Текст книги "Чудеса в Гарбузянах"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

І всі цікаві залишилися за ворітьми.

Уже в хаті місіс Гапка раптом отямилася й сказала:

– Ах, даруйте, я вас прецінь, не познайомила! То містер Фішер,– вона показала на товстуна, який ледь нахилив голову.– Мій... приятель... А то... ваш... товариш Олексієнко...

Стрункий молодик у сірому костюмі, приємно усміхаючись, всім по черзі потиснув руки. Причому Любі усміхнувся з особливою приємністю. Саме він вніс до хати дві валізи, одну більшу, другу меншу.

Містер Фішер щось коротко сказав англійською мовою товаришу Олексієнку, і той, знову-таки приємно усміхаючись, звернувся до всіх:

– Знаєте, ви тут собі по-родинному поговоріть, а ми з містером Фішером трохи проїдемося по селу, він хоче...

– Але ж...– Катерина Семенівна перезирнулася з чоловіком.– Ми зараз за стіл сідатимемо.

– Нічого-нічого, ми хвилин через двадцять повернемося.– Олексієнко якось дивно подивився на місіс Гапку. Здавалося, щось його бентежило.

Місіс Гапка теж подивилася на Олексієнка якось дивно.

Було таке враження, наче вона боїться лишатися па самоті з родичами.

І, коли містер Фішер і Олексієнко вийшли, вона одразу кинулася до меншої валізи, розкрила її і почала поквапливо витягати різні речі.

– То, братец, тобі... То, Катюшо, тобі. Вибачайте. А то, Любасю, тобі, небого. То є суконка до вінчання. Диви, яка файна, люксусова! Прецінь, у вас таких суконок до вінчання бути не може. То є правдивий американський найлон.

– Спасибі, але...– Люба відчувала велику незручність. Та й старші Бойки теж.

– То не мусиш відмовлятися. Використовуй ту шансу, що маєш тету в Америці. Прецінь, ваші дівки хіба можуть мати такі речі?!

– Чого це, у нас також є дуже гарні,– почала Люба, але тітка її перебила:

– То псу на чоботи придалися б ті ваші речі. Прецінь, у вас хіба такий життєвий стандарт, як у Штатах? Ото, диви, камізелка... А то суконка з гремпліну. То є зараз страшенно модно,– гремплін. А рівно штучні футра.

– Дякую, але...

– Но, то не дивись, що трохи руде під пахвами. Прецінь, не на пупі – під пахвами! То не буде ж пані весь час держати руки догори. Елеганска пані мусить руки держати

при собі... Видиш, то є все трохи ношене. Натурально. Прецінь, за нові речі, за нові суконки треба на митниці платити великі гроші.

Червоний як мак Петро Васильович перезирнувся з дружиною, з дочкою і, затинаючись, сказав:

– С... спасибі, сестро, спасибі... Не треба. Ходімо, я тобі... я тобі краще свою пасіку покажу...

– Ти ж не знаєш, він же в нас пасічник! – аж надто голосно вигукнула Катерина Семенівна.– Рудий Панько. Видатний бджоляр. Аякже! Це його, як у вас кажуть, хобі. Так захоплюється, що півроку опухлий ходить. Новий вид вивів. Тільки в нього на нашому кутку такі бджоли, що геть увесь мед з'їли. Ще й два пуди цукру.

– Ну, що ти балакаєш? – схилив голову набік Петро Васильович.– Що ти, вибач, тямиш у бджолярстві?

– А що то, люди добрі, за бджоли! Що, замість давати мед, увесь його до краплі з'їдають. Ще й кусаються. Не бджоли, а якісь, прости господи, голодні собаки. Тільки що не гавкають.

– Мамо! – докірливо вигукнула Люба.

– Тобі аби навар, аби навар! Матеріалістка,– усміхнувся Петро Васильович.

– А ти ідеаліст! Утопіст! Утопиш мене в сльозах своїми бджолами.

– Ну от, береться балакати, а нічого у предметі не тямить,– обернувся до сестри Петро Васильович.– Це ж... Розумієш, у звичайної нашої бджоли хоботок шість і дві десятих міліметра, а в моєї сім і одна. На цілий міліметр! Розуміти треба! Звичайна ніколи тобі з конюшини взяток не візьме, а моя – будь ласка! Бо – хоботок!

– Дорого мені той хоботок обходиться.

Вся ця розмова відбувалася аж надто голосно. Бойки намагалися якось заглушити незручність, викликану отими ношеними дарунками.

