Текст книги "Чудеса в Гарбузянах"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

– А я й не боюсь. Подумаєш,– знову зітхнув Марусик.– Просто маму жалко. Як вони переживали, мабуть...

Потиличників не було. Були сльози, зойки і голосіння. Навіть Семен Семенович одвернувся й витер сльозу.

А коли примчав з району на мотоциклі Циганів батько, він крекнув, побачивши сина, щось хотів сказати, але перехопив погляд дружини, ще раз крекнув, махнув рукою, сів на мотоцикл і поїхав у бригаду.

І решта батьків теж заспішила на роботу.

А ввечері, коли всі посходились і лаштувалися до вечері, на дорозі раптом з'явився Кузьма-поштар. Він з такою силою накручував педалі, наче закінчував дистанцію велокросу на світову першість.

З розгону вгнався на подвір'я Циганів і так різко загальмував, що отетерілий Бровко навіть не гавкнув, а лише здивовано роззявив пащу. Обличчя в захеканого Кузьми-поштаря було дуже збентежене й винувате.

Спершу подумалося: це тому, що два дні він не розвозив пошту (бо гуляв у сусідньому селі на весіллі двоюрідної сестри). Але...

– Ех, люди добрі,– жалібно скривився поштар.– Пробачте мені, якщо можете. Неприємно, ох, як неприємно приносити гірку новину, та хіба ж я винен...

– Що таке?– сполошилася Циганова мати, Ганна Трохимівна.

– Ох, краще б ви не від мене почули...

– Та що таке? Кажи вже!– нахмурився Павло Максимович.

– Та от... у газеті вчорашній поправка. У таблицю лотерейну вкралася помилка. Замість трійки вісімка була надрукована.– І Кузьма-поштар, винувато похиливши голову, простягнув газету.

Павло Максимович подивився на газету, потім на поштаря, потім на дружину, потім на сина, потім на Семена Семеновича, який, стоячи на ґанку, уважно слухав,– і раптом... зареготав. Та так оглушливо, що Бровко аж присів і прищулив вуха.

– Га-га-га-га! Га-га-га-га-га!.. А ми тут мало не той... не... Га-га-га-га-га!

На хвилину завмерши, зареготала й Ганна Трохимівна, а за нею й Семен Семенович, і Марія Омелянівна, не кажучи вже про наших хлопців, які аж вищали від реготу.

Кузьма-поштар, нічого не розуміючи, вирячився на цих дивних людей, які весело реготали, почувши таку невеселу новину.

– Сусіде!– загукав Павло Максимович своїм громовим голосом до Семена Семеновича.– Ну, сусіде! Це треба відзначити! Це треба відзначити! Неодмінно!..

Години через дві надвечірні Бамбури знову сповнилися дзвінким співом. Тільки пісні були вже не ті, що напередодні.

"Ой, сусідко, сусідко, сусідко..." – обнявшися і, мов голубки, прихиливши одна до одної голови, виводили Ганна Трохимівна та Марія Омелянівна.

А Павло Максимович та Семен Семенович густими голосами басили: "По опеньки ходила..." Тільки замість "По опеньки ходила, козубеньку згубила" співали: "По опеньки ходили, "Запорожця" згубили..." І при цьому сміялися, аж захлинались (так їм подобався їхній жарт).

Хлопці дивилися на своїх батьків з ніжністю.

Ох, ці дорослі!

Які вони все-таки складні люди...

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

в якому ви знайомитеся з кіногрупою, а також з феноменальним талантом шестикласника Гриші Пасічного. "Ех ти! Артист!" Сварка.

Минуло кілька днів.

Пригода з лотерейним білетом потроху почала забуватися.

Життя, як пишуть у романах, входило в свою звичну колію.

І про чарівний талісман, про жаб'ячу лапку, не згадували.

Журавель про неї, здається, зовсім забув. А Сашко Циган вирішив, що Марусик, мабуть, просто боїться загадувати. І махнув рукою: боїться, так боїться, його справа.

Якось Сашко Циган поїхав з батьком на мотоциклі у район.

Після тієї пригоди з виграшем машини батько Сашка Цигана помітно подобрішав і став часто катати сина на мотоциклі.

Марусик і Журавель сиділи на колодках біля воріт і лузали насіння. І враз побачили, як дорогою, здіймаючи куряву, прямо до них мчить машина.

Бровко аж зайшовся, шалено рвучись на прив'язі.

Не доїжджаючи до воріт, машина спинилася. То була "Волга" з шхаматкою – таксі. Тільки на лобовому склі косо застромлена довгаста табличка з написом "Кінозйомочна".

