Текст книги "Жертва забутого майстра"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

– Це, можливо, тому, що хтось заліз до наших кімнат і порпався в наших речах. До речі, ми не пошукали адміністраторів сьогодні вранці.

Але він, здається, дуже не хотів обговорювати ту прикру подію. А далі, здається, знову заговорив про Пінзеля, мовляв, йому у Львові було не так, як в Бучачі та інших містечках, де він працював.

* * *

Несподіваним підтрвердженням цих слів стала наша наступна зустріч того дня. Ми ще раз пішли до музею Пінзеля, мимоволі порівнюючи їх із тими скульптурами, які в Бучачі стояли на своєму місці – біля олтаря. І в порожнечі костелу монастиря кларисок зустріли ще одного фаната давнього скульптора. То був молодий хлопець-фотограф. У лункій тиші музею він пошепки почав розповідати нам, що періодично ходить туди, щоб фотографувати ті скульптури, і вже зробив надзвичайно багато знімків. Хлопець сказав, що наразі не планує пропонувати свою роботу видавництвам чи рекламним агенціям, а робить ці світлини для пізнання світу й себе. Ми вийшли з музею на Митну площу, і фотограф запросив нас до себе подивитись його роботи. Ми погодилися, тим більше він сказав, що живе неподалік, у старій частині міста.

Пам’ятаю, як ми йшли за ним вузькими, вже багато разів ходженими вуличками, зіщулившись від дрібного дощу і піднявши коміри на плащах. Але знання міста – це не знання вулиць і кав'ярень. Справжнє знання міста – це вміння орієнтуватися серед арок і прохідних дворів. Далі вже є тільки вищий пілотаж – таємне знання під’їздів, які у Львові також іменуються брамами, горищ і виходів на дах, доступне одиницям. Я давно відкрила, наскільки в Києві я, вроджена киянка, мудріша за приїжджих, навіть за тих, які добре знають і люблять Київ. І тепер відчула це у Львові з протилежного боку, ідучи за фотографом. Він пірнув в одну з арок на площі Ринок, провів через анфіладу крихітних внутрішніх подвір’ячок, менших за кімнату, і підвів нас до якогось під’їзду. Фотограф набрав код і, хоч як дивно, знайомий запах старого дерева не потривожив наших носів.

– Наші старі сходи завалилися, зробили нові, бо не було як діставатись на поверхи, – пояснив він новизну сходів у своєму під’їзді.

Вузькість внутрішніх подвір’їв і тісного під’їзду дивно контрастувала з розміром кімнати, куди нас завів фотограф. Приміщення, де він мешкав, було величезним, проте з одним єдиним вікном на зрізаному куті п’ятикутної кімнати, біля якого стояв письмовий стіл із комп’ютером. Він увімкнув його, показав, як міняти світлини, а сам пішов варити каву за шафку.

Мішель захоплено сів за стіл і почав клацати мишкою, а я стояла в нього за спиною й дивилась, як один і той самий Мойсей із бучацького Успенського костелу залежно від ракурсу зйомки то плакав, то сміявся, то радів, то сумував, то дивився, сповнений піднесеного пафосу, то іронічно оцінював натовп тих, хто прийшов на відправу.

Закінчились білі біблійні персонажі з бучацьких храмів, далі пішли позолочені зі Львівського музею. Невиразний, уже кілька разів бачений Самсон на екрані комп’ютера постав перед нами із виразом піднесеного божевілля, ніби забутий майстер вирішив через віки посміятись над тими, хто вважатиме його героєм. А в грізної Єлизавети несподівано з’явився лагідний турботливий погляд, чого не можна було помітити в музеї. І тільки Авраам та Ісаак не мінялись. У погляді Авраама не було жалю до сина, в ньому світилося прийняття Божої волі. А в погляді Ісаака було таке ж категоричне неприйняття долі.

– Ми з батьком переглянули дуже багато творів із цим біблійним сюжетом. І він казав, що ніколи не віддав би мене Богові. Краще потрапив би до Нього в немилість, – прошепотів Мішель.

– Мішелю, – поцікавилася я, можливо, й недоречно, але те, про що давно хотіла запитати, – ти розмовляв із батьком німецькою чи французькою?

– По-різному. Із сестрою я завжди розмовляв німецькою, з мамою – франзуцькою, а з батьком – по-різному. Він любив говорити французькою, але не дуже добре вмів. Ти розмовляєш краще.

