Текст книги "Чарiвнi окуляри"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)

ПРИГОДА ЧОТИРНАДЦЯТА
Остання.

Ми з Ромкою дуже переживали: і сліпу Любочку, Ритчину сестричку було дуже жаль, і так не хотілося назавжди втрачати чарівні окуляри!..

– Це ж без чарівних окулярів і Козачка Гульку більше ніколи вже не побачимо... – зітхав Ромка.

– Авжеж... Але... – зітхав я.

– Ну що ти все «алекаєш, алекаєш»! – вигукнув Ромка. – Думати треба! Робити щось треба! Щоб і сліпій Любочці допомогти, і чарівні окуляри назавжди не втратити!

– А що... що робити? Ти знаєш?

– Ну... ну хоча б.... хоча б до нашої доброї чарівниці Маргарити Степанівни піти, розказати їй все. Вона ж добра, вона щось придумає, допоможе нам.

– А де її знайти? Ми ж уже раз шукали її колись. І не знайшли.

– Ну, по-перше, погано шукали. А по-друге, не було такої поважної причини! – сказав Ромка.

– Ну, давай ще пошукаємо, хіба я проти... Думаєш, мені так хочеться втратити чарівні окуляри?..

– О! Це вже конкретна розмова! – зрадів Ромка. – Ходімо!

І ми пішли шукати квартиру Маргарити Степанівни. І знову почалася плутанина.

– О! Це той двір! – вигукував Ромка.

– А де ж візерунчасті двері на першому поверсі? – питав я.

– Ну, може, вона поміняла двері, – казав Ромка.

– А чого їх було міняти? – знизував я плечима. – Хто це міняє цілісінькі гарні двері, та ще візерунчасті?

– Ну, вона ж не звичайна собі бабуся, а чарівниця!

– Ні, це не той двір! – заперечував я.

– А я кажу, той! – наполягав Ромка. – І двері просто у двір виходять, і кнопка для дзвоника така сама!

– Ну, то дзвони!

– І подзвоню! – Ромка натиснув на кнопку. За дверима задеренчало. І враз почувся басовитий собачий гавкіт – гавкало щось здоровенницьке: чи то вівчарка, чи навіть дог.

– Таки не воно! – вигукнув Ромка. – У Маргарити Степанівни собаки не було!

Під лютий собачий гавкіт ми чкурнули з того двору. І подалися шукати далі. Нарешті Ромка вигукнув:

– О! Оце таки той двір! Я запам'ятав підворіття – обабіч нього два гранітних стовпчики, щоб машини, заїжджаючи, кути підворіття не оббивали. Це ще з довоєнних часів лишилося у старих підворіттях. Тепер такого не роблять.

Я теж згадав, що колись звернув увагу на ці стовпчики. Так! Здається, таки воно. Ми зайшли у двір і здивовано перезирнулися. Будинку Маргарити Степанівни не було – він був знесений. І те місце обгороджене високим парканом.

– Тю! Ти диви! Знесли! – вигукнув Ромка. Він був дуже цікавий – всюди йому треба було встромити свого носа. Він знайшов дошки, не дуже міцно прибиті, одірвав їх, розсунув і поліз. Я, звичайно, за ним. І раптом Ромка почав падати у глибокий котлован, виритий під фундамент нового будинку. Я схопив його за рукав, але не втримав і разом з ним полетів униз. На наше щастя, хтось поклав на дно котловану у цьому місці солом'яні мати, і ми не тільки не повбивалися, а й не дуже забились.

– Їжачку, ти живий? – спитав мене Ромка.

– Та живий! Але як ми звідси виберемося? Глибоко ж!

– А чого ти мене хапав? Лишився б нагорі – людей покликав би!

– Я ще й винний! – образився я. – Тебе ж рятував.

– Ну, пробач, пробач! Це я, звичайно, дурницю впоров. Я ж не знав, що край котловану так близько. Але ти не дрейф! Чарівні окуляри при тобі? Не розбив?

