Текст книги "Чарiвнi окуляри"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

ПРИГОДА ШОСТА
«Дипломат» з доларами.

Після отого суду, у рудоградському цирку, Ромка, звичайно, дуже переживав. Він же був лідер, а лідери, як ви знаєте, дуже горді й самолюбні. І хоч бачив той суд лише один я, а про наші пригоди з чарівними окулярами ніхто у класі не знав, Ромка тої ганьби не міг забути. Він мусив щось придумати, щоб реабілітуватися переді мною.

І от одного разу він сказав:

– Слухай, їжа... – він затнувся, – ой, пробач, Ва... Васю!

– Та називай мене їжачком, чого там, – махнув я рукою. – Ти ж звик. Я не ображаюсь.

– Так-от... Слухай, їжачку, після отого суду у лев'ячій клітці я місця собі не знаходжу! Ходжу як обпльований!

– Розумію... – зітхнув я. – Але ж ти сам винен. Я ж тебе попереджав. Можу тільки поспівчувати...

– Мені від твого співчуття не легше... Я б хотів зробити щось таке... таке...

– Що?

– Щось таке... щось таке... незвичайне! Типу геройського...

– З вогню, з води витягти когось, чи що?

– Та! – махнув рукою Ромка. – Поки тої пожежі, того утопленика дочекаєшся!.. Злочинця хочу затримати!

– О! А де ж ти його візьмеш – злочинця?! – здивувався я.

– А пам'ятаєш, як ми у тому підвалі були, за стіною балакали якісь, що хочуть «замочити» щасливчика, котрий джек-пот зірвав у суперлото?

– Ну?

– По-моєму, у них там, у підвалі, «явка» – «малина»...

– А як ти їх затримаєш?

– Ну, самі, звичайно, не затримаємо. Але якщо впевнитися, що там злодії, можна простежити і тоді викликати міліцію, спецназ абощо.

Я зітхнув:

– По-моєму, ти щось таке придумав, що купи не держиться. Нас же ті злодії як сліпих цуценят половлять і...

– Як ти боїшся, я сам піду! – перебив мене Ромка.

– Нічого я не боюсь, але...

– Якщо із злодіями не боротися, вони розкрадуть усе на світі. І взагалі...

– Боротися зі злодіями мусить міліція і спецназ, а не шмаркаті пацани. Це колись були у моді діти-герої, під час війни. А тепер діти повинні вчитися.

– А ну тебе! Говориш, як класна керівничка Галина Михайлівна. Не хочеш, то я сам, без тебе піду!.. Не можу я далі спокійно жити після того суду!

– От який ти! У гарячому купаний, як каже мій дід Грицько. То коли й куди ти хочеш, щоб ми пішли?

– Наче ти сам не знаєш? У той темний підвал, куди нас двірничка-чарівничка завела була.

– Ну, ходімо, спробуємо!.. Хоча я певен, що ніяких злодіїв там нема.

– А я певен, що є. Це ж я чув їхні голоси, а не ти.

І ми пішли. На цей раз ми досить легко знайшли той двір, де жила незвичайна артистка Маргарита Степанівна, яка (ми були впевнені в цьому) прекрасно зіграла роль двірнички-чарівнички Ядвіги Станіславівни (скорочено Яги), що ми її так і не впізнали... Двері у підвал були відчинені, і ми, обережно ступаючи, спустилися сходами вниз. Було моторошно, і Ромка стишив голос:

– Якщо зустрінемо двірничку, скажемо, що загубили тоді у підвалі авторучку абощо...

– Знову ти на брехню штовхаєш! – обурено прошепотів я. – Скажемо правду! Таким чарівничкам брехати небезпечно.

– Ну, добре-добре! Не кип'ятись! – примирливо прошепотів Ромка.

У підвалі було майже зовсім темно – лише в кінці коридору тьмяно світилася запилюжена лампочка. Але Ромка передбачливо захопив ліхтарик.

– Я голоси чув із сусідньої кімнати! Звідси! – сказав він, присвічуючи двері. Ромка обережно прочинив їх – вони були незамкнені. То була навіть не кімната, а невеличка комірчина, захаращена різним мотлохом – старими картонними ящиками, драними мішками тощо. Ромка зачепив коліном один з ящиків, ящик упав, і в другому ящику під мішком ми побачили новенький шкіряний «дипломат»...

– Ой! Що це?! – простягнув до нього руку Ромка.