Фотограф приніс каву. Сів ліворуч від комп’ютера на стіл і запропонував мені сісти праворуч. Я добре пам’ятаю, як Мішель трохи неохоче забрав зі столу свою велику сумку, звільняючи місце для мене, і поставив її собі на коліна. Фотограф трохи знав німецьку, якої я не знаю, і між хлопцями розпочалася розмова, якої я зрозуміти не могла. Тому зосередилася на каві. Кажуть, якою б ексклюзивною не була кава у львівських кав’ярнях, але у приватних помешканнях Львова вона ще краща. Не знаю, наскільки обгрунтований цей міф, але та кава й справді була виняткова, гіркувата, зі стійким смаком. Вона скінчилася, і на дні лишилася гуща. Я перевернула чашку на блюдце, яке правдиві галичани називають тарільчиком. Мене почала дратувати власна бездіяльність тут, на столі біля комп’ютера, і я думала, як би його приєднатися до їхнього спілкування.

Я почала дивитись у вікно, яке виходило не в крихітні депресивні внутрішні подвір’ячка, а на вулицю, і навпроти в стіні сірого будинку побачила несподівано світлий грот із Дівою Марією.

– На вас чекає зміна долі, – фотограф урвав розмову з Мішелем і звернувся до мене українською, піднявши перевернуту чашку, по-львівськи горнятко, і тлумачачи візерунки гущі, – до того ж – різка зміна долі. Він знайде те, що шукає, а ви змінитесь... А якою ж мовою ви з ним розмовляєте? – спитав мене фотограф, і в його голосі почулася легка зневага. Пам’ятаю, як це мене зачепило. До слова, сам фотограф розмовляв німецькою досить невпевнено, і навіть у процесі спілкування зазирав у словник.

– Ми розмовляємо французькою. Він живе у Франції, – відповіла я.

– Він живе у Німеччині, – впевнено відповів фотограф, і в його погляді сяйнула неприємна зверхність.

А тим часом Мішель за комп’ютером збільшував і зменшував фрагменти світлин, захоплений цією грою. І раптом якась жінка з’явилася в глибині темної кімнати й відбилася в уламку дзеркала, яке стояло на столі, притулене до підвіконня. Тут Мішель зненацька різко підвівся, подав мені руку, щоб я злізла зі столу, і сказав, що ми йдемо звідси. Дивно, але фотограф ні про що не питав і не затримував нас. Треба йти, то йдіть. Жінка в глибині кімнати зникла. Я не встигла розгледіти її. Можу тільки сказати, що то була жінка. Хоча, здається, вона була в штанях і коротко стрижена.

– Чому ти так хутко втік звідти? – спитала я вже на вулиці.

Він зупинився, а потім зітхнув:

– Я й сам не знаю, що зі мною. Мені всюди вважається вона.

– Хто вона?

– Довго розповідати. Але ходімо звідси швидше. Ходімо кудись, щоб я прийняв пігулку від манії переслідування.

У фотографа було холодно, на вулиці – теж. Мимоволі приваблювали нові арки, де можна було заховатись від вітру з дрібним дощем. Ми відразу пірнули до першого-ліпшого підворіття неподалік. Ні їсти, ні пити не хотілось. Але на вулиці настільки знегодило, так завивав вітер і сіяв дрібний сніг, що треба було десь перечекати негоду. Кав’ярня, до якої нас занесло цього разу, була такою приємною, що мир у наших душах досить швидко поновився. Нам налили кави в чашечки, на денці яких палало синє полум’я, на столику теж запалили свічку. Все сприяло задушевній відвертій розмові, яка таки розпочалась. Мішель відігрівся саме з настанням холодів і заговорив про те, що я витягала з нього по краплині протягом усього тижня, який ми провели разом.

Отже, в тому манускрипті, що його старий бучацький єврей дав Мішелевому батькові, містилася інформація про те, що Пінзель має «піти» з цього світу – означало це смерть чи інший спосіб відходу, невідомо, але Мішель був певен, що скульптор із якихось причин імітував свою смерть. Проте річ не в тім. Таємницю смерті Пінзеля ми зараз не шукаємо, її розкриватимуть інші. Зустріч із фотографом потвердила здогади Мішеля про те, що Пінзель у своєму XVIII столітті працював на майбутнє. І то на далеке майбутнє.

