Текст книги "Чудеса в Гарбузянах"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

"Ні,– кажу,– дякую, нічого мені не треба".

"Ну й порося ти, Сашко Непорожній, Циган по-вуличному, п'ятикласник. До тебе з усією душею, як до рідного, а ти..."

Очі в царя і в цариці враз стали холодними, мов крижинки. І обличчя закам'яніли і стали вже не як з вати, а як з мармуру.

"Знаєте,– кажу,– ви краще мені не перебаранчайте, бо час іде, а мені ще треба он скільки бур'янища вирвати".

І, не зважаючи на них, знову взявся до роботи.

Рву бур'ян, а сам краєм ока на царя й царицю позираю.

Бачу – шепочуться про щось, радяться. Потім, видно, до якогось спільного рішення прийшли. Цариця рукою махнула: "Давай!" Цар Добрило, мов стара баба-шептуха, пошептав собі під ніс якесь заклинання, на чотири боки сплюнув, хукнув, хекнув, на одній нозі крутнувся...

Я бур'янину – смик, а разом із землею з коріння золоті монети як сипонули. Тьху! Я другу бур'янину за чуба, а вона просто в моїх руках на хокейну клюшку перетворилася. З автографами чемпіонів світу, гравців нашої збірної... От!

"Та не той!..– кричу.– Що ви як діти! Однак нічого не візьму. Сказав – значить, усе!"

Клюшку в бур'яни закинув, золоті монети землею присипав.

А цар і цариця всміхаються медово.

"Не гарячкуй, синку. Ти ще сам себе не знаєш",– каже цар.

"Так уже людина створена, що не в силі вона відмовитися від благ земних,– каже цариця.– Та ще й безплатно..."

"Ні,– кажу,– то тільки людей вашого царського режиму стосується. А я зовсім з іншого суспільства".

"От упертий, черевик!"– лайнувся цар.

"А лаятись,– кажу,– негарно. А ще в короні".

"Він мене повчає, ну!"– плаксиво скривився цар.

"Не хвилюйся, любий!– обняла й пригорнула його цариця.– Нічого-нічого. Він іще пошкодує, він іще поплаче, він іще у нас у ногах валятиметься, як щось захоче, а дістати не зможе".

"Не діждете!"– хотів я гукнути, аж це несподівано залопотіли крила, де не взявся сів біля мене чорний ворон, обернувся на кота Лаврентія й каже:

"Ходімо швидше! Там у селі таке трапилося... таке трапилося..."

І я прокинувся.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,

в якому наші герої дізнаються про секретну справу. "Піть-піть-піть! Тьох-тьох-тьох!.." А зорі такі далекі... Як мрії!

– Ну, ти артист!—усміхнувся Марусик.– Понавигадував такого...

– Та нічого я не вигадував! Снилося усе точно, як я розказав,– ударив себе в груди Сашко Циган.

– А я вірю. Могло снитися. Сни – це...– Журавель підняв палець догори.

– Спершу один понакручував, тепер другий. Так я й повірив. Таких снів не буває. Щоб так усе, як у кіно, послідовно одне за одне чіплялося. У сні завжди якась каша – все плутається й перескакує.

– Це від голови залежить. У кого в голові не той... непорядок, у того і в снах каша, нічого не розбереш. Правда, Журавель?

Журавель мовчки всміхнувся.

– У самих у вас каша. До лікаря вам треба. Галюцинації у вас якісь,– образився Марусик.

– Ну, гаразд,– примирливо мовив Журавель.– Ходімо в Липки. Глянемо, що там і як.

...Біля воріт діда Коцюби стояв "бобик". Хлопці спершу думали, що то знову Бобинець і Бобешко. Але побачили, що з-

за хати, з садка разом з дідом Коцюбою і Сергієм вийшов стрункий чоловік – новий голова колгоспу Максим Богданович Танасієнко.

– Так, мабуть, ви таки маєте, рацію, Іване Івановичу,– усміхнувся голова до діда.

Хлопці перезирнулися. Вони й не знали, що діда звати Іван Іванович. Усі в селі звали його просто дід Коцюба та и усе.

– І вам, Сергію Петровичу, спасибі,– голова поклав руку Сергієві на плече.– За вчасну інформацію. І коли ви вже тут, то поїхали, дещо обговоримо. До побачення, Іване Івановичу!

Голова сів за кермо "бобика", Сергій умостився на передньому сидінні біля нього, і вони поїхали.

Дід, приклавши руку козирком до очей, дивився їм услід. Потім усміхнувся, похитав головою і почовгав до вуликів.

Хлопці не встигли обмінятися враженнями про цю розмову, не встигли навіть слова сказати, бо раптом почули поблизу приглушені голоси.

