Текст книги "Акротірський шпигун"

Автор книги: Вольфганг Шрайєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

– Я щиро здивований, – сказав через якийсь час Вальполь, – що ви, лейтенанте Андерсон, виявляєте цікавість до таких речей. – (Мені здалося, ніби в його голосі забриніла глузлива нотка). – В наш час люди майже не звертають уваги на це. Складається таке враження, що епоха сенсаційних розкопок минула назавжди. – Він осудливо зморщив свого орлиного носа і докінчив: – А тут на Кіпрі після Чесноли майже зовсім нічого не робилося в цій галузі.

– Це був італійський археолог, чи не так? – з пошаною зауважив я.

– Це – великий попередник містера Вальполя, – сказала міс Ругон.

– Луїджі Пальма ді-Чеснола, – пробурмотів Вальполь, безцеремонно потягаючись і заклавши руки за потилицю. Одверто кажучи, від такої поведінки та ще в такому місці мене покоробило. – Так, він народився в Туріні… Повернувшись з Кримської кампанії, пішов на службу до американців і під час війни з Південними штатами дослужився до бригадного генерала. Пізніше став консулом США на Кіпрі. Тоді це була завидна посада; вона надавала йому широких можливостей присвятити себе дослідницькій роботі.

Я звернув увагу на досить культурну мову Вальполя, яка приємно контрастувала з його недбалою, а за столом навіть вартою осуду поведінкою. Незважаючи на недбалість в одязі і жестах, яка звичайно властива багатьом науковцям, він справляв враження дуже вченої людини. І хоча я знав, що кваліфіковані агенти з метою маскування нерідко проходять ретельну підготовку в певній галузі знань, – та я й сам кілька годин тому начиняв свою голову відомостями з археології, – протягом того вечора мені не раз спадало на думку, що наша контррозвідка помилилася. Жодна шпигунська школа в світі не могла б зробити з Вальполя такого любителя старовини, яким він був.

– Оскільки ви, міс Ругон, і ви, містер Андерсон, виявили таку велику увагу до моєї роботи, я хотів би запропонувати вам поїхати зі мною на місце розкопок, – нарешті сказав він. – Післязавтра вранці я їду в Акротірі; в моїй машині вистачить місця на всіх, і я дуже хотів би показати вам воістину дивовижне місце моїх розкопок. А для вас, міс Ругон, я повинен ще додати: там поблизу є невеличке, але на диво чисте озеро – ви могли б поплавати, скільки вашій душі заманеться.

Я з радістю кивнув на знак згоди, і міс Ругон теж прийняла пропозицію.

Ми жили на різних поверхах і тому розпрощалися в ліфті. Добравшись до своєї кімнати, я приготував собі тепленьку ванну – і заслужено; я мав право пишатися успіхами першого дня: завоював прихильнісгь Вальполя та ще й познайомився з такою чарівною дівчиною. Правда, мені було ясно, що Вальполь запросив мене лише для того, щоб зручніше було заманити в свою машину міс Ругон. Однак від цього нічого не мінялося в головному: він давав мені нагоду пильно стежити за ним самим протягом цілого дня.

А може – це припущення прийшло мені в голову, коли я вже задоволений сам собою лежав у ванні, – може, у нього зародилася якась підозра? Тоді він, мабуть, запрошував мене лише для того, щоб показом своїх розкопок переконати у вірогідності свого маскараду…

Грунтовно розміркувавши, я відкинув таку можливість, прийняв холодний душ і ліг спати. Та одразу заснути мені не вдалося; я кілька разів ловив себе на тому, що намагався викликати в уяві ту біляву, карооку журналістку – її погляд, посмішку, звучання її голосу…

«Викривати шпигунів – не така вже й погана робота», подумав я, засинаючи.

Випуклий плексиглас і хромований радіатор поблискували, осяяні першими променями вранішнього кіпрського сонця. Натан Ф. Вальполь сів за кермо довжелезного фордівського «Лінкольна», випуску 1950 року, в якому ми утрьох зручно вмістилися на передньому сидінні; позаду сіли два турецьких землекопи, поклавши свій шанцевий інструмент у багажник.

