Текст книги "Жертва забутого майстра"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

* * *

Жахливий період ранньої зими поступово минувся, і листопад того року став теплим і сонячним, мало не як золота осінь. Мені поступово ставало легше, почуття тривоги за Мішеля й почуття вини за втрачений трактат Пінзеля стали мучити мене менше – я все-таки перераховую ці чинники саме в такому порядку.

Мені треба було з кимось поділитися своїм вантажем, і я зважилася ще раз потурбувати Дарину Костюк. Вона не забула мене й охоче погодилась на зустріч зі мною. Я взяла з собою переклад вірша «Католики, вірмени, іудеї...», взяла малюнок Мішеля та чорну демонічну фігурку, взяла з собою всі матеріальні артефакти, які лишилися в мене від моїх недавніх пригод.

Я розповідаю пані Дарині основне про наші львівські мандри в пошуках трактату, писаного Пінзелем[16]16
  На жаль, жодних відомостей про знаходження трактату Пінзеля, ми не маємо. (прим. редактора).


[Закрыть]. Звичайно ж, я обминаю той факт, що ми стали коханцями, хоча мого зворушливого ставлення до хлопця не приховати. Я переповідаю їй не все, хоча слухає пані Дарина дуже уважно, та розповідати про все було б задовго. Але не забуваю про нашу зустріч із Миколою Браницьким. Дарина Костюк вірить, що я абсолютно щиро хотіла зберегти трактат, але не зуміла втримати його у своїх руках, і мене тішить її віра.

– Ми поки не скажемо Миколі Богдановичу про те, що ви тримали в руках трактат Пінзеля. Він звик до авантюрних пошуків і ймовірних втрат, але про цю вашу пригоду ми йому поки не розповідатимемо. Можливо, ще з’явиться нагода вийти на зв’язок із вашим Мішелем.

– Але як? У мене нема його координат.

– Будемо сподіватись на долю! Доля допомогла вам розшукати трактат Пінзеля «у чреві жертви», причому в абсолютно неймовірний спосіб. Вона ж допоможе повернути його в Україну. Адже писався він на нашій землі. І саме тут було створено те, що лишилося після Пінзеля.

Мене дивує, що Дарина Костюк виявляє себе такою прихильницею містичних ідей. На мою думку, такими можуть бути митці, але не мистецтвознавці. Я кажу їй про це, вона сміється. Каже, що для розуміння мистецтва треба бути ще глибшим містиком, ніж для створення мистецьких виробів. Я даю їй малюнок Мішеля, й вона довго й зосереджено дивиться на нього.

– Так малюють у стані божевілля, – каже вона.

Я розповідаю їй, за яких обставин було його створено, але бачу, що вона не слухає. Я показую їй чорну фігурку. Вона робить мені знак помовчати, ці предмети викликають в неї якісь незбагненні асоціації, на яких вона хоче зосередитись. Потім вона просить в мене дозволу надати їй копії цих предметів. Я готова позичити їй і оригінали. Але вона не хоче брати ні малюнка, ні фігурки, мовляв, ці речі, вочевидь, надзвичайно дорогі. «Не такі, як вироби Пінзеля, яким взагалі немає ціни, але я відчуваю, що ці ваші трофеї також мають неабияку цінність. І матеріальну, і не тільки... Дайте мені, будь-ласка, ваш телефон, я подзвоню вам за пару днів.»

Поки я розплачуюся за каву, Дарина фотографує своєю мобілкою чорну фігурку, а із малюнка Мішеля ми робимо ксерокопію. А за пару днів вона схвильовано телефонує мені й просить зустрітись, але не на каві, а в офісі її видавництва. Каже, що їй потрібна моя консультація. Я ще не відчуваю себе таким знавцем мистецтва, щоб давати консультації, хоча й за останній час здобула нове знання і про мистецтво, і про митців.

Я натискаю кнопку дзвоника мистецького видавництва, яке знаходиться в приватному помешканні, довгими коридорами мене проводять до пані Дарини. Вона сидить перед комп’ютером і пропонує мені сісти поряд з нею. Набирає в пошуковій системі «Мікаель Готтесльойгнер». Пошук видає їй купу матеріалів, які помічені як такі, які вже проглядали. В одному з вікон – фото того чоловіка. Фото невеличке, скульптор поряд зі своїми виробами. Але знайомі чорні кучері, знайома худорлява постать і вузькі плечі.

