Текст книги "Акротірський шпигун"

Автор книги: Вольфганг Шрайєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)

Вольфганг Шрайєр
АКРОТІРСЬКИЙ ШПИГУН

_{Переклад з німецької М. Дятленка}

_{Художник Г. Малаков}

Для мене вся ця історія почалась із звичайної повістки: лейтенантові запасу Роджеру Андерсону, що проживає в Ліверпулі, по Лайм-стріт, 207, тобто мені, пропонувалося протягом сорока восьми годин з'явитися до гарнізону, який я залишив п'ять років тому, відбувши військову повинність.

Був погожий серпневий день. Листівка потрапила до моїх рук, як тільки я повернувся додому з роботи в гавані. Не можу сказати, щоб вона мене тоді налякала або викликала в мене якесь неприємне почуття. Тримаючи її в руках, я лише подумав про скаредність мобілізаційного бюро, яке замість телеграми прислало звичайну повістку та ще й на застарілому бланку: крім усього іншого, мені наказували «з'явитися з продовольчими картками», хоча кожна дитина знає, що у Великобританії ось уже з 1954 року немає ніякої карткової системи. Певно, там, у військовому міністерстві, економили на всьому.

Я негайно зібрав манатки, повідомив на роботі про свій від'їзд і в зазначений строк з'явився в гарнізон Олдершот, де була розквартирована 16-а парашутно-десантна бригада, відома в цій місцевості під гучною назвою «Червоні дияволи». Колись до цієї ватаги належав і я.

Проходячи через ворота до казарми, я пригадав усі свої солдатські витівки. Якщо не рахувати періоду рекрутської муштри, – у жодній армії світу, мабуть, не схожої на курорт, – моя служба в армії склалася так приємно, що, відбувши її, я письмово заявив про свою готовність, на випадок національної небезпеки, добровільно повернутися до своєї частини ще до оголошення загальної мобілізації. Може, я зважився на цей крок у юнацькому захопленні, а може, під враженням чудового прощального банкету, – в усякому разі тепер я знову сидів тут і нетерпляче чекав, що буде далі. Лише далеко пізніше мені стало ясно, що тією заявою я вчинив найбільшу дурницю у своєму житті.

Перше, що я побачив у казарменому дворі, це оздоблені орденами груди мого старого приятеля Білла Шотовера, який лишився на кадровій службі, воював десь у Кенії чи на півострові Малакка і вже вислужився до капітана.

– Алло, Роджер, – привітався він, ляснувши мене по плечу своєю важкою лапою. – Оце здорово! Значить – «Батьківщина кличе…»

– «І її кращі сини поспішають під знамена»[1]1
  Очевидно, приятелі говорять словами відомої англійської військової пісні. (Прим. пер.).


[Закрыть], – скромно докінчив я.

– Для тебе ще є місце в моїй роті, – пояснив він, – сьогодні ввечері я поговорю з полковником, і все буде в порядку, старина.

Ми зайшли в казино, хильнули по чарці й, обмінюючись спогадами, прийшли до висновку, що молодь нинішнього призову навряд чи може зрівнятися з нашим. Нарешті Білл заходився пояснювати мені стратегічне становище Британської Співдружності Націй. Це була його давня пристрасть.

– Як відомо, – почав він, – наше становище погане, але не зовсім. Непоправним воно б стало лише тоді, якби нам не вдалося перемогти цього молодчика Насера, його приклад наслідували б інші, і всі ці пси, що ходять тепер, підібгавши хвости, перестали б поважати нас. Коли ти, Роджер, читаєш газети, то, мабуть, знаєш, що Насер знову накоїв. Але з цієї історії з Суецьким каналом він не виплутається. Ми збираємося одним ударом покінчити з ним і з його жалюгідною дев'яностотисячною армією. Ось глянь сюди, – сказав Білл, підходячи до карти Європи, що висіла на стіні в казино над музикальним ящиком.

На його широкому обличчі біліли плями – наслідок порушення пігментації, від якого він і раніше страждав; через те воно нагадувало ті місця на карті, що означали гірські хребти понад три тисячі метрів заввишки: світлі плями на обличчі відповідали засніженим вершинам гір на карті.

