Текст книги "Чудеса в Гарбузянах"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

Отака-то придибенція, як каже тато Сашка Цигана Павло Максимович, трапилася з ними вчора.

А тепер повернімося у сьогоднішній ранок.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,

в якому ви дізнаєтесь про дивний сон Журавля і про незвичайні пригоди, що трапилися з ним уві сні.

...Нарешті сонце вирішило, що вже час, і, одігнавши від себе білу хмарку, схожу на баранця, бризнуло золотими сліпучими іскрами прямо в замружені очі Журавля. Журавель стріпнув повіками і розплющив очі.

І одразу підніс до очей руку, затуляючись від сонця.

Кілька хвилин він лежав нерухомо, хоч уже прокинувся. Уже зрозумів, що то був сон, але йому не хотілося розлучатися з тим незвичайним почуттям, яке він переживав уві сні і яке ще зберігалося в його серці. Такого сну він не бачив ніколи...

Нарешті він підхопився. Нашвидку поснідав і побіг до хлопців. Йому аж кортіло швидше розказати свій сон.

Сашко Циган і Марусик вже повставали, давно поснідали і саме йшли до нього. Він зустрів їх біля воріт.

– Ой, хлопці! Який я сон бачив! Сашко Циган поблажливо усміхнувся:

– Ну, давай! Тільки швидко. Не розтягуй. Щоб, поки дійдемо до Липок, устиг. А то там, може, хто його зна, що й робиться. Залишили діда на того диверсанта, а він...

– Та, мабуть, ще вчора й пішов,– махнув Марусик рукою.– Турист. Чого йому тут, у Липках, товктися?!

– А я чогось думаю, що він лишився в діда ночувати,– Сашко Циган нахмурив брови.– Чогось він мені дуже підозрілий, той турист.

– Та!.. Не вигадуй!– знову махнув рукою Марусик.

– Він, по-моєму, навмисне до діда йшов. Ну, куди йому було йти тією дорогою?

– Мало куди...– Марусик розвів руками.– Туристи тому й туристи, що йдуть, куди заманеться.

– Ну, побачимо,– сказав Сашко Циган.– Давай, Журавель, розповідай свій сон!

– Так от,– почав Журавель.– Значить, так... Сниться мені...– Він завжди починав однаково, з цих слів.– Сниться мені, наче йду я селом із Бамбурів у Липки, як оце ми зараз ідемо. Тільки сам, один, вас нема...

– Неправда, так бути не могло,– сказав Марусик.

– Та не перебивай, ну! Завжди ти перебиваєш. Так от... Іду я, іду. Доходжу до Липок. Дивлюсь, біля однієї з хат, забитих дошками, сидить отой диверсант Сергій. Сидить, як дитина, просто на землі, розставивши ноги, і... плаче. Гірко так плаче, сльози по щоках ллються струмками і на бороді капками звисають.

Я до нього:

"Що таке? Чого це ви?"

А він плаче, заливається, слова вимовити не може.

Нарешті прохопився:

"Таке горе! Таке горе!"

"Та що таке? Що сталося?"

"Ой,– каже,– ой, тільки-но зараз Тайфун Марусю Кощій Безсмертний украв".

І плаче-заливається.

Я на нього – луп!– як на божевільного.

"Тю!– кажу.– Що це ви таке балакаєте? Який Кощій Безсмертний? Хіба він існує насправді? Він же тільки в казках..."

Тут Сергій на мене глянув так, наче не він, а я божевільний. І похитав головою.

І я – як ото тільки уві сні й буває – починаю раптом вірити, що Кощій Безсмертний справді існує і що він ото справді вкрав нашу Тайфун Марусю. У мене защеміло в горлі, і на очі теж навернулися сльози (Журавель враз почервонів і одвернувся).

"Що ж,– кажу,– робити? Що ж тепер буде?"

А Сергій дивиться на мене й каже:

"Треба йти її визволяти. Я б сам пішов, але ти ж бачиш – у мене дерев'яні ноги... Липові...

Я придивляюся і бачу – справді з-під холош джинсів визирають дерев'яні розсохлі, потріскані ноги.

"Так от чому він сидить на землі",– зринав думка.

"Доведеться вже тобі самому",– зітхає він.

"Я,– кажу,– будь ласка... Але куди треба йти? Де шукати?"

"А оно,– каже,– сидить чорний кіт. Він тебе доведе". Дивлюсь – на призьбі сидить чорний як ніч кіт і дивиться на мене розумними, просто-таки людськими очима. І киває головою: правда, мовляв, доведу. "Ну, гаразд",– кажу я.

Кіт стрибнув з призьби і поважно так, не поспішаючи, попрямував до липового гаю. Я – за ним.

