
Текст книги "Сліди на тротуарі"
Автор книги: Віталій Петльований
Жанры:
Полицейские детективы
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)
Підполковник Бородін підвівся, почав ходити по довгій вузькій кімнаті. Він зупинився біля вікна і замріяно дивився на засніжені, мов у казці, дерева. Як хотілося йому зараз же піти звідси, опинитися он у тому скверику серед веселої дітвори, почути щасливі голоси, дитячий вереск або сісти у наповнений пасажирами тролейбус і їхати, їхати серед добрих, чесних людей і чути розмови про що завгодно, тільки не про вбивства, не про підлість. Та ні, це неможливо. Якщо він, Бородін, не зніме з нього машкару, Бондар відчує себе переможцем, і хто знає, які нові плани визріють у його голові. Бородін знає, що в сусідній кімнаті у ці хвилини Гриненко допитує дружину Бондаря, добивається від неї правди, але справа, очевидно, у нього анітрохи не посувається, бо інакше він давно з'явився б у Бородіна. Отже, ні хвилини перепочинку. Наступати, тільки наступати, заганяти злочинця у глухий куток, звідки є лише один вихід – признання…
Бондар сидів нерухомо, а очі його стежили за підполковником.
Увійшов майор.
– Ось, товаришу підполковник, документи. Для аналізу було взято дуже маленькі порції. Але тепер у гаражі піднято підлогу і там у щілинах знайдено кілька згустків… Це дасть можливість…
Бородін уважно перечитав поданий йому папір.
– Гляньте і ви, Бондар. І не кажіть більше, що вас провокують.
Підполковникові Бородіну здавалося, що зараз, ознайомившись з лабораторними висновками, Бондар капітулює, йому хотілося, щоб це сталася при майорові Приходьку, і він попросив його залишитися.
Очі Бондаря вже давно пробігли папір з краю в край. Але він не віддавав аркушика і дивився на нього в одну точку, мов сліпий.
– Розкажіть, Бондар, усю правду.
Той пробурмотів стомленим непевним голосом:
– Скільки можна знущатися над людиною? Зробіть перерву… Мені треба трохи перепочити.
Підполковник Бородін глянув на годинник.
– Скоро буде перерва. Через півгодини підете. В камеру, звичайно. Але за ці півгодини ви маєте можливість зняти з себе тягар… Навіщо, справді, мучити себе і нас? Те, що сталося, – сталося, від фактів не втечеш.
– Думайте, що знаєте. Я хочу… відпочити. Відпустіть мене. Інакше… я все одно мовчатиму.
І з цієї хвилини Бондар так і не сказав ні слова. Не дала ніяких свідчень і його дружина. Вона вперто повторювала, що не знає, звідки кров, нічого не знає про смерть Коростильова.
Знову зробили обшук у квартирі Бондарів. Ще раз оглянули машину. Особливо уважно вивчали багажник. Машину викотили у двір, і тепер, при денному світлі, легше було зазирати в найдальші куточки…
Ранком другого дня Бондаря знову привели до підполковника Бородіна.
– Що ви на це скажете? – підполковник передав Бондарю два папери. Лабораторія повідомляла, що пощастило кінець кінцем встановити групу крові завдяки згусткам, знайденим у щілинах підлоги. Таку ж групу крові мав і Сергій Коростильов. У другому документі значилося, що при повторному огляді в автомашині знайдено сліди крові.
Бондар прочитав обидва документи і поклав їх на стіл. Він, здавалося, почував себе сьогодні краще, ніж учора.
– Ви хочете, щоб я признався у вбивстві, але це божевільна вимога, – обізвався нарешті він. – Ніякі документи вам не допоможуть. Я не винен, і, кінець кінцем, усі ваші штучні докази луснуть, як мильний пузир.
Це вже була впертість людини, яка поклялася скоріше вмерти, ніж признатися.
Слідство тривало. Довелося знову їхати до сестри загиблого.
– Що ви думаєте про Івана Івановича Бондаря як про людину? Чи подобається він вам? – звернувся Гриненко до сестри Коростильова.
