Текст книги "Чарiвнi окуляри"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

ПРИГОДА ТРЕТЯ
Дід Мороз у підвалі. Ковалі щастя.

Все-таки Ромка був лідером. А душа лідера прагне лідерства, першості. І якось Ромка мені сказав:

– Слухай, їжачку, чарівні окуляри завжди когось виручають. Спершу мене, тоді Ритку... Вони добрі. Це факт! Просто так вони не діють. Я б хотів теж скористатися з них.

– А хто тобі заважає? – знизав плечима я.

– Ти! – сказав Ромка.

– Тю! Яким це чином?

– Бо вони весь час до тебе потрапляють.

– Що ж я можу зробити?

– Треба, щоб з тобою щось сталося.

– Що?

– Треба, щоб ти втрапив у якусь халепу... Тоді чарівні окуляри допоможуть мені тебе врятувати.

– Що ж зі мною повинно статися?

– Якась страшна небезпека.

– Тю!

– Обов'язково! Щоб я мусив тебе рятувати.

– У яку ж халепу ти пропонуєш мені втрапити?

– Ну... провались у каналізаційний люк абощо...

– Ні! У каналізаційний люк провалюйся ти!.. Я не хочу! Категорично!

– Ну, я ж сказав для прикладу, – скривився Ромка. – Я ж сказав «абощо». Придумай сам. Ти ж мені ДРУГ?

– Друг! – сказав я.

– То ти для друга не можеш собі зробити якусь неприємність... тимчасову?

– Досить дивний вияв дружби – провалюватись у каналізаційний люк...

– Ну я ж сказав – не наполягаю я на провалюванні обов'язково у каналізаційний люк, якщо ти такий бридливий. Можна провалитися у щось інше. В ополонку, наприклад. Зараз якраз зима. Новий рік скоро.

– Спасибі тобі у шапочку! Хочеш, щоб я Новий рік у лікарні зустрічав? У мене вже таке було. Позаторік, коли я сніговика ліпив, розпарився, застудився і крупозне запалення легенів підхопив. Двостороннє! Ледь дуба не врізав. Провалюватися в ополонку не буду! Категорично!

– От ти ж, їй-богу! – спересердя махнув рукою Ромка. – Ну, сам, сам придумай щось! Ти ж хлопець з фантазією. Ну, я тебе прошу! Придумай!.. Тільки, щоб було небезпечно. Щоб я мусив тебе рятувати. Зроби, їжачку!.. Ти ж мені друг!

Я зітхнув. Коли такі слова каже лідер класу, з яким усі хлопці мріють дружити і який ще недавно не звертав на мене аніякісінької уваги, а якщо й звертав, то тільки щоб посміятися, покепкувати, – хіба міг я йому відмовити?..

– Я побіжу до скверика, де ми бачили на лавці окуляри, які потім зникають, а ти давай – роби собі небезпеку! – вже весело сказав Ромка.

– Ну й задав ти мені задачу! – почухав я потилицю.

– Давай-давай! І не барись! Бо я змерзну там у скверику. Бачиш – мороз! Ще й вітер. Давай! – І Ромка побіг до скверика.

А я вийшов у двір і став озиратися й міркувати. Яку ж мені небезпеку собі зробити, щоб Ромка мене врятував?.. На трансформаторну будку лізти – неоригінально. Вже було. Саме з трансформаторної будки знімав я Ромку. Послизнутися й гепнутися головою у якомусь закапелку, щоб ніхто мене до приходу Ромки не побачив... Ризиковано. А як дуже заб'юся і втрачу притомність?.. У мене вже таке було. Я колись на перилах у під'їзді з'їжджав, упав, голову розквасив – довелося «швидку» викликати... Так тоді хоч хлопці були, побігли матері сказали – вона «швидку» викликала. А тепер тільки на Ромку надія. А як він забариться або й взагалі йому чарівні окуляри не трапляться – дуба ж врізати можу... Ні! Треба щось інше придумувати... І раптом я побачив відчинені двері підвалу. У нашому новому дев'ятиповерховому будинку у підвалі бойлерна, а також комірчини для кожного мешканця (тобто для кожної квартири), щоб зберігати, кому що треба або, навпаки, кому що не треба (у квартирі заважає): влітку – санчата, лижви, взимку – літнє причандалля: надувні човни, риболовні снасті тощо. Або й різні поламані речі, які викидати шкода. Дехто навіть картоплю, моркву, буряки, з дачі привезені, зберігає...

