Текст книги "Сліди на тротуарі"

Автор книги: Віталій Петльований

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

Молибога похитав головою.

– Аж не віриться! Та білява дівчинка – дружина Чорнопудренка? Для Валерія це буде страшним відкриттям.

Костюк показав документ, виданий загсом.

– Факти, як кажуть, річ уперта. Ви скажете про це Валерію?

– Знати він повинен. Яке болото! Я приведу до вас, товаришу майор, Валерія, і нехай він, якщо можна, побачить документ…

Під час короткої паузи, яка настала в розмові, майор перечитував шлюбне свідоцтво, ніби вивчав його. Молибога дивився кудись повз майора, зосереджено думаючи над тим, як сприйме Валерій Левадний ще одну новину про свого «благодійника» Чорнопудренка-Черняка-Сорокопуда-Кітніаді і т. д. і т. д. Про законного чоловіка Люди…

* * *

Люда двічі заходила до Левадних, але їй не щастило. Валерій ховався від неї, або, можливо, його ховали…

– Доведеться їхати мені з Пилипом, – казала Люда Чорнопудренкові, повернувшись ні з чим від Левадних.

– Пилип – слизняк. Не можу я довірити йому такі цінності, – огризнувся Чорнопудренко, вилизуючи самобрийкою підборіддя.

– Так годинники ж повезу я, а не Пилип…

– Невже? А я й не знав. От здорово!

– Ви не з тієї, мабуть, встали сьогодні, – образилася Люда. – Пилин – слизняк… Наді мною потішаєтеся. Все не по-вашому. – Вона енергійно стягла тоненьку панчоху і почала терти босу ногу.

Мабуть, Чорнопудренко побачив Люду у дзеркалі, бо він раптом перестав голитися.

– Змерзла, бідненька… Нікому й пожаліти тебе…

Скрипнув паркет – Чорнопудренко з рушником на плечі, з милом на щоках наближався до неї. Присів поруч на канапу.

– Ідіть…

– Чого ти, дурненька. Ну, не ховай, не ховай. Все одно моя ця ніжка, і вся ти… Так же? – гладив повне коліно, ротом шукав її губи…

– Облиште… І не ваша я, зовсім не ваша. Ви самі навчили підкорятися іншому…

– А ти ніби не рада, шельма, – продовжував Чорнопудренко. – Он як помчала до нього, тільки нагадав. А я, бачиш, не маю гніву, не ревную. Оцю канапу віддавав вам, хіба забула?

– Мовчіть…

– Кхе, чого соромитися, коли правда. Знаю, що тобі не я потрібен, а моя квартира, гроші. Все це ти одержала, хоч і не задаром, кхе… А я одержав тебе… – і знову пригорнув її, пестив плечі…

«Люда ніби ненароком сковзнула рукою, мокрою від мильної піни, по очах Чорнопудренка.

– Обережніше! – схопився він як ужалений.

Поспішив на кухню, до рукомийника.

Люда швидко одягла піжаму, почала зачісуватися. Золоте волосся було підрізане на потилиці, і вся її голова нагадувала акуратний сніп пшениці, митий-перемитий дощами.

Чорнопудренко знову взявся за бритву. Маніжився перед дзеркалом, наче мавпа. То надимав щоки і розрівнював зморшки, то висмикував з носа білі волосинки, то широко роззявляв рота і робився схожим на удава… Поряд з ним Люда здавалася ясноликим ангелом. І це раптом засмутило Чорнопудренка. Довго сидів він нерухомо, з обвислими губами, по-старечому безпомічний і притихлий.

Навіть умиватися не захотів, намоченим в одеколоні кінцем рушника витер залишки мила.

– Прибери! – кинув сердито. Голос його зірвався на хрипіння. – Та чаю нагрій, подай…

Люда вийшла в кухню, а Чорнопудренко тим часом швиденько відсунув шухляду трюмо і в самому куточку взяв коробку з намальованим на кришці шведським лезом «Матадор». В одному з пакетиків було не лезо, а білий кристалічний порошок. Чорнопудренко насипав його на язик і облизнувся.

Коли через кілька хвилин Люда принесла чай, очі Чорнопудренка вже світилися весело й молодо, сам він став рухливішим, як після чарки. Зібганий папірець Чорнопудренко поклав на блюдечко, і Люда його помітила.

– Знову морфій, – Людині губи гидливо скривилися.

– Одну крихітку, – признався Чорнопудренко.