– Я мало знала Бондаря. А брат ним захоплювався. – І вона раптом пригадала – Одного разу Сергій показував листа, що прийшов від Бондаря. Той відпочивав у Криму і запрошував до себе Сергія. Він писав, що знімає велику кімнату і в ній знайдеться місце і для третього ліжка. Писав і про гроші…
Гриненко раптом почув те, чого досі не знав. Виявляється, Іван Іванович Бондар зберігав гроші Коростильова. Він писав з Криму, що гроші давно поклав на книжку і самих процентів, нарахованих за минулий рік, вистачить Сергієві на те, щоб прожити кілька тижнів у Криму…
Скільки мав грошей Коростильов, сестра не знала. Коли вважати, що на два тижні в курортному місті потрібно не менше, як чотириста-п'ятсот карбованців, то виходило, що Коростильов передав Бондарю на зберігання дванадцять-п'ятнадцять тисяч карбованців. Такий факт мав важливе значення.
Гриненко негайно інформував Бородіна, і в той же день одночасно в двох кімнатах темою розмов із затриманими були заощадження, які мав Коростильов. Дружина Бондаря заявила, що гроші чоловік справді позичав, але скільки і на який строк – не знала. Вона, мовляв, не мала звички втручатися в чоловікові справи.
За кілька хвилин до розмови з Бондарем підполковникові Бородіну принесли точну довідку: в ощадній касі був вклад на ім'я Івана Івановича Бондаря – п'ятнадцять тисяч карбованців. На початку цього року вкладник забрав одразу п'ятнадцять тисяч, залишивши на книжці лише нараховані йому проценти.
– Скільки грошей і коли саме передав вам на зберігання Коростильов?
Бондар заперечливо хитав головою.
– Ніяких грошей Коростильов мені не давав.
– А якщо ми покажемо вам лист, написаний вашою рукою? Лист із Криму, пам'ятаєте? Коли ви запрошували Коростильова до себе…
Хвилинне мовчання, і Бондар ніби щось згадав.
– Такого листа я справді писав. Але це було давно. Тоді трохи грошей Коростильова було в мене, вірніше, на моїй книжці.
– Ви самі собі суперечите. Тільки що говорили одне, зараз інше.
– Хіба я зобов'язаний усе пам'ятати?!
– Ну й де ж ті гроші?
– Я їх… давно віддав. Коростильов потрапив, як ви знаєте, у неприємність. У зв'язку з цим були різні витрати.
– Коли саме віддали? Ще до того, як він був засуджений?
– Звичайно, до того. Як тільки почалося слідство, він продав деякі речі, боявся конфіскації. Тоді ж і гроші забрав.
– Я записую ваші слова… Ось прогляньте і розпишіться внизу аркуша.
Бондар старанно прочитав написане. Замислився.
– Розписуйтеся.
– Добре. Але я маю одну поправку… Тепер згадав… Речі Коростильов продав ще до суду, а гроші… гроші він забрав у мене пізніше. Власне, я йому передав їх уже в цьому році.
– Ай-я-яй, як недобре виходить! У вас дуже погана пам'ять, Бондар. Чи, може, справа тут зовсім не в пам'яті, га?
Гроші виявилися пасткою для Бондаря. І в житті, і тут, на слідстві.
Нова догадка сяйнула в Бородіна.
– Ви давно придбали «Победу»?
– Машина в мене не нова. Більше ста тисяч наїздила, – ухильно відповів Бондар.
– Мене не цікавить, скільки вона наїздила. Відповідайте на моє запитання. Коли ви придбали автомашину?
– У цьому році.
– В якому місяці?
– Здається, в лютому.
– А може, у березні? У другій половині березня?
Бондар примружив очі.
– Чому ви думаєте, що саме в другій половині?
– Я не думаю, а знаю. Ви забрали гроші Коростильова з книжки шістнадцятого березня і купили за них машину. Так?
Бондар мовчав.
– А де ж ви потім узяли гроші для Коростильова? Як ви з ним розрахувалися?
«Як ви з ним розрахувалися?» Остання фраза прозвучала як обвинувачення. І, відчувши невловиму логіку фактів, викритих слідством, Бондар аж затрусився, зрозумівши, що його справа програна. Підполковник міліції, який ось уже третій день розмовляє з ним, щоразу спирається на все нові й нові докази, які важко відкинути. А він, Бондар? На що спиратися? Що йому принесе дальше зволікання? Ще один день, і підполковник, чого доброго, назве йому годину, коли до нього, Бондаря, прийшов Сергій Коростильов. Хтось же міг бачити Коростильова у їхньому дворі. Та й проти гаража – вікна сусідів. Поки що вони, правда, мовчать. Але яка гарантія, що слідчі не знайдуть свідків?..
