Текст книги "Сліди на тротуарі"

Автор книги: Віталій Петльований

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

СЛІДИ НА ТРОТУАРІ

– Показуйте, що вас тут налякало.

За сарай біля гаража техдопомоги на вулиці Володарського протоптано стежку, і там, під парканом, лежить чиєсь закривавлене пальто.

Зробили кілька знімків, щоб зберегти для слідства обстановку злочину. Потім підполковник Бородін виніс пальто і почав його оглядати. Це було чоловіче пальто 52-го розміру, майже нове, драпове, з смушковим коміром.

Кому ж воно могло належати і як сюди потрапило?

Забравши знахідку, підполковник Бородін і старший лейтенант Гриненко поверталися на роботу, маючи дуже скупі дані для початку слідства.

– Я думаю, товаришу підполковник, що це пальто належить жертві чиєїсь необережної їзди. Хтось із шоферів збив людину…

Підполковник ніколи відразу не вдовольнився однією, хоч і старанно продуманою версією, він сперечався, ставив нові й нові запитання, і внаслідок цього народжувалося кілька ймовірних припущень. Це примушувало оперативних працівників більше і глибше думати.

От і тепер Бородін не поспішав згоджуватися з Гриненком.

– Кишені в пальті порожні – на це ви звернули увагу? Можливо, людину пограбували…

– Тоді б і пальто забрали, товаришу підполковник.

– Припустімо, побоялися… Гроші, як кажуть, не пахнуть, а пальто – це ж дуже вигідний орієнтир для собаки-шукача.

Гриненко й сам, висловлюючи своє припущення, відчував, що воно побудоване на піску. Але йому не хотілося думати про умисний злочин. За останні роки таких випадків значно поменшало.

В Управлінні їх чекала ще одна новина. Черговий карного розшуку доповів підполковникові Бородіну, що кілька хвилин тому в одному з урвищ на схилах Дніпра курсанти знайшли труп чоловіка.

«А може, пальто в гаражі на вулиці Володарського і труп, знайдений у зовсім іншому кінці міста, мають відношення до одного й того ж злочину?»

Підполковник Бородін з Гриненком виїхали в район Першотравневого саду.

Двоє інших працівників карного розшуку вже чекали їх там. Вони доповіли підполковникові все, що встигли з'ясувати. Труп невідомого лежить у вузькому проваллі поблизу шосейної дороги. На дорозі зберігся слід легкової автомашини «Победа». Труп привезено сюди і скинуто, очевидно, ще вночі, бо він притрушений тоненьким шаром снігу, якого вдень не було.

Злочинець вибрав досить глухе місце, і, якби не курсанти, навряд чи хто наткнувся б скоро на труп… З одного боку урвища піднімаються густі яруси парку, а з другого до самої набережної спускаються чагарники, вкриті сніговими запонами.

Після того як усе було зафіксовано на фотоплівці, оглянули кишені вбитого. Ось його бумажник. У ньому гроші: близько шестисот карбованців. В окремому відділенні загорнутий у папірець золотий перстень. Тут же документи: паспорт, військовий квиток, різні довідки на ім'я Сергія Коростильова. На паспорті нема київської прописки. Але зате серед папірців є квитанція про сплату за електроенергію в Києві.

– Дивне вбивство, – вголос роздумував підполковник Бородін. – Костюм, гроші, навіть золотий перстень – усе на місці. Отже, злочин вчинено не з метою пограбування.

На людині нема пальта, але підполковник Бородін, як і його колеги, чомусь твердо переконаний: пальто, знайдене на вулиці Володарського, належить Коростильову. Отже, і пальто злочинцеві не знадобилося. Але чому пальто не залишили тут, а повезли в гараж техдопомоги?

– Беріть машину і їдьте на цю адресу, – передав підполковник Гриненкові квитанцію «Київенерго». – Ось паспорт загиблого. З'ясуйте, хто там живе і яке відношення має до загиблого.

… Старшого лейтенанта Гриненка зустріла літня жінка – хазяйка квартири.

– Чи можу я побачити Сергія Коростильова? – запитав Гриненко, – він у вас, здається, проживає?

– У мене, у мене. Але Коростильова, на жаль, нема. З учорашнього дня нема. Загуляв…

– Он як! А де ж він міг загуляти?

– Місто велике. Знайомих у нього багато.

