Текст книги "Чарiвнi окуляри"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

ПРИГОДА ДВАНАДЦЯТА
Чарівник Часомір та чаклун Зловред Поганський.

Після того як ми з Ромкою познайомилися з Козачком Ґулькою, ми тільки про нього й говорили.

– От класний Козачок Ґулька! – казав Ромка. – А коник-поник Літайко який!

– А пернач-ґулінабивач! – підкидав я.

– Треба щось таке цікавеньке придумати, щоб знову з ним зустрітися. Цікаве й добродійне! Так, як він і казав! Що б його таке придумати? – чухав потилицю Ромка.

– Не знаю, – зітхав я. – Якби знав, давно б тобі сказав. Ех, Ромко-Ромко! – знову зітхнув я. – Є в мене гріх на душі. Я тобі про нього ніколи нічого не говорив. Але й досі каюся!

– Який гріх? – спитав Ромка. – Вкрав щось? Чи вікно розбив?

– Гірше!.. Було це ще до того, як ми з тобою подружилися. Півтора роки тому.

– Ну, давай-давай! Кайся! – усміхнувся Ромка.

– Було це влітку в селі, коли я поїхав, як завжди, до дідуся й бабусі відпочивати. Тато саме купив мені футбольний м'яч, щоб я з хлопцями на вигоні грав... Першого ж дня пішов я на вигін. А там – жодного хлопця. Як потім з'ясувалося, у сільмаг привезли морозиво, і хлопці побігли туди. Ну, ганяю я сам того м'яча, тренуюсь, індивідуальну майстерність відточую. Одбив м'яч далеченько. Аж тут раптом з'явився незнайомий хлопець. Ну, може, трохи старшенький за мене. Вхопив м'яча в руки. Я подумав – забрати хоче, кричу: «Оддай!» А він мовчить, тільки усміхається. Кинув м'яч на землю, почав підбивати ногою. Я до нього, намагаюся забрати м'яча, а він весь час обводить мене, не дає забрати. «Оддай! – кричу. – Оддай, дурень!» А він знову – ні слова!.. Це мене ще більше роздратувало. «Оддай, – кричу. – Пришелепкуватий! Ідіот! Ненормальний!» І знову він – ні слова у відповідь... Нарешті він кинув м'яча, повернувся й пішов, так мені нічого й не сказавши... А потім я дізнався, що він глухонімий. І, до речі, казали, добрий, хороший хлопчик. Приїхав з батьками до родичів. Попрощатися. На Північ переїжджали вони. Хотів зі мною погратися, а я бач...

– Тю! – пхикнув Ромка. – І це весь гріх?.. Подумаєш!..

– Еге! «Подумаєш»! У мене й досі перед очима його тремтлива усмішка...

– Тремтлива? – не зрозумів Ромка.

– Коли він усміхався, губи в нього тремтіли, – пояснив я.

– Дуже ти, їжачку, вразливий, «впічатлітельний»! – сказав Ромка.

– Нічого ти, Ромко, не розумієш! – зітхнув я. – Якби можна було назад у минуле повернутися, я б зовсім по-іншому себе повів...

– Думаєш, Козачок Ґулька може тобі допомогти в цьому? – примружився Ромка. – Викинь з голови!.. Козачок Ґулька тільки ґулі набивати може... Ой! Ой!

Ромка схопився за лоба. І одразу почувся голос невидимого Козачка Ґульки:

– Ото щоб не казав дурниць!.. Я не лише ґулі набиваю, а й усім, як можу, допомагаю... Я все чув, Васю, що ти казав про свої переживання. Біжи бери свої чарівні окуляри! А ти, Ромко, йди гуляй! Ця пригода не для тебе!

– Вибачай, Ромко! Сам винен. Було б не говорити того, що ти говорив.

– Та він же невразливий, «невпічатлітельний»! – мовив Козачок Ґулька.

– Ні-ні! – вигукнув я. – Він гарний хлопець! Тільки напускає на себе, щоб здаватися крутішим, мужнішим.

– Давай-давай, біжи по окуляри!.. А ти, Ромко, не думай... Справжні козаки були не лише мужніми, а й добрими, чуйними, людяними! – мовив Козачок Ґулька.

Я побіг по окуляри. А тоді, повернувшись, глянув на Ромку – такий він був зажурений і нещасний, що мені аж у серце кольнуло.

– Чого, Васю, задумався? – спитав Козачок Ґулька.