Теплою хвилею огортало всю його істоту, склянка, в якій він розмішував чай, дзвеніла м'яко, малиново, а інші звуки віддалились і скоро зовсім завмерли.

– Я спочиватиму… Постели на канапі, – попросив Чорнопудренко і, коли вона постелила, ліг.

… Люда очікувально дивиться на Чорнопудренка, який задоволено бурмоче щось уві сні. Потім вмикає лампу на столику. Синій туман заливає кімнату, і речі втрачають свої обриси. Виразним залишається тільки вікно.

Ще й дев'яти нема. Отже, поки він прокинеться, мине не менше трьох-чотирьох годин. Як скористатися ними? Знову вистукувати сантиметр за сантиметром стіни, підлогу, розшукуючи потайні місця, де переховуються цінності старого? Чи спробувати знайти все-таки Валерія? Знайти і поділитися з ним своїм планом. Двадцять золотих годинників… Більше двадцяти тисяч карбованців! Чорнопудренко не збідніє, а для них з Валерією це скарб. Скільки великих міст на землі, крім Києва… Можна продати годинники, можна, нарешті, відвезти «клієнтам» Чорнопудренка і втекти з чистоганом, одержаним за них…

Валерій боязкий, правда, але вона його переконає. Ніякого ж риску. Не насмілиться Чорнопудренко поскаржитися, заявити… І сам помститися не зможе, безсилий уже. От хіба Пилип Городинський…

Але цього Люда теж не боїться. Пилосос – позер і нікчема. М'язи у нього як ватяні. Присмоктався до Чорнопудренка кліщем, й найбільше, на що він здатний, – це бути зазивалом, наставником любителів танців під магнітофон…

Отже, ніхто їх не шукатиме. Живи на свій смак, на своє задоволення. Люда познайомилася з Чорнопудренком у Сочі. А є ще десятки таких райських місць; з Валерієм і грішми всюди буде весело.

Про те, що вони робитимуть, коли грошей не стане, Люда не дуже замислюється. Якось та влаштуються.

Добре було б, звичайно, прихопити з собою хоч частину цінностей Чорнопудренка. Але де вони, де зберігаються гроші, обручки і золоті монети, про які він колись проговорився?

Люда тінню крадеться до канапи, сторожко прислухається до сплячого. Так, сон міцно скував його, боятися нема чого.

Вона виходить у кухню і повертається звідти, тримаючи в руді ніж. Сьогодні шукатиме в коридорі. Вистукуватиме сантиметр за сантиметром, як лікар вистукує хворого. Десь же повинен бути тайник або навіть кілька тайників… Меблі, речі – все оглянуто, все перемацано. У кухні місця живого не лишилося. З того дня, як оселилася тут, звикла тримати напохваті ніж, сікач, молоток. Вірила – натрапить колись… Або стіну проб'є в погрібному місці, або підніме дошку на підлозі, і перед нею заіскряться, заграють дорогоцінності…

Починає зліва, іде від дверей вздовж стіни. Всюди каміння, ніде не чути порожнини. В одному місці незрозумілий напис, зроблений олівцем, але й тут під штукатуркою суцільна цегла…

Кроки на сходах привертають увагу, Люда завмирає. Хтось зупинився під їхніми дверима. Дзвінок… Вона відчиняє, не питаючи.

– Пилип? Тихше. Тсс… – попереджує Люда.

– Бачилася з Першою Рукавичкою? – нахабно дивиться їй у вічі Пилип.

– Ні… і сьогодні не застала…

Пилип єхидно посміхається.

– А я бачив, – він тупцюється на місці, скидаючи калоші. – Бачив, правда, віддалік. Простежив ранком за ним і потрапив аж на Куренівку. Ти б і не впізнала нашого героя. Бушлат на ньому засмальцьований, штани з чортової шкіри. І, уявляєш собі, чоботища на півпуда кожний… Прийшов і відразу під машину з ключем поліз, машина – ніби підйомний кран… Там я остаточно переконався, що сусіди їхні правду казали. Силою примусила мамаша, от він і записався в робочий клас…

– Трохи тихше, будь ласка, розповідай.

– А в тебе що, дитина спить? – грубо і навмисне голосно запитав Пилип. – Ні, не дитина? Тоді не біда, як і прокинеться твій… Йому теж слід послухати… Я так думаю, що на Валерія надії нема, не пустять його.

– Ти про Сочі?