– Не чіпай! – прошепотів я. Але Ромка вже схопив «дипломат», відчинив і... раптом з «дипломата» посипалися на підлогу... долари!.. Ми заціпеніли. Тільки в американських бойовиках ми бачили стільки грошей.

– Ой! їжачку!.. Да-давай візьмемо хоч по одненькій зелененькій сотні!

– Та ти що?! – вигукнув я, забувши, що ми говорили пошепки.

– Це... це ж крадені, не державні!

– От-от! – я знову перейшов на шепіт. – Якщо зараз з'являться злодії, во-вони нас повбивають!.. І взагалі...

Збираючи похапцем з підлоги долари, Ромка мало не плакав:

– Ех, їжачку! Такої нагоди не буде вже ніколи в житті!

Я тільки мовчки махав рукою. Ледве ми встигли засунути все, що розсипалося, у «дипломат», як раптом у комірчині спалахнуло світло. Ми рвучко обернулися – у дверях стояла тітонька-міліціонер з лейтенантськими погонами.

– Ну, здрастуйте, панове Циган і Свист! – весело сказала вона.

Ми з Ромкою тільки роти роззявили.

– Який Ци-циган? – белькотнув Ромка. – Який Свист?!

– Ну, не треба! Не треба! А то ще й справді подумаю, що це не ви! – Тітонька-лейтенант витягла з кишені маленький магнітофон, увімкнула, і враз ми почули свої голоси.

– Слухай, Свисте, бакси заберемо завтра! – говорив Ромка.

– А чому завтра? – спитав я.

– Ти ж бачив, що за нами хвіст! Це, певно, хтось із «братків». Хочуть перехопити здобич, а нас «замочити».

– Ну, Цигане, ти підозріливий!

– А в тебе, Свисте, вітер у голові! Береженого Бог береже!

– Пізнаєте? – усміхнулась тітонька-лейтенант. – Ваші голоси?

– С-схожі... – розгублено глянув на мене Ромка.

– Але то не ми! Не ми! – тоненько писнув я.

– І на доларах нема ваших відбитків пальців? – вже без усмішки, суворо спитала міліціонерша.

Ми з Ромкою перезирнулися й похололи. Боже! Що ми наробили?!

– М-ми випадково відкрили, і во-вони розсипалися... – пробелькотів Ромка.

– А що ви взагалі тут робите? Чого прийшли сюди?

– Ми хо-хотіли злодіїв спіймати... – Ромка не наважився збрехати. Тітонька засміялася:

– Такого ще у моїй практиці не було – щоб злодії ловили злодіїв!

– Та ми не злодії! – вигукнув я. – Ми чесні хлопці! От спитайте хоч в артистки Маргарити Степанівни, хоч у двірнички Ядвіги Станіславівни!

– Вони нас знають! – підхопив Ромка. – Чесне слово! Чесне слово!

І раптом тітонька-лейтенант... заспівала:

– У нас така традиція —

Порушника міліція

Затримати повинна,

Якщо його провина

Доведена фактично,

Фактично і всебічно,

Всебічно обґрунтована

І запротокольована.

– Отже, я вас обох мушу зараз одвезти у тюрму! Це було щось неймовірне – щоб, затримуючи злочинців, міліція співала! І раптом тітонька усміхнулася:

– Та не бійтесь, панове Романе і Васю! Я пожартувала!.. Я ж прекрасно знаю, що ви не злочинці, а чесні хлопці. І це я все начаклувала – із доларами, і з магнітофоном – щоб перевірити вас. Нечесні обов'язково хоч по одній сотні зелененькій схопили б...

Я глянув на Ромку. Він густо почервонів і опустив очі.

– Невже ви мене ще не впізнали? – усміхнулася тітонька-міліціонер.

– Я-Ядвіга Станіславівна? – роззявив я рота.

– Ага! Ага! Скорочено – Яга!

– То ви, мабуть і Маргарита Степанівна?

– Авжеж! – вигукнула вона. – Я – відьма Маргарита, підступна і сердита.

І враз ми побачили, що замість лейтенанта міліції спершу з'явилася перед нами двірничка-чарівничка, а за мить вона теж зникла, а замість неї з'явилася стара артистка Маргарита Степанівна.

– Я ж не забула, як ви мене провели додому, – сказала вона. – Добро не забувається. І тому я хочу вам подарувати чарівні окуляри. Ви ж мріяли про них? Правда?