Марусик раптом зблід як полотно. Та Журавель не помітив цього. Вся його увага була зосереджена на машині.

Троє дверцят відчинилися одночасно – як у кіно, коли ловлять злочинців і з машини вискакують детективи. Вийшло четверо: троє чоловіків і одна жінка.

Жінка була вже немолода, але вдягнена, як студентка,– у потертих джинсах, майці з емблемою авторалі і у велосипедній шапочці з довгим козирком.

Височенний з двома фотоапаратами на шиї чолов'яга захоплено сплеснув руками й вигукнув:

– От село! Писанка! Ельдорадо!

– А що я вам казав! Що?– самовдоволено зареготав товстун у білому капелюсі, збитому на потилицю.– Курнатовський сказав – значить, все! Завжди слухайте Курнатовського. На вибір натури без Курнатовського їхати неможливо. А з Курнатовським завжди буде все гаразд!

Третій з чоловіків, худенький, щупленький, у великих темних окулярах, кисло кривився і мовчки крутив носом.

– Гелій Борисович, а вам що – не подобається?– спитала жінка.

– Ммм...– невиразно промурмотів Гелій Борисович.

– Не слухайте його! Цим художникам ніколи не догодиш. Таке село!– Курнатовський скинув догори руки.– Та гарнішого села нема на всій планеті!

– Тож-то й воно! Надто вже гарне. Неприродно,– скривився Гелій Борисович.

– Операторові подобається, режисеру подобається, мені подобається... Це головне. А дивіться, які типажі! Ми ще тут і головного героя знайдемо,– Курнатовський жестом показав на Журавля й Марусика.

І спершу жінка, а за нею й чоловіки попрямували до хлопців.

– Здрастуйте, хлопці! – підкреслено щирим голосом, яким завжди розмовляють городяни з сільськими хлопцями, привіталася жінка.

Чоловіки мовчки кивнули.

Марусик і Журавель чемненько підвелися з колодок. Марусик був у цю мить як з хреста знятий.

– Ми з кіностудії, – сказала жінка. – Я – режисер. Це – головний оператор. Це – художник. А це – директор картини. Знімаємо фільм для дітей. Про пригоди сільських хлопчаків. Шукаємо натуру, тобто село, де б можна було проводити натурні зйомки. І кандидатів на ролі заодно шукаємо. Як тут у вас, є гарні хлопці, жваві, з характером, щоб і в самодіяльності виступали, і вчилися добре? Га?

Хлопці перезирнулися.

– Та що там питати! Оцей, по-моєму, за типажем абсолютно підходить,– Курнатовський кивнув на Марусика.– Точно за сценарієм. Кирпатий, веснянкуватий... Абсолютно.

Тепер уже перезирнулися кіношники.

Довготелесий оператор глянув на Марусика і підняв угору одну брову. Що це мало означати – чи схвалення, чи сумнів – важко було сказати...

Щуплявий художник Гелій Борисович підбадьорливо усміхнувся Марусику – теж невідомо, чи співчуваючи, чи вітаючи його.

Марусик, здавалося, от-от знепритомніє.

– А що? Можна. Спробуємо. Спробуємо,– лагідно промовила режисерша.– Як твоє прізвище, хлопчику? Ім'я, адреса...– Вона вийняла з кишені джинсів блокнота. Директор Курнатовський запобігливо простягнув їй авторучку.

Прізвище, ім'я і адресу Марусика сказав Журавель. У самого Марусика відібрало мову.

...Вже давно розвіялася пилюка після того, як поїхали кіношники, і Бровко вже замовк, заспокоївся, заліз у будку, а Марусик усе ще не міг прийти до тями.

Він важко дихав широко розкритим ротом, наче риба, щойно витягнута з води.

– Ти що? Отетерів від щастя, чи що? Схаменись!– Журавель ляснув його долонею по спині.

Але Марусик не зреагував. Не на жарт наполошений, Журавель ляснув його ще раз – з усієї сили. Марусик поточився, мало не впав, і нарешті вимовив пересохлими губами;

– Жа... жаб'яча лапка...

– Що?– Журавель відчув, як у нього похололо в животі.

– Жаб'яча лапка,– повторив Марусик і перевів на Журавля скляний погляд.– Я ще вчора подумав, чого мені найбільше хотілося б. І вирішив – мабуть, стати кіноартистом. І от, бачиш...

– Тю!– тільки й зміг вимовити Журавель.

Саме тут почулося диркання мотоцикла і до воріт під'їхали Сашко Циган з батьком.