– Ну, ви йдіть, а ми з Любою закінчимо на стіл накривати,– сказала Катерина Семенівна.

Петро Васильович водив сестру по садку, де була в нього пасіка, розповідав про бджіл, але почуття незручності, неприродності не залишало його. І він не міг щиро глянути в очі сестрі, і вона уникала погляду.

Нарешті під'їхала машина. Вийшли містер Фішер і товариш Олексієнко.

Всі зайшли до хати й сіли за стіл. Але й застолля не принесло розради.

Всі сиділи наче не за святковим столом, а на прийомі в зубного лікаря. Розмова ніяк не зав'язувалася. Товстий містер Фішер помітно нервував. Він уже кілька разів звертався з різкими короткими фразами англійською мовою то до місіс Танки, то до товариша Олексієнка.

Американська Бойкова сестра, червоніючи, щось так само коротко відповідала, Олексієнко, приємно усміхаючись, теж. Нарешті вона не витримала:

– Та скажіть уже ви, товаришу Олексієнко, бо я не можу...

– Ну що ж... – приємно усміхнувся Олексієнко.– Мабуть, доведеться мені. Так от, товариші Бойки... Петре Васильовичу, Катерино Семенівно і...– він усміхнувся ще приємніше,– і Любов Петрівно... Мушу відрекомендуватися. Я – представник Інюрколегії по Україні, займаюся справами іноземних громадян на території нашої республіки. До Інюрколегії надійшла заява від громадянки Сполучених Штатів Америки Лукашевич-Бойко про видачу їй спадщини згідно з заповітом громадянина Бойка Стефана, який помер у місті Нью-Йорку (США) 18 квітня 1963 року на дев'яносто четвертому році життя. Спадщина та складається з золотих та срібних речей (персні, обручки, браслети, портсигари, ложки і т. д. – реєстр додається), оцінюваних приблизно в сто п'ятдесят – сто шістдесят тисяч карбованців за нинішнім курсом. Речі ті закопано на обійсті колишнього шинку Стефана Бойка за десять кроків на захід від старого дуба (план місцевості додається)..." Шинок згорів ще у громадянську війну, але дуб, як бачите, зберігся... Отже...

Якби в хаті зараз вибухнула бомба, родина Бойків так би не здивувалася. Всі заніміли.

– Коли б громадянка Лукашевич-Бойко звернулася до нас одразу, тобто протягом шести місяців після смерті Стефана Бойка,– вів далі Олексієнко,– вона б мала право на одержання спадщини повною мірою...

– Коби ж я знала...– прохопилася Бойкова сестра.

– А так,– усміхнувся своєю чарівною усмішкою Олексієнко,– за нею лишається тільки право на двадцять п'ять відсотків вартості спадщини, як для особи, що знайшла скарб... Тобто близько сорока тисяч карбованців...

– Я згодна! Я згодна! – поспішливо проказала Гапка.

...Але тут я змушений перервати свою розповідь про минулі роки й негайно повернутися в наш час. Бо несподівано сталася річ, нашими героями не передбачена і не очікувана.

Поснідавши, іноземці поскладали речі у багажник, потім закурили й пішли у садок за хату.

Що вони там робили, хлопцям не було видно. Хвилин через п'ять з-за хати вийшов старший "ковбой", сів у машину, завів мотор і поїхав... За хвилину лише курява лишилася на дорозі.

Хлопці здивовано глянули один на одного.

– А... а де ж той... лисуватий? – прошепотів Марусик.

– Хто його зна...– прошепотів Сашко Циган. Журавель тільки мовчки знизав плечима.

– Гайда глянемо,– прошепотів Сашко Циган, і хлопці навкарачках обережненько, скрадаючись поза бур'янами й кущами, рушили у садок за хату.

Так сталося, що на цей раз першим повз Марусик (в якому вони порядку причаїлися були біля паркану, в такому порядку й повзли).

І тому, звичайно, Марусик перший і побачив. І в нього в першого волосся взялося дротом від жаху. А вже потім це сталося з Сашком Циганом і Журавлем.

У саду під грушею, розкинувшись на траві, лежав без руху лисуватий іноземець...

– У-у-убив,– ледь ворушачи губами, пролепетав Марусик.

– А-а-га,– тільки й міг прохрипіти Сашко Циган. Журавель обійшовся якимось невиразним звуконаслідуванням.

– Не... не захотів скарбом ділитися... Що ж... робити? – Марусик мало не плакав.– Х-хлопці!.. Що ж... Га?

