Текст книги "Жертва забутого майстра"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

Від зупинки трамваю кілька кварталів ми тягли наші валізи на коліщатках бруківкою до кам’яниці на Вірменській, де на нас чекали заброньовані помешкання. Він озирався, як дитина, коли ми кам’яними сходами зійшли на третій поверх, а потім з під’їзду увійшли до внутрішнього подвір’я, оточеного галереєю, куди виходили двері кімнат приватного готельчику, де ми житимемо ці кілька днів. Тоді ми ще не знали, які страхіття переживемо в цих стінах. Страхіття до божевілля – в сенсі неймовірних відкриттів, точніше, наближення до них. І божевілля у прямому, психотичному сенсі... Але все по порядку.

Наразі ж ніщо не віщує ніякого божевілля. Навпаки, панує осінній благодатний спокій. Нас зустрічає адміністратор і розводить по кімнатах. Реєструє кожного в його номері, отже, жоден з нас не бачить, що ми обоє тут під чужими іменами. Старі пошарпані апартаменти не позбавлені певного історичного шарму. В кутку лишились кахляні пічки. Риплять і прогинаються дошки підлоги в малесеньких кімнатці та кухоньці. Ще ризикованіше хилитаються дошки під ногами на галереях. У широких щілинах світиться нижній поверх. Внизу стрімко сіріє квадрат каміння внутрішнього подвір’ячка з клумбою посередині. Біля клумби стоїть візочок із немовлям, яке спить під мережаною пелюшкою. Наразі це єдиний свідок нашого заселення до приватного готелю «На Вірменській».

Коли ми зустрічаємось за півгодини, хлопчик запрошує мене подивитись на своє помешкання. Його оселя – на протилежному боці галереї. Поряд зі входом до його тимчасового житла – ніша з іржавим середньовічним туалетом. Робиться моторошно, коли мимоволі уявляєш ті часи, коли ним активно користувалися. Мій гість каже, що йому тут подобається. Чимось тут навіть краще, ніж у середньовічних містах Західної Європи, бо більше автентики. До речі, в Парижі теж є такі готельчики. Про них немає жодної реклами, там зупиняються тільки свої. Можливо, й у тебе, Маріанно, колись буде нагода... Я знаю ціну тим словам. Усі клієнти «Таємного бажання» мальовниче розповідають про ті місця, звідки вони, й обіцяють запросити. Якби я чекала тих запрошень, то давно померла б із туги за нездійсненними таємними бажаннями.

Ми вирушаємо в місто, і він дає мені ключа від свого помешкання, бо боїться загубити. Починаємо мандри сонячним осіннім Львовом з того, що йдемо пити каву на Вірменській – через дорогу від нашого готелю. Ця кав’ярня була тут ще за Союзу. В ній майже нічого не змінилося. Щоправда, тоді каву на піску відвідувачам пропонували доглядати самим. Я чомусь розповідаю йому про ту несуттєву деталь. Він уважно слухає. Цілий ранок ми не можемо перейти до мети нашої поїздки.

– Отже, які плани, Мішелю?

– Жодних планів. Ми ходимо по місту, і воно саме розкриє нам те, що вважатиме за потрібне.

– А якщо не розкриє?

– Тоді я поїду назад, а колись зберуся сюди ще раз.

– У мене ще не було такого дивного замовника, як ти. Навіщо тобі компаньйонка, та ще й досить дорога, якщо ти збираєшся просто гуляти по Львову?

– На випадок, якщо я заблукаю й не знайду дорогу сюди, – він махнув рукою в бік нашого будинку.

* * *

Кілька днів ми просто гуляли по старій частині Львова, насолоджуючись старовинним містом і доброю погодою. Я знаю, що багато киян закохані у Львів, кожна поїздка туди для них – свято (щоправда, жоден із них ні за що не перебрався б до Львова зі столиці на постійне проживання). Я не належу до числа фанів столиці Галичини. Коли доля вкотре закидає сюди, завжди думаю: скільки ще не відвіданих міст у тій же Україні! Це ніби коли чекаєш сигналу від чоловіка, з яким хочеш зміцнити знайомство, а озивається старий набридлий залицяльник. Але тієї осені Львів несамовито причарував мене. Як старий друг, який зумів підійти до жінки по-новому й зробити для неї те, чого вона від нього навіть не чекала.