– Він?

– Здається, він...

– Я так і думала! Я згадала, що бачила щось подібне в іноземному мистецькому ілюстрованому журналі.

Пані Дарина демонструє мені вже збережені раніше матеріали про Мікаеля Готтесльойгнера. Це – один з найпомітніших скульпторів сучасної Європи. Про нього багато матеріалів німецькою, є й англійською, й французькою. Дарина Костюк роздруковує для мене найяскравіші матеріали про мого Мішеля. У мене є шанс довідатись про хлопчика більше, ніж я знала при безпосередньому контакті з ним. Декілька вечорів я матиму, що читати. Та й сама тепер можу стежити за ним через інтернет.

Я дякую Дарині Костюк і на прощання кажу їй:

– Але ж яке гостре око в Миколи Браницького! Він відразу зрозумів, що Мішель – скульптор!

– А що я вам казала? Це надзвичайний чоловік! Добре, що ви зустрілися з ним, хоча він безпосередньо не допоміг вам у ваших пошуках. Але не мучтеся через втрачений трактат. Я відчуваю, ми знайдемо його. Можливо, якось зорганізуємо виставку вашого Мішеля в Києві. Триматимемо контакт!

* * *

Чим більше я читала в інтернеті про Мікаеля Готтесльойгнера, тим більше переконувалася в тому, що він і Мішель Арбріє – то одна й та сама особа. Його інтерв’ю мені нецікаві, він багато говорить про стан сучасної європейської скульптури, про що я нічого не знаю, і тому нічого не розумію. Про себе він не говорить, хоча його й питають про ставлення його родини й друзів до його творів. Він завжди обминає ті відповіді, сповзає на загальні фрази.

Але на сайтах є декілька світлин його скульптур. Оце мені й таки направду цікаво. Я впізнаю його нервовий стиль, його пошуки і його подібністю до Іоанна Георга. Звичайно, фотографії скульптур не дають уявлення про них. Світлини можуть розкрити якісь нові сутності статуй, відсутні при безпосередньому спогляданні, як це ми бачили у випадку з Пінзелем. Але для того потрібні особливі знімки фрагментів скульптур, а таких на сайті Мішеля нема. Є звичайні інформативні фотографії. Але й вони дають певне уявлення про його роботи. Він працює в дереві й використовує релігійні мотиви у світських скульптурах Чи не тому він взяв собі псевдонім Боговідступник[17]17
  Gottesleugner (нім.), Apostat (фр.) – боговідступник (прим. автора).


[Закрыть]? Але ж від якого Бога він відступав? Від клерикального? То від нього у XX столітті багато хто відступав. А Пінзель, як на мене, відступав від нього ще у XVIII-му. Я можу сказати, що мені більше сподобалося б, аби він назвав себе Мішель Апостат.

Я багато думаю про Пінзеля. Продираюсь крізь пласти щільно спресованого часу, намагаюсь щось почути крізь гомін часів. Я думаю про нього не як про видатного митця – новатора скульптури. Я думаю про нього як про людину, яка вставала вранці, щось їла, ставала до праці, задирала голову, розфарбовуючи їхні тіла й одіння. І чим більше я думаю про нього, тим більше переконуюся, що він був зовні дуже схожий на Мішеля. То також був високий, худорлявий, навіть тендітний, гарний юнак, який виглядав молодше свого віку й абсолютно не переймався своєю чоловічою вродою. Він шукав розуміння в цьому світі, а його не розумів ніхто. Його цінували, але не розуміли. Він виражав себе у своїх виробах, але цього замало навіть для великого митця. Його вінчана жінка хотіла не того. Вона також почувала себе самотньою поряд із ним. Вона зустріла чоловіка, поряд з яким відчула себе повноцінно. А той чоловік банально захотів заволодіти цінностями Пінзеля. Рівень пристрастей знизився з неба на землю. Труд в ім’я священної мети злився з гіркою безбожною метушнею.

* * *

І ще кілька слів про те, яким є моє життя зараз, і як я сама розумію свої тривоги. По-перше, я чітко ділю своє життя на «до» і «після». Таємне бажання Мішеля Арбріє стало поворотним у моєму житті. Тепер таємні бажання з’явилися й в мене. Такі, про які я не з усіма можу говорити. Це не безлике «Хочу в Париж!» І не цілком зрозуміле жіноче «Хочу бачити його!» Це непояснене й непрояснене бажання, не більше, не менше, розгадати таємницю буття. Я сама не можу сформулювати його, і, може, в тому й полягає причина не так його нездійсненності, як того, що воно мене тривожить. Хоча моє життя відтоді складається більш-менш вдало. Принаймні, якщо розглядати його зовнішні прояви.