Увійшли ми в гай. Кіт попереду, я за ним. Ідемо та йдемо. Гай все густішає.

"Ого, який він дрімучий, той гай! А я не знав",– думаю. А кіт обернувся, наче прочитав мої думки, підморгнув мені й усміхнувся зовсім по-людському. Йдемо далі. Гай уже такий густий, що й неба не видно. Темно, як уночі. Але кота я добре бачу. Він наче прожектором освітлений, як ото в театрі. Довго ми йшли дрімучим гаєм. Аж от попереду посвітлішало. Вийшли ми на галявину.

Кіт раптом залопотів крилами (звідки вони в нього й взялися?), знявся й полетів. Був то вже не кіт, а чорний ворон... А я дивлюсь і бачу – стоять посеред галявини три хатини. Одна – на курячих лапках. До дверей табличка прибита, і на ній написано: "Я. К. Баба".

Друга – з протипожежним щитом на всю стіну. На дверях табличка: "З.З. Горинич".

Третя – із заґратованими віконцями і з табличкою на дверях: "К. К. Безсмертний".

Над дверима кожного будиночка годинник висить, що показує не лише час, а й число, День тижня, місяць і рік...

Усі хатини горожами залізними обгороджені. А край галявини – арка, і на ній великими літерами написано: "Дачний кооператив "Три погибелі".

Сховався я за деревом, спостерігаю.

Біля хатки на курячих лапках якась особа у джинсовій спідниці, у вельветовому жакеті, у кросовках. І з садовим обприскувачем у руках. Наче й не стара, але з рота два кривих золотих зуби стирчать. І довгий ніс аж до підборіддя звисає.

У темних окулярах.

На голові – кепочка, в яких зараз модниці ходять.

Рипнули двері хатини, де протипожежний щит. Вийшов звідти дядечко з червоним носом, за плечима вогнегасник. У руках авоська, і в ній порожні пляшки з-під денатурату (на етикетках череп з кістками і застереження: "Пити не можна. Отрута").

"Палкий привіт, Яго Костівно!"– привітався дядечко і хукнув через плече, на якому висів вогнегасник. І з рота в нього вирвалося полум'я, яке вогнегасник одразу загасив.

"Недобрий день, Змій Змійович".

Тут я одразу збагнув, хто переді мною,– Баба Яга і Змій Горинич.

"Що? Обприскуєте?– спитав Горинич і знову хукнув через плече.– Ху!"

"Та обприскую, хай воно сказиться,– Баба Яга свиснула носом.– Тля якась на деревах завелася. Усі отруйні яблука мені поїла. Скоро нічим буде клієнтів частувати".

У цей час з-за дерев підтюпцем вибіг огрядний череватий дядечко в спортивному костюмі.

"Фізкульт-ура! Тридцять три вісімнадцять!"– гукнув він на бігу.

"Недобрий день, Кощій Кощійович!"– привіталася Баба Яга.

"Палко вітаю! Ху!" хукнув через плече вогнем Змій Горинич.

Кощій Безсмертний (ви вже, мабуть, зрозуміли, що то був саме він) зробив коло по подвір'ю і забіг у свою хату.

"Ач! Фізкультурою захопився! Бігає! Кілограми зганяє".– Баба Яга зневажливо свиснула носом.

"Авжеж! Перед клієнтами незручно. Кощій, а черево, як у ковбасника. Ху!.."

"Та ще й одружуватися надумав".

"Ну?"– здивувався Горинич і навіть забув хукнути вогнем через плече.

"Сьогодні дівчину приніс. Гарну. Тьху! І що ви, чоловіки, у жінках розумієте? Нічого! Гарну вам неодмінно подавай. Та ота гарна як сяде на голову, так усе життя й просидить, ще й каблучком по лисині цокатиме".

"Це правда. Ху!"

"Не гарну вибирати треба, а щоб..."– Баба Яга лунко вдарила себе кулаком у груди і засвистіла носом.

Змій Горинич мовчки хукнув вогнем через плече.

"А ви чого. Змію Змійовичу, не той... це одружуєтесь?"

"Та!"– Горинич махнув рукою і знову хукнув вогнем.

"Воно, звичайно, важкувато знайти дружину, щоб терпіла отой ваш, вибачте, вогонь з рота",– зітхнула Баба Яга.

У відповідь Горинич теж зітхнув.

"Ви б кинули. Може, тоді б..."

"Як же його кинеш? Робота така, Горинич!"

"Та ви, Змію Змійовичу, крім усього, ще й, вибачте, ледар. Сидите і цілий день цмулите отой,– тьху! – денатурат".

"Даремно ви, Яго Костівно, даремно... Увесь прогрес – завдяки ледарям".

"От-от!" – Баба Яга свиснула носом.

