що Пінзель є неймовірним новатором у самому жанрі олтарної скульптури. Ця тема ще не розроблена у фаховій літературі належно, і прийоми його майстерності досі не описані й не досліджені. Так, на перший погляд то звичайні постаті Христа, Божої Матері та інших святих, які асоціюються із оздобленням католицьких храмів. Але насправді ці скульптури абсолютно некласичні. Це модерна скульптура, замаскована під предмети культового призначення. У цьому сенсі скульптури Пінзеля є чимось на кшталт ікон Врубеля.

– Але ж Врубель був психічно хворою людиною!

– А хто знає, яким був Пінзель? Феноменальна працездатність, трапляється, цілком узгоджується з психічними розладами. Недарма ж прикметники «блаженний», «одержимий» однаково пасують і митцям, і ментально хворим. А ще Пінзель є й містичною постаттю. Почати з того, що його твори, навіть у покаліченому вигляді, справляють надзвичайне враження на глядача. Можна тільки уявити, яким був ефект, коли ці скульптури перебували в доброму стані й стояли на своїх місцях у храмах.

Я погодилась із пані Дариною, пам’ятаючи свої відчуття у львівському музеї Пінзеля. Жодна скульптура в моєму житті ще не змушувала так замислюватися про сенс буття, як ті дерев’яні янголи та біблійні герої.

– Правда ж?! – вигукнула вона у відповідь. – І ви таке саме відчули? Це абсолютно унікальний скульптор! Він провокує такі думки, до яких, я переконана, без нього й не додумаєшся!

– І я не можу пригадати, коли б саме скульптури, а не картини, справляли на мене подібне враження. Хіба що собор Петра й Павла у Вільнюсі, який я бачила дитиною ще в часи СРСР.

– У соборі Петра й Павла вражає ансамбль. А жодна скульптура сама по собі не дотягує до експресії Пінзеля.

– Але у витвори Пінзеля треба вдивлятися. Для неуважних то будуть просто шматки старого дерева.

– А ви знаєте, і тут не все так просто. Ці фігури подеколи просто змушують звернути на себе увагу. Пам’ятаю, була я на практиці в реставраційній майстерні у Львові, й раптом відчула, що мені кепсько. Відчула якусь неймовірну млость, нічого не боліло, але млоїло страшенно. Я навіть не можу описати той стан. Виявилося, поблизу лежала Пінзелева Єлизавета. Вона хотіла звернути на себе увагу! А спершу, я так, як ви кажете, подумала собі: і що то за колода лежить! А тепер можу довго дивитись на неї, і мені здається, ніби поговорила зі старою приятелькою.

– І вам робиться добре? – я згадала ту старшу єврейську жінку в музеї Пінзеля по правій стіні високої зали, згадала, як довго стояла перед нею й мені захотілось довідатись, що думає фахівець про ту скульптуру.

– Я не можу сказати, що мені робиться добре. Біля неї тривожно, незатишно. Але там добре думається. Чи не так?

І я згадала, про що подумала сама, стоячи біля тієї триметрової скаліченої жінки. Тоді мені думалося: ось вона, матір Івана Предтечі. Вона народила хлопчика в ніч літнього сонцестояння. Цей хлопчик виріс і став Предтечею Христа. Тобто першим визнав того, хто замість поганської стихії дасть народам вищий моральний закон. І постраждав за те, що вчив людей чекати на швидкий прихід Месії. Чому ж день його народження вважається святом, коли навіть ревним християнам дозволено впадати в язичницький транс[1]1
  Народження Івана Предтечі знаменує переділ, межу, зміну, як у календарному, так й у символічному сенсі, тому «язичницький транс» є дозволеним досвідом тілесного проживання того, що має бути подолано. (прим. редактора).


[Закрыть]?..

І тут пані Дарина поставила запитання, що його я трохи боялась, але до якого була готова:

– А скажіть мені, будь-ласка... Ви казали по телефону, але я не зовсім збагнула... З якою метою ви збираєте інформацію про Пінзеля? Ваш друг скульптор чи мистецтвознавець?

– Він мені не друг, а клієнт. Я перекладатиму для нього, а він мистецтвознавець із Франції.

