Текст книги "Акротірський шпигун"

Автор книги: Вольфганг Шрайєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)

– Ви, американці, звичайно, не хочете бруднити руки, – гнівно закинув я. – У всякому разі тепер – ні! Вам добре стояти осторонь і удавати з себе непорочних.

Я не тямив себе від гніву. Після всього, що було між нами, мене надзвичайно образило те, що вона порівнювала мене з отим вітрогоном Жако. І коли ми спустилися ліфтом, я підшукував слова, щоб так само дошкульно образити її.

Невідомо чому, вона раптом сказала:

– Та в тебе черевики мокрі, Роджер.

Я нічого не відповів. Лише біля її кімнати мене прорвало:

– Якщо справді бомби впадуть на канал, то дехто з твоїх земляків непогано заробить на цьому. Ціни підскочать, особливо на нафту. Ми з Жако, можливо, ляжемо тут кістьми… А люди там, у Штатах, що мають нафтові джерела, як твій батько, будуть посміхатися в кулак.

Гелен збентежено глянула на мене; у неї затремтіли губи.

– Тобі, мабуть, приснилося, що у нас є нафтові джерела, – відповіла вона. – Дай мені спокій! Я більше й дивитися не хочу на тебе! Боже, як це все підло!

Вона повернулась і, навіть не подавши мені руки, замкнула за собою двері; а я продовжував стояти, як пень.

В наступні дні йшли дощі, і Вальполь сидів дома – тому їздити до Акротірі було безцільно. Якщо та «поштова скринька» існувала не лише в уяві Тінуела, то її, звичайно, опорожняли тільки тоді, коли Вальполь щось клав туди. В похмурому настрої блукав я по готелю або сидів біля вікна, втупивши очі в шибки, по яких краплями стікала вода.

Наданий мені строк минав безрезультатно. Я сушив собі голову, проте не знаходив ніякого виходу. Іноді мене спокушала думка піти до Гелен, попросити пробачення за свою гарячковість і все пояснити їй: про скрутне становище, в якому я опинився, про це непевне завдання і про наслідки моєї можливої невдачі. Ми ось-ось мали розлучитися! Як і завжди, ми зустрічалися в ресторані, однак у наших відносинах уже не було щирості. Тепер вона навіть надавала переваги товариству Вальполя.

В останній день вересня трохи прояснилося, виглянуло сонце, запарувала земля. Була неділя, проте Вальполь їздив на розкопки, тому я ввечері знову вирушив на засідку. Було душно, як у теплиці. Помічники Вальполя нап'яли над траншеєю тент, щоб її не заливало дощовою водою. На вогкому грунті навколо горба я знайшов тільки сліди ніг Вальполя та його людей. Лише на березі озера, поблизу замка, були ще чиїсь сліди, однак при світлі кишенькового ліхтарика я не зміг простежити, куди вони вели. Як і звичайно, я чекав даремно.

Повернувшись пізно вночі, стомлений і в не зовсім чистому мундирі, я побачив у вестибюлі Гелен. Вона стояла з капітаном Жако, який тримав її під руку; здавалося, ця парочка щойно повернулася з нічної прогулянки по вулицях Нікозії. Вони стояли спинами до входу і не помітили мене. Обоє говорили французькою мовою, і я мало що зрозумів з їхньої розмови; проте з мене було досить і того, що почув.

– Тут нічого не зміниш, Орфей, – сказала Гелен. – Післязавтра я вилітаю в Єгипет. Сьогодні прийшла телеграма з редакції: я мушу їхати до Каїра. Ну, та ви швидко забудете мене.

– Ніколи! – запевняв Жако, стискаючи її руку. – Звичайно, ми могли б і там скоро побачитись!

– Можливо, – якось байдуже відповіла вона. – Все залежить від того, чи спуститеся ви живим і неушкодженим на своєму парашуті.

На мене дихнуло крижаним холодом від її слів, я весь аж заціпенів. Отже, всьому кінець. Не звертаючи уваги на них, я попрямував до ліфта, але він уже не працював. Тоді я пішов сходами нагору. Проте вони, певно, помітили мене, бо я почув, що хтось іде слідом за мною.

