Текст книги "Сліди на тротуарі"

Автор книги: Віталій Петльований

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

Бере в постіль листа, сто разів прочитаного, і знову читає. Очі стають журливі і дивляться кудись у далеч, ніби немає перед ними ні стіни, ні інших перепон. На засніжений шлях дивляться, яким ідуть ряд за рядом люди в шинелях. Серед них крокує мовчазний і впертий її Михайло. Темні залишаються після нього сліди… Глибокі, великі сліди…

Трах, тах, тах… – гримлять посіріли. Вона прокидається. Ні, то зовсім не постріли, то Валерко повернувся і стукає в двері.

Нічого не каже матері, не розповідає, як зустріли його і чи було взагалі тренування. Мовчить. Чути енергійний хрускіт солоного огірка на зубах, голосне чавкання. Зголоднів добре…

– Там ще є картопля товчена, дати?

– Сам знайду. А чай? Гарячого хочеться.

– Цукор увесь вийшов… Хіба з молоком…

Галина Дмитрівна швидко взуває капці. За хвилину вже хазяйнує в кухні біля плити, гримить посудом.

– Чого ж так пізно? – обережно зачіпає сина, хоч самій не терпиться скоріше почути від нього, чи вийшло щось із тих добрих намірів.

– А ти як хочеш – раз, раз та й у дамках?.. Бокс – не дитяча гра… – Валерій відповідав матері, як завжди, грубувато.

Сумніви зникли, ніби роса на сонці. Було-таки тренування! Це вперше, відколи придбав Валерій шкіряні рукавиці, подумала вона про бокс з повагою. І трепетним, кволеньким пташеням обізвалася в серці надія.

Тимчасом Валерій скінчив вечеряти, відсунув порожню тарілку і змахнув рукавом крихти. Поважно дістав з кишені гроші, почав лічити.

– Вісім, дев'ять, десять… Сто… Сто десять, сто двадцять… – виявилося, що в пачці, яку він приніс, рівно п'ятсот карбованців. Поклав гроші у шухляду стола.: На материн запитальний погляд відповів: – Інвентар доручили закупити. Без мене вони рік шукали і нічого не знайшли. Той Молибога їхній сам признався…

– А ти ж… зможеш? – хотіла нагадати про довір'я, яке йому виявили. Це ж така сума! Але промовчала, боялася образити.

– Я?! Аби гроші!

Мати примостила біля теплої батареї Вал єрикові черевики і лягла. Зітхнула не сумно, а так, як зітхають стомлені люди в передчутті відпочинку.

* * *

Недарма кажуть: понеділок – нещасливий день. Забув Валерій цю приказку, а головне, забув, що сьогодні вихідний у промтоварних магазинах. О десятій відчинився тільки універмаг, а там, як на зло, спортивний відділ ледве животіє. Лише кубки на полицях. Довелося відкласти закупки на завтра.

За великою вітриною на Хрещатику красуються лижі, ковзани, рибальські снасті. Холодний полиск схрещених рапір… А ось і сітчасті захисні маски фехтувальників. Тільки для боксу нічого немає. Забули виставити?

– Салют Першій Рукавичці! – хтось ударив Валерія по плечу, він обернувся.

– Пилосос? Здоров, бродяго! – зрадів Валерій дружкові. Звали хлопця, звичайно, інакше, Пилипом, але він мав звичку під час розмови шморгати і підсвистувати носом і, мабуть, тому хтось охрестив його «пилососом».

– Де ж ти вчора пропадав? Ми такого дрозда давали в «Інтуристі», закачаєшся. Додому після першої вернувся… Голова й досі тріщить.

– Я… У мене зуби боліли, – збрехав Валерій.

– Шкода! А ми дали! Людка твоя пила з горя, а закушувати відмовилася.

Валерій поліз за цигаркою. Сірники ламалися, гасли. Він склав кілька, і лише тоді вогню вистачило, щоб прикурити.

– Слухай, Валерію… Виручи. Голова тріщить, розумієш? Або разом спустимося в «Абхазію». По сто – і ні краплі більше. – Пилосос пошарив у кишені, добув звідти кілька зім'ятих карбованців, трохи дрібних. – На закус є. Ну, гайда! Та не скесуй, не скесуй. За мною не пропаде, сам знаєш.

Підсвистуючи носом, він силоміць тягнув Валерія до ресторану.

Валерій пручався.

– Я не піду… І не проси. По-перше, звідки ти взяв, що в мене є гроші?

Пилосос презирливо зміряв Валерія з ніг до голови, поправив свою кепочку.

