Текст книги "Сліди на тротуарі"

Автор книги: Віталій Петльований

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Минув ще день. Стежили за кожним об'єктом. Нарешті, надійшов не зовсім певний сигнал: до Тетяни прибігав якийсь підліток, а потім туди ж прийшла ціла компанія: кілька жінок і чоловіків. Пили горілку, співали. Серед них, правда, Кості не бачили, але через те, що в хаті було багато сторонніх людей, за нею стежили ще уважніше. У всіх, хто займався цією справою, була фотографія Кості Воробйова. Якби він з'явився, його впізнали б навіть серед ночі.

Раптом Волоський одержав коротку записочку від оперативного працівника: «Є».

Хату оточили. Майор Дмитрук, старший лейтенант Волоський і ще двоє зайшли в квартиру і перевірили у всіх присутніх документи.

Шукали скрізь, де можна було сховатися: на горищі, в погребі, у шафах, навіть у печах. Кості не було.

Вийшли з хати ні з чим. Сигнал виявився неточним.

Старший лейтенант Волоський згадував, як перелякалася Тетяна, коли вони, прийшли. Майор Дмитрук з товаришами оглядав садибу, вивчав стежки, якими можна було пройти непомітно, поза хатами.

Хвилин через десять старший лейтенант Волоський один верну вся у двір і підійшов до дверей так, щоб його не можна було бачити у вікно. Рвучко відчинив їх, кинув очима по кімнаті. І виразно побачив біля стіни під вішалкою ноги у великих черевиках. За мить ноги зникли за одягом, але було пізно.

– Виходьте, Воробйов. Годі гратися в піжмурки, виходьте.

Заворушилися пальта, на долівку впала чиясь шапка. З-під вішалки показалася лисіюча голова, гострі плечі.

Костя Воробйов не піднімав рук угору, але видно було, що й не збирався чинити опір.

Верескливо крикнула Тетяна. Костя гаркнув на неї.

– Цить! Збери краще харчі у дорогу…

Старший лейтенант Волоський подав йому грушеву палицю, яку взяв із собою.

– Ваша?

Костя Воробйов глянув на палицю і невесело посміхнувся:

– Сама знайшла хазяїна, клята!

КРАСУНЯ З «ВЕСЕЛОЇ ЖАБИ»

Лейтенант міліції Лоза виїхав на місце пригоди. В робітничому гуртожитку серед білого дня сталася крадіжка. Сусіди посвідчили, що приблизно о третій годині дня проти їхнього будинку стояла коричньова «Победа». Хто в ній приїхав, до кого – з'ясувати не пощастило. Мабуть, «пасажири» не дуже-то хотіли потрапляти людям на очі.

Потерпілий нікого не підозрівав.

Лейтенант Лоза вперше мав справу з такими випадками. Це була звичайна крадіжка, грабіжники, очевидно, добре знали, що в кімнаті нікого нема, і скористалися з цього.

Один за одним були допитані мешканці кімнати. З'ясувалося, що в робітника Дюженка було нове шкіряне пальто і що зовсім недавно він придбав акордеон. Речі зникли. Злодіїв треба було негайно шукати.

У великому місті дуже важко знайти потрібний слід, тим більше, що майже нічого вартого уваги злочинці після себе не залишили. Ми вживаємо слово «майже», бо лейтенант Лоза все ж мав маленький «резерв» спостережень. На планці внутрішнього замка дверей добре видно слід інструмента, яким його пошкодили. Старанно придивившись, лейтенант прийшов до висновку, що такий слід міг бути зроблений лише після того, як двері було відімкнено. Навіщо ж злодієві знадобилося це робити? Щоб збити слідство з пантелику?

Лейтенант відгвинтив замок, витяг механізм. Так, його передбачення підтвердилося. Механізм спершу відімкнули ключем, а потім навмисне пошкодили.

Цей козир лейтенант поки що тримав у таємниці.

Під одним з трьох ліжок у, кімнаті стояв великий дерев'яний сундук з висячим замком. Сундук був замкнений. Лейтенант попросив власника сундука відімкнути його. Як він і сподівався, нічого цінного в сундуку не лежало. Отже, злодій чи злодії, мабуть, раніше знали про це і тому сундуком не цікавилися.

Знов і знов розмовляв лейтенант із свідками. Всі мешканці кімнати, як і їхні сусіди по коридору, заслуговували на довір'я. По кілька років працювали на одному виробництві, добре заробляли, ні в чому поганому не були замішані. Ніхто з них не мав навіть найменшого сумніву щодо чесності іншого. На всі запитання, кого можна підозрівати, люди категорично відповідали: «З наших – нікого».