– Міліцію треба,– прохрипів Сашко Циган.

– Де ж ти її візьмеш, ту міліцію, зараз? Валігура ж у лікарні,– нагадав Журавель.

Справді, дільничний міліціонер товариш Валігура, який жив за сім кілометрів у селі Васюківці, позавчора ліг у лікарню через загострення радикуліту. Це знала вся дільниця з п'яти сіл, яку він обслуговував. А до райвідділу двадцять кілометрів. Без транспорту – півдня бігти.

– Та що ж це робиться? – вихопилося в Журавля.– На що ж ті люди здатні заради...

– То не люди, а фашисти,– просичав Сашко Циган.– Награбували у війну, закопали, як тікали, а тепер один одного...

– Ой! – Марусик судорожно вчепився в плече Сашка Цигана.

"Убитий" іноземець поворухнувся.

– Жи... живий,– прошепотів Журавель.

– Та він просто спить у холодку, а ми... Пусти, а то синець буде!

– Тю! – Марусик розтиснув пальці.

...Тепер я можу спокійно залишити наших героїв і повернутися у минуле на двадцять років назад, до святкового столу у хаті Бойків, де щойно оголосив представник Інюрколегії товариш Олексієнко заповіт Стефана Бойка.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

в якому продовжується розповідь про місіс Гапку, містера Фішера, дармоїда Гузя та інших учасників пригоди, пов'язаної з пошуками скарбу.

– Братец! Сестро! Клянусь вам, я не винна, що дідо то все мені відписав. Прецінь, дідо не знав, що ви є живі. Дідо ще у війну писав твоєму батькові Василю, але відповіді не дістав. Гадав, що всі загинули. Прецінь, дідо з тим мав, властиво, такі гризоти... Дідо в Америці, видиш, дуже бідував. Несамовито! Був майже цілий час без роботи. Все йому було байдуже, не мав охоти ні до чого. Триб життя вів неуміркований, заживав алкоголю. І як я його віднайшла (коли нагло покинув мене Юлько, вигнав з хати і лишилася я зовсім самітна), дідо був просто страшний. Доконечно потребував обслуги. Прецінь, я за ним ходила, як за малою дитиною. Він мені оповів, що як у вісімнадцятім тікав з України, то не встиг викопати свій скарб, який збирав ціле життя. Як він за ним побивався, коби ви знали! А в нотаріаті, прецінь, йому казали, що то все мусять йому віддати. І, видиш, він мені то заповів – за те моє піклування. Хіба я винна?

В очах у неї стояли сльози.

Містер Фішер, не розуміючи, що вона говорить, збентежено перебігав поглядом з неї на Бойків і знову на неї.

Бойки потроху приходили до тями. Розпач змінився на подив і цікавість.

– Ну чого ти виправдовуєшся, сестро? – сказав нарешті Петро Васильович.– Я ж до тебе нічого не маю. Ходімо відкопувати твою спадщину.

Коли вони відміряли оті десять кроків на захід і опинилися на городі в картоплях, Катерина Семенівна не витримала:

– Скільки років тут у землі бабралась і не знала, що на скарбі товчуся. Що б було глибше копнути. Чортова робота!

Олексієнко попросив гукнути двох понятих. Гукнули сусіда Павлентія Кандибу та сусідку стару Степаниду Неварикашу. Принесли три найгостріших заступи й почали.

Спершу копали вглиб, потім ушир, але, крім напівзотлілого черевика та іржавого погнутого колеса від дитячого велосипеда, поки що нічого не викопали.

– А дідо часом жартувати не любив? – спитав Петро Васильович, витираючи з чола піт.

– Но! Що ти таке кажеш! Дідо мені стільки про те оповідав. Прецінь, не один раз. Двісті, триста разів. Дідо з тим мав такі гризоти! Властиво, через те так скоро переїхав на тамтий світ.

– Нічого собі скоро! На дев'яносто четвертому році!

– Но! То що! Прецінь, він був міцний, як цей дуб. То такий рід. Його прадід пережив сто дев'ять років.

– Ти ж сама бачиш: копаємо, копаємо, ще трохи – і до Америки докопаємось, а нема нічого.

Найбільше чогось нервував приятель Гапки містер Фішер. Сам він не копав, але бігав навколо ями, зазирав і щось раз у раз джерготав чи то Ганці, чи то Олексієнку.