«О! – подумав я. – Сховаюсь у підвалі! Підверну ногу – наче ходити не можу. Тільки не дуже – не калічитися ж по-справжньому через те, що Ромці забандюрилося мене рятувати за допомогою чарівних окулярів». Зайшов у підвал, спустився сходами вниз. І тільки завернув за ріг (щоб зайти у коридор, де комірчини), аж раптом почув, як нагорі брязнули залізні двері і клацнув замок. «Ой! – тенькнуло у мене в животі. – Це ж хтось замкнув двері!» Кинувся я сходами нагору – так і є! Двері були замкнені. Видно, хтось із мешканців або двірничка, що були у підвалі, спершу забули замкнути двері, а тоді повернулися і замкнули. Оце номер! Спершу я злякався, а тоді подумав: «А чого лякатися? Якраз те, що треба. І ногу підвертати не доведеться. Якщо Ромка одержить чарівні окуляри, якщо вони потраплять йому на ніс, він побачить, де я, побіжить додому (у нас у кожного мешканця є ключі від підвалу), візьме ключі й визволить мене. А якщо, не дай Боже, у Ромки з чарівними окулярами нічого не вийде, теж не біда, – я забарабаню у двері, хтось же ж таки почує і визволить мене. Отже, нічого страшного. Що ж, буду чекати... І тут несподівано з підвалу залунала пісня:

З Новим роком всіх вітаю!

Щастя, радості бажаю!

Всіх вітаю, всіх віншую

І щастинки-золотинки,

Щастя-радості хвилинки

Всім дарую! Всім дарую!

Я завмер. Що таке?! Хто це там співає?! Я обережно навшпиньках підійшов до рогу і зазирнув у коридор підвалу, де були комірчини. Двері комірчини тринадцятої квартири були відчинені – там горіло яскраве світло. Я чув, що у тринадцяту квартиру переїхав якийсь дядечко. Але я його ще не бачив. Я підійшов ближче і зазирнув у комірчину. Там, на старому кріслі з обдертою на бильцях шкірою, сидів... Дід Мороз. У білій ватяній шапці з червоним верхом, у білій марлевій шубі, отороченій знову ж таки ватою, з наклеєними вусами й бородою, з нафарбованим носом і щоками – звичайний собі Дід Мороз, які ото ходять у школи та дитсадки на новорічні ялинки. Одне тільки було незвичайно – Дід Мороз був в окулярах! Я ще ніколи не бачив Дідів Морозів в окулярах. У кутку комірчини стояло велике тріснуте дзеркало в порепаній дерев'яній рамі. А на піддзеркальнику – маленька ялинка, на гілках якої горіли різноколірні свічки. Але дивно – не лише свічки, а й вогники свічок були різноколірні: сині, зелені, червоні, голубі... Я ніколи раніше не бачив свічок з різноколірними вогнями. Лампочки бувають кольоровими, але це ж були не лампочки, а вогники... А в іншому кутку комірчини стояв великий старовинний годинник з довгим золотим маятником, що неквапливо гойдався з боку в бік, хрипло цокаючи... Дід Мороз раптом побачив мене і привітно усміхнувся:

– О! Здоров, Васю!

– А... а звідки ви знаєте, як мене звуть? – здивувався я.

– Ображаєш! Як це я можу не знати такого знаменитого сусіду?..

– Чим же я знаменитий?

– Сам знаєш! – підморгнув мені Дід Мороз.

– А-а... бо рудий.

– Не тільки!..

– А... а ви хто? Артист?

– Знову ображаєш!.. Не артист! Дід Мороз я! Не бачиш хіба?

– Ну, ви ж не справжній. І шапка з вати, і шуба марлева. І вуса й борода наклеєні. І ніс, щоки нафарбовані. І – в окулярах!.. Справжніх Дідів Морозів в окулярах не буває.