– В Червоному морі, – говорив Білл, – стоїть напоготові наш крейсер «Кенія», а біля східного узбережжя Середземного моря – крейсер «Ямайка». В Мальтійському порту – авіаносець «Ігл» з кількома ескадрильями штурмовиків на борту. Крім того, вчора дано наказ перебазувати на Мальту шістдесят реактивних бомбардувальників «Канберра». Ось тут, в Йорданії, стоїть 10-й гусарський полк, посилений ротою піхотного полку «Мідлсекс»; він має на озброєнні танки «Центуріон». У Лівії, поблизу західного кордону Єгипту, розташовані: 10-а танкова дивізія, піхотний полк королівського стрілецького корпусу і 3-й артилерійський полк королівської кінної артилерії, який під час осінніх маневрів 195І року прикривав наш лівий фланг. Ну, як це все тобі подобається?

– Непогано, – сказав я. – А ми?

– Ми – пожежна команда Британської Співдружності, – відповів він. – Нас кинуть туди, де горить.

– Чи вони хоч компенсують резервістам втрату заробітної плати за час перебування в армії?

– Крім того, – вів далі Білл, не звертаючи уваги на мої турботи, – ми забираємо із Західної Німеччини частини 2-ї піхотної дивізії. Щоправда, командування НАТО ремствує, бо Франція теж знімає звідти частину своїх військ, але сер Антоні[2]2
  Антоні Іден – колишній прем'єр-міністр Великобританії. (Прим. пер.).


[Закрыть] умовив Грюнтера[3]3
  Грюнтер – американський генерал, колишній командуючий військами НАТО в Європі. (Прим. пер.).


[Закрыть]. Кажуть, що військове міністерство мобілізувало дев'яносто цивільних літаків і на них перевозять на Близький Схід навіть лейб-гвардію…

– Ті з нас, – втрутився я, – хто придбав якісь речі в розстрочку, через цю мобілізацію потраплять у досить скрутне становище…

– … Та додай до цього ще збройні сили французів. Віце-адмірал Баржо зібрав на рейді в Тулоні цілу ескадру: лінкор «Жан Барт», крейсер «Жорж Леге», два авіаносці і десять есмінців. Як тобі подобається така сила?

– Хотів би я все-таки знати, Білл, – несміливо наполягав я, – що станеться з моїм телевізором, якщо я не сплачу за нього черговий внесок.

– А, плюнь ти на нього, – різко відповів він. – У нас тут, старина, тобі немає потреби дивитися в той ящик. Королівська армія покаже тобі світ в натурі.

Білл взагалі був грубіяном, але на цей раз, як виявилося пізніше, він мав рацію.

В понеділок, 6 серпня 1956 року, в осяяній сонцем портсмутській гавані ми зійшли на борт пароплава. Наше судно, авіаносець «Тезей», водомісткістю в тринадцять тисяч тонн, що звичайно брало тридцять п'ять штурмових літаків, прийняло тепер дві тисячі парашутистів. Як повідомив мені Білл по секрету, решта нашої бригади вантажилася в Девонпорті на однотипний корабель «Оушн» і на двадцятитисячотонний транспортний пароплав «Булверк», що виходили в море через два дні.

Гемпшірський пляж кишів дачниками. Біля берега сновигали парусні яхти й моторні човни; юнаки розважалися катанням на водних лижах. А в цей час на набережній стояли тисячі батьків і матерів, дружин і наречених, з якими від імені всіх нас мали попрощатися п'ятдесят парашутистів. Командир полка заборонив робити це кожному зокрема. Полковник, мужчина з червоним обличчям і жовтою, як сірка, борідкою, певно ненавидів такі сцени, бо коли капітан Шотовер доповів йому про бажання солдатів потиснути руки своїм рідним, він лише пробурчав:

– Годдем[4]4
  Чорт забери (англ.).


[Закрыть], для цього в гарнізоні було досить часу! Годдем!

З цими словами він пхнув ногою полкового кота Насера, який наважився сісти йому на черевик.

Мене безпосередньо це не обходило, бо моя старенька хвора мати не могла приїхати в Портсмут, а дівчини у мене на той час не було. Тому ніхто мені не помахав мокрою від сліз хусточкою, коли наш пароплав рушив від молу вздовж каналу. Іншим було, мабуть, дуже боляче.

