Текст книги "Сліди на тротуарі"

Автор книги: Віталій Петльований

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

Залишаючись з Саньком віч-на-віч, Неля, як і раніше, була з ним ніжною, говорила про любов. Санько боявся Нелі, але в ці «неробочі» години йому було з нею добре. Згодом Неля почала запрошувати Санька до себе додому і якось дозволила йому навіть заночувати в неї. Мамі Неля сказала, що це її наречений і що вони скоро одружаться…

Лейтенант Лоза нічого не записував і не тому, що не вірив. Навпаки. Він тепер бачив перед собою не просто злочинця. Ні. Перед ним була людина, яка випадково потрапила на хибну стежку, а потім заплуталася в брудних справах.

– Скільки вам років? – поцікавився наприкінці розмови лейтенант.

– Двадцять три, – відповів Санько.

– А їй?

– Неля на два роки молодша.

– Як це ви могли підкоритися їй? І ви, і ваші дружки? Чим вона «взяла» вас?

– Мене?.. Я полюбив Нелю. А потім, хоч і знав, що вона живе нечесним життям, що вона й мене водить за ніс, а все ж ніяк не міг без неї. Звик…

Можливо, це була тільки хитра гра, але Санько знов і знов повторював версію про свою любов.

Протягом наступних днів лейтенант Лоза заарештував, крім Нелі і Санька, ще двох учасників зграї. Перехресні допити, очні ставки, трус у квартирах заарештованих підтвердили свідчення Санька. На квартирах учасників зграї було реквізовано багато крадених речей: костюмів, дорогих відрізів шерсті, була також вилучена чимала сума грошей.

Неля спершу не визнавала себе винною. Потім під тиском свідчень і речових доказів призналася, що брала участь у зграї, але ніколи не була її керівником, організатором. Нелина мати написала заяву про те, що Неля не повинна відповідати ні за які свої вчинки, бо вона, мовляв, з дитинства душевно хвора… До заяви додала якісь лікарські довідки.

Довелося звернутися до судовомедичної експертизи.

Медики спростували вигадку про Нелину «душевну» хворобу. Довідки виявилися фіктивними.

Всі учасники зграї дістали по заслузі. Потерпілим повернуто речі. Та не тільки в цьому заслуга лейтенанта Лози, який так успішно вів слідство. Красуня з «Веселої жаби», як з'ясувалося, заводила все нові й нові знайомства з юнаками, намагаючись підкорити їх собі, а потім використати, як це вона зробила з Саньком. Цікаво, що серед нових її друзів, яких пощастило розшукати лейтенантові Лозі, двоє були закохані в Нелю і вона з ними фліртувала, називала нареченими і навіть встигла познайомити із своєю матір'ю.

Тільки похилий вік Нелиної матері і відсутність доказів про те, що вона знала про «діяльність» свого дитяти, допомогли їй уникнути лави підсудних.

ЗНАЙОМИЙ ПОЧЕРК

Є кримінальні справи, розслідування яких тягнеться роками. Такою справою у капітана Коваля була одна пригода, що трапилася в Києві. Вночі грабіжникам пощастило пробратися в кімнату, де ніхто не ночував, і вкрасти найцінніші речі, в тому числі унікальні шахи із слонової кістки, що перейшли хазяїнові пограбованої квартири у спадщину від батьків, відомих колись шахістів.

Капітан Коваль, як і завжди, уважно вів розслідування.

Якщо працівникам карного розшуку доводиться визнавати себе безсилими – це надзвичайна подія. Але не можна ж без кінця займатися однією справою, тим більше, якщо час витрачається марно. Доводиться визнати, що слід втрачено.

Та чи означає це, що працівник, якому не пощастило, може зовсім викинути з голови важку справу? Ні, якраз навпаки. Почуття професіонального самолюбства дуже глибоко розвинене у криміналіста. Нові й нові справи потрапляють такій людині в руки, вона добивається успіхів, і потроху товариші по службі і начальство забувають про колишню невдачу. Але той, кому не пощастило, скоріше забуде успіх, ніж свій провал. Так трапилося і з капітаном Ковалем. Десь глибоко в пам'яті надовго зберігся випадок з викраденням унікальних шахів. Минуло чимало часу, а Коваль знову й знову замислювався над справою, яку вважав незакінченою. Він знайомився з шахістами, бував на турнірах, коротше кажучи, не втрачав надії побачити вирізьблені із слонової кістки фігури, про які так багато розповідав йому їх власник.

