Текст книги "Акротірський шпигун"

Автор книги: Вольфганг Шрайєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

– We are Americans! – кричав їм Вальполь. – We are no English! Ho інглізі! – він вжив навіть грецьке слово, щоб запевнити, що ми не англійці.

Та, на жаль, мій мундир заперечував вірогідність його запевнень. Нас оточили й почали погрожувати кулаками, деякі селяни розмахували палицями і навіть косами. На другий день мені стало відомо, що всього за кілька годин до нашої появи в цьому селі англійський танк через необережність повалив огорожу, розчавив дві чи три кози і тим викликав незвичайне обурення місцевих жителів. Для того, хто знає, що для бідного кіпрського селянина означає коза, неважко це зрозуміти.

Як і взагалі в таких випадках, партизани, що блукають у горах, скористалися цим нещастям, щоб підбурити людей, підігріти їх ненависть і підбити до антибританської демонстрації; безсумнівно, цей заколот був справою їхніх рук.

Оскільки нам не було ніякого сенсу зв'язуватися з розлюченою юрбою – особливо тому, що ми зовсім не знали мови цих людей, – я заклинав Вальполя ввімкнути задній хід і обережно пробиватися назад. Але він не слухав мене і продовжував запевняти їх, що ми не англійці. Таким чином, наша доля була в руках тих двох відчайдушних ватажків, якщо сільські жителі взагалі слухалися їх.

Я скинув свій офіцерський кашкет і опустився якомога нижче на сидіння, щоб не дратувати цих людей виглядом свого мундира. Я вже не міг перешкодити Гелен, яка вибралася через мене з машини, оббігла навкруги і, розмахуючи руками, почала щось кричати на ватажків тієї банди. Через шум, що зчинився. навколо «Лінкольна», я не міг будь-що зрозуміти з того, що вона кричала, тим більше, що Вальполь, мов папуга, повторяв своє «но інглізі». Я не можу навіть сказати, якою мовою вона говорила; її жести нагадували розмову південних французів або італійців. Лише пам'ятаю, що я був дуже стривожений і, тримаючи закривавленою рукою пістолет, уже пересунув назад запобіжник. Якби хтось зачепив дівчину, я б вискочив із машини і на перший раз попередив би бандитів пострілом в повітря… хоч стріляти в даній ситуації було й небезпечно.

Кілька хвилин усе висіло на волосинці. Потім Гелен, жива й неушкоджена, повернулася до машини, звеліла мені пересунутися на середину сидіння й мовчки заходилася перев'язувати мою руку. А юрба раптом розійшлася. Люди розсипалися на всі боки так само швидко, як спершу оточили нас, і більше не звертали на нас уваги.

– Годдем, – буркнув Вальполь, – нарешті вони мене зрозуміли. – На лобі у нього перлинами блищав піт.

Перед нами знову лежала осяяна сонцем безлюдна дорога; наших противників ніби поглинула порепана земля. Недалеко від нас я побачив зруйновану огорожу, а за нею убогу хатину з пошкодженим фасадом.

Що ж сталося? Невже репетування Вальполя або погрози Гелен примусили роздратованих греків відступити?.. Я довідався про це багато пізніше.

– Треба повертати назад, – сказала Гелен. – Лейтенант Андерсон поранений, боюсь, що у нього перерізана артерія.

І справді, крізь пов'язку сочилася кров, і з кожним ударом пульсу я відчував біль у передпліччі.

Не гаючи ні секунди, Вальполь повернув машину, його автомобіль мав жалюгідний вигляд, нараз він утратив весь свій блиск. Всередині валялося бите скло, дзеркало водія й спідометр були розбиті, капот мотора покоробився, переднє сидіння в кривавих плямах, а з моєї руки все ще сочилася тепла кров.

– Їдьте спокійно, але трохи швидше, – сказала Гелен Вальполю, – і зупиніть машину біля військового складу.

Вона звеліла дістати з багажника аптечку, швидко покопалася в ній і, вийнявши звідти бинти, наказала мені:

– Скидайте мундир… Почекайте, я допоможу вам… Треба спробувати перев'язати кровоносні судини на вашій руці.

Так закінчилася наша друга вилазка до Акротірі.