...А тоді мало не до середини січня ми з сином, ще студентом, жили на гроші, зароблені завдяки Мішелю. Потім гроші почали закінчуватись, і тільки-но я почала подумувати, що варто було б десь пошукати заробітку, і взагалі, чи триватиме моя робота у Пепербаума, як мені зателефонували й запропонували роботу в жіночому глянцевому журналі. Я пройшла період випробування й потрапила в штат, де успішно працюю й досі. Тепер у мене трапляються відрядження за кордон, а якщо по Україні, то тільки у великі міста. У Львові відтоді була один раз. Зупинялася в готелі «Жорж». Графік роботи був дуже стислий: показ мод в Палаці мистецтв, прийом в ресторані «Під Левом» – на сантименти, підворіття й брами часу не було.

Мій син закінчив університет, знайшов собі непогану роботу й милу гарну дівчину. Син пам’ятає про те, яке враження справила на мене моя остання робота в «Таємному бажанні». І щоразу, коли десь бачить матеріал про Пінзеля, завжди показує його мені. Ще жоден автор газетних матеріалів не написав чогось такого, чого б я не знала.

Більше того, я можу сказати, що рік тому завдяки своїй роботі в журналі я познайомилася з чоловіком, який став моїм близьким другом. Ми тільки зустрічаємося, ще не живемо разом, але це може трапитися, оскільки той чоловік налагодив добрі стосунки і з моїм сином, і з моїм колишнім чоловіком, який іноді заходить пограти з сином в шахи. Це спокійний солідний чоловік, який, принаймні, на даному етапі, готовий виконувати бажання коханої жінки. Але щось заважає мені розповісти йому про Мішеля й про Пінзеля. Хоча про свою багаторічну роботу в «Таємному бажанні» я йому розповідала. Він готовий поїхати зі мною до Бучача, але туди я б хотіла поїхати не з ним. Краще навіть самій. Колись моя мати казала, що для жінки близькість із чоловіком може бути виправдана лише двома речами: або коханням, або наміром влаштувати свою долю. Все, що поза тим, є блудом. Загалом, я згодна з мамою. Але у випадку з Андрієм все зрозуміло: я ціную його підтримку, він мені приємний і як чоловік, і як людина. А щодо Мішеля не зрозуміло нічого. Але в мене є відчуття, що моя близькість із Мішелем Боговідступником також не була блудом. Тільки мені бракує слів і понять довести цю істину.

Мої контакти з Дариною Костюк, на жаль, урвалися. Одного разу я бачила її по телебаченню, вона розповідала про своє видавництво. Але до мене вона не озивалася, певне, була дуже завантажена іншими проектами. Та й що могла сказати їй я? Що в мене нічого нового?

Від Пепербаума не надходило жодної пропозиції, хоча, як мені здається, «Таємне бажання» існує й досі. В мене немає прямих доказів, але мені здається, що мене в журнал порекомендував саме Пепербаум, якому в якийсь спосіб стало відомо про божевілля моєї останньої місії. Мені б хотілося зустрітися з ним, але немає нагоди й часу.

А Пінзель і Мішель бентежать мене й досі. Ці два загадкових скульптора є джерелом мого неспокою, і, одночасно, могутньою рушійною силою моєї зацікавленості великим світом. Крім того, що я й досі занепокоєна, чи вернеться в Україну трактат Пінзеля, мене бентежить його зміст і те, чим він міг бути корисним Мішелю. Мене бентежить, чому Мішель не говорив мені, що він – скульптор. Мене тривожить, хто так уміло цькував його. Так, вочевидь до того причетна його сестра, але чому вона так чинила? І чому чорна фігурка викликала у Мішеля такий нервовий зрив?

Коли я довго не думаю про них, вони обоє починають снитися, і ті сни несуть мені велику тривогу і змушують не забувати. Як Пінзелева Єлизавета, яка змушувала Дарину Костюк звернути на себе увагу тим, що викликала в неї запаморочення.