"Абсолютно! А що? Від чого прогрес? Від того, що комусь ліньки стає щось робити. Ліньки самому тягати плуга – ось вам трактор. Ліньки вручну збирати врожай – нате вам комбайн. Навіть гичкозбиральну машину вже вигадали..."

– А що – правильно!– вигукнув Марусик.– Той твій Горинич – не дурний дядько.

– Та цить! Не перебивай!– цитьнув на нього Сашко Циган.– Хай розказує. Мені його сьогоднішній сон подобається.

– Так от,– вів далі Журавель.– Слухаю я їхні теревені, а сам думаю, що робити? Тайфун Маруся у хатині Кощія Безсмертного. Це ясно. Але як її звідти визволити? У мене ж ні зброї ніякої, нічого. Тільки хитрістю можна.

Вирішив я для початку піти в розвідку. В усіх діях, як ви знаєте, головне – знати обстановку. Що? Де? Як? Не спитавши броду, не лізь у воду.

Поповз я в обхід до хатини Кощія Безсмертного. Повзу обережненько, голову пригнув, щокою по землі труся, намагаючись, щоб піді мною жодна гілочка не тріснула.

І раптом...

"А хто це, хто тут повзе?"– єхидний голос.

"По-моєму, Журавель".

"Хе-хе-ху!"

Рвучко підвів я голову, дивлюся – стоять наді мною усі троє: Кощій Безсмертний, Баба Яга і Змій Горинич.

"Це він, герой, мою наречену Тайфун Марусю визволяти прийшов",– усміхнувся Кощій Безсмертний.

"Точно",– розтягла Баба Яга рота від вуха до вуха.

"Хе-хе-ху!"—мов з паяльної лампи, жухнув полум'ям Змій Горинич.

І як вони почули? Я ж так старався! І все про мене знають.

"Ех, хлопче, хлопче,– співчутливо зітхнув Кощій Безсмертний.– І чого ти сюди прийшов? Тут же тобі й капець буде. Ех-хе-хе"

"Дайте я його спопелю! Дайте!– благально склав руки Змій Горинич.– Я так давно нікого не спопеляв".

"Е, ні! Я жінка. Жінці треба поступатися місцем".

"Ага! Поступатись! Та ви завжди всюди без черги лізете. Як розкриєте свого...– ху!– гучномовця, хоч хрестись та втікай".

"Що? "Гучномовця"! Це в мене гучномовець? Ах ти яг грубіян! Та я тобі... Та я тебе..."

"Цитьте!– гримнув Кощій Безсмертний.– Припиніть базар! Перед хлопцем незручно. Що він про нас подумає? Розірвемо його акуратненько на три частини – та й квит! Кожному буде по шматку. Кожен із своїм шматком що захоче, те й зробить".

"О!"

"Геніально!"

Серце в мене похололо. Ще мить і...

І раптом вони завмерли. Задерев'яніли. Так, як ото, коли ми граємо у "завмри". Кощій Безсмертний застиг з піднятою правицею. Баба Яга з роззявленим ротом, з якого стирчали два кривих золотих зуби. А Змій Горинич – набравши повні груди повітря, щоб хукнути.

Я здивовано вирячився. Що таке? І раптом почув дивний переливчастий, наче з музичної скриньки, голос:

"Не бійся. Тепер вони тобі нічого не зроблять".

Я обернувся на голос. Під деревом стояв чоловік у чорному костюмі, білій сорочці з галстуком і в чорному лискучому циліндрі. Костюм був акуратно випрасуваний, але, видно, дуже старий, давно ношений, бо лиснів на колінах.

Щось дивне і незвичайне одразу впало мені в око. Я придивився: те, що мені здалося спершу галстуком, було не галстук. Замість галстука висів візерунчастий мідний маятник від старовинного годинника, який мірно гойдався туди й сюди. І в такт маятникові раз у раз по черзі заплющувались і розплющувались очі на круглому обличчі незнайомця.

"Хто ви?"– здивовано спитав я.

"Мить Митьович Тік-Так,– він підняв циліндр і нахилив голову.– Володар Часу".

"То це ви зробили?"– кивнув я на завмерлих Кощія Безсмертного, Бабу Ягу та Змія Горинича.

"Тік-Так!.. Я зупинив для них час. Бо інакше тебе б уже не було на світі. Але тобі треба поспішати. Більше як на півгодини, тобто на тридцять хвилин, зупинити час я не можу. Отже, швидше тікай!"

"Та ви що? А Тайфун Маруся? Я ж її прийшов визволяти.

Я миттю. Зараз!"– Я кинувся до хатини Кощія Безсмертного.

Але двері були замкнені. Як я не смикав їх, як не намагався відчинити – все марно.

