Текст книги "Чудеса в Гарбузянах"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

механізатори перемовлялися малозрозумілими вигуками:

– От!

– Кіно!

– Тримай себе в руках!..

І поки хлопці встигли отямитися, всі п'ятеро зникли.

– Щось таки трапилось..– округлив очі Марусик.

– Схоже,– зітхнув Сашко Циган.

– І де вона могла подітися?– задумливо мовив Журавель.

– Нумо, хлопці, гайда в Липки! Може, дід щось знає. Все ж воно навколо діда крутиться. Мусить він щось знати. Гайда!– Сашко Циган махнув рукою, і хлопці рвонули в Липки.

Дід, як завжди, порався на пасіці, човгав біля вуликів, може, й без особливої потреби, але не міг він сидіти склавши руки, така вже була в нього вдача.

– Здрастуйте, діду!– загукали хлопці ще здаля, від хвіртки.

– Здрастуйте, як не жартуєте,– усміхнувся їм назустріч дід.

Хлопці перезирнулися, не знаючи, з чого починати.

– Медку захотілося?– спробував допомогти їм дід.

– Та ні! Ні!– запротестував Сашко Циган.– Ви що, думаєте, що ми такі канюки, тільки просити вміємо? Ми у справі.

– Ого-о! У якій же такій справі? Слухаю, люди добрі. Сашко Циган озирнувся на Журавля. І той, вмить почервонівши, випалив:

– Ви... ви не знаєте, де Маруся Тайфун? Та, що вчора з нами... отут...

Дід наморщив лоба:

– Та нібито не знаю... А що?

– Дома не ночувала...

– І на роботу не вийшла...

Це, перебиваючи один одного, вигукнули Марусик і Сашко Циган.

Усмішка сповзла з дідового обличчя:

– Що ви кажете! Це погано. Де ж вона поділася? Хлопці знизали плечима.

– А загінка, яку вона мала сьогодні прорвати, зроблена,– сказав Журавель.

– А-а... Тоді не страшно,– дід знову усміхнувся.– Тоді знайдеться. Не хвилюйтесь. Або у якійсь своїй справі... Або... Знайдеться!

І так він це впевнено сказав, що хлопці одразу заспокоїлись.

– Діду!– ризикнув раптом Сашко Циган.– А як ви думаєте, що воно таке буде?

І він кивком показав на довгий стіл і лавки попід гаєм.

– Отаке!– хмикнув дід.– Самі робили, а мене питаєте. Хлопці знітилися.

– Та робити робили, а...– Сашко Циган знизав плечима. Дід Коцюба і собі знизав плечима:

– Я теж не знаю. Щось голова затіяв. А що, тримає в секреті.

– Якийсь прийом? Чи що?– лукаво примружився Марусик.

– Може бути,– і собі примружив одне око дід.

– Скажіть, а ваша онука заміж виходить? Ге?– Сашко Циган пильно глянув на діда.

– А звідки ви знаєте?

– Та люди кажуть.

– Ох, ті люди балакучі. Виходить. А що?

– Та нічого. Як за гарного хлопця, то хай буде щаслива,– Сашко Циган аж свердлив діда поглядом.

– Хай! Я не проти. Для того й заміж виходять, і женяться. І ви, дасть бог, колись поженитеся.

– А гарний хлопець?– не вгавав Сашко Циган.

– Я ще не бачив. Але за поганого вона, мабуть, не пішла б. Я її знаю... А ти чого так розпитуєш? Мовби ревнуєш. Ти ж наче сватів не засилав.

Марусик захихикав. Сашко Циган почервонів.

– Та я нічого. Просто так... Ну, бувайте, діду, не будемо вам заважати.

– А ви мені й не заважаєте.

– До побачення! Ходімо, хлопці!

Марусикові й Журавлю не лишалося нічого іншого, як теж попрощатися.

– Ходіть здорові, хлопці. Як меду захочете, прошу... Коли вони вийшли за хвіртку, Марусик зашепотів:

– Ну чого ти так поспішав? Чого? Ще трохи – і він розколовся б. От!

– Які розумні!– зашипів Сашко Циган.– Чого ж ви мовчали? Усю розмову на мене звалили і хочете...

– Ну добре-добре, не лайтеся,– заспокоїв їх Журавель. Дід Коцюба стояв біля хати і, усміхаючись, дивився їм услід.

Марусик обернувся, помітив це і сказав:

– О! Дивіться! І сміється... Щось він не договорював, щось він знає... Ех, шкода, що...

Хлопці підійшли до того довжелезного столу, який так весело вкопували вони вчора спільно з Тайфун Марусею. І згадка про неї з новою силою спалахнула у їхніх душах.