Думки проносяться в його свідомості з блискавичною швидкістю. Вони нечіткі, плутані, такі, що спростовують одна одну. Він не має сили далі боротися і в той же час не має сили сказати: винен, його лякає майбутнє. Ніяке каяття, – розуміє він, – не допоможе, не врятує. За вбивство карають смертю. Страх перед таким вироком знову активізує його. В голові народжується новий варіант самозахисту.
– Не в грошах справа, – говорить він, несподівано змінившись. – Я не хочу, щоб ви і всі люди так погано думали про мене… Але й захищатися більше не буду. Чуєте? Я, Іван Іванович Бондар, з цієї хвилини свідчитиму тільки правду. Так, я винен у смерті Сергія Коростильова. Як це трапилося? Добре. Я розповім усе, але ви… ви повинні вірити мені.
І він знову нагадує про давні свої ревнощі. Вбивство трапилося саме із-за ревнощів. Вони, власне, обидва поводилися нестримано; Коростильов, якого він застав з дружиною, хотів убити його, Бондаря… Вони сварилися, потім дружина мирила їх. Пили горілку і знову сварилися.
– Сварка, яка то розгорялася, то пригасала ще в квартирі, з новою силою спалахнула, – розповідав Бондар, – у гаражі. Коростильов штовхнув мене… Тоді, захищаючись, я вдарив Коростильова по голові залізною гирею…
Тепер розповідь його була схожа на правду. І якби не гроші, не ті п'ятнадцять тисяч карбованців, Бородін, очевидно, повірив би людині, яку підвели ревнощі. Але були гроші і було багато брехні, яка з самого початку слідства дискредитувала Бондаря. Саме тому історія, розказана ним зараз, не сприймалася серйозно.
Підписано протокол останнього допиту. Головне зроблено. Вбивцю знайдено, і він признався у злочині. Щождо мотивації причин – то вже справа суду.
А втім, підполковникові Бородіну хотілося перевірити свої спостереження, свої висновки.
– Ось ви вперто захищаєте вбивцю, – сказав він дружині Бондаря. – По-перше, цим самим ви ніби спілкуєтеся з ним. А по-друге, ви загострюєте обставини, які привели до злочину. Ваш чоловік тільки що признався у всьому… Я бачу з виразу ваших очей, що ви не вірите? Але подивіться на чоловікове свідчення. Ось тут.
Він терпеливо чекав, поки вона читала аркуш, під яким стояв знайомий їй підпис.
– Виходить, і на вас лежить велика провина. Через вас це трапилося…
Слова підполковника Бородіна не відразу, здається, дійшли до її свідомості. Вона все ще була під впливом тільки-но прочитаного протоколу. І раптом, озирнувшись, запитала:
– Де він?.. Приведіть його! Якщо він убив, нехай сам і відповідає, а я… я ні в чому це винна. Приведіть його сюди зараз же!
Підполковник Бородін пообіцяв.
– Ми зробимо вам очну ставку.
* * *
На судовому слідстві, яке відбулося невдовзі після описаних подій, Бондар був викритий до кінця.
Ні про які ревнощі, звичайно, не могло бути й мови; Бондар убив свого колишнього товариша Сергія Коростильова заради грошей. Він довго і добре маскував своє справжнє обличчя навіть перед дружиною.
Дружина Бондаря виявилася непричетною до злочину, її навіть не притягали як свідка.
Щождо двірнички, то перед нею довелося вибачитись. Товариші з карного розшуку зробили це з задоволенням.

ЛЕГКИЙ ХЛІБ

До залу входить високий елегантно одягнутий юнак. Вірніше, його вводять. І не тільки його. Ще троє таких, як він, і навіть молодших, входять до залу суду, оточені конвоїрами.
Високий тримається впевнено. Та ось він позирнув на місця для публіки і ніби здригнувся. Опустив очі.
На останній лаві сидить молода жінка з трирічним хлопчиком на руках, а поруч ще одна жінка, літня. У неї губи міцно зціплені, аж сині. Згорьованими очима дивиться вона на високого юнака, дуже схожого на неї. Це його мати. А молода – дружина.
За що ж судитимуть високого і тих, що сидять поруч з ним? У чому їх провина?
Що не кажи, а завжди сумно дивитися на таку картину. І, дивлячись на неї, думаєш не про наслідок, а про причину.
Поки триває судочинство над високим юнаком та його спільниками, повернемося, читачу, до тих днів, коли цей високий юнак ще не був ні батьком, ні одруженим, ні… підсудним. Не так і давно було це – лише чотири роки тому.
