![](/files/books/160/oblozhka-knigi-sldi-na-trotuar-135146.jpg)
Текст книги "Сліди на тротуарі"
Автор книги: Віталій Петльований
Жанры:
Полицейские детективы
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)
Віталій Петльований
СЛІДИ НА ТРОТУАРІ
Оповідання
© http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література
![](im_003.png)
Художник Г. Т. ГАРКУША
ХТО ТАМ СТУКАЄ?
![](im_004.png)
Залізний ківш екскаватора ковзнув по чомусь твердому і землі не набрав.
– Що трапилося? – машиніст висунув з кабіни свою стрижену голову.
– На скарб, здається, натрапили! – весело відповів шофер самоскида і спустився у котлован.
Машиніст, не кваплячись, зійшов із своєї металевої «хатки на колесах» і, широко розставивши ноги у сипучому піску, став, ніби моряк, що тільки-но зійшов на берег. Посмоктуючи люльку, він оглядав будівельний майданчик… Учора, виходить, таки привезли блоки фундаменту. Треба поспішити з котлованом, а далі все піде як по маслу. От уже й стінні панелі чекають своєї черги, і сантехнічне обладнання…
Ні, ніколи ще Микола Молибога так не приглядався до будівельного майданчика, як тепер! І ніколи ще так приємно не пахли йому цемент, вапно, соснові бруски, цегла! А причина одна. Знаменна причина. У будинку, що оце споруджується, він житиме. Прощавай тоді, гуртожиток! Весною Молибога оселиться тут і щодня милуватиметься зеленою околицею, яка нагадує йому рідне село. Все, все подобається Молибозі – і широка асфальтована магістраль, обсаджена молодими липами, і дачні будиночки з верандами понад бором, і небо над головою – голубе і бездонне. Особливо ж чудова картина відкривається очам, коли дивитися звідси на хвилясті наддніпрянські горби. Он, ліворуч, на них красується білостінний палац Верховної Ради, увінчаний круглою вежею з прапором, поблизу мармурові колони будинку Ради Міністрів… Висоти облягають Поділ півколом; десь на правому кінці уявлюваної дуги – знаменитий Андріївський собор…
Смачно затягнувшись востаннє, Молибога витрусив з люльки попіл. Руки вже свербіли взятись за важелі. День не чекав, та й автомашини – всі шість – очікувально вишикувалися під екскаватором.
Але де ж це шофери?
Підійшов до краю насипу і побачив їх унизу. Усі шестеро працювали так, що аж упріли, витягаючи з грунту якість старі, почорнілі бруси.
На тому місці, де лежали бруси, виразно вимальовувалося щось схоже на підземний хід або на льох. Той самий шофер, що жартома сказав Молибозі про скарб, руками відгрібав землю, готуючись, здається, лізти в підземелля.
– Давай, Петре… І що б там не знайшов – цур на двох, – підганяв його шофер у вовняному светрі.
– Чом би не так! Не на двох, а на всю компанію, – виправили бідового «свата».
Микола Молибога й собі спустився в котлован. Оглянув бруски, зазирнув в отвір.
– Солдатський бліндаж, – сказав упевнено. – І будували його справжні майстри. Бачите, без скоби, без гвіздка обходилися.
Петро тимчасом силкувався пролізти в глиб бліндажа, де, як він бачив, було просторіше. Ось уже в отворі мелькнули стоптані підошви його чобіт і зникли.
Минали хвилини. В підземеллі спалахували сірники, вогник віддалявся. Та незабаром Петро показався. Передав хлопцям іржавий протигаз без трубки, стеаринову плошку і згорнуту газету, а сам знову подався в глиб бліндажа.
Шофери з цікавістю оглядали знайдені Петром речі. Молибога намагався прочитати вицвілі газетні рядки:
«… оволоділи сильно укріпленими опорними пунктами – Мостите… Біличі… Пріорка…»
– Це бої за наш Київ, друзі, – зрадів Молибога. – Цікава знахідка. Шкода, не вся газета збереглася.
– А може, там ще щось є? – шофер у светрі нахилився і крикнув в отвір: – Ну, як там? Нічого не залишай…
З-під землі долинула відповідь:
– Далі зовсім просторо… Залазьте, хто хоче…
Хлопці запитально подивилися на Миколу Молибогу.