– Скажи, братец, а під час війни сюди не втрапив якийсь снаряд чи бомба? – спитала Гапка. ,

– Здається, ні. Я б про це знав. Хоча мене самого тут тоді не було. Мене у Німеччину вивезли. Разом з молоддю села. Як і тебе. А матір, сестру, тітку німці...– Петро Васильович тяжко зітхнув.– За зв'язок з партизанами. Батько після того замовк. Чорно мовчав півроку. Майже не спав. Він, як визволили Гарбузяни, після важкого поранення приїхав додому, на поправку. А як рани загоїлись, знову на фронт упросився. Не хотіли брати, а він... І не вернувся... Лежить десь під Берліном.

– Ой! Дивіться! Дивіться! – почувся раптом з ями схвильований голос Павлентія Кандиби.

Всі обернулися до нього.

Павлентій Кандиба, кинувши заступ, щось відчайдушно тер об штани, плював на руку й знову тер.

– Що? Що таке? Що?

Павлентій розкрив долоню. На чорній від землі долоні щось жовто блиснуло.

Не встиг ніхто отямитися, як містер Фішер з несподіваною спритністю для його опасистої статури скочив у яму і схопив з Кандибиної долоні те, що там лежало.

– Оу! Голд! Голд! – загукав він.

– Десятка! Золота! Царської чеканки! – вирвалося в Катерини Семенівни.

Містер Фішер всім показував золоту монету, але з рук не випускав.

– Ти диви!

– Справді!

– А я вже думав, що жарти!

– Значить, є-таки скарб!

– Копайте, копайте!..

З новою енергією взялися за пошуки.

Та минула година, друга...

Сонце давно зайшло.

Стемніло.

Копали вже навпомацки.

– Досить! Відкладемо до ранку. Бо отак потемки, замість того щоб знайти, ще засиплемо. Вилазьте, Павлентію.– Петро Васильович виліз сам, допоміг сусідові.

Настала ніч.

О! То була незабутня ніч!

Про ту ніч найбільше потім було різних балачок і жартів.

Саме про ту ніч найбільше любили розповідати на посиденьках гарбузянські старожили приїжджим та своїй молоді.

Почалося з того, що містер Фішер забажав ночувати на городі біля ями. Як він пояснив через Гапку і Олексіенка, у нього астматичний бронхіт, у хаті він задихається і спати може тільки па городі.

– Еге! Задихається! Від страху, щоб хтось того скарбу вночі не викопав,– пошепки хихикнула Люба матері.

Усі вже помітили, що містер Фішер більше хвилюється за скарб, ніж Гапка.

– Сестро, а хто він хоч тобі такий, вибач? – тихо спитав Петро Васильович.

Гапка знітилася:

– Приятель... Абштифікант, як у нас кажуть. Потім, потім колись розкажу...– І одвернулась, не бажаючи продовжувати розмову.

Витягли абштифіканту Фішеру розкладушку на город і поставили, за його настійливою вимогою, біля самісінької ями.

– Диви, щоб він тобі вночі в яму не беркицьнувся,– сказала Гапці Катерина Семенівна.

– Най би його шляк трафив! – махнула рукою Гапка. Така реакція Катерину Семенівну трохи здивувала, але вона не сказала нічого (які тільки стосунки не бувають навіть між найближчими людьми!).

Цю їхню розмову чув Тимофій Гузь, який давно вже крутився на городі, хоч ніхто його у поняті не запрошував і брати участь у пошуках скарбу не просив.

Коли Катерина Семенівна і Люба пішли до хати лаштуватися на ночівлю і Гапка лишилася на якусь хвилю сама, Тимофій Гузь негайно скористався з цього, підгріб до неї й почав, співчутливо зітхаючи:

– Вельмишановна пані, щиро вам співчуваю. Я бачу, у пані тонка ніжна натура. Пані не розуміють. Я бачу, як

ставиться до пані той, пробачте, її приятель, абштифікант. Йому лише скарб у голові. Лише золото, гроші... Гапка зітхнула, на очі їй навернулися сльози.

– То страшенно боляче, коли тебе не розуміють,– побачивши це, активізувався Гузь.– Ох, як я те відчуваю! Як відчуваю! Мені самому довелося в житті... Повірте...

Гапка знову зітхнула і з вдячністю подивилася на Гузя.

– Я одразу відчув до пані душевний потяг, щиру симпатію... Як до рідної, близької душі... То байдуже, що пані, може, на кілька років старша за мене...

– Прецінь, якщо років двадцять – то кілька...– усміхнулася Гапка.– Мені, прошу пана, сорок сім...

– А мені тридцять... сім...– збрехав на десять років Гузь.