– Може, все-таки й Ромку візьмемо? Га? – прохально мовив я. – Хай би й він...

– Молодець, Васю! Я й думав, що ти так скажеш. Справді, добрий, чуйний ти хлопець!.. Давай візьмемо й Ромку!

І враз я відчув, що в руці в мене вже не одна, а дві пари окулярів. По одному скельцю у кожних, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно ті окуляри і одразу побачили Козачка Ґульку на блакитному конику Літайку. Сіли ми на коника і тієї ж миті злетіли в небо.

– У Потойбіччя летимо! – сказав Козачок Ґулька. І знову, як і того разу, з шаленою швидкістю помчали ми небом. І знову бахнуло так, як бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар'єр. І знову ясна небесна блакить стала темно-синьою, знову під нами з'явилися сині дерева, сині будинки, синя трава... Ми прибули у Синє Потойбіччя і опустилися біля синього будиночка з високою трикутною вежею, на якій були великі годинники – по одному на кожному боці. І показували ті годинники різний час.

– Тут живе чарівник-годинникар Мить Митьович Часомір, – пояснив Козачок Ґулька. – Один годинник на вежі показує час теперішній, другий – час минулий, третій – час майбутній. Цей чарівник і може допомогти тобі, Васю, повернутися у минуле. Правда, тільки для доброго діла. Але попереджаю тебе, Васю, за повернення у минуле доведеться заплатити. За кожну хвилину днем майбутнього життя.

– Ого! – сказав Ромка.

– І якщо ти зробиш щось погане, повернутися вже не зможеш. Так у минулому й залишишся.

– Нічого поганого я не робитиму. Я згоден!

– Десяти хвилин тобі вистачить? – спитав Козачок Ґулька.

– А якщо не вистачить, можна буде продовжити? – спитав я.

– Можна. Тільки кожна продовжена хвилина буде коштувати двох днів майбутнього життя.

Ромка вже зробив рота бубликом, щоб сказати своє «ого!», але я вигукнув:

– Згоден!

– Ну, тоді я кличу Митя Митьовича, – і Козачок Ґулька піпікнув кілька разів так, як піпікають по радіо, коли сповіщають точний час. І з будиночка вийшов синій чоловічок з фіолетовими очима, у яких бігали жовтенькі бісики, наче секундні стрілки, – в лівому в один бік, у правому в другий. Чоловічок був кругловидий, з довгеньким гострим носиком, який весь час теж крутився то в один бік, то в протилежний. Козачок знову почав піпікати, як сигнали точного часу. Чарівник Часомір теж щось пропіпікав. Козачок Ґулька пояснив нам:

– Мить Митьович нашої посейбічної мови не знає, тому я переказав йому по-потойбічному твоє, Васю, прохання. І він запрошує тебе.

Чарівник зробив церемонний запрошувальний жест, і я пішов за ним у будиночок. І одразу наче потрапив у механізм чудернацького годинника. На всіх стінах, на стелі крутилися врізнобіч фіолетові, з жовтими зубчиками коліщатка. Мить Митьович підвів мене до великого коліщатка і жестом показав, щоб я схопився за нього. Я схопився – і враз злетів угору, у трикутну вежу до одного з годинників, що, певне, показував минулий час. І полетів у синю безодню. І за мить опинився на вигоні з отим своїм новеньким футбольним м'ячем саме у той момент, коли глухонімий хлопчик схопив м'яча. Слова: «Віддай, дурень!» – вже от-от мали зірватися у мене з язика, але я прикусив його. Привітно усміхнувся хлопчику. Тоді швиденько скинув кеди, поставив їх обабіч, позначивши футбольні ворота, став посередині, пригнувся, як воротар, і махнув хлопчику, щоб він бив мені пенальті. Хлопчик радісно усміхнувся мені у відповідь і вдарив по м'ячу. Я гепнувся на пузо, пропускаючи одинадцятиметровий. Хлопчик радісно підніс догори руки, як це роблять футболісти, коли заб'ють гол. Я показав йому відстовбурчений великий палець – молодець, мовляв! А тоді він став на ворота і я бив йому пенальті. І він ловко ловив м'яч. І знову я підносив догори великий палець. Хвилини летіли за хвилинами. Я не помічав часу. Яка то радість – мати можливість спокутувати свою провину!.. Нарешті хлопчик показав на свою ліву руку, на те місце, де носять годинник, – мовляв, йому час іти. Глянув на мене вдячно, помахав вітально рукою і побіг... І в цю мить запіпікало, як по радіо. Закрутилося-закрутилося – і я опинився у будиночку чарівника Часоміра. Мить Митьович схвально поплескав мене по плечу, і ми вийшли з чарівного будиночка до Ромки і Козачка Ґульки. Мить Митьович пропіпікав щось Козачкові.

