Текст книги "Чудеса в Гарбузянах"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

"Еге! Добре тобі зараз у компанії розмахувати руками! Побув би ти сам на сам з тими фашистами",– подумав Журавель, але вголос не сказав нічого.

– Я гадаю, зараз іти туди не можна,– мовив Марусик.– Та й ні до чого. Я ж казав, вони вдень не копатимуть.

– Точно,– погодився Журавель.– Вони б давно вже... якби...

– Значить, підемо на ніч,– сказав Сашко Циган.

– І що – всю ніч будемо...– Марусик не закінчив.

– Якщо треба, то будемо,– відрубав Сашко Циган.– А що?

– Та я думаю, всю ніч не доведеться. Я думаю, вони, як тільки смеркне, своє зроблять і – шукай вітра в полі.– Журавель свиснув.

– їх не можна випускати. Це, по-моєму, головне,– сказав Сашко Циган.– Затримати треба, поки не повернуться наші.

– Нема питань,– підтвердив Марусик.– Це – головне. Точно!

– А як же їх затримати? Вони такі здорові. Не подужаємо,– серйозно сказав Журавель.

– Машину зіпсувати... Колеса попроколювати абощо... Га?

Марусик запитально подивився на Сашка Цигана.

– А якщо вони просто туристи? Міжнародний скандал!.. Ні! Не можна,– Сашко Циган заперечно замотав головою.

– А що, як перекопати дорогу?– примружив одне око Журавель.

– О! Це ідея!– загорівся Сашко Циган.– Біля хати Неварикаш. Там якраз вузьке місце. І горбок. Не видно буде, як копатимемо.

– А з другого боку – за дідом Коцюбою, біля липового гаю, де баюра,– підхопив Марусик.

– Молодці ми! Розумні хлопці!– весело вигукнув Сашко Циган.– Гайда по заступи. Одразу й почнемо!

І хлопці бігом кинулися на свої рідні Бамбури.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ,

в якому розповідається про нічні пригоди, про катастрофу і про вірного Бровка.

Липки – всього лише одна вулиця, що тяглася через увесь куток, огинала липовий гай і переходила у польову дорогу.

Колись це був старий шлях на Васюківку і далі на південь, у Крим, шлях, яким чумаки їздили по сіль. Рух тут був дуже жвавий, і, як ви пам'ятаєте, поряд з дідом Коцюбою колись стояв тут навіть шинок Стефана Бойка.

Але потім дорогу на Васюківку випрямили, побудували міст через Голубеньку, і цим старим шляхом уже ніхто не їздив. Хіба що механізатори в поле. Та й то рідко.

Отже, з цього погляду ідея перекопати дорогу викликати ускладнення навряд чи могла.

Спершу, завидна, вирішили копати за дідом Коцюбою, попід гаєм. Там прибулі побачити їх аж ніяк не зможуть. А той напрямок здавався хлопцям важливішим. Бо якщо "мерседес" тікатиме після "операції", то, мабуть же таки, через поле на Васюківку, щоб не їхати через усе село. Та й прибули вони в Липки саме з того боку, з Васюківки. В цьому хлопці переконалися, коли з заступами у руках кружним шляхом дісталися манівцями до липового гаю. На дорозі було чітко видно сліди шин "мерседеса". – Отут!—сказав Сашко Циган. Дорога в цьому місці йшла ярком. З одного боку починався гай, з другого – крутий схил, а за ним одразу глибока баюра. Об'їхати було неможливо.

Хлопці поплювали на руки і взялися до діла.

– Глибше, глибше копайте!– командував Сашко Циган.– І землю на один бік скидайте, осюди. Щоб було як протитанковий рів. Бо в тих "мерседесів" такий мотор, що...

– Еге! Глибше! Тут хоч би як,– невдоволено буркнув Марусик.

Заступи скрипіли, хлопці хекали.

Перекопати битий шлях, який сотні років вкочували, трамбували колесами мільйони всяких різних возів, колимаг, дормезів та інших засобів пересування,– ой, нелегка справа.

Земля була тверда, як камінь.

Аж до смерку провозилися друзі. Але шлях усе-таки перекопали. Вперті вони були хлопці.