На прохання Гриненка жінка уточнила: Сергій Коростильов учора, тобто в неділю, зібрався на товкучку. Взяв валянки і, навіть не поснідавши, пішов.

– Малі вони на нього. От і вирішив продати. А це, видно, могорич запиває…

– Ось що, громадянко. Нам неодмінно треба знати, до кого міг піти Коростильов. Справа в тому, в тому… що його вбито.

Жінка зойкнула з несподіванки і поточилася. Гриненко довів її до стільця й почав заспокоювати.

– Хто ж його? Де він, сердешний? – запитувала вона і, не чекаючи відповіді, знову запитувала: – Кому він яке лихо заподіяв?

Гриненко сказав, що це саме і він, представник міліції, хоче з'ясувати.

Вбивцю треба знайти і покарати. А для цього необхідно встановити, де бував Сергій Коростильов, з ким він товаришував.

Жінка ніяк не могла пригадати жодного прізвища, жодної адреси.

Гриненко розповідав, де знайдено труп, про пальто.

Почувши, що мова йде про вулицю Володарського, жінка раптом згадала:

– Ага, справді, на Володарській він бував. Там у нього давні знайомі є. Прізвища не пам'ятаю, але знаю, що вона двірничкою працює, а чоловік – вахтером. Це недалеко від площі Перемоги, – і вона назвала навіть номер будинку.

Ось знову вулиця Володарського. Гриненко заходить у просторий двір. У глибині його видно ще один під'їзд і за ним друге, трохи менше подвір'я.

Гриненко потрапляє у напівтемний коридор. Праворуч низенькі двері, оббиті клейонкою. Десь за ящиками, складеними у кутку коридора, скавучить пес.

Двірничка чомусь не відразу відчиняє двері, і це здається Гриненкові підозрілим. Назвався знайомим її чоловіка.

Вона сама. Про чоловіка каже, що той тільки-но пішов на роботу. Гриненко просить пити. І поки вона дістає для нього склянку із шафки, він крадькома оглядає кімнату.

– Тіснувато живете, – говорить двірничці. – Метрів десять, не більше?

– А нам і цього вистачає. Двоє нас. Та й то лише спимо в хаті. А вдень – і він на роботі, і я на роботі. Снігу, снігу з ранку до вечора сипле, та все ж чистити треба. Це ви мене випадково застали. А то я все на вулиці… – вона гріється біля печі і, здається, задоволена тим, що прийшов гість і можна трохи перепочити.

Гриненко веде розмову спроквола, не поспішаючи. Розговорилися про зиму. Добре, що снігу багато, – це на врожай. І не дуже холодно, але морози ще будуть. Навіть на завтра радіо обіцяє зниження температури.

І тут Гриненко вирішує закинути першу вудочку.

– Хотів запитати, чи не знаєте, де можна валянки купити. Я, власне, за цим і прийшов. Чоловік ваш якось обіцяв…

– Він такий… Любить обіцяти… А на мені ось бачите? Так я їх на базарі купила, півсотні, мабуть, переплатила, не менше…

– На якому базарі?

Двірничка трохи ніби ніяковіє.

– Це так говориться, що на базарі. Не в магазині, значить, а на руках. Знайомий один приніс. Як знав, що без валянок сиджу…

Він ще попросив води. І коли вона подавала склянку, рука в неї трохи тремтіла. Він звернув увагу також, що на двох її пальцях якісь свіжі подряпини.

«Пальто знайдене на цій вулиці… У двірнички нові валянки… І ось тепер ці подряпини… Таким збігом обставин нехтувати не можна».

Різних злочинців зустрічав на своєму віку старший лейтенант Гриненко. Одні вміють триматися за всяких умов і до останньої хвилини нічим не зраджують себе. Інші поводяться насторожено, часто полохливо озираються кругом себе, відчуваючи небезпеку; губляться, якщо хтось придивляється до них, підкреслено уважні до слідчих.

Він, Гриненко, не мав права дивитися на неї, як на людину, винну у смерті Сергія Коростильова. Але підозрівати мав право. Адже саме цю квартиру назвала жінка, у якої проживав Коростильов.

Треба з'ясувати, де жінка була вчора, у неділю, коли лягла спати. Гриненко вирішив також побувати в установі, де працює вахтером її чоловік. Просте зіставлення того, що скаже вона, а потім він, теж може допомогти у розв'язанні нелегкого завдання.