– Ні, про Марс! Двадцятого вас чекатимуть, адже туди надіслано телеграму…

– А я й не знала…

– Зате я знаю. Ми разом посилали… Ще позавчора, І все потрібне разом купували. Тобі хіба не показували? Чудові штучки. Самі жіночі – по тисячі сто.

– Всі двадцять – жіночі?

– Не двадцять, а дві дюжини. В багатьох магазинах довелося побувати…

– Як же ми… без Валерія? Може, все ж піти до нього?

Пилип узяв дівчину за підборіддя, і знов у його очах спалахнула іронія.

– Спробуй! У тебе є, звичайно, шанси… Любов…

– Не смій! – відштовхнула його Люда. – Про діло говоримо.

– Може, ти все-таки дозволиш зайти в кімнату? – примирливо спитав Пилип. – Самі ми однаково нічого не вирішимо.

– А його будити рано. Хвилин двадцять, як ліг. Перші сни бачить.

– Дідько з ним, нехай додивляється. Я почекаю. Сьогодні сімнадцяте, розумієш, завтра треба брати квитки, якщо їхати. Крам закуплено, тримати його довго небезпечно… Та й, одверто кажучи, я знову без грошей. Все-таки четверта частина баришу моя… А як Валерій відпадає, то бариш ділити на трьох.

Люда запитала:

– А що ж ти хочеш запропонувати?

– Повеземо без нього.

– Не боїшся?

– Одверто? Трохи страшнувато. Сама подумай. Туди двадцять чотири золотих годинники, звідти мішок грошей. Але нічого не поробиш.

– А нам довірять?

– Із скрипом.

– Я згодна. Але якщо хочеш заробити, ні слова про те, що Валерій ховається, пішов працювати… Наш… злякається і, чого доброго, відкладе поїздку або зовсім відмовиться від своїх планів. Він занадто обережний. Скажемо краще, що Валерій захворів. Спершу ти принесеш цю новину, а потім я «відвідаю» його у лікарні і підтверджу, – Люда мружила сизуваті очі, як це робила тоді, коли відчувала важливість моменту.

* * *

Валерій все більше переконувався – за ним стежать… Про дівчину в ховрашковій шубці йому повідомляла не тільки мати. Двірник божився, запевняючи Валерія, що «та білявенька» щодня прогулюється біля їхнього будинку; сусідка з першого поверху багатозначно дивилася на Валерія і розповідала, як несподівано зупинила її на розі «красива незнайомка» і ні з сього ні з того почала розпитувати про Валерія Левадного, де він працює, коли буває дома… А вчора Валерій і на будівельному майданчику цілий день нервував: хтось із шоферів під час обідньої перерви приніс вістку, ніби їхньою будовою зацікавилися іноземні туристи. Одного з них шофер, мовляв, бачив на власні очі, коли той крадькома розглядав екскаватор, на якому працювали Микола Павлович Молибога і він, Валерій Левадний… Шофер описав, у чому іноземець був одягнений, і Валерій відразу зрозумів, про кого мова. Поява Пилипа Городинського і те, що він не дав Валерієві знати про себе, а тільки віддалік, як шпигун, стежив за ним, – усе це серйозно турбувало. Чи не запідозрили вони Валерія у зраді?

Зрада… От неприємне слово. Воно не виходило з голови Валерія відтоді, як Молибога і мати примусили його підтвердити в міліції почуте ними в «Абхазії». Нічого нового від нього не добилися, та, власне, він більше нічого й не знав, А все ж підтвердив… Може, за цей час у Чорнопудренка вже побував той майор, допитував його і племінницю…

Так, стежать за Валерієм неспроста. Пилип Городинський давно попереджав: у разі якоїсь неприємності не називати жодного імені, жодної адреси. Пам'ятати закон «ЗВУМ», тобто «за всяких умов мовчати». Кожен відповідає сам за себе, а інші повинні залишатися невідомими. Валерій не зумів цього дотриматися і тепер тремтів… Невже вони насміляться переслідувати його? І в чому полягатиме їхня помста?