– А ти справжніх Дідів Морозів бачив коли-небудь?

– Н-ну... не бачив, – змушений був признатися я.

– А як не бачив, то чого мене ображаєш?.. А окуляри в мене незвичайні!..

– Ча... чарівні?!

Я завмер. Невже знову не Ромці, а мені попалися чарівні окуляри?.. Як же він мене тепер визволить?!

– А що ви робите тут, у нашому підвалі, як ви справжній Дід Мороз? – спитав я.

– От бачиш – у кутку стоїть годинник. Він у мене теж чарівний, незвичайний. У ньому працюють Ковалі Щастя – брати-близнюки Майстер Тік і Майстер Так – кують людям щасливий час, хвилинки-щастинки-золотинки... Дивись! – Дід Мороз змахнув рукою – і над циферблатом старовинного годинника враз розчинилися дверцята, і я побачив двох маленьких ковалів у червоних фартушках, що у такт маятнику цокали золотими молоточками по золотому ковадлу.

– Ой! Як здорово! – вигукнув я.

– Жаль, що ти не чуєш, як вони співають. Бо в них дуже тоненькі голосочки. Ну нічого, я тобі за них заспіваю! – і Дід Мороз заспівав:

– Ми – Щастя Ковалі,

Єдині на Землі!

Куєм щасливий час

Для всіх, для всіх для вас!

Тік-так! Тік-так!

Тік-так! Тік-так!

Тік-так! – і є хвилинка,

Щастинка-золотинка!..

Працюємо невтомно ми,

Щоб ви були щасливими...

Закінчивши співати, Дід Мороз сказав:

– От я ті щастинки-золотинки й розкладаю по новорічних подарунках, щоб діти були щасливими... Але найщасливіша хвилина буває тоді, коли ти зробив комусь добро таємно, так, щоб він не знав, хто це йому зробив. А коли це зробити перед Новим роком, то весь наступний рік буде для тебе щасливим... Але, я бачу, щось тебе бентежить, непокоїть... Що таке?

Я зітхнув і махнув рукою:

– Та!.. Ромка, мій друг, чекає у скверику на чарівні окуляри... А вони знову мені попалися.

– А нащо йому чарівні окуляри? – спитав Дід Мороз.

– Він мусить крізь них побачити мене і визволити... Бо хтось же замкнув двері підвалу. Він і вас тоді визволить...

– А він хороший хлопець?

– Лідер нашого класу. Хіба лідери бувають поганими хлопцями?

– Ну, тоді треба йому допомогти! – усміхнувся Дід Мороз. І враз я побачив, що окуляри з носа Діда Мороза зникли... І тут зазвучала гарна музика і все попливло в мене перед очима... Скільки це тривало, я не пам'ятаю. Та раптом я почув голос Ромки, що кликав мене:

– Васю! Їжачку!.. Васю!..

Я кинувся до сходів і побачив у розчинених дверях підвалу Ромку. Він збіг до мене униз:

– О! Ти таки тут!.. От здорово!.. А я стояв у скверику, і раптом у мене на носі опинилися окуляри... І я побачив тебе в підвалі. І ще якогось Діда Мороза побачив.

– Ходімо, я тебе з ним познайомлю! Він з тринадцятої квартири! – вигукнув я.

Ми завернули за ріг у коридор підвалу... Двері комірчини тринадцятої квартири були замкнені. І на них висів великий золотавий замок.

– Тю! А де ж той Дід Мороз?! – здивовано спитав Ромка.

– І він же ніяк не міг прослизнути повз нас. А іншого виходу з підвалу нема, – сказав я.

– Не інакше, як у нас у тринадцятій квартирі оселився чарівник, – сказав Ромка.

Я розповів Ромці все про дивного Діда Мороза, про чарівний годинник з Ковалями Щастя, про хвилинки-щастинки-золотинки і про те, які хвилини бувають найщасливішими, особливо перед Новим роком...

– А що?! – вигукнув Ромка. – Давай для інтересу зробимо комусь несподіване таємне добро!