– Незламна машина, – сказав Вальполь з дитячою гордістю американця, звертаючись до міс Ругон, яка сиділа поміж нами. – У неї під капотом сто п'ятдесят дві кінські сили. Неймовірно потужний мотор.

При цьому він так рвучко натиснув на педаль, що нас, як у реактивному літаку в момент старту по тривозі, з силою притиснуло до спинки сидіння. Один із турків боляче стукнувся головою і щось забелькотів своєю чудернацькою мовою.

Після такого різкого старту я вже приготувався до найгіршого; проте Вальполь, поки ми їхали плутаними вуличками столиці, виявив себе надзвичайно обережним, навіть боязким водієм. Він давав дорогу кожному ішакові, запряженому у візок, щосекунди сигналив своєю музикальною триголосною сиреною і кожен раз, коли потрапляв у вир вуличного руху, терпляче чекав, поки клубок розмотається без його участі.

Але тільки-но ми вибралися на шосе Нікозія – Фамагуста, як він уже не міг стриматися від того, щоб не показати своїй чарівній пасажирці, на що здатний його «неймовірно потужний мотор». Кілька разів стрілка спідометра переповзала через риску, що позначала дев'яносто миль, і тоді, крім свисту вітру, до моїх вух долинали з заднього сидіння невиразні заклинання й вигуки, серед яких час від часу можна було розібрати лише слово «аллах». Мабуть, то були магометанські молитви, а може, й прокляття.

Був чудовий сонячний ранок – принаймні коли дивитися перед собою чи вбік. Позаду нас ландшафт закривала хмара куряви з кілометр завдовжки, яку здіймали в своєму шаленому русі колеса нашого автомобіля. Через це машина містера Вальполя дещо нагадувала реактивний винищувач. Очевидно, й міс Ругон подумала про це, бо сказала:

– Я з нетерпінням чекаю, коли ви вже перекриєте звуковий бар'єр.

Після цього Вальполь погодився нарешті зменшити шалену швидкість.

Тоді мою увагу привернули численні позначки наших військових гарнізонів. На всіх перехрестях доріг стояли яскраво-жовті щити з стрілками й умовними назвами частин; з їх допомогою англійські шофери могли орієнтуватися на місцевості без карти і не звертаючись до місцевого населення, яке вперто продовжувало чинити пасивний опір; у деяких місцях щити були вирвані з землі або просто повалені.

Поряд з шосе тяглися польові кабелі; за містечком Мандіа загін телефоністів лагодив лінію зв'язку – очевидно, в тому місці проводи були перерізані. Мені пригадалися слова підполковника: «Становище на Кіпрі з точки зору безпеки далеко не блискуче…» То тут, то там можна було побачити обнесені колючим дротом табори з палаток чи бараків, перед якими стояли «джипи» і пересувні радіостанції з вигнутими антенами. По боках шосе на незораному полі я побачив сліди танків, а в одному місці ми зустріли цілу колону вантажних автомашин. Справді, англійська армія покрила Кіпр густою сіткою військових опорних пунктів, і я подумав про те, що Вальполь, де б він не копався, досить легко може викликати до себе підозру. На всьому острові навряд чи був клаптик землі, який би не перебував, за визначенням підполковника, «на підозріло близькій відстані від військових об’єктів».

Вальполь, здавалося, вгадав мої думки, бо раптом сказав:

– Окупація цього острова англійськими військами все ж має певне історичне виправдання, хоча Кіпр лише в 1878 році звільнився від турків і став англійським протекторатом, після чого в 1914 році був раптом анексований і тільки в 1925 році об'явлений колонією британської корони. Ще приблизно вісімсот років тому один з англійських королів – якщо не помиляюсь, Річард Львине Серце – під час Хрестового походу привласнив собі цей острів. Пізніше він подарував Кіпр своєму васалові– королю Єрусалиму, після чого англійці знову на цілих сім століть втратили цей ласий шматочок землі…

– Тим краще вони пильнують його тепер, – зауважила міс Ругон.

– Ви, на нашому місці, діяли б так само, – відповів я.

– Ми, американці, – сказав Вальполь, – не займаємось колонізаторською політикою.

– Бо значно простіше, – кинув я, – скупити всю економіку країни, а турботи про порядок і спокій у ній полишити на свого союзника.