Сказавши потерпілому в присутності інших, що надії відшукати злочинців і повернути крадене, на жаль, нема, лейтенант Лоза пішов.

Та й у дорозі, і потім у себе на службі лейтенант перебирав у пам'яті подробиці. Пригадував, як реагували на його запитання. Ні, серед тих, з ким він розмовляв сьогодні, злочинця не було. Тоді, може, варто познайомитися з особами, які відвідували цю кімнату?

Він вирішив з'ясувати, хто саме бував тут гостем. Переглянувши заяву потерпілого, лейтенант Лоза підкреслив олівцем рядки, де вказувалося, що акордеон, випущений на Калузькій фабриці, має вісімдесят басів, що він чорного кольору і на двох замках. На облицюванні є напис: «300 років».

«Акордеони найчастіше продають через комісійні магазини, – міркував лейтенант. – Але є й інші шляхи – через музикантів, настройщиків, майстрів по ремонту. Київ – велике місто, і треба побувати в багатьох місцях… А де гарантія, що ці мандрівки принесуть якісь наслідки?»

Була ще в його резерві коричньова «Победа». Приватна чи державна? Погано, що люди не запам'ятовують у таких випадках ні номерів, ні серії. А коричньових «Побед» у Києві тисячі. Отже, і цим «ключем» таємниці не відкриєш.

У професіонального працівника карного розшуку, – а лейтенант Лоза давно присвятив себе цій справі, – виробляється звичка думати під час розплутування якоїсь справи тільки про неї. І на роботі, і дома, навіть уже в ліжку він старанно відбирав факти, складав нові й нові варіанти, шукав шляхів, якими поведе розслідування. Пошкоджений замок не давав йому спокою. Як артист входить у чужу роль, у чуже життя, так лейтенант Лоза ставив себе в думці на місце злочинця. Ось він уже в кімнаті, до якої зайшов тихо, без шуму, без стуку. Взято найцінніше, треба спішити до машини. Але ні, треба пошкодити замок, бо інакше… Хто міг згадати в цю мить про майбутніх слідчих? Тільки професіональний злодій. Такою передбачливістю і пунктуальністю в реалізації своїх намірів відрізняються тільки досвідчені майстри темних справ. Отже, виходить, крадіжку вчинили не випадкові люди.

У злочинця був ключ, і йому не хотілося, щоб про це догадалися. А в кого міг бути ключ? У знайомого. У того, хто не раз бачив ключ і мав можливість підібрати точнісінько такий.

«Ключ. З нього й почнемо», вирішив лейтенант Лоза.

В гуртожитку, куди Лоза прийшов через два дні, всі вже потроху заспокоїлися. Навіть потерпілий махнув рукою, мовляв, нічого не поробиш. Декого здивувало, що лейтенант цікавиться ключем. При чому тут ключ, адже замок зламано?

Ключів було три. Всі вони є, і ніхто нікому не давав. От хіба прибиральниця…

Прибиральниця нічого нового не сказала. Лоза записав тільки те, що два-три місяці тому до одного з мешканців, здається до Романця, сюди приходила дівчина, з якою він дружив і яку називав своєю нареченою. Та дівчина навіть ночувала в гуртожитку, коли мешканці кімнати були на нічній зміні.

Лейтенант Лоза довго розмовляв з Романцем. Свідчення прибиральниці підтвердилися. Романець справді деякий час був у досить близьких відносинах з студенткою консерваторії Нелею. Він мав одружитися з нею, і не його вина, що цього не сталося. Неля розлюбила його? Можливо. Це трапилося тому, що він старший, за неї. Чи давно останній раз він бачив Нелю? Давненько. Він бачив її в літньому кінотеатрі з якимсь юнаком. Потім, правда, бачив не раз в універмазі і знову з тим самим юнаком. Очевидно, юнак і був причиною їхньої розлуки…

Що ж, довелося побувати і в консерваторії. Серед студентів не знайшлося дівчини з таким ім'ям. Може, Романець помилився або дівчину звали інакше, а вона сама вигадала собі «красивіше» ім'я?

Нова зустріч з Романцем примусила лейтенанта ще раз піти в консерваторію. Романець точно знав, що дівчина вчилася там і що її звали Нелею.

«Неля, Неля, – згадувала секретарка консерваторії. – Може, вона раніше вчилася у нас?»