Вони причаїлися по один бік кущів, що росли біля дідового тину, а по другий бік, виявляється...

– Та-ак... Мабуть, ти таки правду казав,– упізнали хлопці хрипкий голос Бобешка.

– Іменно,– то вже був Бобинець.

– Просто так голова не став би...

– Нема питань.

– І хто ж його, хитруна старого, знав... Тьху!– Бобешко сплюнув, лайнувся, і хлопці побачили, як бригадир, а за ним і шофер вилізли з кущів і пригинці подалися геть. То було досить кумедне видовище, бо бригадир був товстий, а шофер високий і обом пригинатися було незручно.

Лише тепер хлопці спостерегли, що далеченько, аж за п'ятою від діда хатою, так, щоб не видно було з дідового двору, стояв на узбіччі бригадирський "бобик".

Хлопці захихикали. Дива! Дорослі дядьки, мов школярі, підглядали й підслуховували з-за кущів. І тепер тікали, озираючись, щоб їх ніхто не побачив.

– Ну так що? Що скажете? – враз посерйознішав Сашко Циган.

– Га?– і собі спитав Журавель.

– Нема питань,– сказав Марусик.

– Якраз питання є!– з притиском сказав Сашко Циган. – Іменно! Я ж і кажу!– підхопив Марусик. Журавель промовчав.

– Ти чого мовчиш?– накинувся на нього Сашко Циган.– Може, ти розумієш, що тут робиться? Що то за секрет у діда Коцюби... Івана Івановича? Що так збентежило бригадира Бобешка? Чого це новий голова такий люб'язний з дідом? І що то за один – Сергій Петрович? Третій день уже товчеться в діда і, схоже, не збирається звідси забиратися. Турист! Якщо ти розумієш, то поясни нам. Га? Ти ж у пас, здається, найкмітливіший.

– Нічого я не можу пояснити,– підняв і опустив плече Журавель.– Знаю тільки, що новий голова мені чогось подобається. Той, Махайлович, не усміхався ніколи, завжди тільки кричав і лаявся, а цей усміхається!

– Точно,– кивнув Марусик.

– Ну, це ще нічого не означає,– примружив одне око Сашко Циган.– Може усміхатися-усміхатися, а потім я-ак дасть! Поживемо-побачимо...

Хлопці покрутилися ще трохи у Липках, потинялися по безлюдних дворах і пішли до себе на Бамбури. У Липках нічого цікавого вже не відбувалося, дід порався на пасіці, а гратися сьогодні не було настрою.

По дорозі назустріч їм їхав колгоспний грузовик. З кузова стирчали дошки, на яких сидів отой Вася, який цілувався з комсомолкою Клавою у липовому гаю. А в кабіні поряд з шофером сиділа усміхнена Тайфун Маруся.

Грузовик уже минув хлопців і раптом спинився. Хряснули, відчиняючись, дверцята, і почувся дзвінкий голос Тайфун Марусі:

– Гей, хлопці!

Вони обернулися. Дівчина махнула їм рукою. Вони підбігли.

– Ви куди? У справі якійсь чи просто так?

– А що?– басом спитав Сашко Циган.

Марусикові й Журавлю від розгубленості одібрало мову.

– Так якщо... то, може б, допомогли? Га? У нас перебої з кадрами...

Усі троє враз почервоніли.

Та що вона питає?!

Та якби вони навіть були дуже-дуже зайняті будь-якими найважливішими справами – вони б усе кинули й пішли за нею на край світу. Хіба вона не знає?! Хіба вона не бачить?!

– А що, можна...– наче вагаючись, знову-таки басом сказав Сашко Циган.

– Можна,– не своїм голосом підтвердив Журавель.

– Нема питань,– півником прокукурікав Марусик (він теж дуже хотів сказати басом, але голос у нього зірвався).

– Ну то лізьте швиденько!– розцвіла усмішкою Тайфун Маруся.

Добре Журавлю! З його "циркулями" він за якусь мить був уже в кузові.

Сашкові Цигану довелося разів кілька підстрибнути, поки, вхопившися за борт, видряпався нарешті й він нагору.

А Марусик безпомічно підскакував біля колеса і не міг, бідолаха, ніяк ухопитися за борт.

Шофер не бачив цього і вже натиснув на газ.

Якби Журавель у цю мить не перехилився й не подав Марусикові руку, той лишився б на дорозі.

Проминувши подвір'я діда Коцюби, грузовик під'їхав до липового гаю і спинився.

Тайфун Маруся перша вискочила з машини:

– Приїхали!

Хлопці зістрибнули на землю. Причому Марусик не втримався на ногах і впав, заривши носом у пісок. Ще мить, і він би заплакав. Але Тайфун Маруся не усміхнулася навіть, удала, ніби нічого не бачить. Він із вдячністю глянув на неї. От дівчина! Ну як її не любити після цього!