А втім, справа була не тільки в шахах. Через деякий час після випадку з шахами на різних вулицях сталися схожі на це пограбування. Злодіям-невидимкам вдавалося вночі якимсь таємничим способом відчиняти кватирки, потім вікна і проникати в чужі квартири. Працівники карного розшуку, що вели розслідування цих справ, змушені були, як і капітан Коваль, припиняти кінець кінцем слідство, бо їм не вдавалося натрапити на слід злочинців.

Капітан Коваль вивчав матеріали, подані його колегами. І це допомогло йому. Допомогло принаймні в тому, що, зіставивши кілька фактів, Коваль зробив висновок: злочинці або користуються однаковим способом, або це діє одна зграя. «Почерк» справді був оригінальний. Ніяких пошкоджень, ніякого насильства. І кожного разу грабувалася квартира на другому поверсі. Капітанові довелося побувати на місцях у потерпілих, і він звернув увагу на балкони. Так, пограбовано саме квартири з балконами.

Проте господар однієї з квартир, розмовляючи з капітаном, категорично заперечував можливість проникнення до нього через балкон.

– Самі дивіться. Балкон виходить на центральну вулицю. Тут завжди людно. Вилізти на балкон непоміченим неможливо. Злодій повинен мати драбину і тримати її на виду, аж поки не закінчить «операцію». На такий риск навряд чи хто піде…

Балкони… Мешканці другого, третього і вищих поверхів дбають про двері, які виходять на сходи, про кухонні вікна, розміщені з тильного боку будинку. А балкони з фасаду ніколи не турбують їх. Тут їм ніщо не загрожує. Вулиці освітлені, вдень і вночі повз будинок проходять люди. Ні, звідси ніхто не посягне на їхнє майно.

До деякої міри вони, звичайно, мають рацію. А коли на хвилину уявити собі, що і злодій знає про таке становище? Чи не зможе він використати його у своїх цілях?

Так чи інакше, балкони зацікавили капітана Коваля. Ідучи по місту, він придивлявся до них, пробував опинитися в становищі злодія, якому доводиться «форсувати» балкон. Як він це робить? Може, спеціально зробив легеньку драбинку, таку, як у пожежників?

Щасливий випадок допоміг капітанові. Працівниками відділу по боротьбі з розкрадачами державної власності був затриманий один господарник. Він збував через спекулятивні канали надпланову продукцію свого підприємства. Спійманий на гарячому, злочинець у всьому признався. За рішенням прокурора, було зроблено опис його майна. І тут серед багатьох унікальних речей виявилися шахи з слонової кістки.

Коваль, поінформований товаришами, прибув на місце. Побачивши шахи, він захвилювався. Дуже вони були схожі на ті, про які так докладно розповідав власник украдених. Капітан подзвонив йому на роботу…

– Я завжди до ваших послуг, – відповів той. – Чекайте. Хвилин за двадцять буду.

І він прибув. Капітан зустрів його біля дверей. Провів у кімнату.

– Скажіть, серед цих речей, – показав він на столі різні статуетки, кришталеві вазочки, блюдечка та інші речі, – серед цього добра немає нічого, що вас може зацікавити?

Прибулий підійшов ближче. І раптом, блиснувши скельцями окулярів, кинувся до шахів.

– Вони! Мої шахи. Як це ви знайшли їх?

Вій був дуже розчарований тим, що не має можливості забрати шахи відразу, бо вони – речовий доказ.

А капітан Коваль залишився віч-на-віч з обвинуваченим у розкраданні державного майна. Капітан міліції чомусь зовсім не цікавився його «діяльністю» на посаді керівника підприємства. Капітана цікавило інше. Він розпитував про ті місця, де людям щастить купувати всі ці унікальні художні вироби, яким ціни не складеш.

– Так. Я любив красиві речі. Я відшукував їх всюди, – підтвердив колишній господарник, здивований тим, що з ним розмовляють саме на цю тему. – Дещо купував у магазинах. А найбільше мені додому приносили.

– Особливо мені сподобалася вазочка з малахіту, – захоплено говорив далі капітан Коваль. – Ви не змогли б пригадати, де її придбали?

– А навіщо вам? – здивувався співбесідник. – Може, ви й самі колекціонер?