... А, може, й правда ті, хто уважно дивився у вічі Пінзелевим скульптурам, приречені стати іншими? Якщо так, то я зробила тільки один крок по дорозі свого перетворення. Тому мені, мабуть, так незатишно. Я хочу знайти можливість зробити й інші кроки.

Єлизавета Касовська жовтень 2006 року

Корнела Любаєвич дочитала останній аркуш. Вона не могла відірватись від читання, поки не дійшла до кінця. То був роздрук сповіді її колеги. Десь місяць тому Леся Касовська, завідуюча відділом закордонних зв’язків жіночого часопису «Олеся», попросила її, психолога, яка співпрацює з їхнім журналом, про допомогу.

Жінка, яка за критеріями цієї країни цілком може вважатися і гарною, і успішною, скаржилася, що бачить тривожні сни, не може позбутися нав’язливих спогадів. Іноді ці проблеми видаються їй навіть досить серйозними.

Тоді Корнела Любаєвич навмисне назвала астрономічну суму, за яку вона б взялася проробляти її проблеми. Але можлива суттєва знижка, якщо клієнтка докладно викладе все, що її непокоїть, у письмовій формі. Звичайно ж, з колеги вона таких грошей ніколи б не брала. Але вона знала цей метод: якщо клієнт детально опише свою проблему, нерідко тим самим вже наполовину позбудеться її.

Коли від Лесі їй передали великий конверт з її сповіддю: роздрукована чотирнадцятим шрифтом, вона займала вісімдесят сторінок. Корнелі стало зле. Вона не чекала від ділової Лесі такої феноменальної працьовитості. Оце стільки сидіти писати вечорами після роботи! А їй стільки читати! Якби авторка сама передавала їй опис своїх таємних негараздів, вона б звеліла їй втричі скоротити написане. Але так сталося, що текст лежить в неї на колінах, а треба дочекатись головного редактора, щоб узгодити з ним формат її наступних коментарів. Читати нове число глянцевого журналу немає сил, досить, що вона для нього пише. А сидіти без діла Корнела також не звикла. Мимоволі почала читати твір Лесі Касовської. А тут іще з конверту випали світлини дивовижних скульптур. На одних ззаду написано «Іоанн Георг». На інших «Мішель». Ці світлини також спонукали читати сповідь Лесі Касовської, і не просити, щоб вона її скоротила.

З’ясувавши питання з головним редактором, Корнела поїхала додому, не заходячи в магазин, щоб скоріше дочитати Лесину сповідь до кінця. Ця жінка дуже відповідально поставилась до її завдання. Коли ж вона запропонувала їй написати це? Всього три тижні тому, коли було ще тепло. Так, за тиждень до Покрови. Тоді, із початком бабиного літа, Лесі нестерпно захотілося до Львова й до Бучача. А тут вечірка з приводу дня народження головного редактора. Поряд з Лесею гарний спокійний мужчина, з яким вона цілком може почуватися дівчинкою. А їй не дає спокою невротичний, але до біса талановитий хлопчик. Тільки котрий із них? Той, який пожертвував своїм здоров’ям заради своїх творчих осяянь? Чи той, який два століття тому світ за очі пішов зі Львова у розквіті своєї слави, пожертвувавши усім заради якоїсь химерної ідеї?

Корнела стала читати Лесину сповідь вдруге. Тепер вже з олівцем в руках. Робила позначки на полях, підкреслювала ключові моменти. Завтра вона прогляне цей текст іще раз, побачить якісь деталі, яких не вловила зараз. І, вочевидь, зможе збагнути те, чого не збагнула сама Єлизавета-Маріанна, он яке ім’я має Леся Касовська.

Недарма роботу психолога порівнюють із роботою детектива. Леся добросовісно описала всі події, по змозі пригадала основні деталі. Добре, що цей манускрипт, а вірніше, роздрук дістався Корнелі саме так, як воно сталося, і вона не змушувала Лесю скорочувати цей текст. Інакше б вона просто відлякала цю жінку, а не допомогла їй.

* * *

За кілька днів дві жінки зустрілися. Корнела не захотіла сидіти в кафе, запропонувала пройтися осіннім парком, тим більше дні стоять сірі, мокрі, але теплі. Під ногами шарудить поблякле скрючене листя, нагадуючи, що надворі закінчується місяць листопад. Різкі лінії гілля в темряві нагадують обриси химерних готичних скульптур.