– Пардон, прошу пробачити, – блиснув золотим зубом. – Салют!

Але він не встиг одійти, як відчинилися двері ресторану і звідти повіяло спокусливими пахощами смаженого м'яса і гіркого перцю.

Хвилинне вагання, і Валерій почав обмацувати кишеню. У голові запрацював лічильник: «Два по сто, два шашлики. На все піде четвертна. І більше – ні копійки. А завтра десь дістати і поповнити…»

– От що, Пилососе! Друг ти ситцьовий, та чорт з тобою. На цей раз здаюся. З чужих позичаю. Тільки цур – завтра, як сам не зумію вивернутися, прийду до тебе.

Пилип переможно усміхнувся.

– Так би й давно! А то прикидаєшся… Забув, що Пилип Городинський бачить наскрізь і навіть глибше…

Столики в ресторані не зайняті, у ранкові години відвідувачів зовсім мало. В кутку нудьгують офіціантки.

– Салют! – вітає їх Пилип піднятою рукою і розчепірює два пальці. Це «заячі вушка», або «два по сто».

Швидко з'являється графинчик. Пилип не дожидає шашликів, звичним рухом перекидає над ротом чарку.

Решту горілки ділять на двох. Очі Пилипа робляться веселими, вуха червоніють. Тепер особливо виразно видно – він з тих, про кого звичайно говорять: молодий та зелений. І жаргонні слівця і манера пити – все це нарочите, розраховане на ефект. Він схожий на молодого актора, якому вперше дали роль. Зіграти хочеться пристойно, і тому репетиція не припиняється ніколи. День і ніч він грає, грає і перевтілюється потроху.

– Рубай, чого сидиш, – підганяє Валерія. – І скажи, нехай пивка принесуть.

– А платитиме хто?

– Знову плачеш? Не пізнати тебе, Перша Рукавичко!

Валерій озирається тривожно, як злодій. Що якби у дверях раптом з'явився Микола Молибога? В ту мить, коли Молибога відлічував йому гроші, не всі шофери вірили Валерію. Про це говорили, між іншим, і очі Петра. Тільки Молибога вірив. Ні тіні сумніву, ні крихти вагання. Сказав навіть, що й рахунок брати в магазині не обов'язково, бо звітувати ні перед ким не доведеться: гроші не казенні, зібрані.

– Красуне, пару пива, – замовляє Пилип Городинський.

– Спершу рахунок, – сіпнувся Валерій.

Він довго копається в кишені, хоче навпомацки знайти двадцять п'ять, витягає півсотні.

Пилип іронічно дивиться на Валерія, підсвистуючи і сопучи, як порваний міх. Офіціантка дає здачі, демонстративно кладе на стіл кілька п'ятаків.

– Момент! – підвівшись, Пилип Городинський добуває з глибин своїх клітчастих штанів карбованця. – Це від мене…

Хрещатик зустрічає їх веселим людським гомоном, шурхотом автомобільних шин, мерехтінням мільярдів сніжинок. Пилип не дивиться на Валерія, його очі ширяють по вивісках, по вікнах швидких тролейбусів. Підстрижене по-хлопчачому дівча в короткій ховрашковій шубці привертає його увагу, і раптом Пилип пірнає в натовп.

– Салют, Людочко! – кричить, наздогнавши шубку. Валерій бачить, як «вона» зупиняється і як «він» церемонно чмокає їй руку вище рукавички.

«Блазень!»

Валерій відвертається і йде в протилежний бік, щоб не зустрічатися з ними.

Сіється сніг – білий, легкий, як лебединий пух. Куди він дівається? Під ногами неприємно чвакає, і дорога драглиста, ненадійна.

* * *

Вечоріє. Скоро мати повернеться з роботи. Ну що йому таке вигадати, щоб випросити у неї двадцять п'ять карбованців? І звідки взявся цей клятий Пилосос? Якби не він, були б гроші цілі. Дивна річ. Не мав до Пилипа ніякісінької поваги, знав, що і той ставиться до нього, Валерія, зневажливо, а все ж при зустрічі підкорявся. Між ними відразу, як тільки познайомилися, встановилися незрозумілі відносини. В компанії Городинський називав Валерія своїм другом, всіляко розхвалював його. Це ж він після однієї товариської зустрічі з боксу назвав Валерія Першою Рукавичкою, чим, одверто кажучи, догодив самолюбству початкуючого боксера. Були й інші реверанси з його боку перед Валерієм… Однак усе це ніби навмисне демонструвалося на людях… А залишались удвох, і Пилип починав командувати Валерієм, ніколи не рахувався з його думками, з його бажаннями. Знайомилися з дівчатами – безапеляційно визначав, яка «його», а яка Валерія. Коли ж бувало, що «його» дівчина підводила, не з'являлася на побачення, Пилип на ходу перебудовувався і вже не він, а Валерій опинявся ні в сих ні в тих. Гроші вони також витрачали за принципом: твоє – моє, моє – не твоє, – на користь Пилипа. Скільки разів говорив собі Валерій: «Все! Більше ніколи я не попадуся на його гачок». А потім дружок з'являвся перед ним, ніби падав з неба, повіряв Валерієві свої таємниці, хвалився знайомствами, обіцяв таке, від чого у Валерія голова паморочилася.