Ми думали-думали і придумали – засунули у рюкзак нашої першої красуні Ритки Скрипаль дві цукерищі «Гулівер» – від кожного по цукерищі. Вона ж так любить солодке!.. А ще засунули у рюкзак Льоні Кучеренку дві пачечки чипсів. Він їх теж страшенно любить, але нечасто може собі купити, позаяк батьки його не дуже круті, прямо скажемо.

Після отих чипсів Ромка сказав:

– Ти знаєш, а воно таки приємно – робить добро таємно!.. Ха-ха! Навіть у риму вийшло!..

Того ж дня ми намагалися законтактувати (або, як каже моя бабуся, «закомпанірувати») з дядечком з тринадцятої квартири. Але сусіди нам сказали, що він уже три дні перебуває в закордонному відрядженні у Сполучених Штатах Америки.

Хто ж тоді був у підвалі?

Дивина та й годі!

ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА
Двірничка-чарівничка.

– Слухай, їжачку, – сказав якось Ромка. – Ми з тобою двоє дурнів! Йолопи ми з тобою!

– Чого це?! – пхикнув я. – Я себе дурнем не вважаю. І йолопом теж. І тебе не вважаю.

– А я вважаю! І себе, і тебе!

– На якій це підставі? – поцікавився я.

– На тій підставі, що тричі вже скористалися з чарівних окулярів і жодного разу не спробували затримати їх у себе!

– А як ми могли це зробити, коли вони весь час зникають?

– Ну, хоча б попросити! У того ж таки Діда Мороза! Або у тієї артистки Маргарити Степанівни! Вона ж добра. Шоколадки нам дала...

– Ну, ми ж їх шукали після того, але не знайшли, – зітхнув я.

– Погано шукали!.. Ти уявляєш, які можливості в нас були б, якби ми мали чарівні окуляри!

– Які?

Ромка глянув на мене, як на хворого:

– Чи ти придурюєшся, чи справді лопух?.. Чарівні окуляри ж все-таки!.. Все бачать!.. Ми ж можемо у супер-лото такий джек-пот зірвати! Мільйон, а то й більше!

– Ну, це ж... це ж нечесно!

– Та ну тебе! Мораліст знайшовся! Папа Римський!.. – Ромка почухав потилицю. – А... а скарб шукати – це ж чесно.

– Ну... чесно, – змушений був погодитись я.

– А ще... ми могли б злодіїв ловити. Це вже супер-чесно!

– Але як же дістати ті окуляри?

– Попросити гарненько! Попросити! Кажу ж, вона добра, та артистка!

– Ну, де ж її шукати?! Де?! Ми ж майже всі подвір'я у районі обійшли!

– Сам же кажеш «майже»! А треба обійти всі-всі подвір'я! Заради чарівних окулярів я на все готовий!

Треба віддати Ромці належне – хлопець він упертий, настирливий. І самолюбний. Відступати не любить. Що й казати – справжній лідер...

І ми пішли на пошуки.

– Ти, головне, не гарячкуй! Не поспішай! – говорив Ромка кожного разу, коли ми виходили з чергового подвір'я, не знайшовши того, що шукали.

– А я й не гарячкую! – казав я, все менше вірячи, що ми знайдемо Маргариту Степанівну. Ми вже обійшли дванадцять подвір'їв і зайшли у тринадцяте.

– Ой, їжачку, оно ті двері візерунчасті! – раптом вигукнув Ромка. І справді, у тринадцятому подвір'ї ми натрапили на знайомі візерунчасті двері Маргарити Степанівни.

– Дзвони! – сказав Ромка.

– А чого я?!

– Бо ти їй більше сподобався. І руку вона тобі, а не мені на плече поклала, як ми її додому вели. І чарівні окуляри тобі, а не мені на ніс потрапили. Дзвони!

Я натиснув на кнопку дзвоника. Та всередині не задзвонило. Я ще раз натиснув, з усієї сили – ні звуку...

– Давай стукай! Мабуть, дзвоник не працює, – сказав Ромка.

Я постукав. Спершу обережно, потім дужче. Ромка теж забарабанив у двері.

І раптом позад нас почулося:

– А чого це ви двері ламаєте?!

Ми рвучко обернулися.