– Ти бачила ті фотокартки, Маріанно? Ти не розуміла нашої розмови, але бачила картинки на екрані його комп’ютера. Ти збагнула, що фотографія – а це також мистецтво, не ремесло (те саме говорив мені мій друг зі Швеції, який знімав промзони Донеччини, пам’ятаю, він мені тоді на якусь мить пригадався) – так от, світлини Пінзелевих скульптур – це нова мистецька якість, відмінна від оригіналів. Особливо яскраво я це зрозумів на прикладі безликого в оригіналі Самсона. Я зустрічався з фотографами творів мистецтва у Німеччині, моя сестра робила їхні виставки у себе в Мюнхені, то я тобі скажу напевне: навіть скульптури Мікелянжело не дають цього так званого ефекту четвертого фотовиміру, який дають фігури Пінзеля! І цей фотограф сказав мені, що знімає його давно, але тільки цифрові технології дали такий ефект. А в нього є проект зробити з його скульптур лазерні розп’яття для новітніх екуменічних церков! Він шукає спонсора для цього проекту.

Пам’ятаю, я дала Мішелеві виговоритись на предмет його захоплення роботами нашого нового знайомого, з дому якого ми пішли так несподівано. Я знала, що цього разу Мішель повернеться до суті свого таємного бажання. Отже, манускрипт Пінзеля залишений ребе Нухе 5321 року після створення світу. Мішель витяг зі своєї сумки шкіряну теку, витерту на згинах, а з неї – ксерокопію давніх записів. Пам’ятаю старанно виписані готичні літери заголовків. Текст був німецькою мовою, якої я не розуміла. Та ще й готика! До речі, мій колишній чоловік таке читати вміє. Але його зараз тут нема. Поруч зі мною мій химерний друг Мішель, який показує папери, яких я не вчитаю, але бачу, що вони таки справді нагадують відбиток з прадавнього манускрипту. В цьому тексті, який сучасна німецькомовна людина цілком може вчитати, міститься інформація про те, що, по-перше, Іоанн Георг Пінзель, олтарний майстер магната Потоцького, має «піти навіки» з цих місць, де він працював так плідно. А по-друге, пишеться про те, що саме у місті Вавилоні, «у чреві жертви», він лишає щось для того, хто неодмінно одного дня знайде це «щось». Мішель водив пальцем по зачитаних аркушах ксерокопії, де було написано оте дивне словосполучення «у чреві жертви».

Це було вже друге наближення до таємного бажання Мішеля, який назвався прізвищем Арбріє. Перше полегшення я відчула на проспекті Свободи під час святкування річниці УПА, коли Мішель нарешті розповів про свого батька. Тоді почалося моє розуміння його таємного бажання. Але того було замало. Після відвідин фотографа, в кав’ярні, яка, до речі, називалася «Синя пляшка», відбулося друге наближення до його таємного бажання. Я тоді ще не знала, що згодом отримаю третє наближення до таємниці Мішеля й таємниці Пінзеля, яке приголомшить мене не так підґрунтям тієї загадки, як способом наближення до неї.

А поки Мішель намагається з моєю допомогою Структурувати думки, які навідувались до нього й раніше, але тільки після зустрічі з фотографом постали чітко.

– Ти пам’ятаєш, Маріанно, серед ряду світлин на екрані раптом з’явилась абсолютно банальна – вершника зі списом?

– Пам’ятаю. Я навіть подумала, що то не Пінзель.

– То львівський Пінзель. То Юрій-Змієборець із того храму, де було багато весіль.

– Ото він такий зблизька? Справді банально. Знизу він виглядає непогано, але на світлині... ніби це й не Пінзель.

– Це Пінзель, але львівський Пінзель, не бучацький і не городенківський. У Львові в нього почав пропадати дар.

– Можливо, тому, що Микола Потоцький зі своєю екстравагантністю не обмежував його свободи творчості, а тут, у Львові, були зовсім інші замовники.

– Можливо. Але причини тут не мають значення. А тут іще дані з листа Маріанни Єлизавети, який вона писала Андре Масовскі. Вона писала, що її колишній чоловік, – тут Мішель витяг з тієї самої теки роздрук німецького тексту, а не ксерокопію зі старовинного рукопису. Він пояснив мені, що то для нього зробили переклад з польської листа Пінзелевої до її наступного чоловіка, а оригінал зберігається у його домашньому сейфі. Пінзелева писала, що її колишній чоловік нікого з цеху не втаємничив у свої подальші задуми, десь їх заховавши, і немає способу їх знайти. Вона ніби просить вибачення в свого адресата, що ця втрата пройшла повз її увагу. І певна в одному: в Бучачі нема чого шукати. Тут вона знає все. А у макабричному Львові, де сам чорт ноги поламає, Пінзель мав знайомства, які вона не могла проконтролювати.