– Не проїде! Не лише "мерседес" – всюдихід "Нива" і то не проїде!– упевнено сказав Сашко Циган.

Журавель і Марусик, що, зморені, лежали горілиць на траві край дороги, тільки мовчки хекнули у відповідь.

– Ну а тепер глянемо, що вони там роблять, і – на інший об'єкт!– скомандував Сашко Циган.

– Та зачекай! Дай одпочити трохи. Ач, завзятий!– запротестував Марусик.– У мене спина не розгинається.

– Вони чекати не будуть. їх твоя спина не цікавить. Уставайте, ну!

Але ні Марусик, ні Журавель навіть не поворухнулися.

– Ну гаразд. Десять хвилин на перепочинок.

Проте й через двадцять хвилин хлопці не піднялися. Лише десь за півгодини Сашко Циган спромігся підняти їх. І де в нього бралася та енергія?!

Посеред двору горіло вогнище. Іноземці сиділи навколо нього й говорили. І знову більше говорив старий "ковбой", а ті двоє слухали і лише іноді докидали пару слів. Нічого копати, здається, вони й не збиралися.

– Дивно,– знизав плечима Сашко Циган.– По-моєму, їм давно можна було б і починати.

– Це вони хочуть збити нас з пантелику,– сказав Марусик.– Вони ж бачили Журавля. І підозрюють, що якась пацанва за ними стежить. От і вирішили дотягти до глибокої ночі.

Журавель промовчав.

– Може... Може, й чекають, щоб поснули,– погодився Сашко Циган.– Але не на тих напали. Ходімо!

Між подвір'ям, де жили колись старі Кандиби, і подвір'ям

покійної Степаниди Неварикаші (тієї самої, пам'ятаєте, що, як і Павлентій, була понятого, коли шукали скарб) Липська вулиця була найвужча. Найвужча і найвибоїстіша. Тут і без того завжди застрявали підводи, а в негоду буксували машини.

Кращого місця для перепони й не знайдеш.

Тим паче, вулиця звідси починала підйом на горбок, а вже далі спускалася до липового гаю.

Тому іноземцям зовсім не було видно, що тут робиться.

– Ну, давайте! Дружно! Не розслаблятися!– закомандував Сашко Циган, коли вони, знову ж таки городами, в обхід, дісталися сюди.

– Але, хлопці...– сказав раптом Журавель, чухаючи потилицю.– Вам добре, у вас дома нікого, а мої мати й бабуся там уже, мабуть, панікують, думають, що ми потопилися. Ніхто ж так пізно рибу не ловить.

– То що ти пропонуєш?– скривився Сашко Циган,

– Ну, піти, покрутитися, повечеряти, вдати, наче йдемо на горище спати, а самим сюди.

– Тобі тільки вечеря в голові! Ні! Спершу перекопаємо,

а вже тоді...

– Нема питань!– підтримав Сашка Цигана Марусик.—

А то будемо вечеряти, а вони...

– Ну гаразд,– погодився Журавель.– Тільки давайте швидше, а то...

Але завжди, коли хочеться швидше, коли треба швидше, виходить навпаки. Це вже закон.

Журавель так старався, що держак його заступа раптом – хрусь!– і зламався. Не без того, правда, що був він уже й надламаний. Але ж треба, щоб саме зараз...

Журавель аж плюнув спересердя. Лагодити заступ у темряві без інструменту годі було й думати.

– Їсти менше треба!—прошипів Сашко Циган.– А то таку силу наїв, що все ламаєш.

Журавель тільки винувато зітхнув. Два заступи – звичайно, не три. Справи пішли рівно на третину повільніше. Журавель підбігав то до одного, то до другого:

– Дай покопати. Ти вже втомився. Дай! Але пі один, ні другий не давали.

– Одійди.

– Не заважай.

Журавель на хвилину відходив, а потім знову починав:

– Дай! Ну диви, як ти вже сопеш.

– Знаєш, біжи додому,– сказав Сашко Циган.– Справді, там уже хвилюються. А ми потім.

– Ні!– замотав головою Журавель.– Без вас не піду. Дай я покопаю.