– Пан дуже файно зберігся...

На тому розмова обірвалася, бо підійшов Петро Васильович, який ходив з Олексієнком та Павлентієм Кандибою купатися на річку.

Ту ніч не спав ніхто.

Спершу всі повкладалися, затихли.

Гапка крутилася-крутилася, тоді не витримала, накинула халат і навшпиньках вийшла надвір.

Ніч була місячна, чудова.

Десь у кущах солодко й закохано витьохкував соловейко. З липового гаю йому відповідав другий, третій...

Гапка зітхнула.

І раптом з кущів почувся жаркий шепіт Тимофія Гузя:

– О! Пані!.. Який я щасливий! Я знав, що пані вийде... Я недаремно чекав...

Гапка здригнулася:

– Чи пан звар'ював, чи що?!

Але дармоїда вже неможливо було зупинити:

– О! Пані!.. Я полюбив вас з дертого погляду!.. Я бачу – пані нещаслива з своїм приятелем... Я чесний чоловік. Я оженюсь на пані... Я художник... Мені не потрібні гроші...

– Та най пан забирається звідси геть! Прецінь, почують родичі... Що пан собі дозволяє! – обурено зашепотіла Гапка, але замість того, щоб вернутися в хату, чомусь потяглася у садок до городу.

– О! Пані! Пані така файна... така пре... прекраснуйонца! Шкандибаючи, на відстані за Гапкою по садку й по городу і бурмочучи свої палкі визнання, Гузь у темряві не помітив ями і – ой! – шугонув туди сторч головою.

– Вай! – підкинувся на розкладушці містер Фішер і верескливо загаласував по-англійському.

З хати повискакували Бойко й Олексієнко. На всьому кутку безладно завалували собаки.

Як витягали з ями безталанного Гузя, як він марно намагався довести, що й гадки не мав таємно уночі викопувати скарб, як, не ймучи йому віри, містер Фішер згарячу копнув його ногою, а той відчайдушно заверещав: "Дивіться! Класовий ворог, капіталіст б'ється! Тримайте мене, бо я зараз учиню міжнародний скандал!"—про це гарбузянські старожили любили розповідати з мальовничими подробицями, яких щороку ставало дедалі більше.

Отака-то була вікопомна ніч.

А вранці, коли копачі знову взялися до справи, приїхав дід Коцюба (він три дні був у Києві в родичів).

– Овва! Що це, Петре, в тебе таке робиться? Атомне бомбосховище копаєте, чи що? – здивовано спитав він.

– Та...– почухав потилицю Петро Васильович.– Скарб шукаємо. Діда Стефана... Виявляється...

– Ясно! – перебив його дід Коцюба й рішуче махнув рукою.– Закидайте яму! Нема там нічого. Викопали давно, ще у війну.

– Як?! Хто?!

– Матка боска!..– розпачливо притисла руки до грудей Гапка.

– Батько твій, друзяка мій Василь...– Дід Коцюба зітхнув.– У сорок четвертому влітку приїхали ми з ним після поранення на поправку в село. І тут саме й відшукав його лист з Америки, в якому написано було про той скарб. Ти саме у Германії тоді був – звідки міг про це знати. А ми з батьком знову на фронт. Так він і загинув, не побачившися з тобою...

– А ви... чого ж ви мені нічого не розказали? Чого? – вигукнув Петро Васильович.

– Не хотів він, щоб ти знав...– зітхнув дід Коцюба.– Соромно йому було за свого батька. Душу йому пекли ті гроші. Всі до копієчки віддав державі – для фронту. І просив, щоб нікому... Не хотів він, щоб ти навіть знав, що є в тебе в Америці дід.

– То що, дід Стефан забув про той свій лист, чи що? Не розумію.

– Може, тому, що батько не хотів писати дідові, а просив, щоб одіслали того листа назад, в Америку, і написали, що село було партизанське й жителів фашисти розстріляли. Дід, мабуть, вирішив, що й батька твого вбито і нікого нема живого.

– І не боявся дід, що хтось інший прочитає листа й викопає скарб?

– А в тому листі так хитро було написано, що тільки батько міг розшифрувати, де закопано. "Десять кроків на захід від того, синку, місця, де ти колись на мене плюнув, а я тобі зуба переднього вибив". Отакий орієнтир! Щоб ніхто, крім Василя, не розшолопав.

– А чого дід взагалі листа прислав?

– Та захворів, сердега, боявся, що не встане. Думав одкупитися від кирпатої свашки. А тоді вичуняв.