– М-мріяли! – сказав Ромка.

– Правда! – сказав я.

– Але мушу вас попередити, – мовила Маргарита Степанівна. – Користуватися окулярами треба дуже обережно. Ніколи не використовуйте їх для пустощів або без потреби. Користуватися ними можна тільки для серйозних, добрих справ. Якщо ви порушите цю умову, окуляри одразу зникнуть. І вже назавжди...

Маргарита Степанівна зняла свої окуляри і простягнула мені. І коли я їх узяв, у неї на носі опинилися ще одні окуляри. Вона зняла і їх і простягнула Ромці. І коли Ромка їх узяв, на носі Маргарити Степанівни знову з'явилися окуляри.

– А клоун-фокусник Рудольфо – хто він? – несміливо спитав Ромка.

– І Дід Мороз, і дідусь у скверику? – спитав я.

– Це мій чоловік, Рудольф Андрійович, який справді працював у цирку фокусником-ілюзіоністом Рудольфо. Тепер, як і я, на пенсії. Ми з ним разом вчилися колись у школі чаклунів. І оце чаклуємо потихеньку...

– А ви що – розлучилися з ним? – спитав Ромка.

– Чого це розлучилися?! – вигукнула Маргарита Степанівна.

– Ну, ви ж одна зараз живете.

– Чого це одна?! – знову вигукнула Маргарита Степанівна.

– Ну, коли ж ми до вас заходили, його ж не було, – сказав уже я.

– Правильно! Не було! Бо він у магазин пішов по кефір, по ковбасу і по сирки солодкі дитячі на вечерю. Думаєте, чарівники їсти не хочуть?

І враз Маргарита Степанівна знову заспівала пританцьовуючи:

– Люблять ча-рів-ни-ки

Їсти дитячі сирки,

А на додачу, а на додачу

Ще й ковбасу дитячу!

Бо усі чарівники

Зберігають навіки

Вдачу дитячу,

Вдачу дитячу,

Вда-ачу дитя-ачу!..

А тепер, тепер прощайте

І про те, що я сказала,

Ви не забувайте!..

І Маргарита Степанівна зникла... Я глянув на ящик, де лежав «дипломат» з доларами, – він теж зник...

– Ну, ситуація! – розгублено промовив Ромка. – Тримати в руках чарівні окуляри і не мати змоги одразу зазирнути в них!

– Ховай швидше! – вигукнув я. – І не спокушай ні себе, ні мене!..

– Я-то сховаю, – зітхнув Ромка. – Але... Хоч би щось сталося, щоб з них скористатися!..

– Станеться-станеться, не хвилюйся! – запевнив я.

І воно таки сталося... Та про це вже в наступній, сьомій, пригоді.

ПРИГОДА СЬОМА
Георгій Васильович і Миколай Чудотворець.

Після того як ми одержали від чарівниці-артистки по парі чарівних окулярів, ми втратили спокій. Я ще якось тримався, а Ромка просто не знаходив собі місця від нетерплячки. Хлопець він був дуже гарячий.

– Раніше моя бабуся весь час щось губила – то окуляри, то ножиці, – зітхав Ромка. – А тепер – ні-чо-гі-сінь-ко!

– І моя окуляри перестала губити, – зітхав і я.

І якось Ромка сказав:

– Слухай, їжачку, а ходімо в міліцію!

– Тю! – вирячився я на нього. – Що – здаватися? Ти щось накоїв?

– Нічого я не накоїв. Запропонуємо їм свої послуги. Будемо ловити злодіїв.

– От далися тобі взнаки ті злодії! То у підвал ліз їх ловити... Тепер у міліцію зібрався.

– Ненавиджу злодіїв! – аж скреготнув зубами Ромка. – На твоїх батьків ніхто не наїжджає, а на моїх... Я ж тобі казав.

І тут надійшов час розказати трошки про наших батьків. Мої батьки – звичайні собі люди. Тато – інженер-конструктор на заводі, мама викладає англійську мову у військовому училищі. А от Ромчині батьки – бізнесмени. Тобто тато – бізнесмен, а мама – бізнесвумен (так називає її Ромка). Правда, вони бізнесмени не дуже круті, а рідкуваті, «всмятку» по-російському. Це знову ж таки Ромчині слова. Фірма їхня часто опиняється «на грані». Але потім знову оживає. І з рекетирами у них бувають проблеми. Ромка якось підслухав їхню розмову.

