Текст книги "Чарiвнi окуляри"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

ПРИГОДА ДЕВ'ЯТА
Перше кохання діда Грицька.

Я завжди з радістю чекав літніх канікул, щоб поїхати до діда й баби в село. Взимку вони жили в нас, а з весни переселялися в село. Але цього року мені не дуже хотілося їхати. Бо канікули розлучали мене з моїм другом Ромкою, з яким ми пережили вже стільки пригод, пов'язаних з чарівними окулярами. Але нічого не вдієш. Ромка з батьками їхав на якийсь закордонний курорт, а я, як завжди, в село. Взагалі-то я любив і діда Грицька, і бабу Оксану. Дід у мене веселий, вигадливий. Ми з ним і рибу ловимо, і по гриби ходимо. Але партнером по чарівних окулярах дід бути аж ніяк не міг. І я боявся, що коли ми з Ромкою розлучимось, пригоди наші з чарівними окулярами припиняться. Адже геть усі пригоди в нас були спільні.

Дід Грицько помітив мій невеселий настрій у перший же день.

– Чого це ти носа повісив? Ходиш, як неприкаяний. Може, закохався?

– Тю! Таке скажете! – пхикнув я.

– А що – нема у вашому класі жодної дівчинки, яка б припала тобі до душі? Всі кривобокі, кислоокі й гугняві?

– Чого це кривобокі й кислоокі?!

– А що – є й гарнюлі? – поцікавився дід.

– Авжеж! Ритка Скрипаль, наприклад! Її навіть у кіно знімати хотіли, та вона захворіла.

– І що – вона тобі не подобається, та Ритка?

– Чого це не подобається? Подобається.

– І ти в неї не закоханий?

– От ви, діду, якийсь дивний! «Закоханий», «закоханий»! Ми ж іще школярі!

– Ну то що? Я в твоєму віці крепко закоханий був.

– У кіноактрису? Джину Лолобриджиду? Ви колись говорили.

– Ні! У дівчинку мого віку, ровесницю мою.

– А вона?

– По-моєму, теж мені симпатизувала.

– І звали її Оксана!

– Ні, голубе, не Оксана.

– Ну, діду, ви й Дон Жуан! Хто ж то був?

– То було моє перше кохання. А з бабою Оксаною я познайомився, вже як з армії прийшов.

– І де ділося воно, те ваше перше кохання?

– Де діваються усі перші кохання... Лишаються у спогадах, у снах!

– Вона жила у вашому селі?

– Ні! Вона жила в Києві, на Куренівці, на Захарівській вулиці. У маленькому будиночку, який уже знесли. Там тепер багатоповерхівка.

– А як ви туди потрапили?

– Там жив фронтовий друг мого тата, твого прадіда Федора Максимовича. І цей друг запросив мого тата з усією родиною на своє срібне весілля. І ми там гостювали кілька днів. Це було наприкінці жовтня, коли сільські роботи були майже закінчені. Захарівська вулиця була тоді зелена-зелена, вся вкрита споришем, майже сільська. Будинок татового друга стояв навпроти будинку, де жила вона... З матір'ю. Звали її Кіра. Таких імен у нашому селі не було. У нас дівчат називали Галями, Марусями, Настями...

Вона одразу припала мені до душі. Кароока, губенята рожеві-рожеві. У вухах простенькі сережки. І на чоло спадав в'юнкий кучерик... А ще – вона грала на піаніно. І з відчиненого вікна линули чарівні звуки. Як вона мені потім сказала, то був «Полонез» Огінського. Ця мелодія хвилює мене й досі. У нас в селі ніхто з дівчаток не грав на піаніно. І те, що вона так чудово грала, і те, що в неї було таке незвичайне ім'я, і той кучерик, і очі усміхнено-сонячні, робило її прекрасною і недосяжною.