– Як ви бажаєте, Лесю, щоб я називала вас Маріанною?

– Як вам зручніше, Корнело.

– Ви бачите, яке у мене ім’я? Прямо для «Таємного бажання». Але це моє справжнє ім’я.

– Називайте мене так, як вам зручніше. Але в цьому світі я Леся.

– Гаразд, Лесю. Отже, у вас виник дуже тісний духовний зв’язок із тим чоловіком, якого ви називаєте «хлопчиком». Настільки тісний і глибокий, що ви й самі не можете збагнути його глибини.

– Але я ніколи не розраховувала на нього, Корнело.

– Я розумію. Але доля вирішила за вас. Доля вас тісно пов’язала. А потім та ж сама доля боляче розвела вас. І вас мучить так званий ефект незавершеної дії. У психології є таке поняття: незавершена дія. Так, ви цілком були готові, що ваші стосунки урвуться. Але урватися вони мали по-іншому! Він мав віддати вам трактат, ви мали віддати йому його фотокопію. Він мав підтвердити, що це саме те, що він шукав. Адже ви зіграли ключову роль в розшуку цього документа. І витратили на це чимало душевних зусиль.

– Це вийшло само собою. Я цього не можу пояснити.

– Але, повторюю, ви витратили чимало зусиль, ви виснажились під час видалення трактату з чрева жертви. Ви не шкодуєте про втрачені зусилля. Аби тільки знати, що вони не були намарними. Також вас бентежить не лише сам розрив ваших стосунків, а й недовіра вашого коханого до вас.

– Він навіть не сказав мені, що він скульптор!

– Якби він вам це сказав, він мав би розповісти вам, навіщо він шукає його трактат. Але він, з ваших слів, дуже вразливий і міг боятися, що не знайде розуміння свого містичного світобачення.

– Але ж він розповів мені про батька!

– Так! Але то була не єдина причина! Його вів на пошуки Пінзеля цілий комплекс міцно пов’язаних між собою причин. Знаючи, що він скульптор, він мав пояснити, навіщо йому трактат іншого скульптора, який працює у спорідненій творчій манері.

– Він шукав документ, який був пов’язаний з особистістю його батька, з його долею.

– Так, але не тільки! Я так думаю, він шукав трактат Пінзеля, бо сподівався розшукати в ньому якісь откровення, пов’язані з його особистим творчим самовираженням. А ви могли б не зрозуміти цього.

– Якби я й не зрозуміла, я б зробила вигляд, що цілком розумію. Робота в «Таємному бажанні» привчила мене шанувати бажання клієнтів.

– Але ж він хотів не послужливої працівниці фірми, а жінки, яка б усе розуміла. Поступово він розкривався для вас. Але не встиг сказати всього. Наскільки я зрозуміла, ви мали їхати зі Львова наступного дня після тої катастрофи, вже й мали квитки на потяг. Але ж квитка на літак він іще не компостував?

– Ні. Але в Air France це можна зробити й в аеропорту. Тому ця авіакомпанія така дорога.

– Він, певне, розраховував іще побути з вами в Києві, і тоді він скоріш за все б розповів вам, що в трактаті Пінзеля він сподівався знайти якісь орієнтири для власної творчої роботи. В якомусь сенсі, шукаючи Пінзеля, він шукав себе. Він вважав себе чи не саме тим, кому загадковий Пінзель передав свій дар. Це звучить дивно і фантастично. Але хіба не фантастично робити те, що робив Пінзель, а тепер робить Мікаель Боговідступник?

– Не знаю, робить чи робив...

– Отже, тривога за нього, як він там, чи здоровий, чи лікувався у клініці, а певно, що був змушений, все це тривожить вас, бо ви любите його. І це також не дає вам спокою. Ваші сни – свідчення тому.

– Але мені значно частіше сниться не Мішель, а Пінзель!

– Тому що Пінзель став для вас уособленням його душі. Незрозумілі стосунки загадкового скульптора з його не менш загадковою дружиною непокоїли Мішеля, бо він мимоволі ідентифікував себе із ним не лише в творчому, ай в людському вимірі. Бути одруженим із жінкою, яка після твого зникнення миттєво виходить заміж, але разом з тим бути байдужим до тої жінки, бо всі сили поглинає робота, побачити, що цілком ймовірно, як у неї складаються стосунки з іншим, пережити народження дитини від іншого, і разом з тим стримувати роздратування проти хлопчика, бо, можливо, сам був у такому ж стані нелюбої, проте законної дитини. Бути чесного роду, як казала ваша історик. Звідти дитячі травми, звідти така напружена рефлексія стосовно жертви Авраама.