Робота в бригаді Миколи Молибоги не давала Валерієві особливого задоволення, але дома він почував себе ще гірше. Вранці поспішав, щоб його бува не «застукав» Пилип Городинський, а повертаючись увечері, теж неспокійно оглядався навколо в передчутті небажаної зустрічі. Руки його пропахли бензином, почорніли, обличчя на морозі засмагло. Батькова ватянка і шапка зовсім, здається, змінили Валерія, він сам себе не впізнавав у дзеркалі. Однак Городинський зумів-таки вислідити його і хтозна, які мав наміри. Значно міцніший фізично за Пилипа, Валерій боявся підступності останнього, боявся спільників Пилипа, про яких чув не раз, але яких ніколи не бачив. Траплялося так, що Пилип зникав на кілька днів, а потім смітив грішми і вихвалявся своєю дружбою з «одчаюгами». Де вони і хто вони – лишалося таємницею. Навіть Люда в присутності Валерія докоряла Пилипа в нещирості, а він тільки загадково посміхався й обіцяв «колись» прихопити і їх обох «на полювання за грішми».

Серед тих, хто бував у Чорнопудренка, Валерій ніби не помічав особливих «одчаюг», отже, виходило, що є ще якесь середовище, близьке Пилипові Городинському.

Цього «середовища» Валерій боявся. Поява Пилипа в зоні будівництва підштовхувала його на крок, до якого він за інших обставин, може б, і не вдався: Валерій поділився своїми тривогами з Молибогою.

– Добре, що ти мені розповів, – співчутливо похвалив юнака Микола Павлович. – Боятися нема чого, ми не дамо тебе скривдити… – і раптом запропонував. – Хочеш переселитися на деякий час у гуртожиток? У нас і ліжко вільне є, один товариш до санаторію виїхав… Тоді разом ходитимемо і на роботу, і з роботи.

Валерій не сподівався почути таке; його не заспокоювали, а навпаки, попереджали: небезпека існує. «Може, і справді згодитися?»

– А мати? Що вона подумає? – промовив нерішуче, в той час як очі свідчили, що ідея Молибоги його влаштовує.

– З матір'ю розмовлятиму я… Ми, звичайно, не скажемо їй причину. Навіщо зайвий раз хвилювати. Так зручніше, мовляв, учитися і працювати. А у вихідний – додому, та не сам, а з нашими хлопцями… Ну, не заперечуєш?

– Хіба на кілька днів?

– От і добре. Тим часом міліція розбереться, що вони за люди… До речі, майора Костюка не забув? Він привіт тобі передавав і просив заходити. Каже, багато цікавого дізнався про Чорнопудренка… Може, сьогодні після роботи навідаємося, га?

На цей раз Валерій енергійно запротестував.

– Нічого мені там робити… Не піду.

– Як знаєш… Костюк – наш друг, він добра тобі хоче. Я навіть оце подумав, що слід було б і його попередити… Майорові легше дізнатися, ніж нам, навіщо тебе розшукують.

Після тривалої розмови Валерій згодився, щоб Молибога сам подзвонив Костюку.

До машин, на риштування прийшли робітники другої зміни. Стріла крана ще повільно рухалася над будовою, переносячи великі цегляні блоки на сіру стрічку цоколя: вершина стріли прикрасилася сигнальними вогниками, і сніжинки, що пролітали поблизу, теж забарвлювалися на мить у червоний колір.

– Дивися, дивися, – показував Молибога на сніжинки, зачарований незвичайним видовищем. – От якби сніг випадав не тільки білий, а щоб він мав усі кольори райдуги. Уявляєш, надворі зима, а навколо нас переливається червоне, зелене, синє! Ти, Валерію, любиш квіти? У селі, де я народився, їх море! Особливо маків. І тут влітку ми квітники заведемо. Я ж у цьому будинку житиму…

Валерій слухав Миколу Павловича неуважно, але той не помічав цього і все дивився, дивився на червоний вогник у небі, зітканому з мільярдів білих сніжинок.

Домовилися зустрітися години через дві у Валерія.

Але раніше, значно раніше відбулася інша зустріч, яка перешкодила Валерію своєчасно прибути додому. Тільки-но він зійшов на Контрактовій площі і хотів іти до свого трамвая, де не взялася Люда. Хотів уникнути розмови з нею, одвернувся, але Люда побачила його і заступила шлях.

– Здрастуй, Перша Рукавичко! Чи, може, тепер уже остання, а не перша? Додому?

– Куди ж іще?..

– Нам по дорозі, – придивляючись до Валерія, сказала Люда. – : О, ти справжній робочий клас! – з іронічною посмішкою розглядала його одяг, загрубілі руки. – І багато заробляєш?

– Я вчуся… Платять, як учневі.

– О, мені все ясно. Заради цього варто, звичайно, зраджувати друзів!

– Я нікого не зраджував, – зблід Валерій, побачивши двох хлопців, які, як йому здалося, красномовно перезирнулася з Людою.