Після цієї пригоди я став частіше бачитися з Гелен. Вона була привітна зі мною, але при всій своїй люб'язності трималася на певній відстані, – здавалося, не забувала про своє походження з вищих верств суспільства, на що мені досить тактовно натякав Вальполь. Я сприйняв це як незалежний від мене факт. І все ж я спробував би зблизитися з нею, якби вона була не така гарна. Я ж не монах, а навпаки, дуже компанійська людина. Дома, в Ліверпулі, у мене були друзі, які регулярно приходили до мене. А тут таких не було, і, звичайно, я довго витримати не міг без товариства.

Мене тягнуло до неї тим більше, чим менше я був задоволений своєю діяльністю. В кінці серпня стало ясно, що в справі Вальполя я дійшов до мертвої точки. Йому абсолютно нічого не можна було закинути; і моє начальство, як видно, теж не вірило вже в його шпигунську діяльність. Зрозумівши це, я скористався часом, щоб відпочити і дати загоїтись рані. Мої щотижневі звіти ставали дедалі біднішими, і в відділі контррозвідки зовсім не критикували мене за таку роботу.

Лише через три тижні виявилися деякі обставини, що знову збудили в мені пристрасть до розслідування. Про це я хочу розповісти докладніше.

В понеділок, третього вересня, мене викликали в штаб військово-повітряних сил для особистого звіту. У вестибюлі я зустрів ізраїльського і турецького офіцерів зв'язку; останнього розпізнав по тому, що він, крім зірочок, носив на погонах ще й емблему півмісяця – в усьому іншому його уніформа майже нічим не відрізнялася від американської. Обидва офіцери зв'язку були в чині майора, і мене зацікавило, що вони тут роблять.

Підполковник Тінуел прийняв мене в тій самій кімнаті; на її дверях все ще висіла обманлива табличка з написом «Медичний відділ». Тінуел запросив мене сісти і знову запропонував мені холодний лимонад та сигарети.

– Так, кажете, ваша справа не посувається вперед? – спитав він. – Ну що ж – нічого не поробиш, лейтенанте, в нашому ділі треба бути дуже витриманим і наполегливим. Не опускайте рук. Рано чи пізно цей тип викаже себе. Кожен агент в один прекрасний день допускає якусь помилку, яка приводить його до провалу.

Це, звичайно, були пусті слова. Я відповів у тому ж дусі – мовляв, постараюсь. Але Тінуел, мабуть, відчув, що в мене на душі, бо на його довгастому обличчі промайнула посмішка.

– Можливо, тому, що вам досі не вдалося викрити цього Вальполя, ви думаєте, що ми ганяємось за привидами, – сказав він батьківським тоном. – Якщо це так, я повинен вам дещо розповісти. В кінці минулого місяця сюди, в порт Ларнака, прибув загін французьких танків типу АМХ-13; вони, як це запевняє армійське командування, були вивантажені в темряві, з додержанням усіх правил маскування, а потім разом з англійськими танковими підрозділами в нічному марші попрямували до підземного сховища на схід від Атієни…

– При цьому вони, наскільки мені відомо, переїхали дві чи три кози…

– Що? Послухайте, лейтенанте, я розповідаю вам про це не заради жартів! Танки вночі були відведені в сховище, а кілька днів тому наша служба підслухування перехопила в районі Фамагусти зашифровану радіограму невідомого агента, який сповіщав про цей факт. Нам удалося розшифрувати радіограму. В ній повідомлялося про французькі танки АМХ-13, і, – це найдивніше, – ті пройди знають, що танки пофарбовані в жовтий колір і, отже, призначені для воєнних дій в пустелі.

– Очевидно, сер, грецькі партизани бачили танки на марші.

– Припустімо: Але ж уночі не можна розпізнати, в який колір вони пофарбовані. Містер Андерсон, тут ідеться про цілу організацію, яка спирається не тільки на грецьких селян, а й на інших людей. Мені б не хотілося сьогодні більше говорити на цю тему. Тримати в таємниці передислокацію своїх військ – справа командування армії. Та я певен, що ви зробите з цього належні висновки для своєї роботи.

– Так точно, сер.

– Що ж до уламка того барельєфа, то ми змушені були передати його «Секрет Сервіс»[9]9
  Таємна служба – англійська розвідка. (Прим. пер.).