– До деякої міри…

– О, товаришу капітан, я б ніколи не подумав, – і, перехилившись через стіл до Коваля, він пообіцяв – Якщо моя справа скінчиться добре, малахітова вазочка буде вашою…

До перспективи зробитися хазяїном малахітової вазочки капітан Коваль поставився стримано. Але й не відмовився від неї. І, зберігаючи тон, схожий на інтимний, вів далі:

– Але найцікавіше, що є у вашій колекції, – це шахи. Слово честі, вони, мабуть, потрапили в нашу країну з Індії. Шахи з слонової кістки! І з якою майстерністю виточена кожна фігура! Цікаво, скільки ви заплатили за них?

Колекціонер наморщив чоло.

– Не так і багато. Зовсім небагато. Людина, яка запропонувала мені ці шахи, не знала їм ціни. Я заплатив за них п'ятсот карбованців. І міг там же придбати ще одну рідкісну річ – оригінальну перламутрову раковину з вмонтованим у ній годинником. Та, на жаль, спізнився. Поки я роздумував, купувати чи ні, раковина потрапила в інші руки. Я вже не застав її.

– Ви були на квартирі у власника антикварних речей? Я був би радий, якби ви й мені відкрили… Може, й для мене там дещо знайдеться?

– Будь ласка. У мене є адреса, тільки вона дома. Але я й так добре пригадую той будинок.

* * *

Потрібна квартира знаходилася недалеко від Урядової площі. Коваль прийшов туди із своїм новим знайомим; той порекомендував хазяїнові квартири Коваля як знавця і любителя антикварних речей.

Хазяїн назвався Чуприною. Вибачився, що зараз, на жаль, нічого оригінального запропонувати не може. Показав картини, кілька палехських шкатулок. Коваль поцікавився, де вій працює. Чуприна засміявся.

– Ні, я не мистецтвознавець і не художник. Звичайний сторож. Робота тим вигідна, що вона денна. Відстояв до семи вечора – і додому…

Капітан нашвидку підрахував, скільки може коштувати майно цього «сторожа». Нові меблі, картини, килими, рояль. Навряд, щоб він усе це придбав на зарплату. Під кінець заговорили про шахи.

– Пам'ятаю, аякже. Мені дуже не хотілося розставатися з ними, але потрібні були гроші.

– До речей, кажуть, звикають, як до живих істот, – підтримав його Коваль. – Я десь чигав про любителів красивих речей.

– Звичайно, звикаєш. Хоч би й ті шахи. Вони потрапили до мене ще до війни. Розумієте? Більше десяти років тримав, а довелося продати.

Капітан Коваль піймав «колекціонера» на слові. Шахи потрапили до нього зовсім недавно.

Прощалися, мов давні знайомі. Чуприна запрошував заходити.

І через кілька днів капітан Коваль відповів на запрошення. За цей час він встиг зібрати про Чуприну багато цікавих даних. Виявилося, що той живе на широку ногу. Любить випити і вживає тільки коньяк.

Двірничка посвідчила:

– Я в них як коли прибираю, підлогу мию. Щедро живуть. У шафах повно одягу, а як дочку заміж віддавали, то купили їй повністю обладнану квартиру у приватному будинку. Мабуть, багато в них облігацій «золотої» позики. От і виграють.

На запитання, чи часто Чуприна буває на нічних змінах, двірничка відповіла:

– Частенько. Він, я чула, сторожем працює.

Тимчасом перевірка показала, що Чуприна жодного разу не чергував уночі. Постовий журнал свідчив, що він здає пост завжди в один і той же час – о шостій вечора.

Зібравши ще деякі відомості, капітан Коваль доповів про все начальникові розшуку. Шахи, продані Чуприною, були безпосереднім доказом того, що він або сам злодій, або підтримує постійні зв'язки з якоюсь невикритою зграєю.

Прокурор дав дозвіл на трус.

Чуприна і його дружина, почувши, з якою метою до них зайшли працівники міліції і поняті, здивувалися, звичайно, але поводилися досить упевнено. Чуприна пообіцяв, що буде скаржитися. На капітана Коваля поглядав суворіше, ніж на інших. Він впізнав у ньому недавнього цивільного відвідувача, але нікому нічого про це не сказав.

У шафі і шухлядах стола було знайдено на велику суму облігацій різних позик. Підрахунок показав, що їх тут більше як на сто тисяч карбованців. Грошей у квартирі не було. Про картини, одяг, меблі Чуприна і його жінка сказали, що все це у них давнє, придбане ще до війни.