Занепокоєний містер Фішер щось заджерґотав до Гапки. Вона не відповіла, навіть бровою не повела в його бік. Закам'яніла, втупивши очі в землю.

– Батько спершу не хотів і відкопувати. А я кажу: "То гроші нормальні, чого ти, то народні гроші... Де Стефан їх узяв? У народу наторгував. І виходить, так, наче предки наші, що несли у шинок своє горе, тепер, у скрутну годину, помагають нам. Ворога помагають вибити, село наше з руїн підняти..." Отакечки! '

– Прецінь, нема скарбу...– тихо вимовила нарешті Гапка.– Нема... нема... Йой! Що ж тепер?! Що?

– Вибачай, сестро! Сама бачиш, сама чула, як воно вийшло. Я тут не винен.

– Я виджу, виджу... Ніхто не винен... Певно! Тоті гроші, нагендльовані від села, правдиво повернулися до села. То є, мабуть, справедливо. Так... Але... що ж я маю робити? – В голосі її бринів відчай.

Містер Фішер знову роздратовано заджерґотав, розмахуючи руками.

– Що таке? Чого це він? – здивовано спитав Олексіенко в Гапки.– Каже, що той скарб його. Але ж заповіт на ваше ім'я.

– То є правда! Його! – Гапка скрушно похитала головою.– Прецінь, таку підписала угоду, контракт: дев'яносто відсотків йому і лише десять мені. А що я мала робити? Що?! Хіба я могла сама дістатися сюди? Могла? Як, прецінь, два роки я ніде не працюю. Но... Ви знаєте, що то є таке в Америці два роки без роботи? Два роки!

– Ой лишенько! – сплеснула руками Катерина Семенівна.

– Як ото Юлько кинув мене, знайшов собі багату вдовицю, і опинилась я натурально на вулиці, найнялася в ресторацію мити посуд. А два роки тому через того фацета,– вона кивнула на Фішера,– най би його шляк трафив!.. Я, видиш, розбила йому гіпсову фігурку. Поставив її на підлозі, а я йшла з повною тацею посуду, не бачила, перечепилася і... У вісімсот доларів оцінив. Стара паршива фігурка якоїсь голої кралі. А то, видиш, антикваріат. Де б то я взяла такі гроші? Тільки й мала, що дідів заповіт. Та й той трохи не викинула – не брала його всерйоз. А він,– знову кивнула на Фішера,– враз загорівся. Казав, що один емігрант з Росії торік їздив і одержав спадок. Ну і написав контракт... І на дорогу позичку документом оформив – тисячу двісті. Не по скарб, видіте, їхала... Запродала той скарб. Щоб хоч день прожити на рідній землі... на Україні. Тепер можна й до цюпи...

Петро Васильович з болем дивився на сестру. В очах його були сльози.

– Стій, Гапо, стій!– вигукнула враз Катерина Семенівна.– Не плач! Оддамо тому американцю його катові гроші, хай лусне! Чортова робота!

– Авжеж! Авжеж!—підхопила Люба.

– Но, то як? Як оддамо?! Прецінь, де я візьму такі гроші? Дві тисячі доларів! Ви знаєте, що то є таке?!

– Подумаєш, дві тисячі!—вигукнула Катерина Семенівна.

– То як?– розгублено подивилася на брата Гапка.

– А отак...– рішуче мовила Катерина Семенівна.– Зараз поїдемо, візьмемо і оддамо. Біжи, Петю, діставай книжку... А чергу на машину Кандибам оддамо.

– Умниця-розумниця моя! Дай я тебе поцілую!—

розчулено обійняв Бойко дружину, потім обернувся до Олексієнка.– Товаришу дорогий! Ви ж допоможете нам оформити це все офіційно. І... І щоб Гапка більше не їздила ні в яку Америку...

– Допоможемо! Допоможемо! Не хвилюйтеся!– весело і, як завжди, приємно заусміхався Олексієнко.

...Залишається тільки додати, що Гафія Лукашевич-Бойко, колишня місіс Гапка, живе в Гарбузянах і досі. Заміж за дармоїда Гузя вона, звичайно, не вийшла, бо він з Гарбузян на другий день кудись зник, та й, як ви, мабуть, догадуєтесь, заміж вона за нього не збиралася. Працює вона шеф-поваром у сільській чайній і живе в центрі села поруч із сільрадою. Колгосп допоміг їй побудувати хату. Прийняла вона в прийми удівця з Васюківки і щаслива з ним.