Вони, здається, пропонували йому, як старшому, досвідченішому, обслідувати бліндаж. Що ж, він готовий. Застебнувся, підняв комір бушлата…
Ті, що лишилися на поверхні, розглядали протигаз. Такий вони бачили вперше. На дні сумки знайшли двогривений; монета не блищала, а здавалася пофарбованою паризькою зеленню.
І раптом із сумки випав сіренький трикутничок. Лист! У саморобному конверті, без адреси, невідомо, ким і кому написаний.
Конверт пішов по руках. Але ніхто не наважувався його розкрити. Та ось виліз із бліндажа Молибога. На його плечах лишилися плями цвілі і павутиння.
– Піхотинці проживали, – підтвердив він, обтрушуючись. – Стіни рублені, є й двері. Ось там приблизно, – показав у бік шляху, – хід сполучення. Тільки він завалився…
Молибога обережно розгорнув знайдений у протигазі лист і пробіг очима перші його рядки. Потім схвильованим голосом прочитав для всіх:
– «Дорога дружино моя, Галю, здрастуй! Здрастуй, синку Валерко! Зовсім близько від вас я, на околиці Києва, а не знаю, чи живі, здорові, не знаю, як перебули неволю…»
Шофери ловили кожне слово Молибоги, і з бліндажа, перед яким вони стояли, повіяло на них не пліснявою, а порохом і війною, теплом солдатських сердець – суворих і ніжних.
* * *
Миколі Павловичу Молибозі і його молодому другові Петру доручили будь-що розшукати адресата і самого автора листа. Скільки цікавого зможе він розповісти про бої за Київ, про тих, хто живе у цьому бліндажі!
З чого почати розшуки? Ще раз перечитали листа. «Арсенал». Там, як видно з листа, до війни працював майстром «кум Федір Прокопович», про якого солдат писав, що той відразу ж, як тільки почує про визволення Києва, повернеться з евакуації…
Микола Молибога жив з Петром в одній кімнаті; першому пішов сорок другий рік, другому – вісімнадцятий. Та незважаючи на велику різницю у віці, вони дружили; для Петра, здається, не було в будуправлінні людини авторитетнішої за бригадира механізаторів Миколу Павловича Молибогу, він навіть одягався, як Молибога, носив синє галіфе, а замість піджака – коричньову вельветову куртку. І курив Петро не цигарки, а люльку, за що його товариші охрестили «турком».
Набивши люльки пахучим «дюбеком», вони поспішили на трамвайну зупинку. Літні службовці з потертими портфелями поглядали вздовж вулиці, чекаючи трамвая. Між двома вже зав'язалася дискусія про причини незрозумілих змін: на півдні морози, у Києві – дощі. А це ж початок лютого! Басок доводив, що вся справа у випробуваннях водневих бомб. Чолов'яга з борідкою сперечався з ним, говорив про спалахи на сонці і космічні бурі… Дискусія точилася і в дорозі. Один з пасажирів у чорній рясі піп чи дяк, зовсім моложавий, читав товстий журнал і в дискусії участі не брав. А тимчасом старенька бабуся, яка сиділа навпроти нього, весь час дивилися на рясу з надією, ніби чекала, що ось зараз духовна особа встряне в суперечку і проглаголить істину.
Петро тихенько запитав Молибогу:
– Водолаза бачите?
– Якого водолаза?
– Та он, у чорній рясі. У нашому селі попа водолазом називають. Ну звідки, скажіть на милість, Миколо Павловичу, молоді попи беруться?
Молибога поморщився.
– Кожному своє… На моїй батьківщині в Добропіллі є дідок-листоноша. Так він неодмінно хотів сина на артиста вивчити. Всі гроші йому віддавав, зодягав, як пана. Ну, той років два десь вештався, а потім – лист з Одеси. У духовній семінарії опинився, тільки туди й склав екзамен…
За вікном пропливають нові квартали, сквери. Ось на постаменті з чорного граніту знайома гармата, вона увінчала славу революційних арсенальців.
У відділі кадрів нікого не застали. Дівчина з комсомольського комітету відвела їх у завком профспілки і познайомила з літнім робітником. Той довго протирав кінчиком хустки скельця окулярів, потім надів їх і попросив показати йому листа. Читав, намагаючись розібрати кожне слово.
– Федір Прокопович у листі згадується, – морщив старий чоло. – Майстер Федір Прокопович… – І враз ляснув себе долонею по лобі. – А чи не колишнього начальника цеху Шмарука має він, люди добрі, на увазі? Це ж Шмарука і звуть Федором Прокоповичем. Тільки рідкий гість він у нас, на пенсію вийшов.