– Все буде гаразд, от побачите. Вона мені так снилася, що... Я певен, усе буде гаразд,– сказав Журавель.

– Ну, розказуй уже свій сон,– сказав Сашко Циган. Вони сіли на лавці біля столу, і Журавель почав...

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

в якому свій сон розповідає знову Журавель. Мить Митьович дає пораду. Важкі світлі години. Підступи царя й цариці. Друзі рятують Марусика. Скандал на дачі "Три погибелі".

Усе почалося з цокання годинника.

Цок-цок! Цок-цок! Цок-цок! Цок-цок!..

Мабуть, коли я засинав, то прислухався до годинника, що висів на стіні. Ви ж знаєте, іноді те цокання чуєш (коли прислухаєшся), іноді не чуєш.

Я чув... І коли заснув, то перше, що побачив,– отой галстук-маятник на грудях Митя Митьовича Тік-Така.

Володар Часу сидів отут на лавці коло цього столу, як оце ми сидимо, і усміхався мені в свої стрілки-вуса.

А я чи сидів, чи стояв навпроти нього, не пам'ятаю (уві сні ж себе найчастіше не бачиш).

Чую тільки, що я питаю його:

"Ви казали, що якось можна врятувати Тайфун Марусю..."

"Можна",– підморгнув мені Мить Митьович (ви ж пам'ятаєте, що в нього очі у такт галстука-маятника по черзі моргали).

"А як?"– питаю я.

"А так,– каже він.– Пояснюю. Кощій живе за рахунок, так би мовити, темного часу людей казкового віку, тобто дітей. Темним часом називається час, витрачений без користі для інших (на лінощі, нудьгу, марнотратство тощо), а також на недобрі справи. Оскільки такого часу, як ти знаєш, набирається ще, на жаль, багато, Кощій – безсмертний".

"А чому він живе за рахунок саме дітей?"

"Враховується час лише тих, хто вірить у казки. Трапляються, правда, такі й серед дорослих, але таких одиниці".

"Зрозуміло... Ну, так що ж робити?"

"Треба тобі набрати рівно добу світлого часу, тобто часу, витраченого з максимальною користю для інших. Тоді можна заплутати Кощія, збити його з пантелику. Оскільки життя Кощія залежить від часу, він весь час позирає на годинник і стежить за календарем. Той, хто матиме рівно добу світлого часу, може пересунути на цю добу календар Кощія назад. Це виведе Безсмертного з рівноваги, і цим можна скористатися для звільнення дівчини".

"А цей світлий час, ця доба за все життя рахується, чи як?"– питаю.

"Та ні!– засміявся Мить Митьович.– Тільки за останні

два тижні. Свіженький мусить бути час. Бо інакше не подіє".

"А-а... То як же його набереш за стільки?"– скривився.

"Важко. Я розумію. Якби легко, не було б питань. Тому можеш друзів своїх залучити. Ви ж, здається, усі втрьох Тайфун Марусю визволити хочете?"

"Ага,– кажу,– втрьох".

"Тому й світлий час може зараховуватися на трьох".

"О!– кажу.– Це інша справа".

Гульк! А ви вже за столом сидите, як оце зараз.

Я рота розкрив, щоб вам усе розказати, а Мить Митьович руку застережливо підняв:

"Не хвилюйся! Вони вже в курсі. Вони все чули, що я тобі казав".

"Ну, тоді,– кажу,– згадуймо, хлопці, швиденько, що ми такого за два останніх тижні світлого зробили".

Ви на мене дивитесь, моргаєте розгублено, а тоді ти, Цигане, кажеш:

"А як же його підрахувати точно, по хвилинах? Хіба пам'ятаєш?"

"Ну, то дрібниці. Для цього у нас часометр є. Та й тітонька Незабудь поможе".

"Поможу. Звичайно",– почувся поряд з Митем Митьовичем скрипучий голос, хоча нікого там не було.

Мить Митьович витяг з кишені прилад, схожий на електронний калькулятор, і сказав весело:

"Поїхали!"

Ви наморщили лоби. Я також.

"Ну...– сказав ти, Сашко Циган.– Ну, хоча б учора... оцей стіл і лавки..."

"Ага! Правильно!"– підхопили ми з Марусиком.

"Годиться!– почувся скрипучий голос тітоньки Незабудь.– По три години чотирнадцять хвилин сімнадцять секунд кожний. Обчислюю усіх трьох разом, бо труд був колективний".

"Ясно",– сказав Мить Митьович і заклацав клавішами на часометрі.

"Дев'ять годин сорок дві хвилини п'ятдесят одна секунда".

Ми весело глянули один на одного.

"О!"– потер руки Марусик.

Але далі справи пішли гірше. Як ми не напружувалися, нічого серйозного згадати не могли.