– А як же це по-твоєму називається? Завтра їхати, ми з ніг збилися, шукаючи тебе…

– Знаєте, що не поїду..

– Звідки ми знаємо? Зламав слово, то хоч попередив би своєчасно…

– Я попередив…

– Кого?

– Написав листа Чорнопудренкові, – Валерій відповідав Люді, а сам злякано стежив за тими двома. – Не можу поїхати. Мати в чомусь підозріває мене.

– У чому? Ні, не одвертай очей. Ми в трамвай не сядемо, а підемо пішки, і ти мусиш усе, все розповісти по дорозі. Кого це ти побачив там, за ким стежиш?

У цю хвилину двоє підозрілих юнаків зайшли до універмагу. «Відчули на собі мій погляд, – догадувався Валерій, – і роблять вигляд, ніби вони люди сторонні і не звертають на мене ніякої уваги».

Ось уже Валерій і його супутниця проминули універмаг, – ніхто за ними не стежив, ті двоє не з'являлися. «А може, я помилився?» подумав Валерій і трохи посміливішав.

– Що саме ти писав Чорнопудренкові? Про материні підозри?

– Та ні, про те, що їхати на Кавказ не зможу.

– І кинув листа у скриньку?

– Звичайно. Хіба він тобі не казав? – здивувався Валерій.

Люда мовчала, вона не вірила Валерію. Ні про який лист не було мови. Чорнопудренко, почувши від неї, що Валерій у лікарні, і оком не моргнув. А може, він хитрував? Може, старий перевіряє її і Пилипа?

Поки що слово «міліція» не було Людою вимовлене, і Валерій не міг зрозуміти, чи справді вона нічого не знає, чи тільки робить вигляд.

Біля Поштової площі Люда звернула на набережну.

– Нам треба поговорити, Валерію. У мене є дуже важлива справа… Від того, як ти поставишся до неї, залежатиме все…

Валерій знову озирнувся. Від однієї думки, що вона навмисне заманює його до ріки, мороз пішов йому поза шкірою.

Засніжена набережна в цю вечірню годину, як завжди зимою, обезлюдніла. Ні рибалок, ні дітлахів з санчатами. Зрідка в бік моста Патона проїжджали автомобілі.

– Я далі не піду, – зупинився Валерій біля сходів річкового вокзалу. – Чого тобі треба, кажи.

– Що за тон! – підвищила голос дівчина. – Я зовсім не пізнаю тебе, Валерко… Ну, не захотів їхати – і не треба. Але тікати від мене… зникати. І тепер ще грубіяниш…

«Невже вона прикидається?»

– Хто тебе послав? Чорнопудренко?

– Ніхто! Я сама… Сама хочу востаннє поговорити з тобою. До біса всіх на світі чорнопудренків. Йому вмирати, а нам… мені жити хочеться, жити…

«Була, значить, в міліції… Починає каятися», вирішив Валерій.

Та він помилився. З дальшої розмови виявилося зовсім інше. Вона пропонувала йому тікати. Двадцять чотири золотих годинники – це капітал. З такими грішми вони влаштуються де завгодно.

Люда збуджено оповідала про Сочі, Гагри, при Ялту і Євпаторію, де вона бувала не один раз, де можна жити безтурботним птахом, аби гроші. А гроші у них будуть, ще й скільки! Сказала, що любить його, йому вірна… Якби не любила, то не ділилася б тим, що само ішло їй до рук…

Зрозумівши, що Люда справді нічого не знає про його розмови з майором, Валерій трохи заспокоївся. До свідомості дійшло нарешті, чого від нього вимагають. Людині слова про любов, вірність викликали у Валерія таке відчуття, ніби оце зараз він доторкнувся до чогось гидкого. Він з безжалісною іронією засміявся.

Дівчина замовкла. Потім подивилася на нього, як на божевільного.

– Ти що, хворий?!

Валерій грубо відповів:

– Здоровий, не бійся! Настільки здоровий, що міг би твого законного чоловіка в баранячий ріг зігнути. Ех ти, «племінниця» туфтова. Чоловіка «дядечком» величала…

Дівчина заніміла. Їй важко було зрозуміти, як це трапилося, коли і від кого встиг він почути про її шлюб з Чорнопудренком.

Постояла ще з хвилину, приголомшена, без'язика. Потім щось заклекотіло у неї в горлі, і Люда зірвалася з місця, побігла від нього, ні разу не озирнувшись.