З кімнат перейшли в кухню. Звідси двері вели в маленьку темну комірчину.

Капітан Коваль посвітив ліхтариком. І перше, що йому. впало в очі – це змоток міцної вірьовки на гачку під самою стелею. Капітан став на стілець і зняв вірьовку. До обох її кінців прикріплено металеві гачки – карабіни незнайомої конструкції. Вірьовка змотана вдвоє, має щаблі, як у звичайній «морській» драбині.

Так ось той засіб, який допомагає безшумно штурмувати балкони!

Чуприна дивився на винесену з комірчини мотузяну драбину, нічим поки що не зраджуючи себе.

– Ви не скажете нам, що це за штука? Вона теж «антикварна»?

– Звичайна мотузка, – відповів Чуприна. – Я колись працював колодязником. З тих пір і бережу…

Капітан Коваль з помічниками знову повернулися в кімнату. Вистукували стіни, підлогу. Він тепер був упевнений, що у Чуприни повинні бути не тільки гроші, а й інші коштовності. Під виглядом колекціонера, простого сторожа ховався старий досвідчений злодій. Хтось відкрив кришку рояля. Порожньо.

Капітан Коваль узяв акорд. Звуки акорду здивували його. Та й клавіші під рукою опускалися не м'яко, ніжно, як треба; здавалося, вони важкі, металеві. Впадало в очі, що перламутрові пластинки на клавішах зовсім новенькі, тоді як рояль був досить пошарпаний.

Коваль висловив своє припущення колезі.

– А що ж? Спробуємо зазирнути і під клавіші, – згодився той.

Одна пластинка трималася трохи слабіше за інші, і капітан підчепив її кишеньковим ножиком. Пластинка відстала. В ту ж мить обличчя хазяїв зробилися блідими, як у мерців.

А капітан Коваль уже виймав і розкладав на полірованій кришці рояля золоті персні, коронки для зубів, монети царської чеканки…

Майже у кожному клавіші зберігалися якісь коштовності. Довелося викликати ювеліра, щоб встановити вартість знайденого.

– І все це ви придбали на свою зарплату? – з іронією запитав у Чуприни капітан Коваль.

Чуприна безсило сів на стілець у кутку. Він жадібними очима дивився на золото, яке вже не належало йому. Безсила лють охопила його, але він тихенько сидів і спостерігав, що діялося навколо нього.

До міліції Чуприну везли легковою автомашиною. Він майже весь час мовчав і, вже підіймаючись сходами на третій поверх, де містився карний розшук, раптом запитав:

– Скажіть, що вас привело в мою квартиру? Як ви… знайшли мене?

Капітан Коваль відразу пригадав шахи. Але він зараз не хотів говорити про них. Він сказав, що є така приказка у народі: «Скільки клубочкові не розмотуватись, а кінець ниточці буде». Так і на злочинній стежці. Рано чи пізно, а той, хто вчинив злочин, буде викритий і покараний.

ПРИГОДА З НАТАШЕЮ

На Печорську пропала дівчинка п'яти років. Вийшла в другій половині дня, ходила на лижах по своїй вулиці і кудись зникла. Увечері вже й батько повернувся з роботи, а Наташі нема. Всюди шукали. Всі відділення міліції повідомили, але поки що не узнали нічого втішного.

Батьки скаржилися: люди добрі, що ж це на світі робиться – серед білого дня вкрали дитину!

Кінець кінцем справу доручили працівникам карного розшуку.

Старший лейтенант Глєбов поспішив на Печерськ.

Минула ніч, і все залишалося по-старому. Наташа мов у воду впала. Збереглися перекази, ніби колись давно траплялися випадки, що дітей викрадали всілякі пройдисвіти, а потім брали з батьків солідний викуп за них. Не вірилося, що таке могло повторитися й тепер.

Зранку старший лейтенант Глєбов уже був на тій вулиці, де жила Наташа. Він розмовляв з сусідськими дітьми. Більшість з них знали Наташу і чули, що вона зникла. Діти кожне по-своєму висловлювали найрізноманітніші здогади. Одні казали, що, можливо, вона зайшла далеко в парк і замерзла. Інші радили шукати Наташу на Дніпрі. Там є великі ополонки, і Наташа, мабуть, потрапила в одну з них. Маленький хлопчик у шапці-вушанці висловив думку, що Наташа поїхала на північ полювати на білих ведмедів. Напередодні їм одна жінка розповідала про це казку, і от Наташа, мабуть, помандрувала на північ.