– Я б тих рекетирів! – стиснув кулаки Ромка.

– Ти маєш когось конкретного на увазі? – спитав я.

– Про конкретних тато нічого не казав.

– Як же ти їх ловитимеш, неконкретних?

– Тому я й хочу піти в міліцію, щоб вони мене зорієнтували.

Я зрозумів, що Ромка будь-що хоче випробувати свої чарівні окуляри і його вже не зупиниш. І я сказав:

– Ну, гаразд, ходімо в міліцію. Тільки я свої окуляри залишу вдома.

– Боїшся, що в міліції їх одберуть?

– Нічого я не боюсь. Просто нащо одразу тягати дві пари...

– Може, й правда, – не став сперечатися Ромка. Йому головне було свої випробувати.

І ми пішли... Перед райвідділом на стендах висіли фотографії злочинців, яких шукала міліція.

– О! Бачиш! – вигукнув Ромка. – Можна навіть і не питати, а просто подивитися на них крізь чарівні окуляри і починати власний розшук.

– Навіть не думай! – сказав я. – Вони всі вже давно втекли за межі Києва, а то й України. Не будеш же ти виїздити за ними хтозна-куди.

– Ну, ти й фрукт! – розсердився Ромка. – Замість того, щоб допомагати, тільки розхолоджуєш!

До райвідділу заходити Ромка не поспішав. Ми ніколи не були в міліції, і, звичайно, у нас в животах було холоднувато. Ну от, прийдемо ми в міліцію і що ми скажемо? «Хочемо допомогти вам шукати злодіїв, бо в нас є чарівні окуляри». Безглуздя! Нам скажуть: «А покажіть! Давайте їх сюди, ми перевіримо». І все! Гавкнуться окуляри!

Поки я все це думав, з райвідділу вийшов дядечко у цивільному з мобільником біля вуха. Ми почули, як він говорить:

– Сонечко! Я щойно балакав з начальником карного розшуку. Він каже: «Дохле діло! Раз ніхто двері не ламав, через вікно не ліз, відшукати буде неможливо!» Я просто у відчаї!..

– Гайда за ним! Здається, те, що треба! – тихо сказав Ромка.

І ми назирці подибали за дядечком. Той говорив далі:

– Але, здається, сонечко, мені все-таки пощастило. Начальник карного розшуку такий колоритний... Думаю, я його вмовлю...

Дядечко сховав мобільник у кишеню і зупинився біля «зебри», тобто біля переходу на інший бік вулиці. Озирнувся, дивлячись, коли загальмують машини, пропускаючи його. І тут побачив нас, бо ми теж спинилися. Брови дядечка враз підскочили вгору від радісного здивування, і він вигукнув:

– О! Безумство!.. Хлопці! Привіт! Саме ж ви мені й потрібні!

Дядечко кинувся нам назустріч. Ми з Ромкою від несподіванки так і вклякли на місці. А дядечко вже вигукував, пильно дивлячись на нас:

– Слухайте!.. Безумство!.. Та ви ж викапані мої герої! Саме такі мені й потрібні! Ходімте швидше до мене!

– Куди?! – перезирнулися ми з Ромкою.

– До мене в майстерню. Заробите по п'ять гривень. Як мінімум!

– А що треба буде робити у майстерні? Що майструвати? – спитав Ромка.

– Може, ми й не зуміємо... – сказав я.

– Зумієте-зумієте! – зареготав дядечко. – Не треба вам буде нічого майструвати, нічого робити. Посидите трохи на стільці, та й усе.

– І за це по п'ятірці?! – здивувалися ми.

– Натурникам усі художники платять, аякже! – сказав дядечко.

– А ви художник? – спитав я.

– Художник. Георгій Васильович. Ілюструю зараз для видавництва нову дитячу повість про пригоди двох школярів. Один чорнявий, другий рудий. А як, до речі, вас звати?

Ми сказали.

– Сам Бог послав мені вас, дорогі Васю й Ромко! – вигукнув художник. – Я вже стількох хлопців передивився, у школи спеціально ходив. Та все марно. А тут ви мені на вулиці трапились!.. Я беру приклад з народного художника України Анатолія Дмитровича Базилевича – без натури не працюю. «Енеїду» Котляревського бачили з малюнками Базилевича?

– О! У нас якраз є! Супер! – вигукнув я. – Дідусь колись купив.