Донечки татового друга, трохи старшенькі за нас, одразу помітили, як я, сидячи на лавочці, захоплено дивлюсь через вулицю на Кірине вікно, і почали під'юджувати мене, щоб я пішов і познайомився з Кірою. Я, червоніючи, тільки одмахувався. Тоді вони про щось пошепотілися з Кірою і принесли мені від неї записку: «Якщо я тобі треба, то підійди до вікна». Діватися було нікуди. Я підійшов до вікна, і ми познайомилися. Кірин будинок був біля старого маленького кладовища, на якому давно вже нікого не ховали. Там було лише кілька порослих травою і бур'яном могил та стояла стара замшіла капличка. Серед могил густо росли кущі бузку й бузини. На тому кладовищі й відбулося наше перше побачення. Ми сиділи у траві край глибокого яру, що відділяв Захарівську вулицю від Кирилівської церкви, і, звісивши у яр ноги, говорили і сміялися. Говорив здебільшого я, а сміялася здебільшого вона. Я розказував їй різні побрехеньки, анекдоти, веселі історії. Я їх знав чимало. Вона дзвінко сміялася, лагідно дивлячись на мене своїми променисто-карими очима. Так на мене не дивився ще ніхто з дівчаток. Я був руденький, коноплястий, весь у ластовинні.

– Такий, як я! – сказав я.

– Ти, порівняно зі мною, Сильвестр Сталлоне.

– Ага! Арнольд Шварценегер!

– Я звик, що наші сільські дівчатка дивилися на мене іронічно, а Кіра... Одне слово – закохався я. Та й на неї справили враження мої веселі теревені. Я ж тобі вже казав, що дівчатам подобаються веселі хлопці. Два дні ми з нею зустрічалися на кладовищі, а тоді вона запросила мене до себе додому. І дві години грала мені на піаніно. І «Полонез» Огінського, і вальси, і танго... Я умлівав від захоплення... А тоді було розставання. Кіра сказала, що, мабуть, десь через місяць вона поїде з Києва. Тато її кілька років тому помер, і мама виходить заміж за військового, майора, і його переводять кудись в інше місце. Прощаючись, вона дала мені маленький заклеєний синій конвертик. І сказала, щоб я не дивився, що там написано, півроку, тільки весною відкрив і подивився. Я обіцяв, що так і зроблю.

– І ви поцілувались!

– Ні, голубе, не поцілувались. Тоді люди, особливо дівчатка, були цнотливими. Їх ще не розбестило оте багатоканальне телебачення.

– Не треба, діду, не треба! Мене, наприклад, ніщо не розбестило.

– От і добре!.. Отой Кірин синій конвертик і ту її записку: «Якщо я тобі треба, то підійди до вікна», – я беріг свято, як зіницю ока. Моя мама була медсестрою. Я нищечком взяв у неї гумову рукавичку, поклав у ту рукавичку конверт і записку, закрутив, замотав гарненько мотузкою (конвертик мусив же дочекатися весни) і спершу сховав на горищі. А тоді, боячись, що мати, прибираючи на горищі, може викинути, переховав у сарай. А згодом вирішив закопати на городі. Викопав глибоченьку ямку на самісінькому краю городу, перед яром (це здавалося мені таким символічним – адже нагадувало той яр, над яким ми сиділи з Кірою)... І сталося жахливе і непоправне. У листопаді була страшна негода, кілька днів шаленіли злива, ураган. І той край нашого городу, над яром, обвалився, і бурхливий потік геть-чисто змив мою ямку з моїми реліквіями. Боже! Як я страждав! Навіть плакав. Хоч ніколи не був плаксієм, вдачу мав веселу. Я відчував себе зрадником перед Кірою. Бо так і не прочитав, що вона мені написала... А тоді я підріс, почав закохуватися в інших дівчат. А тоді зустрів бабу Оксану, оженився, пішли діти, онуки... Так-от!.. Але свого першого кохання не забув. І коли чую «Полонез» Огінського, згадую її сонячно-карі очі, дзвінкий сміх і отой виткий кучерик, що спадав на чоло...

Дідусь Грицько зітхнув. Я ніколи не бачив його таким серйозним і тихомрійним... Що ж все-таки написала йому ота сонцеока дівчинка Кіра?.. От би знайти той конвертик! Може ж, він і не зотлів у гумовій рукавичці. Може, десь лежить під землею... І я вирішив скористатися з чарівних окулярів. Я подумав, що я маю право. Це ж не якісь там пустощі. Це серйозна справа – перше кохання мого діда Грицька. Ой, як він переживає!.. Я побіг до свого рюкзачка, де насподі ховав чарівні окуляри. Витяг їх і побіг за сарай, щоб ніхто мене не побачив. Начепив окуляри на носа, і... перед моїми очима все закрутилося, закрутилося... І я враз опинився у безлюдному провулку якогось незнайомого міста. А втім, провулок був не зовсім безлюдний. Якась літня жінка, стоячи навколішки над забетонованою ямою, де було вікно підвалу, намагалася паличкою щось дістати. Я підійшов до неї і спитав:

– Пробачте, що це ви робите?