– Я ще вчора хотів навідатися, та, кажу ж, термінова робота не дала. І на базарі не побував, і до вас не зайшов. А ввечері, думав, – не застану. Неділя ж, думаю. Може, куди і в гості пішли або в кіно.

– Які там гості! І вчора сніг падав, як сьогодні. Для кого неділя, а я чистила. Відпочину, та й знову на вулицю. І старий мій потроху допомагав…

Її відповідь мало що сказала йому, а ставити більш конкретні питання він ще не наважувався.

– Ваш знайомий, пробачте, не зміг би й мені такі валянки дістати? – запитав Гриненко.

– Хтозна. Колись він, правду скажу, мав таку можливість. Знаєте магазин на розі? Він у ньому продавцем був…

«Ага! І цього нам поки що досить, – вирішив Гриненко. – Отже, відомо, що колишній хазяїн валянок був продавцем у «магазині на розі».

Коли Гриненко виходив від двірнички, йому здалося, що вона навмисне відкривала двері лівою рукою, боячись показати праву.

Так чи інакше, він, здається, натрапив на слід. Її спокій не зможе його дезорієнтувати. Крок за кроком ітиме він по сліду, поки нарешті не з'ясує істини.

Найстаріший продавець у промтоварному магазині охоче почав пригадувати всіх, з ким йому доводилося тут працювати протягом останніх років.

– Вас цікавлять чоловіки? Будь ласка. Був у нас Філіппов, потім Сергієнко. Ще, пригадую, на практику присилали молоденького такого – Іванчука. Потім Сергієнка перевели на Хрещатик, а замість нього до нас прийшов… Коростильов… Після Коростильова…

Гриненко далі вже не слухав. Все було ясно. Коростильов працював у цьому магазині. Це його знає двірничка. У двірнички валянки Коростильова. Ті самі валянки, з якими він у неділю вийшов із своєї тимчасової квартири. Правда, у Сергія Коростильова була ще плетена сумочка, і її Гриненко не помітив у кімнаті двірнички. Але він ішов по сліду. Перші наслідки цілком задовольняли його.

Через півгодини Гриненко зустрівся з вахтером – чоловіком двірнички.

– Я оперуповноважений міліції, – заявив про себе Гриненко. – Ось моє посвідчення.

Вони залишились удвох в кабінеті директора підприємства, і Гриненко поставив перед вахтером питання руба.

– Що ви знаєте про Сергія Коростильова, колишнього працівника промтоварного магазина? Де, коли і при яких умовах ви бачили його останній раз?

Вахтер трохи захвилювався.

– Сергія Івановича? Ми з ним рідко зустрічаємося. Раніше, правда, Сергій Іванович до нас учащав. Поруч же працював. А жив, знаєте, на холостяцьких правах. Моя жінка йому бувало картоплі підсмажить, чайку нагріє.

– Коли ви востаннє бачили Коростильова? – повторив своє запитання Гриненко.

– Та вчора ж. Учора бачив, – признався вахтер.

Видно було, що він чимсь серйозно стривожений і відповідає неохоче.

– Уточніть, коли саме вчора? Розкажіть докладніше про вашу зустріч.

Вахтер хотів щось сказати, але, зустрівшись з уважним поглядом оперуповноваженого міліції, прикусив язика. Потім тихенько вилаявся.

– Кого це ви так? – здивувався Гриненко.

– Кого ж, як не жінку. Я, товаришу оперуповноважений, вас розумію. Знову прокрався Сергій Іванович, правда? Але запевняю вас: ні жінка, ні я речей у нього ніколи не одержували. Це нас оббрехали тоді. Бувало для себе жінка набере матерії чи тюлю на фіранки, ну, а люди заздрісні… У Коростильова нестача, різні шахери-махери, а нас, безвинних, три рази до міліції тягали. Он яка штука! Так, виходить, він знову прокрався?

«Хитрує цей чолов'яга чи справді не знає, що Сергія Коростильова вже немає на світі?»

– Ви й досі не відповіли на моє запитання, розкажіть про вчорашню вашу зустріч. О котрій годині Сергій Іванович Коростильов прийшов до вас?

Вахтер ніяк не міг заспокоїтися, і розповідь його була плутана. Він почав здалеку, згадав аж ті дні, коли дружина вперше привела у їхню квартиру Сергія Івановича. Перескакував з минулого в сучасне і знову ніби мимохіть повертався до минулого. Гриненко слухав його дуже уважно.