Мені було цілком ясно, що в цій дискусії вони обоє були проти мене.

– Ви справді думаєте, – спитала міс Ругон, – що порядок і спокій були б у небезпеці, якби англійські війська покинули острів?

– Звичайно, – відповів я. – Місцеві греки одразу накинулися б на турецьке населення.

– Поки що, – сказав Вальполь, – вони лише закидають камінням наших британських друзів. З цієї причини я звелів прикріпити до своєї машини величезний щиток з написом «Сполучені Штати».

– Будемо сподіватися, що це вам допоможе, – роздратовано відповів я.

На щастя, в цю мить Вальполь завернув праворуч на погану польову дорогу, яка поглинула всю його увагу, ї наша неприємна розмова обірвалась. При цьому він зробив такий крутий поворот, що в багажнику заторохтів шанцевий інструмент, а міс Ругон притиснулась до Вальполя. Можливо, він зробив це навмисно: літні чоловіки, які вже не розраховують, що їм удасться обняти привабливу жінку з її дозволу, іноді вдаються до таких прийомів. В усякому разі я з роздратуванням сприйняв його нетактовний маневр.

Тепер праворуч від нас було південне пасмо кіпрських гір, найвищою точкою якого є двокілометрова вершина Троодоса. Воно поступово спадає на схід цілим рядом менших гір, як, наприклад, Махерас або Ставровуні, що була в давні часи свого роду Олімпом. Ці гори тягнуться аж до портового міста Ларнака, з якого йдуть підводні кабелі до Мальти й Александрії. Перед нашими очима відкривалася велична панорама.

Через півгодини їзди по хвилястій місцевості наш «Лінкольн» вибрався на високий горб, обрамлений стрункими кипарисами, вкритий колючим чагарником і всіяний диким каменем. Вальполь дав нам зрозуміти, що ми вже близько до мети.

Нарешті машина зупинилась, господар наш вистрибнув з кабіни, відбіг кілька кроків убік, і в ту ж мить я почув якийсь невиразний крик, – так кричить людина з переляку або від страшенної люті.

– Ви лиш погляньте, – гукав Вальполь, тремтячи від гніву, – підійдіть сюди, подивіться!

Він пополотнів від обурення. Ми спустились в улоговину й одразу ж збагнули, що його так хвилювало: досить довга траншея майже зовсім була засипана землею і галькою.

Вальполь сипав прокляття, губи його тремтіли; піднявши міцно стиснуті кулаки й випнувши свій орлиний ніс, він нагадував постать біблійного пророка, що в гніві застерігає чи проклинає грішний ізраїльський народ.

Побачивши Вальполя таким роздратованим, я ледве стримався від зауваження, що він необачно забув і над своєю траншеєю поставити великий щит з написом «Сполучені Штати Америки»; адже не було сумніву в тому, що це зробили місцеві повстанці, які, певно, подумали, що тут має бути закладений фундамент нового військового об'єкту. Між іншим, у мене в голові промайнула думка, що він і сам міг бути винуватцем цієї диверсії… Однак я одразу ж відкинув це припущення, бо його обурення, безсумнівно, було справжнім.

– Сподіваюсь, сер, – сказав я співчутливо, – що вони не пошкодили хоча б тих цінностей, які ще не розкопані.

– Звичайно, ні, – з досадою відповів він. – Але ж скільки часу мине, поки мої люди викидають усю цю нечисть. А ми тимчасом станемо схожі на замазур!

– Шкода, – сказала міс Ругон, – але о третій годині мені знову треба бути в Нікозії: верховний комісар влаштовує прес-конференцію.

– Мені дуже прикро, що так розчарував вас, – пробурчав Вальполь, до якого нарешті повернулося самовладання.

– Я хоч скупаюся тут, – вигукнула наша супутниця й побігла до машини, щоб переодягтися.

– Озеро на тому боці, – кинув їй Вальполь навздогін.

Коли ми вийшли на другий бік горба (обидва турки в цей час уже взялися за роботу), я побачив обрамлене карликовими кедрами чарівне блакитно-зелене озеро, а трохи далі на захід – англійський аеродром Акротірі. Добре було видно довжелезні жовто-сірі ангари, аеродромний флюгер метеорологічної станції у вигляді смугастого біло-червоного мішка й опуклу ґратчасту антену радара. З аеродрому долинав пронизливий рев моторів.