* * *
Дівчину з портфелем біля вхідних дверей школи зупинив високий юнак.
– Віра?
Вона його впізнала не відразу. Але, придивившись, згадала і старий двір, де вони раніше жили, і підлітків, з якими гралися. Так і є. Це він, Олег Кущ!
І в голові промайнуло: «Значить, він повернувся? Вже звільнений?»
– Як ти… виріс, – сказала юнакові Віра. – Давно приїхав?
– Сама знаєш, після амністії. А ти теж підросла нівроку. Красунею стала…
Він жартує, звичайно. Як же підросла, коли навіть у капелюшку Віра ледве-ледве досягає його плеча!
Олег спитав, чи дозволить вона провести її додому.
Досі Віра ще ніколи не ходила із сторонніми юнаками. Свої однокласники – то інша річ. Досить того, що сусіди і так уже жартома називають її «нареченою». Ні. Віра не хоче, щоб її проводжали. Хіба тільки трохи…
Олег розпитував, як вона вчиться, які за останній час бачила кінофільми.
А Віра тимчасом пригадувала. Перед тим, як його судили, Олег збирався одружитись. Про це розповідала його мати. Та й сам Олег не крився, він приводив наречену додому, і всі у дворі з цікавістю поглядали на «молодих». Пізніше, як уже Олега засудили, Вірині батьки говорили про його наречену, що вона правильно зробила, вийшовши заміж за іншого. Кому потрібен злочинець!
Віра до пуття не знала, за що його засудили, і, признатися, не дуже тим цікавилася. У школярки-восьмикласниці було чимало своїх власних справ.
Але тепер… Тепер Олег, бач, іде з нею в парі знайомою з дитинства вулицею Саксаганського. Він стрункий, красивий і такий уважний до неї. Так, Вірі дуже хочеться знати про Олега більше, ніж вона знає.
Ось уже й будинок, де вона живе. Віра зупиняється.
– Дозволиш… Я й завтра зустріну тебе?
Віра кивнула головою. Їй і самій хотілося довше бути з Олегом, розпитати, за що він потрапив під суд і як жив там, у далеких таборах.
Прощаючись, Олег попередив її:
– Батькам не кажи…
– Чому? – здивувалася Віра.
Він якось дивно посміхнувся.
– Хто я для них? Амністований злочинець. Сама знаєш, не дозволять нам… дружити.
Вірі тоді чомусь дуже стало шкода Олега.
«А може, він ні в чому не винен? – думала вона. – Може, постраждав даремно?»
На другий день вони знову зустрілися і домовилися наступного разу піти в кіно. А потім, дожидаючи сеансу, сиділи у фойє, і Олег із зворушливою відвертістю розповідав їй про свій злочин. То була, як казав Олег, випадкова історія. Якось увечері він з товаришем і ще кількома хлопцями, – декого з них він зовсім не знав, – пішли випити по кухлю пива. Буфетниця налила їм, а сама почала лічити гроші. Нікого з сторонніх у буфеті не було. Раптом хтось із хлопців по-змовницькому зашепотів:
– Дивіться, яка купа грошей! Налякаємо її?
І не встиг Олег отямитись, як один з їхньої компанії вихопив справжній пістолет.
– Ні з місця! Давай гроші! – гаркнув на буфетницю.
Вона зблідла і підняла руки вгору. Погасло світло. Хтось кинувся до прилавка. Скоро всі вони опинилися на вулиці. Так і бігли купою. Зупинились аж за рогом.
– От тобі й пожартували, – озвався Олегів товариш. Чути було, що у нього зуб на зуб не потрапляє.
– Цить, дурню. Нічого їй не буде. На піні швидко нестачу покриє, а ми погуляємо за її здоров'я! – сказав похмуро один з незнайомців.
Гроші поділили, і Олегові дісталося майже триста карбованців. Він вертався додому, не усвідомлюючи повністю того, що сталося. Пітною рукою тримав у кишені пачку грошей і роздумував, як бути з ними.
Минула безсонна ніч. Ніхто його не турбував, ніхто по нього не приходив. Гроші лежали у схованці, куди їх Олег поклав ще звечора. Довго вагався: брати їх чи не брати? І таки взяв у кишеню двадцять п'ять карбованців.