– По-моєму, цілі, – я поліз у кишеню й витягнув окуляри. І раптом побачив, що в мене в руці не одна, а дві пари окулярів – у кожної одне скельце заклеєне.

– О! Козачок Ґулька зараз з'явиться, раз дві пари зробив! – вигукнув Ромка.

Я дав одні окуляри Ромці, й ми одночасно начепили їх. І... Щойно світило сонце, голубіло небо, літали пташки... і враз настала абсолютна темрява, хоч в око стрель, як каже мій дідусь. Я торкнув себе за обличчя, щоб скинути окуляри, і відчув, що окулярів на носі нема.

– Ой! – почув я розгублений Ромчин голос. – Їжачку! Ти щось бачиш?! У мене темрява перед очима! І окуляри зникли!

– І в мене! – вигукнув я. – Що ж це таке? Ми осліпли!

– Ґулько! Де ти?! – загукав Ромка. – Ґулько-о!

Але Козачок Ґулька не озивався.

– Маргарито Степанівно! Маргарито Степанівно-о! – закричав я.

Але й Маргарита Степанівна не озвалася. Та й як вона могла озватися, коли вона вже тут не жила, коли її будинок знесли. Зв'язок з чарівницею втратився... Ми лежали на дні глибокого котловану сліпі й безпомічні. Мене охопив жах...

– Їжачку! Це нам за те, що ми хотіли схитрувати, залишити собі чарівні окуляри... Ну, чому, чому ми не віддали їх одразу сліпій дівчинці?! Це я, я винен в усьому!.. Пробач, пробач, їжачку! Ти хотів віддати, а я... Ну чому, чому в мене такий характер?.. – і Ромка заплакав.

І раптом... раптом я побачив Ромку, що, плачучи, уткнувся в зігнутий лікоть.

– Ромко! – закричав я. – Ромко! Я знову бачу!..

Ромка рвучко підвів голову:

– Ой! І я бачу!..

Я відчув і побачив у своїй руці чарівні окуляри – одну пару з обома незаклеєними скельцями. І враз почувся голос невидимого Козачка Ґульки:

– Молодець, Ромко, що покаявся! Коли можна зробити добро, ніколи не треба хитрувати.

– Ой, Ґулько, однеси нас, будь ласка, до сліпої Любочки! – вигукнув я. – Ми віддамо їй чарівні окуляри.

– Однеси, будь ласка! – підхопив Ромка.

– Ні! – заперечив Ґулька. – Ви з Риткою Скрипаль мали справу, до неї я вас і однесу. А там самі розбирайтеся.

І тут я відчув, що вже сиджу верхи на невидимому конику Літайку поряд з Ромкою. І за мить ми злетіли вгору. Вилетіли з котловану і полетіли до будинку Ритки Скрипаль. Біля будинку ми опустилися на землю і злізли з коника.

– Ну, а тепер, хлопці, бувайте здоровенькі! Я поспішаю.

– Куди? – прохопився Ромка.

– Не закудикуй! – невдоволено мовив Козачок Ґулька. – У дуже важливій справі. Потім дізнаєтеся.

– Ну що ж, Ромко, доведеться в Ритки питати адресу її сестри Любочки, – сказав я.

– І що ми їй скажемо? – спитав Ромка.

– Так і скажемо – що хочемо віддати її сестричці чарівні окуляри. Досить хитрувати. Все одно ми вже втрачаємо чарівні окуляри. То чого ховатися...

– Тільки говоритимеш ти, – сказав Ромка. – Ти ж перший одержав чарівні окуляри.

– Ну, що ж... гаразд. А ти подзвони у квартиру. А то все я та я.

– Нема питань! – усміхнувся Ромка і натиснув на кнопку дзвоника. У квартирі задеренчало. Почулися кроки і дзвінкий Ритчин голос:

– Хто там?

– Поштар Пєчкін! – грубим голосом мовив Ромка.

– Не балуйся! – вигукнув я. – Це ми – Вася Богданець...

– І Роман Черняк! – додав Ромка.