– Ще один хочеш зламати? Пусти! Ну, пусти, кажу! Все одно ж не дам.

Ех! Яка ж то мука дивитися, як друзі працюють, а ти стоїш, нічого не робиш. Бо нема інструменту. Велике діло інструмент.

– Ну дайте... Ну!

Марусик перший зглянувся. Бо таки стомився.

– На вже. Покопай трохи.

Журавель схопив заступ з таким азартом, наче то був цінний подарунок.

Хвилин за двадцять, коли Марусик відпочив, дозволив підмінити себе й Сашко Циган.

У небі вже давно спалахнули зірки і молодий місяць срібним вітрилом виплив на неосяжний небесний простір.

– Ну все! Годі!– сказав нарешті Сашко Циган. Незважаючи на втому до Бамбурів бігли бігом. Мати й бабуся стояли біля воріт.

– Ну, слава богу!– сплеснула руками бабуся, здаля побачивши хлопців.

Мати мовчала, поки не підійшли.

– О! Оце така рибалка? Замість вудочок заступи,– усміхнулася мати.– Що це за риба ниньки пішла? Не підводна, а підземна якась. Що за сорт? Як називається?

– Та ми... ми черв'яків копали,– затинаючись, сказав Журавель.

– У три заступи. І так, що аж зламали одного?– спитала бабуся.

– Та то вони, мабуть, скарб шукали.. Еге ж, синку? Журавель одвернувся. Не любив він брехати матері.

– От які ж ви! Од вас не сховаєшся,– замість Журавля відповів Сашко Циган.– Шукали. Правда. Але...– Він зітхнув і розвів руками.

– Ех ви, копачі!– лагідно промовила мати, куйовдячи синові волосся (вона була задоволена власною кмітливістю).– Ну, біжіть вечеряти, а то вже все перестоялося.

Після вечері хлопці пішли "спати"– подряпалися на Циганове горище (наче знали, що їм доведеться вночі кудись іти, і ще вчора домовилися з Журавлевою матір'ю, що ночуватимуть разом).

На горищі було темно, затишно, пахло сіном, чебрецем, м'ятою, ще якимись травами, що сушилися під дахом. Десь у кутку сюрчав цвіркун.

– Почекаємо, поки повкладаються, і тоді...– сказав Сашко Циган.– Тільки справді не засніть.

Попередження виявилося не зайвим. Бо вже через дві хвилини Журавель бачив перший сон. Задрімав і Марусик. Довелося Сашкові Цигану розштовхувати їх.

Злазили з горища обережно, м'яко ступаючи на щаблі драбини, щоб не скрипнути.

Несподівано загавкав Бровко.

– Та ти що, дурний!.. Це ж ми! Цить! Цить!– засичав на нього Сашко Циган.

Але Бровко рвався на ланцюгу, кидався й жалібно скавчав:

"Хлопці! Я з вами! Хлопці! Візьміть мене!.. Я вам буду потрібний! Відчуваю... Всім серцем відчуваю. Візьміть! Ну! Хлопці..!"

Сашко Циган змушений був підійти й приласкати його:

– Цить, дурненький, цить! Ну не можемо ми тебе взяти. Ти нам тільки все зіпсуєш. Не можемо, вибачай. Сиди тихо. І пильнуй тут добре. Пильнуй!

Бровко замовк. Але не заспокоївся. Нервово смикався, аж поки хлопці не зникли.

Небо затягло хмарами. Місяць і зірки сховалися. Хлопці ледь розбирали дорогу.

Став накрапати дощ.

– О! Цього ще не вистачало,– буркнув Сашко Циган.

– Навпаки. Для різних секретних одкопувань погана погода – найкраща,– із знанням справи заперечив Марусик.

У дворі біля "мерседеса" було напнуто червоний намет, що світився зсередини. На стінах намету коливалися тіні. Дощ підсилився. Знявся вітер.

– Е!.. Промокнемо ми як хлющі. Давайте в хату,– сказав Сашко Циган.

І вони побігли у перехняблену розвалюху, що стояла по сусідству з подвір'ям, де були іноземці. В хаті пахло цвіллю і було сиро, як у погребі. Навпомацки хлопці дісталися до єдиного віконця з вибитою шибкою, що дивилося в бік намету.