Позад нас з мітлою в руках стояла тітонька (певно, двірничка) – у нейлоновій синій куртці, у картатій хустці й у темних сонцезахисних окулярах.

– Що вам тут треба?! – суворо спитала тітонька.

– А... а ми до Маргарити Степанівни... – розгублено пробелькотів Ромка.

– До якої ще Маргарити Степанівни? – так само суворо спитала двірничка.

– До... до артистки! – тоненьким, не своїм голосом пискнув я.

– Пенсіонерки! Що у Театрі юного глядача працювала! бадьоріше докинув Ромка.

– А-а... До артистки... Що за квартиру не платить... Заборгувала Бог зна скільки! За електрику, за гарячу воду вперто не платить!.. Нема її. Ховається десь. Нікому не відчиняє. Я їй візовки ніяк не вручу. А нащо вона вам? Ви що – її родичі?

Ми з Ромкою перезирнулися.

– Н-ні... Н-не родичі! – сказав Ромка.

– Ми... ми її колишні глядачі, – промимрив я.

– Тільки не брешіть!.. Її колишні глядачі давно повиростали!.. Хто бізнесменом став, хто депутатом... а хто й злодієм – у тюрмі сидить. Що вам від неї треба, панове?

Оте «панове» мене насторожило. «Ой, здається, це вона – Маргарита Степанівна! П'єсу грає!» – майнула думка. Я глянув на Ромку – по-моєму, він теж про це подумав.

– Ми... хотіли подякувати за шоколадки, – сказав Ромка.

– Неправда! Неправда! – вигукнула двірничка. – Ану подивіться мені в очі!

– Так... так у вас же ж темні окуляри! – сказав Ромка.

– О! Вас цікавлять окуляри! – вигукнула двірничка. Ми з Ромкою перезирнулися, – авжеж, схоже, що це вона.

– Маргарито Степанівно, це ж ви?! – спитав Ромка, пильно вдивляючись у неї.

І раптом двірничка войовничо змахнула мітлою і заспівала:

– Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!

Ядвіга Станіславівна Ягодська!

Ядвіга я! Скорочено – Яга!

Ніс гачкуватий, костяна нога...

Сусіди кажуть: я – Баба Яга!

Вдень мітлою підмітаю,

А вночі на ній літаю...

Неправда це! Неправда це! Ага!

Не Баба я, не Баба я Яга!

Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!

Ну, може, трохи-трохи чарівничка

Ядвіга Станіславівна Ягодська!..

– Маргарито Степанівно, ну це ж ви! – вигукнув Ромка.

– Ви ж і тоді співали! – підхопив я. – Ви дуже переконливо зіграли роль Ядвіги Станіславівни.

– Ох, не дратуйте мене! – розсердилася Ядвіга Станіславівна. – Ніяка я не артистка! І не подякувати ви прийшли за шоколадки, а по чарівні окуляри прийшли!.. Як скажете правду, може, я вам допоможу.

Ми з Ромкою знову перезирнулися, – може, й справді, у цьому дворі живе не одна, а дві чарівниці...

– Ну... ну, правда, – зітхнув Ромка.

– А як ви можете нам допомогти? – спитав я.

– Чарівні окуляри подарую! Кожному!

У мене аж дух перехопило:

– Серйозно?!

– Я ж сказала – чарівничка я! Ходімте!

– Куди? – прохопився Ромка.

– Не закудикуй!

І двірничка-чарівничка повела нас у підвал, трохи схожий на підвал нашого будинку. Тільки там не було комірчин для мешканців. Вона завела нас у якусь невелику кімнату, зовсім порожню – тільки в кутку стояли відро і швабра. Двірничка нахилилася, дістала з відра дві пари окулярів і простягнула нам:

– Будь ласка!

– А чого вони темні? – здивовано спитав Ромка.

– А хто сказав, що чарівні окуляри мусять бути світлими? – здвигнула плечима Ядвіга Станіславівна.

– Ну... раніше ж були світлими, – сказав я.

– То було раніше, а це тепер!.. Або беріть, або йдіть звідси! – сердито мовила двірничка.

Ми взяли окуляри і надягли. І враз перед очима стало темно, як у горобину ніч.