Я усвідомлюю, що переповідаю лист Пінзелевої дуже по-сучасному. Але думка, яку висловлював Мішель, була саме такою. Пінзель не довіряв дружині, хоча й не хотів застосовувати до неї ті права, які давав йому тодішній статус патріархального чоловіка. Він дав їй свободу від себе, але найсвятіше, дар свого життя, жінці не довірив, а заховав у Львові «у чреві жертви».

– Що саме він міг заховати? – запитала я.

– Не знаю, Маріанно, але я маю це знайти. Цього хотів мій батько. Він до старості був бадьорим чоловіком, тільки останній рік дуже хворів. У вашій країні відбулися зміни, і можна було приїхати до вас, ще коли він міг мандрувати. Тим паче, фірма «Таємне бажання» існує від середини дев’яностих. Але він не міг приїхати сюди й дивитись у вічі тим людям, у чиїх батьків він стріляв. І тому приїхав я.

– Гаразд, ти не знаєш, що знаходиться «у чреві жертви». Але де міститься саме «чрево», ти знаєш? У старій частині Львова? В домі Рорайських? Можливо, поряд із їхнім будинком? І де певність, що все те й досі там? Ще можна в якийсь спосіб уявити, ніби це саме «чрево жертви» і його вміст спокійно долежали на своєму місці до тридцять дев’ятого, коли «освободітєлі» увійшли до Львова. Але ж потім почалися страшні історичні катавасії. Те, чого не встигли «совіти», доробили «фріци», себто «боші». Поляки зі Львова повтікали. Євреїв перестріляли на Янівському цвинтарі. У кам’яницях Рорайських і Єндруховських оселилось радянське начальство, а певний час там жило начальство нацистське. Вони теж могли поцупити Пінзелеву жертву.

– Я все це знаю. Але ми ще не шукали.

– А як шукати?

– Фотограф казав, що можна поспитати у львівських антикварів. Я бачив, тут, у старому місті, є чимало антикварних крамниць.

– І що саме в них питати?

– А ми зайдемо, і доля сама підкаже.

– А ти питав фотографа про «чрево жертви»?

– Я питав, чи може щось бути всередині скульптури Ісаака. Він сказав, що ні. Та я й сам розумію, що ні. Його задум заховати щось «у чреві жертви» виник, коли Авраам та Ісаак вже стояли у храмі в Городенці...

Коли ми вийшли з «Синьої пляшки», нам було так тепло, що мокрий сніг на вулиці вже не заважав. Ми знову пройшли анфіладу крихітних внутрішніх подвір’ячок і вийшли на вулицю, яка вивела на площу Ринок. А звідти рушили до себе, зіщулившись під мокрим снігом.

* * *

«День дев’ятий», – з такою думкою прокинулася я вранці того похмурого дня. Мішель спав. Я встала й надягла халат. Він не прокинувся. Я побачила на столику біля ліжка упаковку ліків. Певне, вчора ввечері випив снодійного. Як я пригадую, він весь час ковтав якісь таблетки. То не міг заспокоїтись, то навпаки, ніяк не міг вийти із сонного стану. Перерахувала гроші, які він дав учора. Там була більша сума, ніж було домовлено. Мені стало прикро. Доплачує за те, що я ділю з ним ліжко. Вирішила повернути йому різницю. Успішні жінки мого віку мають самі доплачувати за хлопчиків, якщо їм заманеться. Пам’ятаю, що мені того ранку було особливо прикро дивитися в порепане свічадо у ванні. Мої вилиці й тіні під очима зробили обличчя схожим на обличчя янголів біля Пінзелевого розп’яття. Тієї ночі мені нічого не снилося, і спала я добре. Мені взагалі набагато краще спалося, відколи ми зблизилися з Мішелем. Але я добре пам’ятаю депресію того ранку. Такі здебільшого бувають після безсонних ночей. Я думала і про марність прожитих літ, і про недаремність пошуків, і про засадничу нездійсненність таємних бажань. У православних церквах завжди є ікона Несподіваної Радості. Не знаю, чи її є аналог у католиків. Повноту буття мені завжди давали не таємні бажання, а несподівана радість. А втім, чи не є це тим фаталізмом, який сповідує мій Мішель і на який так покладається?