Батько зсадив Сашка біля хлопців, розвернувся і зник за курявою.

Сашко Циган був обвітрений, розчервонілий, радісно збуджений. – Здорові будьте, хлопці!– бадьоро вигукнув він і раптом, пильно глянувши на них, здивовано підняв брови вгору.– Що це ви якісь, наче вас із криниці тільки що витягли? Що трапилося?

І Журавель, збиваючись, почав розповідати, що саме трапилось.

Сашко Циган слухав, і на обличчі його мінялася, як то кажуть, ціла гама переживань: і здивування, і захоплення, і жаль, що його не було в цей час, і, не будемо приховувати, заздрість до Марусика.

На закінчення Журавель поспішив додати:

– Не хвилюйся, ні я, ні ти за сценарієм не підходимо. За сценарієм їм треба веснянкуватого, кирпатого, саме такого, як Марусик.

– Гм... – задумливо гмикнув Сашко. Циган. – Так кажеш, питали, чи є в нас гарні хлопці, жваві, моторні, з характером, щоб і в самодіяльності виступали, і вчилися добре, і взагалі... – Сашко Циган звузив очі. – А про Гришу Пасічного ви не сказали?

Марусик густо почервонів і одвернувся. Журавель розгублено усміхнувся, глянув на Марусика і знизав плечима.

– Ну, ви! Кадри! Я вам скажу!

Гришу Пасічного знало все село. Жодного свята не було, жодного вечора, щоб Гриша не виступав у художній самодіяльності. І як виступав! Такого успіху не мав ніхто. Ні наш гарбузянський соловейко – переможець районної олімпіади доярка Ганна Тертична (колоратурне сопрано), ні баяніст комбайнер Мирон Кандиба, ні акробати-механізатори брати Затягайло (Іван, Павло і Олександр...)

Коли тільки оголошували: "А зараз виступить Гриша Пасічний",– зал уже вибухав оплесками. І цей хлопчина таке виробляв, таке виробляв на сцені – глядачі аж боки рвали, за реготом не чути було половини слів. А слова у виступі Гриші Пасічного мали неабияке значення. Тому що номер його називався "Художнє читання". Він читав гуморески Остапа Вишні, уривки з повісті Івана Микитенка "Гавриїл Кириченко – школяр", оповідання Панаса Висікана та інші смішні речі. Здавалося, на сцені не один кирпатий веснянкуватий п'ятикласник, а цілий театр сатири. То був талант, справжній талант! Як то кажуть – од бога.

– Не згадати Гришу Пасічного – це, знаєте...– презирливо скривився Сашко Циган.

Журавель знову розгублено усміхнувся, глянув на Марусика.

Марусик червонів дедалі більше. Не дивлячись на Цигана, він пробурмотів:

– А де... де його було шукати?.. І взагалі... вони ж поспішали... ті кіношники.

– Не напускай туману в очі!– одрубав Сашко Циган.– Скажи, що сам хотів. Сам випхався. Слави забажалося. Не думав я, що ти такий... Артист!

І тут раптом Марусика прорвало:

– Ти... ти сам, а не я... Ти просто заздриш, що не ти... що не тебе... Звик завжди командувати, бути першим, а тут... Хтось йому, бач, носа втер. Просто заздриш! І все!

Сашко Циган розгублено завмер. Журавель із здивованим переляком позирав на Марусика.

Це був справжній бунт. Уперше в житті Марусик підняв голос проти Сашка Цигана. Та ще й як підняв!

Що це буде зараз?

Сашко Циган зблід, потім почервонів, потім знову зблід.

– Ну... ну... ну й пень... Я заздрю! Йому! Ха! Та... та хай тобі жаби в болоті заздрять! Та я... та я після цього й знати тебе не хочу! Все! Ти мені більше не друг! Щоб і стежку забув до мене!

Він круто повернувся й пішов геть.

Журавель якусь мить розпачливо дивився йому вслід, потім обернувся до Марусика:

– Нащо ти так?

– А чого ж він? Чого? Завжди... Завжди давить... Йому все можна, а іншим нічого. Набридло! Набридло! Проживу й без нього! Що я йому – горох при дорозі: хто йде, той скубне. Я теж людина. А ти... біжи за ним, як тобі його жаль!– І Марусик теж повернувсь і теж пішов геть. Тільки в інший бік.

Журавель стояв і отетеріло крутив головою то на Сашка Цигана, то на Марусика.