Глєбов намагався встановити, коли діти бачили останній раз Наташу. Відповіді були різні. Однак після четвертої години дня, тобто зразу після того, як вона вийшла на вулицю, піхто вже з Наташею не зустрічався.

«Якщо якийсь шахрай хоче одержати за Наташу викуп, то він обов'язково повинен підкинути батькам записку, – розмірковував Глєбов. – Коли він це зробить? Сьогодні, завтра чи перечекає трохи?»

Вулицею пройшов чоловік з перев'язаним оком, і Глєбову здалося, що він з якимсь особливим інтересом оглянув будинок, де жила Наташа. Глєбов почав стежити за незнайомцем. Але той не затримався біля Наташиного будинку і скоро звернув у провулок.

«Може, він вибирає слушний час, коли на вулиці нікого не буде?» подумав про нього Глєбов.

Він вирішив простежити за підозрілим.

Так дійшов за ним до трамвайної зупинки. І раптом побачив на тротуарі маленьку дівчинку в малиновому пальті з чорним хутряним коміром. У такому, як він знав, була й Наташа. Дівчинка йшла помалу, придивляючись до будинків.

«Дивно, – захвилювався Глєбов. – І пальто таке і років цій дівчинці не більше п'яти».

Він зупинився і почекав, поки дівчинка підійде до нього.

– А ти куди без мами йдеш? – нахилився Глєбов до дівчинки.

– Додому, – сумовито подивилася дівчинка на нього.

Глєбов відзначив, що очі дівчинки заплакані, обличчя стомлене.

– А де ти живеш? – допитувався Глєбов. – Як тебе звати?

– Тітка Ліда сказала, що я тут близько живу, і відпустила мене саму. Я – Наташа.

– Наташа? – аж скрикнув Глєбов. – Звідки ж ти йдеш?

– Я була у тітки. Вона не пускала мене додому, а потім привезла сюди і сказала, що тепер можна йти до мами.

Глєбов радісно схопив Наташу на руки.

– Як добре, що ти знайшлася. А ми всі шукаємо тебе, Наташо! Мама плаче, ходімо скоріше заспокоїмо маму.

Дівчинка з довір'ям притислася до нього.

– А ви знаєте мою маму?

– Знаю! Звичайно, знаю! Вона так буде рада, що ти прийшла!

Через кілька хвилин у Наташиній квартирі зібралися всі сусіди. Мама не відпускала дівчинку від себе, наче боялася, що та знову загубиться, цілувала її, плакала від радості. Батько теж не відходив од Наташі, і йому, як видно, не терпілося скоріше дізнатися, де ж вона була майже півтори доби. Поки що від Наташі почули тільки те, що якась тітка Ліда («вона ще не справжня тітка, а ніби дівчинка, і має таке плаття, як на моїй ляльці») пообіцяла їй показати дуже гарного коника і покатати на ньому. Вона сказала, що мама не гніватиметься на Наташу, бо знає тітку Ліду. Потім тітка Ліда везла її трамваєм, автобусом, показувала коника, не живого, а намальованого. І ще вони бачили велику школу, тітка Ліда казала, що це 26-а школа. От і все. А потім Наташа захотіла спати і спала з тіткою Лідою…

Ніякої тітки Ліди серед родичів і знайомих Наташииих батьків не було.

– Ви дівчинку не хвилюйте зайвими запитаннями. Нехай вона відпочине, заспокоїться, – говорили сусіди.

Глєбов теж дотримувався такої думки. Тільки в абсолютно спокійному стані, коли Наташа згадуватиме про пригоду, яка з нею трапилася, як згадує про подорож у цирк або зоопарк, тільки тоді сподівався він почути від дівчинки якісь нові факти, нові деталі, що допоможуть розкрити таємницю. А знайти «тітку Ліду» треба було неодмінно. Старший лейтенант Глєбов повинен знати, хто вона така, навіщо крала дівчинку? І чому вона швидко відпустила її? Злякалася відповідальності, коли почула, що розшуками Наташі займається міліція? Чи, може, хтось примусив повернути Наташу, загрожуючи в противному разі викрити її?

Але й затягати розмову з Наташею не можна було. Адже нові враження, нові зустрічі, цікаві події дитячого життя витиснуть з її пам'яті неприємні спогади, і тоді важче буде дошукатися істини.