* * *

– Отже, вони визнають, що вчора, у неділю, Сергій Коростильов був у їхній квартирі?

– Так точно, товаришу підполковник. Чоловік двірнички теж признався, а потім і вона підтвердила його слова.

– І в неї валянки Коростильова?

– Валянки і в'язана сумочка, у якій він ніс їх на базар. Сумочку я потім побачив у кутку біля печі. Хазяйка квартири Коростильова підтверджує, що це та сама…

– Ви обох затримали?

– Так точно.

– Добре. Дуже добре, товаришу Гриненко. Виходить, ви вийшли на слід?

– Без сумніву – вийшов. Неясно одне – з якою метою вони його вбили?

– Так, це загадка. Мотиви вбивства серйозні, не може бути, щоб тут мала місце якась випадковість. Пам'ятаєте, ми зразу ж відкинули такий мотив, як пограбування. Гроші, перстень, одяг – на них ніхто не зазіхнув. Але, може, це лише маскування? Що як у Сергія Коростильова була при собі сума значно більша? Нам треба знати мотиви вбивства – це головне.

Бородін подзвонив у лабораторію, йому повідомили, що знімки, зроблені на тому місці, де знайдено труп, скоро будуть готові.

– Знімки слідів, залишених автомашиною, а також сліди над урвищем, припорошені снігом, збільшіть у два-три рази, – попросив Бородін.

Підполковник виходив з того, що одна людина не могла справитися з трупом – винести його з машини і потім скинути в провалля. Та й навряд, щоб у поєдинку один на один з таким фізично міцним чоловіком, яким був Сергій Коростильов, його супротивник переміг, залишившись сам неушкодженим. Кров на руці двірнички свідчила, що й вона брала участь у вбивстві. Тепер, замовляючи збільшені знімки, він сподівався побачити на них сліди кількох людей.

І не помилився. На знімках Бородін чітко розпізнав сліди в кліточку, що залишилися на краю обриву і на тротуарі, а вони могли належати тільки жінці. Виразно видно було відбитки гумових бот.

Гриненко запропонував:

– Треба просити санкції прокурора на арешт. Тоді вона скоріше заговорить…

Підполковник Бородін не заперечував. Він тільки сказав, що з цим вони встигнуть.

– Дивіться, ведіть слідство без упереджень. Факти – вперта річ. Та інколи буває, що вони нас підводять.

… Двірничка, звичайно, не знала, що її чоловік перебуває теж у цьому будинку і дає свідчення. Просила, щоб йому повідомили, куди вона потрапила, божилася, що нічого поганого не зробила і за вчинки Коростильова відповідати не може.

Бородін перезирнувся з Гриненком: «вчинки». Отже, вона і зараз повторює те, з чого почала. А про смерть Коростильова ні слова…

До кабінету ввійшов молодий лейтенант.

– Ваш наказ виконано, товаришу підполковник, – звернувся він до Бородіна, який сидів біля вікна і не втручався в розмову Гриненка з двірничкою.

– Давайте сюди, – наказав підполковник.

У кімнату принесли пакунок. Розгорнули його. Тут були жіночі босоніжки, пара старих хромових чобіт, туфлі з потертими носками і каблуками, високі боти.

– Пізнаєте взуття? – звернувся Гриненко до двірнички.

Витираючи червоні очі, жінка подивилася на розкладені на столі речі.

– Мої… Пізнаю.

– І боти ваші?

– І боти мої, синочку.

– Пригадайте, коли востаннє ви ходили в цих ботах?

– Я завжди в них ходила. Як дощі пішли, так і купила боти.

– А вчора? У чому ви були, коли до вас прийшов Сергій Коростильов?

– Учора? Сніг чистити у туфлях не підеш. У ботах була…

Поки Гриненко допитував, боти двірнички теж відправили в лабораторію. Ще через півгодини Бородіну подали свіжий фотознімок.

Порівняли – і Гриненко ще суворіше почав дивитися на жінку, яка сиділа перед ним. Він уже не сумнівався, що перед ним співучасниця вбивства Сергія Коростильова. Відбиток на снігу і відбиток каблука бота формою і розміром були однакові.