Отак несподівано, неждано-негадано, ні сіло ні впало побили горшки хлопці.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,

в якому ви дізнаєтесь про пригоду на річці Голубеньці і про те, що відбулося потім і чим закінчилася наша незвичайна пригода.

Ця новина, дорогі друзі, вразила мене, можна сказати, у самісіньке серце. Я в голову не клав, що таке може статися.

З дитинства, з немовлячого, сказати б, віку були вони разом. Не без того, звичайно, що іноді й сварилися, чубилися, билися навіть, але до вечора вже й мирилися.

Та цього разу вечір миру не приніс. Ні вечір, ні наступний ранок, ні день, ні знову вечір...Та й другий день, і третій, і четвертий...

Журавель робив відчайдушні спроби помирити їх, але ті спроби лопалися, як бульки на воді.

– Ач, роги показав! Я йому ті роги вкручу! Ще засвербить йому в носі!– цідив крізь зуби Сашко Циган і ні про яке замирення не хотів і слухати.

Марусик теж бурмосився:

– Не хочу-у!.. І все! Не хочу-у!..

Журавель розривався навпіл. Половина тягла до Сашка Цигана, половина до Марусика.

А головне, розривалося його серце. Бо він бачив, що хоч і приндилися його друзі, але обидва переживали страшенно.

Так-так, і Сашко Циган теж.

Думають, що як ватажок, то вже й не переживає, зневажає всі тонкі почуття.

Та нічого подібного!

Та, може, ватажки важче переживають, ніж неватажки. Бо й поплакати не можуть, не дозволяють собі. А переживання, які приховуються, тамуються в серці, завжди важчі за ті, що вибалакуються, вискаржуються на людях.

Бунт Марусика зачепив Сашка Цигана за живе. І зрадила йому його легка вдача. Втратив він бадьорість свою і веселість. Що називається, нудив білим світом. Нічого йому не хотілося, ніщо його не радувало.

Ну, а Марусик– так той зовсім, як то кажуть, перевівся на смик – схуд, змарнів, не Марусик, а сама тінь.

Кіношники ж – анічичирк, ні пари з уст. Поїхали і як у воду канули. І де вони в ката поділися? Марусику вже й чекати несила.

Одного дня тинявся він по селу без діла, і ноги якось самі собою принесли його до подвір'я Гриші Пасічного.

Гриша сидів на призьбі, вшнипившись у книжку. Чи новий номер готував, чи просто так читав – хто його зна.

Марусик відчув себе раптом наче злодій, спійманий на гарячому.

Став як укопаний і не міг зрушити з місця.

І враз несподівана рішучість оволоділа ним. Він кілька разів глибоко вдихнув і пішов до Гриші.

– Гришо!

– Га?– стрепенувся той, відриваючись од книжки.

– Тут недавно... кіношники приїздили...– Марусик одвів очі.– Тебе десь не було. То вони мене записали. На зйомки. Фільм для дітей зніматимуть.

– Та ну!– вигукнув Гриша і враз примружився.– А ти, мене за носа не водиш?

– О!– Марусик черконув себе відстовбурченим великим пальцем по шиї.– Хлопець їм потрібний. Кирпатий, веснянкуватий... Але я... я їм скажу, як вони приїдуть, щоб вони тебе взяли...

І, не давши Гриші опам'ятатися, повернувся й кинувся тікати.

Дома не встиг Марусик відхекатися, як прийшов Журавель.

Розмова не клеїлась. Скільки не забалакував до нього Журавель, Марусик відмовчувався, відмахувався рукою. А потім раптом дістав з кишені жаб'ячу лапку і простягнув Журавлю:

– На!

Журавель закліпав очима, він уже й думати забув про чарівний талісман після тої сварки.

– Візьми!– зітхнув Марусик.– Вона мені більше не потрібна. Тепер ти долю спокушай.

Журавель якось напівусміхнувся і прихилив до плеча голову:

– Давай!

І ледве встиг він сховати жаб'ячу лапку до кишені, як рипнула хвіртка і з'явився захеканий Гриша Пасічний.

– Слу-уха-ай!..– просто од хвіртки загукав він Марусику.– Чого ж ти втік, чудило? Ти ж мені толком розкажи, що то за кіношники і що вони таке зніматимуть...– Він повернувся до Журавля.– А то, розумієш: "Я скажу, щоб узяли тебе"– і навтіки! Хто ж так робить? От чудило!

Марусик втягнув голову в плечі і, як спійманий горобець, зиркнув на Журавля.

Журавель розплився в усмішці.