Вася удвох з рудовусим шофером дядьком Миколою вже скидали на землю довгі дошки, і вони тріскали, як постріли.

– Що це буде?– спитав Сашко Циган.

– Секрет!– лукаво усміхнулася й приклала палець до губів Тайфун Маруся.– Нікому-нікому!

– Ні! Серйозно,– сказав Журавель.

– А я серйозно,– відповіла Тайфун Маруся.– В селі поки що ніхто не повинен знати. Так просив голова. Ну, крім тих, звичайно, хто це робитиме. І я сподіваюсь, що ви... Я вас дуже, хлопці, прошу! Потерпіть хоч до завтра, добре?

– Ні пари з уст,– сказав Сашко Циган.

– Могила!– підтвердив Журавель.

– Нема питань!– Марусик сказав і вже тоді подумав: "От причепилося оте бобинцеве "нема питань"! Повторюю, як папуга".

Вася і дядько Микола поскидали дошки, потім з півсотні метрових та півтораметрових стовпчиків, зняли з кузова теслярський інструмент: пилки, сокири, молотки, обценьки, ящичок із цвяхами, а також кілька заступів.

Тайфун Маруся роздала заступи хлопцям, одного взяла собі.

– Ми з вами будемо копати ямки. Це наше перше завдання.– І весело загукала до шофера:– Дядьку Миколо, розмічайте швидше! Не бачите – хлопцям не терпиться.

Хлопці дружно засміялися. Вони ладні були сміятися на кожне її жартівливе слово. Вона ще й не скаже, а вони вже губи розтягують.

І що за чари такі мала та дівчина!

Дядько Микола взяв заступ і, широко крокуючи попід липовим гаєм, почав розмічати. Копне, два кроки ступить, знову копне... Нарешті розмітив – довгі три ряди ямок попід гаєм.

– Копатимете углиб на півметра, не менше. Отак.– Він на кожному заступі, на держаку, зробив олівцем позначку.– І чим вужче, тим краще. Так, щоб тільки стовпчик уліз. Ясно?

– Ясно!– хором відказали хлопці.

– Ну, тоді почали!– скомандувала Тайфун Маруся і сунула свій заступ у першу ямку.

Хлопці поквапливо, наче їх хто у шию гнав, і собі вгризлися в землю. Аж заскрипіли заступи.

Ой та сходить сонечко З-за гори, з-за гори, Загуділи в чистім полі Трактори, трактори, – затягла Тайфун Маруся і раптом, без усякого переходу, заспівала приспів зовсім з іншої пісні: Піть-піть-піть! .. Тьох-тьох-тьох!.. Ай-я-я! Ох-ох-ох! Там соловейко щебетав!..

І Вася, і дядько Микола, а за ними й хлопці дружно підхопили як один на повні груди:

Піть-піть-піть!.. Тьох-тьох-тьох! Ай-я-я! Ох-ох-ох! Там соловейко щебетав!..

І так їм у цю мить гарно копалося й співалося, що, здається, ще трохи – і серця повискакують з грудей від радості.

Яке ж то щастя такі хвилини! Що може зрівнятися з ними? Усе тіло бринить від бадьорості, сили й радості, і сама та радість виривається в небо піснею.

І вже співаєш не ти, не друзі твої,– вся земля, весь світ співає разом з тобою.

Якщо є щастя в житті, то це воно!

У нас в Гарбузянах взагалі люблять співати, коли працюють. І в полі чи то в саду чуєш, з одного кінця лунає: "Посіяла огірочки...", а з іншого: "Ой дівчино, шумить гай..." Та так, що аж небо тремтить і супутники з орбіти на орбіту перескакують.

Навіть на тваринницьких фермах рогаті та хвостаті мешканці їхні так звикли до співів, що корови без пісні доїтися вже не хочуть, а льошки неспокійно верещать, вимагаючи музики.

Дід Коцюба вийшов до воріт, дивиться на те, що робиться попід гаєм, і всміхається. І мені здається, його аніскілечки не дивує ота "секретна" операція Тайфун Марусі. Може, він щось знає? Загадковий народ ті діди...

Уже вкопано кілька стовпчиків, і дядько Микола та Вася прибивають до них дошки.

Так це ж лавки!

– Стадіон будують!—змовницьки шепоче, скориставшися з перерви між піснями, Сашко Циган.

– Думають, що ми нетямущі,– підморгує Марусик. Журавель мовчить.

Та от вкопують вищі, півтораметрові стовпчики. Дядько Микола набиває на них збоку метрові поперечники і настеляє зверху довгі дошки.

Стіл!

– Тю!..– здивовано вигукує Сашко Циган.– Районна конференція тут буде, чи що?