– Ой! – обернулася жінка. – Ключі від квартири упустила. Ніяк не дістану.

– То давайте, – кажу, – я стрибну й дістану.

– А назад як вилізеш?

– Вилізу-вилізу, не хвилюйтесь!

– Я б і сама стрибнула, та, бачиш, огрядненька яка! Втратила спортивну форму. А яма глибоченька – метрів півтора.

Стрибнув я в ту яму, підняв ключі, передав жінці і почав вилазити. Це виявилося справою непростою. Я пообдирав усі лікті й коліна, весь час сповзаючи вниз.

– Ой, лишенько! – забідкалась жінка. – Давай, давай руку!

– Не треба! Я сам. А то ще й ви в яму впадете. Я вас не витягну.

Нарешті я схопився в кутку ями за дві стіни, підстрибнув, підтягнувся, ліг животом на край ями, зачовгав ногами і таки видряпався.

– Ой, спасибі, спасибі тобі, дорогий! Ходімо до мене, я тебе почищу, покупаєшся. Диви, як замазався!

Вона повела мене у сусідній будинок на другий поверх.

– Як же тебе звуть, рятівник мій дорогий?

– Вася. А вас?

– Кіра Антонівна.

Мене наче електричним струмом пересмикнуло. Вона! Кіра! Неймовірно! І очі лагідні, сонячно-карі. І в кімнаті, куди вона мене завела, стояло піаніно...

– Ну, іди у ванну, роздягайся й передавай мені штанці й сорочку. Я почищу, поки ти купатимешся, – сказала вона і, примружившись, пильно глянула на мене: – Когось ти мені дуже нагадуєш!.. З мого дитинства.

Я приймав душ і думав, що мені робити. Спитати, що вона написала у тому синенькому конверті? Але ж тоді вона зрозуміє, хто я. А пояснювати, що я потрапив до неї і навіть не знаю, що це за місто, завдяки чарівним окулярам, я не міг, не мав права... І коли я одягнувся, я тільки спитав її:

– А ви граєте «Полонез» Огінського?

Вона стрепенулася:

– Г-граю!.. А чого ти питаєш?!

– Та нічого, просто так!.. Пробачте, я дуже поспішаю!

– Стривай! Стривай! – вигукнула вона.

Але я вже вибіг з квартири... І тут у мене перед очима все закрутилося-закрутилося... І раптом я опинився в яру за дідовим городом. Я сидів на піску. І щось наче примушувало мене копати той пісок. Я почав розгрібати його спершу руками, тоді якоюсь залізякою, що попалася мені під руку. Я вирив уже здоровенницьке ямище, але все рив і рив. І раптом я натрапив на якийсь згорток. Я обтрусив його від піску. То була гумова рукавичка, обплутана мотуззям.

Я схопив згорток і побіг до діда Грицька.

– Куди це ти розігнався, як німий до суду? – весело спитав він мене.

Я мовчки простягнув дідові згорток. Дід так і застиг.

– Де... де ти це знайшов?!

– У яру... у піску...

– О Боже! Неймовірно! – Дід тремтячими руками розплутав мотуззя, розліпив, розриваючи, злежалу гуму і дістав пожмаканий синій конвертик. І прочитав:

«Бажаю тобі щастя! Буду пам’ятати тебе все життя. Кіра».

Дідусь Грицько вдячно пригорнув мене до грудей.

– Вона таки пам'ятає вас! Хіба такого, як ви, можна забути?! – сказав я.

Ну чому, чому я не міг сказати, що я щойно бачив її і навіть допоміг їй витягти з ями ключі і як вона сказала, що я їй нагадую дідуся! Мені так хотілося це сказати, але я не міг. Бо не міг розкрити таємницю чарівних окулярів. Я тільки відчув: як це радісно робити комусь добро!

ПРИГОДА ДЕСЯТА
Анжеліка.

Сьогодні нарешті приїхав з курорту Ромка. Я з таким нетерпінням чекав його!.. І от нарешті він приїхав. Щоб зустрітися з ним, я навіть на кілька днів приїхав із села, де гостював у діда з бабою. Ромка був якийсь розгублений і незвичайний.

– Що таке? – питаю. – У тебе якісь негаразди?