Подзвонив у цех, потім ще кудись. Хвилин через десять-п'ятнадцять урочисто передав трубку Молибозі: «Шмарук».
Вислухавши розповідь про знахідку, Федір Прокопович Шмарук відповів:
– Лист Михайлові Левадному належав. Ми з ним справді кумували… Михайло працював до війни у моїй бригаді… Дружину його звати Галиною, а сина – Валерій. Знаєте братську могилу на схилах Дніпра, де поховані герої боїв за Київ? Там і він лежить… Ми часто ходимо туди з Галиною Дмитрівною…
Молибога відчув, як щось важке підкотилося до грудей, стисло серце. А в трубці звучав той самий голос.
– Валерій Левадний виріс, це вже здоровий хлопчисько. І, скажу відверто, біда з ним матері. Дуже вас прошу, дорогий товаришу, побувайте у Левадних… Я охоче покажу вам, де вони живуть.
* * *
У жінки, яка їм відчинила, лице пашіло рум'янцем.
– Цвітемо, весну чуємо! – приязно поздоровкався Федір Прокопович з хазяйкою. Побачив повні ночви і похитав головою. – З роботи і знову за роботу? Е, так ми з вами, Галино Дмитрівно, не умовлялися!
– Проходьте, прошу, в кімнату. Я зараз…
– Та ви не клопочіться. Завітав до вас, Галино Дмитрівно, з будівельниками столичними. Оце по дорозі розповідали, як там околиця змінюється. Чуєте, за шість-сім місяців чотириповерховий будинок готовий, електрика, парове опалення, газ і таке інше.
Федір Прокопович бадьорився, розмовляв надто голосно, і це було для тих, хто його знає, певною ознакою. Микола Молибога принаймні перехопив стривожений погляд жінки і відчув, що й сам хвилюється. Та пізно відступати. І навіть неможливо, бо Федір Прокопович ще по дорозі багатозначно заявив: «Нехай читають. Валерію особливо корисно…»
– А де ж синок? На роботі? – звернувся Федір Прокопович до хазяйки, коли та увійшла з кухні, вже без фартуха.
Вона дивилася на незнайомих, трохи ніяковіла.
– Мабуть, у кіно Валерій…
– Невже і досі не працює?.. Погано… – похитав незадоволено головою. – До вас на «Арсенал» не захотів. І, виходить, на шахту не поїхав…
Щоки Галини Дмитрівни тепер уже не грали рум'янцем, як спершу, великі чорні очі зробилися настороженими і перебігали з одного обличчя на друге.
А Молибога, оглядаючи два скромні, схожі на солдатські, ліжка, нефарбовані табуретки, прану-перепрану скатерку на круглім столику, тимчасом думав: «Не солодко живеться вдові, ой, не солодко». Згадав свою матір і худеньку босоногу сестричку, себе малого згадав з обмороженими пальцями і майже фізично відчув біль… Перед ним несподівано виник образ іншої жінки з такими ж красивими очима, як у цієї вдови. І подумав Микола ревниво, звертаючись до загиблого солдата, з чиїм листом прийшов сюди: «Твоя, Михайле, бач, і досі сама… А могла б давно знайти пару, могла б… Он як світиться в ній привабливий вогник жіночості!»
Минали хвилини, а Федір Прокопович усе ніяк не міг приступити до діла. Розмова крутилася навколо Валерія. І з цієї розмови Миколі Молибозі неважко було догадатися про сумну істину. Горя з Валерієм ця жінка має досить. Зріс він невдячним сином, материних рук не шкодує, а своїми нічого путнього не навчився робити.
«Має рацію Федір Прокопович, – вирішив Микола Молибога. – Лист нагадає синові його обов'язок перед пам'яттю батька».
Нарешті старий підвівся, підійшов до Галини Дмитрівни.
– Дивні речі відбуваються, Галино, на світі. Слухай-но, з чим ми прийшли до тебе. Казав, тобі, ці люди – будівельники. І треба ж трапитися такому. Викопуючи котлован, наткнулися вони на старий окоп чи бліндаж… Чуєш, Галино. А там серед різних забутих солдатських речей – лист…
Жінка побіліла.
– Кажіть… Кажіть…
– Що там казати… Ось у товариша лист, і ми його всі, пробач нам, змушені були прочитати. Без адреси був конверт, розумієш. Не встиг, видно, Михайло…
Галина Дмитрівна простягла тремтячі руки. Взявши в Молибоги сіренький трикутничок, притисла його до грудей і завмерла.