– А з якого університету? З восьмого Парижа? Чи з Нансі? Добрі праці з середньовічної скульптури є в одного професора з університету Бордо... І яка організація дала йому грант на це дослідження?

– Я ще не знаю, звідки він. До мене звернулись зі служби побуту приїжджих, просили перекладача. І когось на кшталт асистента.

– Так, я знаю, в Європі Пінзелем цікавляться. Але... ви довіряєте цьому чоловікові?

Чому мені стало трохи неприємно і навіть незатишно від цього запитання? Ніби я збиралася стати співучасницею якогось потенційного криміналу?..

– Я не перший рік працюю в службі допомоги іноземним громадянам. І ще ніколи ніхто з моїх клієнтів не зробив нічого шкідливого для України.

– Я не підозрюю вас у сприянні так званому світовому чорному аукціону. До речі, ви знаєте, що це таке?

– Не знаю, але думаю, що це якийсь кримінальний аукціон витворів мистецтва.

– Цілком правильно. І ви ж розумієте, наша країна не викупатиме там власне добро, як це роблять заможніші країни! Дивіться, щоб вас не використали з цією метою.

– Ви радите мені відмовитись від участі у цьому проекті?

– Я не можу вам цього радити. Всі ми заробляємо в житті хто як може. Але раджу гарненько з’ясувати коло наукових зацікавлень вашого клієнта, його друковані праці, зв’язок з науковими кафедрами та видавництвами.

– А невже справжні мистецтвознавці не можуть бути шахраями?

– Тільки експертами шахраїв! Можете повірити, я добре знаю своїх колег. Але знаю й тих, хто не продасться ні за які гроші. До речі, ви ж із вашим науковцем їдете до Львова?

– Звичайно!

– Тоді я вам пораджу звернутися до Миколи Браницького. Власне, Пінзеля для України знайшов саме він. Він урятував його скульптури від фізичного знищення й передав їх до музею Пінзеля, де ви побували. Він говорить неохоче, але, можливо, коли ви відчуєте довіру до вашого науковця... як до речі, його ім’я?

– Мішель Арбріє.

– Не чула. Але це нічого не означає. Він молодий?

– Не знаю. Я поки що спілкувалася з ним лише електронною поштою.

Якщо чесно, тільки через Пепербаума.

– Зайдіть до Миколи Браницького. Він може вам багато розповісти. А я бажаю вам успіхів.

Ми розпрощалися, й пані Дарина не дозволила заплатити за нашу каву в кафе на Прорізній. Пепербаум видав мені на підготовчий період значно більшу суму, ніж давав від клієнтів, які оплачували попередні пошуки. Я мала би платити за все сама, тим більше ця зустріч була потрібна мені, а не їй. Пам’ятаю, що тоді її жест трохи дряпонув мене. Тепер розумію: те, що вона не дозволила мені навіть торкнутись шкіряної теки з рахунком, я підсвідомо витлумачила, як її упевненість у своїй правоті. І як недовіру коли не до мене, то до мого замовника.

* * *

А з істориків мені влаштували зустріч із самою Тетяною Йосипенко. Вона погодилася зустрітись зі мною на кафедрі у своєму університеті. То була надзвичайно завантажена жінка. До неї повсякчас забігали то студенти, то аспіранти. Мені було незручно, що я забираю час у такої поважної університерки, як називав учених жінок і викладачок один із клієнтів Маріанни, який трохи знав нашу мову. Але пані Йосипенко повторювала, що їй самій цікаво трохи поспілкуватися зі мною, адже будь-яка історична проблема породжує інші, утворюючи безмежне поле для досліджень.

Я сказала їй, що допомагатиму французькому письменникові працювати над книгою про скульптора Пінзеля й перерахувала нечисленні достеменно відомі факти. Пані Йосипенко зауважила, що відомо не так уже й мало, й підказала, в який спосіб можна шукати далі. Якщо довідатись, за кого втретє вийшла заміж Маріанна Єлизавета, то можна спробувати простежити його походження та його подальші пересування. Важливо довідатись, чи був третій чоловік Пінзелевої з того ж Бучача, а чи він прийшов звідкілясь. Ці дані можна знайти в Бучацькій метричній книзі. Також можна поцікавитись, хто він був за фахом – того ж ремесла, що й Пінзель, чи з інших міщан.