Інколи Пилип дотримував слова. Знайомство з Людою, наприклад, можливість залишатися з нею у квартирі сам на сам… Звичайно, без допомоги досвідченого дружка Валерій не зміг би так швидко завоювати Людине серце…

Згадка про Люду недовго тішила його. В уяві поруч з нею виникла постать Городинського. Ось повні губи, масні від шашлику, впилися в білу дівочу руку вище рукавички…

За вікном поблискують мертві калюжки, і важко здалеку розпізнати, чи то на воді, чи на тонкій льодовій плівці відбиваються золотисті промінці. Валерій тягнеться до вимикача. І раптом він бачить – дверці шафки яку мати замикає на ключ, одійшли і в щілині щось біліє. Він завмирає. «Якщо у матері є гроші, то вони тільки у шафці. Материна схованка давно йому відома…»

Скриплять дверці. Голосніше б'ється серце. В напівтемряві Валерій засовує руку під білизну, мацає в лівому кутку. Ага, папери…

З полиці просто йому на обличчя наповзає якась тверда річ. Валерій хапається за неї – пізно… Щось падає під ноги, розсипається, розкочується по підлозі.

Тепер йому вже не до грошей. Цокає вимикач… Гудзики, нитки, папірці… Треба швидше позбирати, бо ось-ось на сходах почуються знайомі кроки.

Серед паперів Валерій бачить і лист, принесений Молибогою. Батьків лист… Чомусь починають тремтіти руки, чоло мокріє. Він залазить під стіл, переставляє стільці. Ніби все… Ні, он іще білий ґудзик. А під самим вікном шматочок крейди… Ненароком штовхає моток з нитками. Бодай ти… Ну як ти його добудеш тепер з-під шафи?

А чого, власне, він так боїться? Чому почуває себе у власній квартирі, мов у чужій? Нічого ж не трапилося… Хіба хто-небудь знає, з якими думками відчиняв Валерій шафу? Гроші на місці, він тільки ледь приторкнувся до них…

Але такі роздуми не приносять заспокоєння… Мабуть, одурити себе важче, ніж одурити когось.

Нарешті Валерій сяк-так упорався. Зачинив шафу, витер піт. Кинув на ліжко стареньке покривало і ліг горілиць. «Дурень я, дурень», промовив уголос. Гірке почуття досади довго не залишало його.

За стіною у сусідів почулися радіосигнали: сім годин. Він підвівся.

«Хіба прогулятися, мінеральної випити?» виникла думка.

… Суміш землі і снігу йоржиста, колюча, іти важко, але ноги не ковзають. Не поспішаючи, спускається Валерій на площу, пересікає засніжений скверик. Червоні, сині, зелені вогні. Залиті сяйвом вітрини. Над старим високим будинком неонова реклама: «Чи знаєте ви, що консервована печінка тріски дуже поживна для дітей…»

Цього Валерій, звичайно, не знає, зате він добре-знає інше: он у тому старому будинку є затишна квартира. І сьогодні в ній, як завжди, танцюють під магнітофон, танцюють і п'ють, що кому подобається. Валерій дістав можливість бувати там завдяки рекомендації Пилипа Городинського. Четвертак за вхід – і ти бажаний гість літнього холостяка Чорнопудренка. Можна приходити з дівчиною, можна самому і вже на місці вибрати собі пару з тих, що прийшли без кавалерів… Так, власне, познайомився Валерій і з Людою…»Люда… Вона й сьогодні пішла на танці…»

Вікно Чорнопудренка відрізняється від інших синім світлом – он воно, четверте зліва. Валерію важко відвести від нього очі: те синє світло – магніт. Стоїш віддалік, воно притягає ледь-ледь, навіть не притягає, а тільки доторкується до тебе ніжно, про щось нагадує… А зблизька, коли ти вже бачиш не тільки вікно, а й двері знайомого будинку, коли між вами лише вузька стрічка асфальту, о, годі магнітні хвилі починають діяти! Вони обгортають тебе, голублять, збуджують, як музика чужих радіохвиль, записана магнітофоном Чорнопудренка. Спробуй перебороти спокусу…

Валерій рішуче переходить вулицю. Перекладає для чогось гроші у праву кишеню, залишаючи в лівій тільки двадцять п'ять карбованців.