Мої побоювання справдилися: військове начальство виявило себе не тільки бездушним, а й скупим. Командуванню було зовсім байдуже, що більшість резервістів покинула свою роботу. Ніхто з нас не одержав за це ніякого відшкодування.

– Ми призвали добровольців, а не якихось там старців, – заявив мені Білл Шотовер, повторюючи слова всіма шанованого командира «Червоних дияволів» Мервіна Батлера.

Ми стояли біля поручнів і дивилися, як за корнуельським побережжям сідає сонце. Був напрочуд гарний вечір.

– Двадцять чотири вузли робить наше корито, – сказав Білл, сплюнувши в пінисту воду за кормою. – Післязавтра минемо Ліссабон, увійдемо в Середземне море, а в п'ятницю рано будемо в Ла Валетті. Що і як буде далі, знають лише бог та сер Антоні.

– Якщо єгиптяни якимсь чином пронюхають про нас, то підуть на поступки, тільки-но ми з'явимось у районі Мальти.

– Для мене, Роджер, пристойна бійка була б кращим виходом.

Пізніше я прочитав у газеті, що часткова мобілізація, якій я завдячував тією чудовою прогулянкою на кораблі, була здійснена в повній відповідності з нашою конституцією. Оскільки нижня палата за кілька днів до націоналізації Суецького каналу була розпущена на канікули (значна частина членів парламенту в цей час полювала на куріпок у Шотландії, а королева Єлизавета розважалася на кінних змаганнях у Гудвулі), прем'єр-міністр Іден сам скликав Державну Раду. Вона проголосила надзвичайне становище й «урочисто уповноважила вельмишановного Генрі Геда», тобто нашого військового міністра, мобілізувати резерви. Слідом за цим «вельмишановний» призвав до збройних сил двадцять тисяч чоловік, а серед них і мене. Для мене принаймні було втіхою повідомлення преси про те, що все відбулося коректно і спокійно, як це й личить великій нації.

Через вісім днів ми висадилися на Кіпрі. Я потрапив до передового загону, яким командував мій приятель Білл. На двох «джипах» морського відомства ми проїхали квітучою рівниною на шістдесят кілометрів у глиб острова. Солдати, що супроводжували нас, весь час тримали автомати напоготові. Я зрозумів, що місцеве населення продовжує упереджено ставитися до британської корони; та, хвалити бога, в дорозі нічого не трапилось.

Коли в мерехтливому від спеки повітрі виринули перші будинки столиці острова – Нікозії, Білл Шотовер сказав мені:

– Ну, любий друже, тут наші дороги розходяться. Тебе викликає для якогось особливого доручення командування повітряними силами… Я не знаю точно, для чого саме, але думаю, що це почесне завдання. Дивись, Роджер, не підкачай! See you later, old boy[5]5
  До скорого побачення, старина! (англ.).


[Закрыть].

Він ляснув мене своєю важкою лапою по плечу і, звелівши шоферові зупинитись, без зайвих церемоній виштовхнув мене з машини, а сам помчав геть.

Я опинився перед довгою, присадкуватою будівлею, обнесеною «їжаками» з колючої проволоки. Біля вартового в сталевому шоломі, з-під якого блищало мокре від поту чоло, стояв припорошений пилюкою щит з написом MEAF-HQ, що мало означати «Штаб повітряних сил на Середньому Сході». Тут перебувало командування британських повітряних сил, якому були підпорядковані всі аеродроми й бойові літаки в Іраку, Іорданії, на Кіпрі, в Лівії, а ще півроку тому – і в зоні Суецького каналу. Побачивши цей штаб, я не відчув ніякої радості на душі; і причиною цього була не тільки спека…

Якщо штаб повітряних сил викликає парашутиста для виконання спеціального завдання, то це аж ніяк не означає чогось приємного. Вся ця справа мені не дуже подобалась. Не задумуючись над тим, чому саме на мене, щойно призваного резервіста, припав цей вибір, я вирішив енергійно опиратися будь-яким спробам використати мене для якоїсь рискованої індивідуальної операції. Небезпечні завдання виконували, як правило, добровольці. Молоді офіцери часто пропускають нагоду благополучно уникнути рискованої операції, коли – з патріотичних або якихось інших благородних міркувань – у слушний момент не наважаться простим «ні» звести нанівець намагання добрих начальників умовити простачка.