– Мить Митьович каже, – звернувся до мене Козачок Гулька, – що ти йому сподобався, він з тебе плати не візьме, ти побував у минулому, так би мовити, безкоштовно. Всі твої майбутні дні залишаться при тобі.

Я вдячно закивав головою чарівникові. Він привітно усміхнувся мені і зник у будиночку.

– А тепер, Ромко, я познайомлю тебе з чаклуном, який змушує тебе думати й робити не по-доброму, – сказав Козачок Ґулька. І Ми знову посідали на коника Літайка і подалися далі. Аж от Літайко опустився біля страхітливого чорного палацу, з даху якого на двері спускалися звиваючись страхітливі потворні змії з зеленими очима і вогнедишними пащами.

– Це палац лихого чаклуна Зловреда Поганського-Хуліганського. А от і він сам!

З палацу вискочив синій дід з зеленою бородою і зеленими, як у потвор, очима. Чаклун пронизливо подивився на нас і раптом кинувся до Ромки й почав його обіймати й цілувати, радісно піпікаючи. Не встиг я і оком зморгнути, як він схопив Ромку в обійми і зник разом з ним у палаці.

– От бачиш, Васю, Зловред Поганський одразу помітив, кого він може зачаклувати й зробити своїм агентом. Будемо зараз Ромку виручати! – І Козачок Ґулька кинувся до дверей і почав гамселити потвор своїм срібним перначем. Потвори пронизливо заверещали. З палацу одразу вискочив чаклун. Козачок Ґулька і його вцідив по голові. Чаклун поточився і впав. І в цю мить з палацу вискочив Ромка, блідий і переляканий.

– Тікаймо швидше, поки чаклун не прочумався!

Ромка скочив на коника Літайка, і ми чимдуж помчали геть.

– Ху-у!.. – важко дихаючи, промовив Ромка. – Спасибі, що врятували!.. Він на мене дмухнув, чимось одурманив і примушував підписати якийсь чорний папірець.

– Якби ти підписав той папірець, був би зачаклований, став би карним злочинцем, потрапив би у лабета злодіїв і хуліганів, – сказав Козачок Ґулька.

І ми знову помчали з шаленою швидкістю у синє небо. І знову бабахнуло, коли ми перетнули кордон Потойбіччя і опинилися у ясному небі. Кілька хвилин – і ми вже в нашому дворі. Ми з Ромкою злізли з коника Літайка і, прощаючись, по черзі потиснули руку Козачкові Ґульці.

– Ну, до побачення! До наступної пригоди! – сказав Козачок Ґулька. – Мені з вами цікаво.

– А нам з тобою ще більше! – сказав Ромка.

І Козачок Ґулька та його коник Літайко одразу зникли – зробилися невидимими. А в руках у мене опинилася одна пара окулярів – з двома скельцями. На душі в мене було так легко, що я спокутував свою провину перед глухонімим хлопчиком. Та й Ромка був задоволений, що вирвався з обіймів чаклуна Зловреда Поганського.

ПРИГОДА ТРИНАДЦЯТА
Викрадення.

Як ви вже, мабуть, помітили, мій друг Ромка – хлопець дуже запальний і нетерплячий.

– Якщо комусь сказати, що в нас є чарівні окуляри, що ми знайомі з незвичайним Козачком Ґулькою і що ми спокійнісінько собі сидимо і нічого не робимо, не контактуємо з тим Козачком, з нас, з дурнів, голосно сміялися б! – кип'ятився Ромка.

– Але ж ти знаєш, Маргарита Степанівна попереджала – чарівними окулярами можна користуватися лише в крайньому разі, коли без них обійтися просто неможливо. А без чарівних окулярів ми Козачка Гульку не побачимо, – намагався заспокоїти я Ромку.

– То вважай, що в мене саме такий крайній раз – я хочу показати Козачкові нову комп'ютерну гру «Контрстрайк». Я певен, що Ґулька не лише не грав, а й в очі не бачив ніколи комп'ютера. І це свинство з нашого боку, маючи чарівні окуляри, не викликати Ґульку й не показати йому комп'ютер!