– Але ж в ті часи й звичайна патріархальна родина з грізним батьком на чолі могла принижувати дитину, роблячи їй оті самі дитячі травми...

– Тут справді потрібен історичний підхід і в нас мало фактів. Таємниця Пінзеля, звичайно ж, залишається таємницею. Тут ми можемо тільки здогадуватися, чим жертвував він, заради кого чи заради чого. Але ваш Мішель цілком сприйняв ту ідею, що жертвував загадковий майстер заради нього. А його сестра підступно використала містичні шукання хлопця у своїх корисливих цілях.

– Ви вважаєте, то була саме його сестра? А втім, хто б іще.

– Так, немає сумнівів, то була його сестра. Про це говорять зовнішні факти. Як ви пригадали у вашій сповіді, Мішель неодноразово когось боявся, саме жінки, казав «невже вона це зробила», «невже вона тут?» і таке інше. Скоріш за все боявся він не сестри, а когось іншого. Матері або якоїсь іншої жінки, можливо, коханки, про яку вважав нетактовним розповідати вам, може, колишньої коханки. А сестра всіляко імітувала дії саме тої жінки. Адже, побачивши сестру, коли почався його психотичний стан, він не злякався її, а навпаки, почав заспокоюватись.

– Схоже на те. Він, напевне, не злякався її. Вона знала, як себе з ним поводити, коли він в такому стані. Вона дала йому олівець і папір.

– Ви про це писали. Він довго не малював, бо не хотів цього робити при вас. Це також могло його невротизувати. Ми не знаємо звичного ритму його роботи. Очевидно, його сестра зупинялася в домі фотографа, і якимось чином підіслала його в музей Пінзеля, коли там були ви. Але в темряві на великій відстані могла спробувати бути схожою на іншу жінку, саме на ту, якої боявся ваш коханий. Але в неї мав бути спільник. Тоді, при наявності мобільних телефонів, вона б і правда могла ефективно стежити за ним і маніпулювати ним.

– А сама вона шукала боццетті.

– Очевидно! Але хотіла знайти їх його руками. До речі, ота чорна фігурка, яка спровокувала загострення його стану...

– Так, до речі, чому ця фігурка стала такою фатальною?

– Це треба спитати в неї. Можливо, та річ символізувала для нього щось, наприклад, провал якоїсь його виставки, чи ще якусь його особисту катастрофу. Чи його конфлікт із кимось дорогим йому.

– А сестра так уміло використала цей символ.

– Можливо, вона чекала якогось іншого ефекту. Може, в такий спосіб хотіла сказати йому, що знайдені ним боццетті йому не дістануться... І, скоріш за все, саме вона знайшла привід в якийсь спосіб передати Мішелю солідну суму грошей, імітувала виграш в лотерею чи щось подібне, мовляв, сама доля дає гроші, щоб він зважився оплатити своє таємне бажання. Ви відчули відразу, що він «гуляє не на свої».

– Але тепер та баба має трактат Пінзеля. Його, певне, також можна продати на чорному аукціоні.

– Думаю, вона не поспішатиме цього робити. За боццетті вона взяла б суттєво більше... А Микола Браницький, напевне, має дар гіпнозу! Я, до речі, здається, чула про того чоловіка. Як він зумів навіяти вам вашу відповідальність перед Богом за трактат. А ви не змогли його втримати. Це почуття вини також невротизує вас.

– Це я розумію й без психолога. Але я б могла заволодіти трактатом, аби була спритнішою.

– Ви не могли, – твердо сказала Корнела. – Ви зробили все, що могли. Більше б не зміг зробити ніхто. Так, документи бувають дорожчі за людей. Але за документи можна ризикувати тільки власним життям і здоров’ям. Ви не могли ризикнути за трактат ні, життям, ні здоров’ям Мішеля.

– Аби тільки знати, що він потрапив у його руки...

– А це у ваших руках.

– Ви гадаєте, його можна буде знайти?

– Я скажу вам іще одну причину, яка бентежить вас. У вас незавершені стосунки не лише з Мішелем. У вас незавершені стосунки й з Кареном Пепербаумом. Він не був вашим близьким другом, але був вашим добрим знайомим, хоча й також є загадковою постаттю.