– Ага, конференція. Науково-практична,– сміється Тайфун Маруся.– Тільки – цс-с-е!.. Нікому-нікому.

І, хоч хлопці трохи розчаровані, настрій у них все одно чудовий. Вони закоханими очима дивляться на Тайфун Марусю і не можуть надивитися. А вона раз у раз зиркає на здоровенного Васю, який чогось не звертає на неї ніякої уваги. Махає собі молотком, забиваючи у дошки цвяхи, і хоч би голову підвів. Дивний Вася!

Знайшов до кого залицятися – до тієї кицьки Клави, яка тільки й думає, щоб утекти з села.

...Того вечора сон довго не приходив на Бамбури.

У трьох хатах троє хлопців лежали горілиць і крізь відчинені вікна дивилися в зоряне небо. І линули у безмежні простори мрій.

І уявлялося їм...

Одному – що палає сільський клуб. А там саме збори... І вривається він на задимлену сцену, де сидить у президії Тайфун Маруся, хапає її, непритомну, на руки і виносить з полум'я...

Другому – що мчить по шосе згори грузовик. А в кабіні Тайфун Маруся. І шофера поряд з нею нема. Де він, хто його знає. І стрибає на ходу в машину мужній герой-піонер, і зупиняє машину, рятуючи перелякану дівчину.

А третьому,– що напали в лісі на Тайфун Марусю озброєні бандити-рецидивісти. І він, ризикуючи власним життям...

Ех!.. Ну, чого вони ще такі малі!

Чого вони не такі, як отой Вася!

Дивний, дивний Вася!

Нічого не бачить, нічого не розуміє, нічого не хоче знати...

А зорі такі далекі... Як мрії...

РОЗДІЛ ШОСТИЙ,

в якому ви переконуєтеся, що Марусик теж бачить сни. З підземного палацу – у золоту вежу. Кіт Лаврентій приходить на допомогу.

Марусик був такий блідий і переляканий, що хлопці самі злякалися.

– Ой!..

– Я...– Марусик скривився, от-от заплаче.– Я теж сон бачив. Про... про те саме...

– Га! Га-га!– Сашко Циган зареготав.– А казав..."

– Цікаво,– загорівся Журавель.– Це вже просто цікаво. Ану...

– Стривайте! Дайте хоч отямитися, з духом зібратись. Марусик оддихався, несміливо усміхнувсь:

– З чого почався сон, не пам'ятаю. Пам'ятаю, наче щось було, а що – хоч убийте... Ніби зайшов у кіно, коли сеанс уже давно почався. Іду я якоюсь незнайомою дорогою, а куди – сам не знаю. У голові тільки думка, як у вас, що треба рятувати Тайфун Марусю від Кощія Безсмертного. Але де її шукати і як рятувати – поняття не маю. Іду я дорогою і заходжу у темний ліс. Такий страшний, що аж у животі холодно. І раптом... Навіть згадувати й розказувати страшно. Десь із гущавини вилітає білий сич. Крилами залопотів, сів переді мною на землю й обернувся на білу кицьку. І та кицька до мене людською мовою:

"Ходімо, я тебе проведу куди треба".

Пішла кицька в темряву. Я – за нею. І, хоч темно в лісі, як у погребі, я кицьку прекрасно бачу, мов удень.

"Авжеж,– думаю,– бо вона біла. Тому-то й Журавель бачив. І ніякого прожектора не треба". І ще думаю: "Чого це хлопці вигадали, що то чорний кіт, як то біла кицька. І не у ворона, а в сича обертається. І звуть її зовсім не Лаврентій, а Пуся. От хлопці! От плутаники!"

Іду я, і враз помічаю, що то не ліс уже, а довгий темний коридор, у кінці якого ледь прочинені двері і від них довга смужка світла. Підходить кицька до дверей, лапою відчиняє:

"Будь ласка! Заходь!"

І я заходжу у сяючий вогнями палац, розкішний, як станція метро. Дивлюсь – по ескалатору спускаються до мене, побравшись за руки, двоє. Я одразу пізнаю, що то цар Добрило й цариця Злагода.

Тільки обоє вони в дублянках, хоч у палаці зовсім не холодно. На цареві бачу, бо дублянка розстебнута, як ти правильно, Цигане, казав, сорочку в арифметику. А на цариці, тут уже вибачай, не квітчасте плаття, а джинси, як на отій режисерші-кіношниці, пам'ятаєш, Журавель... Ну, ясна річ, у золотих коронах.

Спускаються цар і цариця до мене й одразу... Цар мене обіймає, цариця цілує. Я хочу ухилитися, та куди там.

"Ходімо, синку, ми покажемо тобі твої володіння".