Ця розмова відбувалася на вулиці, коли ми поверталися після уроків додому. І раптом позад нас почувся дзвінкий голос:

– Хлопці, а про що це ви говорите? Про які чарівні окуляри, про якого Козачка Ґульку?!

Ми з Ромкою так і поприсідали від несподіванки. Рвучко обернулися і побачили Ритку Скрипаль, першу красуню нашого класу, в яку ми з Ромкою обидва були трохи закохані, але яка була дуже горда і не звертала на нас уваги. Виявляється, Ритка йшла за нами і чула нашу розмову. Ми втратили пильність і говорили занадто голосно.

– Чого це ви роти пороззявляли? – усміхнулася Ритка. – Так що це за чарівні окуляри і Козачок Ґулька?

Ми з Ромкою безпорадно перезирнулися.

– Та що ти вигадала?! – першим отямився Ромка. – Які чарівні окуляри?! Який Козачок Ґулька?!

– Ага-ага! – підтакнув я.

– Та що мені – позакладало?! Я ж усе чула! – вигукнула Ритка.

Ми з Ромкою перезирнулися.

– А-а... То я... то я переказував їжачкові нову комп'ютерну гру.

– Ага-ага! – знову підтакнув я.

– Думаєте, я дурна? – пхикнула Ритка. – Ви просто не хочете мені говорити! Ну й не треба!..

– Ну, які можуть бути чарівні окуляри? Який чарівничок Гулька?.. У наш час це ж просто нереально! – вигукнув Ромка. – Фантастика!.. Інша справа – Інтернет, комп'ютер... Досягнення сучасної науки!

– Ай! – махнула Ритка рукою. – Колись і комп'ютер був фантастикою! – Ритка зітхнула. – А мені так потрібні були б чарівні окуляри!..

– Для чого? – спитав я.

– У мене сестричка двоюрідна, Любочка... сліпа... їй і операцію робили у Центрі мікрохірургії ока – нічого не допомагає...

Ми з Ромкою знову перезирнулися. Завжди самовпевнена, горда і зверхня, Ритка виглядала зараз безпорадною і нещасною. Мені стало її так жаль!.. Але Ромка поспішив сказати:

– Та нема ж у нас чарівних окулярів! Нема!.. Звідки б вони могли узятися?! Що ми – чаклуни, чи що?.. Якби ми мали чарівні окуляри, хіба б у нас були проблеми з помилками у диктантах? Все б підгледіли! Ха-ха!

Ромка говорив так переконливо, що я б і сам повірив.

– Що ж... вибачайте, панове! – Ритка знову стала гордою і зверхньою. Пхикнула і побігла від нас. Я зітхнув і знизав плечима. Ромка пильно глянув на мене:

– Ти що, Їжачку, може, хочеш віддати їй чарівні окуляри?!

– Ні!.. Але... – я знову знизав плечима.

– Що – «але»? Що – «але»?.. Ой, Їжачку, я бачу, ти вже готовий віддати Ритці чарівні окуляри... А може, вона вигадала все про сліпу сестричку Любочку, щоб заволодіти чарівними окулярами?

– Та ні, не думаю! У неї був такий вигляд!..

– Ой! – махнув Ромка рукою. – Ті дівчата – такі артистки, можуть зробити будь-який вигляд! І взагалі це ж наша спільна таємниця... Маргарита Степанівна нам обом же дала чарівні окуляри, і я не винен, що свої втратив. Так склалося, ти ж знаєш. І взагалі у світі стільки сліпих!.. Слухай, їжачку, хай окуляри краще будуть у мене. Я-то їх точно нікому не віддам. Давай їх сюди!..

У мене майнула думка, що це навіть краще – хай долю окулярів вирішує Ромка.

– Тільки ти ж, Ромко, не легковаж, – сказав я. – А то пропадуть нізащо...

– Не хвилюйся! Не пропадуть! Що я – не розумію? Давай! Давай!

Я дістав із споду рюкзачка чарівні окуляри, віддав Ромці, і він поклав їх у свій рюкзачок. Настрій у мене одразу чогось зіпсувався.