– Але його таємниці мене не цікавлять!

– Але ж вам цікаво, як відчиняються двері до великої кімнати!

– Цікаво! – розсміялася Леся.

– Вас, якщо не мучить, то трохи бентежить той факт, що чоловік, який завжди був порядним для вас, повівся по відношенню до вас трохи не так. Адже стеження за Мішелем, напевне, було зорганізовано не без його допомоги!

– Можливо! Але про це я не думала! Стільки інших таємниць звалилося на мою голову!

* * *

За кілька днів у посольстві Угорщини було прийняття, і Леся Касовська була запрошена туди. Вона пішла з редакції раніше, щоб доїхати вчасно. Андрій довіз її, і вона опинилася там, де їй було потрібно, на годину раніше. Ще досі працює звичка виходити заздалегідь, ніби їдеш на метро чи на маршрутці.

І от Леся перед тим будинком, на сьомому-А поверсі якого було українське представництво міжнародної фірми «Таємне бажання». Леся витягла із сумочки мобілку. Почавши працювати в «Олесі», вона придбала новий апарат мобільного телефону. Але перенесла до нового електронного записника телефон Карена Пепербаума, хоча й перестала контакувати з ним. А зараз натиснула на кнопку його номера й підвела голову вгору, ніби Пепербаум от-от визерне через віконце мансарди, і вона його побачить.

– Маріанно? Це ти?

– Я поряд з твоїм офісом.

– Ну то заходь, як маєш час. Заходь на чашку чаю.

Та сама вахтерка киває біля входу, той самий ліфт везе на сьомий поверх, ті самі сходи ведуть на сьомий-А. Той самий чоловік чекає на порозі.

Деякий час Леся й Пепербаум мовчки п’ють ;чай. Ніби їм немає що сказати одне одному. А потім розпочинають розмову.

– Таке зі мною було вперше. Зі своїм таємним бажанням звернувся не сам хлопець, а якась жінка від його імені. Потім приєднався й він сам. Я довго не міг розібрати, де він, де вона, обоє писали поганою англійською. Я мав би відмовитись, сказати, що, згідно з нашим статутом, ми обслуговуємо тільки некомерційні таємні бажання. А не розшуки історичних пам’яток на території України. Але що в них було на меті, я зрозумів тільки згодом. Та жінка писала, що хлопець неврівноважений, йому кортить шукати трактат Пінзеля, а вона має стежити за ним, щоб він не потрапив у невротичний стан.

– Він і без того був у невротичному стані. А вона увела його в психотичний.

– Я того не розумів. Спочатку мені здавалося, що вона його оберігає. А втім, звичайно ж, я спокусився на її гроші. Треба було відмовитись від роботи з нею тоді, коли вона попросила знайти для того Мікаеля жінку, яка б знала французьку й НЕ знала німецької.

– Вона саме таку компаньйонку й замовляла?

– Так, Маріанно, саме таку. Саме тоді я почав думати, що в неї нечисті цілі. Але, замість того, щоб відмовлятись, я запросив тебе. Всі мої працівниці мають різні комплекти іноземних мов. Англійська, німецька. Англійська, іспанська. Французька, німецька. А так, щоб французька без німецької – тільки ти.

– Он як! Завжди мені допомагало знання тої чи іншої іноземної мови. Цього разу допомогло незнання.

– Ти вибач, Маріанно. Ти стільки натерпілася з тим ненормальним. А ми не змогли вчасно втрутитися. Вибач.

– Що значить «ми»? Ти також був у Львові тої осені?

– Маріанно, в мене в штаті немає чоловіків-компаньйонів. Тільки жінки. Ще жодного разу до мене не зверталася жінка з таємним бажанням. Все тільки чоловіки. Навіщо мені було тримати чоловіків? Для них не було б роботи.

– То ти працював сам? Дуже цікаво, – розсміялася Леся, – з тобою варто було б зробити розмову для нашого журналу! Таємні бажання бувають тільки в чоловіків! А жінки існують тільки для виконання таємних бажань чоловіків!

– Моя організація працює на самоокупності. Жінки не звертаються до нас. Аби звертались, я б тримав чоловіків. Та й Хельга звернулася не зі своїм таємним бажанням, а за тим, щоб проконтролювати хід виконання таємного бажання свого родича.