Але, виглянувши у вікно, намету хлопці не побачили – заважав якийсь стовп, що стовбичив знадвору перед вікном.

– Отже ж ну! – лайнувся Сашко Циган,– А стривайте, зараз!

Не встигли хлопці отямитись, як Сашко Циган просунув у віконце ногу (воно було низько над долівкою) і сильно штовхнув стовпа раз, другий, третій...

І раптом...

Той гнилий стовп підпирав знадвору дах і наче тільки и чекав, щоб його торкнули...

– Ой!– приглушений зойк Сашка Цигана хлопці навіть не почули: страшний гуркіт перекрив його.

Марусик і Журавель ледь устигли в останню мить відскочити од вікна і впасти на долівку. Кут хати, де було віконце й двері, завалився.

– Сашко!

– Сашко!.. Цигане!

Кволий стогін почувся у відповідь.

– Сашко!.. Що з тобою?! Цигане!

Минуло майже півхвилини, перш ніж до них долинув далекий голос.

– При... привалило... Нога болить дуже... А... ви... як?

– Та нас-то не зачепило. Тільки... не видно нічого, темно. І вхід, мабуть, завалило.

– Чекай! Ми спробуємо щось зробити. Ану, Марусику, давай... я ондо намацав... тягни...

Щось загрозливо заскрипіло.

– Н-не чіпайте! Мені на голову сиплеться,– прохрипів Сашко Циган.– Звалиться... Тоді все!

– То що ж робити? Нам-то нічого. Ми й до ранку чекати можемо... А ти ж як? Болить дуже?

– Б-болить... Перелом, мабуть...– Сашко Циган не міг стримати стогону.

Хлопців огорнув страх. Липкий холодний страх безнадії.

– Цигане,– тонким тремтливим голосом сказав Марусик.– Ти не мовчи, знаєш... Ти... давай с-стогни, кричи навіть, не соромся... Цигане, ти ж там ближче до... до... ти щось там бачиш? Бо ми – нічого...

– Бачу... Намет... Ох!., бачу...

– Стогни... Кричи, Цигане! Кричи, дорогенький! Я тебе благаю...– Марусик мало не плакав.

– Дарма... Вони не прийдуть... Вони ж... Ох! Ох!.. Якби... вони б уже...

– Вони, мабуть, подумали, що то грім,– сказав Журавель.– Вони не могли подумати, що...

– Давай кричати, давай, Журавель, раз він не хоче. А-а-а!..

– Нас не почують. Зараз дощ, вітер. По намету так лупотить, що...

Сашкові Цигану вже несила було терпіти. Він уже стогнав безперервно, весь час.

– Тримайся, Цигане! Тримайся,– благальним голосом раз у раз просив Марусик.

І Журавель у розпачі повторював за ним:

– Тримайся, Цигане! Тримайся, друже!

Вони боялися що-небудь робити, щоб справді не почало обвалюватися далі й не завалило на смерть.

То була безвихідь. Страшна чорна безвихідь.

Вони втратили відчуття часу. І враз...

Враз вони почули гавкіт. Знайомий гавкіт Бровка.

Спершу їм здалося, що це марення. Ну звідки міг узятися тут Бровко, коли він міцно прив'язаний на ланцюгу там, на Бамбурах?

І все-таки це був Бровко. Гавкіт його лунав то праворуч, то ліворуч... "Де ви, хлопці, де ви? Озовіться!.."

І коли Сашко Циган крізь стогін покликав хрипло: "Бровко-о!", вірний пес одразу почув і за якусь хвилю був уже біля нього. І лизав мокре від дощу обличчя господаря, яке визирало серед руїн поваленої старої хати. І скавучав, і здивовано гавкав, не розуміючи, як це все сталося...

Але головне – він збагнув одразу, що хлопці в біді.

Бровко трусонув головою, від чого дзенькнув уривок ланцюга на ошийнику, і рішуче кинувся до намету...

Що гавкав іноземцям Бровко, я вам переказати не зможу, але гавкав він так настійливо, так вимогливо, так відчайдушно, що ті зрозуміли його. Першим з намету виліз пошрамований.