Витягли старі списки. В одному з них під номером 27 стояло прізвище студентки першого курсу на ім'я Неля. Секретарка дістала скорозшивач з наказами по консерваторії і незабаром дала точну довідку. Ця студентка, справді, поступала в консерваторію, але її виключили за невідвідування занять.

Лейтенант записав Нелину адресу.

Вже коли він виходив, секретарка наздогнала Лозу.

– Я знайшла її атестат і інші довідки. Ваша Неля оригінальна особа. Вона навіть не поцікавилася своїми документами, залишила їх на пам'ять!

… Ось і потрібна вулиця. Старовинний будинок на два поверхи. Балкони на вулицю. Двір з квітами. Двірничка веде незнайому людину в квартиру номер три і нашвидку розповідає:

– Колись вони здавали кімнату. А тепер… Не знаю, дівчина у них на виданні, і жених, слава богу, вже є. Навряд, щоб вони вас пустили…

– Але надійна людина точно вказала мені цю адресу.

– Мабуть, кербуд? – перепитала двірничка. – О, він добре знає що і як! Якщо кербуд, то, значить, здають.

Лейтенант Лоза обережно постукав. До нього вийшла немолода жінка з хворобливим обличчям.

– Я відносно кімнати. Приїхав на курси, і от ніде жити.

– А ми не здаємо, – придивляючись до гостя, якось непевно відповіла жінка. І відразу ж запитала: – Вам надовго?

– На шість місяців.

– Держава платитиме чи ви самі?

– Частково установа, частково я. Дивлячись скільки.

– Жаль, у нас нема кімнати, – повторила жінка, але дверей поки що не зачиняла. – Якби дівчину – ще б сяк-так. У мене дочка, жили б в одній кімнаті. А так… Дуже шкодую, але нічим допомогти не зможу.

Лейтенант Лоза вдався до нового маневру.

– То, може, ви або ваша дочка щось порадите… Приїжджому важко орієнтуватися в такому місті. Я б віддячив…

– О, що ви! Що ви! – замахала на нього руками жінка. – Ми б і так допомогли. Але з квартирами біда… Та й Нелічки нема.

– Я згоден почекати. У Нелі є подруги, товариші, може, десь знайдеться кімната або хоч куток.

Нелина мати ще раз оглянула Лозу і, трохи подумавши, запросила його в кімнату.

– Не знаю тільки, чи дочекаєтеся. Вона в мене як вихор. Подруг багато, одна тут живе, інша там, інколи з ранку до вечора бігає.

– Хіба ваша дочка не працює?

– Ні. Поки що. Вчилася, але захворіла, і лікарі порадили тимчасово залишити навчання.

Лейтенант Лоза присів на запропонований йому стілець, готовий, здається, чекати хоч до пізньої ночі. Нелина мати дістала з етажерки альбом, рукою витерла з нього пил.

– Оце вона, моя Неля. Бачите, яка?

Перед лейтенантом було гарне дівоче обличчя. Великі очі, бант у волоссі. Десятикласниця. А ось ця сама дівчина в колі студентів. Фотографію зроблено біля будинку консерваторії.

Потроху розговорилися.

Нелина мати з гордістю вихваляла талановитість Нелі, її веселу вдачу і нічого не згадувала про хворобу; те, що Неля кинула навчання, очевидно, не дуже її непокоїло.

Лейтенант Лоза обережно запитав:

– Мабуть, уже й наречений є? Такі дівчата довго не засиджуються.

Похвала прийшлася матері до душі. Вона навіть усміхнулася.

– Є й женихи. Та ми не поспішаємо. Неля вийде заміж тільки за людину серйозну, забезпечену. А то що за життя – побралися і в обох ні кола, ні двора, ні професії.

Через деякий час, помітивши, з якою цікавістю придивляється гість до інших Нелиних фотографій, мати й собі запитала:

– А ви на які курси?

– Я на педагогічній роботі, – сказав лейтенант Лоза і не збрехав, бо він справді мав диплом учителя і свою роботу в органах міліції теж вважав до певної міри педагогічною, тільки в особливих умовах.

– Не дуже вигідна професія. Робота нервова, а зарплата невелика, – висловила свою думку Нелина мати.