Вона ще не отямилася від несподіванки, як у двері постукали. Стукіт був незвичайний, ніби чиїсь пальці добували з сухого дерева мелодію пісні.
– Отак… Отак і Михайло стукав завжди… А тепер син… Це я навчила… – крізь стогін почулися слова Галини Дмитрівни.
* * *
«Це я навчила»… Тільки про стукіт, певно, й могла вона так сказати, – думав Микола Молибога, вертаючись додому. – Тільки стукіт батьків… А все інше в хлопчиськові чуже, ніби народився він не в трудовій родині.
Мимоволі порівнював двох юнаків. Петро знає, як свій хліб заробляти, сам себе зодягає, ще й у село посилає щомісяця «малим на гостинці». А цей… Ні на що не звернув уваги – ні на чужих людей, ні на материні заплакані очі. «Гроші одержала?» – і накопилив верхню губу, почувши відповідь. Навіть кепочки клітчастої не скинув, збирався, видно, зараз же кудись бігти, і тільки грошей йому бракувало.
Стояв на порозі кімнати, зухвало міряючи всіх красивими, як у матері, очима. Сіре габардинове плащ-пальто з хутряним коміром, туфлі на товстенній світлій підошві…
Федір Прокопович майже силою посадив хрещеника на стілець.
Усе, що було потім, назавжди запам'ятається Миколі Молибозі. Тільки-но мати дочитала до того місця, де йшлося про нього, Валерика, про те, що йому після школи слід іти на «Арсенал» під руку кума Федора Прокоповича», Валерій криво усміхнувся. І вже так і сидів, скептично поглядаючи на лист у материних руках і на несподіваних гостей.
Суворо розмовляв Федір Прокопович, казав, що Валерій не вартий називатися сином героя-солдата, обіцяв написати про нього в газету Гудив при всіх, а Валерій – хоч би що. Тримався бадьоро, навіть зухвало і наостанку звернувся до арсенальця з проханням позичити йому «хоча б десятку».
«Зовсім зіпсований хлопчисько!» гнівався Молибога.
Петро теж ніяк не міг зрозуміти відносин, які склалися між матір'ю і сином Левадними, не міг повірити, що на оте сіре пальто і на дорогі черевики та костюм заробляла для нього мати, а не сам Валерій.
– Я так думаю, що не варто показувати йому бліндаж, – обізвався Петро до Молибоги. – У нього ні розуму, ні серця. Тільки матері настрій псуватиме. Шкода мені її, Миколо Павловичу. Бачили, який на ній одяг? І чоботи кирзові… Валерій поруч з нею – професор! А не видно, щоб хоч вдячний був. – Глянувши в зосереджене обличчя старшого друга, Петро впевнився, їло той поділяє його думки. І вже сміливіше додав: – От прийдуть вони, а ми відкличемо чепуруна вбік і дамо йому «прикурити»… Поговоримо відверто, що він за птиця…
Молибога, мабуть, щось своє мав на думці, бо не дозволив зачіпати Валерія. Після вечері обидва побували в сусідній кімнаті, у знайомих шоферів. І на другий день, – якраз був вихідний, – усі шестеро на чолі з Молибогою прийшли на будівельний майданчик. Були в святковому одязі, в начищеному взутті. Петро приніс електричний ліхтарик.
Через кілька хвилин на шосе зупинився синій «Москвич». Першим виліз арсеналець Федір Прокопович за ним – жінка у чорній шалі, далі Валерій у своєму шикарному плащ-пальті. Федір Прокопович прикрив очі долонею від сонця, яке підбилося вже височенько і світило сьогодні по-весняному, оглянув кучугури насипаної екскаватором землі, будівельні матеріали. Потім переніс свій погляд на київські висоти… В ці хвилини йому хотілося, мабуть, уявити, що саме бачили солдатські очі незабутньої осені сорок третього року…
Микола Павлович Молибога повів прибулих до котлована. Галина Дмитрівна йшла, не задумуючись, куди ставити ногу. На ній були гумові чоботи на високих каблуках, демісезонне синє пальто, зблякле від давності. Федора Прокоповича підтримував молодий водій «Москвича». Валерій «балансував» останнім, намагаючись потрапляти ногами в чужі сліди.