– І заодно пошукати боццетті Пінзеля.

– Це я зрозумів уже згодом. Коли назад дороги не було. А тебе тероризував той хворий пацан.

– Він не тероризував мене. Його тероризувала ота... Хельга. Вона навіть влазила в наші кімнати, коли ми їздили до Бучача.

– Вона сказала, що хоче покласти йому ліки, які він забув. А я стояв на вулиці, дивився, чи не з’явитесь ви, щоб попередити її по мобільному.

– А з адміністраторами готелю домовлявся ти?

– Маріанно, облиш мене! Я винний!

– Послухай, а тоді ти допомагав їй везти його до аеропорту?

– Не нагадуй, Маріанно! То був такий жах! А ти була моєю найкращою компаньйонкою! Я мав на тобі найбільший відсоток! Тебе рекомендували друзям! А робота в журналі тебе влаштовує? Я довго думав, як допомогти тобі. І порекомендував тебе в журнал, бо знаю вашого головного. Я виправдався. Ти так натерпілася з тим ненормальним! Певне, тобі й досі не дають спати вночі його шизи!

Тут Пепербаум мало не потрапив у яблучко. Але все-таки «мало не».

– Мені дуже подобався Мікаель. Він талановитий скульптор.

– Маріанно, скажи чесно, ти вибачила мене?

Леся знизала плечима.

– Я не маю на тебе образи. Я не шкодую, що познайомилася з Мішелем. Тоді це було дуже тяжко пережити, але зараз я рада, що доля звела мене з ним. І з Пінзелем також.

– Це правда? Ти говориш усе це щиро?

– Абсолютно. Можливо, ти мав би зателефонувати мені, попередити про Хельгу, я б поводилася з ним по-іншому.

– Господи, то потрійна гра, я й подвійної не витримував. Але ти кажеш правду, ніби була рада знайомству з тим прибацаним хлопцем?

– Кажу правду, Карене.

– Тоді я маю віддати тобі оце.

Пепербаум підвівся з дивані рушив до стіни. Несподівано легко відсунув її, як дверцята купе. Увійшов до тої кімнати, де його працівниці були на його ювілеї, повернувся звідти з купою роздруків.

– Ось, це тобі. Якщо хочеш, можеш надалі зв’язуватися з ним сама.

То були листи від Мішеля до Маріанни, які він з певною періодичністю надсилав на електронну пошту «Таємного бажання». Леся подумала, що жоден з її клієнтів цього не робив. І кіноаматор, якому кортіло зняти промзони, жодного разу не надіслав навіть їй привітання на Різдво. Для нього те, що було між ними, завершилося. А Мішеля також мучив ефект незавершеної дії. Так само, як і її. А тим більше, їх з Маріаною поєднували не дегуманізовані індустріальні краєвиди, а живі скульптури великого Пінзеля. Навіть якщо котрісь із них були виготовлені з мертвого дерева.

Леся сховала до бенкетної сумочки листи від Мішеля. Вони ледь влізли туди. Андрій обіцяв зустріти її з прийняття. Доведеться відкласти читання цих листів на потім. Адже чекала довше. Аж три роки.

* * *

Андрій не залишився на ніч. Вони не посварилися з Лесею, але він поїхав, і їй стало водночас і сумно, і добре. Вона не могла прямо зараз сісти читати листи від Мішеля. Для цього настане час, але не зараз. Вона неодмінно вчитає його листи і знайде в них особливий сенс, хоча це всього-на-всього роздруки електронних листів, не шляхетний старовинний манускрипт. Але це трохи згодом. А зараз вона підійшла до комп’ютера, ввімкнула його, знайшла файл зі своєю сповіддю. І дописала туди:

Є надія, що таємниця Мікаеля Готтесльойгнера відкриється мені, й незавершена дія, яка мучила ці три роки, матиме своє продовження.

Але чи розкриється таємниця великого Пінзеля? Таємниця його життя і його смерті, таємниця його жертви і його забуття? В цій таємниці також присутній мученицький ефект незавершеної дії, який нібито нічого не означає в повсякденні, але тих, хто підпав під його дію, мимиволі травматизує, породжуючи і інтригу, і біду. А, може, й правда, ті хто дивилися у вічі його скульптур, не знатимуть спокою до кінця своїх земних днів і навіть по тому?..

Жовтень-листопад 2006 року.