Так вони просиділи години півтори. Лейтенант Лоза встиг оглянути кімнату, в якій сидів. Усі речі були старовинні, підібрані зі смаком. Підлогу покривав дорогий килим, куплений, очевидно, недавно, бо такі китайські килими з'явилися тільки останнім часом. За склом шафки лежав золотий наручний годинник. Новий телевізор і поруч радіола. Живуть в достатку. Господиня згадувала свого чоловіка інженера. Він помер два роки тому. Заробляв добре, але, на жаль, майже не жив з ними разом. Весь час перебував у довготермінових відрядженнях. Так і вмер десь на півночі. Чужі люди поховали його.

Нарешті, прийшла Неля. Лейтенант відразу пізнав її. Тільки на фотографії дівчина виглядала якоюсь кволою, а насправді обличчя її пашіло здоров'ям.

– Де ж у нас зайва кімната? – здивувалася Неля, почувши від матері про гостя.

– От і я кажу – ми не здаємо, – підтвердила мати, – але товаришеві ненадовго, і він просить нашої допомоги.

Неля принесла з собою невеличкий чемодан і спершу поставила його біля дверей, але тут же передумала і віднесла в сусідню кімнату.

– А скільки ви платитимете? – запитала вона. – В Києві житло дороге.

Він сказав, що платитиме за згодою.

– Карбованців двісті, не менше, – уточнила Неля. – І то щоб не прописуватися.

– Як же так? – здивувався він.

– А так. З пропискою ніхто не впустить. А без прописки… ще сяк-так можна. За рекомендацією, звичайно.

– Ви мене порекомендуєте?

Неля засміялася.

– Це залежатиме від вашої поведінки.

Потім вона знову заспішила, почала кудись збиратися. Коли Неля вийшла в другу кімнату, мати пояснила:

– У кіно. Там її женишок чекає. А я вам скажу – гріш йому ціна, тому женишку. За п'ятсот карбованців спину гне та ще й жінку брати збирається. Пусте діло.

Лейтенант Лоза сказав, що й він піде «за одним рипом», якщо Неля, звичайно, не заперечує.

– Тільки недалеко… – дозволила вона. – Мій кавалер дуже ревнивий, а він чекає за рогом.

Вони дійшли, як умовилися, до рогу, потім лейтенант попрощався з дівчиною. Домовилися, що він через кілька днів зайде по відповідь.

Дівчина звернула в скверик. Лейтенант Лоза прискорив крок. Бачив, як хлопець, що наблизився до неї, передав маленький пакуночок, загорнутий у папір. Неля поклала пакуночок у сумочку. Лоза ще ближче підійшов до них.

– Тут усі? – запитала Неля свого супутника.

– Аванс, – відповів той. – Решта пізніше.

– Клятий барига, знову крутить, – незадоволено сказала Неля.

Потім до лейтенанта Лози долетіли окремі Нелині фрази: «Десять годин – гроші на бочку. Іди скажи. Інакше ми… Й баригу труснемо».

Лейтенант знав: кличку «барига» носять покупці краденого. Тепер для Лози дуже важливо було простежити, де живе цей Нелин наречений. Десять годин… Ранок чи вечір мали вони на увазі? Якщо вечір, то, значить, хлопець піде до бариги сьогодні…

Вони йшли вулицею в бік центра. Лоза віддалік стежив за ними. Він бачив, як обоє ввійшли у вестибюль кінотеатру і хлопець став у чергу. Лоза глянув на годинник: вони могли взяти квитки на сеанс дев'ять тридцять, Отже, до десяти не звільняться і, значить, до бариги підуть не сьогодні…

На початку одинадцятої години він знову був біля кінотеатру. Тією ж самою дорогою Неля і супутник верталися до Нелиного дому. Трохи постояли, потім хлопець пригорнув Нелю до себе. Але дівчина відштовхнула його. Хлопець почекав, поки дівчина зникне, і собі подався додому. Лейтенант Лоза не випускав його з поля зору. Він бачив, як хлопець увійшов у під'їзд нового будинку і зник у глибині двору.

«Що ж, – подумав лейтенант. – Справа ця варта заходу. Доведеться і завтра побувати тут».

З дому він подзвонив:

– Прошу попередити моє начальство, – сказав він знайомому капітанові-черговому, – що я, можливо, спізнюся. Треба буде прогулятися за одним…

– Все ясно, – відповів капітан. – Бажаю успіху.