А от Люба, ви не повірите, вийшла заміж за представника Інюрколегії товариша Олексієнка, переїхала до Києва і, як пішли діти, забрала до себе спершу маму, а тоді й тата. Звичайно, коли вони стали вже пенсіонерами.

Отак почалося обезлюднення Липок...

...А тепер швиденько повертаймося у наш час, бо Сашко Циган, Журавель і Марусик аж заклякли у лопухах, чатуючи на іноземців. Переконавшись, що лисуватий не мертвий, а просто спить, вони вже не сумнівалися, що старий "ковбой" неодмінно повернеться.

І справді, десь годин через дві почулося чахкання "мерседеса", під'їхала машина і з неї вийшов старий "ковбой" і ще один похилого віку дядечко зі шрамом, що навскіс перетинав ліву щоку...

Хлопці здивовано глянули на нього.

А це хто?

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,

в якому хлопці роблять перерву на обід, час якої трапляється несподівана випадковість. "Оу! Дер Кнабе?!"

Лисуватий іноземець прокинувся.

Пошрамований дядечко, який тільки-но приїхав, не привітався з ним (слова "гутен морген", "гутен таг" хлопці добре знали, бо вчили ж німецьку мову), а одразу почав, трошки затинаючись, щось розповідати.

З цього хлопці зробили висновок, що пошрамований з їхньої ж компанії. Мабуть, вони десь його залишали, а оце зараз забрали.

– Певно, перевіряв, розвідку робив, щоб переконатися, що ніхто не перешкодить,– прошепотів Марусик.

– Та цить! Дай послухати!– цикнув на нього Сашко Циган.

Але хоч як вслухалися хлопці в розмову прибулих, не могли зрозуміти анічогісінько. Те, що говорять вони німецькою мовою, було ясно – окремі слова знайомі, а от про що балачка – хоч ти вбий. От коли пошкодували хлопці, що на уроках Олени Всеволодівни ловили гав, грали в "морський бій" та обстрілювали жованими паперовими кульками Панька Цигилика. Та від цього було не легше.

– Чого ж вони не копають?– прошепотів Сашко Циган.

– Ага... Я вже їсти хочу,– прошепотів Журавель.

– Мабуть, чекають ночі. Таємно, без дозволу скарби, як правило, викопують тільки вночі,– авторитетно заявив Марусик. Він читав більше друзів, полюбляв пригодницьку літературу і мав у детективних справах неабиякий досвід.

– То що – нам до ранку тут сидіти без ріски в роті?– прошепотів з тривогою Журавель.– Мати сьогодні такий обід варить... борщ з пампушками, качка з яблуками... на третє пундики і компот.

Марусик глибоко зітхнув,

– Хлопці,– шепнув Сашко Циган.– А чого нам усім трьом тут стовбичити? Давайте по черзі на обід збігаємо. Двоє чергуватимуть, а один...

– А що матері скажемо?– шепнув Журавель.– Чому не разом?

– Ну... ну... що рибу на Голубеньці ловимо. Клює несамовито... не можемо одірватися... Ти перший, Журавель, і йди. Твоя ж мати, підготуєш її. Та й їсти ти завжди більше хочеш. Іди...

Журавель не став сперечатися. Як ви вже знаєте, сперечатися він не вмів. Та й думка про запашний борщ з пампушками, рум'яну качку з яблуками та солодкі пундики з компотом позбавляла його сил сперечатися.

За час чергування Сашка Цигана й Марусика нічого суттєвого не відбулося. Іноземці сиділи й розмовляли.

Хлопці навіть не уявляли собі, про що можна так довго балакати. Причому більше говорили старий "ковбой" і лисуватий, пошрамований слухав, часом перепитував, часом кивав головою, але сам говорив мало. Обличчя в нього було задумане й скорботне.

– Мабуть, війну згадують,– шепнув Сашко Циган.

– Ага,– погодився Марусик.

Журавель повернувся розімлілий і винуватий:

– Біжіть, хлопці, біжіть швидше! Такий борщ! А качка! Я не кажу вже про пундики і компот...

– Ну, біжи, Марусику!– самовіддано наказав Сашко Циган.

– А чого я, біжи ти, ти ж...– не дуже впевнено почав Марусик.

– Я сказав!– стиснув зуби Сашко Циган.

– Хлопці, біжіть удвох, чого там. А я почергую. А то борщ прохолоне і качка... Мати сказала, щоб...

– Правильно! Нема питань!– підхопив Марусик.

– Та ми ж домовились...– похитнувся Сашко Циган.