– Та то він до мене побіг. Я його чекав. У нас з ним справа одна. А про кіношників тих толком і розказати нічого. Ми отуто біля воріт сидимо, насіння лузаємо, раптом під'їздять... Тир-бир, ми кіно знімаємо про сільських хлопчаків.

– Ти... А ти ж як?– спитав Марусик, важко дихаючи.

– Одпустило... Як тільки ти пішов на дно, корчі зразу одпустили.– Журавель винувато усміхнувся (не вмів Журавель брехати, і, коли доводилося говорити неправду, він завжди винувато усміхався).

Сашко Циган підвівся, теж винувато всміхнувся і сказав:

– Ти пробач... я не хотів... я ж думав, що то він... Ваші макітри у воді такі схожі...

Малеча зареготала.

Марусику нічого не лишалося, як теж засміятися. А потім вони йшли додому й весело сміялися втрьох. І ніхто з них не згадував про сварку, наче її й не було. Найвеселіше сміявся Журавель. Він підстрибував на ходу, він захлинався, він заливався радісним сміхом.

– До речі, а як там... жаб'яча лапка... чарівний талісман?– спитав раптом Марусик.

– О! Жаб'яча лапка! Будь здоров!– захоплено вигукнув Журавель.

– Ти хоч побажав що-небудь?

– Аякже!.. Аякже!.. Побажав, звичайно! Аякже. І – справдилося! Справдилося!– Він лукаво усміхнувся.

Хлопці перезирнулися і... враз зрозуміли, що саме побажав Журавель. Через те побажання вони і йдуть зараз разом, і сміються, і радіють, і... Хоча і без усякого талісмана вони б, звичайно, помирилися. Але... І тут де не взявся Бровко. Кинувся до хлопців, метляючи хвостом і припадаючи до землі, наче хотів сказати: "Ех, який же я радий, що все гаразд, що ви помирилися! Який же я радий! І як же я вас, хлопці, люблю!"

І сонце, хоч усміхалося воно, дивлячись на наші Гарбузяни, завжди тільки вранці, а зараз вже було надвечір'я, не витримало і весело засміялося, виграючи іскристим промінням своїм на шибках вікон, на новеньких бляшаних покрівлях, на мереживних лініях електропередач, на садках, на левадах, на хвилях річки Голубеньки.

І на щасливих обличчях наших героїв.

А вже тоді спокійно сховалося за крайнебо.

Отака незвичайна пригода сталася в наших Гарбузянах. Хоча, якщо добре подумати, що ж у ній надзвичайного?

Нічого надзвичайного в ній немає. Нічогісінько. Усі події цілком реальні, нічого неймовірного, а тим паче чарівного не відбулося. Звичайнісінький збіг обставин.

А втім... Якщо подумати ще раз, то... хто його зна...

Чесно кажучи, я дуже люблю надзвичайні події. Без них якось нудно жити на світі.

Пригода друга

СЕКРЕТ ДІДА КОЦЮБИ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,

в якому ви знайомитесь з дідом Коцюбою, з "диверсантами" та з Тайфун Марусею. Придибенція в Липках.

І знову сонце визирнуло з-за Лисої гори і всміхнулося. Як завжди всміхалося, милуючись нашими Гарбузянами. І сяйнистим промінням своїм освітило, голублячи, Бамбури, славнозвісний куток нашого села, де жили герої цієї повісті Сашко Циган, Марусик і Журавель.

Але сьогодні воно чогось не хотіло будити їх, а підкликало з-за обрію білу кучеряву хмарку, схожу на баранця, і, ховаючись за нею, почало сходити над селом.

Сонце наче знало, що один з наших героїв, а саме Журавель, у цю мить додивляється дивний незвичайний сон, який він мав розказати своїм друзям з усіма подробицями, нічого не пропускаючи і нічого не забувши.

І поки він додивляється той сон, не будемо йому заважати, а давайте повернемося з вами у день вчорашній і побачимо, що ж трапилося з нашими героями вчора. Бо, чесно кажучи, без цього буде незрозумілий і дивний сон Журавля, і подальші події повісті.

Так от – учора...

...Учора хлопців занесло у зовсім інший, протилежний від Бамбурів куток села, що звався ніжно й тихомрійно – Липки.

Назва цілком зрозуміла, бо за останньою хатою одразу починався буйний, хоч і невеликий, липовий гай.

Хлопців часто заносило сюди. На відміну від Бамбурів, Липки були безлюдні й занехаяні. Майже в усіх хатах вікна і двері забиті дошками, будівлі покинуті, зарослі бур'яном. Старі люди повмирали, молоді до міста переїхали. На всі Липки лише в одній хаті, попід самісіньким гаєм, жив самотній дід – старий Коцюба.