В результаті кругом-бігом набралося світлих хвилинок ще десь од сили на півгодини.

Ми й не підозрівали, що за два тижні так мало зробили корисного. Не для себе. Для людей.

"Так що ж тепер робити?"– розгублено глянув я на Митя Митьовича.

"Саме тепер щось і треба робити",– сказав Володар Часу.

"А чи встигнемо? Він же на ній от-от ожениться..."

"Не хвилюйтесь, хлопці,– заспокоїв нас Мить Митьович.– Це вже мій клопіт, Я вас у минулий час перенесу".

Я глянув на вас. Ви глянули на мене.

"Так що ж будемо робити?"

І раптом несподівана думка майнула в моїй голові.

"Хлопці!—вигукнув я.– А хто ж за неї в колгоспі працюватиме, поки вона в Кощія сидить? Як один раз хтось її загінку висячі прорвав, то гадаєте, щодня так буде... Так давайте..."

– Стривай!– перебив Журавля в цьому місці Сашко Циган.– Досить! Не могло тобі це снитися, бо про ту загінку ти тільки сьогодні вранці дізнався.

Журавель густо почервонів.

Як неприємно, друзі мої, коли гарну щиру людину несподівано ловлять на неправді, якої вона припустилася ненароком, цілком випадково. Ви знаєте, у таку мить просто хочеться разом з нею провалитися крізь землю. І я тільки тому не провалююсь, що дуже хочу послухати, що ж було далі.

– Ну, може, я ті слова про загінку й не сказав,– почав виправдовуватися Журавель.– Хіба дослівно запам'ятаєш? Але про те, хто за неї працює, поки вона в Кощія сидить, точно сказав... Точно!

– Ну, давай просторікуй далі,– поблажливо усміхнувся Сашко Циган.– То не має значення. То я просто так.

– Та не вигадую я! Слово честі! От! Тільки збив...

– "Так давайте..."– підказав Марусик.

– Ага...

"Так давайте,– кажу,– її загінку прорвемо..."

Ви на мене подивилися без особливого захоплення.

"Давай",– зітхнув ти, Сашко Циган.

І ти, Марусик, сказав: "Давай",– і теж зітхнув.

"Ну, гаразд,– мовив Мить Митьович.– Зараз я вас у вчорашній день перенесу".

Тільки тепер я помітив, що в нього на обох руках по великому годиннику. На лівій руці годинник звичайний, на якому цифри розташовані зліва направо, як то кажуть, за годинниковою стрілкою. А на правій руці годинник незвичайний – цифри на ньому ідуть справа наліво, проти годинникової стрілки (там, де одинадцять,– один, де десять,– два і так далі).

Узяв Мить Митьович і почав із скреготом переводити їх стрілки на цьому незвичайному годиннику, що на правій руці.

Повний оберт зробив і каже:

"От ви й у вчорашньому дні. Маєте двадцять чотири години. Але вам стільки й не треба. Вам треба на трьох близ чотирнадцяти робочих годин, тобто по неповних п'ять на кожного".

"Не страшно",– бадьоро сказав я.

"Скажіть, а в майбутнє ви можете переносити?"– спитав Марусик.

"Можу,– мовив Мить Митьович.– Ото на лівій руці в мене хронометр майбутнього. Я знаю, що ви нетерплячі, але не квапте часу, хлопці. То ні до чого. Час – то найцінніше, що є на світі. Цінуйте кожну мить. Ваша доба почалася, хронометр уже цокає хвилини. Ставайте до роботи, не марнуйте часу. Мало що може перешкодити. Ніколи ж не вгадаєш, що трапиться попереду. Ну, працюйте. А я на кілька годин у відрядження гайну у Південну півкулю, на мис Доброї Надії".

І Мить Митьович зник.

Дивлюсь, а ми вже на буряковій плантації.

"Що ж, давайте!"– кажеш ти, Сашко Циган.

Закачали ми рукава й почали. Ну й капосна ж то робота – проривати буряки! Хто її видумав!

Вже через півгодини ми й розігнутися не могли. Поперек болить, руки затерпли, печуть вогнем. Як ті дівчата величезну, аж до крайнеба, плантацію обробляють? І ніяка механізація тут не допомагає, міжряддя машиною обробити можна, а от у рядках, щоб зайвину вирвати, щоб тільки одненького бурячка лишити, щоб же він міг нормально розвиватися,– тільки руками.

Чи знаєте ви, міські хлопці й дівчатка, яким солоним потом дістається отой солодкий цукор?!

Гну я горба і тільки раз у раз піт з лоба рукавом витираю. Важко!