Можна було насолоджуватися життям: тобі платять гроші, частують у ресторанах, є де жити, а за це ти маєш всього-навсього гуляти гарним містом із дивним, проте приємним чоловіком.

Але до почуття безтурботності, яке в ті дні таки панувало в моїй душі, домішувалася й тривога. Я погано спала вночі (ми тоді ще спали окремо), й почуття дискомфорту виникало не лише тому, що мене дратувала невизначеність моєї ролі при чудернацькому французові. І не тільки тому, що боялася не отримати третього траншу грошей за свою, цього разу геть незрозумілу роботу. Певне, головною причиною мого неспокою все-таки було те, що мені передавався знервований стан самого хлопчика. Він, одначе, намагався приховати, ажітацію причин якої, як з’ясувалося потім, він і сам до кінця не розумів.

Ось я пропоную Мішелеві піднятись на Високий замок, місце, де неодмінно мають відмітитись усі туристи. Але він зупиняє мене біля Арсеналу й каже, що далі ми не підемо. Бо ж саме тут кордон Львівського середмістя XVIII століття. І ставить мені аж надто несподіване запитання:

– Тут був східний мур?

– Ти ставиш мені дивні запитання, Мішелю. Я не знаю, на сході чи на заході Львова ми стоїмо.

– Ми з тобою – в серці Львова. Але межа, яка під цією горою – східна чи північна?

Я пропоную пошукати газетний кіоск, купити карту Львова, десь сісти й розібратись зі сторонами світу. Мішель каже, що карта Львова в нього є. І навіть краща за ту, яку можна придбати в місцевому газетному кіоску. Отже, справді треба десь сісти за кавою й розібратись Ми виходимо за межі старовинного середмістя, перетинаємо трамвайну колію й, трохи піднявшись угору, доходимо до Порохової вежі, я пам’ятаю, що там має бути непогана кав’ярня.

Мішель розгортає путівник по Львову, виданий десь в об’єднаній Європі. Підписи – французькою. Не випивши своєї кави, ми довго крутимо буклет і навіть ходимо навколо столика, аби встановити відповідність між вулицями, якими щойно ходили, і позначками на плані. Підвальна вулиця є умовним східним кордоном Старого міста.

– А нам потрібен західний! – вигукує Мішель.

– Чому саме західний? – я дивуюся його категоричності щодо міста, в якому він уперше.

– Бо нам потрібна кам’яниця... – він зазирає до свого записника... – Рорайка... Ти не знаєш, де така кам’яниця?

Я не можу зрозуміти, коли він вимовляє зі своїм легким грасируванням кумедне слово «Рорайка». Мені смішно.

– Ти такі запитання ставиш, Мішелю. Якщо тобі з якихось джерел відоме ім’я колишніх власників котрогось із львівських будинків, то треба шукати істориків Львова.

– А як ти думаєш, ця кам’яниця ще стоїть?

– Є велика ймовірність, що кам’яниця таки стоїть. Але дуже мало шансів, що там мешкають спадкоємці родини, яка мешкала у часи Пінзеля.

– Там... жертва, – прошепотів Мішель, і я вперше серйозно замислилась про його психічне здоров’я. Принаймні, невроз досить яскраво виражений. Дуже шкодую, що не вмію вести психоаналітичну розмову, аби змусити його пояснити мені, чого він хоче. Зрештою, може, він хоче виконати у Львові якийсь містичний ритуал, тоді хай принаймні пояснить мені, в чому він полягає і до чого тут якась загадкова Рорайка.

– Яка жертва? Послухай, або ти мені все розповідаєш, або я вертаю тобі гроші й їду додому. А ти шукаєш свої жертви сам.

– Ти не можеш так вчинити, – відповідає він. – Повернімося у старе місто. І давай походимо біля західного кордону.

Західний кордон старого Львова – вздовж сучасного проспекту Свободи. Як на мене, це найпохмуріша частина Старого міста. Коли звертаєш від широкого і жвавого Проспекту Свободи в бік площі Ринок, завжди відчуваєш певний спротив, який треба долати. Потім стає легше. Але ті кам’яниці біля Катедри якісь особливо похмурі, й депресивні.

– А ти певен, що ця твоя Рорайка, – я знову долаю сміх, – стояла саме в межах середмістя? За валами теж були забудови.