– Хочете глянути? – спитав Вальполь, послужливо подаючи мені сильний бінокль, що невідомо звідки взявся в його руках.

У бінокль я побачив на передньому плані цілу ескадрилью вишикуваних у строгому порядку легких реактивних бомбардувальників типу «Канберра В-2». За ними на паралельних злітних доріжках стартували три реактивні винищувачі «Джевелен», що можуть літати в будь-яку погоду; збоку, перед ангарами, стояло кілька чотиримоторних транспортних літаків «Беверлі». Низько над землею мерехтіло розжарене повітря, і через це картина дещо розпливалася; і все ж я легко зміг прочитати умовні літери й цифри на фюзеляжах машин…

У мене аж пересохло в роті. Справді – це ж був ідеальний пункт для спостереження за аеродромом; і ніби навмисне Вальполь якраз тут розшукував експонати кіпрської старовини – але чи знайшов він їх?

– Вам часом не заважає той шум? – спитав я його, аби чимсь порушити мовчанку.

– До цього звикнути не важко, – відповів він.

Перший винищувач з гуркотом пролетів над нами; я побачив на кінцях дельтоподібних крил розпізнавальні знаки – блакитно-біло-червоні кола, а ближче до фюзеляжу – умовні літери й цифри: Т 309… Для фахівця цього було досить, щоб визначити, до якої ескадрильї належить літак, його призначення й мету польоту. Я, між іншим, подумав про те, що, очевидно, хтось із пілотів помітив, як Вальполь стежив за аеродромом, і доповів контррозвідці штабу повітряних сил на Середньому Сході. Звичайно, не всі уявляють, які подробиці можна побачити з повітря. Але й за допомогою кількох звичайних учбових фотознімків з літака неважко було виявити спостережний пункт Вальполя.

Міс Ругон пробігла повз нас і зникла за кедрами; в ту ж мить ми почули, як вона стрибнула в воду.

Оскільки ці мої спогади стосуються досить серйозних речей і пишуться не для якогось пустого ілюстрованого журналу, я не буду змальовувати вам її вигляд у купальному костюмі. Але приклад її заохотив і мене – я обливався потом від немилосердної спеки, тому сказав Вальполю:

– Я теж захопив з собою труси і, якщо ви нічого не маєте проти, освіжуся трохи.

Я спитав його просто з ввічливості, бо Вальполь не був власником цього мальовничого озера та й не мав підстав ображатися, якби я лишив його на кілька хвилин з тими турками. Проте я помилився: Вальполе сприйняв це несхвально.

– Мабуть, уже не варто, містер Андерсон, – коротко заперечив він, прикусивши губу. – Я пропоную повертатися назад. Як тільки прийде міс Ругон, ми поїдемо звідси – сьогодні нам тут нема чого робити.

Повернувшись додому, я ліг на канапі й почав підводити підсумки дня. З певністю можна було сказати тільки одне: великих успіхів не було. Я все ще не знав, хто такий насправді Натан Ф. Вальполь; весь час вагався в своїх припущеннях, а про якісь там підстави для його арешту нічого було й говорити.

Чи займався він взагалі шпигунством? Деякі факти, як-от вибір місця для розкопок, його чудовий бінокль, говорили за, але більшість – проти. Там, на горбі, коли він побачив зруйновану траншею, його охопив справжній гнів. Якби він копався там лише для того, щоб замилити очі контррозвідці, то навряд чи розійшовся б так. Невже він сам зруйнував траншею?

Таке припущення могло б бути вірним, якщо він розгадав мою роль або принаймні підозрівав мене. В такому разі він, певно, використав день між запрошенням і нашою поїздкою в Акротірі для того, щоб засипати яму… Можливо, побоявся, що такий знавець, за якого він вважав мене, уважно оглядаючи зроблену ним про людське око «археологічну траншею», не визнає її за справжню? Адже тоді він мусив би подбати про те, щоб здобути справжні пам'ятки старовини й продемонструвати їх мені на місці розкопок іншим разом – бо яма була його алібі. Невже його сьогоднішня лють була нещирою? Невже можна так прикинутися? Ні, по-моєму, це неможливо.