І, обнявши мене з двох боків за плечі, повели залою, схожою на величезний універмаг.

От під стіною стоять автомашини – спершу "Чайка", потім "Волга", "Лада", "Жигулі", "Москвич", "Запорожець"...

"Це все твоє, твоє..."

От мотоцикли, моторолери, мопеди, велосипеди, самокати... Далі моторні човни. Там яхти з білими вітрилами.

"Це все твоє, твоє..."

Спорттовари – від футбольних м'ячів "танго" до повного хокейного реманенту.

Культтовари – від кольорового плоского телевізора майже на всю стіну до електронного годинника найновішої марки.

Одяг – верхній, нижній, літній, зимовий, демісезонний... Усіх кольорів, які тільки є в природі!

І через кожні кілька кроків – кіоск: один з морозивом – п'ятнадцять сортів. Другий з "пепсі-колою", лимонадом і соками фруктовими. Третій з цукерками, шоколадками, горіхами, апельсинами, мандаринами, бананами...

"Це все твоє, твоє... Бери, куштуй!"

Не втримавсь я, хлопці, узяв одну цукерку. Смачнюща – страх! Умерти можна! Запив її "пепсі-колою". Взяв іншу. З лікером усередині. Аж дух перехопило!

Відділ іграшок. Заводних, механічних, електричних...

Я рота розкрив і тільки головою кручу на всі боки.

"Це все твоє, твоє..."—усміхаються лагідно цар з царицею.

"І що,– думаю,– той Сашко Циган від них хотів? Чого нарікав на них? Такі симпатичні обоє. Такі добрі, такі лагідні. Чого,– думаю,– йому треба було?.. Правильно вони його поросям назвали. Так ставитися до тих, хто безкорисливо робить тобі добро,– таки неподобство. І більш нічого. Отак,– думаю,– ми іноді й до батьків ставимося. Вони для нас – усе, а ми їм– ніякої вдячності і поваги".

"Спасибі,– кажу,– вам, товариші, царю Добрило і царице Злагода. Тільки за що ж це мені таке? Чим я заслужив? "

"Заслужив!"– вигукнув цар.

"Заслужив, ще й як!"– повторила цариця.

"Ти ж такий гарний хлопчик".

"Такий добрий, розумний".

"А що,– думаю,– правильно! Я такий!" Хто ж про себе інакше подумає?

Раптом відчуваю, що мені у грудях пече і хукнути хочеться.

Тримавсь я, тримавсь, тоді не втерпів – хукнув. А з рота полум'я як жухне – жжух!..

Ой леле! Що ж це таке? Може, то від цієї цукерки з лікером?

"Ой,– думаю,– як незручно!.. Цар і цариця розгніватися можуть".

І пучками рота затуляю. А вони наче й зраділи навіть.

"Хукай, синку! Хукай, любий!"

"Вогонь з рота – це здоров'я".

"А й справді,– думаю,– чого це я? Вірно! Вогонь з рота – це здоров'я".

І знов хукнув. І знову з рота, наче з паяльної лампи, на півметра полум'я.

"Ах ти ж наш синочок!"

"Ах ти ж наш дорогенький!"– милуються на мене, руками сплескують.

"От тільки на тобі вогнегасник. А то ж усі речі цінні попалиш. Жаль буде.– І цар Добрило припасував мені за плечем вогнегасника.– А тепер ми тебе з твоїми старшими братами й сестричкою познайомимо".

Дивлюсь – спускаються по ескалатору троє: тітка і двоє дядьків. Тітка страшнюча – з довгим, аж до підборіддя, носом, з рота два кривих зуби стирчать. Один дядько з червоним носом, зеленими очима, за плечем вогнегасник. Другий – огрядний, з черевцем і з довгими кістлявими руками. А на руках пазуристі гачкуваті пальці.

Спустилися всі троє і – до царя й цариці. Обніматися.

"Здрастуйте, татусю!"

"Здрастуйте, мамусю!"

Цар і цариця усіх перецілували та й кажуть:

"Познайомтеся, от ваш молодшенький братик. Марусик-

Горюсик".

Першою кинулася до мене тітка.

"Ой братику! Ой Горюсику! Яка я рада!"– і дві подряпини від зубів, цілуючи, на моїй щоці залишила.

Потім отой з вогнегасником:

"Палкий привіт! Ху!"– все волосся мені з лівого боку обсмалив.

А тоді вже череватий з кістлявими руками:

"Тридцять три вісімнадцять! Дуже ти, брате, вчасно нагодився. У мене ж сьогодні весілля. Ага! Женюсь! Поздоров, брате! Дівчину беру – золото! Гарна, розумна, симпатична, все вміє, все може... Користується повагою в колективі... Ну, просто..."

Ой леле! Та це ж Баба Яга, Змій Горинич і Кощій Безсмертний!