– Ні, – він знову зазирає до записника, який тримає у внутрішній кишені піджака, – pas loin du la mur de l'Ouest, неподалік від Західної Брами.

* * *

Це один з епізодів тих кількох днів, поки з нами ще нічого не трапилося і я ще нічого не розуміла. Не можу відтворити година по годині ті дні. Аби відтворити все по порядку, треба було вести нотатки, до чого я тоді не додумалась, і що, до речі, робив він. А отже, мені доведеться переповісти найяскравіші моменти з того часу без чіткої хронології.

Звісно ж, ми відвідали музей Пінзеля. І річ не в сльозах на його очах – те, що хлопчик дуже вразливий, і здається, не придурюється, я вже тоді добре усвідомлювала. І не в тім, що він став на коліна перед Жертвоприношенням Авраама – зрештою, він правдивий екзальтований католик, який незбагненним дивом зберігся в сьогоднішній цілковито антиклерикальній Франції. Тітоньки з музею поглянули на нього в ту мить з повагою й розумінням, хоч скульптурна група стоїть не в храмі, а в колишній культовій споруді, наразі перетвореній на музей.

А річ у тім, що хлопчик знову здивував мене дивним запитанням. До того ж він раптом надзвичайно легко перейшов від містичного осяяння до дуже практичного, я б навіть сказала, прагматичного дискурсу.

– У чреві жертви... – він так і сказав – au ventre du sacrifice. — Чи може бути щось заховане всередині Ісаака? Він же робився не з цілісного дерева, а з шматків...

Якби не наївний скорботний погляд хлопчика, я б подумала, що таки маю справу зі зловмисником, який має на меті те, проти чого застерігала Дарина Костюк. Пам’ятаю, тоді в моїй голові майнула рятівна думка: певне, в музеї є сигналізація, якщо цей ненормальний раптом вирішить перевірити своє припущення.

– Мішелю, ти вимовляєш sacrifice, тобто це вся композиція. Якби ти казав victime, тоді ще можна було б напевне думати, що золоті дукати заховані у чреві Ісаака. А може, вони у чреві Авраама? Ми ж не можемо ламати обох.

– Там не золоті дукати...

– Тим більше ця скульптурна композиція дорожча за золото.

– А це розп’яття... Це мертвий Христос. Його зроблено з мертвого дерева. І Вроцлавський Христос мертвий. Пінзель шукав живе дерево для воскреслого Христа. Це те, чого він так і не знайшов. Бо для такого була потрібна велика жертва...

І Мішель рушає від Розп’яття в центральному нефі до Жертвоприношення Авраама.

У музеї ми розмовляємо пошепки і погано чуємо одне одного. Але потреба поговорити ще більша, аніж стояти біля тих скульптур. Ми виходимо на Митну площу. Тітоньки запрошують заходити ще. Мішель каже, що зголоднів. Я пропоную пошукати щось пристойне, але він, як неслухняна дитина, тягне «маму» до кіоска з пітами. Ми беремо по великому бутерброду з наповнювачем і сідаємо до пластикового столика під парасолькою. Мішель питає, з якого костелу Жертвоприношення. Я кажу, що це з Городенки, невеликого містечка неподалік. Він просить повезти його до Городенки. Я відповідаю, що Авраам з Ісааком вже тут, там тільки порожній костел із суттєво тривіальнішими оздобами. Зрештою, якщо вже так кортить проїхатись по пінзелевських місцях, то треба їхати не в Городенку, а в Бучач. Там він жив зі своєю загадковою родиною і там є два храми, оздоблені його скульптурами.

– Бучач... – натужно вимовив Мішель, – Бучач...

Я знаю, як важко французам вимовляти літеру «ч». Так само, як нам важко навчитись пристойно вимовляти їхні назальні або з належною шляхетністю програсирувати паризьке «р». Мішель мав би сказати щось на кшталт «Бушаш». Але несподівано вимовив слово твердо, з правильним наголосом, хоча французи уперто ставлять наголос на останній склад в усіх словах, які для них іноземні.

– Бучач, – знову прошепотів він, – що завгодно, тільки не Бучач. Те, що ми шукаємо, у Львові. Або ніде.