"Будь ласка!– безпорадно глянув я на Митя Митьовича.– Допоможіть мені".

"На жаль,– розвів руками Тік-Так.– Більше, ніж зробив, я зробити не можу. Лише час підвладний мені. Чарівних дверей Кощія Безсмертного відчинити я не в силі".

"Що ж робити?– розгублено спитав я.– Невже ми допустимо, щоб Тайфун Марусю силою взяв собі за дружину Кощій Безсмертний?!"

"Ні! Цього допустити не можна".

"Так що?"

"Є один вихід. Треба..."

– Ну?

– Що?

Журавель зітхнув і махнув рукою:

– І тут... я прокинувся.

– Ану тебе!– спересердя штовхнув Марусик Журавля.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

в якому ви знайомитесь з бригадиром Бобешком та шофером Бобинцем. Гостра сутичка. Несподівана секретна інформація.

– От!– усміхнувся Сашко Циган.– Андерсен! Звичайно, мабуть, ти щось і додав зараз на ходу. Мабуть, не все воно так гладенько тобі снилося, але мені подобається. Ти такий хоробрий. Не побоявся піти визволяти Тайфун Марусю. Хоч і уві сні, у вигадці. Молодець!

Хлопці вже підходили до Липок. Ще здаля вони побачили, що на подвір'ї діда Коцюби біля вуликів разом з дідом порається й бородатий Сергій.

– О! Що я вам казав!– метнув на хлопців вогненний погляд Сашко Циган.– Турист. Ох, не подобається мені цей турист!

Хлопці розгублено мовчали.

До садиби діда Коцюби добиралися вже крадькома – де перебігаючи, а де й поповзом.

Та не встигли вони як слід умоститися на спостережному пункті у лопухах під дідовим тином, як загуркотіла машина і до дідових воріт під'їхав колгоспівський "бобик".

З "бобика", крекчучи, важко вивалився огрядний, як то кажуть, ширший, ніж довший, бригадир, потім виліз довготелесий шофер. Бригадир, відсапуючись, попрямував у двір. Шофер, витримуючи дистанцію,– слідом за ним.

Бригадир ступав так, що, здавалося, аж земля вгиналася під ним. Причому при кожному кроці він розвертав плечі і всім тулубом повертався то вліво, то вправо.

– Здоров, діду!– хрипким голосом привітався бригадир.

– Привіт!– таким же хрипким голосом привітався й шофер.

– Драстуйте, як не жартуєте,– кивнув дід.

– У тебе гості?– повернувся всім тулубом до Сергія бригадир і простягнув йому свою здоровенну, як лопата, руку.– Бобешко. Бригадир...

– Сергій, турист... з Києва...

– Бобинець,– простягнув йому руку й шофер.

– Сергій.

Бобешко розвернувся до діда:

– Як діла, старий? Давно тебе щось не видно. Зарився тут, на пустирі. Тижнями ні ти людей, ні вони тебе. Хіба можна? І не страшно тобі тут самому?

– Не страшно. Та й не сам я. Бджоли зі мною. Оно, чуєте, гудуть.

– Тобі не страшно. А мені, брат, страшно,– схилив голову набік бригадир.– За тебе. Вхопить тут тебе якась трясця – відповідай тоді. Як скрутить, не догукаєшся.

– Як скрутить,– зітхнув дід,– то гукай не гукай – не" поможе. Молодості й здоров'я не догукаєшся.

– То все пусті розмови,– насупився Бобешко.– їхати не збираєшся?

– Куди?

– У Київ хоча б.

– Збираюся.

– От,– усміхнувся Бобешко.– Нарешті. Правильно.

– Через тиждень. У ту суботу... Онука заміж виходить. Галочка.

– Вітаю тебе, старий! От і залишайся там. Правнуків гоцати.

– Ні,– рішуче сказав дід.– Хай уже без мене гоцають. Досить, що я онуків гоцав.

– От егоїст!– скривився бригадир.– Ні! Не можна тобі тут жити самому. Не можна. Людина мусить жити в колективі. Людина – колективна істота. Не комаха якась, щоб...

– Ви комах не чіпайте,– перебив його дід.– Комахи – це... Чи бачили ви, приміром, щоб будівельники здали об'єкт без недоробок? Бачили? Не бачили. А чи бачили ви, щоб бджоли, скажімо, соти недобудували, недоробили, або мурахи мурашник, або... Ні, не бачили! Бо такого не буває.

– Припини, діду!– гримнув бригадир.– Припини! Сидиш тут без людей, і, бач, у голову всячина лізе...

– Іменно!—підхопив Бобинець.– Іменно – лізе. Натякає, понімаєш, сам не знає на що...