– Що таке? Чого це ти?– спитав він Бровка. Потім вилізли на дощ і ті двоє.

– Вас іст лос?

Далі вони всі троє заговорили німецькою мовою і всі троє пішли за Бровком до поваленої хати, присвічуючи кишеньковими ліхтариками.

І коли підійшли й побачили серед руїн голову Сашка Цигана, вигук розпачу й співчуття вирвався в усіх трьох, наче з одних грудей.

– Хлопче! Ти живий?– кинувся до Сашка Цигана пошрамований.

Циган тільки простогнав у відповідь.

Вони знову заговорили по-німецькому, після чого пошрамований спитав:

– Ти один чи ще хтось там є?

– Ще двоє...

Знову кілька слів німецькою, і старий "ковбой" та лисуватий кинулися до "мерседеса". Загурчав мотор, засвітилися фари, і машина рушила до поваленої хати.

Витягли з багажника лопату, сокиру, троси і у світлі фар почали обережно розчищати, розтягати завал.

Бровко спершу мотався по подвір'ю, потім сів навпроти свого господаря і тільки раз у раз подавав голос.

Так сталося, що Марусика й Журавля вивільнили раніше, ніж Сашка Цигана. Хоч Сашка Цигана було видно, а хлопців тільки чути, як гудуть, наче з-під землі. Бо розтягали згори, з даху, і тільки-но Марусик і Журавель побачили світло, побачили, що утворилася дірка, самі полізли й видряпалися на волю.

Та нарешті обережно витягли з-під уламків і Сашка Цигана. Він кривився від болю й робив страшенні зусилля, щоб не стогнати. Але стогін мимохіть виривався з його грудей.

Бровко тужливо завив. – Треба в лікарню. Негайно!– сказав пошрамований. Старий "ковбой" обережно ніс на руках Сашка Цигана до машини.

– Гайда, хлопці, з нами! Покажете, де лікарня,– пошрамований уже одчиняв дверцята "мерседеса".– Швидше!

Машина розвернулася і з місця рвонула вперед. Бровко, дзвякаючи уривком ланцюга, кинувся слідом. Хлопці заніміли, з жахом дивлячись на дорогу...

От зараз... зараз... зараз...

– Доннер веттер!– лайнувся лисуватий, який сидів за кермом, різко гальмуючи.

– Що таке?! Дорогу перекопано! Цього ж не було!– пошрамований обернувся до хлопців, які сиділи на задньому сидінні поряд із старим "ковбоєм",– той тримав на руках Сашка Цигана.

Хлопці втягли голови в плечі й мовчали. "Мерседес" почав розвертатися, щоб їхати назад. І тоді Журавель не витримав:

– Не треба!.. Там теж... Дайте лопату! Ми... ми... закидаємо. Ми...

Пошрамований щось сказав німецького мовою, відчинив дверцята й вийшов з машини. Дістав з багажника лопату й заходився закидати рів.

Хлопці теж вискочили з машини і, ставши навколішки, почали руками згортати в рів мокрі, але тверді грудки землі, які ще зовсім недавно вони з таким трудом видлубували з битого шляху.

Хто ж знав, що таке станеться?

По обличчях струменіли патьоки, у яких сльози змішувалися з дощем.

Бровко дивився на них, і від очей його теж текли краплі.

Здавалося, що він плаче.

Засипали тільки у двох місцях, щоб можна було проїхати. Нарешті...

– Досить. Проїде... І справді, "мерседес" трохи пробуксував, але проїхав.

Бровко довго біг за машиною, поки нарешті не відстав.

Потім, брудні, мокрі, хлопці сиділи поряд з іноземцями в коридорі на білому дерев'яному диванчику і чекали.

Пахло тим особливим запахом лікарні, який завжди примушує відчувати себе неспокійно, тривожно і самотньо.

Пошрамований мовчав, нічого не розпитував, і хлопці були вдячні йому за це.

"Звідки він знає нашу мову?– подумав Марусик і вирішив:– Певне, був у полоні..." Вій не раз читав про це у книжках.

Т от вийшов високий вусатий лікар. Обличчя в нього було заклопотане й суворе.