Мармурові сходи, холодні поручні. Тиша. Навіть на третьому тиша. Не чути дзвінка, хоч він уже натискає кнопку. М'яко відчиняються двері.

– А, прошу, прошу… Калоші сюди… Кашне сховайте в рукав… – Чорнопудренко догоджає Валерію, як швейцар, бере четвертну.

Пальто Валерія потрапляє на вішалку поруч з ховрашковою шубкою.

* * *

Зустріч у тролейбусі нагадала Валерію: відтоді, як він побував у гуртожитку на околиці, минуло п'ять днів. Петро, пізнавши Валерія, розповів про діла на будові, сказав, що ні морози, ні сніг їх не лякають. Муляри, хвалився, гріють воду і кладуть цеглу на гарячому розчині. Росте будинок! Потім поцікавився, чи придбав Валерій усе необхідне для гуртка боксерів.

– Дещо купив, – знітившись, відповів Валерій.

Петро спохмурнів.

– Гляди ж, не підведи. Хлопці аж горять, не діждуться суботи…

«Хто з нас більше «горить» – невідомо…» подумав Валерій, прощаючись.

А він таки справді «горів».

Завтра субота. Завтра треба нести в гуртожиток придбане. А усього ж куплено інвентаря на три з половиною сотні. Що він скаже їм про решту? Розповість про вечір у Чорнопудренка, де за вино і за побиті пляшки довелося викинути більше сотні?

Дома у нього лежали дві пари нових рукавиць, «груша», кілька книжечок про боксерів. Оце й усе. Добре, що хоч мати не знає цін, а то вона почала б допитуватися, чи не загубив бува Валерій чужих грошей, чи має чим розрахуватися. Сто п'ятдесят… Невелика, здається, сума, а де взяти?

Просити у матері – не смів. Позичити у товаришів… А є у нього товариші? У Пилипа десятку не вициганиш. У Люди? Ні, тільки не в неї.

Пригадувалося. Микола Молибога відраховує йому гроші, а хлопці дивляться і ніби не схвалюють цього, не довіряють Валерію. Так і вийшло… Ех, добре було б прийти завтра і покласти перед Молибогою на стіл – оце інвентар, а це решта грошей! Найбільше, мабуть, він ошелешив би Петра: той і раніше з підозрою поглядав на Валерія і сьогодні, бач, не випадково заговорив про інвентар… Та й не один Петро, можливо, чекає нагоди посміятися над довірливим Молибогою…

А завтра субота. Піде він, Валерій; чи не піде, однаково. Піде – почують, що не приніс грошей, і скажуть йому в обличчя: «Шахрай ти, Валерію, а не боксер». Не піде – подумають, що всі до копієчки пустив на вітер…

Чорнопудренкові уклонитися?

Вперше застав Чорнопудренка одного. І ледве пізнав. Перед ним стояла людина з хворобливо-сірим, втомленим обличчям, у засмальцьованому квітчастому халаті. З-під халата визирала брудна, як ганчірка в поганої господині, сорочка. Стоптані капці, очевидно, належали колись жінці, бо й досі на одному з них стирчав оксамитовий бантик. Але найбільше вразили Валерія брови Чорнопудренка: ліва була зовсім сива, а права чорніла воронячим крилом.

– Вам до кого, пробачте, – шепеляво спитав Чорнопудренко, і Валерій помітив, що рот у нього зовсім беззубий.

«Що за чортівня? – розгубився Валерій. – Ніби не туди потрапив».

Вішалка в кутку, двері, оббиті жовтою цератого, імітованою під шкіру… Навіть русалка в багетній рамі на стіні, і все, як і в Чорнопудренка.

– Я друг Пилипа Городинського.

– Ага! Пилипа Городинського!.. Так, так!.. Ну, чого ж вам треба?.. Ще зовсім рано. Приходьте о сьомій. Бачите, я саме займаюся туалетом, – і Чорнопудренко, – а це таки був він, – приторкнувся пальцями до фарбованої брови.