У той день вони з нареченою довго гуляли, з'їли по кілька порцій морозива. Вона була дуже весела і не помітила тривоги в очах Олега, не помітила, як пильно і ніби з острахом поглядав він на людей у міліцейській формі…
А ще через день Олега арештували. Судили суворо. Збройне пограбування – так кваліфікувався їхній злочин. І от – в'язниця.
Віра дивилася на Олега і думала, що, мабуть, не дуже важко було йому там. За ці роки, що вона його не бачила, виріс, зміцнів. Обличчя його пашіло здоров'ям.
– Батькам спасибі. Весь час мене підтримували, – закінчив своє коротке оповідання Олег. І тут же згадав: —Недарма у пісні співається: «Жена найдет себе другого, а мать сыночка – никогда». – Дивився на Віру смутними, ображеними очима. – Наречена моя – то листи писала, підбадьорювала мене, то раптом узнав – вийшла заміж. Тепер навряд, чи повірю комусь…
Віра довго думала над його словами. І одного разу, коли вони вже ближче здружилися, відповіла на них Олегові:
– Не всі однакові. Якби мій… друг потрапив у біду, я б усе життя чекала.
Шила, кажуть, у мішку не втаїш. Скоро Вірині батьки дізналися, що вона зустрічається з Олегом. Це відразу стурбувало їх, насторожило. Мати попередила Віру:
– Не пара він тобі. Ти – ще дитина, а він… де тільки не побував. Нехай спершу навчиться шматок хліба заробляти, чесною працею себе виправдає.
Віра закінчила восьмий клас, перейшла в дев'ятий. Олег так ніде й не працював, у нього був свій план: «Відпочину трохи, – говорив він, – а восени піду в десятий. Треба атестат зрілості мати, інакше не проживеш». Вірі він радив залишити школу і перейти до технікуму.
Ще підлітком Олег майстрував радіоприймачі, цікавився різними машинами. Потім батько його, інженер, придбав Олегові портативну кіноапаратуру. Олег, правда, швидко забув про кіноапарат і переключився на мотоцикл, але тепер він щиро радив Вірі піти вчитися в кінотехнікум. Обіцяв допомагати.
Батьки підтримали доччине бажання. І ось вона учениця кінотехнікуму. Тепер можна не боятися нічого. Вона вже не школярка. Учениці технікуму не заборонено мати навіть нареченого. І кожного дня біля кінотехнікуму на Червоноармійській її чекав Олег.
– Поїдьмо на Дніпро, – запрошував він Віру, – там чудово.
– А в школу? Хіба у тебе сьогодні немає навчання? – не розуміла Віра.
– Заради такого вечора… можна один раз пропустити.
Одягався Олег з шиком. Навіть в ув'язненні він мав модний костюм, дороге пальто, запас білизни. Батьки не забували свого єдиного сина. Ще більше турбувалися про Олега тепер, коли він був дома. Вони, здавалося, дали обітницю потурати його примхам.
Одного разу Олег похвалився Вірі:
– Збираю гроші на «Москвича». Тоді возитиму тебе, куди захочеш.
Віра не повірила.
– Де ти їх «збираєш»? У батьків «циганиш»?
– Не зовсім так, – загадково посміхнувся Олег. – Ти ж не все знаєш… Я от, наприклад, приймачі ремонтую, мотоцикли. Гроші невеликі, правда, а все ж потроху заробляю. – І, бачачи, що Віра досить скептично ставиться до його мрії про машину, Олег сказав, що й батько, звичайно, його підтримує. З кожної зарплати відкладає певну суму…
Минуло небагато часу, і в Олега таки з'явився «Москвич». Тепер він справді мав чим займатися з ранку до вечора. Де він їздив, де бував на своїй машині, ніколи не розповідав. Але майже щодня Олег заїжджав по Віру – то в технікум, то додому. Зупинявся так, щоб його не бачили Вірині батьки, і чекав її.
Віра все більше звикала до нього. У ті дні, коли він чомусь не приходив, вона нудьгувала.
Невже це була справжня любов? Перша любов…
Напередодні Жовтневих свят Олег запросив Віру поїхати з ним у Боярку.
– Там уже все готове. Два дні гулятимемо.
– Два дні? – здивувалася Віра. – А дома що скажуть?
– Хіба ти маленька? Треба мати свій розум. Хочеш бути зі мною? Скажи, хочеш? – закоханими, сповненими таємничості очима дивився на дівчину.