– Та! – махнув він рукою. – Не питай!

– Не лякай мене, – кажу. – Якась біда?

– Нема в мене вже чарівних окулярів! – зітхнув він.

– Як?!

– На дні Чорного моря вони... Анжеліка викинула.

– Яка Анжеліка?!

– Топ-модель. Майбутня шоу-зірка.

– Ну, ти даєш! Такі зв'язки!.. Розказуй швидше!

– Ну, приїхали ми на той болгарський курорт. Оселилися у крутому пансіонаті. Людей небагато. Свій пляж. Купання прекрасне. Але однолітків моїх – жодного. Лише кілька дрібних дошкільнят. Батькам добре. Вони в мене преферансисти. І тато, і мама. Є така гра в карти – преферанс. Знайшли собі таку ж завзяту пару, теж чоловіка й жінку. І з ранку до вечора «записували пульку» (так це в них називалося). Тільки й чути: «Сім перших!», «Вісім третіх!», «Я віст!», «Я пас!», «Тотус!», «Мізер!», «Ви без двох», «Лізье на гору!» А мені сказали: «Купайся, загоряй, читай книжки, бо вже очманів від того комп'ютера і телевізора!» Перші два дні я нудьгував страшенно. А на третій день... Лежу я голічерева на піску біля води, і раптом з моря виходить незнайома дівчинка, ну, може, трохи старша за нас. Наче Венера з піни морської... Вродливиця неймовірна!

– Краща за Ритку Скрипаль?

– Твоя Ритка Скрипаль може сховатися. Ритка Скрипаль порівняно з нею – служниця, попелюшка з першої дії, до перетворення. Сама чорнява, а очі сині, великі, з мохнатими віями. У вушках сережки з перлами. Струнка, як тополька. У руці тримає мушлю, таку, знаєш, як великий равлик. І йде прямо до мене. Я підхопився. А вона так, наче ми тисячу років знайомі: «Привіт! От притули до вуха! – і сама притуляє мені мушлю до вуха. – Чуєш?» – «Що?» – розгубився я. «Голоси моря, балда!» – «Ну, шумить, – кажу, – щось тихо». – «Це шум прибою, – Дай сюди!» Забрала в мене мушлю, притулила до свого вуха. «О! – каже. – Он медуза крабові щось говорить... А краб невдоволено скрегоче... А морський коник ірже на все море... Ех! Нема в тебе, Ромко, фантазії. Глухуватий ти». – «А звідки ти знаєш, як мене звуть?» – здивувався я. «Бо я русалка! – усміхнулась вона. – А русалки все знають». – «Мабуть, почула, як мене батьки кликали. А ти взагалі звідки, з якого пансіонату?» – «Сказала ж – русалка я!»—«А де ж твій риб'ячий хвіст?»– «А я безхвоста! – знову усміхнулась вона. – Новий сучасний вид! Ха-ха-ха!» – «Ну, добре, – кажу. – Як тебе звуть?» – «Анжеліка! Русалка Анжеліка. А прізвище Акласур, Русалка навпаки, під таким прізвищем я записалась на конкурс топ-моделей». – «Круто!» – «А ти думав! Я взагалі люблю несподіванки, пригоди, таємниці!» – «Ти плаваєш добре?»– «У мене розряд!» – «Це погано!» – «Чого?» – «Дай мені слово, що ти не попливеш за мною. І не будеш робити спроб дізнатися, хто я і звідки! Я хочу, щоб це лишалося для тебе таємницею». – «Ну, якщо ти наполягаєш...» – «Наполягаю! Я буду сама припливати до тебе». – «Гаразд! Хай буде так!» – «Ну, дивись! Якщо ти порушиш слово, ти мене більше не побачиш! Бережи мою мушлю. Може, я тобі через неї щось скажу...» Вона таємничо всміхнулася, помахала мені рукою і пішла в море... Я чекав наступного дня так, як нічого ще не чекав у житті... І вона таки знову припливла. «Ну, як ти тут? Нудьгуєш без мене?» – «Авжеж! – признався я. – В усьому нашому пансіонаті жодної живої душі». – «У нас теж нікого цікавого, – сказала вона. – Якісь доходяги!» – «Звідки ти все-таки?» – не втримався, спитав я. «От! Ми ж домовилися! Це ж таємниця!.. А в тебе є в житті якась таємниця, про яку не знають ні батьки, ні друзі?» – «Є!» – «Незвичайна?» – «Навіть більше – неймовірна!» – «Ти диви! – підняла вона брови. – Ти, звичайно, мені не розкажеш...» – «Ні! Пробач, але я зв'язаний словом. Це не лише моя таємниця. Це й таємниця мого друга. Наша спільна. І ми поклялися нікому її не розказувати». – «Ну, якщо поклялися, – зітхнула вона. – Тоді не треба! А ким ти хочеш стати?» – «Ще точно не знаю... Або футболістом, як Андрій Шевченко... Або бізнесменом, як тато з мамою. А ти – топ-моделлю?» – «Ні! Топ-модель – це проміжний етап. Я хочу стати зіркою шоу-бізнесу. Як Софія Ротару». – «Непогано». – «Авжеж!..» Ми з нею того дня довго говорили. А тоді вона знову пішла в море і зникла... А вночі вона мені наснилася. Я взагалі-то майже не запам'ятовую снів, ти знаєш. Але цей сон вкарбувався у пам'ять так, наче я його бачу по телевізору.