І ще одне спостереження заперечувало всю цю надто вже складну і тому хибну концепцію злочину: Вальполь зовсім не намагався зацікавити мене своєю особою, приспати мою пильність люб'язною запобігливістю; навпаки, він не раз давав мені відчути свою антипатію до мене, причина якої, безсумнівно, крилася в особі міс Ругон. Наприкінці він досить грубо перешкодив мені скупатися разом з дівчиною. Отже, він ревнував, це було безперечно. Але ж агент ніколи не може дозволити собі таку розкіш, як піддаватися особистим почуттям, У боротьбі на цьому таємному фронті його життя висить на волоску, і хто забуває про це, той або дурень, або нікудишній агент.

Це сталося в п'ятницю, сімнадцятого серпня. Щоб надати своїм записам певної системи, я відтепер частіше позначатиму дату.

Кінець тижня я стежив за помічниками Вальполя. Робота ця була нелегка, і я пропущу окремі її фази, бо(зрештою, вона не дала ніяких істотних результатів. Обидва турки дуже погано володіли англійською мовою, а сам Вальполь теж майже не знав їхньої мови. Жили турки не в «Ледра Палас», а в дешевій нічліжці на околиці міста. Вальполь використовував їх – якщо не рахувати догляду за його автомашиною – лише для розкопок. У всякому разі, я мав можливість пересвідчитися в тому, що вони з своїм роботодавцем ніяких таємних зв'язків не підтримували. Хто ж тоді був помічником Вальполя, без якого він ніяк не міг обійтися, якщо справді займався шпигунством?

Наступного понеділка, близько десятої години ранку, пересвідчившись, що Вальполь знов кудись поїхав, я потай проник у його кімнату. У всякому порядному готелі це можна зробити відносно легко, – навіть без відома обслуговуючого персоналу. Як тільки покоївки кінчили прибирати, я вибрав зручний момент, непомітно зняв ключ з дошки, що висить біля портьє, і подався наверх. А через двадцять хвилин мені вже було відомо, що в розкішному номері Вальполя є все – від крему для гоління до портативної друкарської машинки, – крім радіопередавача.

Я знайшов там керамічні вази, на яких ще видно було сліди землі, лампу, вкриту окисом міді, очевидно античну, уламки якогось барельєфа і маленькі бронзові статуетки… За моїми припущеннями, Вальполь мусив десь купити ці речі і заховати їх у землю, щоб потім відкопати як знахідки. Невже він дійшов до такого безглуздя?

Оскільки я сам не міг визначити справжність цих предметів, то взяв малесенький шматочок барельєфа, щоб відіслати його на перевірку – навряд щоб Вальполь помітив відсутність такої дрібниці.

Наприкінці обшуку я натрапив на товстий зошит, захований Вальполем на дні замкненої шухляди поміж шовковими сорочками; йому, певно, і в голову не приходило, що хто-небудь може знайти зошит і прочитати записи. Сторінкам цього зошита він довірив таємницю свого кохання до міс Ругон. Між іншим, у своєму щоденнику він весь час називав її «Гелен».

Мене охопило почуття антипатії до Вальполя. Це були не мрійні визнання закоханого першокурсника, а досить тверезі записи, в яких автор коротко й послідовно змальовує різні стадії своєї, як він висловлюється, «фатальної пристрасті». Мені дуже неприємно було переглядати зошит, але ж я мусив виконати свій службовий обов'язок. Копирсання в особистих речах чужої людини було гидкою часткою моєї роботи, я сам собі здавався брудним і тому закінчив цю операцію якомога скоріше.

Боже мій, старий Вальполь закохався! Я це передчував.

Поклавши всі речі так, як вони й лежали, я замкнув кімнату, вистежив, коли в ложі портьє нікого не було, і повісив ключ на місце. Весь обшук тривав не більше як півгодини, що, звичайно, пояснюється моїм фаховим досвідом. Однак, незважаючи на свою спритність, я не знайшов нічого такого, що могло б стати обвинуваченням проти Вальполя або провідною ниткою для мене.