– Ой, стривайте! Я зараз! – вигукнула Ритка, і за дверима затупотіли, віддаляючись, швидкі кроки.

– Побігла чепуритися! – пхикнув Ромка.

– Ну, ми ж без попередження. Почекаємо, – примирливо сказав я.

– Авжеж, нікуди не дінешся, – зітхнув Ромка. Чекати довелося хвилин п'ять, як не більше. Нарешті клацнув замок і двері відчинилися. Ритка була у святковому платті й сяяла, як кінозірка.

– Будь ласка, заходьте! Роздягайтесь. Чому не подзвонили? Щось сталося?

Ромка підштовхнув мене ліктем:

– Давай! Доповідай!

– Ми прийшли... ми прийшли... по адресу твоєї сестрички Любоч... ну... тієї... що не бачить... – затинаючись, сказав я.

– А... а нащо вона вам?.. Во... вона у лікарні, – теж затинаючись, сказала Ритка.

– Ми... ми хотіли віддати їй чарівні окуляри! – одним духом випалив я.

– Що-о?!. Не треба, хлопці, жартувати! Такими речами не жартують!

– А ми не жартуємо! – серйозним тоном сказав Ромка. – Давай, Їжачку, розказуй!

І я почав розповідати. З самого початку. Як одержав таємничого листа з підписом «Ритас».

– Пам'ятаєш, він ще думав, що то ти написала? – вигукнув Ромка.

– А-а... пам'ятаю, – кивнула Ритка.

Тоді я розказав, як завдяки чарівним окулярам я зняв Ромку з трансформаторної будки, як познайомилися ми з Маргаритою Степанівною, артисткою, що грала у театрі юного глядача відьом, а насправді була доброю чарівницею, про Діда Мороза, який виявився клоуном-фокусником Рудольфом Андрійовичем, чоловіком Маргарити Степанівни, про «дипломат» з американськими доларами, про знайомство з Козачком Ґулькою, про наші польоти на блакитному конику Літайку у Синє Потойбіччя, про моє повернення у минуле до глухонімого хлопчика, про викрадення Ромки і його порятунок, – одне слово, про всі наші пригоди, пов'язані з чарівними окулярами. Ритка слухала, затамувавши подих, і тільки кліпала своїми чудовими волохатими віями.

– Фантастика! Неймовірно! – вигукнула Ритка, коли я закінчив. – Ану покажіть ті чарівні окуляри!

Я поліз у кишеню і... Серце моє зупинилося – чарівних окулярів у кишені не було!

– Ну, давай! Показуй! Ну! – штовхнув мене ліктем Ромка.

– Во... вони з-зникли! – ледь чутно прохарамаркав я.

– Як зникли? Загубив, чи що? – здивовано спитав Ромка.

– Загубити їх я не міг! Вони у бічній кишені застебнуті були на ґудзик... Ґудзик застебнутий, а окулярів нема...

– Ха-ха-ха! – засміялася Ритка. – Ну й фантасти! Брати Стругацькі!.. Я навіть повірила була!

Я мало не плакав. І раптом задзвонив телефон. Ритка побігла, взяла трубку і враз радісно вигукнула:

– Що?! Що?! Серйозно?! Ой, яке щастя! Тьотя Зіночка, я зараз приїду! – Ритка поклала трубку й побігла одягатися. І на ходу вигукнула:

– Ой, хлопчики! Після чергової операції Любочка нарешті почала бачити! Правда, із спеціальними окулярами, але... Яке щастя!

За хвилину ми вже були на вулиці. Ритка попрощалася з нами і побігла на зупинку таксі.

– Слухай, а це ж, мабуть, Козачок Ґулька в тебе окуляри забрав!.. І передав Любочці!.. У лікарню!.. Пам'ятаєш, він сказав: «Поспішаю у важливій справі. Потім дізнаєтесь». От і дізналися!.. Чарівні окуляри таки зробили свою справу!

– І слава Богу! – сказав я.

Отак закінчилися наші пригоди з чарівними окулярами.

2004