Валерій не наважувався сказати, що не танці під магнітофон цікавлять його. І піти ні з чим теж не хотів. Вирішив усе-таки спробувати щастя.

– У мене до вас дуже важлива справа, – звернувся до Чорнопудренка. – Розумієте, мені дуже потрібна невелика сума…

– Скільки? – несподівано зацікавившись Валерієм, запитав Чорнопудренко.

– Сто п'ятдесят…

– Під заставу, звичайно?

– Я не думав…

– Думав чи не думав, а без застави діла не буде. Навіть держава, а вона добріша за Чорнопудренка, дає позичку лише під заставу. Що у вас є – годинник, перстень?

– Годинник є… Але мені б не хотілося…

– Пальто? Костюм? Можна окремо піджак або брюки…

«Піджак… Що як справді залишити піджак? Завтра він одягне спортивний светр, а про піджак дома скаже… Ну, віддав, мовляв, у чистку».

Чорнопудренко запросив Валерія в кімнату. Там він старанно оглянув піджак біля вікна, потім одягнув його на тремпель.

– Ну що ж… Я виручу вас, юначе. Сто п'ятдесят, кажете? Зараз… Але коли, пробачте, ви збираєтесь їх повернути?

– Через… п'ять-шість днів…

– Отже, я даю вам сто п'ятдесят карбованців до… двадцятого. В разі, якщо ви не повернете у згаданий строк, піджак стає моєю власністю. Крім того, я даю на таких умовах… За кожен день нараховується один процент на всю суму… За п'ять днів – це зовсім дрібниця… Сім п'ятдесят, здається, за Малиніним і Буреніним… Згода, значить?

– Давайте гроші, – глухо, не дивлячись в очі Чорнопудренка, промовив Валерій.

Чорнопудренко вивів Валерія у коридор, а сам зачинився в кімнаті. Хвилини через три виніс гроші.

– Прошу… Тільки, цур, друзям вашим ні слова. Я не люблю зайвих свідків у таких справах…

* * *

… У синьому светрі з білим вінчиком на комірі Валерій виділявся серед своїх учнів Справжній тренер. На ньому в цей день були спеціальні черевики-боксерки без п'яток, а з руки в руку він перекладав невеликий металевий прилад, який назвав еспандером.

– Це все ваше, – сказав Валерій будівельникам. – І боксерки, і еспандер, і мішок для тренування. Звичайно, кожен у майбутньому повинен буде придбати собі повний боксерський комплект, але для початку і так добре.

Микола Молибога перезирнувся з Петром; «Ну, я не казав?» – і він таки мав право радіти. Валерій виправдав довір'я – і сам прийшов, і гроші використав, як належало. А ще ж учора Петро, розповідаючи про свою зустріч з Валерієм у тролейбусі, висловлював побоювання, що той нічого не купив. Виходить, помилився Петро. І добре, що помилився.

Навчання тривало майже, дві години, Валерій розповідав, на які категорії відповідно до ваги тіла поділяються боксери, пояснював значення слова «раунд», «нокаут», «нокдаун». Викликав по черзі Петра, Молибогу та інших присутніх і показував, як треба стояти, як захищатися від ударів, як самому завдавати удари. Про себе сказав, що виступав у першій напівсередній вазі, і в такій самій, очевидно, виступатиме, наприклад, і Петро, вага якого наближається до сімдесяти кілограмів.

– Отже, нам з гобою колись доведеться зустрітися на рингу! – іронічно зауважив Валерій, оглядаючи нижчого за себе Петра, що стояв серед кімнати у досить смішній позі: тримав руки зігнутими в ліктях і дивився кудись у стелю, так ніби не битися збирався, а м'яч ловив.

Незграбність Петра тішила хлопців, хоч і самі вони тільки-но перебували у такому ж становищі і виглядали не краще.

Валерій почував себе героєм, а руки в нього аж свербіли. Так хотілося коротким блискавичним ударом звалити противника, продемонструвати своє вміння, свій «стиль».

– Може, спробувати, га? – раптом обізвався Петро, підморгуючи своїм. Зустрівшись з кількома схвальними поглядами, він задерикувато штовхнув тренера рукавицею. – Захищайся!

І пішов у атаку.

Петро, очевидно, мав деяке уявлення про боротьбу на рингу, хоч голова його і тепер стирчала якось неприродно високо, тоді як Валерій свою нахилив, ніби хотів скористатися нею, коли не допоможуть кулаки. Але у всій поставі Петра відчувалося напруження, готовність. Ноги його були трохи зігнуті, ліва попереду. Ось він показав білі зуби, блиснув очима і всім тілом рвонувся. Ніби поршень, пішла вперед і його правиця. Валерій, можливо, не сподівався такого, він ледве встиг прикритися. Очі Валерія тимчасом пильно стежили за сміливим противником. Півкроку назад, ще півкроку… Серія ударів Петра не досягає мети, але тренер все ж відступає, йому нема коли думати про відповідь.