– От-от! Правильно! Супер!

Ми саме підійшли до високого багатоповерхового будинку, сіли у ліфт і піднялися на найвищий поверх. Георгій Васильович одімкнув двері, і ми зайшли до майстерні. Майстерня була простора, з великими вікнами. Біля однієї зі стін було підвищення, наче маленька сцена. Навпроти цього підвищення стояв мольберт з недомальованою картиною – якісь постаті на березі річки. Але нашу увагу привернула одразу не картина, а великий скелет, що стояв у кутку майстерні. На голові скелета був крислатий капелюх з пером, а в зубах – козацька люлька.

– О! А це що?! – вигукнув Ромка.

– Не що, а хто! Кость Костьович. Мій помічник.

– А нащо він? – спитав Ромка.

– Художники повинні досконало знати анатомію. Костя Костьовича подарував мені професор, портрет якого я малював.

– А вам не страшно на нього дивитися, особливо вночі? – не вгавав Ромка.

– Та ні. Ми з ним дружимо. Я часто з ним розмовляю під настрій.

В іншому кутку майстерні стояла біла гіпсова скульптура оголеної жінки без рук.

– А це що за тьотя? – спитав Ромка.

– Не тьотя, голубе, а Венера Мілоська, еталон жіночої вроди.

– Еталон, а без рук! – гигикнув Ромка.

– Ну, давай з тебе, з балакучого, й почнемо. Піднімайся на подіум і сідай на стілець!

Виявляється, те підвищення називалося «подіум». Ромка сів на стілець і напружено завмер.

– Не дуже напружуйся і завмирай! – усміхнувся художник. – Сиди спокійно. Я повинен вловити характер.

Георгій Васильович пришпилив кнопками до фанерної дошки аркуш цупкого паперу ватману (я знав, як він називався, бо мій тато робив креслення на такому) і почав малювати товстим олівцем. Я з захопленням дивився, як на папері з'являється Ромчин портрет. Живий, кумедний, шаржований. І враз Георгій Васильович заспівав:

– Розпрягайте, хлопці, коні

Та й лягайте спочивать,

А я піду у майстерню-у

Рому й Васю ма-алюва-ать!..

– Не дивуйтеся, хлопці, я, малюючи, часто співаю. Особливо, коли виходить.

Я потроху роздивлявся майстерню. На стінах висіли малюнки – і кольорові, і штрихові. А ще були полиці, на яких стояли різні череп'яні баранці, якісь химери, полив'яні глечики, горщики. А на одній полиці у безладді лежали великі барвисті книжки з мистецтва. На корінцях і обкладинках я прочитав назви: «Ієронім Босх», «Валентин Литвиненко», «Георгій Малахов», «Музей українського мистецтва», «Імпресіоністи»... Нарешті Георгій Васильович намалював Ромку і жестом запросив на подіум мене. А Ромка кинувся роздивлятися свій портрет. І в захопленні вигукнув:

– Супер! Мене ще в житті ніхто не малював. Зробите мені ксерокс?

– Авжеж! Нема питань!

– Скажіть, у вас щось пропало? Вибачте, ми почули, як ви по мобільнику говорили.

– Ой, хлопці, пропала ікона Миколая Чудотворця. Роботи невідомого художника XIX сторіччя. Отут, на стіні, висіла. Може, й не дуже антикварна, але дуже мені дорога. У спадок лишилася від бабусі. Ікона, як кажуть, намолена – перед нею понад сто років молилися. Тому в ній велика енергетика. Допомагала мені малювати. І днів зо три тому загадково зникла. І ніхто дверей не ламав, крізь вікно не ліз...

А Чарівні окуляри...

Я раптом побачив, як Ромка зайшов за мольберт з картиною, витягнув з кишені окуляри і швидко начепив на носа... Георгій Васильович цього не бачив, бо, малюючи, дивився на мене. Ромка радісно усміхнувся, рішуче підійшов до полиці з книжками, розсунув їх і витяг... ікону!

– Це не вона? – спитав Ромка, простягаючи ікону художнику. Георгій Васильович випустив з рук фанерну дошку, на якій малював, і рвучко підхопився:

– Де... де ти її взяв?!

– Отам... на полиці... за книжками!..

– Як... як ти... як?! – вигукнув художник, притискаючи ікону до грудей. – Ну... безумство! Фантастика!