О дев’ятій він не прокинувся, і я пішла його будити. Мішель прокидався важко й неохоче. Машинально я взяла упаковку від ліків, намагаючись прочитати їхню назву. Він рвучко прокинувся, побачивши в мене ту коробочку, й вирвав її з рук, хоч мені однаково нічого не сказала б їхня назва – чи то ліки від головного болю, чи якісь серйозні антидепресанти.

Але, вийшовши з душу, він збадьорився і знову сповнився віри в долю. Може, у ванні ковтнув ще якусь пігулку. За сніданком я поцікавилася, до якого антиквара вирушаємо спершу. Чи до того, лавка якого розташована тут поряд, на Вірменській, чи до якогось іншого – їх у старій частині міста кілька.

Було холодно, і я пам’ятаю, що напнула на голову велику хустку, яку в теплі дні носила на плечах. У ній я нагадувала жінок з олтаря. Він надяг довгий плащ і кумедний капелюх. «Зовсім хлопчик», – подумала я.

В антикварній крамниці ми довго розглядали картини у важких рамах, вази й сервізи, а також китайські віяла й псевдояпонські ширми. І раптом мою увагу привернула дерев’яна скринька з біблійним сюжетом на покришці. Я попросила показати мені ту річ і побачила, що не помилилась: на ній справді були вирізьблені Авраам та Ісаак. Мішель байдуже поглянув на скриньку, а я відкрила її й провела пальцями по дну. Вміст цього, як кажуть галичани, пуделка цілком можна трактувати як «чрево жертви». І про що думав майстер, який різьбив сцену жертвоприношення Авраама й Ісаака на скриньці для дамських прикрас? Я спитала, чи є в продажу інші предмети з такою ж біблійною сценою, мовляв, цей пан з Франції колекціонує будь-які вироби з цим сюжетом. Антиквар відповів, що в нього немає більше нічого з подібним сюжетом – ні картин, ні гравюр, але можна спитати в крамничці на Староєврейській. Ми подякували й рушили з Вірменської на Староєврейську. Мішель слухняно йшов за мною, а я тоді й сама не знала, куди йшла. Але добре пам’ятаю, що мною володіло глибоке відчуття, ніби мене веде доля. Ні до, ні по тому в мене такого переконання не було.

Дорогою я сказала Мішелеві, що, як на Староєврейській не знайдемо кінців «чрева жертви», то всі пошуки перенесемо на наступний раз. А зараз робимо останню спробу. Можливо, щоб більше довідатися в антиквара зі Староєврейської, треба буде в нього щось купити. Мішель сказав, що немає проблем, і зняв у банкоматі чергову суму грошей.

Ми знайшли антикварну крамницю на Староєврейській. Вона була дешевша й жвавіша. Двоє відвідувачів розмовляли з антикваром, я не дуже прислухалась, але вловила велику обізнаність немолодого продавця не лише щодо того, що продається в нього чи інших крамницях, але й що лишається по старих львівських помешканнях, бо власник і антиквар не узгодили ціну. Я почала розглядати виставлені товари. Ні сервізи, ні скриньки для коштовностей, ні портсигари не зацікавили мене, аж раптом мою увагу привернув релігійний польський календар на 1907 рік, де серед інших сюжетів було й жертвоприношення Ісаака. Звичайно, у тій літографії не було Пінзелевої експресії, але був яскраво виражений шарм давнини. Мішель заплатив за календар 200 гривень, не торгуючись, тоді ми дочекались, доки з крамниці пішли покупці, і я почала розмову з антикваром.

Я спитала в нього те саме, що в антиквара з Вірменської:

– Ось цей пан колекціонує всі вироби, пов’язані з жертвоприношенням Ісаака. Чи маєте щось іще з цим сюжетом? Ціна значення не має.

Він сказав, що наразі нема, але чи цікавлять нас картини? Так, передусім картини, ще, можливо, скульптури. Картини з таким сюжетом трапляються, він зателефонує своїм клієнтам. Антиквар простяг нам картку своєї крамниці. Я сказала, що ми неодмінно скористаємося його люб’язністю, але скоро їдемо зі Львова. І тому, може, він знає львівські помешкання, де могли б зберігатись такі предмети, може, можна було б зустрітися з господарями? Комісійні йому неодмінно перепадуть, цей пан дуже порядний.