[Закрыть]. На жаль, крім самого Вальполя, здається, тут немає жодного експерта старовинних речей, тому «Секрет Сервіс» послала ваш трофей повітряною поштою в Лондон. Але висновків експертизи ми ще не одержали.

Незважаючи на все сказане, у мене було відчуття, що підполковник не надає надто великої ваги справі Вальполя. Що б він мені не говорив, для нього це завдання не виходило за рамки інших звичайних службових справ. Напевно, Тінуел закріпив частину своїх інших підлеглих до десятка таких самих сумнівних іноземців, не розраховуючи на якісь сенсаційні результати. А щоб все ж таки спонукати кожного з своїх людей до активності, він час від часу викликав їх до своєї кімнати і, частуючи холодним лимонадом, пришпорював незвичайними історіями. Очевидно, це був його особливий, перевірений на практиці психологічний метод керівництва агентами. Для себе особисто я вирішив узяти за правило насамперед його останні слова: «Працюйте терпеливо, не поспішайте, завжди думайте про власне маскування і ніколи не робіть чогось необачного».

Повернувшись до готелю, я в товаристві Гелен пив каву і нараз вирішив поводитися з нею теж розсудливо, не поспішаючи, і не робити нічого необачного.

Днів через десять по тому в «Ледра Палас» поселився капітан Французької Республіки, на прізвище Жако. Це був стрункий красунь, середнього зросту, з сивуватим волоссям, що спадало на щоки бакенбардами у формі невеличких котлет. Ходив він у пілотці набакир і в гарненькому офіцерському мундирі французьких парашутистів, а груди його прикрашала мальовнича орденська стрічка. Все це пасувало йому якнайкраще.

Для свого військового звання Жако здавався дещо молодим – очевидно, був підвищений у званні позачергово; і навряд щоб причиною цього було щось інше, крім його незвичайної хоробрості. Це був на диво показний герой. Я ні на мить не сумнівався, що – заведи лише з ним розмову – і він одразу ж почне розповідати про свої пригоди у в'єтнамських джунглях, про оборону лісової фортеці Дьєн Б'єн Фу або про відважні дії десантників на вертольотах у розпечених тропічним сонцем горах Атласу.

Цей офіцер, незвичайний уже сам по собі, зразу привернув мою увагу тим, що, побачивши у вестибюлі готелю Гелен, з самовдоволеною посмішкою знавця жінок повернувся в її сторону й протягом кількох секунд з захопленням дивився їй услід. Між іншим, про цей дріб'язковий випадок я скоро зовсім забув. Навіть його ім'я почув лише згодом.

Приблизно в ті ж дні – це було, мабуть, тринадцятого чи чотирнадцятого вересня – Вальполь звернувся до нас утретє і востаннє з запрошенням поїхати з ним до Акротірі.

– Бог любить трійцю, міс Ругон, – сказав він якось за обідом. – А вас, лейтенанте, – звернувся він до мене, – я хотів би попросити на цей раз одягтися в цивільний костюм. Тоді ми уникнемо можливих неприємних інцидентів. На всякий випадок я озброїв своїх робітників сльозоточивими гранатами.

Гелен пирснула зо сміху. Незважаючи на свій гіркий досвід, ми знову погодились поїхати. Гелен – просто від нудьги, а я – тому, що не хотів відпускати її саму з Вальполем. На той час у неї було мало роботи, бо саме в ці дні здавалося, що суецький конфлікт удасться полюбовно уладнати з допомогою посередника – австралійського прем'єр-міністра Роберта Гордона Мензіса. Мензіс і Насер вели переговори в Каїрі, і якщо взагалі існувала якась можливість для іноземних кореспондентів перехопити ту чи іншу політичну новину з першоджерела, то тільки там. Гелен чекала від своєї редакції телеграми з наказом виїхати до Єгипту. Така перспектива засмучувала мене.

Контррозвідка штабу повітряних сил повідомила, що висновок лондонських експертів, нарешті, одержано. Фахівці визнали той уламок справжнім: це був так званий плоский барельєф ранньо-грецької епохи – приблизно сьомого століття до нашої ери. Експерти також допускали цілковиту можливість виявлення таких виробів на Кіпрі.