– Добре, що одразу привезли. Перелом гомілки, рвані рани стегна. Ще трохи – і міг бути сепсис, тобто зараження.—• Лікар перехопив перелякані погляди хлопців і додав, втомлено усміхнувшись:– Але нічого страшного, жити буде, стрибати буде, у футбол гратиме. Тільки доведеться трохи полежати... Рани вже промили, зашили. Зараз гіпс накладають. Не хвилюйтесь, хлопці! Могло бути гірше,– він знову спохмурнів.– Але чого вас понесло у ту аварійну розвалюху? У негоду, серед ночі... Чого?

Марусик і Журавель опустили очі й мовчали...

РОЗДІЛ СЬОМИЙ,

заключний, в якому з'ясовується, нарешті, хто такі пасажири таємничого "мерседеса" і чого вони приїхали. "Палата героїв".

Тоді вночі так нічого й не з'ясувалося.

Іноземці одвезли хлопців додому, на Бамбури, потиснули їм руки, підбадьорливо поплескали по плечах. Ті двоє сказали: "Гут! Гут! Гут нахт!" А пошрамований сказав: "На добраніч!" І поїхали у Липки, так нічого й не сказавши, хто вони і чого приїхали. Оскільки вони нічого не питали хлопців, то й хлопцям розпитувати було незручно. Та й виснажені були вкрай і Марусик, і Журавель.

Хлопці попросили, щоб їх не підвозили до самої хати, а висадили десь за півкілометра, щоб не розбудити маму й бабусю. Але мама й бабуся, схвильовані й мокрі, зустріли їх на подвір'ї.

Як ті мами відчувають, що з їхніми дітьми щось негаразд, що їх примушує прокидатися вночі, і дряпатися на горище, і пересвідчуватися, що там нікого нема, і годинами стояти під дощем, чекаючи,– пояснити вам не берусь. Це одна з таємниць і загадок природи.

Т довелося хлопцям усе геть-чисто розказати: і про іноземців, і про перекопування дороги, і про катастрофу в старій хаті, і про несподівану появу Бровка, і про те, як їх вирятували...

Мати й бабуся тільки ахали й сплескували руками. А почувши, що сталося з Сашком Циганом, мати так забідкалася, так заголосила, що аж бабуся змушена була її заспокоювати. Вона навіть хотіла негайно їхати у район в лікарню. Ледве її відрадили.

Бабуся й мати нашвидку одмили хлопців від бруду і вклали спати,– вони ледве трималися на ногах.

Останнє, що спитав, уже засинаючи, Журавель:

– А де Бровко?

Бровка не було.

Бровко зник...

З іноземцями все з'ясувалося вранці, коли повернулися з Києва ті, хто їздив на весілля.

Іноземці приїхали до голови колгоспу Максима Богдановича Танасієнка, той зібрав правління (бо не щодня ж приїздять у Гарбузяни гості з Німецької Демократичної Республіки і з Федеративної Республіки Німеччини), і на правлінні відбулася щира розмова. І тоді...

Але послухаємо краще разом із Сашком Циганом (хлопцеві ж теж не терпиться!), як про все це розказували йому надвечір у лікарні Журавель та Марусик.

Сашко Циган уже пережив удень відвідини батька й матері, материні сльози й батькові зітхання, співчутливі айайкання Марусикових батьків та Журавлевих матері й бабусі... І тепер, забувши про загіпсовану ногу, забинтовані рани, про свої болі й переживання, нетерпляче квапив друзів, щоб швидше розповідали.

– Ну... ну, по-перше,– почав Марусик.– По-перше, той пошрамований – зовсім не іноземець.

– Як?!

– А отак. То підполковник у відставці, активіст Комітету ветеранів війни Андрій Васильович Дідух. Він воював у нашому районі, визволяв наше село.

– А яке ж він має відношення до тих іноземців?

– Та почекай! Не все зразу. Зараз розкажемо. Отой старший "ковбой" то... як його... підкажи Журавель.

– Пауль Беккер. Із Федеративної Німеччини.

– О! Я ж казав! "Мерседес"!