Серце в мене так і впало.

"Тайфун Маруся..."– ледь чутно прошепотів я.

"А звідки ти знаєш?" – підозріло глянув на мене Кощій.

"Та я... я ж рятувати її прийшов",– не знаю й сам, як вирвалося в мене.

Кощій Безсмертний скривився, наче оцту скуштував:

"Що-о?!– і до царя й цариці сердито:– Що це ви мені за брата підсунули, який хоче зробити мені таку капость?"

Цар і цариця винувато заусміхалися:

"Та що ти, синку! Що ти! То він пожартував".

"Він же ще не дозрів, не встиг. Десять хвилин, як тільки вогнем хукати став".

"От ми його у золоту вежу посадим, він і достигне".

"Усе буде гаразд".

Кощій брови насупив:

"Дивіться!" ;

І всі троє зникли. Наче їх і не було. Тільки що стояли, і раптом – раз!– наче корова язиком злизала.

А цар і цариця підхопили мене попід руки:

"Ходімо, синку!"

"Ходімо, любий!"

Говорять лагідно, усміхаються ніжно, а руки як обценьки. Вхопили так, що й не вирвешся. Поставили мене на ескалатор, і потарабанив він нас нагору.

Глянув я – ескалатор довгий, кінця не видно. Та, мабуть, якийсь швидкісний. Бо не встиг я й озирнутися, як ми вже були нагорі.

Дивлюсь – кругла кімната. Підлога золота, стіни золоті, стеля золота. Кругленькі вікна, а на них золоті грати. І ніякої обстановки. Сісти навіть ніде.

"Тут тобі буде дуже зручно",– каже цар.

"Прощай",– каже цариця.

Раз!– і зникли обоє.

Підійшов я до вікна. Земля десь далеко внизу, наче з десятого поверху дивлюсь.

Раптом чую голос чийсь, дуже знайомий, а чий – ніяк не збагну:

"Спокійно... спокійно... не хвилюйся. Усе гаразд... усе гаразд... Ти все маєш. У тебе все є... Будь-яке бажання твоє буде негайно виконано. Всі люди мріють про таке. А маєш ти. Бо ти – найдостойніший. Найрозумніший. Найдобріший. Найчесніший. Усе гаразд... Усе гаразд..."

І знову я подумав: "А що? Я таки не дурний. І вчителька Таїсія Миколаївна колись на уроці казала (коли п'ятірку мені ставила). І сам відчуваю. І не злий я. Останню цукерку якось Петі Бараболі віддав. А хіба не чесний? Як урок не вивчу, завжди признаюсь. Не намагаюся обдурити вчительку, як інші".

Запекло мені в грудях, обернувсь я, хукнув через плече, де вогнегасник висів, полум'я пригасив одразу.

"А що,– думаю,– з вогнегасником дуже зручно..."

Ходжу я по кімнаті, дивлюся на своє відображення у золотих стінах, милуюся. Коли це – хлоп-хлоп!– крилами хтось за вікном залопотів, на золоте підвіконня сів. Дивлюсь – чорний ворон. Клюнув дзьобом у золоті грати і обернувся на чорного кота.

Та це ж Лаврентій!

"Слухай!– каже мені Лаврентій.– Тікай звідси швидше, бо пропадеш".

Сказав він це, і тільки тут страх мене охопив. Та що ж це робиться? Та що ж це діється? Це ж я у Змія Горинича обертаюся. Змієням Горюсиком уже став. От яка то чарівна вража сила царя Добрила та цариці Злагоди! То вони навмисне задарюють, щоб розбестити, щоб відучити трудитися...

А як же Тайфун Маруся? Хто ж її врятує? Сьогодні Кощій на ній ожениться й квит! Пропаде прекрасна дівчина, яку все наше село Гарбузяни так ніжно любить.

"Лаврентію! Голубе! Що робити? Треба ж рятувати Тайфун Марусю, а я, бач..."

Кіт Лаврентій лапою за вухом почухав і каже:

"Для того щоб когось рятувати, спершу треба самому врятуватися. Як мінімум!"

Ну ж розумний кіт!

"Лаврушо,– кажу,– то як же ж бути?"

Лаврентій знову за вухом почухав і каже:

"Бери оно заступ, копай".

Дивлюсь, стоїть попід стіною заступ, звичайний, залізний, з дерев'яним держаком.

Звідки він тут узявся?

Беру я заступ.

"Де копати?"

Кіт Лаврентій лапою на золоту підлогу показує:

"Тут".

Копнув я. Дивна річ – заступ, як у землю, в підлогу вгруз.

Почав копати. Чудеса! Кольором золото, а на дотик земля. І пахне землею. І так гарно копається.