* * *

Нелин знайомий вийшов від бариги в поганому настрої. Він щось бурмотів собі під ніс, лаявся. Постояв біля дверей і знову зайшов у них. Лейтенант Лоза і собі пішов за хлопцем. Він опинився у напівтемному коридорі, потім почув голоси десь ліворуч за тонкою перегородкою і зупинився. Голоси замовкли. Відчинилися низенькі двері, і Лоза побачив перед собою невисоку людину з кошмою чорного волосся на голові, В глибині маленької кімнати стояв біля вікна знайомий лейтенантові хлопець, жених Нелі.

– Вам до кого? – запитав чорноголовий.

– До вас, – упевнено промовив лейтенант Лоза. – Можна?

– Заходьте, будь ласка, – зніяковів чорноголовий, пропускаючи лейтенанта.

Очі в лейтенанта радісно блиснули: він побачив на ліжку поруч з купою подушок чорний акордеон. Був переконаний, що це той самий, Калузький, на вісімдесят басів з написом: «300 років».

У кімнаті пахло клеєм, фарбами, на столі лежали перламутрові пластинки, струни та інші деталі акордеонів. Неважко було догадатися, що барига, до якого прийшов Нелин дружок, маскувався під майстра по ремонту акордеонів. Цим і вирішив скористатися лейтенант Лоза.

– Я з Будинку культури. Хотів би домовитися з вами про ремонт кількох акордеонів.

– Будь ласка, будь ласка, – з якимсь полегшенням промовив хазяїн квартири і запросив гостя сідати.

– Мені б хотілося, щоб ви на місці оглянули, – вів далі Лоза. Він підійшов ближче до ліжка, погладив рукою акордеон. – Чудовий. Можна подивитися?

– Це ось товариш приніс, – пояснив майстер, – настроїти просять.

Лейтенант Лоза обережно взяв у руки чорний акордеон. Розтяг міхи, взяв кілька акордів. Як згодилося лейтенантові те, що він колись, ще підлітком, трохи вчився грати!

Але лейтенантові довелося розчаруватися. Акордеон був випущений не Калузькою фабрикою, а якоюсь іноземною фірмою.

– Тепер і вітчизняні такі є, – сказав лейтенант Лоза, – вірніше, схожі на ці. Калуга випускає.

– Знаю. І з Калузьким доводилося мати справу, – похвалився майстер.

– Давно пора переходити на свої, – вів далі Лоза. – На жаль, їх ще мало.

Хлопець од вікна встряв у розмову.

– На руках легше купити, як у магазинах, – сказав він.

«Ага, клюнуло», подумав лейтенант.

– Нам уже готівкою дозволили платити, а не знайдемо, – звернувся лейтенант до юнака. – Може, ви допоможете? Ми б узяли два-три. Саме до олімпіади готуємось.

Хлопець подивився на майстра, потім перевів погляд на лейтенанта Лозу і нарешті насмілився.

– Один у мене є. Вірніше, не у мене, а у мого дружка. Він може продати.

– Та це ж чудово! – зрадів лейтенант. – Бачите, як мені пощастило. Може, й могорич сьогодні розіп'ємо?

Майстер незадоволено покрутив головою.

– Не знаєш, продає він чи вола крутить, а обіцяєш.

– Продає, – упевнено сказав хлопець. – Якщо хочете, ми вам додому принесемо.

Лейтенант згодився.

– Тільки не додому, – сказав він. – А до Будинку культури.

Назвав адресу. Він чекатиме в кабінеті директора. Уточнили час, поговорили про ціну. Лоза підморгнув хлопцеві.

– Ти ж даси і мені заробити?

– Ще б пак, звичайно.

З майстром домовилися на післязавтра. Лейтенант сам зайде по нього.

І в той же день о шостій годині, як умовилися, хлопець, що назвався Саньком, приніс у мішку чорний акордеон. Лейтенант Лоза сидів на дивані в кабінеті директора Палацу культури і задоволено потирав руки. Це був, нарешті, Калузький акордеон, на вісімдесят басів, з написом «300 років». Точнісінько такий описано в заяві потерпілого.

– Нам треба скласти акт про купівлю і вказати ціну. На випадок ревізії. У тебе якісь документи є?

Санько незадоволено відповів:

– Які там документи!

– Без акта нічого не вийде, бухгалтерія грошей не видасть. А в акті обов'язково треба вказати серію і номер паспорта, твою адресу.

Санько сказав:

– Тоді діла не буде. Ніяких актів. Або так беріть, або розійдемося, як у морі кораблі.

– Е ні, брат, розходитися нам нема рації. – І Лоза підвівся. Він дістав з кишені піджака службове посвідчення. – На ось, прочитай.

Санько глянув у посвідчення і побілів.