В понеділок, сімнадцятого вересня, після приємної автомобільної прогулянки, що тривала близько години, ми знову приїхали на той пагорб, біля підніжжя якого на цей раз була досить глибока, уміло розкопана й обшита дошками траншея. Вальполь негайно спустився на дно і покликав нас до себе.

В траншеї дихалося легше, бо тут була тінь і прохолода. Вальполь з любов'ю показав нам нашарування землі різних періодів та уламки керамічних виробів, які ще, напіврозкопані, лежать в грунті; потім довго говорив про відмінності корінфських і халкідських ваз, про кераміку з поливою і без неї, про чорні й червоні фігурки на вазах – про такі речі, які я вже давно встиг забути. Він захопився своєю розповіддю і затримав нас у своїй ямі значно довше, ніж ми того хотіли.

Нарешті, вказавши на кілька черепків, які він ніжно тримав у руках, я спитав:

– Містер Вальполь, до якої епохи вони можуть належати?

Трохи подумавши, він відповів:

– Якщо я не помиляюсь, ми маємо справу з пам'ятками середнього періоду грецької колонізації. Певно, це зразки сьомого століття до нашої ери.

В той час як турки заходилися обережно знімати новий шар землі, ми топталися навколо вершини горба. Гелен жадібно дивилася вниз на зеленкувату блакить озера, а Вальполь поглядав через озеро в бік аеродрому. На його широких грудях, як і минулого разу, висів бінокль. Раптом він примружив повіки, підніс бінокль до очей, швидко навів його на фокус і, здивовано скрикнувши, опустив його.

– Що там таке? – спитав я.

– Там? Нічого особливого, – відповів він. – Я маю на увазі не аеродром, містер Андерсон. Бачите – он там, на березі озера, старовинний римський замок? По-моєму, там гніздиться якийсь хижий птах – справжнє страховище.

При цих словах, сказаних хоча й жваво, а проте якось вимушено, у мене зародилася підозра: мабуть, він хотів обдурити мене й відвернути увагу від того, що насправді його так здивувало. Хоча руїни замка були в тому ж напрямі, що й аеродром, Вальполь тримав бінокль занадто високо, щоб побачити замок. Гніздо хижака я помітив і раніше – та й для нього воно, певно, не було чимсь новим.

– Дозвольте глянути, – попросив я, і він передав мені бінокль.

Від того, що я побачив крізь об'єктив, у мене прискорено забилося серце. На передньому плані, де п'ять тижнів тому стояли реактивні бомбардувальники «Канберра», тепер щільно один біля одного вишикувались літаки «Гантер». А за ними я розпізнав принаймні дві ескадрильї французьких штурмовиків типу «Барудер»!..

– Щось ніби схоже на беркута, правда? – озвався збоку Вальполь.

Не відповідаючи, я пильно вдивлявся в льотне поле Акротірі. Піт лився з мене струмками, лоскотав спину. Аеродром надзвичайно густо був уставлений літаками. Поряд з машинами марки «Барудер» стояли найновітніші бомбардувальники «Вотур»; я навіть не знав, що ця модель уже була на озброєнні. Біля них я розгледів французькі реактивні винищувачі «Містер-IV», а перед ангарами…

– Ви бачите його? – запитав Вальполь. – Здається, то орлиця. По-моєму, ви надто високо підняли бінокль.

– Ні, ні, я бачу його…

… А перед ангарами, де минулого разу стояли наші чотиримоторні «Беверлі», я розпізнав, наполовину закриті від мене англійськими винищувачами типу «Дельта», три… чотири… п'ять французьких транспортних літаків «Лангедок». У мене майнула думка, що той молодецький капітан-парашутист, який так нахабно розглядав Гелен, мабуть, прилетів сюди на одній з цих транспортних машин.

– Ну, хто зі мною купатися? – гукнула Гелен позаду нас, і я зрозумів, що вона мала на думці лише мене.

Я побіг переодягатися. Мені зовсім не хотілося в цю мить залишатися в Вальполем. За минулі тижні наші взаємовідносини дещо змінилися: тепер Гелен була більш моєю знайомою, ніж Вальполя, і він уже нічим не міг перешкодити мені поплавати з нею.