Настрій у мене одразу став, як отоді, коли ми вчора копали.

І сама собою пісня заспівалася:

Піть-піть-піть!..

Тьох-тьох-тьох!

Ай-я-я! Ох-ох-ох!

Там соловейко щебетав!..

Співаю й чую, наче не один я співаю, а з вами усіма. І голос Тайфун Марусі виводить.

І так мені гарно!.. Однак помічаю я незбагненну, здавалося б, річ. Копаю я підлогу, а яма робиться у стіні.

Та це мене чогось не дивує. Наче так і треба. Захопивсь я, заступом розмахався, аж поки не зупинив мене кіт Лаврентій:

"Досить! Уже пролізеш. Треба тікати".

Визирнув я крізь дірку у стіні. Ох же й високо!

"Ой,– кажу.– Як же я звідси злізу? Гепнусь – мокрого місця не лишиться".

Кіт Лаврентій усміхнувся:

"Не бійся! Я тобі свої крила дам".

"А ти?"

"А я так стрибну. Ми, коти, висоти не боїмося".

Сказав, скочив мені на плечі, лапкою дряпонув ліву лопатку, праву – і вже в мене за спиною крила.

Замахав я ними і злетів у небо. І так мені легко, так мені радісно й весело, що й передати вам не можу. Літаю, перевертаюсь у повітрі, мов той голуб. Дивлюсь, а поряд ви літаєте. І підлітаєш до мене ти, Журавель, і кажеш:

"Ех, Марусик, Марусик! Не чекали ми від тебе такого".

Я хочу виправдатись, хочу щось сказати, але тут підлітаєш до мене ти, Цигане, і як уріжеш мене по зашийку...

– Правильно!– весело сказав Сашко Циган.– Бо заслужив! Я можу й зараз додати.

– Та почекай! Не перебивай! Хай договорить!– зупинив його Журавель.

– Та нема чого договорювати,– зітхнув Марусик.– Бо тут я й прокинувся...

РОЗДІЛ СЬОМИЙ,

в якому ви довідаєтесь про приголомшливу новину, яку розповів нашим героям Петя Бараболя, а також про таємниче зникнення головної героїні.

– Бач! А казав, що тобі ніколи нічого не сниться. Це ж просто здорово! Такий збіг – Журавель загадково усміхнувся.

– Який збіг?– спитав Сашко Циган.

– При чому тут збіг?– спитав Марусик.

– А при тому, що мені теж сьогодні сон приснився,– продовжував загадково усміхатися Журавель.

– Який? Про те саме?

– Ага.

– Та ти що!

– Точно.

– Ну, це вже...

Але почути, який сон приснився Журавлю, хлопцям зараз не вдалося. Бо в цю мить назустріч їм вискочив їхній однокласник, захеканий Петя Бараболя.

Хлопці йшли понад річкою і, коли Петя вискочив на стежку, спершу думали, що на річці щось трапилося,– хтось топиться абощо.

Але...

– Ой, хлопці! Слухайте! Я щось знаю!– хекаючи, випалив Бараболя.– Таке... таке... Луснете від подиву!

– Ну, що? Що?

Бараболя злодійкувато озирнувся на всі боки і приклав палець до вуст:

– Тільки – ш-ш-ш... Секрет!.. Державна таємниця!

– Вже й державна?– недовірливо скривився Сашко Циган.

– Абсолютно!– вдарив себе в груди Бараболя.

– Ну, давай!– сказав Журавель. Бараболя оцінююче глянув на хлопців.

– А ви... не той? Не викажете мене? Бо...

– Та кажи вже свій секрет! Не тягни,– нетерпляче вигукнув Марусик.

– Ти що, нас не знаєш? – образився Сашко Циган.– Коли ми кого виказували?

Бараболя знову злодійкувато озирнувсь і стишив голос:

– Так от. Я тільки що з Липок... Там, біля діда Коцюби, стіл вкопаний. Довжелезний, на все село. І лавки. І в селі про це ніхто – ні гу-гу...

Хлопці перезирнулись і, зверхньо глянувши на Бараболю, усміхнулися. Таємниця! Ха!..

Їм дуже кортіло сказати Бараболі, що то ж вони самі вкопували вчора оту "таємницю", і ще трохи – й Марусик, мабуть, таки б не втерпів...

Та... Бараболя чи то не помітив їхніх зверхніх усмішок, чи не зважив на них.

– І знаєте, для чого той стіл?– Бараболя стишив голос аж до шепоту.– Для прийому. Державного!

Хлопці знову перезирнулись, але вже без усмішок.

– Що?

Бараболя переможно глянув на них:

– Справа в тому, що онука діда Коцюби виходить заміж... Хлопці закліпали очима:

– Ну й що?