– Ось і бліндаж, – показав Молибога свіжий отвір у земляній стіні. – Я зачепив ковшем брус, а наші хлопці тоді й почали розкопувати.
Галина Дмитрівна зазирнула у вогку темряву.
Валерій пропустив її поперед себе, потім – Федора Прокоповича, водія «Москвича». Докуривши цигарку, підняв поли плащ-пальта і теж поліз у бліндаж.
– А синок ніде, кажеш, не працює? – порушив мовчанку один з шоферів.
– І не вчиться, і не працює, – підтвердив Петро. – На всьому готовому…
– Отакий здоровило! – здивувався водій. Поворушив ногою чужий недокурок. – Бач, дешевих не визнає. Що ж це, мати і на цигарки йому заробляє?
– І на цигарки. Вдень вона у продовольчому складі працює, а після роботи, – отой арсеналець казав, – сусідам білизну пере. Ми її за ночвами застали…
– Загнуздав, значить, матір і їде? Я б такому…
– Цить, – зупинив шофера Петро, – я теж був скипів, а Микола Павлович каже – не так і просто справитися з людиною, коли вона від рук одбилася. Без батька ріс, розумієте, і в матері – один.
– Теж мені виправдання! – не згоджувався шофер у светрі. – У сім'ї горе, батько на війні загинув, а він… ніби шашіль, на світі живе.
Шофери загомоніли, підтримуючи товариша.
– Може, ми його, братки, до нас у гуртожиток запросимо, га? – запропонував Петро. – Познайомимося ближче, а тоді видно буде, що далі робити.
– Діло кажете. При матері, звісно, по щирості не поговориш. Не та обстановка. Ну, а мати, Петре, пустить його?
– Хтозна… Може, й пустить?
План, справді, був підходящий. Але йому не судилося здійснитися. Валерій не захотів одставати від «Москвича».
* * *
На другий день екскаваторник Микола Павлович Молибога почав вибирати землю навколо бліндажа. Відійшло кілька навантажених автомашин, і на дні котлована лишилася тільки купа дерева, а згодом і цього не стало. Котлован збільшився, став глибшим, ніхто і не сказав би тепер, що саме тут був фронтовий бліндаж…
Та легше розрівняти землю, ніж викинути з пам'яті оту всю подію. І на роботі, і ввечері в гуртожитку то один, то другий згадував солдатський лист і солдатського сина, поглядали скоса на Молибогу: «Чи ти, чоловіче добрий, і досі ні до чого не додумався, що відмовчуєшся?»
А Молибога хоч і мовчав, але й сам був у полоні якихось незрозумілих почуттів, викликаних знайомством із сім'єю Левадних. «Це ж і я мав би сина чи дочку отакого віку», мимоволі спадала думка. Згадував довоєнний сороковий рік і те, як молода дружина крадькома, без його дозволу, позбулася материнства. Нічого не залишилося ні в нього, ні в неї від першої любові. Нічого, крім, хіба, спогадів. Чому вона завжди іронічно мружилася? На третій тиждень після того, як взяли його в армію, виїхала Василина з села, десь за Уралом влаштувалася на заводі. Писала йому про все відверто і того не приховала, що подружила з іншим… Просила не сердитись на неї, бо не сама вона, мовляв, винна, життя так склалося. Чимало гарних жінок зустрічав потім Микола Молибога, та правду, мабуть, кажуть, хто на гарячому обпікся, той і на холодне дмухає. Жодній не вірив, до жодної не дозволяв собі звикати; парубкував, остерігаючись пастки. Мандрував по світах з стрілецьким полком, стояв після війни за Карпатами, а демобілізувався в Києві. І в гаражі, де був спочатку, і в бригаді підйомних механізмів колишні солдати довго називали його за звичкою гвардії старшиною, але згодом старі знайомі роз'їхалися по інших будовах і став Молибога для новаків дядьком Миколою, або Миколою Павловичем. Рік минав за роком, не вгледів, як розміняв сороковку… Тепер було вже повних сорок два… І в снах Миколі Павловичу Молибозі ввижалося, що так він і житиме завжди між нежонатими, кочуватиме з гуртожитка в гуртожиток, ні від кого не залежний, вільний, мов перекотиполе. Де захоче – зупиниться, а там знову на нове місце. Ні турбот, ні обов'язків. Бо й виростав круглим сиротою і тепер – сирота…
Може, тому й сприйняв він так гостро горе чужої сім'ї, що й сам не знав ніколи справжнього сімейного щастя?