У той день я ходив з мамою купувати мені нову куртку – стара зовсім подерлася. Ходили-ходили, вибирали-вибирали, поки нарешті знайшли – і за ціною підходящу, і непогану. Повернулися додому аж надвечір, і тут мене чекала страшна несподіванка: Ромчина мама прибігла до нас схвильована – розпитувати мене, чи не знаю я, де Ромка. Коли вона прийшла додому, то побачила, що комп'ютер включений, а Ромки нема. І верхнього одягу його нема. І склянка соку апельсинового недопита. А Ромка сік завжди допивав. Отже, він зник раптово, дуже поспішав. Я згадав Ромчині слова, що він хотів показати комп'ютер Козачкові Ґульці. Але ж я не міг сказати цього Ромчиній мамі. Мені було ясно, що Ромчине зникнення пов'язане з Козачком Ґулькою.

Ох, як мені були потрібні зараз чарівні окуляри! У мене були всі підстави скористатися з них! Та вони були в Ромки. Я пішов з Ромчиною мамою до них «оглянути місце події» і нищечком зазирнув у Ромчин рюкзачок. Чарівних окулярів там не було!..

Безнадійно зітхаючи, я спускався сходами до себе на третій поверх і раптом почув голос невидимого Козачка Гульки:

– Слухай, Васю, було так – Ромка викликав мене за допомогою чарівних окулярів і почав знайомити з комп'ютером, показував, як користуватися «мишкою» і клавішами під час гри. Я захопився – ніколи ж комп'ютера не бачив, і раптом задзвонив телефон. Ромка побалакав з кимось і каже: «Пограй, Ґулько, трохи сам, а я вибіжу на вулицю до машини: подзвонив по мобільнику мамин шофер – мама просила передати їй теплу кофту, бо в офісі зимно». Сказав і побіг, накинувши куртку. Я собі граю-граю, а Ромки нема. Я визирнув у вікно – ні машини, ні Ромки. Минула година-друга, а Ромка не йде. Аж тут з'явилася Ромчина мама. Кинулася гукати Ромку, і я зрозумів, що ніякого шофера вона не присилала. Де подівся Ромка – хтозна. Я й тебе шукав, але тебе не було.

– Я з мамою по магазинах ходив, куртку мені шукали... Ой, Ґулько, боюсь, Ромку викрали!.. Рекетири! Щоб викуп за нього вимагати. Ромчині ж батьки – бізнесмени. Ой, це ж так небезпечно! Якщо батьки викупу не заплатять або звернуться до міліції, Ромку навіть убити можуть.

– Що ж, треба негайно шукати Ромку! – сказав Ґулька.

– А де, де шукати? – розгублено спитав я.

– Доведеться звернутися до Казкового Довідкового Бюро Надзвичайних Подій (скорочено Кадобнап). Кадобнап крутиться на орбіті навколо Землі і збирає інформацію про всі надзвичайні події, що відбуваються у світі. Керує Довідковим Бюро чарівник Іван Іванович Шукайло. Отож виходь, Васю, на подвір'я. Там прив'язаний до дерева невидимий коник Літайко. Сядемо й полетимо на орбіту.

– А що я скажу мамі? – розгублено спитав я. – Це ж, мабуть, надовго.

– По-перше, ненадовго, – сказав Козачок Ґулька. – А по-друге, і говорити нічого не треба. Мама й не помітить твоєї відсутності. У чарівному світі час спресований до кількох секунд. Не гайся, треба поспішати.

Послухався я Козачка Ґульку, вибіг надвір і там знову почув його голос:

– Залазь швиденько на дерево, хапайся за нижню гілку і розставляй ноги. Ми з Лі тайком тебе заберемо.

Заліз я на дерево, схопився за гілку й повис з розставленими ногами. І за мить відчув, що вже сиджу на невидимому конику Літайку. Схопився за невидимого Козачка Ґульку, і ми злетіли у зоряне небо.

– Не дивуйся, – сказав Козачок Ґулька. – Зараз на тобі буде скафандр космонавта. Ти ж не чарівник, тобі у космосі дихати треба буде.

І справді, я відчув на собі скафандр космонавта, і я побачив блакитну Землю, від якої ми віддалялися з шаленою швидкістю. Я ледь встигав помічати супутники і космічні станції, повз які ми мчали...

Аж от ми пригальмували біля дивовижної споруди з численними антенами і безліччю ілюмінаторів. Козачок Ґулька постукав (видно, своїм перначем) по люкові. Люк відчинився, і ми влетіли всередину. У кріслі перед величезним екраном сидів кумедний дідусь в окулярах з подвійними скельцями – верхнє прозоре, нижнє темне.