– Роджер, – покликав хтось позаду. Я не обернувся.

Та біля моєї кімнати мене наздогнала Гелен.

– Мені здається, що ми поводимось, як діти, – сказала вона. – До чого тут ці дурні ревнощі? Чи не пора нам облишити грати ображених?

– То що ж ми – будемо розмовляти тут, у коридорі? – спитав я.

Вона похитала головою, а коли я зачинив за нами двері, сказала:

– Роджер, це правда: післязавтра рано-вранці повинна їхати звідси… мені б не хотілося розстатися з тобою, не помирившись.

– Мені теж, Гелен, – відповів я.

– Твої руки пахнуть бензином, – сказала вона через якийсь час, – і мундир брудний. Де це ти був?.. Та годі, не хочу вже ні про що питати. Навіщо завжди слухати неправду…

Я не заперечував, лише погладив їй волосся. Гелен лишилась у мене до самого ранку.

І от на другий вечір – це був передостанній вечір наданого мені дванадцятиденного строку – сталося несподіване. Тільки-но я прийшов на свій пост – між іншим, досить байдужий і без особливих надій на успіх – як почувся шум мотора. Я негайно вибрався на вершину горба й почав видивлятися на всі боки. На заході ще видно було бліде світло минулого дня; в напівтемряві я помітив щось схоже на маленький, старомодний автомобіль «Морріс», який за невеликі гроші можна було взяти напрокат у Нікозії. Машина їхала без світла. Якщо вона справді йшла з столиці, то неодмінно мусила проїхати тією самою дорогою через Атієну, яку обрав Вальполь під час нашої невдалої прогулянки до Акротірі.

Машина зупинилася на значній відстані від горба. Мотор затих, однак там ніхто не ворушився. Стало вже так темно, що важко було розгледіти, чи виходив хто з неї; однак я був переконаний, що хтось таки вийшов. Від напруженого чекання у мене тривожно забилося серце. Я схопив маленький автомат системи Томпсона, що був у мене в машині, і, як мисливець, обережно почав скрадатися до автомобіля, назустріч невідомому.

Нарешті, нарешті! Все поверталось на краще! Хоч ледве було не запізно.

Через дві чи три хвилини до мене дрібними, чіткими кроками наблизилась ледве помітна у темряві людська постать. Я сховався за уламок скелі, пропустив її і пішов слідом, бо для мене важливо було застукати незнайомця, коли він вийматиме листа з «поштової скриньки». Невідомий, очевидно, добре орієнтувався на місцевості; він пішов прямо до руїн тієї вежі, під якою я ще напередодні помітив неясні сліди. Я обережно скрадався за ним, пильнуючи, щоб відстань між нами не збільшувалась; в сутінках досить легко можна було випустити з поля зору контури його фігури.

І тут мене спіткала невдача. Під моїм черевиком скрипнув камінець і, покотившись, лунко стукнувся об другий. Невідомий миттю обернувся і тихо скрикнув.

– Стій! – гукнув я. – Стій, а то стрілятиму!..

Кількома стрибками наздогнав незнайомця і… збентежений опустив автомат. Передо мною стояла Гелен. Якби не дошовик з капюшоном, я б давно впізнав її по волоссю. Вона… І в цьому місці? Я онімів. Раптом у мене зародилася страшна підозра: а може, вона спільниця Вальполя?.. Я стояв, як пень, неспроможний вимовити й слова.

Гелен важко зітхнула.

– Боже, як ти мене злякав, – нарешті сказала вона.

– Гелен, – видавив я з себе, – чого ти приїхала сюди?

– Гм, я могла б спитати в тебе те ж саме.

– Я виконую службове завдання.

– Як для прес-офіцера, ти досить добре озброївся.

– Облиш це! Я питаю тебе…

– Ти пам'ятаєш нашу першу розмову, Роджер? – сумно сказала вона. – Ти ж обіцяв інформувати мене, а тимчасом сам здобував інформацію… Ходімо, я щось покажу тобі.