* * *

З прокурорами у оперативних працівників інколи бувають «непорозуміння». Одержати санкцію на арешт не так просто. Можна бути внутрішньо переконаним і не помилятися, що перед тобою злочинець, але прокуророві цього мало. Прокурор підпише ордер на арешт лише при умові, що провина доведена незаперечними фактами.

Гриненкові здавалося, що арешт подружжя, запідозрюваного у вбивстві, справа вирішена. Він ось уже більше двох годин добивається від двірнички признань про її взаємовідносини з Сергієм Коростильовим. Та нічого не виходить.

Нарешті Гриненко вирішує пустити в хід свої «козирі».

– Ви твердите, що Коростильов був у вас вчора приблизно до дванадцятої години дня, а потім пішов. Куди пішов, що мав при собі – ви не знаєте? Так от, я допоможу вам, – і, пильно стежачи, яке враження справлять на двірничку його слова, Гриненко сказав їй: – Учора після того, як Коростильов вийшов із своєї квартири і пішов на Володарську, – він зник. А сьогодні вранці Сергія Коростильова знайдено в засніженому урвищі мертвим. Чуєте? Сергій Коростильов загинув, його вбито…

Двірничка божевільними очима дивилася на Гриненка. На її обличчі виступили краплини поту.

* * *

Вони обмінялися думками. В кабінеті Бородіна запанувала мовчанка. Важко було відразу згодитися з Бородіним. А він двічі повторив: «Не вірю… Не можу повірити!»

Підполковник Бородін не вірив, що жінка, яку допитували в його присутності, і є вбивця Сергія Коростильова. Проти неї були досить серйозні речові докази, але і її пояснення здавалися не вигаданими. Кров на пальці: та це ж вона рубала ящики, щоб піч витопити, і пошкрябалася. Валянки і плетеика? Та вона ж відразу сказала, що купила валянки, а плетеику Коростильов залишив, коли пішов по могорич. Сліди на тротуарі біля урвища? Але ж такі боти можна зустріти у Києві на кожному кроці. Їх продано тисячі пар. А головне – яка мета? Навіщо цій жінці, скромній трудівниці, потрібно було вбивати Коростильова?

Двірничка і її чоловік не змогли назвати когось із сусідів, хто посвідчив би, що вони в неділю рано лягли спати і нікуди вночі не відлучалися. Але не було нікого, хто б міг посвідчити й інше, хто міг сказати, що їх бачили ввечері чи вночі з Сергієм Коростильовим. © http://kompas.co.ua

– Мертвих не судять, так, здається, ми говорили з вами сьогодні про Коростильова, – порушив мовчанку Бородін. – На жаль, нам доведеться покопатися в його біографії. Знайдіть, старший лейтенанте, в архівах стару справу про притягнення Коростильова до відповідальності за зловживання своїм службовим становищем і спекуляцію. Може, хоч вона проллє трохи світла?

Гриненко поринув в архівах. Незабаром у його блокноті з'явилося кілька прізвищ. На околиці Києва, як з'ясувалося, проживає його сестра.

Перечитуючи свідчення, Гриненко помітив, що свідки поділилися на дві групи. Одні захищали Коростильова, інші виступали проти нього. Якийсь І. І. Бондар гаряче стояв на боці Сергія Коростильова. Він навіть посвідчив, що частина конфіскованих у Коростильова речей належить не Коростильову, а йому, Бондарю.

Зробивши відповідні помітки для себе, Гриненко поїхав до сестри Коростильова.

Сестра жила у власному будинку. У неї велика сім'я. На запитання про те, чи знає вона, де тепер її брат Сергій, жінка відповіла негативно.

– Ви, мабуть, знаєте, що він відбував покарання, – розповідала жінка. – Після повернення Сергій хотів жити у нас, але мій чоловік запротестував. У нас не тісно, ні. Але, самі розумієте, Сергій жив не зовсім чесно. Ну от, вийшло так, що ми з ним посварилися, і Сергій пішов. Відтоді ми ні разу не зустрічалися.

І тут жінка в свою чергу запитала у Гриненка:

– А чому це вас раптом зацікавив Сергій? Може, він знову в чомусь провинився?

Гриненко з першої ж хвилини розмови зрозумів, що сестра нічого не знає про смерть Сергія. Він повинен сказати їй про це, хоч і знав, що тоді вже важко буде говорити з нею. Давня сварка забулася, а смерть близької людини, брата, болісно вплине на сестру.