– Ну, давай! Давай розказуй!

– Наснилося мені, наче я в морському царстві під водою. Дихаю вільно, хоч і без акваланга – наче в мене зябра. Навколо сновигають риби і різні морські істоти – медузи, морські коники, кальмари... От пропливла величезна акула, вишкірилася у посмішці, показуючи свої страшні зуби... Аж от і палац морського царя Нептуна. Сидить він на троні з золотим тризубом. Борода зелена, як водорості, а на голові корона з величезними перлами. Навколо трону в дивовижному танці під чарівну музику кружляють русалки з риб'ячими хвостами. І раптом з'являється Анжеліка – теж з риб'ячим хвостом. І починає співати:

– Сьогодні наш останній день!

А ти, як пень, – анітелень!

Нічого так і не збагнув,

Ким ти, ким ти для мене був!

Я ж так тебе кохала,

Коли тебе пізнала!

Тепер прощаємось навік:

Русалка я – ти чоловік.

Прощай! Прощай! Прощай! Прощай!

Прощай! Мене не забувай!

І я тебе не забуду,

Завжди пам'ятати буду!..

«Дивина! – думаю я. – У неї ж не було хвоста. Вона ж казала, що вона безхвоста – новий вид». І Анжеліка, наче прочитала мої думки, каже:

«Нічого дивного! Коли я виходжу з води, риб'ячий хвіст я залишаю в морі. А потім знову пристьобую». Вона так і сказала – «пристьобую», наче він у неї на ґудзиках... І на цьому я прокинувся.

– Ну, ти просто казкар! Андерсен! Ще й пісню римовану запам'ятав. Чи вже сам написав?

– Нічого я не писав, – почервонів Ромка.

– А їй ти про цей свій сон розказав?

– Розказав. Тільки про те, що вона освідчувалась мені, не говорив. Сказав, що вона дуже гарно співала якусь пісню. Вона була задоволена: «Це тому, що я сказала, що хочу стати співачкою. Так ти про мене думаєш, раз я тобі наснилася? Ну думай, думай! Я люблю, коли про мене хлопці думають. Я теж буду про тебе згадувати. Бо ти не лізеш до мене в душу, не чіпляєшся, не намагаєшся розгадати мої таємниці. Та, крім таємниць, я ще люблю несподіванки. І завтра на тебе чекатиме саме несподіванка!» І вона усміхнулася своєю чарівною загадковою усмішкою... Що тобі, Їжачку, сказати?.. Такого в моєму житті не було ніколи!

– Я розумію!

– Нічого ти не розумієш! Ти ж не знаєш, що було далі.

– Ну, то давай – розказуй швидше!

– Наступного дня я чекав обіцяної несподіванки. Я ламав собі голову, гадаючи, що вона мені приготує... Але Анжеліки все не було. Я чекав до пізнього вечора. Але вона так і не з'явилася. Я з прикрістю думав: «Невже це і є її несподіванка?.. А може, з нею щось трапилося... Може, вона захворіла». Уночі вона знову мені наснилася. Але тепер уже не під водою, а на пляжі. Вона стрибала на одній нозі, робила мені «носа» і глузливо виспівувала: «Ну, як я прикололася?.. Ти прийшов, мене нема! Підманула, підвела!» А потім перестала глузувати й сказала: «Але не впадай у відчай! Завтра я припливу!» Але й завтра вона не припливла... Я, Їжачку, не люблю, щоб з мене робили шланг, не люблю, щоб мене обдурювали.