Ми пішли з нею в кедрові зарості; моя розгубленість з кожним кроком зростала. Я несвідомо обдурив свого начальника, коли запевняв його, що перевірив кожну людину, яка стрічалася з Вальполем: Гелен-то я й не перевірив. Мені і в голову не приходило, що вона може «бути заплутана в цю темну гру. Все, що знав про неї, почув від Вальполя. Але до чого тут «мертва поштова скринька»? Адже Вальполь міг спокійно передавати їй інформацію в готелі!

І все ж те, що вона мені показала, справді було сховищем для шпигунської інформації, яке цілком відповідало передбаченням Тінуела. На моїх очах Гелен відвалила камінь з фундаменту зруйнованого замка і показала мені загорнутий у восковий папір шифрований лист, який я негайно сховав.

– Звідки ти знаєш це місце, Гелен, звідки тобі відомо…

Вона цілком спокійно розповіла, як недавно Вальполь брав її з собою на місце розкопок, і, гадаючи, що вона на другому березі озера, дуже старанно щось ховав тут. У неї прокинулась звичайна цікавість журналіста…

– Я ж знаю, що ти стежиш за ним, – пошепки сказала вона. – Я зрозуміла це ще тоді, коли ти не прийшов на прес-конференцію. Можливо, тепер ти зможеш заарештувати його.

– Мовчи, – відповів я.

У мене в голові все йшло обертом. Чи можна вірити в її пояснення? Невже вона на свій власний розсуд задумала грати роль детектива в такому страшному місці, серед темної ночі… Події тієї пам'ятної ночі заважали мені тверезо підійти до вчинку Гелен. У всякому разі, вирішив я, вона ніяк не може бути помічницею Вальполя.

Ми сіли в мій «джип» і під'їхали до того місця, де стояв її маленький автомобіль.

– Ми не можемо залишити його тут, – сказала вона, – треба повернути фірмі. Знаєш що? Сідай у мій візок, а я візьму твій.

У мене знову прокинулася недовіра до неї. Що мала означати ця пропозиція?.. У «джипа» сильний мотор, і він легко може обігнати «Морріса». Чи не хоче вона часом втекти?

– Я повинен сам вести його. Так велить інструкція. Це ж службова машина. Не бійся, я потихеньку поїду за тобою.

Вона пильно глянула на мене, знизала плечима й сіла в свій «Морріс». Заторохтів мотор. Машини тряслися на вибоїстій польовій дорозі, вищали ресори. Мені чути було, як поперед мене торохтів розхитаний візок Гелен. Червоний стоп-сигнал коливався то вверх, то вниз, і я несподівано пригадав, як це саме світло зникло тоді в досвітній імлі, коли я чатував на горбі… О боже!

Невдовзі після того, як ми виїхали на кращу дорогу, в машині Гелен зіпсувалося освітлення. Вона зупинилася й попросила мене їхати попереду, щоб їй легше було орієнтуватися в світлі моїх фар. Моє підозріння зростало. Я запропонував їй пересісти в мій «джип», запевняючи, що взяте напрокат авто можна буде забрати вдень. Гелен вперто відмовлялась: вона, мовляв, дала за нього заставу, яку повинна забрати ще сьогодні, бо завтра вдосвіта вилітає з Кіпру; до того ж машину можуть украсти…

Безпорадний, збитий з пантелику, я погодився, аби тільки швидше добратися до Нікозії. Однак її машину не випускав з очей – час від часу поглядав у дзеркало, вмикав і повертав назад верхній прожектор, і тоді в конусі його світла появлявся «Морріс». Лише пізніше я зрозумів, що така увага нервувала її, і вона могла здогадатися про мою підозру.

Ми наближалися до Атієни. Шосе звивалось вузькою стрічкою через відроги Троодоса; воно було дуже вибоїсте, і я змушений був усю свою увагу спрямувати на дорогу. Це була та сама місцевість, де в кінці серпня обурене населення зустріло нас камінням.

Раптом я помітив, що позад мене не чути мотора. Дивлюсь у дзеркало – машини Гелен не видно, вмикаю прожектор – дорога пуста. Я з'їхав на обочину і, зупинивши машину, обернувся… Автомобіль Гелен зник. Моє серце завмерло. Мене ніби оглушило ударом. Я розвернувся, втративши при цьому немало дорогоцінного часу, погнав свого «джипа» назад і натрапив на місце, де від шосе на південь відгалужувалась вузька камениста стежка в гори.