– Я прийшов до вас з дуже поганою звісткою, – співчутливо сказав Гриненко. – Ваш брат Сергій Коростильов загинув.

Це вже була четверта людина, якій Гриненко мусив розповідати про трагічну смерть Сергія Коростильова. Але у всіх попередніх випадках люди висловлювали здивування, розпитували, а тут самий факт наглої смерті приголомшив жінку, і далі вона вже не сприймала ніяких подробиць. Не вимовивши й слова, сестра Сергія Коростильова закрила лице руками і побігла від Гриненка в іншу кімнату.

Прибігли діти: хлопчик і дівчинка. Вони незадоволено дивилися на незнайому людину. Зайшла сусідка.

Гриненко почував себе тут зайвим. Але піти, не поговоривши з сестрою Коростильова, не міг.

Довго вона не могла заспокоїтися. В кімнаті запахло нашатирним спиртом. Сусідка порадила послати за чоловіком.

І тільки тоді, коли той прийшов, Гриненкові пощастило, нарешті, дещо з'ясувати.

– Ви кажете, що його пальто знайшли на вулиці Володарського? Дивно. Там живе Іван Іванович Бондар, з яким Сергій дружив. Ви не були у Бондаря?

Гриненко сказав, що це прізвище йому трохи знайоме, але з Бондарем він не зустрічався.

– Тоді обов'язково побувайте у Бондаря. Він завжди був близьким другом Сергія Коростильова. Бондар знає Сергійове життя, знає, з ким той мав справи, – і він звернувся до дружини: – Товаришеві з міліції потрібна адреса Івана Івановича…

Крізь сльози вона назвала адресу. Гриненко тут же в думці прикинув, що будинок, у якому живе Іван Іванович Бондар, повинен знаходитися недалеко від гаража техдопомоги.

Сестра Сергія Коростильова, поки вони розмовляли, поквапно почала одягатися. Вона сказала, що зараз же хоче подивитися на труп брата. В тому, як вона це сказала, відчувалося недовір'я до Гриненка. Їй не хотілося вірити у смерть брата. Глибоко в думці жевріла надія, що могли й помилитися в тому, що загиблий і є її брат. Хто міг упізнати в мертвому Сергія Коростильова? Тільки документи свідчили, що це він, але ж документи могли бути викрадені в нього іншою людиною…

Гриненко погодився взяти її з собою.

* * *

… Ось ще один будинок на вулиці Володарського, великий, багатоповерховий. У двір ведуть два під'їзди.

У першому з них Гриненко зустрівся з кількома підлітками.

– Де тут живе Іван Іванович?

– Той, що машину має?

– У Івана Івановича своя машина?

– Аякже. Он його гараж.

Йому показали й квартиру Бондаря.

Жінка, що вийшла Гриненкові назустріч, сказала, що Іван Іванович Бондар живе тут, але зараз на роботі.

Гриненко повідомив, що він з автоінспекції. У свій час Іванові Івановичу Бондарю було запропоновано з'явитися до них з документами техогляду, але той чомусь і досі цього не зробив. Тепер він, техінспектор, сам на місці огляне автомашину.

– Не знаю, як бути. Він і ключів од гаража не залишає.

Те, що дружина Бондаря не захотіла показувати машину і навіть сказала, що не знає, де ключі, особливо зацікавило Гриненка. Старший лейтенант пам'ятав, звичайно, про слід легкової машини над урвищем.

– Коли ваш чоловік приходить з роботи?

– Після шести. Інколи пізніше. Я скажу йому, щоб зразу ж пішов в автоінспекцію. До кого треба звернутися?

Гриненко згадав одного знайомого, який працює в автоінспекції, і назвав його прізвище.

– А може, я трохи зачекаю? Тепер пів на шосту.

Вони розмовляли на порозі, і жінка не збиралася запрошувати його в кімнату. Рішення Гриненка їй, очевидно, не сподобалося. Це було видно по її обличчю. Та що поробиш? Не стоятиме ж автоінспектор під дверима…

У Бондарів велика квартира, недавно відремонтована. В кімнатах прибрано, чисто. Тут зовсім інакше, ніж у квартирі двірнички. Гриненко ловить себе на думці, що там у нього чомусь відразу виникла підозра, недовір'я до хазяйки, і цьому, можливо, сприяла обстановка. Коридор темний, вікно в кімнаті завішане старою ковдрою, ніби люди бояться світла. Інша річ тут. Коли б навіть Гриненкові хтось вказав на квартиру Бондарів як на таку, що в ній переховуються злочинці, він не повірив би. Дуже вже добропорядний вигляд мало це сімейне гніздо. Килимки, фотографії, квіти – все говорило про затишок, про мир і згоду в сімействі.