– Ну... ви ж казали – енергетика! Я й відчув ту енергетику...

– Ну... ти... ти... екстрасенс!.. Стривайте, мушу зателефонувати дружині! – Він вихопив з кишені мобільник: – Сонечко!.. Чудотворець знайшовся!.. Потім... Потім все розкажу!.. За книжками... Це ж три дні тому ми тут святкували... і хтось з хлопців «приколовся». Цілую!

Я ніколи не бачив, щоб Ромка так сяяв! Авжеж! Він упевнився, що його чарівні окуляри діють... Георгій Васильович хотів одвалити нам по четвертаку, але ми гордо відмовились:

– Тільки по п'ятірці... За роботу. Як натурникам.

– Ну, хлопці! Ну, безумство! Цінні ви люди! Сам Бог мені вас послав! Як вийде книжка, вам першим подарую! З автографами! З подякою!

– І ксерокси портретів... Будь ласка! – нагадав Ромка.

– Нема питань! О-бо-в'яз-ко-во!..

Так уперше в житті ми з Ромкою чесно заробили гроші. Ще й ікону Миколая Чудотворця знайшли. Точніше, не ми, а Ромка знайшов... Я йому, чесно кажучи, заздрив... трошки... Тепер мусив я перевірити свої окуляри... Та про це в наступній пригоді.

ПРИГОДА ВОСЬМА
У Телебанії-Заекранії.

Я вже говорив, що, на відміну від моїх звичайних батьків, Ромчині були бізнесмени. І в Ромки були і комп'ютер, і телевізор класний «Панасонік» з кабельним телебаченням, яке дозволяло дивитися понад тридцять різних каналів. А в нас телевізор був старенький – «Електрон», який весь час псувався. Зате в нас було багато книжок, бо мій дідусь Грицько і сам любив читати, і мою маму, свою дочку, привчив, і мене, звичайно. А Ромка книжок майже не читав зовсім.

– А нащо ті книжки читати, коли є телебачення, і комп'ютер, і інтернет? – казав Ромка. – Книжки – то вчорашній день!

– І зовсім ні! – заперечував я. – Мій тато каже, що той, хто читає книжки, розвиває свою уяву, фантазію, бо зримо (так тато й каже) уявляє собі прочитане. А коли дивишся телевізор, нічого собі уявляти не треба, – ти сприймаєш усе готовеньке, вже уявлене і автором сценарію, і режисером, і акторами...

– То це ж прекрасно! – вигукував Ромка. – Нащо морочити собі голову, напружуватися, щось собі уявляти... І взагалі ти не ображайся: по-моєму, ті, хто читає книжки, здебільшого слабаки, а справжні козаки дивляться бойовики. Ги-ги!.. Навіть у риму вийшло.

Про бойовики Ромка сказав не випадково. Він найбільше полюбляв саме оті американські бойовики, де весь час були бійки, погоні, вибухи, стрілянина і різні жахи. Я ж віддавав перевагу комедіям, казкам, мультикам та різним пізнавальним передачам. Ну, і, звичайно, комп'ютерним іграм, особливо історичним, знову ж таки пізнавальним. Та, позаяк у мене комп'ютера не було, на комп'ютерні ігри я ходив до Ромки. Це було неважко. Ви ж, мабуть, пам'ятаєте, що ми живемо в одному будинку. Сьогодні Ромка подзвонив мені по телефону і сказав:

– Слухай, Їжачку, я зараз додивляюсь бойовик, він уже майже закінчується, всіх героїв повбивали, лишився тільки один... Я вже вмикаю комп'ютер. Через п'ять хвилин приходь. Дома нікого нема, награємося досхочу.

– Добре, – кажу. – Я якраз удруге дочитую «Маленьких дикунів» Сетона-Томпсона. Дочитаю і подзвоню.