– Ну й що? А я тут при чому? При чому я? Що вам треба від мене? – розгублено повторював він. – Це ж не мій, дружок один доручив продати, хіба я винен?

– А ми поки що тебе ні в чому не обвинувачуємо. Тут, хлопче така штука трапилася: вкрали у одної людини акордеон. Перевіримо, і все.

– Мене просили, я й приніс. Не мій акордеон, – захищався хлопець.

– Ти не бійся, коли не твій. А може, зовсім і не той, що вкрали.

Хвилин через десять до Палацу культури під'їхала викликана лейтенантом Лозою машина синього кольору. Побачивши на машині червону широку смугу, Санько остаточно втратив рівновагу. Він виходив з кабінету директора, похитуючись, погляд у нього був непевний, як і крок.

Того ж вечора Дюженко підтвердив, що це справді його акордеон, а другий мешканець – Романець – впізнав у Санькові свого суперника.

Так. Здається, коло замкнулося. Тепер лейтенант ні на хвилину не сумнівався, що злодіїв у гуртожиток привела «студентка» консерваторії Неля. А втім, усе це треба було довести…

І тут лейтенантові згадалися інші нерозкриті злочини, коли якась молода жінка, досить приваблива, інтелігентна, виступаючи кожного разу під іншим ім'ям, знайомилася з безсімейними чоловіками, відвідувала їх квартири, а потім у зручну хвилину грабувала їх при допомозі своїх спільників. Чи не Нелиних це рук була справа?

Розслідування тривало.

* * *

Санько розповідав:

– Я, товаришу лейтенант, говоритиму тільки правду. Так, акордеон, як я розумію, крадений. І ви правильно кажете, він не належить тій дівчині, Нелі… Де вона взяла його? Ну, це вже мені невідомо. На жаль, невідомо. Неля… Вона ні з ким не радиться, і я для неї не авторитет. Частіше буває, що хлопець грає, як кажуть, на першій скрипці. А в нас, товаришу лейтенант, навпаки.

– Неля – ваша наречена?

– Майже…

– Що це означає? Ви не переконані, що любите Нелю?

– Я-то переконаний. Але вона… У неї дуже важкий характер. Вона завжди робить навпаки.

– Ну добре. Ваші особисті справи мене менше цікавлять. Я хотів би почути від вас одверту розповідь про акордеон.

– Я сказав усе. Все, що знав. Неля принесла мені акордеон додому. Де вона його взяла, не знаю.

– Що ж, спасибі і за це. Зараз ми повинні будемо зробити очну ставку. Уточніть, будь ласка, коли саме акордеон потрапив до вас? Хто може підтвердити ваші зізнання?

Лейтенант Лоза бачив, як непевно почуває себе Санько. Почувши, що лейтенант збирається зробити йому очну ставку з Нелею, Санько розгубився. Він, очевидно, боявся її.

– У вас немає нічого додати до попередніх свідчень? – запитав лейтенант Лоза, одночасно знімаючи телефонну трубку.

– Підождіть… Дайте мені подумати. Ага, я хотів би… Я буду одвертим до кінця. Акордеон нам винесли незнайомі хлопці.

– З робітничого гуртожитку? – допомагав йому лейтенант Лоза.

– З високого будинку. І Неля щось їм заплатила за акордеон, а мені вона сказала, що ми на ньому добре заробимо.

Лейтенант Лоза встав, пройшовся по кімнаті. Санько стежив за ним очима.

– Ви боїтесь очної ставки? Добре. Очної ставки може й не бути. Тільки давайте домовимось. Кажіть правду. Однаково доведеться за все відповідати. Чим швидше ви признаєтеся, тим краще для вас. Каяття полегшує долю злочинця. Воно свідчить, що людина ще не остаточно зіпсована. Ви готові?

Санько зітхнув.

– Я знав, що цим кінчиться. Мене підвела любов… Тільки заради того, щоб Неля не проганяла мене, я підкорявся їй…

– Я відразу відчув, що ви не безнадійний, хоч і потрапили в погану компанію. Ви можете бути щирим.

Санько недовірливо дивився на лейтенанта. Він вагався. В ці хвилини, коли вирішувалося питання, хто він і чи велика його провина, Санько згадував своє життя… Не перший рік «дружив» він з Нелею. Не один раз грабував квартири. Він, правда, намагався не брати на себе ролі керівника, був тільки виконавцем чужої волі. І це йому до певної міри вдавалося. Ніколи не був ініціатором, ніколи не підшукував «об'єктів», як це робили інші з Нелиної компанії. Чому ж він мав тепер за всіх відповідати? Неля, як він знав, була на волі, а його, бач, загримали. А Неля ж у них «отаман», її частка завжди була найбільшою… О, Неля дуже любила гроші!