Увечері того дня він запросив мене до своєї кімнати на келих вина. Я подумала: «Коли він встиг купити вино, адже ми весь час ходили разом?» Вино привезено з Франції, я кілька разів намагалася запам'ятати його назву, але так і не змогла. Певне, назву тому вину дав не сорт винограду й не місцевість, а родина-виробник. Я щиро не хотіла пікантної ситуації. Ловила себе на тому, що порівнювала його не зі своїми коханцями, а з власним сином. І порівняння було не на користь Мішеля – мій син, молодший на дванадцять років, вже тоді був набагато самостійніший у прийнятті рішень.

Того вечора Мішель таки попросив мене лишитись у нього. По-дитячому сказав, що йому самому страшно. Я запропонувала йому спати зі світлом. А ще – замовити собі дівчинку за викликом. У Львові таких повно. Він сказав, що не захоплюється подібним і, як каже мій син, «з’їхав» з теми, мовляв, як я гадаю, чи не користався Пінзель послугами таких дівок, коли працював у Львові далеко від домівки. В Городенці чи Годовиці таких спокус, мабуть, не існувало, а от у Вавилоні-Львові щось подібне трапитись могло... Це було складне запитання. За останні дні мимоволі я міркувала про загадкового скульптора саме з тієї позиції, якою була його суб’єктивність. І що більше я думала про Пінзеля, то більше видавався він мені... абсолютно асексуальним... Я роблю паузу, тому що це сучасне поняття погано узгоджується з його загадковою постаттю, навіки закоріненою в ті часи. Проте ми з Мішелем зрозуміли одне одного. В його творіннях стільки болісного пориву, стільки бентежного почуття, а от чуттєвості нема. Дерев’яні постаті зафіксовані в ті моменти буття, коли про плоть забувають, коли навіть драперії передають духовний злет.

Мішель поцілував мені руку, тільки-но я вимовила оте «on oublie de charnel». Мабуть, він у такий спосіб висловив своє захоплення від збігу наших думок.

Ми допили вино і попри те, що він знову озвучив своє прохання залишитися, я пішла до себе. Дісталася свого помешкання галереєю, яка підступно прогиналась під ногами, й відімкнула двері, освітлюючи мобілкою вхід до щілини. Була вже ніч. Я сподівалася, що після вина принаймні краще спатиму. І справді, спала, не прокидаючись. Але саме тієї ночі мені вперше наснилося те неспокійне видіння, яке я вже згадувала напочатку, сновидіння, що подеколи навідується до мене й зараз. Жінка в старовинному вбранні чогось хотіла від мене. Я пам’ятаю її міміку й жести, але не пам’ятаю голосу. Я була чоловіком у тому сні, бо пам’ятаю навіть вигляд «власних» великих ніг і стоптаних черевиків.

Але найбільший сюрприз чекав на мене за ранковою кавою. Хлопчик чомусь запропонував мені розповісти свій сон. Якби він таки змусив мене говорити першою, я б не повірила. Але першим розповів він. Йому снилося приблизно те саме, що й мені. Тільки сукня в «його» жінки була іншого кольору – у вбранні переважала золота барва.

* * *

З-поміж вражень тих днів, коли ми ще не стали коханцями, а хлопчик – відвертішим, запам’ятався наш візит до Миколи Браницького, до якого порадила звернутися Дарина Костюк.

Хлопчика повсякчас непокоїло «чрево жертви». Або «серце жертви». Він намагався розвивати шизофренічну ідею про рентгенівський знімок вмісту Пінзелевих скульптур, він не просив пиляти їх, боронь Боже! Я могла припустити, що він має якусь сумнівну інформацію, буцімто Пінзель щось заховав «у чреві жертви». Цей вислів можна вважати метафоричним, тут може бути глибокий сенс, якого ми не розгадали. І тому я запропонувала: аби не виглядати повними ідіотами, спробувати з’ясувати в людини, котра врятувала від знищення скульптури Пінзеля, якісь факти його біографії, можливо, відомі тільки йому.

Мішель погодився представитись письменником, який задумав писати книгу про Пінзеля.

– Власне, так воно і є. Я напишу про нього книгу. Тільки спочатку треба про нього більше довідатись. Що я й роблю з твоєю допомогою.