Ми побігли через кедрові зарості й разом стрибнули в воду. Вона була холодна й така чиста, що видно було дно. Галька на дні мала світло-блакитний відтінок, дерева на березі кидали в воду свою зеленкувату тінь. Ми плавали, пірнали, ловили одне одного, але я ніяк не міг викинути з голови думки про французькі літаки, що стояли на льотному полі в Акротірі і здивоване «О!» Вальполя, коли він побачив їх. «Яке йому діло до них, якщо він археолог? Невже він розбирається у типах літаків? Чи, може, вважає нас усіх за дурнів?»

Коли ми через якийсь час вигрівалися на сонці поблизу римського замка, я спитав Гелен:

– Як ви вважаєте, міс Ругон, містер Вальполь справді видатний учений?

– Вам не слід насміхатися з нього, – відповіла вона. – До речі, ви можете називати мене просто по імені. Мене звуть Гелен.

Я ледве стримався, щоб не сказати: «Я знаю…»

– А мене – Роджер.

– Так от, Роджер, я прошу вас ставитися до мого приятеля Вальполя з цілковитою повагою.

– До вашого приятеля? Але ж йому щонайменше п'ятдесят років.

– Сорок три, – сказала вона. – Він не винен у тому, що виглядає старішим. Так само як англійці не винні в тому, що вони недосить кмітливі.

Останнє зауваження прозвучало для мене загадково. Очевидно, їй, як і іншим жінкам, подобалося говорити колкості і розпалювати у чоловіків почуття ревності. Але що ж поробиш з такими жіночими примхами.

Коли ми, отак розмовляючи, лежали поряд, я помітив, що волосся у Гелен пофарбоване.

На скронях і на потилиці, тобто там, де берет не закривав його від сонця, воно мало не золотистий, а коричньовий відтінок, а мокре воно здавалося навіть чорним. І пушок під пахвами був темний. Але це відкриття не врятувало мого серця. Я лише дивувався, як раніше не помітив цього.

Сонце опустилося, і ми з Гелен, трохи відпочивши в тіні старовинного замка, повернулися до траншеї. Коли ми пробиралися крізь кедрові кущі, я вперше поцілував дівчину.

Через кілька днів мене викликали телефоном до штабу повітряних сил. Я їхав туди неохоче, бо ми з Гелен домовилися піти в театр… Там мали давати «Аїду», однак через неприязну позицію до Єгипту її замінили іншою п'єсою, що мене мало турбувало. Але нічого не поробиш; я надів портупею і вирушив У путь.

Правду кажучи, коли я згадував про Тінуела, мене трохи мучила совість: адже я приділяв Гелен більше уваги, ніж це дозволяли мої службові обов'язки. В результаті моєї двотижневої роботи я міг доповісти йому тільки те, що Натан Ф. Вальполь, побачивши французькі літаки, здивовано вигукнув «О!». Якщо вдуматися, в цьому нічого надто підозрілого не було.

На цей раз в коридорах штаб-квартири я зустрів незвичайно багато французьких, турецьких, іракських і особливо ізраїльських офіцерів. На моє запитання, звідки взялися ці люди, ординарець пояснив, що тут створюється об'єднане англо-французьке командування – тобто штаб «Експедиційного корпусу Суецького каналу», і що робота в цьому напрямі вже йде повним ходом.

Підполковник прийняв мене ввічливо, як і завжди, але був не дуже люб'язний у розмові. Очевидно, метушня в штабі впливала і на нього.

– Минулого разу я розповідав вам про танки АМХ-13, пофарбовані в жовтий колір, – сказав він. – То була армійська справа, і нехай хлопці там самі спокутують свої гріхи. А ось те, що я скажу вам сьогодні, торкається безпосередньо нас. Особливо вас, лейтенанте Андерсон!

Він зробив багатозначну паузу, якось підкреслено відкашлявся і втупився в мене допитливим поглядом. В його звучному голосі відчувалася непохитна рішучість докопатися суті справи.

– Тільки що «Секрет Сервіс» сповістила нас про такий факт… Я гадаю, що суть і методи роботи нашої політичної служби інформації вам відомі.

– Так, сер.