– Ти й сам знаєш, – червоніючи, відповіла Віра. – Але я повинна сказати батькам…
Олег подумав і рішуче запропонував:
– Хочеш, щоб я сам пішов до них? Скажу, що ми вирішили одружитися…
Вона боялася цього, але не заперечувала. Їй подобалося, що Олег сміливо говорить про такі речі.
Розмова у Віриних батьків почалася в присутності Віри. Потім мати попросила її вийти на кілька хвилин.
Олег натискав на Віриного батька.
– Ви ж нашу сім'ю добре знаєте. Мої у всьому підтримають нас… Я заберу її до себе, – гаряче умовляв Олег.
Батько не поспішав давати згоду.
– Так, сім'ю твою, Олег, я знаю, – підтвердив він. – Чесні, працьовиті люди. А от їй… Ти, Олег, ніби не з тієї ноги ступив, як у життя пішов. Страшно нам, батькам, за Віру.
– Чому не з тієї? Я знову в школу піду, а потім далі вчитимусь. Буду такий, як і всі…
– Може, й підеш у школу. Але скільки це вже місяців, як повернувся, і ні за холодну воду не берешся. З чого живеш? На які гроші оце добро придбав, що на тобі? Якщо на батькові, – совісно. У такі роки і я, і твій батько вже свій хліб їли. А ти байдики б'єш. На машині по місту ганяєш…
Олег мовчки слухав. На лобі у нього темніла зморшка. Погляд став упертим, зухвалим.
– Моя справа – повідомити. Я не збираюся просити… На коліна не стану, – різко промовив він.
І пішов геть.
Вірині батьки зрозуміли, що Олег намагається залякати їх. І вжили відповідних заходів. Дочці раз і назавжди заборонили зустрічатися з Олегом. Відібрали навіть у неї паспорт.
Настав вечір. В умовлену годину Олег чекав Віру на вулиці Саксаганського.
– Ітимеш завтра в технікум, одягнися як слід. Поїдемо в Боярку.
Вона умовляла його, щоб саме тепер не дратував батьків. Але він і слухати не хотів.
– У житті часто так буває, – глибокодумно казав Олег. – Приходить час, і доводиться вибирати: або любов, або батьки…
Її мовчання, очевидно, не сподобалося йому.
– Може, і ти, як моя колишня наречена… І ти одвертаєшся?..
Серце у Віри затріпотіло від думки, що Олег зараз піде і вони ніколи більше не зустрінуться. Олег уже й так був ображений у своїх надіях, у своїх почуттях. Батьки… Чому вона повинна рахуватися з ними, а вони з нею – ні?
Віра згодом сказала:
– Не гнівайся. Я зроблю так, як ти хочеш.
Два дні її не було дома. Два дні в Боярці пили вино, проголошували тости за щасливе майбутнє. Віра раділа і сумувала. Без батьків, серед чужих людей відбувалися її заручини…
Як уже поверталися, Олег попередив:
– Лаятимуть, я знаю. А ти не мовчи. Забирай свої речі і – до мене.
– А твої батьки? Що вони скажуть?
– Мої? Скажуть так, як я захочу.
Як важко було Вірі вертатися додому!
Переступаючи рідний поріг, Віра глибоко страждала. Хотілося кинутися матері на шию і плакати, плакати…
Мати тільки на мить ніби розгубилася, побачивши дочку. Та ось в очах у неї замиготіли злі вогники, губи сіпнулися. Не стримуючись уже, вона закричала:
– Геть з нашого дому! Шлюха! Бачити тебе не хочемо. Ні я, ні батько…
Всього можна було чекати від матері, але тільки не цього. Ніхто ніколи ще не ображав Віру таким словом. Вона на це не заслуговувала. Навіть і тепер не заслуговувала, хоч і не послухала батьків – ночувала в Боярці. Зникло бажання пробачитися перед матір'ю, поговорити з нею. Не хотілося й хвилини залишатися тут…
Віра вискочила з кімнати, і за нею жалібно зойкнули двері.
Куди податися? В такому вигляді їй не хотілося йти до Олегових батьків. Є лише одне місце, де вона знайде тимчасовий притулок, – у тітки.
Від тітки хлопчик поніс записку Олегові. Через півгодини той примчав за нею машиною.
– Я ж казав! – нагадав Олег своє пророкування. – Так повинно було статися.