– Давай, Петре, давай! – чується шепіт.

Потім нові голоси, вони вже сміливіші.

– Лівою його, ліву пускай в хід!

– Глуши!

– Наша бере, Петре! Сміливіше!

Усі схоплюються з місць, і в кімнаті починається такий галас, ніби тут не десяток тихих, слухняних учнів Валерія, а добра сотня болільників.

Та що це?.. Хто хряснувся, як кажуть, з усіх чотирьох? Невже… Ні, не може бути, щоб отак одним ударом поклали Петра! І коли? В ту самісіньку мить, коли він, здавалося, остаточно «загнав» свого противника навальною атакою! Очам не хочеться вірити…

А доводиться. Петро лежить, навіть ногами не ворушить.

– Оце так!

У вигуку захоплення переможцем, а не співчуття до переможеного. На те бій! На Валерія дивляться заздрісно, авторитет його зріс незрівнянно. Знає хлопець свою справу, нічого не скажеш!

Першим над Петром нахиляється Микола Молибога. Куйовдить йому волосся, повертає обличчям угору. Петро блимає здивовано очима, кілька хвилин дивиться якимсь пустим поглядом. Потім важко віддихується.

– Живий! – жартують хлопці.

– Помовч…

Молибога хоче допомогти Петрові звестися на ноги, але той раптом відштовхує його. Ще зусилля, і він уже стоїть. Похитується, правда, а в очах винувата посмішка.

– Молодець Валерій, – вимовив він помалу. – Так мені і треба. Навчив…

Хлопці тісним кільцем оточують невдаху.

– Він тобі під здухвииу вцілив?

– Сам не знаю… Здається.

– У таких випадках судді до десяти лічать. Не встав – програш.

– Нашого Петра у сон кинуло… Хоч до ста лічи, йому байдуже було.

– Нічого собі сон!

Валерій кладе рукавиці на стіл, мовчки розшнуровує боксерки. З усіх голосів тільки голос Петра викликає в його мозку відповідні імпульси, він примушує себе збагнути, що саме той говорить, «Ага, Петре не гнівається. Навіть жартує… А цікаво, чи захоче він тепер надіти боксерські рукавиці?»

– Кому доручимо, товариші, охороняти спортивний інвентар? – спокійно, ніби нічого не сталося, запитує Микола Молибога, і дивиться на Петра.

– Петрові й доручимо, – озиваються хлопці. – Він у нас перший хрещення пройшов. Нехай буде за старосту.

Молибога того, видно, й хотів.

– Ставлю на голосування. Чули? Є пропозиція обрати Петра старостою гуртка. Так, одноголосно. І ще одно. Я цими днями розмовляв із завкомам. Для гуртка виділено трохи коштів. Між іншим, і для оплати тренера. Маємо змогу збиратися двічі на тиждень. Ти, Валерію, зможеш двічі? За одну академічну годину матимеш дванадцять карбованців. Отже, в місяць набереться щось близько двохсот. Небагато, а все ж згодяться.

Валерій навіть розгубився. Ще ніколи не заробляв він жодної копійки і не сподівався, що саме бокс вважатимуть роботою, за яку слід платити. От здивується Федір Прокопович! А Пилосос? Ха, здорово, дідько його забери!

При згадці про Пилипа Городинського мимоволі виникає в пам'яті квартира Чорнопудренка, дівча, підстрижене по-хлопчачому… В ту ніч, коли він бенкетував на чужі гроші, Люда, як завжди, називала його Першою Рукавичкою, але вона іронічно посміхалася. От якби хтось тільки на хвилину привів її сюди і щоб вона на власні вуха почула: «За одну академічну годину матимеш дванадцять карбованців…» Чуєте, за «академічну»? Таке вам снилося?»

Він усе ще не відповідав на запитання Молибоги, і важко було зрозуміти, які думки стримували його.

Петро нагадав.

– Двісті це, звичайно, малувато. Я, наприклад, двісті на тиждень заробляю. Але як по годинах розкласти…

І знову говорив Молибога:

– А хто сказав, що Валерій на двісті житиме? Він тепер член нашого колективу, і ми мусимо подбати… Основне, звичайно, це те, що Валерій тренер. А підробити ми йому завжди дамо. – Микола Молибога міг би назвати багато місць на будові, де не зайвими були б руки Валерія, але стримався.