Побачивши телефонний апарат на стіні, Гриненко зрадів. Зараз він подзвонить своєму другові в автоінспекцію і про все домовиться. Треба ж бути послідовним. І якщо вже зайшла мова про машину, то вони її таки оглянуть.

Він запитав дозволу скористатися телефоном.

– Я зараз у власника автомашини І. І. Бондаря на Володарській, – говорив у трубку Гриненко. – Хазяїна нема дома, але скоро повинен прийти.

Той, з ким розмовляв Гриненко, запитав: «Знову під автоінспектора маскуєшся? Що там за справа в тебе?»

Гриненко вів своє.

– Значить, мені чекати? Добре, буде виконано. – Він помовчав трохи, ніби вислуховував свого начальника. Потім знову заговорив: – Ви зможете заїхати по мене? Це дуже добре. Тоді прошу на вулицю Володарського, будинок номер…

Жінка прибирала на столі і не дивилась у бік Гриненка. Але він помітив, що вона прислухається до кожного його слова.

– У вас суворі порядки, – обізвалася дружина Бондаря. – Невже отак про кожну машину дбаєте?

– Як бачите. Хіба мало буває всіляких нещасних випадків? То гальма не в порядку, то щось інше. А рух у місті великий, пішоходів багато. Не так про машини, як про людей дбаємо…

Раптом жінка подивилася на підвіконня і ніби зраділа.

– О! Здається, ключ від гаража. Зараз ми подивимося. Якщо він, то зможете оглянути машину.

Він зрозумів це, як бажання скоріше спровадити його з квартири. Ну що ж, спасибі і за ключ. Гриненко поганенько знається на автомашинах, і, відверто кажучи, в присутності Івана Івановича йому було б сутужно. Недарма ж викликав товариша.

Жінка накинула на себе пальто, і вони разом спустилися в двір.

Гараж приліпився до високої кам'яної стіни і був схожий на звичайний сарай для палива: низенький, обшарпаний, сяк-так накритий шматками іржавого заліза та руберойду.

Жінка відімкнула замок, і вони опинилися в просторому, низькому приміщенні. Чистенька, аж сяюча «Победа» дивилася на них синюватими фарами. На крилах машини і на фарах висіли тоненькі бурульки; машину, очевидно, мили, незважаючи на мороз, і потім на ній нікуди не їздили.

Гриненко почав випробовувати гальма… В той же час він старанно оглядав гумовий килимок під ногами, сидіння, дверці, шукав слідів…

Гальма виявилися в доброму стані. Залишалося сказати жінці, що він не має ніяких претензій, і піти.

Але в цю мить Гриненко ненароком глянув на стіну гаража, і йому здалося, що там є якісь підозрілі плями.

Виліз із машини і, не звертаючи уваги на хазяйку, почав оглядати стіну.

Хтось зовсім недавно обшкрябував крейдяну стіну, зачищаючи плями. Внизу на підлозі було видно шар білого пороху.

– Що це заплями? – обернувся Гриненко до жінки.

Обличчя її здалося напруженим, очі настороженими, тривожними.

– Які плями? Де ви бачите плями? – запитала жінка.

– Підійдіть ближче. Ось пляма. І ось. Це ж кров. І зовсім свіжа.

Вона помацала стіну рукою в одному місці, в другому. На обличчі жінки з'явилося щире здивування.

– Не розумію… Звідки це?.. – і вже переляк, сум'яття охопили її, жінка почала нервово пригадувати. – Вчора… Я вчора прибирала тут і нічого не помітила… Кров… Справді, на стіні кров… Треба запитати чоловіка. Може, він порізався випадково… Може, кров з носа…

Гриненко уважно придивлявся до давно не митих дощок підлоги. І в одному місці його увагу привернули свіжі подряпини на дошці: хтось чимсь гострим вишкрябував і підлогу.

На вулиці почувся сигнал автомашини. Гриненко поспішив з гаража.