Після всього цього у мене аж сорочка прилипла до спини. Я скинув її мерщій і став під холодний душ. Чорт забери, що ж я мав робити далі?

Увечері другого дня – це було вже десь близько півночі – я зустрів Вальполя в барі готелю. Грав джаз. Американець сидів, підтягнувши ноги, як розгнівана горила, на високій табуретці і, здається, вже добре хильнув коктейлю. Скляна поверхня столика, на якому стояв його келих, відбивала зеленкувате світло, що робило його бридке широке обличчя блідим, як у мерця.

– Хелло, містер Вальполь, як поживаєте? – гукнув я йому і, скочивши на сусідню табуретку, замовив дві чарки коктейлю «Устриця прерій».

Кивнувши один одному, ми зразу ж почали бесіду, йому, видно, приємно було, попиваючи, перекинутися словом з ким-небудь – адже у нього була туга на серці, я знав про це.

– Я був би радий, якби ви ще раз наважились поїхати зі мною в Акротірі, – сказав він. – Мої землекопи будуть розширяти траншею… Вип'єте чарочку «Мартіні»?.. Бой, два «Мартіні»!.. У п'ятницю я знову виїжджаю туди.

– Якщо мені не перешкодять службові обов'язки, то я з великою охотою прийму ваше запрошення.

– Сподіваюсь, на цей раз я зможу показати вам дещо більше, ніж купу сміття. Ви нічого не матимете проти, якщо міс Ругон знову поїде з нами?

– О, ні, навпаки, – запевнив я його.

Я сказав це, мабуть, занадто жваво, бо Вальполь кинув на мене проникливий погляд з під своїх густих повік – важкий, допитливий погляд, у якому крилася погроза, його каламутно-сірі, затуманені коктейлем очі немовби попереджали: стережись, юначе, це не для тебе!

– Міс Ругон, – сказав він згодом, – незвичайна жінка. Я знав не одну журналістку, але ця – справжній талант.

– Я теж такої думки, – відповів я. – Вона проб'є собі дорогу і вже недовго буде писати для якоїсь там місцевої газетки, на зразок «Сан-Антоніо геральд».

– Знаєте, для неї немає в цьому необхідності, – пробурмотів він. – Вона займається репортажем лише заради спортивного інтересу, з нудьги або з честолюбства. В наш час дівчата прагнуть бути самостійними…

Я погодився з ним. Алкоголь робив Вальполя одвертішим, і мені, власне, лишалося тільки короткими зауваженнями заохочувати його говорити якомога більше. Проте він не був п'яний настільки, щоб не контролювати своїх слів.

– Вона далеко не з бідної сім'ї, містер Андерсон. Ви звернули увагу на її прізвище? Ругон… Це рід старих французьких плантаторів, що оселилися в нижній течії Міссісіпі ще за часів Людовика XIV, а потім, просунувшись на захід, придбали землі в Техасі.

– Якщо я не помиляюсь, Сан-Антоніо – це місто десь на західному узбережжі.

– Нічого подібного, – буркнув Вальполь. – У центральний частині Техасу, і саме в тій смузі, де земля варта значно більше ніж трава, на якій випасують худобу.

– Ще дві чарки віскі! – гукнув я до офіціанта. – Як це розуміти?

– Вона мені не говорила про це, – відповів Вальполь, глузливо поглянувши на мене. – Але я гадаю, що тут пахне невеличким нафтовим джерелом. Тепер вам ясно?

Я добре зрозумів його. Він, очевидно, натякав на те, що мені слід відмовитись від будь-якої надії на її прихильність. Адже вона походила з багатої родини і належала до тих самих кіл, що й Вальполь, заможний чоловік, який заради особистого задоволення шукав тут на Кіпрі античні пам'ятки. Мені, якомусь там лейтенантові, досить одверто вказували своє місце…

– То вип'ємо за це? – сказав я з відтінком гумору, хоч мені зовсім було не до жартів. – За нафтове джерело міс Ругон.

Ми чокнулись, і це прозвучало так, ніби ми схрестили мечі.