Сашка Цигана я краєм ока бачу, він поряд зі мною сопе. А про тебе, Марусику, якось не думаю. Не бачу – значить, відстав трохи.

Потім обернувся. Гульк, а ти метрів за двадцять від нас сидиш на землі, лікоть на коліно поставив, голову підпер і усміхаєшся.

"Цигане,– кажу,– дивись, що робиться!"

Ти, Циган, глянув та як лайнешся:

"Ах ти ледацюга! Ми жили рвемо, а він сидить та ще й усміхається!"

І раптом ми помічаємо, що в тебе, Марусику, в роті... вогонь... Усміхаєшся ти, зуби шкіриш, і крізь зуби вогонь пашить. Як ото, знаєте, головешка тліє.

Ти, Марусику, не ображайся, я ж не спеціально. Так мені приснилося. Слово честі! Та й не винен був ти. Бо підступи царя Добрила та цариці Злагоди (до речі, потім тітонька Незабудь, вони тими іменами тільки хитро прикривалися, щоб ввести в оману свої жертви, а вони ж були звичайнісінькою лихою силою і насправді звали їх цар Доб-Рило і цариця Зла-Года).

Ми з Циганом перезирнулися розгублено. Що робити? – порадитися ні з ким. Мить Митьович у відрядженні аж у Південній півкулі на мисі Доброї Надії.

А ми ж зовсім не знаємо, що робиться у тих випадках, коли в людини вогонь з рота пашить. І лишати тебе так не можна. Це ж дуже шкідливо для здоров'я. Ми царя й царицю побачили і зрозуміли, чиїх рук то справа. Вони визирали з-за твоєї спини (маленькі такі зробилися, наче лялькові), і хихикали, і пританцьовували, зовсім як діти.

Ех, розсердився тоді Сашко Циган та як закричить: "Опудало ти, Марусику, черевик і більше нічого! Знайшов, кого слухати, кому піддаватися!"

Тут і я не витримав, докинув кілька слів.

Але на Марусика те не подіяло аж ніяк. Навіть навпаки. Чим більше ми лаялися, тим більше пашів вогонь з його рота. І тим більше хихикали й пританцьовували цар і цариця.

"Слухай,– кажу я,– може, давай по-доброму".

І до нього:

"Марусику, друже, ми ж тебе любимо. Нащо вона тобі, та пожежа в роті? Ти ж гарний хлопець. Згадай, як ми гарно вчора з Тайфун Марусею співали..."

Бачу, цар і цариця хихикати перестали, не танцюють, дивляться занепокоєно.

Тут і ти, Цигане, підключився.

Теж став пригадувати різні гарні хвилини, разом з Марусиком пережиті. Такий дует у нас вийшов, як в опері.

Слухав ти, Марусику, слухав... Бачимо, пригасає в тебе в роті вогонь.

А цар і цариця раптом почали зменшуватися, зменшуватися,– раз!– і зникли.

І як зникли вони, то й вогонь у тебе в роті згас.

Ще раз упевнивсь я, що доброта, справжня щира доброта найбільше на людину діє.

Безсилий, наче після важкої хвороби, похилився ти, Марусику, на землю. Ми – до тебе. Лежиш ти, в небо скляними очима дивишся і мовчиш. Ми й так і так до тебе – мовчиш, не озиваєшся.

А час же йде. Скільки вже ми згаяли через усе те!

Вірно казав Мить Митьович: ніколи не вгадаєш, що трапиться попереду.

"А знаєш що,– кажеш ти, Цигане.– А давай його загінку прорвемо, хай полежить трохи, одійде".

"Давай",– кажу.

І взялися ми в чотири руки тобою не зроблене доробляти.

І, дивна річ, здалася нам робота не такою важкою, як перше. З таким ми її завзяттям упорали. Не зоглянулися, як і до своїх рубежів дотяглися.

Тільки спини розігнули, щоб дух перевести,– глядь!– біжиш до нас ти, Марусику.

"Спасибі,– кажеш,– друзі!"

І в очах – сльози.

Зрадів я – страх! Та як затягну на повний голос:

Піть-піть-піть!..

Тьох-тьох-тьох!

Ай-я-я! Ох-ох-ох!

Там соловейко щебетав!..

А ви як підхопите!

І всі втрьох – до роботи. І вже втоми наче й не відчуваємо.

Що й казать, не всяка робота приємна й легка. Але й найважчу можна робити без муки, як настроїтися. Як переконати себе, що її треба зробити, що ти мусиш її зробити.

Отак, співаючи і один одного підбадьорюючи, дружно працювали ми і не помічали, як минає час.

"Досить, хлопці! Відпочиньте! Молодці!—почувся раптом голос тітоньки Незабудь.– Усе гаразд. Рівно доба. Через десять хвилин повертається з відрядження Мить Митьович. Відпочивайте ".