– Так от, мене повідомили, що один наш інформатор, який займає певну посаду в єгипетському військовому міністерстві, доповів, ніби генеральний штаб Насера уже знає про прибуття французьких ескадрилій на Кіпр. Яким шляхом ця інформація дійшла до Каїра, він не може сказати, але факт залишається фактом: у військовому міністерстві в Каїрі знають навіть номери ескадрилій. У повідомленні називаються такі типи літаків: штурмовик «Барудер», реактивний винищувач «Містер», бомбардувальник «Вотур» і, нарешті, транспортний літак «Лангедок». Все це до найменших подробиць відповідає дійсності. Для нас це – не кажучи вже про інші наслідки – дуже неприємно, просто ганьба перед французами, що ми не зуміли зберегти таємницю.

Підполковник перервав свою тираду, перевів дух і, певно, щоб пом'якшити різкість своїх слів, запропонував мені сигарету; однак на цей раз холодним лимонадом не почастував. Становище, безсумнівно, було серйозне.

– Слухайте далі. Перебазування французьких військово-повітряних сил на Кіпр, за винятком літаків «Лангедок», відбувалося вночі. В усьому районі навколо акротірської військово-повітряної бази, за межами забороненої зони, є лише один пункт, з якого можна спостерігати льотне поле. Це – той самий горб, на якому копається ваш містер Вальполь.

– Сер, від моїх очей, звичайно, не сховалося, що Вальполь помітив французькі літаки, – сказав я. – Але ж немає навіть найменшої тіні доказів того, що результати своїх спостережень він якимось шляхом передає далі – чи то по радіо, чи то через посередників. Можу поклястися, що у нього нема ніякого радіопередавача і що він не зустрічається з людьми, яких би я не знав і не перевірив.

– І все ж існує ще й третій спосіб передачі таємної інформації, – зауважив Тінуел. – Може, це моя вина, що я раніше не сказав вам про це. Ви, певно, не чули ще про «мертву поштову скриньку»? Виходить, контррозвідка це не зовсім те, що ваша митна служба розшуку.

Я не зрозумів його і тому промовчав.

– Слухайте уважно, юначе, – сказав підполковник. – Лишається єдина можливість: мабуть, Вальполь регулярно кладе свої листи з шпигунськими донесеннями в якесь умовне місце, звідки їх потім забирають його помічники; в такому випадку їм зовсім немає необхідності зустрічатися. Дізнайтесь, де те місце, а потім підстерігайте і, коли з'явиться посередник, схопіть його. Це не легка справа, і майте на увазі, що вам доведеться діяти самому, бо в мене абсолютно немає вільних людей, які б допомогли вам.

– Сподіваюсь, що справлюсь і сам, – відповів я, хоч і знав, що це важка, а можливо, навіть небезпечна робота; але це все ж таки був вихід із становища.

– Лейтенанте Андерсон, – сказав Тінуел, прощаючись зі мною, – недавно я бачив вас у театрі в товаристві якоїсь чарівної молодої дами. Не буду припускати, що в цьому криється головна причина недостатніх результатів ваших спостережень, але даю вам дванадцятиденний строк, за який ви повинні, нарешті, викрити Вальполя. Отже, якщо ви до другого жовтня не справитесь із цим завданням, нашій дружбі кінець. Ваше відрядження буде скасоване, і ви з доганою в персональній справі повернетеся до своєї частини. Це моє останнє слово.

Я вирішив зробити все можливе в наданий мені строк. Догана, звичайно, неприємна річ, вона може прилипнути до тебе на все життя; а проте я скоріше погодився б на догану, ніж на повернення до своєї частини, що означало б остаточну розлуку з Гелен. У ті дні вона була для мене дорожча над усе. До того ж наші відносини розвивалися так успішно, що я плекав уже найсміливіші надії. Іноді мені навіть приходила в голову божевільна думка просити її стати моєю дружиною; і якщо я все ж не з'їхав з глузду, то лише тому, що в критичну хвилину знову пригадав ту пам'ятну розмову з Вальполем у барі готелю.

Отже, я ретельно взявся за роботу: почав стежити за Вальполем навіть уночі і дивувався, як це мені раніше не спало на думку. Я тинявся по коридорах готелю, викликаючи незадоволення коридорних, пильно оглядав кожного відвідувача і годинами стовбичив у вестибюлі, через який мав пройти кожен, хто входив чи виходив з готелю. Але дарма: Вальполь нікого не приймав і навіть не мав звички виходити на прогулянку в місячну ніч. Коли він не копався в своїх руїнах на горбі, то цілими днями сидів у «Ледра Паласі», намагаючись залучити в своє товариство Гелен. На третю ніч я забрався в сусідню з його кімнатою комірчину для білизни і, приклавши вухо до стінки, довго підслухував, але там було тихо: Вальполь спав.