А щодо того, звідки прийшов Іоанн Георг на землі Миколи Потоцького, то варто дослідити пересування численних Потоцьких – хто з них бував у Баварії чи Моравії, звідки нібито прийшов наш сницар[2]2
  сницар – скульптор (прим. автора).


[Закрыть], якщо судити за стилем його робіт. Пінзель не міг бути бастардом, навпаки, він неодмінно мав бути чесного роду, інакше ніхто б не порекомендував його в дім Потоцьких, хай яким обдарованим майстром він був. Так само не зміг би він одружитись із вдовою, а ще й у лоні такої суворої установи, як римо-католицька церква. І, звісно ж, автор книги про Пінзеля має на власні очі побачити бучацьку метричну книгу, яка зберігається у варшавському архіві. З цього треба й починати. А вже потому дивитися його скульптури у львівському музеї й по бучацьких храмах. До всього, деякі мистецтвознавці не всі скульптури вважають його витворами.

Мій клієнт цікавився, якого роду трактат міг писати Пінзель, якби насправді писав. Пані Йосипенко певна, що якби він щось і писав, то тільки лише безпосередньо про технологію свого ремесла: яке дерево і коли варто рубати, які молитви при цьому проказувати, щоб ефект задовольнив мецената. І Бога.

Після зустрічі з працівником львівського архіву в мене виникло переконання, що стихія минулих часів – це безмежний і бездонний океан, де орієнтується тільки дуже досвідчений навігатор, якому до того ж сприяє доля. А Тетяна Йосипенко навпаки, запропонувала таки для того безмежного океану певну систему координат, побудова якої залежатиме не так від долі, як від знання. Пошук можливий, адже деякі пошуковці починають з геть мізерних даних. Але, звісно, ретельний історичний пошук, який грунтується на сумлінному опрацюванні джерел, може тривати не один рік... А сучасним людям, які зацікавились постаттю в минулому зазвичай бракує терпіння задля копіткої роботи в архівах, яка тільки й може бути надійним джерелом у подібній справі. Письменники, ті взагалі здебільшого спираються на уяву, закорінену в сьогодення, на фантазії й містичні осяяння, коли треба спиратись на документи. А потім з’являються так звані історичні романи, від яких пересічний читач у захваті, а історик хапається за голову. І спробуй тоді, спростуй чергову антинаукову концепцію, яка міцно вкорінюється в голові обивателя.

Вочевидь, жоден історик ще серйозно не вивчав постать Пінзеля. Тільки мистецтвознавці. Або, що набагато гірше, митці й усілякі екзальтовані особи. Певне, до числа таких пані Йосипенко зараховувала й мого замовника. Ясна річ, в авторитетної «університерки» такі «дослідники» довіри викликати не могли апріорі. Згодом виявилося, що вона як у воду дивилася. А тоді, прощаючись із нею на кафедрі, я, принаймні, була вдячна, що дослідниця не висловила підозри щодо мого пособництва у вивезенні історичних цінностей. Тільки у живленні чиїхось ірраціональних примх.

* * *

Остання моя попередня зустріч напередодні приїзду гостя відбулась, хоч як дивно, з психоаналітиком. Глибокою скіпкою засіли в мені припущення Дарини Костюк про можливу психічну хворобу Пінзеля. Я навіть купила книгу «Історія психіатрії», де цілий розділ було присвячено ставленню до душевно хворих у ті далекі немилосердні часи. А потім вирішила пошукати ще й психіатра, бо лишились незасвоєні кошти, передані на попередні розшуки. Хоча ніхто від мене звіту не вимагав, але відсоток від наданої суми, який я могла чесно покласти до власної кишені, був таким великим, що мені стало незручно, і я, знов-таки через приятелів знайомих вийшла на Марію Миколаївну Хохляк, психіатра, яка в процесі своєї нелегкої роботи перекваліфікувалася на психоаналітика. Вона була авторкою кількох матеріалів про психоаналіз малярства, зокрема, я прочитала в бібліотеці її матеріал про того ж таки Мікелянжело. Ця розвідка справила на мене враження нестандартним підходом до тлумачення джерел його творчості.