Тільки тепер відчули ми, як потомилися. Мов снопи повалились на землю. Ми лежали, і то було блаженство. Яке ж то щастя відпочивати після важкої роботи! Ледар, який вилежується на всі боки, ніколи того щастя відчути не зможе.

І от, немов з-під землі, виріс перед нами Мить Митьович.

Хить-хить!– весело хитався галстук-маятник. І в такт йому весело підморгували нам по черзі очі Володаря Часу – то ліве, то праве.

"Порядок!—сказав Мить Митьович.—Ну, а тепер на дачу "Три погибелі". Вчорашнього дня лишилося чотири години п'ятнадцять хвилин дев'ятнадцять секунд. Не будемо чекати, перескочимо їх".

Він із скреготом перекрутив стрілки хронометра майбутнього, що, як ви пам'ятаєте, був у нього на лівій руці, і... Ми вже стояли на галявині перед трьома хатками, де жили Змій Горинич, Баба Яга і Кощій Безсмертний.

Було темно. В небі мерехтіли зірки. І лише місяць упівповні осявав сріблястим світлом галявину.

"Тсс!– прошепотів Мить Митьович.– Зараз нуль годин одна хвилина. Всі сплять. Я навмисне привів вас опівночі, щоб можна було непомітно переставити стрілки Кощієвого годинника".

Над дверима кожної хатки, як я вам уже колись казав, висів годинник, що показував час, а також число, день тижня, місяць і рік.

Мить Митьович навшпиньки підійшов до будиночка Кощія Безсмертного, підняв руку з часометром, на якому були зафіксовані оті двадцять чотири години нашого світлого часу, приставив до годинника, і стрілки його враз швидко закрутились у зворотний бік. Зробили два повних оберти і завмерли. Одночасно замість цифри 14 вискочила цифра 13, а замість слова "п'ятниця"– слово "четвер".

"Порядок!—усміхнувся Мить Митьович.– Ну, а тепер сховаймося в кущі і переведемо хронометр майбутнього на ранок".

Ми причаїлись у кущах край галявини, і Володар Часу із скреготом перевів стрілки годинника на правій руці.

І одразу засяяло в небі сонце, і ліс наповнився пташиним гомоном і співом.

Двері будиночка із заґратованими вікнами розчинилися, і на ґанок вибіг у спортивному костюмі Кощій Безсмертний, бадьоро наспівуючи:

Фізкульт-ура! Фізкульт-ура!

На зарядку нам пора.

На зарядку нам по... по... по...

То він раптом глянув на годинник і, мов зіпсована пластинка, повторював одне й те саме...

Потім протер очі й часто-часто закліпав ними:

"Що таке? Сьогодні ж чотирнадцяте, п'ятниця. Сьогодні ж моє весілля. А на годиннику тринадцяте, четвер... Може, я ще не прокинувся, ще сплю?"

Він ущипнув себе за носа.

"Ой! Не сплю".

І раптом злякано заверещав і заплакав, як дитина:

"І-а-а-а! І-а-а-а!.."

У хатинці на курячих лапках і в хатинці з протипожежним Щитом розчинилися вікна, і з них вистромились заспані скуйовджені Баба Яга і Змій Горинич:

"Що таке?"

"Де горить?"

Але Кощій Безсмертний тільки верещав і розмазував сльози по неголених щоках.

"Та що таке?"

"Що трапилося?"

Кощій Безсмертний мовчки показав пальцем на свій годинник.

Змій Горинич і Баба Яга подивилися, потім, витягнувши шиї, глянули на свої годинники.

"А-а, ясно",—мовив Горинич.

"Зіпсувався,– сказала Яга.– Відстає на цілу добу".

Очі Кощія спалахнули:

"Та ви що? Це ж вічний годинник! Хронометр безсмертя! На транзисторах. Він не може зіпсуватися. Це ж не те, що ваші будильники-чортопхайки".

"Ану вас! Усе у вас, Кощій Кощійович, завжди вічне, безсмертне, все не може зіпсуватися. Аж бридко. А бач, і зіпсувався. І я дуже рада, ото щоб ви знали і не нахвалялися! Хи-хи!"– Баба Яга захихикала, трясучи головою і дзьобаючи себе носом у підборіддя.

"Ах, рада?– скипів Кощій.– Може, це ти й підстроїла, кривобока?!"

"Брате!– обернулася Баба Яга до Змія Горинича.– Він мене ображає! Захисти!"

Змій Горинич випнув уперед підборіддя й підступив до Кощія:

"Ображаєш? Сестру? Дівчину! Ху!"

І він хукнув полум'ям просто Кощієві в обличчя.