– От що, Валерію, приходь до нас на будівельний майданчик. Познайомишся з місцевкомом. Одразу ж і договір з тобою складуть… Прийдеш?

Валерій кивнув головою.

Надів калоші, замотав шию шарфом, покрив голову кепочкою. І все ж пальта в руки не брав, шарив очима по спинках стільців, чогось шукав. Ага, він шукав свого піджака. Та ось неприємна згадка тінню лягла на обличчя. І вже у пальті відчував себе так, ніби воно з чужого плеча. «Завтра… неодмінно завтра ж добути ті нещасні сто п'ятдесят, плюс один процент, ні, два проценти і забрати у Чорнопудренка піджак. Але де, де їх добути, в кого позичити?»

Біля самого будинку, під ліхтарем, Валерій раптом побачив ховрашкову шубку, а поруч з ним – чорне пальто. Це були вони… Стояли з піднятими комірами і про щось розмовляли.

– Ось ти нарешті! – вигукнув Пилип Городинський, угледівши Валерія. – Ну й хлюст! Дивися, Людо, він ще й тверезого вдає! Так, так, пройдися по одній дошці…

Люда обізвалася докірливо:

– Ех ти, Перша Рукавичка! Без нас…

Валерій зупинився за півкроку від них.

– Добрий вечір! Яким це вітром занесло вас на мою вулицю?

– Чуєш, Людо? Він не догадується… Та ми, йолопе, більше години тебе дожидаємо.

– Що ти сказав?! – тіло Валерія напружилося, як на рингу.

– Тебе, кажу, дожидали більше години. – Пилип не насмілився повторити образливе слово, він досить виразно уявляв собі силу кулаків Валерія.

– Ні, я більше не можу… – стукотіла каблучками Люда. – Ви будете сваритися, а я мерзнутиму! Кажи йому, Пилипе, в чому справа, не тягни. І гайда кудись грітися…

– Сама винна, – буркнув Пилип. – Тебе ж запрошувала мати Валерія в кімнаті посидіти, не захотіла…

– Ви й дома в мене були?!

– Були, були. І піджак твій матері принесли. Пилипе, пробач, але я сама, мабуть, краще все поясню.

Валерій стояв приголомшений, ніяк не міг збагнути, чому раптом піджак опинився у них. Адже Чорнопудренко вимагав від нього, Валерія, тримати все у таємниці…

– Що ви там матері наговорили? Що вона знає?

– Ага, боїшся? Матері боїшся, а до друзів з кулаками лізеш, – захихикав Пилип Городинський.

Люда насунула йому кепочку на самий ніс.

– Ну що тут смішного? Не бійся, Валерко. Все гаразд. Нічого ми їй не сказали. Вийшло досить вдало. Ми на поріг з піджаком, а вона питає, скільки чистка коштує. Пилипові лишалося тільки сказати, що ти заплатив наперед, оце й усе.

– Ні, не все. Ще розповіла нам мати про твоїх нових друзів з будівництва… – Пилип багатозначно замовк.

– Друзів? Нехай і так… Я їх боксу навчаю, – якось нехотя пояснив Валерій, – але це дрібниці… Ви мені скажіть краще про… піджак. Звідки довідалися?

– Ой, невже немає іншого місця для розмови, я гину… Пальцями вже не можу поворухнути… – скаржилася Люда. – Як дізналися? Дуже просто. Чорнопудренко нічого не приховує від своєї племінниці. Зрозумів?

– Здорово твій дядечко зустрів Першу Рукавичку. – Пилип роблено співчутливо зітхнув. – Ні, я не схвалюю його вчинку. Тому й заплатив за тебе… Так от, Перша Рукавичко, борг йому повернуто, і кінці у воду… Про все інше поговоримо… в теплі. Людо, в «Абхазію»?

– Куди хочете, аби зігрітися.

Валерій не поворухнувся. Тоді Люда, мов кицька, притулилася до нього.

– Хоч на півгодинки… Я так скучила…

Волосся Люди, що вибивалося з-під берета, пахло знайомими Валерію духами, її гарячі пальці гладили руку хлопця.

– Не можу, віриш? – слабо протестував Валерій, відчуваючи, що і йому хочеться побути сьогодні з нею, посидіти поруч і по-доброму, а не так, як в той останній вечір у Чорнопудренка, поговорити. Кінець кінцем вони були близькими.

– Я зовсім без грошей, – признався нарешті Валерій.