Що міг порадити мені представник цього модерного фаху, який почав масово збурювати свідомість тільки в XX столітті? Не так уже й мало. Марія Миколаївна досить довго розглядала мої саморобні фотокартки, які я наклацала старою «мильницею», ховаючись від наглядачок, покликаних стежити за порядком у музеї сакральної скульптури.

– Дивно, – сказала вона. – Якість світлин не найкраща, а вони все одно справляють надзвичайно сильне враження. Ні, тут напевне не спостерігається ні шизофренії, ані маніакально-депресивного психозу. Нема ознак деградації особистості або її роздвоєння, навпаки, можна відзначити виняткову цілісність натури. Проте невротичні явища цілком простежуються. І є велика травма. Можливо, дитяча, вони найглибші. Можна не позбутись ціле життя. Ви бачите, вся його творчість – то суцільний біль! Погляньте, Лесю, на цю Єлизавету! Зовні вона ніби спокійна, навіть урівноважена. Але яка образа в її погляді! Образа, про яку вона не має права говорити! А ці янголи! Вони пізнали муку янгольства! Хіба це амурчики, які ширяють по стінах православних церков? Це справжні angeli[3]3
  Angelus (лат.) – гонець, Божий вісник (прим. автора).


[Закрыть], Божі вісники, якщо йти від першооснови слова. А які вісті можуть іти від Бога?

– Нічого доброго, – погодилась я.

– Якщо Бог чинить добро, – впевнено вела далі Марія Миколаївна, – він не висилає своїх гонців. Добро просто входить у наші оселі, в наші душі. Лихі ж вісті треба повідомляти через них, – вона кивнула в бік світлин. – А син Авраама Ісаак? Як син дивиться на батька? Він же не розуміє чому раптом його приносять у жертву. Завжди був слухняним, догоджав батькові, а йому раптом мають перерізати горлянку.

– Ви б бачили ці очі в оригіналі! Це одна зі скульптур, яка збереглася найкраще.

– А батько? В його очах – велике горе? Він сповнений жалю до дитини, яку має прирізати?

– Та ні. Радше, бажання вислужитися перед Господом.

– Може, ця скульптурна група – ключ до персональної драми вашого Пінзеля. Хоча, звісно, тут можливі варіанти. Можливо, то не його особистий досвід, може, вразило щось побачене в дитинстві. Таке теж буває.

– А Христос? Тут ніби все традиційне, але...

– Так, розтиражований візуальний образ розп’яття, який майже нікого не хвилює. Він став майже сексуальним символом, як кулон.

– Жінки прикрашають ним глибокі вирізи на сукнях.

– Розп’яття вже не хвилює навіть нібито віруючих.

– А у Пінзеля наче повертаєшся до хресної муки першого століття від різдва Христова...

– І до проблеми Воскресіння! Ви знаєте, Лесю, яка то мука – воскреснути до нового життя? Значно легше лишатись померлим[4]4
  Проблема воскресіння в сучасній психоаналітичній практиці трактується як вихід з депресивного стану. (прим. редактора).


[Закрыть]...

* * *

Все, про що я писала раніше, є так би мовити «передсловом». А зараз розпочинається «слово». Настав день зустрічі мого гостя. Мішель Арбріє прибував із Парижа літаком AIR FRANCE. Я стояла в натовпі зустрічальників біля розсувних дверей і думала: «Навіщо йому така дорога авіакомпанія?» Ті, хто літає за свої, здебільшого послуговуються «Авіалініями України» або польською компанією LOT. Вкотре мене... ні, не вразила, але привернула увагу не так заможність, як схильність до марнотратства мого нового гостя, його готовність щедро платити за все. Серед клієнтів фірми «Таємне бажання» злидарів немає, але переважають люди, які гроші рахують. А тут із першого ж кроку розмах дорослого хлопчика, який гуляє не на свої.

Я відразу впізнала його, гарного й стрункого, (фотокартку його мені вчора видав Пепербаум разом із другим траншем гонорару, який, як я вже згадувала, суттєво перебільшував мої попередні винагороди.) Коли я перераховувала гроші в офісі на сьомому-А поверсі, у вухах звучало попередження Дарини Костюк: «Дивіться, щоб вас не використали».