Та Кощій легко збив полум'я рукою і сказав:

"І ти, зміюка, з нею заодно!"

Кощій схопив з протипожежного щита вогнегасник і тріснув ним Змія по голові.

Змій крекнув і знову хукнув на Кощія. Та промахнувся, і полум'я шугнуло на Бабу Ягу. На її голові затріщало волосся, і запахло смаленим.

"Ой! Моя зачіска! Ти що?!"– Баба Яга схопила з землі ступу і швиргонула її у Змія Горинича.

І знялася веремія.

"А тепер швидше,– сказав Мить Митьович.– Поки вони б'ються, вони нічого не бачать. А Кощій забув замкнути двері. Вперед!"

Ми кинулися до розчинених дверей хати Кощія. Вскочили всередину. У кутку на підлозі лежала зв'язана Тайфун Маруся.

"Хлопці!" —радісно усміхнулася вона...

І...

Журавель замовк.

– Що?– нетерпляче спитав Марусик. Журавель зітхнув:

– І... я прокинувся.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,

в якому починається підготовка до прийому. "Ви ж мені – як батько рідний!" Де ж усе-таки Тайфун Маруся? Голова на велосипеді. "Їдуть!.. Їдуть!.. Їдуть!.."

– Як?!– Марусик отетеріло закліпав на Журавля.

– А так... Як усі прокидаються. Очі розплющив та й усе.

– Та ну тебе з твоїм сном!– розсердився Сашко Циган.– Не міг ще хвилинку зачекати, не прокидатися. То що, так ми й не визволили її?

– Ну, як це не визволили? Мабуть, визволили... Звичайно, визволили,– Журавель відчував себе винним.

– О! Дивіться! Хтось сюди їде,– сказав Марусик.

По дорозі швидко наближалася автомашина – колгоспівський "бобик". Біля гаю "бобик" звернув з дороги, під'їхав прямо до хлопців і спинився. З переднього сидіння важко, як мішок з картоплею, вивалився бригадир Бобешко. За ним, повільно витягаючи свої довгі ноги з машини, виліз Бобинець.

За ними, крекчучи, полізли з заднього сидіння їхні жінки —тітка Вустя (Бобешкова) і тітка Настя (Бобинцева). Спершу вилізли самі, потім почали витягати якісь корзини, кошики й клумаки.

Бобешко повернувся усім тулубом до хлопців:

–Ану киш звідси, комашня!

І зробив ледь помітний лінивий рух рукою. І оцей короткий рух був образливіший для хлопців за будь-що, стільки в ньому було зневаги.

Вони вчора це все встановлювали у поті чола, а тепер їх– киш!

– А чого це ми комашня?!– закопилив губу Сашко Циган.

Та Бобешко не удостоїв його навіть поглядом.

Тітка Вустя й тітка Настя виймали вже з корзин посуд (тарілки, склянки, ножі, ложки, виделки) і розставляли на довжелезному столі, перемовляючись.

– А казали, що новий такий принциповий, такий чесний...

– Як кришталь...

– Ага. Такий порядний...

– Ні перед ким не запобігає..,

– А бач, прочув, що дідова онука... і одразу...

– Прийомчик! Хе-хе! От тобі й кришталь!

– Ага... Тільки чогось не дозволив із ферми нічого брати. "Обійдіться, будь ласка, своїми ресурсами. Самі ж їстимете, не хтось".

– То для початку, не інакше. Для враження. Щоб показати: бач, який я хазяїн. А мине трохи часу – й почне з ферми кабанчиків на прийоми тягати. Куди він дінеться!

Бобешко, що мовчки курив біля машини, раптом сердито гримнув на них:

– Ану цить! Цитьте, дівчата! Не розпускайте язики! Прикусіть!

І кинув красномовний погляд на хлопців, які з лавок поставали, але від столу принципово не одійшли.

Ви ще не знаєте наших гарбузянських хлопців. То впертий народ. Їх так просто не проженеш.

Жінки примовкли й ображено підтягли губи.

Під'їхала вантажна машина з людьми, і біля столу відразу стало гамірно. Розкладали по тарілках наїдки, розставляли на столі. Оскільки кожен ніс своє, то й товклися біля столу майже всі. І саме тому, що несли з дому, на столі була така ряснота, така велика кількість усього (кожен намагався показати свою щедрість), що ніде було й пляшку встромити.

Бобешко і Бобинець попрямували до дідового двору.

Хлопці, побачивши це, за ними. Дуже кортіло їм подивитися, як же вони тепер балакатимуть з дідом.

Дід стояв біля воріт, спершися обома руками на граблі та поклавши на них підборіддя, і дивився примруженими очима на оту метушню коло столу.