Для дорослих, звичайно, Липки – сум і нудьга. Але для хлопців – то рай земний. Правда, що може бути принаднішого для нестримної хлоп'ячої фантазії за полишене безлюдне людське житло! Де кожен куток дихає таємницею, де кожна стежка веде в несподіване, загадкове.

Як же захоплююче гратися там у сищиків-розбійників, у війну, у різні погоні та переслідування.

Ррип-ррип!– таємничо скрипить старезна, на одній петлі хвіртка.

Пурх!– вилітає з-під ветхої почорнілої стріхи якийсь птах.

– Повітря!– кричите ви, падаючи на землю.

– Та-та-та-та-та-та!—з автомата стріляєте по фашистському "месеру", що вже впурхнув у густу крону старої груші.

Ні! Що не кажіть, покинуті безлюдні Липки – то рай земний для хлопців.

У той день вони ловили диверсанта. За агентурними даними, його скинув уночі ворожий літак у районі Липок.

Вам не треба пояснювати, яка то складна, відповідальна справа – ловити диверсанта. Скільки вона вимагає вміння, терпіння й витримки. І обережності. Щоб не сполохати його, заскочити зненацька, схопити й знешкодити.

Тут просто так іти не можна. Тут треба скрадатися, повзти навкарачки, а то й на животі.

Сашко Циган, Марусик і Журавель обнишпорили вже весь куток і підповзли до гаю.

– Тсс!– застережно підняв палець угору Сашко Циган, який повз, як завжди, першим.– Єсть.

Марусик і Журавель порівнялися з ним і витягли шиї.

Диверсантів було двоє.

Вони сиділи у траві під липою і... цілувалися. Диверсанти були дуже схожі на колгоспних комсомольців Васю і Клаву.

– Ну скажи... скажи...– в перерві між поцілунками канючив "диверсант" Вася.

– Еге...– капризно закопилювала губу "диверсантка" Клава.– Тобі скажи, а ти... Спершу поїдеш до Києва, зачепишся, пропишешся, викличеш мене... тоді, може, скажу... Зрозумів?

– Клаво!

– І не кажи... Не кажи мені! Я тут не залишусь. Що я – дурна? Дурніша за всіх? Ти подивись – самі порожні позабивані хати. Один пришелепуватий дід Коцюба...

Хлопці перезирнулись і зневажливо скривилися. І втратили пильність. Під рукою в Сашка Цигана тріснула суха гілка.

– Стривай!..– нашорошив вуха "диверсант" Вася. Довелося хлопцям негайно відступити. Вася був майже двометрового зросту, в армії служив у десантних військах... І якщо зважити на те, що дорослі чогось дуже не люблять, коли діти підглядають, як вони цілуються, то краще було, не затримуючись, відступити. Що хлопці й зробили з швидкістю майже надзвуковою.

– Хай йому!– одхекуючись сказав Сашко Циган, коли вони були вже на безпечній відстані.

– Ага!– хукнув Марусик.

– Пождіть! Он хтось іде,– кивнув Журавель.

Хлопці причаїлися за велетенськими, як слонячі вуха, лопухами.

По дорозі йшов незнайомий.

– Оце таки диверсант,– впевнено сказав Сашко Циган.

– Диверсант,– мов луна, повторили Марусик і Журавель. По цій дорозі чужі, незнайомі не ходили. Ця дорога вела від птахоферми у колгоспні поля. Незнайомець був молодий, з чорною борідкою, у потертих джинсах і зеленій будзагонівській куртці з яскравою емблемою на рукаві – явно міський. За плечима метлявся невеликий рюкзак.

Він звернув з дороги і попрямував до хати діда Коцюби.

Хлопці поповзом рушили за ним.

Дід Коцюба порався біля вуликів у садку.

– Доброго дня вам, діду,– чемненько привітався диверсант.

Дід Коцюба звів голову:

– Здоров, синку, як не жартуєш.

– Можна у вас тут присісти... перепочити трохи?

– Сідай, а чого ж... Місце є... Мандруєш кудись?

– Та просто так... Землю ногами міряю.

– Турист, значить... Хлопці перезирнулися. Диверсант явно був підозрілий.

– Ну, то нічого,– сказав дід.– Григорій Сковорода теж турист був.

– Точно,– усміхнувся диверсант.– От і я за його прикладом... Інститут закінчив, останні канікули перед роботою... Вирішив по Україні трохи походити.