Стривожене, смутне обличчя Галини Дмитрівни Левадної знову й знову виникало перед ним. Згадував її такою, якою побачив у першу мить – з засуканими рукавами, підперезаною синім фартухом. Щоки палахкотять, і на переніссі зібралися дрібненькі краплинки поту. І про хлопця думав – красень! Великі, як і в матері, виразні очі. Якби тільки не напускав на них холодного туману, не прищурювався на кожного без потреби…
Він, Молибога, щиро бажав Галині Дмитрівні добра і тому, думаючи про Валерія, мимоволі ставив на його місце Петра. Отакого б їй сина! У Петра і в гуртожитку висить над ліжком портрет матері-скромної сільської трудівниці.
* * *
Галина Дмитрівна дуже здивувалася, коли Федір Прокопович удруге привів людей з будівництва.
– Трудівнице моя, знову чуже переш, – показав Федір Прокопович на купу білизни біля ночов. – Бачу, бачу. Та ми, власне, не збираємося тобі заважати. Нам твій Валерій потрібен, за ним прийшли.
– Валерій?
– Еге ж. Дізналися ось товариші, що він з боксу розряд має. За тренера його хочуть…
– Який з Валерія тренер…
Микола Молибога втрутився в розмову.
– Нам, Галино Дмитрівно, аби почати, молодь зацікавити, – і, глянувши на здивовану жінку своїми нехитрими очима, признався. – Є надія, що і йому корисно з нашими хлопцями познайомитися. Правда ж, Федоре Прокоповичу?
Старий арсеналець згідливо хитнув головою.
– На будівництві професій, професій. А скільки машин – бульдозери, екскаватори, крани. Дивись, і Валерій якусь машину нагляне. Коротше кажучи, задумали ми, Галино Дмитрівно, ось яку справу…
І Федір Прокопович почав розповідати, з чим навідалися до нього оці двоє – Микола Павлович і Петро. Відтак усе швидко з'ясувалося. Виходило, що бокс служитиме мотузочкою, яка, можливо, зв'яже Валерія з хлопцями-будівельниками. Ну, а далі вони ознайомлять Валерія з своїм життям, роботою…
Галина Дмитрівна, все ще дивуючись, уважніше почала приглядатися до гостей. Чому вони раптом зацікавилися долею Валерія? Невже знайдений у бліндажі лист так розворушив їхні серця?
Пригадала, Федір Прокопович не раз гаряче обіцяв приборкати Валерія і навіть лаявся з ним. А які наслідки?
Зупинила свій погляд на старшому з будівельників. Він сидів спокійно, зрідка допомагаючи якимсь словом Федорові Прокоповичу. Чітко окреслений профіль, високе чоло, прямий і гострий ніс, до синього блиску поголене підборіддя. Великі руки лежали на колінах, і на правій поблискував золотий перстень…
«Тепер ці… – продовжувала думати, похитуючи головою. – Один сам сім'янин, другий – дитина, як і Валерій; набридне їм, дуже швидко набридне опікати чужого та ще й неслухняного».
А вголос, коли Федір Прокопович нарешті змовк, сказала:
– Добрі ваші наміри… Не знаю, як і дякувати… Та одна біда – Валерій мій… – і не докінчила, не знайшла відразу потрібного слова. – Ось Федір Прокопович скільки часу і сил витратив, поки влаштував його у себе на заводі. А чим скінчилося? На весь «Арсенал» осоромився хлопець, прогульником став.
– Було, було… – підтвердив старий. – Мені теж додому дзвонили, красненько дякували за хрещеника.
– Ну от, чуєте… – Галина Дмитрівна заламувала пальці. – Не вірю я… Ніяк уже не діждуся, коли його в армію візьмуть. Може, хоч там…
– Ого! За ці два роки все з ним може трапитися. Спокусливого в житті багато, Галино Дмитрівно. І хибних стежок теж, – Федір Прокопович енергійно відсунув попільничку, яка стояла перед ним на столі. – Я так думаю, нехай оці добрі люди роблять, що надумали, нехай…
У двері постукали. Знову, як і того разу. Молибога згадав: «Це я навчила, так завжди стукав Михайло». У вухах Молибоги забриніли маршові такти…
– Син… – жінка провела руками по обличчю, ніби насухо вмилася, пішла відчиняти.
– Безневинно страждає, – кинув їй услід Федір Прокопович. – Любить його і боїться. Власної дитини боїться… Таке ви, добрі люди, чули?