– Знаю. Знаю на що!– в очах у діда спалахнули блискавиці.– Ви оно корівники поприймали з недоробками? Поприймали. Вітер по них тепер узимку гуляє. Корови хворіють. А будівельники премію одержали і – будьте здорові.

– Ну...– Бобешко на хвилину затнувся.– Ну, той, хто в цьому винен, того вже знято. Отже...

– А хіба сам він приймав? А правління де було?

– Ну, добре, добре!– нетерпляче перебив діда Бобешко.– Досить! Щось ти язика розпустив. Не для того ми приїхали, щоб дискусії тут з тобою розводити.

– Іменно!– підтакнув Бобинець.

– Так от!– голос Бобешка набрав металу.– Є думка розширити посівні площі нашого колгоспу... За рахунок земель, що гуляють. Зокрема вашого кутка.

– Чия думка?– спитав дід.

– Не прикидайся, старий!– насупив брови бригадир.– Будемо зносити оці розвалюхи, оцей гайок... Все одно тут ніхто не живе.

– А я?

– Тож-то й воно! Ти, старий, один гальмуєш нам усе діло.

– Іменно! Гальмуєш!– знову підтакнув Бобинець.

– Так от, є думка, щоб... той...– Бобешко говорив тоном офіційним, як на зборах.– Щоб переселити тебе, старий, десь у центр села. Або... ще краще, якби ти...

– Чия думка?– повторив дід.

– Ну, знаєш!—підвищив голос бригадир.

– Просто цікаво, з чиєї розумної голови випурхнула ця думка? Хто це вирішив мене переселити, зі мною не поговоривши навіть?

– Отож ми прийшли й говоримо,– скривився бригадир.

– Хто ж так говорить? "Є думка! Є думка!" Усе вирішено. Про що ж говорити?– Губи в діда тремтіли.– А куди ж я у центр села з оцими вуликами? Га? Від оцих лип? Від гаю цього? Для бджіл липовий цвіт – це ж...

– Не кажи, діду, дурниць. Прекрасно знайдуть твої бджоли інший цвіт. Оно в Демиденка теж пасіка.

– Та хіба ж можна рівняти! У мене ж мед...

– Гай ми, діду, все одно...– невблаганно сказав Бобешко.

– Ні! Ні!– стрепенувся враз дід Коцюба.– Не поїду я нікуди! Чуєте? З місця не зрушу. Тільки силою, на налигачі. Як совість вам дозволить...

– От бачиш, що робиться, коли людина одривається від

Колективу, від людей. Свідомість її перероджується. Вона дбає тільки про себе, про свої інтереси. Суспільні інтереси її не обходять.

– Іменно – не обходять. Одноосібник! – вереснув Бобинець.

І раптом...

Хлопці навіть здригнулися від несподіванки, почувши голос Сергія.

– Та хіба можна... Хіба можна вирубати такий гай? Це ж, пробачте, злочин!

Бобешко й Бобинець теж здивовано вирячились на Сергія. Вони, мабуть, навіть забули про його присутність.

Бобешко усім тулубом повернувся до нього й примружив очі:

– Ви, товаришу, хто такий? Турист? Так ото беріть свій мішечок і йдіть собі далі. І не лізьте не в своє діло.

– Іменно – не лізь! Включай третю швидкість і... газуй!– Бобинець зробив красномовний жест.

Сергій гордо скинув голову:

– Крім того, що я турист, я ще людина. Радянська. Якій не байдуже, що робиться на землі, по якій вона ходить. І я прошу пояснити, чим викликане рішення вирубати цей гай.

Хлопці здивовано перезирнулися – от тобі й диверсант! Бригадир Бобешко зробився червоний мов буряк. Здавалося, він зараз хукне із рота його вирветься полум'я.

– Я бачу, що товариш турист балакучий. Гаразд. Пояснюю. Оцей куток села і цей гай, а точніше, гайок, а не гай, вклинюються між колгоспних ланів. Як бачите, хати тут дошками позабивані, безгосподарні. Один дід, як гайстер у гнізді. І через одного товариша діда гуляє кілька гектарів прекрасної орної землі, яка може дати народові нашому радянському кількасот центнерів добірної пшениці. Ясно?

– Але ж такий липовий гай...– почав Сергій, та Бобешко перебив його:

– От іменно – липовий! Гайок. Якби сад фруктовий – інша річ. Тим паче, деревонасаджень у нашому колгоспі – слава богу. Не треба робити культу з кожної гілки. Берегти зеленого друга треба, але в межах розумного.

– Нема питань!– одрубав Бобинець. Сергій примовк.

– Отож не встрявайте, не розібравшись що до чого, молодий чоловіче,– повчально сказав Бобешко.

– Не газуй, не глянувши, куди їдеш!– вкрутив і своє слово Бобинець.