Як же завоювати довір'я Наташі, як стати її другом, якому вона сама розповіла б усе?

Глєбов дізнався, що Наташа, хоч вона ще й маленька, грає в шахи. Він не вважав себе добрим шахістом, але сподівався, що з Наташею може змагатися.

Після першої партії, яку виграв Глєбов, сіли за другу. Наташа ще не вміла до кінця доводити гру, але була уважною, не ловила гав і, як для своїх років, була досить сильною шахісткою.

Так Глєбов зустрічався з Наташею за шаховою дошкою протягом кількох днів. Потім він спитав, чи не хоче Наташа з ним прогулятись, і вона згодилася. Наташа пам'ятала, що саме він перший зустрів її після повернення від тітки Ліди, і цей спогад викликав у дівчинки особливе довір'я до Глєбова.

Мама одягла Наташу і наказала недовго гуляти.

На вулиці Глєбов, ніби між іншим, спитав:

– Де ж ти тоді, Наташенько, зустріла тітку Ліду?

– Он там, – показала Наташа на імпровізовану гірку, де й зараз ковзалися дітлахи.

– Ану, ходімо на гірку. Я хочу побачити, як ти катаєшся?

Наташа кілька разів спустилася на санчатах якогось хлопчика, Глєбов похвалив, що Наташа добре кермує, а потім знову запитав:

– А хочеш поїхати, так як тоді з тіткою Лідою? Трамваєм, автобусом? Хочеш показати мені намальовану конячку?

Наташа поплескала в долоні.

– Хочу покататися трамваєм і автобусом. Тільки до конячки їхати довго, і ми не скоро повернемося. Що нам скаже мама?

Глєбов заспокоїв Наташу. Він сказав, що туди вони їхатимуть на трамваї і на автобусі, а звідти візьмуть «Победу» і примчать додому як вітер.

Наташа згодилася.

– Ну, веди мене, де зупиняється той трамвай, яким ти їздила з тіткою Лідою.

Наташа озирнулась і впевнено повела Глєбова за собою.

Пішли вони не на ту зупинку, де Глєбов уперше побачив Наташу, а на іншу, недалеко від Будинку офіцерів. Наташа закричала:

– Скоріше, скоріше. Он трамвай!

Глєбов добре знав місто і тому здивувався, що Наташа збирається їхати в той район. Говорила про двадцять шосту школу, а там такої нема. Проте він у всьому підкорявся Наташі.

Сіли в трамвай і поїхали. Вікна трамвая вкрилися тонкою плівкою паморозі. Глєбов похукав на скло, долонею розігрів льодову плівку.

– Дивись, Наташо, у вікно, – запропонував він дівчинці. – Оті дерева ти бачила, як їхала з тіткою Лідою?

– Дерева бачила. Тітка Ліда казала, що літом там добре відпочивати.

Нарешті остання зупинка. Звідси трамвай повертає назад. Далі можна їхати тільки автобусом. Автобуси звідси йдуть у різних напрямках. Яким маршрутом їхала Наташа?

– Ти не пам'ятаєш, де зупиняється наш автобус? – знову Глєбов вирішив покластися на дитячу пам'ять.

– Не пам'ятаю. Отам, здається. Ні, там, – показувала то вліво, то вправо, а потім додала – Ми поїдемо в той бік, де барана продають. Там баран великий, з рогами. Такий великий, що на ньому можна навіть верхи їхати.

«Отже, вони їхали повз базар», догадався Глєбов і повів дівчинку на потрібну зупинку.

Проходили біля буфету. Наташа показала пальцями на двері.

– А ми й туди заходили. Там є цукерки великі-великі.

Глєбов звернув у буфет.

Справді, тут були великі цукерки виробництва артілі промкооперації. Кожна коштує два карбованці. Цукерки загорнуті в різноколірні папірці, по краях на них – позолочені кільця.

– Вибирай, яка тобі більше подобається.

Наташа взяла голубу.

– Таку тобі купувала і тітка Ліда?

– Мені таку, а собі червону.

Глєбов посадив Наташу на стілець, розгорнув цукерку.

– Ти їж, а я водички нап'юся. Добре?

Наташа відпустила його.

Глєбов звернувся до буфетниці:

– Ви ніколи не бачили цієї дівчинки? – показав він на Наташу.