– Їжачку! Ти щось бачиш? – спитав Ромка.

– Нічогісінько! А ти? – спитав я.

– І я! Абсолютно! – сказав Ромка.

– Ото, щоб не були такими розумними! – почувся голос Ядвіги Станіславівни. – Посидьте у темряві й подумайте над своєю поведінкою! Гуд бай! Ха-ха-ха!

Сміх двірнички-чарівнички почав віддалятися і вщух – видно, вона пішла з підвалу.

Я спробував зняти чорні окуляри, але вони наче приросли до перенісся й до вух.

– Ой, їжачку! Я не можу зняти окуляри! – вигукнув Ромка.

– І я! – сказав я. – Давай навпомацки вибиратися з підвалу!

– Давай! – сказав Ромка. І через якусь хвилину мовив:

– Слухай, я не можу намацати дверей!

– І я!

– Давай мацати стіни – я ліворуч, ти праворуч! – сказав Ромка.

Ми розійшлися, мацаючи стіни. І незабаром зіштовхнулися...

– Тю! – сказав я. – Де ж двері?! Дверей нема! Куди вони поділися?!

– Цить! – раптом тихо сказав Ромка. – Я чую за стіною якісь голоси!

Я затамував подих і прислухався. Але не почув нічого – якесь нерозбірливе харамаркання.

– Ти щось чуєш? – пошепки спитав я Ромку.

– Ага!.. Це якісь злодії! Вони кажуть, що збираються «замочити» щасливчика, що зірвав джек-пот у супер-лото! І одібрати гроші! – гарячково зашепотів Ромка. – Ой! Вони почули наші голоси і наміряються йти сюди!

У мене похололо в животі.

– Не бійся! Дверей же нема. Як вони зайдуть? – намагався заспокоїти мене Ромка. Я зітхнув:

– Ех, Ромко! Даремно ти зазіхнув на чарівні окуляри, захотів їх приватизувати!.. От нас двірничка-чарівничка й покарала!..

– Я вже й сам про це подумав! – теж зітхнув Ромка. – Якби я знав! Каюсь!

І тільки Ромка сказав оте «каюсь!», як все закрутилося, закрутилося, закрутилося і ми опинилися у скверику, звідки почали пошуки Маргарити Степанівни. Ніяких темних окулярів на нас не було.

– Ху-у! Слава Богу! – полегшено зітхнув Ромка. – Ну й пригода!

Ми вирішили більше не спокушати долю і не робити спроб заволодіти чарівними окулярами.

Але доля сама вирішила продовжити наші контакти з чарівними окулярами. Та про це в наступній, п'ятій, пригоді.

ПРИГОДА П'ЯТА
Суд у цирку.

У нашому класі з'явився новачок – Рудик Руденко. Важко було знайти когось, чиє ім'я і прізвище так би його характеризували. Рудик Руденко був рудий, як жар, ще рудіший за мене, бо такого веснянкуватого я ще ніколи не бачив. І обличчя, і шия, і руки – все було у рудому ластовинні.

Ромка як побачив Рудика – аж присів від захвату. До того ж Рудик був ще й в окулярах. І це робило його ще кумеднішим.

– Оце персонаж! Ха-ха-ха! – зареготав Ромка. – Ти, їжачку, тепер сиди й не висовуйся. Ти порівняно з ним блідий блондин... Я таких рудих і в цирку не бачив. Ха-ха-ха!..

Дивно, але, крім мене й Ромки, на рудого новачка не звернув уваги ніхто – наче його й не було... Я, звичайно, поставився до Рудика із співчуттям – сам же рудий... А от Ромка розперезався, як ніколи. Він пританцьовував і виспівував:

– Дід рудий, баба руда! Тато рудий, мама руда!..

Я намагався його вгамувати:

– Перестань, Ромко! Перестань!

Але він не вгавав:

– Одчепись! Я ж не на тебе! Ти мій друг. А з іншого я можу собі дозволити посміятися. Що ж, мені вже взагалі заборонено сміятися? Позбавляєш мене прав людини! Подам на тебе в Міжнародний суд!