– Кімната 118, сер, – сказав вартовий сержант.

На його форменій блузі під пахвами виднілися великі плями від поту. Сержант якось дивно подивився на мене, від чого моя тривога ще більше зросла. Невинний напис «Медичний відділ» на дверях кімнати № 118 теж не розвіяв мого недовір'я. Військові лікарі завжди мали сумнівну славу.

Я ввійшов туди і, незважаючи на гнітючу духоту, одразу ж виструнчився. За письмовим столом стояв сивий, досить ставний офіцер, зовсім не схожий на лікаря. На погонах у нього було по три срібних смужки і по стільки ж нашивок на рукавах – отже, це був вінг-командор – те саме, що підполковник у наземних військах. Над його головою, розрізаючи повітря, крутився горизонтальний вентилятор. Я відчув на своєму обличчі його прохолодний подих.

– Сідайте, лейтенанте, – сказав підполковник авіації приємним звучним голосом. – Хочете сигарету?

Він справляв враження симпатичного начальника. Я вирішив бути пильним і остерігатися його люб'язності. Сів і дав йому припалити.

– Якщо мене вірно поінформували, лейтенанте Андерсон, – сказав підполковник, переводячи погляд туди, де вітер від вентилятора зрізав кільця сигаретного диму, – два тижні тому ви ще займалися в Ліверпулі своїми цивільними справами.

– Так, сер.

– У чому полягала ваша діяльність?

– Я – співробітник митної служби розшуку, сер.

З того, як підполковник кивнув, я зрозумів, що він уже знає про це. Крім того, у нього в руці був якийсь папірець – безсумнівно, з моєї персональної справи.

– Які ж були ваші обов'язки? – запитав він. – Ви займалися звичайною перевіркою багажу чи мали справу з добре організованими контрабандистами?

Зневажливий тон, яким він сказав це «звичайною перевіркою», трохи образив мене, і тому я не без гордості признався, що кілька семестрів вивчав криміналістику, займав відповідальну службову посаду і брав участь у розслідуванні більшості тих злочинців, які входили до компетенції моєї установи. Недавно я вів розслідування афери з наркотиками, і досить успішно…

Лише потім я усвідомив, що мені краще було приховати свої таланти (до речі, в армії це найрозумніша тактика).

– Наркотики? – зацікавлено вигукнув підполковник. – Я бачу, містер Андерсон, що ми з вами колеги. Моє прізвище Тінуел. Можливо, ви чули про мене дещо, я кілька років підряд керував у Скотленд-Ярді[6]6
  Скотленд-Ярд – резиденція лондонської кримінальної поліції. (Прим. пер.)


[Закрыть] головним комісаріатом по боротьбі з грабіжництвом та бандитським шантажем. Було б зайвим пояснювати вам, яке широке поле діяльності цього відділу.

Він самовдоволено посміхнувся, і я не наважився зіпсувати йому настрій, а вдав, ніби й справді пригадав його прізвище. Я добре знав, що для криміналіста старшого покоління немає нічого приємнішого, ніж несподівано почути відгук тієї слави, яку в свій час бульварна преса створила навколо його успіхів.

Потім підполковник Тінуел почастував мене холодним лимонадом і, поговоривши ще деякий час про відомі злочини тридцятих років, непомітно перейшов від англійських кримінальних історій до сучасного становища на острові Кіпр.

– Ось тут у нас відділ контррозвідки регіонального командування на Близькому Сході. – Розкриваючи передо мною цю таємницю, він зробив широкий жест, що охоплював усю обстановку кімнати, включаючи жалюзі, зелений сейф і сітку від москітів. – Становище на Кіпрі з точки зору безпеки далеко не блискуче, повірте мені. А в мене дуже мало людей. Найкращі мої сили зайняті грецькими партизанами і концентрують свою увагу на тому, щоб запобігти ворожим замахам проти наших повітряних сил. Тому ви, містер Андерсон, з'явилися до мене саме вчасно.

Надто пізно я зрозумів, що потрапив у пастку. Після всієї люб'язності, виявленої до мене як до молодого колеги, я вже не був спроможний з належною твердістю відмовитись від якогось делікатного завдання. Тепер мені тільки лишалося більш чи менш спритно перейти до оборони.