Валерій раніше за матір з'явився в дверях. Плащ-пальто на ньому розстебнуте, в пухких губах – укорочена цигарка.
– Давні знайомі?.. Фізкультпривіт!
– А вони до тебе, Валерію… – поспішила пояснити Галина Дмитрівна.
– До мене? – обернувся до неї хлопець.
– Еге ж, справа є… – підтримав Левадну Федір Прокопович, але в тоні його відчувалася різкуватість.
Микола Павлович спокійно простягнув хлопцеві руку.
– Моє прізвище Молибога, не забув?
– Здається, ні, – погордливо виструнчився Валерій. – Чим можу служити?
Вони довго тисли один одному руки, наче випробовували, хто сильніший.
– А ти справді фізкультурник! – похвалив Молибога. – Недарма значок боксера носиш. Який розряд?
– Третій у напівсередній вазі. А хіба що?
Микола Молибога звернувся до Петра.
– Чув? Те, що нам треба!
– Ти хоч роздягнися, – нагадала мати.
– Встигну.
– Ми не самі від себе прийшли, – продовжував Молибога. – Мешканці гуртожитку послали. Як почули, що ти боксер, так і причепилися. Ідіть, кажуть, і попросіть, щоб і нас навчив. Дуже потрібне діло для будівельника – бокс!
Валерій стрельнув очима на Молибогу – не повірив, що той говорить серйозно. Потім подивився на матір. Ні, все ніби гаразд, з ним не жартують. Але сумніви не залишали його. Тоді він повернувся до наймолодшого, до свого ровесника Петра.
– А хто тобі сказав, що я боксер?
Петро не розгубився.
– Твоя мати ще при першій зустрічі… Ну, а як ти цигарки діставав, коли приходив на бліндаж дивитися, ми й значок побачили. Він у тебе над лівою кишенею причеплений…
Вогник самоповаги блиснув в очах Валерія. Губи ворухнула посмішка.
– Ну то як? – приязно запитав Молибога.
Валерій скинув пальто. Груди у нього зовсім не «боксерські», плечі округлі. Але над кишенькою піджака справді виблискує бронзовий значок. Федір Прокопович дивиться на Валерія, як завжди, скептично, а той спохмурнів, попрямував до столика в кутку кімнати.
– Ви що ж, думаєте, по блату у Валерія Левадного значок? Ось, дивіться… Документик… І ось… – розгортав перед гостями газети із звітами про зустрічі на рингу, показував зароблені почесні грамоти. – А на знімку пізнаєте? Хто це? Ну, переконалися? – задерикувато вимахував паперами перед носом Федора Прокоповича.
Той ображено відсторонив Валерія.
– Навчися хліб заробляти, отоді й хизуйся, – сказав він із серцем. – А в лице мені не лізь, не прискай і таке інше!
Повертало на сварку. Галина Дмитрівна прикусила губу, погляд її був звернений з надією на Молибогу: тільки він, тільки цей врівноважений, спокійний чоловік уміє розмовляти з Валерієм, як з рівним, і не підвищеним голосом, не криками, а розумом підкоряє собі хлопця.
– Я згадав одного знаменитого штангіста, – почав Молибога, – на весь світ знаменитого. І знаєте, Федоре Прокоповичу, – звертався він до старого арсеиальця, а стежив за Валерієм, – ким працював штангіст? Звичайним вантажником. Еге, не дивуйтеся. Хліб давала йому праця вантажника, а спортивну славу – штанга. Штанга не заважала людині виконувати суспільно-корисну роботу. Чому ж вам здається, що шкіряна рукавиця зіпсує наших хлопців?
Але той не міг заспокоїтися, неширокими кроками вимірював кімнату і з-під лоба поглядав на Валерія.
– Спорт, щоправда, забирає багато часу, але й здоров'я додає. До того ж спортсмени, я маю на увазі справжніх, серйозних любителів спорту, не курять, не п'ють. Їм потрібні бездоганне серце і легені. Правда ж, Валерію?
Коробка з цигарками, яку тільки-но витяг Валерій, знову зникла в кишені. Петро, між іншим, теж перестав набивати люльку.
Валерій озирнувся; сліди внутрішньої боротьби виразно позначилися на його зовсім юному обличчі. Всі замовкли, чекаючи, що він скаже Молибозі. Та ось вузенькі брови сіпнулися, плечі піднялися, вуста склалися ніби для посмішки.