Навіть не глянувши в той бік, де сиділа Наташа, буфетниця відповіла:

– За роботою ніколи придивлятися до кожного.

Глєбов поговорив і з офіціанткою. Дівчина підійшла до Наташі ближче, пильно подивилася на неї.

– Мені здається… Це Лілина дочка?

– Чому ви так думаєте?

– Як чому? Лілька її приводила. І я ще тоді спитала у неї: дочка? А Лілька тільки засміялася…

Отже, «Лілька»… Не тітка Ліда, а Лілька? І ця офіціантка знає її.

– Ви повинні нам допомогти, – звернувся Глєбов до офіціантки. – Нам треба терміново відшукати Лільку.

Офіціантка стривожено подивилася на Глєбова, на Наташу.

– Що вона… підкинула її комусь? – запитала тихо.

– Зовсім не те. Але Лілька нам потрібна. Ви можете сказати, де вона живе?

Офіціантка відповіла ухильно.

– Де живе? На жаль, я цим ніколи не цікавилася. Лілька часто заходить сюди, от і все наше знайомство.

Старший лейтенант Глєбов показав дівчині своє службове посвідчення.

– Справа серйозна. Ви нам допоможете, правда? Розкажіть, яка вона? Як одягається?

Офіціантка пригадувала: Ліля ходить у сірій тілогрійці, синій спідниці, хромових чобітках, пов'язується хусткою. На обличчі в неї багато ластовиння.

– От вона нам і потрібна, – підтвердив Глєбов.

З розмови з Наташею він уже знав, як одягається тітка Ліда. Тепер йому було цілком ясно, що «тітка Ліда» і «Лілька» – одна і та ж особа.

Проте офіціантка знов і знов повторювала, що не знає, де живе Ліля. Глєбов чомусь не зовсім вірив їй, але що він міг зробити? Вирішив продовжувати подорож з Наташею, а офіціантку попередив:

– Скоро сюди приїде наш працівник, він звернеться до вас. Якщо сьогодні або завтра Ліля покажеться в буфеті, ви повідомите його.

Сіли в автобус. Вільних місць не було, і Глєбов пройшов з Наташею наперед.

– Нічого, – заспокоювала його Наташа, – то зразу багато людей, а потім усі повиходять. Ми з тіткою Лідою самі залишилися.

Це випадкове свідчення було своєчасним. Глєбов догадався, що Наташу везли до кінця маршруту.

– Ви не знаєте, де тут двадцять шоста школа? – на всякий випадок запитав Глєбов у кондукторки.

– Двадцять шоста школа?.. Через дві зупинки, на третій зійдете.

Отже, є в цьому районі двадцять шоста школа.

Глєбов знову розмовляє з Наташею. І Наташа, згадуючи про свою незвичайну подорож, розповідає про якихось військових, про високого дядька в «отакому капелюсі», про жовтий паркан…

– Це там жовтий паркан, де ви ночували?

– А де ж? Тільки там і був жовтий паркан. І кіт був… Кіт, – раптом згадує весело Наташа. – Такий смішний кіт. Розумієте, у нього двоє очей: одне чорне, друге біле.

Ось і остання зупинка. Далі автобус не йде. Всюди сніг, ним припорошені паркани, дерева. У снігу ледь помітна стежка.

– Он там. – Дівчинка показує на пагорб.

Там видно дим. Очевидно, за пагорбом будинки.

Пішли на пагорб і побачили кілька будинків, а за ними обгороджені високим парканом дерев'яні склепи. Біля паркана походжав вартовий.

– Ти й там побувала? – показав Глєбов дівчинці на вартового.

– Ні, туди не пускають. Там не можна, – і все ж дівчинка тягла його вперед.

Наблизилися до невисокого будинку по цей бік огорожі. Але паркан тут зовсім не жовтий.

– А жовтий паркан? – нагадує Глєбов Наташі.

– Та ви що?! Ось і жовтий паркан. – Вона показує на звичайні сірі дошки.

Зайшли у двір. Наташа відразу ж збуджено закричала:

– Он і кіт, бачите? На вікні сидить.

За шибкою справді був кіт. Навколо очей у нього чорні і білі густі ворсинки. Тепер його очі однакові, а якщо дивитися збоку, то може показатися, що одне око – чорне, а друге – білувате.

«Молодець Наташа!» думає про спостережливу дівчинку Глєбов.