Дід Коцюба мовчки зайшов у хату, потім прохилив двері, висунув голову:

– Не поїду я нікуди!.. Я тут вісімдесят год живу. Тут і вмру. Все!– і з грюкотом зачинив двері.

– От же ж кадр!– ляснув себе по стегну Бобешко.– Ну! Піднімай з такими господарство. Інтенсифікацію проводь. Ну! – Він повернувся усім тулубом до Бобинця.– От що. Я тут ще з ним побалакаю, пороз'яснюю. А ти поганяй до голови. Доложи. Хай дає бульдозера. Почнемо сьогодні ж... Поки що з отих халуп. А там... Бо скоро жнива, не до того буде. А тоді переоремо все по-новому.

– Нема питань!– Бобинець сів у машину і одразу газонув так, що аж курява знялася.

Хлопці тільки мовчки перезиралися. Звістка, яку вони почули, приголомшила їх. Невже Липки, всі оці хати, садки, городи, оцей буйноцвітний липовий гай, з якого лине зараз такий запаморочливий аромат,– усе буде знесено, переорано й перетвориться на рівне поле? Якось не вкладалося все це в голові.

Бобешко потупцявся на подвір'ї, потім підійшов до зачинених дверей хати й голосно заговорив:

– Даремно ти, старий, ото демонстрації влаштовуєш. Ти ж, здається, мудрий дід. Мусиш розуміти. Нічого з твоїх протестів не вийде. Проти розвитку, старий, проти прогресу не підеш. Отак! Мовчиш? Думаєш? Ну посидь, подумай гарненько... А я поки що піду гляну на той гайок, з якого місця його починати зручніше.

І Бобешко перевальцем, важкою своєю ходою подався в гай, зник за деревами. Сергій похмуро мовчав.

– Мда...– прошепотів Марусик.– Ситуація...

– Хоч би там що, а мені жаль Липок,– зітхнув Журавель.– І діда Коцюбу жаль. Усе життя тут прожив і раптом...

– Жаль, звичайно,– прошепотів Сашко Циган.– Але... Він не встиг договорити, бо в цю мить, наче з-під землі, з'явилася Тайфун Маруся. Горщика з медом у неї вже не було. В руках вона тримала букет волошок.

– О!..– роззирнулася вона на всі боки.– А... де дідусь? Сергій ніяково усміхнувся:

– У хаті... Замкнувся.

– Чого це?– здивувалася Тайфун Маруся.– Ти що – образив його?

– Та не я...– почервонів Сергій.

– А хто?

– Та от, виявляється, весь оцей куток зносити будуть. І гай теж. Переорюватимуть під поле. Комсомол у курсі?

– Н-ні... Не в курсі...– тепер уже почервоніла Тайфун Маруся.

– Дід засмутився, звичайно. Не хоче нікуди йти звідси. Та й справді жаль. Такий гай вирубувати!– Сергій потроху розпалювався.– Тут же є дерева, яким років сто, не менше. А липа доживає іноді до п'ятисот, а то й до тисячі років. Невже не можна якось?..

– Н-не знаю,– винувато опустила голову дівчина.

– Я розумію, посівні площі треба, звісно, розширювати, треба, звісно, боротися за кожен гектар орної землі. Але нищити таку красу! ЇЇ ж відновити потім життя людського не вистачить...

– А хто дав розпорядження?

– Та приїхав бригадир Бобешко. Он він іде. З гаю, важко одсапуючись, виходив бригадир. Тайфун Маруся кинулася до нього.

– Невже є рішення правління вирубувати гай?– дзвінко вигукнула вона.

– О! Турист уже наговорив,– Бобешко кинув злий погляд на Сергія.– Та що ти слухаєш того київського дармоїда?! Що він у наших справах тямить. Він хліб тільки їсти вміє. А як той хліб робиться, він і гадки не має. Такі тільки воду каламутять...

І Сергій, і Тайфун Маруся хотіли щось сказати, але бригадир одвернувся від них, бо саме в цю мить під'їхав і різко зупинився біля дідових воріт колгоспівський "бобик".

– Ну що?– рушив Бобешко назустріч шоферові, який уже вилазив з машини. Вигляд у шофера був невпевнений.– Ну що?– повторив Бобешко, підходячи до Бобинця.

– Та... Голова сказав: діда поки що не чіпати.

– Чого?– обличчя Бобешка витягнулося.

– Секретна інформація...– Бобинець зиркнув на Сергія і Тайфун Марусю, схилився до бригадира і зашепотів йому щось на вухо.

– Та ти що?!– вражено розкрив рота Бобешко.

– Іменно!—хитнув головою Бобинець.– Умовивід! Абсолютно!

– Оце так да...– тільки й спромігся бригадир.

– Нема питань!