Антиквар знизав плечима, а потім неохоче вимовив:

– Та є тут одна сімейка на Галицькій, матуся з синочком, їм місце на Кульпаркові[11]11
  Львів’яни кажуть «місце на Кульпаркові», як кияни – «у Павлівні», що означає – «у божевільні».  (прим. редактора).


[Закрыть], вони, зрештою, по черзі туди й потрапляють. Вони викликали нас оцінити своє добро. Ми недавно продали їхню люстру. В них лишились предмети від старих мешканців, ще поляків, які тікали в тридцять дев’ятому. Мають картину «Жертвоприношення Ісаака».

– У Матюшенків? – перебив антиквара жіночий голос із підсобки. – Вони вселились у сорок шостому, не в тридцять дев’ятому. Але до них порядних людей посилати не можна.

Пам’ятаю, тоді я дуже злякалась, що мені не дадуть адреси Матюшенків. Але спокійно перепитала, що в них за картина. Можливо, в нас така є.

– Картина стара, але бездарна. Вона справді XVIII століття. Але якась базгранина, а не жертвоприношення Ісаака. Навіть пропорції належним чином не витримані, що вже казати про інше. Але можете спробувати з ними поговорити. Десь у мене був їхній телефон.

– Краще б адресу... – тихо попросила я, сама не знаю чому.

– Так, телефон у них, здається, відключений, але й двері вони не завжди відчиняють. Власне, чому ми з ними не сторгувалися? Вони хотіли шалених грошей за ту картину, казали, там справжня дубова рама. Але ж рами в мене йдуть окремо, до чого тут картини? – антиквар показав на розкішні багети, які стояли в кутку. – Спробуйте поговорити з ними, якщо не боїтесь. Мені та картина не потрібна. Все, що вони мали пристойного, ті люди прожили ще за совітів.

– Одразу після розвалу, – знову втрутився голос невидимої жінки, – за совітів вони жили добре, всі їхні стреси й шизи почалися після розвалу.

Антиквар дав нам адресу Матюшенків і більш-менш детально пояснив, як дістатися до них. Сказав, що вони завжди вдома, але можуть і не відчинити. Порадив нам сміливо казати, ніби з житлової контори, тоді вони підуть на якийсь контакт. А далі хай Бог помагає.

Ми вийшли на холод, і Мішель знову запропонував десь присісти. Вкотре кава й тістечка, я добре пам’ятаю, як мене тоді вже нудило від них, а Мішель ще й замовив по шматкові торта величиною з блюдце. Ми розгорнули план старого Львова, вже добряче заляпаний львівськими стравами, до яких тепер додався крем з наших тістечок. Знайшли кам’яницю Рорайських. Ідентичність між старим і новим планом встановлювалась не автоматично, проте згадана кам’яниця була в тому самому кутку старого Львова, де й оселя Матюшенків. Це було десь поблизу західної межі львівського середмістя.

Ми сиділи при столику біля самого вікна, він дивився на вулицю й неуважно слухав, що я казала. І раптом схопив мене за руку. Мені здалося, ніби він щось чи когось побачив за вікном. Він поцікавився, як я дивлюся на те, щоб піти туди завтра. На що я відповіла: «Сьогодні або ніколи». Тоді він запитав: «А може, поблукати Львовом і піти до них у другій половині дня?» Я сказала: «Навіщо ходити в темряві під львівськими арками, коли все-таки це можна зробити при денному світлі». А втім, якщо він мені пояснить, чому не варто йти зараз, я готова його вислухати. Він мовчки зітхнув, і ми рушили на Галицьку.

Цього разу потрібний нам під’їзд був у першому ж внутрішньому подвір’ї. Код спрацював, і ми рушили вгору в абсолютно темному просторі, присвічуючи собі дорогу мобілками. Квартира дванадцять. Звісно, нам потрібна квартира тринадцять. Це поверхом вище. У темряві ми долаємо ще один поверх і намацуємо одвірок. Шукаємо дзвінок. Синій промінь мобілки мляво освітлює латинський напис на стіні: Clavis non penis in tenebrum non venis.[12]12
  Clavis non penis in tenebris non venis (лат.) – Ключ не пеніс, в темряві не увійде.