– Ага! А той лисуватий – то Рудольф... як його, от не запам'ятовую я прізвищ, хоч ти вбий. Журавель!

– Рудольф Грос. Із Німецької Демократичної... З Веймара, де жив Гете, той, що написав "Ерлькьоніг"– "Лісовий король",– ми вчили, пам'ятаєш: "Вер райтет зо ишет дурх нахт унд вінд..."

– "...Ес іст дер фатер міт зайнем кінд..."

– Точно!

– Так вони з різних країн?

– Виходить.

– А чому ж?..

– Та почекай, дай же розказати. Не перебивай! Хворий, називається...

– Ну, розповідайте, я мовчатиму.

– Ну так от... Виявляється, батько Рудольфа Гроса...

– Гюнтер Грос.

– Так, Гюнтер Грос загинув тут у нас, у Гарбузянах, Причому як загинув! Його розстріляли фашисти.

– Ну-у!..

– Ага. Він був солдат, але антифашист. Допомагав нашим партизанам. Йому наказали розстріляти ти знаєш кого? Параску, Тайфун Марусину бабусю... Вона була зв'язковою у партизанів, її схопили. І він, Гюнтер Грос, її відпустив. І тоді його...

– А син Гюнтера, Рудольф Грос, шукав усіх, хто щось знав про батька.

– Чекай, Журавель, чекай, дай я... Він, розумієш, всюди писав, у газети, в журнали, виступав по радіо... Він сам журналіст... І от цієї весни зовсім випадково в Югославії, на курорті в Опатії ( є такі містечко на Адріатичному морі), він зустрівся з оцим Паулем Беккером з ФРН. І виявилося, Що той теж антифашист і знав його батька, товаришував з ним, служили вони разом. І Пауль Беккер був тоді в Гарбузянах, коли все те трапилося. І бачив, як розстріляли Гюнтера Гроса тут, у липовому гаю... І тепер приїхав з Рудольфом Гросом, щоб показати йому місце, де загинув його батько.

– А підполковник Дідух з Комітету ветеранів супроводжує їх, бо вони зовсім не знають нашої мови.

– От бачиш,– вражено промовив Сашко Циган.– А ми думали... Ех, незручно як!– Він трохи помовчав і додав: – Треба було б пам'ятника там поставити.

– Правління вже прийняло таке рішення,– сказав Журавель.– І ухвалило доручити догляд за могилою антифашиста Гюнтера Гроса нашому класові... І ще ті розвалюхи в Липках вирішено негайно зносити і закладати бджолоферму.

– Правильно,– сказав Сашко Циган.

– Нема питань!– відрубав Марусик.

– А той Пауль Беккер живе де, ви кажете?– спитав Сашко Циган.

– У Федеративній Німеччині. Та хоч живе він у капіталістичному Мюнхені, але бореться за мир, бере активну участь у антивоєнних демонстраціях і навіть у поліції за це двічі сидів...

– Ти диви...

– А що ж ви думали, хлопці! Всюди є чесні люди, які борються за мир. В усіх куточках світу,– сказав сусіда Сашка Цигана по палаті, який уважно слухав розмову друзів.

Він лежав на високому ліжку з підвішеною догори, трохи не до стелі, загіпсованою ногою. Коло ліжка сиділа дружина, симпатична кирпата молодиця, яка весь час білозубо усміхалася, дивлячись па хлопців.

їхню палату хворі вже охрестили "палатою героїв". Палата була маленька. Лежало їх там тільки двоє. Сусідою Сашка Цигана був комбайнер з Васюківки Павло Денисович Завгородній. Про нього знав не лише увесь район, а й уся область. Про нього писали в газетах, передавали по радіо і навіть по телебаченню...

Два тижні тому він повертався з Києва додому, на станції раптом побачив, як колію перебігала дівчинка. А тут іде на швидкості товарняк. Дівчинка зупинилася па шпалах і завмерла з переляку.

Павло Денисович кинувся на колію, схопив дівчинку, відштовхнув, але сам відскочити вже не встиг. Тепловоз з ходу вдарив його, відкинув метрів на десять, добре, що не під колеса. Але ногу розтрощило. Хірурги сім годин збирали й стуляли докупи уламки кісток.... Півроку йому тепер лежати в гіпсі, не менше.