Поки Санько роздумував, лейтенант сидів перед ним, перегортаючи сторінки якоїсь справи. Це теж насторожувало: можливо, на отих паперах, що їх переглядає лейтенант, записано більше, ніж Санько збирається їм сказати. Загадкова поява цього лейтенанта у «бариги» саме в ті хвилини, коли там був Санько, свідчила, що за ними стежили. Отже, для арешту була серйозна причина. Що їм відомо?

Його думки знову порушив лейтенант.

– Розкажіть, як ви познайомилися з Нелею? З чого почалась ваша «дружба»?

Розповісти про те, як вони познайомилися? Тут нема ніяких таємниць. Санько готовий розповісти, все, як було.

… У скверику біля кінотеатру імені «Чапаєва» прогулювалася гарненька дівчина. Він, Санько, збирався йти в кіно, а тут, як навмисне, в касі жодного квитка. Що робити? Через хвилину-дві почнеться сеанс, а дівчина прогулюється, і видно, що вона тримає в руці квитки. Хтось, певно, пообіцяв прийти і не прийшов. Може, дівчина продасть зайвий квиток?

З таким запитанням Санько і звернувся до неї.

– Почекайте ще трохи, – сказала дівчина, – якщо подруга не прийде, квиток ваш.

Потім вони разом увійшли в зал і сиділи поруч. Дівчина назвалася Нелею. Сказала, що вчиться в консерваторії. Вона мала свою думку про кінофільм в цілому, про гру окремих акторів. Санько вперше зустрівся з такою розумною дівчиною. Вона йому сподобалася.

Після того вечора вони ще зустрічалися кілька разів у тому ж скверику біля кінотеатру. Дивилися фільми, їли морозиво.

Прийшла осінь. Якось Неля сказала йому:

– Надворі холодно, а в тебе пальто зовсім легеньке. І старе.

– Заробляю мало, всього відразу не купиш, – відповів їй Санько. Він похвалився, що купив нові черевики, калоші. А тепер збирає на пальто.

– Довгенько доведеться збирати, коли тільки на зарплату надіятися, – зауважила Неля. Ніби між іншим вона сказала, що давно хотіла піти з ним у театр або в ресторан, але туди ж не підеш у такому, як у нього, одязі.

Санько провів кілька безсонних ночей, та все ж не знайшов виходу із своєї скрути. Де, справді, так одразу взяти грошей, щоб одягтися краще? І його костюм, і туфлі, і навіть кепку Неля забракувала. Сама вона одягалася завжди модно, на руці в неї був золотий годинник. Куди Санькові до Нелі!

Але не йти на побачення з нею Санько вже не міг. Його тягло до неї, тягло у знайомий скверик. Санько відмовляв собі у всьому, економив на харчах, щоб при зустрічі з Нелею мати в кишені хоч трохи грошей.

Одного разу Неля повела його в «Кукушку», ресторан над Дніпром. Санько здивовано прислухався до її розмови з офіціантом: Неля замовляла найдорожчий коньяк, ікру, заливну осетрину. Він шелестів у кишені четвертною, знаючи наперед, що цих грошей невистачить. Узяв Нелю за руку, прошепотів: «Чим ми платитимемо?» Неля заспокоїла Санька. Розкрила сумочку. В ній він побачив тугу пачку грошей.

Після третьої чарки Санько зробився веселим, дивився на Нелю щасливими, закоханими очима.

Вечеря коштувала більше ста карбованців. Неля заплатила, не моргнувши й оком. Потім вона сказала:

– А тепер танцювати! Ти бував на «Веселій жабі»?

Виявилося, що так Неля називає свій «улюблений» танцювальний майданчик на схилах Дніпра.

– Я люблю тебе, і нам завжди буде добре. Тільки дружба наша можлива при одній умові… – шепотіла Неля хлопцеві, танцюючи з ним.

Неля призналася, що любить розкіш… Їм потрібно багато грошей, тоді життя буде щасливим і веселим. Неля знає, як добувати гроші, і Санько має слухатись її порад. Пообіцяла йому видати аванс в рахунок майбутніх заробітків. Сьогодні вона дасть йому тисячу карбованців, нехай Санько купить собі пальто.