– Я… Що ж… Тільки інвентар потрібен.
– Інвентар придбаємо. Ти нам тільки списочок склади, – підхопив Молибога і простяг хлопцеві руку. – Домовилися? Гляди ж, не передумай.
Галина Дмитрівна полегшено зітхнула. А Федір Прокопович демонстративно пускав під стелю кільця диму, і видно було, що він не вірить ні в бога, ні в бокс.
* * *
Міська вечірня газета пророкувала на завтра потепління, але, всупереч прогнозам, почав падати сніг – увечері навколо ліхтарів з'явилися білі мухи, і небо висівало їх дедалі більше й більше.
В таку пору виходив з дому Валерій Левадний. У чемоданчику він ніс великі, ніби надуті, рукавиці, шкіряні напульсники, якусь книжку. Аж на самому дні лежала його «одеська» кепочка з власноручно укороченим козирком.
Галина Дмитрівна двічі обмотала йому шарф навколо шиї.
«Пішов… Мабуть, як завжди, навпростець. Ще трохи, і сяде в трамвай. Хоч би недовго довелося чекати трамвая».
І знову трепетала, а що як вернеться з півдороги? Або навіть зараз – від трамвайної зупинки?
Прислухалася до кожного звуку в коридорі. До приглушених кроків за вікном. До биття власного серця.
Потім трохи заспокоїлася. Сіла коло вікна з його сорочкою в руках Відпорювала старий комірець. А думками була в трамваї. Там холодно. Шибки запорошені – не видно ні вулиці, ні будинку. Як же вони не догадалися приїхати за ним – хоч би цей перший раз? Та ні, добре, що не приїхали. Нехай сам… Нитку підрізала. Крапелька крові на пучці – пусте! Поки він зробить там своє діло, новий комірець буде пришитий. Він же так любить сорочку в дрібну клітинку…
Цокають ходики на кухні, лине час… Трамвай не боїться вітру, а сніг хоч і падає, та, мабуть, відразу ж тане. Такий сніг не страшний трамвайникам. Валерій дістався, певно, до місця і тепер…
Враз нова тривога охоплює жінку: а що як його не чекають? Як виявиться, що даремно поїхав Валерій – піхто не зібрався? Сніг. Вітер. Негода. Люди напрацювалися, їм не до… іграшок. Надовго тоді охолоне Валерій, нічим його вдруге не заманиш на будову…
Перед нею виринуло спокійне, трохи задумливе лице. Острижена, мов у солдата, голова. Високе чоло. «Яке в людини смішне прізвище», подумала з теплотою. І відчула, що спогад про Молибогу вплинув на неї, як ліки: ну, звичайно, хлопці там серйозні, даремно слів на вітер не кидають. Валерко в ці хвилини уже надів, мабуть, свої шкіряні рукавиці і пританцьовує, як це він любить робити, завдаючи ударів удаваному противникові…
Клопіт їй з Валерком, – неслухняний він, легковажний. До людей надмірно холодний. Старших не поважає. Ні з ким, навіть з матір'ю, не рахується. Такий… А все ж син. Єдиний. І нема на цілому світі ріднішої за нього людини. Її тіло, її кров. Заради нього відмовилася від особистого життя, не захотіла вітчима для Валерка. Траплявся один… Свій-таки, недалекий сусіда. І батьки покійного Михайла горою за той шлюб стояли. Та ні, не пішла… Тринадцять літ без чоловіка, як та пташка без крил. Михайлів одяг у шафі наскрізь нафталіном пропах, дожидаючи, поки у Валерка поширшають плечі, довшими стануть ноги… Або ні, поки вивітряться дурощі з його голови…
Ех, Валерко, Валерко! Скільки, справді, завдаєш ти горя матері, скільки неприємних роздумів тривожить її! А матері ж твоїй тільки тридцять сьомий пішов…
Летить думками Галина Дмитрівна на далеку околицю, бачить заметений снігом котлован, потемнілі, вкриті пліснявою стіни бліндажа… Прасує сорочку синову, старанно розрізнюючи зморшки на ній… Якби отак можна було розрівняти, випрасувати, як скатерку святкову, сіре полотно її життя!
Скиглить вітер, жбурляє у вікна сніговицею. Обезлюдніла вулиця, лише поодинокі перехожі з'являються в полі зору.
Пора їй спати. Ось поставить Валеркові вечерю на столі, щоб не шукав, і ляже.