– На жаль, сер, я не розмовляю ні грецькою, ні турецькою мовами, – почав я, – не знаю ні країни, ні людей… Боюсь, що вам ніякої користі не буде з мене.

– О ні, – хитро посміхаючись, заперечив він. – Для вас у мене є щось особливе. Незнання згаданих вами речей у даному разі нічого не важить. Ваше завдання не в тому, щоб стати другим Лоуренсом[7]7
  Томас Едуард Лоуренс – спритний розвідник, диверсант і закулісний дипломат, слуга англійських імперіалістів на Близькому і Середньому Сході; загинув у 1935 р. (Прим. пер.).


[Закрыть]. Слухайте сюди: уже певний час по цьому острову нишпорить один загадковий іноземець – досить багатий чоловік, років п'ятдесяти; нам треба з'ясувати, що він являє собою в дійсності, його пристрасть – пам'ятки грецької старовини. За паспортом він американський громадянин на ім'я Натан Ф. Вальполь. Але для нас це настільки ж мало важить, як і його бажання видавати себе за археолога. Твердо встановлено лише одно: в своїх розшуках він надає переваги якраз тим районам, де розміщені військові об'єкти.

– Оскільки наші військові частини, виконуючи завдання по охороні безпеки, фактично є тут всюди, сер, – зауважив я, – то навряд щоб це спостереження могло бути приводом для надто серйозних висновків.

Підполковник заперечливо похитав головою:

– Протягом останнього тижня цей суб'єкт весь час копирсається поблизу нашого нового аеродрому Акротірі, містер Андерсон. Він розбив свій намет на горбі, в районі доісторичних руїн, який, хоча й не входить до забороненої зони – не можемо ж ми надмірно розширяти ці зони, – являє собою дуже зручний пункт для того, щоб з допомогою бінокля і телеоб'єктива стежити за рухом на аеродромі і навіть фотографувати цей об'єкт. Ось чому ми повинні зайнятись ним.

– А ви не пробували довідатися про нього в американському консульстві, сер?

– Навіщо? Папери містера Вальполя в повному порядку.

Я зрозумів, що справу слід тримати в секреті від американських установ. Я досить довго був солдатом і добре знав, що між контррозвідками союзників у принципі ніколи не було співробітництва, а скоріше навпаки – неприязне суперництво, характерне для відносин між цивільними службами безпеки – наприклад, між митною службою розшуку та кримінальною поліцією, – яке нерідко призводить до склок. Розвідники здебільшого недооцінюють здібності своїх колег-союзників і в той же час схильні переоцінювати своїх противників, охоче приписують їм найспритніші виверти, набиваючи цим самим собі ціну.

Очевидно, колишній комісар Скотленд-Ярда Тінуел теж не зовсім був позбавлений цієї невинної слабості, бо тут же додав:

– Знаєте, лейтенанте Андерсон, шпигун досить рідко працює на ту країну, з якої він походить. Це ви зрозумієте, як тільки трохи вникнете в суть справи. Навіть коли містер Натан Ф. Вальполь справді американець, то це ще нічого не говорить про те, чиє завдання він тут виконує.

Беручи до уваги ім'я цієї людини, я висловив своє припущення:

– А може, він служить ізраїльській розвідці?

– Виключається, – поспішив заперечити підполковник, – це був би абсурд. Я скоріше схильний припустити, що йому платять єгиптяни або лівий сірійський уряд. А можливо, навіть росіяни стоять за його спиною. Проте що ми будемо гадати? Ви, лейтенанте, повинні розвідати це.

– Постараюся, сер.

– Саме цього я й чекав від вас. І ось з чого ми почнемо: ви поселитесь у готелі «Ледра Палас», тут в Нікозії, де зупинився Вальполь, і познайомитесь з ним. Для цього немає необхідності переодягатися в цивільне. У формі британського офіцера ви значно більше зацікавите його. До того ж йому ніколи і на думку не спаде, що контррозвідка може діяти так прямолінійно, доручивши стежити за ним офіцерові в повній формі. Досвідчений агент завжди остерігається цивільних, які улесливо намагаються наблизитись до нього. Тому підходьте до цього Вальполя з усією солдатською відвертістю.