– Поїхали!– і навіть не глянувши більше на Тайфун Марусю й Сергія, Бобешко сів у машину.

"Бобик" форкнув, розвернувся й помчав геть. Хлопці тільки здивовано провели його очима. Вони нічого не розуміли.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

в якому вже Сашко Циган розповість вам про свій сон і про ті неймовірні дива, що він у ньому бачив.

Увечері Сашко Циган вирішив поговорити з татом. Усе-

таки тато теж бригадир, мусить знати, що воно й до чого. Але... Тато чогось явно знітився.

– Та чув я, начебто були такі розмови. Але конкретної, як мені здається, вказівки не було. По-моєму... Видно, йому незручно було перед сином, що він, бригадир, був не в курсі такого важливого заходу.

До того ж у бригадира Непорожнього (Сашкового тата) з бригадиром Бобешко були складні стосунки.

Бобешко любив першим виступати на зборах із запальними промовами і в тих промовах завжди різко критикував інших бригадирів, через що їм уже було важко критикувати його, Бобешка, бо якось незручно критикувати того, хто тільки-но критикував тебе. Отже, розмови з татом не вийшло. Сашко довго не міг заснути. Думки його стрибали й плуталися. То виникали дід Коцюба, Сергій, Бобинець, який каже:

"Секретна інформація..." – і шепоче щось на вухо бригадирові. І бригадир аж надувся весь – от-от вибухне. Що ж то за секретна інформація, яка так вразила Бобешка? То згадувався раптом дивний сон Журавля. Змій Горинич. Баба Яга. Кощій, який украв Тайфун Марусю, щоб оженитися на ній. І Володар Часу Мить Митьович Тік-Так... Останні його загадкові слова: "Є один вихід. Треба..." і – Сашко не помітив, як і заснув.

...Прокинувся він з таким почуттям, наче сталося щось неймовірне. І справді...

Марусик і Журавель одразу помітили незвичайний стан свого друга.

– Що таке?– спитав Марусик. – Що сталося?– спитав Журавель – Нічого...– якось загадково усміхнувся Сашко Циган.

– Не обманюй,– сказав Журавель. – Ти ж не вмієш,– сказав Марусик.

– Просто...– Він знову загадково усміхнувся.– Знаєте, як звуть того чорного кота? – Якого?

– Того, що тобі, Журавель, наснився учора.

– Як?– здивовано кліпнув Журавель. – Лаврентій.

– Хто тобі сказав?– ще більше здивувався Журавель.

– Бровко. Марусик і Журавель перезирнулися.

– Ти що? Того?– Марусик покрутив біля скроні пальцем.

– Ні... Просто сон мені сьогодні приснився. Наче продовження твого сну, Журавель.

– Та ну?– вигукнув Журавель.– Ану давай! Давай-да-

вай! Розказуй!

– Ви ж знаєте, я свої сни ніколи не пам'ятаю. А цей так чітко запам'ятався, ніби в кіно бачив. Так от. Сниться мені, що сиджу я в садку й сумую...

– Сам?– спитав Марусик.

– Сам.

– Тому й сумуєш. Нас же там не було? Правда?– усміхнувся Журавель.

– Я ж тобі не снився, чого ж ти мені мусиш сниться... Ото сиджу я в садку й сумую. Підходить до мене Бровко. Морду мені на коліна поклав, у очі зазирає. Потім усміхнувся:

"Не сумуй, друже... Все буде гаразд".

І те, що він людською мовою говорить, ніскілечки мене не дивує. Він же, знаєте, розумніший за деяких наших однокласників.

"Ти ж хочеш піти Тайфун Марусю визволяти,– далі веде Бровко.– А для цього тобі кіт Лаврентій потрібен".

"Точно",– кажу я, наче давно знаю, що того чорного кота звати Лаврентій.

"Так чого ж ти мовчиш?– каже Бровко.– Лаврентій – мій добрий приятель. Зараз гукнем його. Оно він літає. Гав-

гав!"

Дивлюсь – чорний ворон з неба летить. Крилами залопотів, сів біля нас, на чорного кота обернувся.

"Привіт, Бровко! Що таке?"—людською мовою каже.

"Та от другові й хазяїнові моєму ти потрібен. З якого приводу, сам знаєш".

"Нема питань!– каже кіт Лаврентій.– Ходімо!"

Хвіст трубою – і почалапав не поспішаючи. Я – за ним. Ідемо-йдемо ми садком нашим, а садок ніяк не кінчається. Довго йшли. Раптом бачу – виходимо на подвір'я. Хата. Вікна навхрест дошками забиті. О! Та це ж Липки! Третя від діда Коцюби хата, де ми у війну грали. Я й не знав, що наш садок переходить у липківські садки і що вони – наче один великий сад..,

Кіт Лаврентій обернувся враз на ворона, залопотів крильми, знявся в небо і зник.