А втім, що я можу? Якщо в якийсь непрямий спосіб (тоді я не могла ще уявити, в який саме) за моєю «наводкою» Мішель Арбріє примудриться відшукати ще одну триметрову скульптуру Пінзеля й зробити спробу переправити її за кордон, то нехай його зупиняє славна українська митниця. Згадалися мої нечисленні поїздки за кордон і неприємний контакт із митниками, які чомусь полювали на сувенірні іконки з Андріївського узвозу, що ніякої цінності не мали.

Літак Мішеля сідав о другій, отже, я зустріла його близько третьої. Він запрагнув одразу ж взяти перше-ліпше таксі хоч я переконувала, що, пройшовши десять кроків до виходу, ми знайдемо дешевшу машину, а, вийшовши з будівлі аеровокзалу, ще дешевшу. Але у «хлопчика», як я відтоді про себе почала його називати, з’явились вередливі нотки в голосі, і я гукнула того, на кого він тицьнув пальцем, і той миттю підхопив його валізу й поніс її до свого авта.

Мішель висловив побажання одну ніч провести в київському готелі, а тоді вже їхати до Львова. Але я твердо сказала, що міняти квитка не буду, що в нас комфортабельне купе, куди я взяла квиток заздалегідь, а назавтра такого може й не бути. І завважила, що коли з «хлопчиком» говорити суворо, він одразу погоджується з «мамою». Якщо ж намагатись йому догоджати, то він немилосердно варитиме воду.

Отже, ми спокійно приїхали на залізничний вокзал і здали його валізу до камери схову, де вже стояла моя. Я переконала хлопчика, що побіжна екскурсія по Києву йому не потрібна, бо він їде до Львова, і там будуть зовсім інші враження. А в Києві можна буде затриматися на день чи два на зворотньому шляху, адже в нього квиток із відкритою датою. Він трохи поопирався, але таки погодився з «мамою», і ми пішли до ресторану «Підземне місто», де мали залишати свої гроші забезпечені іноземці, яких доля закидала на київський «жеде».

І тільки тут ми сіли одне навпроти одного й подивилися очі в очі. Серед клієнтів «Таємного бажання» ще не було таких гарних чоловіків, принаймні серед тих, яких накидали Маріанні. Яскрава зовнішність Мішеля мимоволі викликала в мене сум. Це безпорадний, але, мабуть, цілком природний потяг розлученої жінки хай жартома, але «приміряти» на себе усіх чоловіків, з якими зводить доля. Мішель Арбріє геть не пасував на роль можливого «френда» такої жінки, як я. І річ не лише в тому, що в нього красива артистична зовнішність і на десять років молодший за мене. Річ у тім, що мені досі подобаються шляхетна сивина й батьківський погляд. Я звикла давати собі раду сама. Але, якщо вже сходжусь із чоловіком, то чекаю від нього турботи й оборони. Ще й досі з мужчиною мені хочеться бути «дівчинкою», а не «мамою»! Бо якби хотіла, то й досі жила б зі своїм колишнім чоловіком поетом Степаном Велетом.

А втім, хіба я розглядала свою роботу в «Таємному бажанні» як пошук чоловіка чи коханця? Мені треба відробляти щедрий гонорар і не ганьбити честь фірми. Отже, ми сидимо одне навпроти одного, і я не відводжу своїх зелених підфарбованих очей від його чорних.

– Ви мистецтвознавець, Мішелю?

– А яке це має значення, Маріанно? – раптом обурюється він, і я зітхаю. Знову треба ставати суворою «мамою».

– То чому ж ви зацікавились Пінзелем?

– А по-вашому, Пінзелем можуть цікавитись тільки фахові мистецтвознавці?

– Ні. Але ж це фахове зацікавлення.

– Чому ви так вирішили?

– Я не перший рік працюю в «Таємному бажанні».