Ця порада здалася мені розумною. Очевидно, Тінуел – старий лис, і з ним приємно буде працювати. Радувало й те, що мене не змушували виконувати якесь неприємне завдання, не використовували як парашутиста-десантника, а відповідно до моїх фахових здібностей. Регіональне командування на Близькому Сході не збиралося робити з мене героя, а навпаки – поселяло мене в розкішному східному готелі.

По цьому я, цілком задоволений, пішов з штабу, одержавши від підполковника кругленьку суму грошей і дані про суб'єкта, якого мав «викрити».

На другий день я вперше побачив Натана Ф. Вальполя. Він, певно, зробив перерву в своїх розкопках – можливо, через жахливу спеку, – бо об одинадцятій годині ранку я знайшов його в прохолодному залі ресторану, де він снідав у товаристві гарненької білявої дівчини, що годилася йому в дочки. Оскільки, – як було записано в готельній книзі – він подорожував без сім'ї, це могла бути просто якась його знайома по готелю.

Я обрав собі місце за сусіднім столом і, як це споконвіку роблять детективи, сховав своє обличчя за розгорнутою газетою В залі панувала приємна затишна атмосфера, властива всім фешенебельним салонам, де звичайно збираються поважні особи з різних країн. Хвилясті шовкові штори пом'якшували денне світло, запах кави лоскотав ніздрі, до вух долинали уривки розмов, приємно дзижчала установка штучного клімату.

Попиваючи «мокко», я, між іншим, роздумував над тим, як це містеру Вальполю вдалося завербувати до свого столу таку молоду дівчину. Адже поряд з нею він виглядав справжньою потворою; його зовнішність, особливо в такому місці, як цей ресторан, з першого погляду могла викликати лише відразу. До картатого, недбало скроєного піджака Вальполь носив широкі штани, які, мабуть, і досі в моді по той бік «залізної завіси»; волосся скуйовджене, щоки погано виголені, орлиний індійський ніс і блідий лоб – як видно, Вальполь віддавав перевагу крислатим капелюхам. Сидів він за столом у якійсь не зовсім пристойній позі: лікті поставив на стіл, черевики вивернув носками всередину, а свою широку спину вигнув горбом. Цей чолов'яга не вмів пристойно поводитись на людях, і тому не було нічого дивного, що контррозвідка вважала його червоним агентом.

Я непомітно присунувся ближче і прислухався.

Вальполь відсунув чашку і, як я розгледів через газету, вийняв заяложену записну книжку.

– Ні, міс Ругон, – сказав він, – я не забув. Ваше бажання – для мене наказ. Дозвольте прочитати початок? Ось, послухайте:

«Кіпр, дорогоцінна перлина східного Середземномор'я, завдяки своїй багатій культурі процвітав ще в стародавні часи. Покровителькою острова вважалася богиня краси Афродіта, яка нібито саме тут народилася з морської піни, і в честь її в Пафосі збудували розкішний храм. Кіпр був у давнину ідеалом всього прекрасного, і в той же час осереддям плотських надмірностей та вільнодумства».

– О, це ви чудово сказали, – зауважила дівчина.

Звучання її голосу якось вразило мене: в її англійській мові немовби відчувався ледве помітний іноземний акцент.

– «… Острів цей завжди славився своїм чудовим кліматом, багатою рослинністю, добрими винами і передусім виробами з міді, і, як і кипариси, дістав свою назву від слова «Кіпр»[8]8
  Латинське слово cuprum (мідь) запозичене з старогрецької мови. (Прим. пер.)


[Закрыть]. Тут колись виробляли чудові килими, коштовні скатерки і пахучі мастила». Ось тут би вам, міс Ругон, вставити порівняння між античною й сучасною косметикою – для читачів жіночої статі.

– Вам би самому варто було стати журналістом, містер Вальполь.

– «Про добробут древніх кіпріотів свідчать розкопки, проведені в 1869 році Чеснолою, під час яких було знайдено багато статуй, барельєфів і керамічних ваз. Ці старовинні кіпрські знахідки свідчать про оригінальне поєднання єгипетського, азіатського та старогрецького стилів – адже тут стикалися і взаємно впливали один на одного зразки мистецтва трьох материків… У ті часи кількість населення на острові нерідко досягала мільйона чоловік. Клімат тут дещо нерівномірний. Влітку ніколи не буває дощів (за часів римського імператора Костянтина якось не було дощу протягом тридцяти шести років, і населення залишило острів, а взимку вони іноді йдуть безперервно цілими тижнями, що, через відсутність лісів, часто призводить до поводей…» Ну, що ви скажете про мою писанину?