– Зараз я з ним побалакаю мовою казковою, яку ти не зрозумієш... Поясню йому, що нам треба, – сказав Козачок Ґулька і заджерґотів щось чарівникові Івану Івановичу Шукайлу (звичайно ж, це був він). Той закивав і підняв голову, щоб дивитися на екран крізь темні скельця.

– Коли пан Шукайло дізнається про злочинні надзвичайні події, він дивиться крізь темні скельця; а коли дізнається про гарні, радісні надзвичайні події, дивиться крізь світлі, – пояснив Козачок Ґулька.

На екрані швидко замиготіли страшні кадри, наче з американського фільму жахів, і враз виник стоп-кадр, на якому я побачив Ромку. Він лежав зі зв'язаними руками, ще й прикутий ланцюгом до батареї парового опалення у напівтемному підвальному приміщенні... Поруч, на старому пошарпаному дивані, куняв коротко стрижений здоровило з бичачою потилицею.

– О! Це те, що нам треба! – мовив Козачок Ґулька, а тоді вдячно заджерґотів щось чарівникові Шукайлу, і ми знову вилетіли у відкритий космос.

– Адреса в нас уже є. Будемо визволяти Ромку! – сказав Козачок Ґулька.

– Але ж ті рекетири мене побачать, – сказав я.

– Як же вони тебе побачать, коли ти невидимий, – усміхнувся Козачок Ґулька.

Я роззирнувся і справді не побачив ні рук своїх, ні тулуба. Тю! Ми мчали з шаленою швидкістю назад до Землі. От уже й Київ... Осяяний вогнями Хрещатик, Майдан Незалежності... Але ми полетіли на околицю, на Куренівку. І опустилися у садку якогось приватного будиночка. На стовпі хитався невеликий ліхтар, ледь освітлюючи подвір'я.

– Ну от – приїхали! – сказав Козачок Ґулька.

– А як же ми всередину зайдемо? – спитав я. – Двері ж, мабуть, зачинені.

– А нащо нам двері? Ми ж невидимі, чарівні. Ми й крізь стіни проникнемо! – І, на мій подив, ми справді вільно проникли всередину будиночка крізь стіни.

У напівтемній кімнаті, яку ми бачили на екрані в Шукайла, лежав на підлозі Ромка. Ми наблизилися до нього, і враз Ромка скочив на рівні ноги, звільнившись від мотузок і ланцюгів. А замість нього на підлозі опинився зв'язаний і прикутий здоровило з бичачою потилицею. Від жаху очі в здоровила зробилися, як колеса. А на лобі набрякли дві здоровенницькі сині ґулі – Козачок Ґулька таки не втримався і вперіщив його своїм перначем.

– Давай, Ромко, швидше сідай на Літайка! – вигукнув Козачок Ґулька. І враз Ромка став невидимий, а я відчув, що він уже сидить поряд зі мною на Літайку.

І, вилетівши крізь стіни з будиночка, ми помчали до нас додому. Біля нашого будинку ми з Ромкою злізли з Літайка і знову стали видимими. Як добре мати справу з чарівниками!

Ромка захоплено вигукнув:

– От спасибі, що врятували! А я вже думав, що мені капець!

– А де ж чарівні окуляри? Чому ти ними не скористався? – спитав я.

– Та в кишені! Рекетири ж мене одразу зв'язали, і я не міг дотягтися до кишені, – сказав Ромка. – А як ви мене знайшли?

– Вася тобі все розкаже! – мовив Козачок Ґулька. – А я зараз поспішаю – ви ж у мене не одні.

– А що ж я мамі скажу? – почухав потилицю Ромка. – Хто ж мене звільнив?

– Скажеш, що втік, виявивши кмітливість і спритність! Хлопець ти з фантазією, щось придумаєш! – сказав Козачок Ґулька. – А в міліцію треба таки заявити: і адреса тобі відома, і словесний портрет описати зможеш. Безкарними цих покидьків лишати не можна. Ну, бувайте здоровенькі!..

Я глянув на Ромку: він був блідий і нещасний – далася-таки взнаки йому та надзвичайна подія!

І раптом я подумав: чи не за те йому ті переживання, що він без співчуття поставився до сліпої сестрички Ритки Скрипаль?..

Але я Ромці нічого на сказав. Та він сам, мабуть, це відчув. Він витяг з кишені чарівні окуляри і простягнув мені:

– На! Хай вони в тебе будуть. Все-таки вони більше твої, ніж мої. То й вирішуй їхню долю!