Я розшукала телефон Браницького, і він погодився на зустріч. То був старший чоловік, стрункий і сивий, до якого, попри його більш ніж поважний вік, пасувало слово «гарний». У його геть нешляхетному захаращеному кабінеті був лише один стілець для відвідувачів, тому ми обоє стояли перед його письмовим столом, як школярі. Він теж стояв, скидаючись на суворого вчителя.

Пан Браницький довго розповідав про те, як рятував скульптури Пінзеля і які з них де валялися, чекаючи на долю дров, і я перекладала Мішелеві те, що говорив сивий чоловік, досить недбало, бо той не робив пауз. Мішель вставив свої п’ять копійок, мовляв, скульптури, навіть дерев’яні, якщо вони зроблені з живого дерева, ніколи не згорять і не згниють. Я переклала цю заувагу Браницькому, і той одразу прокоментував її:

– Можливо, так воно і є. Бо живе дерево Бог убереже від вогню. Як це сталося з «Жертвоприношенням Авраама». Пан – скульптор? – звернувся Браницький до Мішеля.

Пізніше я збагнула, що живе й мертве дерево – це щось із професійного жаргону сницарів і різьбярів, який Браницький, вочевидь, знав.

Я автоматично, як на конференціях, не вдумуючись у сенс сказаного, переклала Мішелеві:

– Es-tu sculpteur[5]5
  Es-tu sculpteur? (фр.) – Ти скульптор?


[Закрыть]?

Хлопчик чомусь злякався цього запитання, і Браницькому не сподобався той переляк, а я, не почувши відповіді, сказала:

– Він письменник, наскільки мені відомо.

– А звідки ви вперше довідались про Пінзеля? – запитав Браницький. Я подумала, що варто було б і мені з’ясувати це питання. Мішель уже зібрався з думками й відповів, що вивчав теорію мистецтва у Греноблі й уперше почув про Пінзеля від свого викладача польського походження.

Жодної інформації про перебування Пінзеля у Львові – де той міг жити, чи винаймати кімнату, чи мешкав у якійсь родині – Браницький говорити не хотів. Можливо, він про це нічого не знав. Може, йому не подобалось, що його запитують про щось таке, чого він не знає. Він дуже добре знав долю скульптур Пінзеля відтоді, як їх знайшов і до того, як вони опинилися в музеї. Можливо, він щось знає про долю якихось витворів загадкового майстра, які перебувають у руках можновладців моєї держави, і він не знає, як відібрати скульптури для музеїв. Наприклад, ніхто не знає долю олтаря з костелу Тринітаріїв, який було помилково висаджено у повітря під час революції 1848 року, що докотилася навіть до Львова. Повоєнну долю творів Пінзеля Браницький, судячи з усього, знає набагато краще, ніж історію їхнього створення. А тих, хто цікавився таємничою долею Пінзеля, цілком обгрунтовано підозрював у тому, що вони шукають потаємні схованки, до яких усі війни на цій землі чомусь не дісталися.

Коли ми вже йшли від Браницького, він затримав мене на порозі:

– Пані! Ви українка! Невже ви могли б сприяти тому, щоб скарби нашої землі опинилися поза нею?

– У мене немає підстав думати, ніби цей чоловік має на меті якусь контрабанду. Та ще й розмір цих скульптур... – я посміхнулась, Браницький теж, і посмішка його була привітна.

– Я розумію, ви довіряєте цьому чоловікові й думаєте, що він шукає саме факти біографії Пінзеля для сенсаційної книги. Але будьте обережні! Зовсім недавно до мене заходили двоє. Вона – німкеня, а чоловік, здається, звідси. Вони напевне шукають боццетті Пінзеля, хоча й не зізнаються. Пам’ятайте, пані, ви відповідаєте за все, що знайде ваш супутник на території України, пов’язане з Іоаном Георгом Пінзелем. За це відповідаєте саме ви. Не переді мною, не перед законом, а перед Богом. Щасти вам! – він на прощання посміхнувся мені несподівано тепло й привітно, стиснув руку й пронизливо глянув у вічі. І його погляд справив на мене таке саме враження, як очі Пінзелевих скульптур.

* * *

– Цей чоловік вважається найкращим знавцем Пінзеля у вашій країні? – спитав Мішель.