– Насамперед – щиро дякую! Ви так допомогли мені. Правда, стиль, мабуть, занадто серйозний для такої газети, як «Сан-Антоніо геральд»…

– Ви хочете сказати, дещо пишномовний, чи не так? Бачите, саме в цьому моя вада: я починаю марити вслух, як тільки торкаюсь даної теми. Ну, дивіться самі, що вам робити з оцим мотлохом. Може й справді пригодиться.

З цими словами Вальполь підвівся і, попрощавшись з дівчиною, вийшов важкою ходою орангутанга; між іншим, це був досить ставний чоловік, вагою з добрих сто кілограмів.

Мені слід було б непомітно піти за Вальполем і спробувати познайомитися з ним. Але я лишився на місці й скоса поглядав на сусідній стіл, бо вирішив спершу познайомитися з співбесідницею Вальполя. При цьому я сподівався – тим більше, що ми всі троє жили під одним дахом і постійно зустрічалися в ресторані, – що вона згодом представить мене містеру Вальполю, і таким чином я спритніше досягну своєї мети. Коли молодий чоловік домагається знайомства з гарненькою дівчиною, це сприймається більш природно, ніж коли б він прагнув зблизитися з літнім чоловіком. Якщо ж ця міс Ругон потім, скажімо, за вечерею зведе нас із Вальполем, то знайомство відбудеться в невимушеній обстановці.

Оскільки міс Ругон, як видно, була американкою та ще й журналісткою – «Сан-Антоніо геральд», здається, місцева газета на західному узбережжі США, – то до неї не так-то вже й важко було підійти. Не довго думаючи, я згорнув газету, вклонився і сказав:

– Пробачте, моє прізвище Андерсон; я випадково почув вашу розмову… І мені здається, що, як британський прес-офіцер на Кіпрі, я теж міг би стати вам у пригоді.

Вона спокійно, навіть без посмішки, глянула на мене своїми великими, трохи розкосими карими очима, що яскраво вирізнялися на фоні її золотавого волосся. І мушу признатися, що її погляд чомусь мене збентежив. Хоч я розглядав її вже більш як чверть години, саме тепер відчув себе спантеличеним; частіше забилося серце. Під час розмови зі своїм земляком вона сиділа до мене спиною, і лише тепер, коли я побачив її обличчя, мені стало ясно, чому Вальполь – хай він буде археолог чи шпигун – пише для неї такі статті. Для таких жінок чоловіки готові складати вірші і навіть робити ще більші дурниці.

– Ви ж парашутист-десантник, – сказала вона, кинувши погляд на мою емблему.

– В даний час я прикомандирований до відділу інформації, – пояснив я, що в певному розумінні слова зовсім не було брехнею.

– Ну що ж, якщо бажаєте, сідайте до мене, – запропонувала вона.

Я пересів.

– У вас дійсно є яка-небудь інформація для мене? – спитала вона, діставши записну книжку Вальполя і приготувавши олівець.

Хоч я й не чекав такої ділової розмови, однак не розгубився. Пам'ятаючи настанови підполковника Тінуела та його принцип «солдатської одвертості» і пригадавши розповідь Білла про воєнне становище на Близькому Сході, я відповів:

– Єгипет оточений з усіх боків, міс Ругон, і для полковника Насера було б значно краще, якби він прийняв це до уваги. В Червоному морі стоїть напоготові наш крейсер «Кенія» з кількома есмінцями, а біля берегів Леванту плаває «Ямайка» – теж досить солідний корабель. У Мальтійському порту стоїть на якорі авіаносець «Ігл» з чотирма ескадрильями на борту. До цього додайте ще шістдесят реактивних бомбардувальників «Канберра», перебазованих на аеродром Ла Валетта.

Я зробив паузу, копаючись у пам'яті; Білл і на борту судна «Тезей» так часто повертався до цієї теми, що мені вже не сила було витримувати його товариство… А міс Ругон мовчки слухала мене і навіть нічого не записувала.