– Якби я був мистецтвознавець, Пінзель не був би моїм ТАЄМНИМ бажанням. То було б цілком... – я відчула, що він шукає потрібне слово, – désir argumenté, ...цілком обгрунтоване бажання якомога більше довідатись про нього. А в мене це справді таємне бажання, про яке я не готовий говорити ні з ким...

– То як же ви хочете, щоб я вам допомогла?

– Ви вже допомагаєте мені, Маріанно! Ви навіть самі не уявляєте, як ви мені допомагаєте!

Він підвівся, обтер губи від салату й поцілував мені руку, а я відчула себе ідіоткою. Мені захотілося витерти руку, але я знала, що виглядатиму вкрай нечемно. Згадалися слова Дарини Костюк про те, що мене мимоволі можуть використати. А найприродніший шлях тут – причарувати того, через кого плануєш діяти. Я не причаруюся! Якщо мене не пройняли вірші, що їх мені присвячував Степан Велет, то що вже говорити про химерні залицяння хлопчика з Франції?

– Ви мешкаєтете в Парижі? – запитала я, щоб наразі перевести плин розмови в нейтральне річище.

– Так, звичайно. Але народився не там... Поки що я не можу казати вам, де народився, – і він чомусь боязко озирнувся.

О господи! Знову проблема! Про що ж із ним говорити, щоб хлопчик заспокоївся? Для нього все – заборонена зона. Навіть місце, де він народився.

– А ви вперше на території колишнього Союзу?

– Якого союзу? – з цікавістю перепитав він.

– Я знаю з вашої біографії, яку ви знайшли за потрібне передати в наш офіс, що в Україні ви вперше. А в Росії чи в Білорусії ви раніше бували?

– Не бував. Мене геть не цікавлять ці країни. Я католик. Мене цікавить католицька культура.

– Отже, й екскурсія по Києву вам була не потрібна, і не треба було вередувати. Київ – православне місто. Якщо бути точним – безбожно-православне.

Він розсміявся. Йому дуже сподобався мій вислів orthodoxie irreligieuse.

– А в Польщі ви бували?

– Так, звичайно. Я був у Вроцлаві, бачив у костелі розп’яття Пінзеля. Їздив до Кракова. Я шукав там монастир, де помер Пінзель.

– А звідки ви можете знати, що він помер у монастирі? – вражено спитала я. – Адже загадка смерті Пінзеля – то одна з найбільших загадок нашого Майстра!

– Ні, то не найбільша з його загадок. Помирають усі. Але не всі лишають по собі бажання розгадати таємницю їхнього життя.

– Так, помирають усі. Але не в усіх дата й місце смерті лишаються невідомими.

– Я б охоче помолився на його могилі. Але ще більш охоче розшукав би те, заради чого я тут. І сподіваюсь, ми вдвох зможемо це зробити. За ваше здоров’я, Маріанно! – він підняв свій келих з вином.

* * *

У потязі хлопчик швидко заснув, випивши якісь ліки. Уві сні його гарне тридцятилітнє обличчя стало зовсім дитячим. Я довго сиділа через прохід від нього, не вимикаючи світла над своєю канапою й дивлячись на гарного юнака. Тоді я вперше подумала: а яким із себе був Жан Жорж Пензель, як вимовляв його ім’я мій французький гість? На кого зі створених ним героїв був схожий він сам? На екзальтованого Івана Богослова? На дивакуватого Святого? Чи на переляканого Ісаака? Чи, що скоріше за все, ні на кого з них? Мені здавалося, якщо абстрагуватися від усього і ввімкнути не уяву, а якийсь підсвідомий зв’язок між епохами й особистостями, в існування якого невеличка частинка мого єства все-таки вірить, то яке обличчя висвітлиться тоді на таємних носіях?..

* * *

Львів зустрічав нас яскравим сонцем і прозорим синім небом. Дякувати Богові, вересневі холоди минулися, розпочалася золота осінь, яку любиш більше, ніж весну. Я запропонувала хлопчику для екзотики проїхатися у львівському трамваї. Він погодився. Але згодом, коли через кілька зупинок від вокзалу в трамвай набилося повно людей, він почав скиглити й проситися на таксі. Але ми все-таки в переповненому трамваї доїхали до Руської, де зійшли, ледь протягши його валізу крізь юрбу галасливих львів’ян.