* * *

Микола Павлович віддав майорові Костюку аркушик, на якому, ніби на телеграфному бланку, наклеєно рядки тексту. Не треба довго придивлятися, щоб зрозуміти; кожна літера вирізана окремо. Текст цієї оригінальної «телеграми» був такий: «Перша Рукавичко, не забувай закон «ЗВУМ».

– Папірець підкинули Левадним, – пояснив Молибога.

– Валерія залякують. Цього треба було чекати. На жаль, Валерій порвав зв'язки з ними в такий момент, коли треба було діяти навпаки. Тепер і до себе викликав підозру, і їх примусив діяти обережніше… Де він?

– Зараз на роботі. Я вирішив було запросити Валерія до себе в гуртожиток. Але мати знає про цю записку і не хоче відпускати сина. Особливо турбує її ніч…

– Зрозуміло… Ех, матері, матері… Скільки горя, скільки неприємностей приносять інколи рідні діти! – майор Костюк дістав з папки, яка лежала перед ним, мініатюрне фото красивої дівчини в білому. – Ось ваша Люда… три роки тому – легковажне, пустотливе дівча курортного міста, принципова противниця навчання і будь-якої праці. Далі – коханка одного ювеліра, дружина моряка далекого плавання, коханка концертмейстера філармонії. Минув рік – і не стало ні того, ні другого, ні третього, а вона вже з четвертим, з Чорнопудренком. У свій час мати, і вчителі, і комсомол не помітили, на яку хибну стежку стала дівчина, а тепер… «племінниця» опинилася на порозі злочину. Щоправда, ми не дамо переступити їй цього порога… Та, на жаль, найкраща пора Людиного життя – юність проминула у неї, як страшний сон. І найбільше нещастя Люди в тому, що вона, здається, цього не розуміє. Ось які справи… Через два-три дні ми візьмемо і Чорнопудренка, і ще декого. Ми візьмемо їх, як кажуть, на гарячому. А поки що бережіть Валерія… Як же ви з ним домовилися?

Микола Павлович чомусь зніяковів.

– Вони мене до себе запросили… Поки все вляжеться…

– Он як! Ну, це дуже добре, Миколо Павловичу. Я радий за Валерія. Йому просто пощастило. Хто знає, що могло б бути, коли б не ви, не ваш колектив… – майор Костюк ще раз прочитав принесений Молибогою анонімний лист. – Відразу видно досвідченого шахрая. Сам не взявся писати і своїм спільникам не дозволив. А того не знає, що нині в наших руках значно вірніші помічники, ніж знавці почерків. Бачите, лист ніби чистий, а є «очі», які побачать на ньому невидимі відбитки пальців того, хто наклеював оці рядки, і не тільки побачать, а й сфотографують, зроблять видимими і для нас. Так, у нас багато помічників! Я обіцяю через два-три дні звільнити вас від потреби охороняти Валерія. Дайте мені ще тільки два-три дні…

* * *

Руки Галини Дмитрівни бігали по розстеленій на столі сорочці, вона розрівнювала рукави, маніжку. Потім почала прасувати. Федір Прокопович Шмарук дивився на ці невеликі, але такі проворні, вмілі руки і тільки похитував головою. Нелегка доля випала Галині Дмитрівні Левадній. Коли б не навідався до солдатської вдови – все вона перепрасує і все скаржиться на свого сина-невдаху. Тепер ось ніби вже й влаштувався він, узявся за розум, та мати ще не заспокоїлася. Працював же він і під рукою Федора Прокоповича – тиждень цілий був як і всі, а далі закрутив носом. Не сказав нікому нічого, пішов кудись під час обідньої перерви, і тільки його й бачили. Це ж ті «друзі», певно, про яких вона тепер знає, зманили Валерика. Справді, легкі гроші – річ спокуслива. Грішми вони його і привабили…

Чи за четвертну цілий день біля верстата стояти, чи протягом кількох годин сотню «заробити» у такого Чорнопудренка! А риск? Хлопчаки люблять гострі переживання і, на жаль, шукають їх не там, де слід, стають на шлях злочину…

… У коридорі почулися кроки. І враз помітив Федір Прокопович, що Галина Левадна на півслові змовкла, а очі в неї очікувально, з тривогою впилися у білу дверну ручку. Але ні, це не до них. Знову пішла гуляти праска, розрівнюючи зморшки якоїсь сіренької одежини.