– А хто любить!

– І на третій день я вирішив скористатися з чарівних окулярів. Я вважав, що маю право.

– Не знаю. Я б, може, й не став.

– Але мене так заїло! Так заїло!.. І я дістав з рюкзачка чарівні окуляри (батьки грали в преферанс на пляжі і, звичайно, не бачили що я роблю в номері) і, згоряючи від нетерпіння, начепив окуляри... Перед очима все, як завжди, закрутилося-закрутилося... і враз я опинився на палубі великого катера для морських прогулянок. Бачу – неподалік від мене стоїть моя Анжеліка у блакитному платтячку і великому білому крислатому капелюсі. Побачила мене і здивовано вигукнула: «О! І ти тут!.. А чому ти в окулярах? Ти що – короткозорий?» – «Ні, – кажу. – Не короткозорий». – «Так ти це для форсу? Фу! Окуляри тобі так не личать! Зніми зараз же!» Я хотів зняти, але не зміг. Окуляри наче приросли до перенісся й до вух. «Скинь, я тобі сказала!» – владно мовила Анжеліка. «Я не можу!» – признався я. «Так я тобі допоможу!» – вигукнула Анжеліка, зірвала з мене окуляри і швиргонула в море. Я заціпенів: «Що ти зробила?! Це ж чарівні окуляри!» Вона зареготала: «Чарівні! Ха-ха-ха!» І тут якийсь бородатий дядечко, що стояв неподалік, спитав її: «Що це ти кинула в море, Ганнусю?» Вона махнула рукою: «Ай, тату!» І я зрозумів, що ніяка вона не Анжеліка, а Ганнуся, що дурила мені голову і сміялася з мене. І одразу вона стала мені неприємною. І тієї миті я побачив серед пасажирів нашу артистку-чарівницю Маргариту Степанівну та її чоловіка Рудольфа Андрійовича, клоуна-фокусника. Вони дивилися на мене і мовчки докірливо похитували головами. І враз знову все в мене перед очима закрутилося-закрутилося і я опинився в нашому номері. Я з останньою надією кинувся до рюкзачка. Але чарівних окулярів там не було...

– Шкода, звичайно! Але не впадай у відчай! Мої ж лишилися. Будемо користуватися ними удвох. І я певен, Ромко, що в нас ще будуть цікаві пригоди, пов'язані з ними...

ПРИГОДА ОДИНАДЦЯТА
Козачок Ґулька.

Це було наприкінці серпня. Ромка весь час канючив:

– От! Знову почнуться уроки, домашні завдання... Не до пригод буде. Даремно тільки чарівні окуляри пролежують. Без дії.

Але ще до початку навчального року пригода, пов'язана з чарівними окулярами, таки сталася.

У нас з Ромкою нещодавно з'явився спільний ворог. Здоровило дев'ятикласник Альберт Біляков, а точніше Алик Мармиза, як ми його прозвали. Він нещодавно оселився у сусідньому будинку – переїхав з Подолу – і вважав себе крутим подільським хуліганом. Він почав козакувати над усіма сусідськими пацанами, меншими від себе. Вимагав гроші і, в разі відмови, бив страшенно болючі «шалабани», тобто щиглі – руки в нього були здоровенницькі. Не тільки я, слабак, а й спортивний Ромка страждав від тих «шалабанів». Ми намагалися уникати зустрічей з Аликом Мармизою. Але сьогодні ми тільки вийшли з дому, як одразу потрапили в обійми Алика. Він перетнув нам дорогу і засичав:

– Женіть монету!

І вже підняв правицю для «шалабанів», як раптом сталося щось неймовірне. Алик враз зойкнув і схопився за лоба. І ми побачили, як на лобі в нього набрякають дві здоровенницькі сині ґулі. Мармиза лайнувся й побіг додому.

– Тю! Хтось з рогатки стрельнув, чи що? – здивовано озирнувся Ромка. Але позад нас були двері. Алик стояв обличчям до нас – з рогатки стрельнути не міг ніхто. Та й ґулі вискочили майже одночасно – стріляти мусили двоє. Причому одразу. Дивина! Чудасія!

– У нас з'явився якийсь таємничий, невидимий захисник! – здивовано мовив Ромка.