[Закрыть] О, Львів – культурне місто, там на стінах не пишуть російське слово з трьох літер чи глобалістський англійський матюк, виводять латинські сентенції. Я мимоволі розсміялася, згадавши хуліганську латину на задній сторінці університетського конспекту. А Мішель, який також зрозумів той напис, зреагував досить несподівано, сказавши, що напис неправильний, бо граматика вимагає не in tenebrum, а in tenebris.

Ми дзвонимо у двері тринадцятого мешкання, і дзвінок деренчить на весь під’їзд. Жіночий голос питає: «Хто там?» Я відповідаю запитанням на запитання: «Чи вдома пані Матюшенко?» «А хто ви?» Ми за жертвою. По «Жертвоприношення Авраама».

Хоч як дивно, після такої репрезентації нам відчиняють і просять увійти. Передпокою нема, ми одразу потрапляємо до вітальні. Перше, що впало мені тоді у вічі, це грізна жінка з покритою головою та юнак із біблійними кучерями поруч. Потім збагнула, що то ми з Мішелем, який зняв свого кумедного капелюха, відбиваємося у свічаді, яке висить на стіні. Ми виглядали цілком як люди, котрі урочисто прийшли по те, що протягом двох століть ховалося «у чреві жертви».

– Нам сказали про вас в антикварній крамниці на Ствроєврейський. У вас має бути картина «Жертвоприношення Авраама». Ми дамо ту ціну, якої вам не дали в крамниці.

Перед нами – жінка із сивим рідким волоссям, накрученим на металеві бігуді. З-під темного халату із залишками шляхетності виглядає нічна сорочка, до якої ззаду причепилася коричнева панчоха, що тягнеться за жінкою, як шлейф. Антиквар зі Староєврейської сказав, що вони спродали все ще за совітів. Але, здається, ще не все. Певне, якусь цінність має чорний буфет, по-львівськи креденс, з різьбою, щоправда, посуду в ньому майже нема. Та й стягти це одоробло сходами темного під’їзду, мабуть, неможливо. А ось і потрібна картина. Так, на ній та сама біблійна сцена, і вона таки направду бездарна. Ісаак оголений по пояс і має недоречний торс античного героя. Авраам з обличчям Бога-отця зі школярських православних ікон тримає Ісаака за горлянку й заніс руку з кинжалом, а янгол з параметрами Купідона ширяє біля тієї руки.

– І скільки ви даєте за цю картину? – знущальним високим голосом питає особа, яка вийшла з якогось кутка. Особа виявилася патлатим чоловіком незрозумілого віку з дрібним зморшкуватим обличчям, у сорочці, застебнутій не на ті гудзики, в штанях, підкачаних до колін, зі страшними виразками на оголених литках. Він стояв перед нами босий, похитуючись на своїх огидних ногах.

– Спочатку скажіть вашу ціну.

– Ні, спершу ви назвіть свою.

– Ціну першим зажди каже той, хто продає.

– А ми нічого не продаємо. Ви прийшли сюди самі! Вас ніхто не кликав!

– Але ж ви пропонували свою картину антиквару!

– Пропонували! А тепер не пропонуємо! За цією картиною мають колись прийти! Ми продавали, коли мамі треба було в лікарню. А тепер нам не горить.

– Так-от, ми – саме ті, хто має прийти по цю картину! Але ми готові її купити!

– А як ви доведете, що ви – саме ті? – на обличчі чоловіка з’явилася страшна гримаса, яка зробила його й без того бридке обличчя ще потворнішим.

– Я тобі завжди казала, що по неї прийдуть! Рано чи пізно! А ти лазив туди! Тому ми й не люди, а якісь чуда-юда! Все через тебе! – почала кричати жінка, від подолу якої так і не відчепилася панчоха.

– Та що за дурниці? Зараз усі такі, як ми! Аврик з Іциком тут ні до чого, – почав дражнитися чоловічок.

– Навіть твій батько не чіпав цієї картини! Хоча й був членом комуністичної партії! Але навіть він знав, що по картину прийдуть, і він з місця її не зрушив! Ти хіба забув, що казала Ядзя?

– А клав я на ту Ядзю! – «мужчинка», так я про себе назвала те жалюгідне створіння, зробив непристойний жест середнім пальцем. – Вона мене змалечку лякала тією картиною! Казала, не будеш слухатися тата, він тобі зробить отаке! – «мужчинка» середнім пальцем показав у бік картини. – Ідіотка! Хіба таке можна говорити дитині? – «мужчинка» жалісно заплакав.