До речі, Рудик, здається, не ображався на Ромку. Він тільки мовчки і якось загадково усміхався. І раз у раз махав рукою: мовляв, хай собі глузує, мені байдуже!.. Чим більше я дивився на рудого новачка, тим більше він мені когось нагадував, а кого – не міг збагнути. І в усмішці його було щось таке, наче він про нас з Ромкою щось знає, але не хоче сказати... На перерві новачок кудись зник, залишивши на парті свої окуляри. І коли ми наблизилися, то побачили, що на парті лежать дві пари однаковісіньких окулярів. Ми з Ромкою здивовано перезирнулися, і наші руки самі потяглися до тих окулярів. Ми начепили їх одночасно, в одну й ту ж мить...

– Ой, їжачку! Куди ми потрапили?! – вигукнув Ромка.

– Не знаю! – вигукнув я. Бо й справді, ми раптом потрапили на вулицю якогось дивного міста. Тротуаром повз нас ішли перехожі. І всі вони були руді – геть-чисто всі. З якогось підворіття вибіг собака – яскраво-рудий. На підвіконні сиділа кицька – теж яскраво-руда. Але це ще було начебто нормально. Та от на дереві закаркали ворони – теж яскраво-руді. Це було щось неймовірне.

І раптом до нас підійшов наш новачок Рудик Руденко. Тобто не зовсім Рудик, бо це був дорослий дядечко, але абсолютно схожий на Рудика – наче хлопець вмить виріс і став дорослим.

– Здрастуйте, панове! Вітаю вас у чарівному місті Рудограді! Як вам у нас подобається? – сказав Руденко.

– Ні-нічого... Тільки трохи дивно, – сказав я.

– А вам, пане Романе? – звернувся до Ромки Руденко.

– Н-не з-знаю... – знизав плечима Ромка.

– Правильно! Бо вас чекає покарання. За те, що ви дражнили рудих.

– Яке по-покарання? – розгубився Ромка.

– Яке призначить суд.

– Я-який суд?

– Верховний суд Рудих. А до цього доведеться побути в ув'язненні.

І раптом Ромку наче засмоктало якимсь могутнім пилососом – він почав задкувати, задкувати, безсило розмахуючи руками, і зник за рогом.

– Куди... куди ви його запроторили?! – вигукнув я.

– Я ж сказав – до суду мусить побути в ув'язненні, – спокійно мовив Руденко. – Всі, хто ображає рудих, мусять бути покарані. Він і тебе ж, мабуть, дражнив?

– Колись! Але тепер ми друзі... А коли відбудеться суд?

– Може, завтра. А може, й зараз... Як вирішить дирекція цирку.

– Якого цирку?! – здивувався я.

– А в нас суд відбувається в цирку, під час циркової вистави. І судять винного глядачі. У нас найдемократичніший у світі суд.

– А до чого Ромку можуть засудити?

– Не знаю. Зважаючи на серйозність провини.

– От же, їй-богу! – зітхнув я.

– Ну, не переживай! Не переживай! Ми, руді, не-жорстокі, немстиві... Але провчити треба!

– А не можна пришвидшити цей суд? Ми сьогодні в кіно збиралися, на «Володаря кілець». За Толкієном...

– Ну, я спробую зателефонувати, – сказав Руденко, витяг з кишені мобільник і набрав номер. – Алло! Цирк?.. Це Рудольфо!.. Я щойно надіслав до вас одного брюнета, Ромку Черняка. Чи можна суд над ним пришвидшити?.. Що?.. Дякую! Дякую! Зараз будемо!.. От бачиш, наше прохання задоволено. Суд відбудеться зараз. Твій Ромка вже у лев'ячій клітці.

– У лев'ячій клітці?! Так це ж небезпечно!

– Не бійся! Леви у нас дресировані. До того ж, вони руді, як і ми всі. А я ж сказав – всі руді добрі. Ходімо!

І ми пішли містом. Всі зустрічні привітно віталися з Руденком. Обганяючи нас, пробігла зграя рудих хлопчиків і дівчаток.