Дружина поправила йому подушку, ніжно погладила по руці. Він усміхнувся їй лагідно й зітхнув:

– Ех, Ганю, дивлюсь я оце на хлопців і згадую наші з Явою походеньки.

– Було! Недарма вас дід Салимон шелегейдиками називав,– білозубо усміхнулася дружина.

Павло Денисович підморгнув хлопцям:

– Єсть у мене друг Ява, Іван Васильович Рень, прикордонник зараз, заступник начальника застави. Ех! Ми з ним у дитинстві витворяли... І метро під свинарником копали, і на безлюдний острів тікали, і з коровою Контрибуцією "бій биків" влаштовували... І незнайомця з тринадцятої квартири по всьому Києву шукали, і...

Що вони ще витворяли з другом Явою, Павло Денисович розповісти не встиг, бо в цю мить за вікном у дворі почувся гавкіт.

Хлопці завмерли. Потім Марусик і Журавель підхопилися й кинулися до вікна.

– Бровко! Бровко!

Перед вікном, брудний, у реп'яхах, з уривком ланцюга на ошийнику, сидів Бровко. Палата була на першому поверсі, вікно відчинене.

– Бровко!– гукнув з ліжка Сашко Циган.

Бровко гавкнув відчайдушно, розігнався, стрибнув і скочив на підвіконня.

– Ой!

Бровко кинувся до ліжка і, прищуливши вуха, метляючи хвостом і жалібно повискуючи, почав лащитися до господаря.

Сашко Циган обхопив його обома руками і, ховаючи сльози, ткнувся обличчям у шерсть.

Двері палати прочинилися, і з'явилася голова медсестри у білій косинці:

– Ой! Що це? Звідки собака?! Ви що? Не можна! Не можна! В палаті собака – це неможливо!

Сашко Циган, не розтуляючи рук і не підводячи голови, проказав:

– Віл мені... життя врятував.

Невідомо, як події розгорталися б далі, але тут у коридорі почулися голоси.

Двері широко розчинилися, і в супроводі високого вусатого лікаря зайшли голова колгоспу Максим Богданович, підполковник Дідух, Пауль Беккер, Рудольф Грос і ще якісь люди, які не вмістилися вже в палаті, стояли в коридорі.

– О! Та ти тут не сумуєш! Навіть Бровко тебе розважає. Здоров, герою!– весело вигукнув Максим Богданович.– От наші німецькі друзі прийшли тебе провідати...

Пауль Беккер і Рудольф Грос поклали па тумбочку яскраві поліетиленові кульки з оранжевими апельсинами і цукерками в барвистих обгортках. Потім витягли з кишень і подарували всім хлопцям, а також Павлові Денисовичу та його дружині значки та кольорові листівки.

– Бітте! Кляйне сувенір! Бітте!

На прощання воші всім потиснули руки, а Сашка Цигана Пауль Беккер нахилився і поцілував.

А потім усі пішли, забравши й Бровка. Пішла й дружина Павла Денисовича.

Павло Денисович задрімав. А Сашко Циган дивився у вікно на те, як сідало сонце за Лису гору, і думав:

"Як це, мабуть, страшно, коли війна... І як добре, що є такі люди, як Пауль Беккер, Рудольф Грос та інші, які в усіх куточках світу борються за мир, щоб війни не було. Ну, і, звичайно, наші – уся країна, весь народ бореться...

Бо такі, як той містер Фішер та різні інші містери-шмістери, заради грошей і золота ладні на що завгодно...

Але нічого в них не вийде!.. Не вийде! Нічого!"

І сонце – мати всього живого на планеті, що, як кожна мати теж завжди за мир, – погоджуючись, кивнуло Сашкові Цигану з безхмарного неба. І сховалося за Лису гору... Щоб завтра знову встати і усміхнутися нашим Гарбузянам, і Васюківці, і Піскам, і Дідівщині, і всій землі неосяжній нашій, кращої за яку немає для нас нічого на світі.

ІЛЮСТРАЦІЇ

Надав MSaid, 2010

http://www.BIBLOS.org.ua (www.BIBLOS.in)