– Коли ми заселялися в цю квартиру за постановою Львівського горкому партії, – у голосі жінки в бігудях забриніла гордість з приводу тієї давньої події, – тут жила Ядзя, її лишили старі господарі, які втекли до Польщі. Ядзя працювала в нас помічницею по господарству, поки не померла, і вона, навіть помираючи, казала: «Матко Боско! Не чіпайте цієї картини! Бо буде погано не тільки моїм панам у Польщі, а й вам також. По неї прийдуть!»

– А хай вони доведуть, що прийшли за нею! Хай доведуть! – закричав «мужчинка».

– Ми прийшли не по саму картину, а по те, що в ній усередині, – сказала я, згадавши не раз чуте від Мішеля «у чреві жертви».

– Ну от. От тобі й доказ! А ти вже звідти все витрусив і продав за пляшку водки!

– А там нічого й не було! Хай доведуть, що там щось було!

– А це твої ноги доводять! А це мої кістки доводять! Всі наші болячки це доводять!

– Про що це вони? – вперше подав голос Мішель, який весь час стояв поруч, тримаючи мене під лікоть.

– Ну от дивіться! Там нічого нема! Це ще ті поляки все забрали, як драпали у свою Польщу! А Ядзю лишили нам невідомо навіщо!

– Це ти все виніс, не бреши. Але віддай бодай те, що лишилось! Двісті років лежало, а ти все спаскудив!

– А там більше нічого й не було!

«Мужчинка» підходить до стіни, де висить картина, й намагається її зняти. Підштовхую Мішеля, щоб він допоміг йому. Вони вдвох знімають важку картину й кладуть її лицем униз на круглий стіл, захаращений якимись ліками, й кілька пляшечок темно-коричневого скла падають додолу й котяться в різні боки, але на це ніхто не зважає. «Мужчинка» легко відсовує дерев’яну дощечку, яка ходить в пазах зі споду картини. Певне, він це робить не вперше. Нашим очам відкривається простір між полотном і відсунутою задньою дощечкою, який поділено дерев’яними перегородками на невеличкі порожні ятки[13]13
  Дійсно, такі тяжкі рами з подвійним дном існували. Іоанн Георг Пінзель сам, або за допомогою своїх учнів чи помічників, ймовірно, міг зробити подібну раму, оскільки деякі рельєфи до царських воріт Успенського костелу в Бучачі мають виразно рамкове оформлення. (прим. редактора).


[Закрыть].

– Дивіться, тут нічого нема й не було! Все забрали ті кляті поляки! А нам тільки локшину на вуха навішали! Мовляв, не можна чіпати, не можна чіпати! – кричить чоловік.

Порожні вічка мали розміри, як мені запам’яталось, десь п’ять на десять сантиметрів, може, трохи більші. Я ніколи не забуду той ляльковий олтар, створений для потаємних молінь для посвячених. Одне з вічок довгасте, і в ньому лежить щось обсноване павутинням. Мішель нервово хапає річ, яка віддалено нагадує кілька згорнутих у трубку аркушів паперу. Він притискає згорток до грудей, лишаючи на темному плащі сірий слід від пороху століть, а потім похапцем кладе його до внутрішньої кишені, не переймаючись забрудненістю того манускрипту. Мішель певен: це – мета його пошуку. Він тягне мене якнайшвидше йти з дому Матюшенків. Мені теж не хочеться тут затримуватись.

– А допомогти повісити картину назад? – верещить «мужчинка».

– А хто тобі допомагав, коли ти її знімав раніше? – питає жінка в бігуді, наступаючи на панчоху й відфутболюючи її в куток кімнати.

* * *

На вулиці я намагаюсь обтрусити Мішеля від пилюки, але йому байдуже. Він іде швидко і не в той бік. Я хапаю його під руку, рвучко зупиняю і ми повертаємо до себе. Старий Львів невеликий, до свого хистку на Вірменській ми доходимо за десять хвилин. Але цей час був тяжким і болісним, як буває, коли треба добігти додому зі страшним головним болем, бо може початись блювота – тоді й близька дорога виявиться далекою. Він іде до своєї кімнати, і я відчуваю: він не хоче, щоб я йшла за ним, хоче, щоб пішла до себе. Але я все-таки йду за ним, попри його очевидне роздратування. Я була певна тоді, що маю на це право.