– Вона – чудова жінка, – бубонів старий собі під ніс; його очі затуманились. – Ще коктейлю, але без соди!.. І ви, лейтенанте, хоча й англієць, проте непоганий хлопець…

– Щиро дякую, містер Вальполь. Ну, мені пора спати.

– Так ви ж не забудьте – у п'ятницю! – кинув Вальполь мені услід.

Він усе ще сидів, мов горила, на високій табуретці, і від столика на його обличчя падало зелене світло.

Тієї ж ночі я написав для контррозвідки черговий звіт за тиждень; довелося визнати невдачу.

Звичайно, неуспіх військового розвідника не має такого морального значення, як невдача цивільного детектива, на якого напосідає і преса і громадськість. Військовій контррозвідці значно легше приховати свої помилки. Крім того, армія одержує великі асигнування на розвідку, і тому немає особливої потреби турбуватися про витрати.

Закінчивши звіт, я додав до нього уламок барельєфа, взятого з колекції Вальполя з проханням піддати його науковій експертизі.

Перед ранком мені приснилася міс Ругон. Тепер я вже не можу пригадати, в яких обставинах бачив я її уві сні, але добре пам'ятаю, що вперше це сталося в четвер, в ніч на двадцять друге серпня. Так само, як Натан Ф. Вальполь у своєму щоденнику наяву, я називав її уві сні просто «Гелен». Це було вже якесь безглуздя, просто – результат пустих думок, які мені слід було рішуче викинути з голови.

Наша друга прогулянка до Акротірі була драматичною. Очевидно для різноманітності, Вальполь обрав на цей раз зовсім інший шлях. Їхав досить упевнено, ні разу не завагавшись, куди йому слід завертати; з цього я зробив висновок, що він орієнтується на дорогах острова, як у власній кишені. Шосе Нікозія – Фамагуста, яке тиждень тому було для Вальполя гоночною трасою, тепер лишилося десь збоку. Він весь час прямував на південь, до гірського кряжу і, тільки проїхавши Атієну, звернув ліворуч.

Так ми доїхали до новоспорудженого військового табору, перед яким я несподівано побачив французькі легкі танки типу АМХ-13; ці машини французи успішно використовували в Алжірі. Очевидно, вони щойно прибули сюди, бо їх лише абияк устигли замаскувати сітками. Мене спантеличила також їх окраска: як відомо, французи, ведучи колоніальну війну в Північній Африці, відповідно до місцевих умов маскували свої військові машини, розмальовуючи їх плямами сірого, зеленого та коричньового кольору, а ці танки були пофарбовані в жовте.

Проте ні Вальполь, ні міс Ругон нічим не відгукнулися на це видовище, і я думав, що вони його й не помітили. Певно, вони взагалі мало розбиралися у військовому спорядженні, щоб збагнути незвичайність цієї картини. А я ще довго думав про ці танки, через що, мабуть, здавався своїм супутникам досить нудним компаньйоном.

– Де ви були минулої п'ятниці, під час прес-конференції, містер Андерсон? – раптом спитала міс Ругон.

Я мимоволі здригнувся. Лише тепер мені пригадалось, що вона тоді, біля засипаної траншеї, згадувала про намічену на три години зустріч журналістів – а я, прес-офіцер, не прийшов! От чорт, значить я допустився помилки. Це могло насторожити її, а ще більше – Вальполя, якщо він був не тим, за кого себе видавав.

– Я був зайнятий по службі, – нарешті відповів я. – А що там було?

Поглянувши на мене скоса, міс Ругон сказала:

– Нічого цікавого. Мова йшла про «Магічну операцію». Та верховний комісар, як і завжди, уникав конкретних відповідей. Він лише заявив, що стягування військ у район східного Середземномор'я може загрожувати Єгипту тільки в тому разі, якщо президент Насер закриє канал для англійських торгових кораблів, а той зовсім цього не збирається робити. Отже, цій концентрації військ дали поетичну назву «Магічна операція».

– «Магічна операція»? – буркнув з протилежного боку машини Вальполь. – Для неї більш підхожою шифрованою назвою було б слово «шахрайство», лейтенанте.

– Що ви цим хочете сказати?

– Що Іден дурить світом, – відповів Вальполь. – Ваш високошановний прем'єр, певно, засвоїв погляди нашого міністра закордонних справ, для якого мистецтво державної політики полягає в тому, щоб ходити на грані війни, але не далі.