– Здрастуйте, здрастуйте, діду,– незвично лагідно привітався Бобешко.

– Здрастуйте, дорогий,– не те що лагідно, а якось навіть облесливо привітався Бобинець.

Дід глянув на них лукавим поглядом:

– Здрастуйте, здрастуйте, як не жартуєте.

Звичну свою примовку він вимовив особливо підкреслено.

На мить запала мовчанка. Вони, мабуть, вирішували, чи зважати якось на те підкреслення, чи ні. Та то була тільки; мить. Вирішили – не зважати. І вже наступної миті в обох: уста розпливлися медовими усмішками.

– Що ж ви нам не сказали, дорогий діду... Іване Івановичу,– почав Бобешко,– що ваша онука Галочка та виходить заміж? Негарно! Дід наморщив лоба:

– Як? Я, по-моєму, казав... От вам,– дід тицьнув пальцем на Бобешка.

– Ні!– категорично відрубав Бобешко.

– Ні-ні!– замотав головою Бобинець.– Не казали! Хлопці перезирнулись. Вони вперше бачили, щоб дорослі так дружно й так упевнено говорили неправду.

Як же дід не казав? Бобешко ж іще радив залишатися гоцати онуків! Що це ви, дядьки, хіба так можна?

Та Бобешко вів далі:

– Якби ви сказали, хіба б ми... То ж така радість.

– Така радість!—підхопив Бобинець.

– І не "викайте" на мене, діду. Ви ж мені як батько рідний. Я ж вашу Галочку ще отакою пам'ятаю.– Бобешко через силу нагнувся до землі, показуючи рукою.– Таке ж було дівча метке! Розумненьке – страх! Вона мене "дядя Пуз" називала...

– А мене Каланчею. Ах-ха-ха!

Бобинець узявся за живіт і склався вдвоє, сміючись.

– "Не лайтеся так, дядя Пуз, бо вас у міліцію заберуть..." Га-га-га!– Коли Бобешко сміявся, очі в нього ставали як щілини.– Я вже тоді казав, що вона далеко піде.

– А мені... а мені...– аж захлинався сміхом Бобинець,– якось співали, а я слів не знав, кажу: "В мене пам'ять на слова погана". А вона: "Зате у вас, дядьку, зорова пам'ять гарна. Що не побачите, все в кузов". Я на грузовику тоді робив. Ах-ха-

ха!.. Ах-ха-ха!..

– Да,– усміхнувся дід.– Онука в мене – гріх ображатися.

– Куди там ображатися, пишатися треба!

– Нема питань!—підхопив Бобинець.

– Я дуже-дуже радий за Галочку. Саме таким і жити в щасті, в достатку. Справжня радянська дівчина! Дуже за неї радий! Так їй і передайте!

Бобешко змахнув рукою, показуючи, мабуть, у бік Києва, куди слід передати привіт. І в цю мить його вкусила бджола.

– Ой! – Бобешко замахав руками, і його знову вкусила бджола.– Йо-йой!

Бобинець кинувся Бобешкові на допомогу і теж замахав руками, одганяючи від бригадира бджіл. Та кінчилося тим, що і його вкусило, і він заверещав теж.

– Та не махайте руками, стійте спокійно, і вони вас не чіпатимуть,– сказав дід.

Бобинець і Бобешко слухняно завмерли з перекошеними від болю обличчями (наче казковий Мить Митьович із хлоп'ячих снів вимкнув для них час).

Хлопці реготали за тином.

Дід ледве стримував усмішку:

– Ще мій батько казав: "На пасіці не розмахуй руками..." Бджоли того не люблять. Не люблять вони махунів, пустодзвонів. Вони люблять тих, хто мовчки працює.

Бобинець криво усміхнувся:

– Ох у вас язик!..

Враз опухлий Бобешко пролепетав:

– Як бритва!

Дідові, мабуть, стало їх шкода.

– Жала один одному повиколупуйте та сирої землі прикладіть, полегшає. І наступного разу пам'ятайте. То вам бджоли за липовий гай попередження зробили.

– Та хіба то ми?! Вказівка ж була...– за Бобешка відповів Бобинець.

– Роз'яснити треба було. Той, хто наказував, липового нашого гаю, либонь, і в очі не бачив.

– Тепер роз'яснять, я думаю...– багатозначно зиркнув у бік бригадира Бобинець.– Роз'яснять тепер... Нема питань!

Бобешко щось невиразно пробурмотів.

Під'їхали знову дві вантажні машини з людьми. Стало ще гамірніше.

Мирон Кандиба вже витинав на своєму баяні польки, вальси і кадрилі, та так хвацько й закаблучисто, що навіть ті, хто порався коло столу, пританцьовували на місці.