Кілька днів, поки в Алика Мармизи не зійшли ґулі, він не показувався. Аж раптом бачимо – з'явився нарешті. Ми з Ромкою сиділи на моєму балконі, що виходив на вулицю, і грали в шахи. Аж бачимо – іде Алик. А назустріч йому – хлопчик років десяти. Алик до нього зі своїм звичним вигуком: «Жени монету!» Та тільки він це сказав, як одразу скрикнув і схопився за лоба. І знову на його лобі з'явилися дві здоровенницькі сині ґулі. Від подиву скрикнули й ми з Ромкою.

Ну, це вже не жарт, не випадковість. Якийсь невидимка всерйоз взявся за Мармизу.

– Хто ж це?! – вигукнув я.

– По-моєму, є всі підстави скористатися з чарівних окулярів! – мовив Ромка.

– А може, втримаємося? – сказав я. – Попереджали ж нас, що користуватися чарівними окулярами можна тільки у крайньому разі, коли без них не обійтися...

– От ти ж, їй-богу!.. – скривився Ромка.

– А якщо втратимо? Одні ж лишилися. А крайнього ж разу нема. Просто з цікавості.

І раптом з боку вулиці, біля балкона, просто в повітрі почувся дзвінкий хлоп'ячий голос:

– О! Так у вас є чарівні окуляри?! То ми б могли подружитися. А то я все сам та сам. Нуднувато мені буває без товариства. Навіть словом перекинутися ні з ким.

У нас з Ромкою навіть роти порозкривалися від несподіванки.

– Ой!.. Х-хто це?! – пробелькотів Ромка.

– Надягайте чарівні окуляри, тоді будемо балакати! – почулося знову.

– «Надягайте»!.. У нас всього одна пара, – зітхнув Ромка.

– Нічого!.. В окулярах же два скельця – ліве і праве.

– А оправа ж одна! – сказав я.

– Не хвилюйтесь! Буде дві! – сказав невидимка.

Я кинувся в кімнату до свого рюкзачка, де на споді ховав окуляри, і побачив, що, справді, там уже лежать дві пари, кожна з одним скельцем, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно чарівні окуляри. І знову роти від подиву пороззявляли... Біля балкона просто в повітрі ми побачили усміхненого хлопчика у сорочці-вишиванці, у смушевій шапці набакир, у червоних шароварах, червоних чоботях, який сидів верхи на дивному напівпрозорому блакитному конику з яскравою жовтою гривою і жовтим хвостом. У руках хлопчик тримав срібний пернач, коротку палицю з перистим набалдашником (я знав, що це таке, бо читав багато книжок про запорожців).

– Хто ж ти такий?! – спитав я.

– Я – Козачок Ґулька з роду Мамаїв, козаків-характерників, тобто чарівників. Ви ж про Козака Мамая, мабуть, чули?

– Аякже! – вигукнув Ромка. – У нас дома навіть картина є – Козак Мамай з бандурою, а поряд кінь стоїть.

– Цьому національному герою українського фольклору пам'ятник на Майдані Незалежності поставили! – докинув я.

– А як ти у повітрі тримаєшся, не падаєш? – спитав Ромка.

– Бо я сиджу на чарівному конику-понику Літайку. Він сам з небесної блакиті, а хвіст і грива – з сонячних промінців. Ми з ним невидимі для людей. Ви нас бачите тільки завдяки чарівним окулярам.

– А чого в тебе таке дивне ім'я?

– Бо по Україні я гуляю, скривджених дітей я захищаю, хуліганам ґулі набиваю...

– Ну, це ми бачили! – усміхнувся Ромка.

– А давно ти по Україні гуляєш? – спитав я.

– Тринадцятий рік. Відтоді як Україна стала незалежною.

– А скільки ж тобі років? – недовірливо спитав Ромка.

– Чотириста дванадцять! – усміхнувся Козачок Ґулька.

– Що-о-о?! – вражено перезирнулися ми з Ромкою.

– Та сказав же – чотириста дванадцять! Я ж за часів козаччини народився.

– А чого ж ти досі не виріс, не став дорослим? – спитав я.

– А навмисне! Я своїм батькам сказав: «Люба мамо, любий тато, я не хочу виростати! Хочу залишитися хлопчиком і захищати скривджених дітей. Бо ті дорослі так заклопотані своїми дорослими справами, боротьбою за владу, що до дитячих справ у них руки не доходять». І батьки мені дозволили і дарували дитяче безсмертя. Ще й срібний пернач-ґулінабивач дали.