– Я не певен того, що він тільки залякує, – роздратовано зауважив я.

– Війна проти Єгипту була б такою ж непопулярною з політичного погляду, як колись англо-бурська війна, а з воєнного – такою ж безуспішною, як Кримська війна. Це так же неминуче, як «амінь» у церкві.

– По-моєму, з юридичного боку ваші претензії до полковника Насера безгрунтовні, – пустила шпильку і міс Ругон. – Кожна суверенна держава має законне право націоналізувати великі приватні підприємства, звичайно, за відповідне відшкодування. Кілька років тому такий факт мав місце і в самій Англії – я маю на увазі націоналізацію вугільних шахт.

– Нехай з юридичного боку наша справа й недосить обгрунтована, – сказав я. – Але тут ідеться про інше: на карту поставлені могутність і стратегічні-позиції нашої держави, і ви це добре знаєте. Суецький канал – життєва артерія Британської Співдружності Націй. І ми, англійці, мусимо пильнувати, щоб ніхто її не перерізав. Ми повинні, за всяку ціну, зберегти свої позиції великої держави, і я гадаю, що на цей раз наш уряд не зупиниться ні перед якими заходами, щоб забезпечити наші життєві інтереси.

– Досить аморальний тезис, – зауважив Вальполь. – Але годі про це. Ніж даремно сваритися, давайте краще я розповім вам дещо з стародавньої історії Кіпру. Це полегшить вам розуміння того, що ви згодом побачите в моїй траншеї.

– Давайте, – сказала Гелен (у думці я вже давно називав її так).

– Найдавнішими мешканцями острова були семіти; потім сюди переселилися фінікійці. Вони заснували найзначніші міста – Саламіс, Пафос, Аматус, і ввели тут культ своїх богів. Пізніше прийшли грецькі поселенці з різних племен, переважно іонійці та дорійці, які утворили дев'ять невеличких царств. З восьмого століття до нашої ери Кіпр підлягав Ассірійському царству, проте, очевидно, грецькі та фінікійські князьки продовжували правити як васали ассірійських царів. Після падіння Ассірії Кіпром формально правила якась людина на ім'я Тірос, поки в п'ятсот шістдесятому році Амазіс Єгипетський не завоював острова. Це дуже цікавий історичний факт, якщо взяти до уваги, що нині, мабуть, навпаки – робиться спроба з Кіпру завоювати Єгипет. Історія хоч і не повторюється, проте іноді аж через дві з половиною тисячі років до попередніх подій додає нові, несподівані варіанти…

На цьому й скінчилася розповідь Вальполя. Більше того, йому і на цей раз не судилося показати нам свої розкопки, хоч як ретельно він готував нас до цього. По капоту мотора раптом ударила каменюка, з кулак завбільшки, а за нею градом посипались інші. Брязнуло бокове скло, і великий його осколок врізався в мою праву руку; потекла кров.

– Давайте газ! – гукнув я до Вальполя, але він так розгубився, що нездатний був діяти рішуче.

Під час розповіді Вальполь зменшив швидкість, а тепер було вже пізно: юрба людей перегородила нам дорогу, і навіть мелодійна триголоса сирена фордівського «Лінкольна» не могла розігнати їх – на сигнали вони відповідали страшенним галасом. Сподіваючись, що Вальполь наважиться прорватися, я сховав голову за дошку приладів управління і потягнув за собою Гелен. Проте, коли машина зупинилась, ми знову випростались. Я машинально схопився за свій службовий пістолет, що був нашою єдиною зброєю.

– Бога ради, не виймайте свого револьвера, – прошепотіла Гелен. – Цим ви нічого не досягнете.

Люди, що перегородили нам шлях, мали жалюгідний вигляд, їх можна було прийняти за бандитів, але більшість з них не мали ніякої зброї. Керували цією дикою зграєю два чоловіки. На них були довгі, убогі сорочки з бавовняної тканини і взуття, яке навіть важко описати; холоші їхніх злиденних штанів були запхнуті в саморобні шкарпетки з грубої шерсті, що сягали їм аж до колін. А за поясами у них я побачив ножі…