– У цирк поспішають! Судді! – усміхнувся Руденко. Незабаром ми підійшли до величезного палацу, що височів посеред просторої площі. На фасаді здоровенницькими літерами було написано: ЦИРК. Звідусюди до цирку поспішала руда дітлашня у супроводі рудих дідусів та бабусь, тат і мам. Біля входу юрмилося чимало людей. Але всі розступилися, даючи нам дорогу. Майже всі місця були зайняті, але в центрі першого ряду лишалося два вільних місця. Ми пройшли туди й сіли. Минуло кілька хвилин, продзвенів третій дзвінок, верхнє світло погасло; прожектори освітили арену. Заграла музика...

– Пробач, Васю, мушу йти на арену, – сказав Руденко.

– А ви що – працюєте в цирку? – здивовано спитав я.

– Авжеж! Я – клоун-фокусник Рудольфо! – сказав він, скинув піджак, під яким виявився барвистий клоунський одяг, перескочив через бар'єр на арену і змахнув руками, вітаючи публіку. Всі зааплодували.

Гучним цирковим голосом Рудольфо виголосив:

– Джентельмени! Діти! Дами!

Першим номером програми

Будемо судити тих,

Хто насмілився дражнити нас,

Рудих!

Музика заграла марш. І враз згори, з-під темного купола цирку, на освітлену арену опустилася величезна клітка, в якій в одному кутку сидів здоровенницький лев з яскраво-рудою гривою, а в другому кутку навпочіпки зіщулився мій нещасний, переляканий Ромка. Лев сердито гарчав, позираючи на Ромку, і гатив хвостом по підлозі клітки. Мені навіть здалося, що я чую, як цокотять у Ромки з переляку зуби...

– То що будемо робити, Левко Африкановичу?! – звернувся до лева Рудольфо.

Наче відповідаючи, лев тричі прогарчав.

– Ага! Ясно! Левко Африканович каже, що цього брюнета треба зробити лисим. Що ж – справедливо!.. Айн! Цвай! Драй!.. – Рудольфо змахнув паличкою, яка невідомо як з'явилася в його руках, і чорне волосся зникло з Ромчиної голови. Ромка став лисий, як коліно. Мій друг схопився обома руками за лису голову і кумедно роззявив рота... Публіка зареготала і заплескала в долоні. Ромка скривився і... заплакав.

– Не плач, голубе! – співчутливо сказав Рудольфо. – Авжеж, лисим бути погано. Ми тобі зараз повернемо волосся!.. Айн! Цвай! Драй!..

Рудольфо знову змахнув паличкою, і з лисої Ромчиної голови почало рости волосся... Але не чорне, а... яскраво-руде!.. Воно росло дуже швидко, і незабаром на Ромчині плечі вже спадала густа яскраво-руда лев'яча грива... Публіка знову засміялася і зааплодувала.

– Не треба! Не треба!.. Я... я більше не буду!.. – відчайдушно закричав Ромка.

Я не міг далі дивитися на Ромчині страждання і вигукнув:

– Припиніть! Припиніть! Він же кається! Він більше не буде!

– Ну що ж! – сказав Рудольфо. – На перший раз прощаємо! Але попереджаємо – як буде він дражнитися, все може повторитися!.. Айн! Цвай! Драй!

Рудольфо змахнув паличкою, все закрутилося, закрутилося і... ми з Ромкою знову опинилися в класі біля парти, де сидів новачок. Ми були без окулярів. Ромка обома руками тримався за свою чорну чуприну, все ще не вірячи, що в нього вже нема лев'ячої гриви.

– Ху-у! – важко перевів він подих. – Ну й приго-о-да!

– Ото не треба було дражнитися! Я ж тебе попереджав! – сказав я.

– Де ж хоч той новачок? Я вибачусь перед ним. Ми кинулись шукати Рудика. Але його ніде не було.

– Слухай, – спитав Ромка в Ритки Скрипаль. – Ти не бачила новачка, Рудика Руденка?

Ритка здивовано глянула на нас:

– Якого новачка?! Ніякого новачка в нас в класі нема!..

Ми з Ромкою перезирнулися.

– Та... та то я пожартував! – сказав Ромка.

– Дурні у вас жарти! – пхикнула Ритка і повернулася до нас спиною.

Надзвичайна все-таки штука – ті чарівні окуляри!..