Рип! – рипнули раптом двері забитої хати, і з-за дверей з темряви почувся глухий скрипучий голос:

"А йди-но сюди..."

– Ой! Страшно як!– хрипло проказав Марусик.

– А я й не кажу... Страшно. І мені було. Але що зробиш, Не оддавати ж Тайфун Марусю Кощієві.

Затиснув я свій страх у жменю і ступив прямо у темряву сіней.

"Що тобі треба?"—пролунав із темряви той же голос.

"Мить Митьович, це ви?"– питаю.

"Мить Митьович зараз *у"відрядженні в Південній півкулі, на острові Мадагаскар. Буде завтра".

"Що ж робити? А як же Тайфун Маруся? Я..."

"А-а! Ясно,– перебив мене голос із темряви.– Мить Митьович наказав, як прийде хтось і питатиме Тайфун Марусю, переказати таке. Треба увесь бур'ян, що на подвір'ї, в саду і на городі, вирвати, винести і скласти у ярку за гаєм".

Гм... Нічого собі завданнячко! Ви ж знаєте, скільки там того бур'яну.

"А ви самі хто будете?– питаю в темряву.– Покажіться хоч. А то я й не знаю, чиї накази мушу виконувати".

У темряві хтось засовався, закректав:

"Я тітонька Незабудь – секретарка Митя Митьовича з питань пам'яті. А показатися не можу, бо я невидима від народження. І накази не мої, а Митя Митьовича. Якщо хочеш допомогти Тайфун Марусі, не барись".

"Ну що ж,– думаю,– у казках і не таке буває. Попелюшці он загадували за одну ніч стільки зробити, що подумати страшно, і то нічого. А мені бур'ян якийсь вирвати... Впораюсь! "

"Гаразд,– кажу,– треба так треба. Іду".

Вийшов на подвір'я, взявся до роботи. Якби ж хоч сапка якась була, чи заступ, чи ніж принаймні, а то ж голими руками. А там і будяк колючий, і кропива жалюча, і якого тільки бур'янища не понаростало! Рву щосили, а сам трохи не плачу. Руки болять несамовито.

На подвір'ї усе вирвав, у садок перейшов. Рву й на купу складаю (щоб потім винести). Рву й складаю. Рву й складаю. І раптом:

"Ох, сердега! Ах, бідолашний! Це ж треба дитині так мордуватися! Ай-яй-яй!"– жалісні-жалісні голоси.

Підвів голову. Стоять під яблунею двоє – він і вона. Він – у звичайному собі костюмі. Сорочка в клітинку, в арифметику, як у нас кажуть. Вона – у звичайному квітчастому платті. От тільки на головах маленькі золоті корони.

Очі в обох світло-сірі, водянисті, і в очах сльози – так мене жаліють. І обличчя якісь м'які, наче з вати.

"Що таке? Ви хто?"– питаю здивовано.

Він очі рукавом витер.

"Я,– каже,– цар Добрило. А це моя дружина, цариця Злагода. А ти хто ж такий, синку?"

"Я,– кажу,– Сашко Непорожній. Циган по-вуличному. П'ятикласник".

"А хто ж тебе, Сашко Непорожній, Циган по-вуличному, п'ятикласнику наш дорогий, примусив отак тяжко працювати?"– сплеснула руками цариця Злагода.

"Ніхто,– кажу,– не примусив. Я сам, так мені захотілося".

Не можу ж я якимсь чужим царям правду казати.

"Ой, не кажи, синку, неправди. Так не буває,– похитав головою цар Добрило.– Щоб п'ятикласник, Циган по-

вуличному, та сам по собі таку роботу придумав".

"Іменно!"—підхопила цариця Злагода.

"Ну,– кажу,– то ваша справа – можете вірити, можете не вірити".

"Ну, чого ти такий?"– докірливо схилила голову набік цариця.

"Іменно!– тепер уже цар підхопив.– Ми ж тобі добра зичимо. Хочемо зробити так, щоб ти був щасливий".

"Чого це раптом?"– питаю.

"Просто так. Бо ми любимо робити добро. Недарма ж я цар Добрило".

"А я цариця Злагода".

"Кидай к бісовому батьку той бур'ян і кажи швидше, що ти хочеш. Усі твої бажання виконаємо. Хочеш мотоцикла, човна моторного, джинсів імпортних наймодніших – усе буде. Кажи швидше, не муч, у мене аж руки сверблять, так хочу щось для тебе зробити".

На якусь мить, чесно кажу, завагавсь я. Дж тут згадав чарівний талісман, жаб'ячу лапку, і наче мене хто холодною водою з криниці облив.