– Так вони удвох, значить, ходять і на роботу і з роботи? – запитав Федір Прокопович, допомагаючи Галині Дмитрівні знову вхопитися за нитку розповіді…

– Тимчасово, звичайно. Міліція так порадила. Всіх налякав лист, підкинутий Валерію.

– І добре зробили, дуже добре… Квартира у вас, славу богу, не тісна, місця вистачає. Нехай поживе… Скажу я вам, Галино, у житті – як на довгій ниві. Всяке буває, всякі люди зустрічаються… А цей Молибога беручкий, видно, і терплячий. До Валерія у нього правильний підхід.

Федір Прокопович пізнає раптом, чия то сіра одежина на столі під праскою. І йому здається, що натруджені руки Галини Дмитрівни витають над сорочкою Миколи Павловича з якоюсь особливою легкістю, і вже не тільки зморшки на сорочці зникають, а й на обличчі жінки розгладжуються павутинки тривожного очікування, воно стає вродливішим. Він ще і ще говорить про Молибогу. Це ж зовсім чужа людина, у якої своє життя, свої клопоти. А, бач, знайшов час няньчитися з Валерієм!.. І вона, Галина Левадна, повинна, звичайно, ставитися до Молибоги з вдячністю. Микола Павлович сам звик стежити за своїм одягом, а втім, і йому приємно, мабуть, буде відзначити, що й сорочка по-домашньому добре випрасувана і, скажімо, ґудзик, якого не-вистачало, знову на місці… Що там не кажи про переваги холостяцького життя, а без жіночої опіки сутужно. Чоловічим рукам сокира або молоток пасує, а жіночим – голка з наперстком…

Галина Дмитрівна вимкнула з розетки праску і, пробачившись, вийшла на хвилину в кухню. Федір Прокопович знічев'я оглянув кімнату й відразу ж відзначив: меблі займали тепер ніби вигідніші місця, стіл був накритий чистою білою скатеркою і на ньому в центрі стояв горщик з ніжнозеленим бальзаміном. Пагінці вже прикрасилися пуп'янками, з яких влітку за кілька годин розпускаються квітки, а взимку вони не завжди цвітуть… До стіни над ліжком прибито килимок… Те, то в них оселилася чужа людина, нагадало, очевидно, Галині Дмитрівні її найперший жіночий обов'язок, і ось від дотику вмілих рук усе в кімнаті засіяло.

Шмарук ніде не бачив речей Миколи Павловича, а втім, йому здавалося, що в кімнаті з'явилися якісь нові запахи, принесені звідти, з будівництва, – запахи смолистих дощок, бензину, розворушеної промерзлої землі…

– Поставила обід розігрівати… Тепер пів на п'яту, скоро мої прийдуть…

Випадково промовила «мої» і почервоніла. Але Федір Прокопович нічим не виказав радісної здогадки, породженої отим «мої», – навіщо бентежити Галину Дмитрівну? А в думці ставив їх поруч – Галину і Миколу Павловича – і переконувався, що вони варті одне одного. І головне – обоє виграли б… Він нарешті матиме сім'ю, розпрощається з напівсолдатським життям, що й так уже затягнулося; вона відчуватиме на кожному кроці міцну руку, здатну підтримати за будь-яких обставин, дасть Валерію надійного опікуна і порадника, старшого друга – щирого, загартованого, з твердим характером і людяним серцем.

У Федора Прокоповича з'явилася потреба обов'язково дочекатися Валерія і Молибогу, на власні очі побачити перші зародки дружби між ними.

– Про одне лише проситиму вас, – нагадала Галина Дмитрівна. – Наша з вами розмова – таємниця. Валерій дуже просив нікому не розповідати…

– Совіститься хлопець… Це добре, коли совіститься…

У двері постукали.

– Це не вони, – сказала. – Наші не так стукають.

І справді, принесли вечірню газету. Поки Галина Дмитрівна поралася біля плити, гість встиг нашвидку проглянути першу й останню сторінки. Раптом він чимсь зацікавився.