Люда повисла на його руці.

– Так би й казав відразу. У Пилипа повні кишені, він частує.

– Я не звик…

– Цить! Ні слова більше, – Люда затулила йому рота рукою, і Валерій знову відчув ті самі пахощі, що й від її волосся.

Деякий час так і йшли – Валерій з Людою попереду, а Пилип – за ними. Але на Хрещатику Пилип безцеремонно заволодів лівою рукою дівчини. Перехожі давали дорогу трійці, яка, очевидно, дуже кудись поспішала, бо ні на кого і ні на що не звертала уваги.

В ресторані «Абхазія» як у бані. Душно і пахне віниками. Оркестр грає щось меланхолійно-ніжне, під таку мелодію не хочеться ні співати, ні танцювати. Тільки пляшки та бокали подзенькують на столиках, ніби висловлюють свій протест музикантам. Літній офіціант, поважний, мов іноземний дипломат, шанобливо вклоняється Пилипові, як старому знайомому, і веде всіх трьох за ширму.

– Ось меню, прошу. Зараз я підійду.

– Ми й без меню обійдемося. Три салати м'ясні, три шашлики… Пляшку вірменського коньяку… Дві пляшки мінеральної, – упевнено замовляє Пилип Городинський.

– А цукерок? – кокетливо нагадує Люда.

– Так, цукерок. «Червона шапочка». І цигарок. Та швидше, будь ласка. Наша дама зовсім заклякла.

– Розумію, розумію. Не мине й години, як усе буде на столі, – жартує офіціант.

Валерій мовчки дивиться на Пилипа – якийсь він веселий сьогодні. Звідки така щедрість? А верховодить не він, як звичайно, а Люда. Самий факт, що Пилип віддав гроші Чорнопудренкові, дивує і насторожує. Чогось від Валерія треба Пилипові, не інакше.

Ніби для того, щоб Валерій мав змогу поговорити з Людою, Пилип залишає їх на кілька хвилин.

Колихнулася ширма, зависла на спинці стільця, Люда поправила її, і от вони тільки вдвох, віч-на-віч.

– Погрій мені руки, Валерко, – просить Люда і повертається до нього, як соняшник до сонця. Повертається і простягає тоненькі ніжні пальці…

Він бере їх, стискує.

– Заради чого це ви турбувалися про мій піджак?

Люда лукаво грає гарними очима.

– Ти не догадуєшся? Дивно. Це я так захотіла… Я, чуєш?.. Бо я…

Вона підхоплюється, робить крок вперед і ось уже стоїть за його стільцем. Мить, і голова Валерія в її прохолодних руках. Очі дивляться в очі, гарячий подих трохи підфарбованих вуст змішується з його подихом. Ні, Валерій не може відмовитися від того, що вона пропонує йому, пропонує беззастережно і, може, навіть нерозсудливо, адже тільки ширма відгороджує їх від чужих очей.

– Браво, браво! – угорі над ними чуються оплески.

Люда випростується.

– Хам! – дівчина занесла руку і, мабуть, таки вдарила б Пилипа, якби не те, що він прийшов не сам.

– Браво, Людочко! – повторює Чорнопудренко, нечутно аплодуючи самими пальцями з лакованими нігтями. – Бийте його, а мене пощадіть. Я ніби відчував, що ми тут зайві. Посидь, кажу, біля мого столика. Так ні…

Несподівана поява Пилипа з Чорнопудренком нітрошечки не збентежила Валерія. Те, що Люда цілувала його, було до певної міри викликом, кинутим нею обом «покровителям». Тієї ночі, коли він «дав концерт» і при всій компанії образив Люду, Чорнопудренко і Пилип узяли на себе роль її адвокатів. Що ж, дуже добрий урок дано їм зараз!

– Людо, ти сидітимеш отут, – Валерій підтягує порожній стілець ближче.

– З радістю, – кокетує Люда і не звертає більше уваги на інших присутніх, наче вони знову лишилися вдвох.

Коньяк вірменський добре зігріває, а ще більше зігріває Валерія і Люду те, що вони при кожному русі торкаються одне одного то ліктем, то коліном. Після кількох днів розлуки спогад про колишню близькість п'янить і збуджує. Їм добре… Їх не цікавить словесний герць Чорнопудренка з Пилипом з приводу західноєвропейських танців, їх, вдається, ніщо взагалі не цікавить, крім того, щоб ця ніч в «Абхазії» тяглася якнайдовше і щоб можна було втопити отак очі в очі і мріяти, мріяти під музику…