– Та що там домовились. Біжіть швидше, а я сам тут управлюся.

– А якщо...– почав Сашко Циган, але Журавель перебив його:

– Нічого не "якщо"! Бо як перестоїться обід, мати вам не простить.

– Ну, гаразд. Ти ж тут дивись. Ми швидко. Одна нога тут, друга там.– Сашко Циган підбадьорливо поплескав Журавля по плечу, і вони з Марусиком зникли.

Журавель лишився один.

Не будемо приховувати: одному в небезпечній ситуації завжди гірше, ніж удвох. Здавалося б, мусить бути удвічі, але воно чогось значно гірше,– вдесятеро, а то і більше... Ніхто цього не підраховував і підраховувати не зможе. Просто, коли ти один, нема перед ким приховувати свого страху, і все в тобі труситься, як у лихоманці. І це цілком природно: страх – то інструмент самозахисту, інстинкт, який попереджає про небезпеку. Не було б страху, людство давно б загинуло, на самісінькому початку свого існування. Це Марусик вичитав у якійсь книзі і дуже любить повторювати. Правильність цієї мудрої думки Журавель відчув зараз усім своїм єством.

Те, що перед ним німці, які в час війни воювали на нашій землі, не викликало жодного сумніву. І за віком, і за деякими іншими ознаками (хоча б ті ж самі шрами) вони цілком підходили під цю категорію. Хіба що лисуватий у війну був зовсім юним. Але, як відомо, наприкінці війни, під час тотальної мобілізації, в армію брали навіть п'ятнадцятирічних хлопців. Отже, всі вони колишні фашисти, а може, навіть і військові злочинці.

Гарбузяни були тоді партизанським селом, тут орудували карателі. Отже...

Приїхали вони сюди не просто так. Просто так іноземні туристи в Гарбузяни не їздять. У Гарбузянах нема ні Софії, ні Лаври, ні інших історичних пам'яток. Іноземним туристам тут оглядати нічого.

Отже...

Щось вони тут шукають. Це безперечно. Що? Мабуть, те, що залишилося з війни. А що могло залишитись? Або якісь секретні документи, які свідчать про щось важливе – чи про агентуру, навербовану з різних зрадників і залишену в нашій країні, чи про якісь військові секрети. Або ж награбовані коштовності, які вони з якихось причин не змогли тоді вивезти.

Або... хто його знає. В Журавля забракло фантазії.

У всякому разі, побачивши хлопця, який за ними слідкує, колишні фашисти панькатися з ним не стануть. По голові– бац!.. Яму викопають (лопата в багажнику!), закопають і – бувай здоровий!

Цілковита реальність такого повороту справи примушувала серце Журавля битися з шаленою швидкістю, як тільки хтось з іноземців позирав у той бік, де він ховався в кущах смородини.

Як багато важить у нашому житті випадковість! Як змінювалися часом навіть долі людські від зовсім, здавалося б, незначних випадкових обставин!

І де тільки взялася ця худюща смугаста здичавіла кицька!

Вона раптом з'явилася біля хати і хрипло занявчала, дивлячись на іноземців.

– Оу! Ді катце!– вигукнув старий "ковбой", широко усміхаючись.– Ком! Ком!

І простягуючи руку, він пішов до кицьки.

"Фашисти любили тварин більше, ніж людей...– устиг подумати Журавель (він читав колись про це) і тут побачив, що здичавіла кицька втікає від німця в кущі, де він сидів.

Німець рушив за нею. Крок, ще крок і...

Журавель не витримав, підхопився й, ламаючи кущі і дряпаючи руки, кинувся геть.

– Оу, Дер Кнабе!– почувся ззаду здивований голос німця. Що той іще казав, Журавель уже не чув. Він біг так, як не бігав ніколи в житті. Серце його завмирало. Йому здавалося, що от-от він почує ззаду погоню, постріли і...

Але пострілів не було. Й погоні не було теж.

Сашка Цигана й Марусика він зустрів майже біля самісіньких Бамбурів.

Хлопці, обважнілі після обіду, йшли неквапливо і про щось весело перемовлялися. Побачивши Журавля, вони так і стали, вражені.

– Що таке?

– Що сталося?

Журавель, винувато похиливши голову, все розказав.

– Ну! Ну ти даєш!– вигукнув Сашко Циган.– Чого ти підхоплювався? Він би тебе не помітив. А так... завалив такий спостережний пункт! І взагалі... тепер вони знають, що за ними стежать. От лопух! От...