– … під час обшуку… облігацій державних позик… золоті годинники, персні… Що? Золоті монети? Здорово! Чуєте, – обізвався до Галини Дмитрівни. – Тут ідеться про Чорнопудренка. Ось послухайте. «Працівниками карного розшуку з допомогою активістів з місцевого населення викрито зграю шахраїв, яка займалася спекулятивною скупкою облігацій, золота, дорогоцінностей. Організатор зграї М. Чорнопудренко, він же Черняк-Сокоропуд-Кітпіаді, його підручні П. Городинський, С. Лівшиць та інші – затримані. Під час обшуку на квартирі М. Чорнопудренка виявлено в панелі парового опалення схованку, де зберігалися облігації, золоті речі, дорогоцінне каміння, монети на загальну суму понад мільйон карбованців. Слідство триває…» Уявіть лишень, Галино Дмитрівно, скільки років треба працювати за таку суму робітникові. Мільйон! Хоча б мене взяти… Одержував я коли як – тисячу, тисячу двісті. За рік виходить десять, дванадцять тисяч, за десять років сто… Ну от – сто років треба простояти біля верстата Федору Прокоповичу Шмаруку, нічого не пити, не їсти, одягу не купувати і так далі… Та все одно не заощадиш мільйона, за сто років не заощадиш. А вони, бач, заощадили! Я б усю суму на дитячі будинки віддав. Нехай діти скористаються і таке інше.

Але що це з Галиною Дмитрівною? Тарілка, яку вона тримала, впала, тільки черепки брязнули по кімнаті.

Федір Прокопович збагнув: за сина боїться. Мабуть, останні два слова, вичитані ним у газеті, «слідство триває», нагадали матері, що і Валерій може опинитися на лаві підсудних. «Ні, не все ти, Галино, сказала мені про Валерія, якщо арешт зграї шахраїв так вплинув на тебе!» подумав Федір Прокопович. А втім, жінку треба було заспокоїти. Віті згорнув газету, сховав окуляри. Повільно заговорив:

– Найстрашніше для вас уже минуло. Тепер Валерій працює, дружить з чесними людьми і таке інше… Це обов'язково врахують…

– Чому його і досі нема? Я не переживу, якщо і його… – Та ось Галина Дмитрівна почала прислухатися. Стукіт був знайомий, батьківський. «Трам-та-та, трам-та-та, та-та-та». Галина Дмитрівна кинулася мерщій відчиняти і завмерла, побачивши Миколу Павловича одного. Переполошено округлила очі, тремтячими губами запитала:

– Де він? Де Валерій?

– За хвилину буде, – спокійно відповів Молибога. – Сусіди шафу нову привезли, гукнули його на допомогу…

Чоловіки поздоровкалися.

– Ви знову чимсь схвильовані? – Молибога підійшов до Галини Дмитрівни, співчутливо подивився на неї.

– Ось, – віддала йому газету. – Чорнопудренка заарештували. Слідство триває…

Він з цікавістю прочитав міліцейську хроніку.

– Так… Мільйонщиками виявилися шахраї. Добре, що їх викрили нарешті. Радіти треба, Галино Дмитрівно, а не вішати носа. Вірте мені… Пастку, куди міг потрапити Валерій, ліквідовано… Ніщо йому тепер не загрожує. Працюй, живи чесно.

– А як притягнуть і Валерія? Здавав же він облігації, знався з Чорнопудренком…

– Не притягнуть… – твердо пообіцяв Молибога. – Валерій своєчасно опам'ятався, визнав свою провину. Тепер він робоча людина, корисний член суспільства. До речі, я не встиг вам розповісти… Саме сьогодні в житті Валерія трапилася важлива подія. Він уперше самостійно керував краном!

Галина Дмитрівна з радісним хвилюванням дивилася на Молибогу.

Прозвучало знайоме: «Трам-та-та, трам-та-та, та-та-та».

У робочій ватянці, трохи широкій на нього, у батьківській чорній шапці-ушанці ввійшов Валерій. Брезентові потерті рукавиці, запхнуті за пояс, мали на собі рудуваті плями іржі і мастила. Він скинув шапку і стріпнув головою. Русявий чуб Валерія був мокрий.

– Салют, Федоре Прокоповичу! – привітався Валерій. – З сирого дерева шафа, чи хтось каміння в ящики понакладав, – розповідав він, витираючи спітніле чоло, – пудів десять, не менше. Ледве подужали…

Матері здалося, що на синовій голові вона бачить сиве пасмо. Але ні, звідки йому взятися… То стружечка заплуталася…

Обережно дістала стружку, розглядала її, як щось дороге. Може, стружка і не з будови, а з шафи, яку тільки-но допомагав нести Валерій, Але перед очима Галини Дмитрівни враз постав той будівельний майданчик, де колись був бліндаж її чоловіка і де тепер працює Валерій.

Стружка у волоссі сина… Пахуча стружка соснини… Як багато заспокійливого сказала вона серцю матері!