– Він зберіг його скульптури від нищення в радянські часи, створив його музей. Він зберігає його спадщину. А найкращого знавця, напевне, просто немає... А що таке боццетті, ти не знаєш, Мішелю? Якщо справді вивчав теорію мистецтва?

– Таки вивчав, – відповів Мішель, і мені здалося, що це правда.– Боццетті – це маленькі фігурки, які скульптор робить, перш ніж робити великі скульптури. Це ніби проект великого твору. А чому ти питаєш?

– У Пінзеля теж були такі фігурки?

– Мабуть, були. Скажи, про це говорив той чоловік?

– Говорив. Ти їх шукаєш?

– Ні, я шукаю інше. Скажи йому, що коли я раптом знайду котрусь із боццетті, то віддам їх йому. Я сам умію робити...

– То ти таки скульптор?

– Так... Ні... Але я не хочу брати фігурок...

Зрозуміло. Зрозуміло, що нічого не зрозуміло.

Я добре пам’ятаю, що після тої розмови, ідучи з ним від Браницького по осінньому парку, сама собі заставила питання: чи шукає Мішель Арбріє тут, у Львові, якісь історичні цінності України з метою їхньої контрабанди? У мене не було жодних певних свідчень ні «за», ні «проти», але я відчувала, що він має якусь ірраціональну мету, якої не може мені пояснити. Він уже казав мені раніше, що Пінзель не виходив на зв’язок за допомогою спіритичного сеансу. А його викликала найкраща спіритуалістка Франції! Цьому може бути тільки одне пояснення: загадковий скульптор помер без покаяння.

– Але ж ти, Мішелю, кажеш, ніби він помер у монастирі? Як же можна в монастирі померти без покаяння?

– Якщо померти раптово, не збираючись цього робити. Наприклад, від раптового серцевого нападу. Його відспівали й поховали, але не причастили перед смертю, – Мішель був щиро здивований моїм нерозумінням основ християнських таїнств. Що вдієш, відсутність релігійного виховання дається взнаки.

А втім, для мене завжди було загадкою, коли треба, як то кажуть, «кликати священика». Можна почуватися вкрай погано, але ще не стояти на межі. А злиття католицтва й спіритизму мене теж здивувало. Та пам’ятаю напевне, що розмова з Браницьким чомусь переконала мене: Мішель – не антикварний шахрай, який «косить» під дивака, хоч сам старший чоловік хотів змусити мене думати інакше. Мішель був справжній дивак, який, до речі, невдовзі почне поступово розкривати свою душу.

Постать Миколи Браницького справила на мене величезне враження. Він у якийсь загадковий спосіб умів робити свої слова незабутніми. Його останні слова й пронизливий погляд несподівано й невблаганно згадувалися мені в усі ключові моменти наших пошуків, визначаючи їх і корегуючи мою поведінку.

Такими були найяскравіші епізоди нашого перебування у Львові до Покрови. Повторюю, я відтворила їх не в хронологічному порядку, але порядок не має суттєвого значення. То були окремі епізоди, які ще не творили того ланцюжка подій, де кожна ланка чіпляється за іншу.

І ще один момент, який варто згадати: у натовпі на площі Ринок мені здалося, що неподалік промайнув профіль Пепербуама. У нього цілком могли бути якісь свої справи у Львові. Або то взагалі міг бути зовсім не він. Але силует, зафіксований бічним зором, теж розтривожив мене і змусив у ніч на Покрову спати неспокійно.

* * *

Наше зближення почалося не з того, що ми переспали, а з зовнішніх обставин, які нібито до нас і до предмета нашого пошуку не мали навіть віддаленого стосунку.

Отже, прийшла Покрова. Вдень ми ходили університетським парком до собору Святого Юра. Але не змогли залишитись наодинці ні з Богом, ні з видатними майстрами, які зводили цей храм, бо і всередині, і на майдані перед ним метушилися суєтні парочки, які стояли в черзі на вінчання. Я згадала релігійний екстаз, який спостерігала тут на другу Пречисту, тих жінок на колінах і сльози на їхніх очах. Хотіла показати Мішелеві щось подібне, але тепер тут усе було інакше. Жодної екзальтації, самі лише стурбовані поправляння корсетів на грудях наречених, заклопотаних тільки тим, як вони виглядатимуть біля вінця, поки мами й цьоці розкладають серпанок на їхніх оголених плечах. А їхні наречені, чекаючи своєї черги, вже утворили неподалік чоловічу зграйку, де курили, обговорюючи або політику, або риболовлю.