Тепер уже Бараболя зверхньо усміхнувся:

– А ви знаєте за кого?

Він швидко закивав пальцем і, коли хлопці прихилили до нього свої голови, урочисто прошепотів:

– За сина дуже відповідального чоловіка... з міністерства...

Хвилину всі мовчали, потім Журавель спитав:

– А ти звідки знаєш?

– Знаю... Мені Віталька Бобинець сказав. Він чув, як його тато з бригадиром Бобешком про це балакав. І голова стіл оце наказав поставити. Бо з Києва приїдуть... Онука, мабуть, із женихом, і відповідальний тато з міністерства, і хто його ще зна хто. Одне слово, державний прийом!

Бараболя замовк і повільним поглядом обвів хлопців. І якось одразу скис. Мабуть, він чекав од них іншої реакції. Більш захопленої, чи що. Чекав, що вони будуть охати, ахати й розпитувати. А вони мовчали.

– Ну... ну, я біжу! Ніколи мені,– махнув він рукою й побіг.

– Поспішає всьому селу по секрету таємницю відкрити,– хмикнув Сашко Циган.

– Щось мені не віриться,– сказав Журавель.

– І мені,– сказав Марусик.– Бараболя таке базікало.

– А знаєте що... Давайте у Тайфун Марусі спитаємо,– почервонів Журавель.

– О! Правильно!– підхопив Марусик.– Вона ж казала: "Почекайте до завтра". А сьогодні вже завтра.

– Ходімо! – рішуче мовив Сашко Циган.

Тайфун Маруся працювала в ланці буряководів тітки Явдохи Чепурної.

Та коли хлопці знайшли на полі ланку Чепурної, комсомольського секретаря серед дівчат не побачили.

Тітка Явдоха підозріло глянула на них і спитала:

– А нащо вона вам? Хлопці ніяково потупилися.

– Та... треба,– туманно пояснив Сашко Циган.– А де вона?

Тітка Явдоха знизала плечима:

– Хто її зна... Не вийшла чогось на роботу.

– Може, захворіла?– стурбовано спитав Журавель.

– Хто її зна...– повторила тітка Явдоха.– Але дивна річ, загінка, яку вона мала сьогодні прорвати, зроблена. Як у казці просто. Наче вночі якась фея за неї прорвала.

Дівчата-буряководи, порозгинавши спини, лукаво позирали на хлопців.

– Либонь, на побачення до нашої Маруськи прийшли.

– Поодинці лячно, то колективом.

– Ач, женихи!

– Ха-ха-ха!..

Хлопці пекли раків, аж поки не зникли за пагорком білі хустки буряководів. Але у їхніх вухах ще довго лунав дзвінкий сміх дівчат.

Жила Тайфун Маруся в центрі села, неподалік від контори правління колгоспу.

Її бабуся, баба Параска, висока, статурна, з гарним строгим обличчям, була неговірка.

– Нема. Не знаю. Дома не ночувала,– і одвернулась від хлопців, наче то вони були винні, що її онука не ночувала вдома і невідомо куди зникла.

Хлопці йшли мовчки вулицею. Було від чого дивуватися. Зникла Тайфун Маруся. Вдома не ночувала. На роботу не вийшла. Хоча загінку її на полі хтось прорвав... Таке не щодня трапляється.

– Може, її таки вкрав Кощій?– спробував пожартувати Марусик.– А загінку Баба Яга вночі прорвала...

Але друзі не підтримали його жартівливого тону.

Назустріч їм ішла Клава (та, яку вони бачили в липовому гаю) і турист Сергій.

Клава, як то кажуть, пряла очима, пускала бісики – кокетувала страшенно.

– А де ви в Києві живете? Не секрет?

– Не секрет. У Голосієві,– сказав Сергій і чогось усміхнувся хлопцям, минаючи їх.

– Ви пожартували?.. Я ж знаю. Голосієво – це ж ліс. Ви пожартували. Ви мене розсмішили. Ха-ха-ха! От жартун! Ха-

ха-ха!– Клава роблено зареготала.

Сергій щось відповів, але хлопці вже не почули. Клава знову зареготала.

– Вже на цього оком накидає,– зневажливо скривився Сашко Циган.– От!

– А що? Вірняк. Київська прописка,– із знанням справи сказав Марусик.

Журавель промовчав.

Хлопці підходили до правління.

У цей час двері контори правління розчинилися і на ґанок одне за одним вискочили спершу доярка Ганна Тертична, потім комбайнер Мирон Кандиба, а за ним брати-

механізатори Затягайли (Іван, Павло і Олександр). Усі вони були чогось схвильовані, заклопотані.

Ганна Тертична, червона як мак, щось шепотіла собі під ніс.

Мирон Кандиба на ходу чухав потилицю. А брати-