* * *
Інженер Куш, був людиною добропорядною, щирою. Свою невістку він запевнив, що зуміє полагодити справу з її батьками. Молодому подружжю відвели маленьку кімнатку, переобладнану з комірчини. Шість квадратних метрів і —жодного вікна. Тут і вдень горить лампочка, а коли її гасять, у кімнаті розливається сірий присмерк, повітря затхле, як у норі. Віра з особливою силою відчувала себе скривдженою, коли залишалася в кімнаті наодинці. Хто був винен, що так сталося? Хто?
Олег неначе розумів, що умови, в які потрапила Віра, гнітять її, і намагався всіляко розважити свою дружину. А втім, не дружину, ні, вона ще вважалася його нареченою. До загсу вони не могли піти, бо Вірин паспорт був у матері. Там залишилось і все Вірине вбрання. Вона пішла з дому навіть без пальта.
– Нічого, – заспокоював і себе, і її Олег. – У мене двоє пальт, одно ми перешиємо для тебе. А далі і нове придбаємо, не бійся. Обійдемося без твоїх батьків.
Віра призвичаювалася до нового «розпорядку» життя, який зустріла у Кущів. Батько Олега прокидався дуже рано, нашвидку снідав і поспішав на завод. Як тільки за ним зачинялися двері, квартира знову поринала в сон. Нікуди не поспішала Олегова мати; до десятої, а то й до дванадцятої години ніжився в ліжку Олег. На стільці і під подушками лежали підручники, але Олег майже не заглядав у них. Вірі Олег теж радив, більше відпочивати, берегти себе.
Робочий день Олега починався пізно, десь о другій годині. До нього приходили хлопці, і тоді Олег прощався з Вірою.
– Піду. Якщо трохи затримаюсь, не турбуйся. Є халтурка…
Їй дуже не подобалося це слово.
Олег повертався годині о десятій-одинадцятій вечора. Руки його пахли бензином. Бензином пропахали і хусточки, які мати клала Олегові в кишеню. Віра цікавилася – звідки бензин? Де Олег буває і що робить? Олег відповідав напівжартома:
– Казав же – халтурка… Для тебе стараюся.
І справді, через кілька днів Олег повів Віру в універмаг, вони набрали їй на плаття, купили панчохи, духи.
У Олега завелися гроші. Згадуючи його минуле, Віра непокоїлася. Розпитувала, де він їх заробляє.
– От іще причепилася. Ну добре, скажу вже. Сама знаєш, я майстер на всі руки. Як треба мотор відремонтувати – беруся. Велосипед полагодити – теж можу.
– Чому тебе кличуть тільки ввечері? – допитувалася Віра.
– Он воно що? Ти… ревнуєш? – хапав її і пригортав до себе Олег. – Дурненька… Тому ввечері кличуть, що вдень самі на роботі зайняті.
Якби Віра не знала, що Олег відбував покарання, може, вечірні його мандрівки й не викликали б тривоги. Крім того, не подобались їй і його товариші. Якось по-змовницькому, натяками розмовляли вони між собою. Навіть їй, Олеговій дружині, ніби не довіряли і частенько замовкали при її появі.
Віру Олег любив. Але любов його була якоюсь дивною. Він вимагав, щоб Віра нікуди не ходила без нього, не дозволяв зустрічатися з колишніми подругами. Навіть на базар і в магазин повинна була ходити не вона, а мати. Приносячи додому гроші, він ніколи не давав їх дружині, як це робив Вірин батько, як робить Олегів батько. Олег сам купував квитки в кіно, сам платив за морозиво і взагалі за покупки, які вони робили разом. У неї не було власних грошей навіть на трамвай.
Соромно було й думати про таке, не те що скаржитися. Вона дуже скоро відчула, що не зможе довго отак почувати себе утриманкою. Треба знайти хоч яку-небудь роботу, вносити свій пай у сім'ю.
Про це вона якось і сказала Олегові. Він, не дослухавши Віру до кінця, обурився:
– Хіба тобі їсти нічого? Чи, може, хтось докоряє тобі?
– Не те, Олег. Зовсім не те. Я не знаходжу собі місця… Ти в другій половині дня ідеш і вертаєшся завжди пізно. А я… Уяви собі – я цілий день нічого не роблю. Що подумають твої батьки?
– А мені плювати – подобається їм це чи ні, – зухвало кинув Олег. – Мені подобається, значить, і їм повинно подобатися.
… Минуло трохи часу, і Віра відчула, що буде матір'ю. Це й обрадувало і збентежило її. Хотілося порадитися з рідними, поділитися своїми думками. І вона наважилась. Вибравши слушну хвилину, коли Олега не було дома, Віра сказала свекрусі, що збігає за газетою, а сама подалася до батьків.