Ми обійшли храм і побачили за ним якісь побляклі будиночки, пофарбовані жовтою фарбою мало не в часи Пінзеля. Фіранки на перекривлених вікнах свідчать про те, що там хтось мешкає. Ці приміщення з’єднувалися з соборним майданом маленькими хиткими місточками. Напевне, ці будиночки стояли тут ще в часи Пінзеля. Можливо, саме тут жив майстер, коли робив постать Георгія-Змієборця, який зараз спокійно дивиться на шлюбну метушню під його ногами, де наречених так багато, ніби весь Львів шлюбного віку вирішив вінчатись на ту Покрову.

– Ти одружений? – спитала я Мішеля.

– Хіба ти не відчуваєш мого вітру свободи? Я твій відчуваю.

– Але я заміж колись виходила. І навіть народила сина.

– Жінки виходять заміж, а потім розлучаються. Моя сестра була одружена. І мама була одружена, і навіть народила сина, себто мене. Ти на них схожа. Я так і подумав, що ти була одруженою, а потім розлучилась.

– І я, до речі, так і подумала, що ти не в шлюбі. Але твого вітру свободи я не відчула. Навпаки, ти не свобідний, ти скутий і не довіряєш мені.

Він зітхнув і поклав мені руку на плечі. Будиночки за спиною Святого Юра йому подобалися більше, ніж пишний фасад. Так само, як і мені. Ми потроху рушили вниз і довго йшли мовчки. Поволі дійшли до Опери, куди ведуть усі львівські шляхи. На Львів опускалися ранні сутінки, все-таки надворі був жовтень. І перш ніж іти вечеряти, ми зупинилися біля групи людей різного віку, які стояли біля пам’ятника Шевченку, співали пісні, танцювали парами. На деяких були старі однострої. Мішель поцікавився, що то за люди. Мені здалося, що то були воїни УПА, хоча, можливо, то були не вони. Я, що знала, розповіла йому про них і про ставлення до них влади та людей у різних регіонах України.

Хоч як дивно, він уважно слухав і ставив слушні запитання, хоча, здавалося б, ця тема не повинна була б його цікавити. Ми підійшли до них ближче, чоловік у формі награвав на акордеоні «Ой, чути, чути стріли-гармати», жінки підспівували йому, і атмосфера свята захопила нас. Нам теж захотілося танцювати біля пам’ятника Шевченку з тими людьми.

Я розповіла йому, що торік у Львові був парад воїнів УПА, і хто бачив його, казали, що були зворушені до сліз. Багато років цих людей змушували соромитися своєї причетності до УПА. І навіть після розвалу СРСР, коли було проголошено незалежність України.

– А мій батько служив у гітлерівській армії, – раптом сказав Мішель.

– Він був колабораціоніст? – спитала я.

– Ні, він був німець. Він занадто глибоко вивчав католицьке мистецтво в університеті у Фрайбурзі. І його послали на Східний фронт. Він був саме в цих місцях.

– Твоя поїздка якось пов’язана із твоїм батьком?

– Так. Пов’язана.

– Чому ти раніше не говорив про свого батька?

– Я не знав, як ти поставишся до сина солдата гітлерівської армії.

– Ти сам щойно сказав, що він був... несправжній нацист.

– Він узагалі не був нацистом. Але служив у тій армії. Носив форму, зброю.

– Це було давно.

– Але це було... У Франції й досі пам’ятають нацизм. Щоправда, старші люди, молодшим байдуже. Але я не люблю говорити, що мій батько був у Росії... в колишній Росії в сорок четвертому.

– Життя складалось по-всякому. Серед нас чимало дітей сталінських катів. Сталінізм не засуджено міжнародним трибуналом, але то теж був страшний етап у нашій країні, і він тривав довше, ніж нацизм. Я не ставитимусь до тебе гірше, довідавшись, що твій батько служив у вермахті. По-всякому складається життя. До речі, серед моїх клієнтів траплялися такі люди, як твій батько. Точніше, їхні діти. Вони хотіли приїхати сюди й переконалися, що пекло тут закінчилось, що про нього тут уже майже не згадують. Щоправда, ті люди були старші за тебе.