Приїзд нових машин і музика на якусь хвилю примусили хлопців обернутися, і, коли вони знову глянули на дідове подвір'я, Бобешка й Бобинця уже не було. Вони зникли так швидко й тихо, що хлопці й не помітили.

Дід Коцюба водив по землі граблями, згрібаючи скошену попід тином траву, і мружився чи то від сонця, чи то від прихованої у вуса усмішки.

Серед приїжджих побачили хлопці і своїх батьків. І одразу весь отой очікуваний "прийом" набрав характеру сімейного торжества.

А герої наші, як усі, мабуть, хлопці на світі, нічого так не любили, як сімейні свята. Та й що ж може бути радіснішого за свято! Коли розпашіла заклопотана мама, у фартушку поверх святкового плаття, порається біля столу, нарізаючи й розкладаючи по тарілках щось неймовірно смачне й духмяне!

А тато, у сніжно-білій сорочці з яскравим галстуком, крутить головою (бо святкова сорочка завжди трохи душить) і, переставляючи на столі пляшки, весь час усміхається.

А ти крутишся у них під ногами. І все в тобі нетерпляче смикається і підстрибує. І ти пританцьовуєш від нестримної радості.

Свято на те й свято, щоб радіти. І хлопці б таки, мабуть, раділи, якби... Не ота думка, яку кожен з них приховував від друзів, але яка кожному свербіла, муляла в голові і не давала радіти. Думка про Тайфун Марусю.

Майже все село зібралося вже біля столу. А Тайфун Марусі не було... Де ж це вона? Чи не трапилося з нею чогось лихого? Куди вона пропала?

Хлопці стурбовано позирали навколо, нишпорили очима. Та дарма.

От же ж! Сама була закапьорщиком, як каже Циганів тато, усієї оцієї петрушки і раптом так несподівано й таємно зникла. Може, у якусь катастрофу втрапила... Може, хтозна-

що з нею зараз... І ніхто нічого не знає, всі собі веселяться, танцюють під баян Мирона Кандиби і вже ондо зриваються співати...

Миллион, миллион, миллион алых роз...—

виводить тонкий дівчачий голос в одному кінці столу. А із другому чоловічий басок бубонить:

Червоні маки, квіти кохання...

А її, може, й справді рятувати треба. А тут горлопанівка якась.

Не було й нового голови.

І комсомольця Васі не було. Ну, для того, може, й добре, що його не було. Бо Клавка ондо біля Сергія-туриста так увивається, так очима пряде. Сергій і не дивиться. А вона все одно...

– О! Ти диви! Голова! На лисапеді!..– вигукнув хтось. І справді. Дорогою, бадьоро накручуючи педалі, їхав на велосипеді новий голова колгоспу Максим Богданович Танасієнко.

Люди загомоніли:

– Овва! Може, й бричку відновить. Як Михайло Львович.

– А що? І правильно було б.

– Хай хоч на ракеті літає, хоч пішки ходить, аби господарство підняв.

– І то правда.

– Скільки можна у районі задніх пасти!

– Добре було б, якби... Так уже хочеться, щоб...

– Побачимо... Побачимо...

Голова підкотив до воріт діда Коцюби.

– День добрий, Іване Івановичу! Можна біля вас припаркуватися?– весело привітався він до діда.

– Паркуйся,– усміхнувся дід.– Тільки щось у тебе сьогодні транспорт благенький.

– А я цей транспорт з дитинства люблю. І їдеш, і без руху не сидиш. І швидко, й зручно, і для здоров'я корисно.

– Оце головне!– підняв палець догори дід Коцюба.– Бо скоро ходити розучаться. Крути педалі, ходи, поки ноги є. А як уже не той, то вибачайте,– дід розвів руками.

– Та ви що? Ви ще як дзвін!

– Е-е, то ти мене раніше не бачив. Хоча б років п'ять тому. Як моя ще жива була. Як я ще в колгоспі робив. Тоді... За роботою ніколи й старіти було.

– Золоті слова!

Наче з-під землі з'явилися біля голови Бобешко й Бобинець.

Затуляючи рукою опухлу щоку, Бобешко бадьоро відрапортував:

– Максиме Богдановичу, все готове! Можна хоч зараз починати.

– Почекаємо трохи,– голова глянув на годинник.

– Авжеж, авжеж, почекаємо,– розуміюче закивав Бобешко.

– Нема питань!– захоплено підхопив Бобинець.

– Я просто, щоб ви знали. Я знаю... авжеж, почекаємо. А скоро приїдуть?– Бобешко, питаючи, подивився на діда Коцюбу.

– Скоро,– сказав голова.

– А що тут у вас, вибачте, намічається, як не секрет?– несподівано спитав дід Коцюба.