– А де ж ти був оті чотириста років, до незалежності? – спитав я.

– У Синьому Потойбіччі, де живуть усі чаклуни й чарівники. Ви всі живете у Посейбіччі, у звичайному реальному світі. А є ще світ казковий, нереальний, де живуть чаклуни й чарівники, – Синє Потойбіччя, вже сказав. І козаки-характерники, тобто чарівники, там живуть.

– І що ж ти там робив, у Потойбіччі, цілих чотириста років? Невже просто собі жив і нічого не робив? – спитав Ромка.

– Як це нічого не робив?! Воював весь час! З різними злими силами, які кривдять казкових дітей. Казкових дітей оно скільки – від Івасика-Телесика до Хлопчика-Мізинчика!.. І злих сил – тьма-тьмуща!.. Хочете на них подивитися?

– Цікаво було б, звичайно, – сказав я.

– Але для цього, мабуть, у Потойбіччя мандрувати треба, – сказав Ромка.

– Авжеж! – підтвердив Козачок Ґулька.

– А як? – спитав я.

– Дуже просто! Сядете на мого Літайка: один поперед мене, другий позад мене. І полетимо!

– Так він же такий маленький! – вигукнув Ромка.

– Нічого-нічого! – сказав Козачок Ґулька. – Зате дужий! Бо чарівний!

Блакитний Літайко наблизився до балкона, ми з Ромкою посідали на нього, і коник злетів у небо.

Ми мчали з шаленою швидкістю. І враз оглушливо бахнуло, як ото буває, коли реактивний літак долає звуковий бар'єр, і одразу блакить неба з світлої стала темно-синьою.

– Ну от! Приїхали! – сказав Козачок Ґулька.

Ми опустилися на землю. Все було майже таке, як і в нашому Посейбіччі, тільки синє – сині дерева, синя трава, сині будинки. На синій лавочці біля синьої хати сидів синій дідуган і щось говорив синій бабусі, але слів чути не було.

– Ото чаклун Іван Іванович Брехайло, а то Баба Ябеда, – пояснив Козачок Ґулька. – Чого вони дітей вчать – самі розумієте. Летимо далі!

І ми полетіли далі. По дорозі йшли двоє синіх здорованів і сердито розмахували руками.

– А це чаклун Іван Іванович Задирайло і чаклун Іван Іванович Ображайло. Що вони дітям начакловують, теж ясно! – сказав Козачок Ґулька.

Біля неохайної синьої хати були розкидані брудні, немиті каструлі й тарілки. Коло дверей просто на землі лежала нечесана, замурзана тітка.

– А це чаклунка Нечупара-Ледащо. А в хаті хропе її брат Невіглас-Ледащо. Дуже популярні чаклуни, найбільше дітей зачакловують. А оно мовонезнавець Суржиков-Какось, який мову дітям калічить... Ну, на сьогодні, думаю, досить. Гарні ви хлопці, сподобалися мені. Сподіваюсь, ми потоваришуємо. Недарма вам чарівні окуляри якісь добрі чародії дали. Бешкетникам не дали б. А раз у вас є чарівні окуляри, ми зможемо з вами спілкуватися. Бо ж у вашому реальному світі, у Посейбіччі, ми з моїм коником-поником Літайком невидимі. Як придумаєте якусь цікавеньку пригоду, гукайте мене. Власне, й гукати не треба. Начепіть чарівні окуляри – і я одразу з'явлюсь. Тільки пригода мусить бути обов'язково доброю, на гарну справу спрямованою, на рятування когось абощо. Тільки такі пригоди я люблю... А тепер – рушаймо назад!

І знову коник Літайко знявся у небо. І полетів з шаленою швидкістю. І знову бахнуло, як ото бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар'єр. І небесна блакить враз стала ясною, світлою і прозорою, і незчулися ми, як опинилися біля мого балкона. Перелізли ми на балкон, попрощалися з Козачком Ґулькою, і він одразу зник, став невидимий. А в руці в мене опинилися чарівні окуляри з двома скельцями...

– От Козачок Ґулька! От Козачок Ґулька! Скажи! – захоплено вигукнув Ромка.

– І говорити нічого! Супер! – сказав я.