– В Іорданії, – повів я далі, – в повній бойовій готовності стоїть 10-й гусарський полк, озброєний 50-тонними танками типу «Центуріон III»; а цей танк, як відомо, кращий за «труни» типу «Шерман», що є у єгиптян, і навіть може помірятися силами з «Т-34». В Лівії 10-а танкова дивізія в стані бойової готовності переведена до західного кордону Єгипту, щоб у разі потреби при підтримці піхотного полку «Королівських стрільців» і 3-го артилерійського полку вдарити на Каїр…

– … як це свого часу хотів зробити Роммель, – перебила вона мене. – Я так і думала, лейтенанте.

– Що ви думали?

– Що у вас для мене є нудьга, але немає ніякої інформації. Ви могли б мені принаймні розповісти про те, що авіаносці «Булверк», «Тезей» і «Оушн» увійшли в Середземне море з «Червоними дияволами» на борту – адже ви саме до них належите?.. Ваші новини застаріли на цілих два тижні.

– З цього погляду той пан, з яким ви щойно розмовляли, напевно, кращий, – відповів я їй, сміючись. – Його інформація ніколи не старіє.

Мене здивувала її поінформованість. Хоч, звичайно, великі переміщення морського флоту ніколи не бувають суворою таємницею, бо кораблі виходять з портів на очах у багатьох людей і повідомлення про це дуже швидко проникають у пресу, все ж мене серйозно вразила така обізнаність молодої жінки.

– Ви не маєте ніяких підстав сміятися з нього, – дружелюбно сказала вон» а. – Ця людина в поті чола веде розкопки, знаходить дорогоцінні керамічні вази, а що робите ви? На кошти свого народу живете в одному з найкращих готелів і намагаєтесь водити за ніс скромну журналістку, якій і без вас багато клопоту. Вам слід би бути хоч трохи скромнішим.

– Він веде розкопки, ви працюєте не покладаючи рук, а я… ну, припустімо, що ви маєте рацію… Але ж він, певно, копає в таку спеку не власними руками?

– У нього є два турецьких робітники, які допомагають йому… Однак я сама не знаю, навіщо розповідаю вам про це. Адже ви хотіли мене інформувати, а не навпаки!

Через п'ять хвилин ми розійшлися добрими друзями, її повідомлення про те, що у Вальполя працюють два турки, мало для мене досить важливе значення. Всякий агент, який полює за військовими таємницями, потребує помічників для передачі інформації, якщо сам не користується радіопередавачем. Але останнє буває досить рідко, бо всю цю роботу – вести розвідку, зашифровувати дані й передавати їх, а крім того, ще й часто міняти місцеперебування, щоб ворожа контррозвідка не запеленгувала передавача – одній людині виконати не під силу.

Тепер лишалося з'ясувати, з ким Натан Ф. Вальполь підтримував зв'язок через тих двох турецьких помічників, – з єгипетською, сірійською, ізраїльською чи, може, й з турецькою розвідкою. Для кого він тут, на Кіпрі, займався військовим шпіонажем, якщо взагалі він шпигун?

Того ж самого дня ввечері міс Ругон познайомила мене з містером Вальполем. Він глянув на мене з-під важких повік своїми каламутно-сірими очима східного постою, мов на якогось недоречного порушника спокою.

– Радий познайомитися з вами, – похмуро сказав він і жестом запросив мене сісти за свій стіл.

Під час вечері ми говорили мало. В думці я питав себе, чи не моя присутність паралізувала язик Вальполя – адже вранці він так жваво розмовляв зі своєю чарівною сусідкою. Ми їли індичку з каштанами, смачно приправлену мускатом та грецьким ізюмом, потім випили по бокалу самоського вина, яке я з великою насолодою пив маленькими ковточками. Коли дійшли до кави, Вальполь запалив майже зовсім чорну сигару і стомлено відкинувся на спинку стільця, не виявляючи ніякого бажання розпочати бесіду.

Тоді я досить обережно почав розпитувати його про археологічні знахідки. Як відомо, людина найскоріше виявляє своє обличчя, коли тактовно почнеш цікавитися її роботою. Повинен зазначити, що до цієї бесіди я заздалегідь належним чином підготувався: всю другу половину дня просидів у англійській бібліотеці Нікозії і прочитав про кіпрську старовину все, що знайшов.

І оскільки у мене завжди була чудова пам'ять, я почував себе цілком компетентним у цьому питанні.