– Правильно!– схвально кивнув дід Коцюба.– А то в нас дехто одразу за кордон пнеться, у джунглі, у прерії... А в шевченківських, гоголівських місцях, куди люди з усього світу приїздять, зроду й не був.

– От-от,– підтакнув диверсант.

– Хитрий, зміюка!– прошепотів Сашко Циган. Марусик і Журавель мовчки кивнули.

– Медку хочеш?– лагідно спитав дід Коцюба.

– Спасибі.

– Покуштуй спершу, тоді дякуватимеш,– дід узяв з призьби пузатенький горщик і простягнув диверсантові.

Марусик зітхнув.

Кілька днів тому в перерві між боями дід і їх почастував медом. Спогади про те частування були такі солодкі, що хлопці дружно ковтнули слину.

– Нектар! Амброзія! Смакота!– захоплено вигукував диверсант, куштуючи мед.– Спасибі! Спасибі!..

– Не мені – бджолам дякуй. І липам отим. І землі нашій.

– Да-да... Земля наша...– незнайомець мрійливо зітхнув.– Кращої нема в світі... Аж очі вбирає...

– Правильно.

– Тільки щось не дуже людно тут у вас.

– Да-а...– тепер уже дід зітхнув.– На цьому кутку, вважай, я один тільки й лишився.

– Один? Зовсім?

– Ага...

"Ех, і нащо дід оце каже?– з досадою подумав Марусик.– А як то справді лихий чоловік? І щось замислив недобре. Ніхто й крику дідового не почує..."

– А з рідні у вас – що, нема нікого?– далі розпитував диверсант.

– Чого це? Двоє синів, дочка, онуків п'ятеро, ще й правнуків двоє... Жінка, правда, померла,– зітхнув дід.– Позаторік. Царство їй небесне.

– А де ж діти, онуки?

– Один син на флоті служить. Перший помошник капітана. Дочка у Вінниці замужем, бабуся вже. А другий син, наймолодший, у Києві. У робітничий клас перейшов. На "Арсеналі" робить... Онука, дочка його, Галочка, медсестрою в лікарні.

– А чого ж вони вас до себе не заберуть?

– Що я, скриня, щоб мене забирати?

– Ну, вам же тут самотньо самому. Та й важко ж, мабуть...

– Пробував я. Не видержую. Додому, сюди-от тягне. Не можу. Майже ж вісімдесят год... за вичотом війни, фронту проробив отут, на цій землі. Тільки позаторік, як баби не стало, перейшов на пенсію. А то все при ділі, в колгоспі.

– І ким же ви робили?

– Та ким же... Колгоспником.

– Рядовим?

– Рядовим. Хліборобом. А хліб саме рядові й роблять.

– І так усе життя?

– Усе життя. І тут...

Хлопці спершу відчули, наче щось війнуло, а вже тоді побачили її – чорняву зеленооку дівчину, яка поривчасто увірвалася невідомо звідки на подвір'я діда Коцюби. І всі троє одразу, наче по команді, всміхнулися.

– Драстуйте, діду!– вигукнула дівчина і лише тоді побачила незнайомця.– Ой! Драстуйте!

– Драстуйте! Драстуйте!– з цікавістю глянув той на дівчину. Але вона на нього вже не дивилася.

– Дідуню! Тут моїх комсомольців не було?

– Котрих?

– Ну... Клави, Васька...

– Та щось не бачив. А що таке?

– Та внески зібрати не можу. Ніяк не зустріну.,.

"Ми! Ми бачили! Отам у гаю цілуються твої комсомольці!" – дуже хотілося вигукнути хлопцям. Але вони, звичайно, не вигукнули.

– Шкода, що ви, діду, не комсомолець. Я б хоч з вас внески зібрала.

– А що – давай,– усміхнувся дід.– Скільки тобі?

– Та я жартую. Навпаки. Може, вам що треба? То я... Ви не соромтесь. Ви чогось завжди соромитесь. А це ж наш комсомольський обов'язок – допомагати пенсіонерам.

– Спасибі, дочко. Не треба мені нічого. Все в мене є. Та що такому дідові й треба? Хай я тебе краще медом почастую.– Він узяв з призьби ще один пузатий глечик (там їх стояло кілька, наче спеціально для частування):—Тримай! Хай це буде мій комсомольський внесок.

– Отакої! Замість я вам, ви мені...

– А куди ж мені його? На базар же у Київ не потягну. Для людей і тримаю.

– Ну, дякую... Можна, я вас поцілую?

– Давай! – жартівливо махнув рукою дід.