Кілька разів, коли Вальполь виїздив до Акротірі, я на значній відстані їхав за ним на «джипі». Все його, існування, як я встановив ще раніше, проходило в регулярних рейсах між готелем і тією траншеєю на горбі. Він ніде не зупинявся по дорозі. З цього я зробив висновок, що «поштова скринька», на яку натякав Тінуел, могла бути лише в одному з кінечних пунктів його мандрівок.

Переконавшись, що в готелі нічого вже не знайду, я на другий вечір, тільки-но Вальполь повернувся додому, вирушив до Акротірі. Поставивши свій автомобіль у кедрових заростях на березі озера, пішов на засідку. Я підкрався якомога ближче до траншеї, бо вважав, що «скринька» Вальполя повинна бути десь поряд, коли не в самій ямі.

Ніхто так і не прийшов. Ніч була ясна, місячна. Я лежав за кипарисом і дивився, як коливалася його темно-блакитна тінь. На аеродромі блимали різноколірні вогні; прожектори блідими пальцями обмацували небо; час від часу над моєю головою з посвистом проносились нічні винищувачі. Більш ніде ніщо навіть не поворухнулось. Десь опівночі стало незвичайно холодно, я почав мерзнути в своєму легенькому мундирі і взяв собі з машини ковдру. Якби не холод, мабуть, заснув би… Я прислухався до нічних звуків. Навколо вежі римського замка пурхали кажани; десь крикнув пугач, потім сова, скрипіло гілля, щось шаруділо в траві; сріблом поблискувала дзеркальна гладь озера. Але ніхто так і не прийшов.

На другу ніч, яку я провів там же, здійнявся вітер; хмари пливли по небу і кидали на землю велетенські рухливі тіні, які я досі бачив лише в Англії на березі моря. Цього разу я лежав на самій вершині горба, дивився то на хмари, то на їх тіні і думав про Гелен. І знову нічого не сталося. Я вже почав сумніватися в існуванні «поштової скриньки». Над ранок я, очевидно, заснув, бо прокинувся лише на світанку, почувши слабкий шум мотора, що вже віддалявся від мене. На північний захід від мене, на дорозі в Нікозію, в передранковій імлі маячив червоний вогник стоп-сигнала. Але це, мабуть, не мало нічого спільного з моїм завданням.

Наступного вечора небо посіріло. Місяць не світив, повітря було тепле, але через кілька годин почав іти дощ. Я не мав чим накритись і промок до нитки. На Кіпрі починалася багата на дощі осіння пора. Це було в середу, двадцять шостого вересня. Половина дванадцятиденного строку, наданого мені Тінуелом, уже минула. Проклинаючи все на світі, я тремтячими від холоду руками завів мотор і, промоклий наскрізь, десь запівніч повернувся назад. Добравшись до своєї кімнати, я витерся насухо, переодягнувся і потім піднявся в готельний бар, щоб з допомогою двох-трьох чарок віскі вигнати можливу простуду.

Але яким було моє здивування, коли я знайшов там Гелен та ще й у товаристві того красуня – капітана Орфея Жако… Довелося познайомитися з ним (цього я не міг уникнути тим більше, що ми обидва належали до одного роду військ). Він з запалом щось говорив Гелен і при цьому більш, ніж було потрібно, нахиляв до неї своє засмагле обличчя. Те, що поряд з ними, підкорчивши ноги, мов роздратована горила, сидів Натан Ф. Вальполь, мене мало втішало.

– Ми покладемо єгипетську армію на обидві лопатки так само елегантно, як це ми недавно зробили з алжірськими бандитами, – сказав капітан своєю жахливою англійською мовою саме тоді, коли я ввійшов. – Невеличке бомбардування, кілька повітряних десантів у тил… І все, мадмуазель Ругон. Побачите, як вони тікатимуть.

– Ви можете й помилитися, – відповіла Гелен.

З тону, яким були сказані ці слова, я відчув, що їй уже надокучили вихваляння француза.