Мати зустріла Віру холодно, як чужу. Поралася в кухні і навіть не дивилася на дочку.
– Мені потрібен паспорт, мамо, – сказала Віра.
– Таким, як ти, і без документів добре.
«Невже у неї таке черстве серце? – жахнулася Віра, зустрівши такий прийом. – Я ніби чужа їй, зовсім чужа».
Що ж, тоді Віра просто скаже, навіщо їй паспорт.
– Я прийшла тобі сказати, мамо, що ми з Олегом… Що він став моїм чоловіком. Мені потрібен паспорт, бо в нас… буде дитина.
Мати перестала перетирати посуд, суворо подивилася на Віру.
– Брешеш! Ніхто тобі не повірить.
– Віддайте паспорт, мамо, – наполягала Віра.
Та підійшла ближче, захитала головою, осуджуючи дочку.
– А як і правду кажеш, то паспорт тобі ні до чого. І шлюб ні до чого. І дитини від того негідника не треба. Підеш до лікарки – і все.
– Я не піду до лікарки…
– На лікарку гроші потрібні? Нехай тобі дає їх той, з ким нагуляла… На нас не надійся… Чуєш? І не приходь більше, не нагадуй…
Неначе хвора, вийшла від матері. І погнало її горе, як осінній вітер гонить листок, одірваний від рідної гілки.
Повернулася додому, а тут Олег. Лається з матір'ю. Побачив Віру й відразу підскочив до неї. Боляче схопив за руку.
– Куди ходила? Зараз же відповідай, де була?
Це був перший випадок, коли вона без нього дозволила собі відлучитися. Олегова лютість приголомшила Віру. Тон, яким розмовляв він з нею, остаточно вивів з ладу нерви. Віра, навіть не відповівши йому, закрила очі руками й побігла в свою темну кімнату. Скоро звідти почулося ридання.
Олег замовк. Згодом підійшов до Віри і вперто почав доводити свою правоту. Він, Олег, робить для Віри все, інколи навіть рискує, щоб мати гроші… Хоче, щоб Віра одягалась якнайкраще, їздила на машині, щоб вони взяли від життя все, що тільки можна… Але він – людина ревнива, і з цим треба рахуватися…
З усього того, що казав їй Олег, Віра вхопилася за його ненароком кинуті слова «я рискую». І, тамуючи потроху своє горе, вона запитала себе: «Чим він рискує?»
Тієї ночі Віра сказала Олегові про свою вагітність, про те, що їм треба оформити шлюб. Відкладати більше не можна. Олег обіцяв завтра ж піти до її батьків і забрати паспорт.
Зрештою вони помирились. І тоді Віра обережно нагадала:
– Ти казав про риск. Що ти мав на увазі? Я хочу знати.
Олег отетерів. У думці вилаяв себе за необережність.
– Ага, я давно збирався сказати тобі, але якось відкладав. Не хвилюйся, – заспокоював дружину. – Нічого страшного. Справа в тому, що у магазинах за мотоциклами черги. Ну й ціна на них піднялася. Чого ж ґавити? Інколи нам щастить узяти мотоцикл у черзі і перепродати. Інколи старий підремонтуємо, пофарбуємо, і пішов за новий. Це, звичайно, таємниця, можуть пришити спекуляцію. Але тобі я, бачиш, признався. Ти ж не видаси мене, правда? Зароблю трохи і кину. А поки що, сама розумієш, яке в нас становище. Гроші он як потрібні…
Одверто кажучи, Вірі трохи полегшало на серці. Вона чекала гіршого. Олегове минуле лякало її: Віра боялася, що він знову зустрівся з колишніми своїми спільниками.
– Ти повинен бути обережним. Кличуть ремонтувати – берись. А торгувати мотоциклами не треба. Тільки чесно зароблені гроші дають користь…
Вій назвав Віру розумницею і гаряче пригорнув до себе.
* * *
Тим часом до міліції почали надходити тривожні сигнали. То серед білого дня вкрадено мотоцикл біля університету, то зникла машина з коляскою, залишена хазяїном біля дверей гастронома. А біля Золотоворотського сквера якийсь юнак, років шістнадцяти, осідлав чужий мотоцикл і був затриманий перехожими. Міліціонер на місці допитав хлопця і, повіривши, що той просто пожартував, відпустив його.