Дочитав і подзвонив. Сказати Ромці, що вже йду. Але трубку ніхто не зняв. Ну, думаю, Ромка у «кабінеті замислення» (так мій дідусь Грицько називає туалет). Почекав хвилин п'ять. Знову подзвонив. І знову ніхто трубку не взяв. Щось, думаю, Ромка довго замислюється. Почекав ще п'ять хвилин. Подзвонив утретє. Та ж сама історія – мовчить телефон. Це вже мене збентежило. Що таке? Я взяв ключі (у нас дома теж не було нікого), замкнув хату і побіг до Ромки на п'ятий поверх. Дзвоню, стукаю – ніхто не відчиняє. Але чути, як у квартирі галалакає телевізор. Отже, Ромка нікуди не пішов, бо інакше вимкнув би телевізор. Та й не міг він нікуди піти – він же мене чекає. Я схвилювався не на жарт. Може, він зомлів, втратив притомність... Я побіг назад додому, витяг із схованки за книжками свої чарівні окуляри (це був саме той випадок, коли без них не обійтися), начепив окуляри на носа... І враз опинився у Ромчиній квартирі перед його «Панасоніком»... І побачив Ромку. Тільки не в квартирі – а на екрані телевізора. Це було так дивно, що я поточився і мало не впав. Ромка стояв на вулиці якогось американського міста з височезними хмарочосами. А поряд з ним стояла якась дивна бабця з автоматом у руках. І та бабця говорила Ромці:

– Молодець, Ромко, що любиш мої бойовики! Раз ти погодився взяти участь у пригодах, зараз вони й почнуться... Спершу я тебе познайомлю з рекетигром Гаррі Смугаррі.

І враз біля них різко загальмував довжелезний «Лінкольн», і з нього вийшов здоровань з головою тигра.

– А оно ще один добродій – мавпиозі Джек Горилло! – мовила бабця.

У небі вмить з'явився вертоліт, опустився на тротуар, і з нього вийшов ще один здоровань з головою мавпи. Бабця тицьнула Ромці в руки автомат:

– Стріляй! Ти ж хотів пригод!

Та Ромка розгублено застиг, не знаючи, в кого стріляти і для чого. Рекетигр вихопив у Ромки з рук автомат і луснув його автоматом по голові. Ромка впав, потім підхопився й кинувся тікати. Але мавпиозі перечепив Ромку і почав лупцювати. А тоді зчинилася страшенна стрілянина. А тоді рекетигр і мавпиозі повсідалися у машину і вертоліт і почалася неймовірна погоня на землі і в повітрі. І Ромка був то в машині, то у вертольоті. І раптом я почув відчайдушний Ромчин голос:

– Їжачку! Рятуй! Їжачку!

Це було, наче в кошмарному сні... Я кинувся до телевізора, але боляче стукнувся лобом об екран. Відсахнувся і сів на підлогу. І тут побачив, як з екрана телевізора вийшла кульгаючи ота дивна бабця.

– Що таке? – сердито спитала вона. – Ти хто – Їжачок?

– Ї-їжачок, – розгублено сказав я. – А... а ви хто?

– А я – Телебаба Яга, продюсер телебабачення. Моє телебабачення має велике значення у вихованні злості: мої постійні гості – убивці й бандити... Та що там говорити... Бабах! Бабах! Бабах! Бабах! Ніхто не встоїть на ногах, бо всі тієї ж миті уже лежать убиті!.. Бабах! Бабах! Бабах! Бабах! – на глядачів наводить страх моє телебабачення! І в цьому його значення!

Все це вона не стільки проказала, скільки проспівала противним, гугнявим голосом.

– А де мій Ромка? Як він потрапив за екран?! – вигукнув я.

– Сам захотів! І я його провела.

– А я ж чув – він кликав мене на допомогу. Я мушу його врятувати.

– Викинь з голови! Я бачу, у тебе в руках книжка. А я не люблю тих, хто читає книжки замість того, щоб дивитися мої бойовики. І в мою Телебабанію, в Країну Заекранію, ти, голубе, не потрапиш.

Я глянув і з подивом побачив, що справді тримаю у руках книжку – «Летючий корабель», українські народні фантастичні казки. Але як опинилася ця книжка в моїх руках, я не міг збагнути. Бо я ж читав «Маленьких дикунів» і взагалі, ідучи до Ромки, жодної книжки не брав.

– Для того щоб потрапити до Заекранії, треба, щоб тебе хтось уявив, – вела далі Телебаба Яга. – Бо це країна уявна, незвичайна. І уявити тебе мусить не просто хтось, а хтось уявний, такий, як я. А я тебе уявляти не хочу. Бо ти мені не подобаєшся. Отже, гуд бай!

І Телебаба Яга знову зникла за екраном.