– Безумовно тікатимуть, от побачите, – твердо стояв на своєму Жако, який, видно, випив більше, ніж треба. – Я на власні очі бачив список, е-е-як їх? – об'єктів для бомбардування. На аеродромах Гаміл, Кабріт, Ель-Гізех, Абу Сувар і Альмага стоять єгипетські військово-повітряні сили. По них буде наш перший удар. Потім приземляться вертольоти, висадимося ми, парашутисти, – маленька, але маневрена й добре забезпечена автоматичною зброєю армія…

– Добрий вечір, – озвався я у нього за спиною. – Та тут, здається, по-справжньому п'ють віскі!

– А, пан камарад! Тут мені не вірять, що ми, якщо до цього дійде, можемо за один день перемогти Єгипет.

– За один день? В цьому я, звичайно, теж сумніваюсь.

– За один день! Ось побачите!

На обличчі Гелен з'явилася глузлива посмішка.

– Здається, – сказала вона, – між союзниками спостерігається деяка розбіжність думок.

– Ви правильно підмітили, – відповів Жако. – Ми, французи, хочемо діяти блискавично. Наш віце-адмірал Баржо обстоює негайні, стрімкі операції. Але сер Чарльз Кейтлі, мадмуазель, – британський генерал – хотів би все робити дуже повільно. Він – учень маршала Монтгомері, який ще в другу світову війну багато чого зіпсував своєю надзвичайною обережністю… Цей Кейтлі зіпсує нам усю операцію «Гамількар».

– Гамількар? – перепитала Гелен.

– Це – назва оперативного плану.

– Гамількарами, – сказав Вальполь, – звали двох стародавніх африканських полководців. Старший – командував карфагенськими військами, які висадилися в Сіцілії; кінчив він тим, що був розбитий наголову поблизу Туніса. Та й молодший помер не в ліжку.

– Йому бракувало парашутно-десантних частин, – засміявся Жако. – Ми не підемо по його стопах.

– Якщо ми будемо діяти так нерозважно, як ви пропонуєте, то і з нами буде те саме, – сказав я.

Патякання Жако дратувало мене, і мною оволоділо бажання перечити йому. Розмова ставала неприємною, а тут ще втрутився й Вальполь.

– У нас у Штатах, – безцеремонно зауважив він, – існує безглуздий порядок, згідно з яким військовослужбовцям забороняється говорити про свої службові справи. По-моєму, це застарілий страх перед шпигунами. Доходить до того, що таким цивільним, як я, досить рідко трапляється нагода послухати кваліфіковану бесіду.

– От іще! – затявся капітан. – Ми не боїмося ніяких привидів. У наш час тямущий шпигун мусить читати газети: преса подає ґрунтовну інформацію. Нерідко кореспонденти знають більше, ніж розвідка. – При цьому він глянув на Гелен так, ніби сказав їй особливо приємний комплімент.

– Мені абсолютно однаково, – сказала вона тихо, не звертаючи уваги на його останнє зауваження, – як ви хочете завоювати Єгипет, чи швидко, як цього бажаєте ви, капітане, чи повільно, як пропонує лейтенант Андерсон. Це нічого не міняє в самій суті, панове… – Вона схопилася з місця й зробила крок від столика. – Це просто жахливо – нападати на малу країну, і я ненавиджу всіх, хто бере в цьому участь. На добраніч!

Я тривожно поглянув услід Гелен, потім скочив з табуретки й пішов за нею. Мені вже й раніше, коли ми дискутували про майбутній похід в Єгипет, впадало в очі її стримане хвилювання. Але вона ще ніколи так не гарячилась. Або й вона вже добре випила, або балаканина того Жако роздратувала її. Мабуть, їй добре надокучила ця бесіда.

Перед ліфтом я наздогнав її.

– Що з тобою, Гелен? Так набридли тобі оті двоє?.. Цей Жако просто неможливий хвалько.

– Не думай, що ти був кращий за нього, – пошепки відповіла вона. – Адже ви обидва прагнете одного: він швидко, ти – трохи повільніше, тверезіше… Але зрештою ви порозумієтесь. Спершу «Магічна операція», потім операція «Гамількар», машина крутиться, – так же? Падають бомби, гинуть люди, а вам ще й весело від цього!