– Від імені комсомольської організації колгоспу!– дівчина обняла й дзвінко поцілувала діда у щоку.

– О!– весело вигукнув бородатий турист.– А я, до речі, теж комсомолець. З Києва. Сергій... Може, й мене...– і підставив щоку.

– Переб'єшся! – кинула дівчина, крутнулася й побігла. Мить – і вже й слід її простиг.

Сашко Циган сердито засичав:

– Ач! Розігнався! Диверсант! Утри свого носа.

Дід Коцюба з ніжністю дивився в той бік, куди побігла дівчина.

– Маруся!– кивнув він їй услід.– Гарне дівча. Моторне. Як вітер. Не дівчина, а справжній тайфун, гураган... її так і називають Тайфун Маруся. Наш комсомольський секретар.

– Да-а,– задумано проказав диверсант Сергій.– Одна така Тайфун Маруся варта цілої де-небудь комсомольської організації... Дідусю, водички у вас можна попросити? А то я до меду допався і...

– Зараз винесу,– дід почвалав до сіней.

– Та чого ж вам ноги бити? Я...– кинувся за ним Сергій.

Обидва зникли у темряві сіней.

– Ач! Розігнався!– повторив Сашко Циган.– Спритний який!

Тайфун Марусю у нас в Гарбузянах любили всі – від найменших дошкільнят до найстарших дідів та бабусь.

Бувають такі люди, на яких тільки варто глянути – і вже усміхаєшся мимохіть приязно і весело. Не була вона, Тайфун Маруся, красунею (та ж сама Клава набагато краща), але було в ній щось таке невідпорно симпатичне, що прихиляло до неї серця буквально всіх. І оті ямочки на щоках, і ота білозуба усмішка, і кирпатий задерикуватий носик, і оті неслухняні кучері, які весь час спадали на лоба і які вона раз у раз смішно здмухувала з очей... А головне – запальна вдача (або, як кажуть дорослі, темперамент), поєднана зі щирою добротою й зичливістю до людей,– усе не могло не подобатися.

Я просто не уявляю собі наших Гарбузян без Тайфун Марусі.

І тому не дивно, що...

– Спробував би він її поцілувати! – запально вигукнув Марусик.

– ...Так би по пиці дістав,– підхопив Журавель.

– ...Що летів би аж до Києва!– поставив крапку Сашко Циган.

Тим часом із сіней з'явилися дід Коцюба й Сергій. Сергій витирав тильним боком долоні губи. А дід продовжував почату ще в сінях розмову:

– ...Був у нас колись голова. Михайло Львович. Ото був чоловік! При йому наш колгосп хіба ж такий був! На всю Україну гримів. У центральних газетах писали... Алеї на соші бачив? Він насадив. При йому була спеціальна бригада дідів – дерева садили. У сусідніх колгоспах – ані деревця. Голо. З одного колгоспу інший видно. А в нас... Чиясь корова об дерево почухається – штраф десять карбованців. А тваринництво! Корови не молоком – сметаною доїлися. Спеціальний дід сидів, тесав гребінці дерев'яні для корів. Розчісувати. Бо пластмасові, вважав, негігієнічні. Корови як лялечки були... Не на машині – на бричці їздив. Біля кожної баби зупиниться, злізе, за ручку поздоровкається, розпитає про все. Що вони скажуть – бригадирам чуби м'яв... Для його центральною фігурою не бригадир був, а рядовий, як ти кажеш, хлібороб...

– А де ж подівся ваш Михайло Львович?

– На пенсію пішов. Хворіти почав... Серце... І прислали Степана Махайловича. Той бричку поламав, машин понакупляв,– і сам, і бригадири – усі їздили, з вікна керували. І дерева замість садити пиляли – на дошки... Раніше молодь не тікала, а при йому порозбігалася хто куди. Агроном і той утік. Хіба можна було видержать? Руками розмахує, кричить. Домахався! Зовсім колгосп розвалив. Слава богу, оце нарешті зняли. Новий тепер. Я його ще й не бачив. Кілька днів усього. Сидить, справи приймає. Кажуть, діловий, принциповий. Хто його зна. Побачимо. Про Махайловича теж казали... От ходімо в хату, я тобі інтересний документ покажу.

Дід Коцюба й Сергій зайшли в хату.

Хлопці ще довгенько чекали, причаївшись за тином, але так і не дочекалися. Видно, розмова діда з диверсантом Сергієм затяглася.

Та й час було повертатися додому на Бамбури, бо вже мали от-от прийти з роботи батьки. І хлопці подалися на свій куток.