– Ну, друже, – звернувся він до капітана міліції, який прибув на його виклик, – ти мені дуже потрібен. Зараз сюди ще дехто приїде. Ми, здається, натрапили на справжній слід.

Разом вони зайшли у квартиру, і жінка навіть не запитувала, чого їм ще треба. Вона була паче паралізована.

Раніше ніж запитати її про Сергія Коростильова, Гриненко знову набрав якийсь номер і доповів по телефону:

– Я на Володарського. Квартира Бондаря Івана Івановича. Добре було б, щоб і ви прибули сюди.

* * *

Іван Іванович Бондар – людина мирна, спокійна. Які б питання не ставив йому підполковник Бородін, Іван Іванович анітрохи не обурюється. Він тільки знизує плечима і твердить одно:

– Це все ваші домисли. І в той час, як тут возитеся зі мною, справжній злочинець замітає сліди. Ви тільки марно витрачаєте час…

Так, Сергія Коростильова він знає, але бачилися вони дуже давно. Після повернення з табору Коростильов не заходив до нього. Лише випадково вони зустрілися на вулиці і розмовляли кілька хвилин.

Іван Іванович просить пояснити, чому вони, колишні друзі, раптом стали такими байдужими один до одного.

– У кожного своє життя. У нас зовсім різні інтереси. І потім, самі розумієте, зв'язуватися з людиною, яка на обліку в міліції…

– Ну, це ви вже дурниці говорите, – зауважує підполковник Бородін. – Ось дивіться. Переді мною аркуш із справи, де записано ваші свідчення. Послухайте, що ви казали на суді: «Я вірю в чесність Сергія Коростильова, як вірю собі самому. Ніхто не переконає мене, що він міг шахраювати, займатися спекуляцією. Коростильов не так вихований. Він справжня, благородна людина…» Чуєте, Іване Івановичу, як ви захищали Коростильова на суді? Що ж після того змінилося? Чому раптом ви говорите, що з такими, як Коростильов, не треба зв'язуватися?

Іван Іванович не поспішає відповідати, йому треба добре поміркувати. На худому, чисто поголеному обличчі то спалахують, то знову пригасають довгасті очі. Він ніби щось згадує і вибирає з-поміж спогадів найпотрібніші.

– Добре, – зітхає він. – Ви чоловік, і я чоловік. Це дає мені право говорити по щирості. Ми з Коростильовим у свій час посварилися… Я не знаю, чи мої підозри мали підстави, але я… я приревнував дружину до Коростильова. Він міг би вам посвідчити, якби був живий, – знову зітхнув Іван Іванович.

– Коли це було?

Іван Іванович знову замислився. І було над чим. Адже тільки-но він сказав, що після повернення з табору Сергій Коростильов ні разу не бував у них.

Бородін не підганяв Бондаря. Він давав йому змогу добре подумати, перш ніж відповісти. Зняв телефонну трубку і набрав потрібний номер.

– Лабораторія? Мені майора Приходька. Ну як там, скінчили експертизу?.. Так, так… Дуже добре. – Він ще трохи послухав і, видно було, лишився задоволений тим, що почув.

– Ну, ну, – Бородін, глянувши на Бондаря, відразу помітив, що того ніби підмінили. За ці півхвилини чи хвилину, поки він розмовляв з лабораторією, обличчя у Бондаря зблідло, очі світилися підозрілою полохливістю.

– Ага, ви питали… Нагадайте, будь ласка, що вас цікавить?

«Важливий симптом, – відзначив у думці Бородін. – Розмова з лабораторією стривожила його, він забув навіть, про що йшла мова».

– Я запитував вас, коли саме ви почали не довіряти Коростильову? Але знаєте, Бондар, тепер уже це мене цікавить менше… – Бородін трохи перехилився через стіл, наблизився до Бондаря. – Зараз повідомили… Криваві плями на стіні вашого гаража вивчені. Поясніть, будь ласка, Бондар, яким це чином на стінах гаража з'явилися краплі людської крові? Людської, Бондар. Качки і кури, про яких ви говорите, – жалюгідна вигадка.

Бондар сіпнувся.

– Провокація, – зашипів він. – Ви навмисне заплутуєте мене… Я не вірю вам, не вірю вашим аналізам.

– А собі ви вірите, своїм словам? – іронічно зауважив Бородін і знову потягся до телефону. – Принесіть, будь ласка, висновок експертизи, товаришу Приходько.