– Я народився, коли батько був уже досить немолодим. Це його другий шлюб. Моя мама – французька єврейка. А народився я на Святій землі, так захотіла мама... Вони з батьком невдовзі розлучились...

– І ти лишився з батьком?

– Лишився з мамою, але жив у батька.

За вечерею й по дорозі додому він розповідав мені про свою родину, про маму, яка була занадто свобідна, щоб жити в родині. Але вони з батьком дуже любили одне одного й часто бачились. А його старша сестра, батькова дочка від першого шлюбу, не любить його маму. Вони з мамою одного віку, сестра навіть трохи старша. Сестра любить поговорити, що мама ніколи не любила батька, і він її не любив. Просто у батька склався комплекс вини перед євреями, а мама вміло користала з того і тягла з нього гроші. Його сестра взагалі буває дуже нестерпна, але він жаліє її, бо вона дуже нещасна: її покинув чоловік, якого вона хотіла тримати при собі. Та ще їй не щастить з її галереєю. Жоден із тих молодих художників, якими вона опікується, не вибився в люди. Прибуток від галереї мізерний, коханого чоловіка поряд нема, отже, його сестра геть нещаслива, і тільки він, буває, пожаліє її. А от мати його сестри – то справжня відьма. Вона ще жива, хоча й дуже стара. А батько помер два роки тому.

Він говорив і говорив, розповідаючи мені всілякі нові деталі про свою родину, і я подумала: бідний хлопчик їхав здалеку, щоб знайти жінку, якій зможе переповісти нюанси стосунків у своїй родині. Він почав говорити так швидко, що я вже ледь розуміла його й попросила говорити повільніше. Я думала: «Можливо, для нього й той Пінзель був тільки ширмою. Просто в сорок четвертому рота його батька, якого він дуже любив і втрату якого так тяжко пережив, стояла в Бучачі. І кілька днів солдат вермахту дивився на бучацьку ратушу, оздоблену скульптурами Пінзеля. Той вояк, який брав участь у розстрілі євреїв на горі Федір, потім розповідав сину: він не стріляв у нещасних старих людей, які якимось дивом заціліли в Бучачі після трирічної окупації. Але ж інші стріляли. І старі голі люди із сивими кучерявими бородами падали до ями за руїнами старої фортеці. А на горі навпроти стояв порожній Василіанський монастир і байдуже дивився на чергове страхіття історії. Немає у світі містечка, красивішого, ніж Бучач, і немає містечка, від думок про яке так розривається серце.»

Ми піднялися хиткими сходами на галерею. В колодязі внутрішнього подвір’я горіли зорі.

– Ми маємо поїхати в Бучач, – сказала я йому, стоячи на галереї. Ти ж заради цього їхав сюди, Мішелю!

– Невже ти покинеш мене самого в цю ніч? – спитав він мене, і від інтонацій його голосу також розривалося серце.

Коли він роздягнувся, то вже не був такий гарний, як у светрах грубого плетіння, які любив носити. Мав абсолютно біле незасмагле тіло, без волосся на грудях, а плечі були вутлі й вузькі. Він ніколи не вдягав сорочок і піджаків, завжди ходив у артистичному светрі, що дуже йому пасував, і якого він зараз зняв. І я чомусь згадала, як читала колись, що євреям заборонялося тренувати своє тіло фізичними вправами, і правовірні євреї й досі не долучаються до іміджу спортивного мускулястого хлопця. А потім згадався рядок із Біблії, з Книги Левіт, про те, яким страшним гріхом є «зріти наготу» когось, хто не є твоїм подружжям... Мабуть, у тому, щоб «зріти наготу» античних греків, які й без інтимних ситуацій лишились у віках напівголі, набагато менше інтимності, аніж у тому, щоб побачити незахищених, за інших обставин герметично прикритих юдеїв. А ще я згадала напнуті жили й гострий борлак на дерев’яній шиї Пінзелевого Іоанна Богослова і розхристаний комір його вбрання. І мертве тіло розіп’ятого Христа з потойбічними янголами по праву й ліву руку. Ні, Пінзель не був другорядною постаттю в плетиві подій, які змусили Мішеля, котрого я досі знала під прізвищем Арбріє, звернутись до фірми «Таємне бажання»!