«Що робити?! Що робити?! – гарячково думав я. – Ромка кликав мене на допомогу. Він чекає мене... Вся надія на мою уяву, на фантазію. Треба негайно когось уявити, щоб він мене уявив. І щоб я став уявним і зміг пройти за екран. Кого ж мені уявити? Там у них рекетигр, мавпиозі...Треба уявити когось такого. У дошкільнячому дитинстві був у мене плюшевий лев Льова, якого я дуже любив, з яким грався і розмовляв, як з живим. А уявлю-но лева Льову! І уявив. І попросив, щоб він мене уявив, щоб я став уявним. Фантазія моя діяла безвідмовно. І от я вже відчуваю неймовірну легкість і невагомість, лину до «Панасоніка». Мить – і я вже по той бік, у Заекранії. Телебаба Яга, яка мене побачила, аж рота від подиву роззявила. А тоді схопила автомат і почала в мене стріляти. Бах! Бах! Бабах! Бах! Бах! Бабах!..

– Чого стоїш ти на ногах? – закричала Телебаба. – Я ж тебе, хлопче, вбила! Шість пострілів зробила!

Але я підставляв книжку казок, і кулі відскакували від неї як горох. Телебаба Яга розгублено зарепетувала:

– Що робити?! Що робити?! Як мені його убити?!. Незважаючи на ногу, побіжу по допомогу! – і Телебаба Яга шкандибаючи зникла.

Я зрозумів, що у мене в руках чарівна книжка, що вона мене захистить. Я викликав летючий корабель і попросив летіти туди, де мій друг Ромка. За мною погналися на вертольотах якісь мавпиозі, стріляючи з автоматів. Але я був невразливий. Незабаром летючий корабель опустився біля будинку із заґратованими вікнами. В одному з тих вікон я побачив Ромку. Ромка теж побачив мене і закричав:

– Їжачку! Їжачку! Це ти?! Як ти сюди потрапив?!

– Завдяки чарівним окулярам і своїй уяві! Недарма я книжки читаю і прочитане уявляю.

– Ой, Їжачку! Бережись!

Та було вже пізно. Розмовляючи з Ромкою, я втратив пильність і не помітив, як до мене підлетіла на мітлі Телебаба Яга і вихопила з моїх рук книжку. І торжествуюче заспівала:

– Ось вона, ось вона, твоя книжка чарівна! Я її забрала, бо я спритність мала. Ха-ха-ха!

– Ну то й що? – сказав я. – А зі мною моя уява, моя фантазія. І я можу уявити все, що захочу. І я уявляю-уявляю, Ромку звідси забираю. І тікаю звідси сам – вірю-вірю чудесам!

– Не смій! Не смій! Мій Ромка! Мій! – зарепетувала Телебаба Яга. Але тієї ж миті ми з Ромкою опинилися у Ромчиній квартирі перед телевізором.

– Ху-у! Ну й пригодища! – перевів подих Ромка.

– А як ти опинився за екраном? – спитав я.

– Та, розумієш, дивився я дивився бойовик, і раптом виходить з телевізора ота Телебаба Яга. Хочеш, каже, до мене у Телебабанію-Заекранію? Обіцяю тобі потрясаючі пригоди! Ну, я й погодився. А тоді таке почалося...

– Я бачив! – кажу.

– Як?

– Та завдяки ж чарівним окулярам. Дзвоню-дзвоню, стукаю-стукаю, а ти – ні пари з вуст. Захвилювався я. І вирішив, що маю право скористатися з чарівних окулярів.

– Спасибі тобі, Їжачку! Навіть не знаю, що б я робив, якби не ти.

– Бачиш, до чого довели тебе твої бойовики!

– То виходить, що ті, хто читає книжки, зовсім не слабаки, а навпаки... Ха-ха-ха! Знову в риму вийшло! – засміявся Ромка.

І враз засвітився екран «Панасоніка», хоч ніхто його не вмикав. І на екрані з'явилась жінка, дуже схожа на Телебабу Ягу.

– Дорогі діти! – сказала вона. – Передайте бабусі і мамі про зміни у нашій програмі! Вони будуть задоволені. Замість американського бойовика передача буде така: «Той, хто книжки читає, уяву свою розвиває!» Наша телекамера встановлена у читальному залі Державної бібліотеки для дітей!

І залунала весела, бадьора музика.

– Ой! Та це ж таки вона! Вона! – вигукнув я. – Книжку мою прочитала і розумною, бачиш, стала! Перейшла на пізнавальні передачі!

Отака фантастична пригода була у нас з Ромкою. Відтоді Ромка теж почав потроху читати книжки.