На жаль, тут їм робити нічого: двері маленького будиночка на замку. Поріг припорошило, видно, що сьогодні сюди ніхто не приходив.

Глєбов вирішив одвезти Наташу додому. Вона, певно, стомилася, а невідомо ж, скільки доведеться чекати господиню, розшукувати нові сліди «тітки Ліди». Одно ясно; Наташа ночувала в цій хаті. «Тітка Ліда», чи Ліля, буде, кінець кінцем, знайдена…

На другий день Глєбов знову побував біля хатини. Кіт, як і вчора, сидів на вікні. Як і вчора, двері були на замку.

Довелося піти до сусідів.

Йому розповіли: у хатці живе колишній надстроковик. Він працює на заводі, живе сам. Додому вертається не кожного дня. Але під вихідний приходить обов'язково.

Чи не бачили тут молодої жінки з дівчинкою? Ні. Ніхто не бачив. Але Глєбову радять поговорити з військовими. Ті живуть ближче і частіше навідуються до колишнього старшини.

Хвилин через десять зав'язується розмова з військовими. Глєбов каже їм, хто він такий, і просить допомогти розплутати одну справу. Військові з цікавістю слухають його розповідь про історію, яка трапилася з Наташею.

– Дівчинка тут справді була, – підтверджують солдати. – І Лілю ми знаємо… Вірніше, її добре знає наш товариш. Та він, на жаль, зараз на посту.

Пригадують, що одного разу, приблизно тиждень тому, знайома їхнього товариша приїздила не сама, а з дівчинкою.

Глєбов терпеливо чекає, поки зміниться з поста Лілин знайомий.

Нарешті, той, кого чекали, прийшов. Високий, молодцюватий. Начальник караулу дає про нього хорошу характеристику.

Але солдат трохи ніяковіє. Ще більше дивується, як дізнається про Наташу.

– Це, значить, не її дочка, – дивується солдат. – Нічого не розумію.

Солдат не знає, де зараз Ліля. Лілина мати живе в селі, а Ліля тут, як вона казала, в робітничому гуртожитку.

Глєбов бачить, що солдат міг би більше сказати йому, але, очевидно, соромиться свого безпосереднього, начальника. Глєбов просить провести його до тієї хати, де ночувала Наташа. На порозі він запитує:

– Ви з Лілею дружите? І давно?

– Ще з весни, – признається солдат. – Вона мені подобається, і ми… вирішили одружитись, як тільки я демобілізуюся. Оце недавно нас повідомили – за тиждень відпустять. Я сказав Лілі, і тоді… – Глєбов бачив, що солдат сам чогось не може збагнути і тому хвилюється.

– Продовжуйте, будь ласка.

– Я сказав Лілі, що скоро ми поженимося. Бачу, вона зблідла, потім почала плакати… Ліля призналася, мені, що вже була заміжня… Я повірив Лілі. Буває ж таке: живуть, живуть, а потім зрозуміють, що не люблять одне одного. Повірив я. А з товаришем одним порадився, той, каже, що Ліля бреше. Ніякого чоловіка в неї нема й не було. Просто вона, як кажуть, легкої поведінки. А чоловіка вигадала і прикривається ним.

– Хіба в нього були якісь, підстави? – запитав Глєбов.

– Хтозна. Ми з Лілею про все потім говорили… Я поставив перед нею питання руба. Ліля плакала, а потім каже: «Я винна, винна перед тобою, бо ще не все сказала, не в усьому призналася. У мене не тільки чоловік є, а й дитина, дівчинка маленька. Коли ми розійшлися, чоловік залишив дочку у себе і заборонив нам зустрічатися…»

Історія, яку тепер розповідав солдат, схвилювала Глєбова. Він почав догадуватися, заради чого та Ліля насмілилася вкрасти Наташу. Але це була тільки догадка.

– Коли ви повинні зустрітися з Лілею?

Солдат назвав число. Він вийде зустрічати її на автобусну зупинку.

– Розумієте, мені конче треба поговорити з Лілею, – сказав йому Глєбов, – я теж прийду на автобусну зупинку. Запевняю вас, що нічого поганого не трапиться. Але поговорити з нею я повинен.

На прощання вони потисли один одному руки. Глєбов добре зрозумів хлопця. Прикру новину приніс Глєбов, але солдат, кінець кінцем, вдячний йому за це. Одруження – дуже відповідальний крок. Знати правду, всю правду про свого майбутнього супутника в житті – це ж так важливо…