Призначила йому нове побачення в середу на тому самому місці. Наостанку попросила, щоб він привів із собою надійного хлопця…

Санько привів свого знайомого Женьку Семьонова.

Після того, як Санько поручився за Женьку, Неля сказала їм: в одній квартирі лежать дорогі речі. Повний чемодан. Їх власниця померла в дорозі, про це вона, Неля, дізналася випадково. Чому б їм не забрати безгосподарні речі, їх однаково конфіскують. Квартира на замку, нікого поблизу, ніяких свідків. Без риску можна добути багато грошей. От і весь Нелин план.

Санькові зробилося моторошно: вперше почув він таке. Женька теж вагався.

– Боягузи, – сказала їм Неля. – Тоді от що… Ви стоятимете на вулиці, а я сама винесу ці речі. А гроші за них розділимо на трьох.

Вона не дала їм отямитися. Всі троє сіли на таксі і поїхали кудись у Святошино.

На околиці проти одного з будиночків із садком Неля зупинила таксі.

– Я винесу зараз свої речі, а ви почекайте, – сказала Неля супутникам і вийшла.

Її не було хвилин п'ять. Потім Неля принесла два чемодани. Маленький хлопчик, який довів її до хвіртки, весело помахав на прощання рукою.

– От і все, – сказала Неля, підморгнувши спільникам.

– А куди ми тепер? – запитав Санько, який ще тремтів.

– На площу Перемоги, – голосно сказала шоферові Неля.

На площі Неля відпустила цю машину і відразу попрямувала до іншої: хлопці покірливо несли за нею чемодани.

– Речі відвеземо до мене, – пояснила Неля.

– А навіщо ж ми пересідали? – здивувався Санько.

– Дитина, – іронічно зауважила Неля. – Щоб слід заплутати.

– А що в чемоданах? – поцікавився Женька. – Може, там дрантя всяке?

Неля розкрила сумочку.

– Ось вам по сто карбованців. Робота зроблена. Що в чемоданах – побачимо. А це я вас авансую.

Того ж дня вони вже втрьох відвідали «Кукушку». Санько хотів заплатити за вечерю, але Неля іронічно зауважила:

– Хай лишаються вам на цигарки, хлоп'ята, плачу я.

У багатьох квартирах побував Санько за цей час.

Адреси завжди вказувала Неля. Вони грабували старих жінок-пенсіонерок, квартири тих, що виїхали на відпочинок або перебували в лікарнях. Траплялося, що на їхній дзвінок відповідали, годі хлопці вигадували якусь причину, чого вони прийшли, і зникали. Де реалізувалися крадені речі, якою була виручка, ні Санько, ні Женька, ні ще двоє хлопців, залучених Нелею пізніше, не знали. Інколи Неля була щедрою, інколи зовсім нічого не давала хлопцям, пояснюючи тим, що вона багато виплачує «агентурі», тобто тим, хто вказує їй об'єкти.

Якось Неля повідомила, що ввечері вони відвідають квартиру громадянки С. у Пущі-Водиці. Та одержує посилки від сина-офіцера і все складає у скриню…

– Стара з ранку до вечора дома, але це нічого, – умовляла хлопців Неля. – Ми примусимо її мовчати. Я скажу, що їй телеграма, а коли ввійдемо – налякаємо як слід. У когось із вас, до речі, є зброя?

Хлопці перезирнулися – звідки в них зброя? Неля відкрила сумочку, дістала маленький трофейний пістолет.

– Ось, – віддала Санькові. – Стріляти не доведеться. Старенька, як побачить, упаде з переляку.

Женька перший висловив сумнів:

– А як гвалт підніме? Що тоді?

– Тоді ми її отак. – І Неля цупкими пальцями схопила Женьку за горлянку. – Спробуй, закричи…

Він аж почервонів, ледве не задихнувся, так міцно схопила його Неля.

– Ні, ми на це не підемо, – нерішуче запротестував Санько. – За це доведеться відповідати.

Неля розсміялася.

– А за те, що ми раніше робили? Ти знаєш, герой, скільки за останні три місяці одержав у мене? – Неля дістала блокнотик і, знайшовши потрібну сторінку, почала називати цифри – Двісті, потім сто п'ятдесят, потім відразу п'ятсот, іще п'ятсот, аванс на пальто – він теж уже списаний з тебе. Нам з тобою, Санько, відступати пізно. Відповідальність однакова, що за п'ять операцій, що за десять.