Кілометрів через три я наштовхнувся на «Морріса». Як видно, він не зміг вибратися на крутий підйом, і Гелен, певно витиснувши з мотора останні сили, навмисно поставила машину поперек дороги, щоб я не міг далі проїхати.

Вилаявшись, я вискочив з машини. Навкруги – глупа ніч, ніде ні звука; а Гелен – і слід прохолов. Я мерщій побіг нагору. Та через кілька хвилин, обливаючись потом, уповільнив ходу. Якщо дівчина бігала так само добре, як і плавала, то у мене не було ніякої надії наздогнати її.

Я ще раз прислухався в темряву ночі. Однак ніде ніщо навіть не зашаруділо. Тоді я повернув назад. Мусив вертатися, бо там уже починався партизанський край, і я не мав права лишати свій «джип» без догляду. Все втрачено! А може, воно й краще…

В цю мить я гостро відчув, що Гелен – чи яке там у неї було справжнє ім'я – я вже ніколи не побачу.

Добравшись до Нікозії, я повідомив про все контррозвідку. Приїхали два співробітники. Один з них став на варті біля дверей Вальполя. З другим я вдерся в кімнату Гелен. Там ми знайшли телеграму з редакції; вона була послана не з Сан-Антоніо, Техас, США, а з Порт-Саїда. Знайшли і квиток на літак. Гелен взяла собі місце на вівторок, друге жовтня, на літак італійського повітряного агентства «Аліталія», що мав летіти до Каїра. Хоч ми й не думали, що міс Ругон наважиться тепер на цю подорож, все ж попередили аеродромну поліцію. Почалися розшуки.

Арешт Вальполя мав драматичний характер.

– Ви ще пожалкуєте про це, – бурчав він, коли ми підняли його з ліжка.

Роздратований, він натягнув на себе одяг і, на наше здивування, розрізав лезом бритви підкладку свого піджака. Побоюючись, щоб він не вдався до самогубства, мій помічник відібрав у нього бритву.

– Містер Вальполь, я – співробітник британської контррозвідки, – сказав я, показуючи свою посвідку, І, доторкнувшись до його руки, хотів пояснити йому причину арешту, як це робилося в моїй цивільній практиці; такі формальності з часом входять у кров і плоть агента.

Проте Вальполь теж витяг з-за підкладки надруковану на шовковому клапті посвідку й спокійно відповів:

– А я, містер Андерсон, співробітник американської контррозвідки.

– Різниця лише в тому, містер Вальполь, – суворо зауважив я, перевіривши його посвідку, – що ми зараз перебуваємо на англійській території, а не на американській. І тут ви звернете собі в'язи.

– Скоріше, здається, цей випадок пошкодить вашій кар'єрі, Андерсон, – огризнувся він. – Як старший колега, мушу вам сказати одверто: ви поводились дуже невміло й нерозумно. Вас до останнього дня водила за ніс ота бісова баба.

– Вальполь! – уже не стримуючи себе, крикнув я. – Якщо ви маєте на увазі міс Ругон, то мушу признатися, що читав ваш щоденник і знаю, що ви по самі вуха закохалися в неї.

– В цьому я не був винятком; адже ви навіть спали з нею. Ну, та ваше начальство належним чином оцінить цей факт.

– Ви краще прикусіть свого язика!

– Ну, гаразд, юначе. Все, що я тут говорю, може обернутися проти мене самого, правда ж? Говоріть уже свою формулу; колеги теж повинні коректно поводитися один з одним.

І він з готовністю підставив свої руки; наручники клацнули й замкнулися.

В тому, що стосувалося моєї особистої долі, Вальполь, здається, мав рацію. Дальше вивчення цієї справи негайно відібрали від мене і передали іншому агентові. Я був посаджений під домашній арешт, тобто позбавлений права виходити з приміщення штабу військово-повітряних сил і примушений виконувати незначні обов'язки внутрішнього порядку. Мене, певно, посадили б до камери, якби не відчувалася надзвичайна нестача в кадрах напередодні вторгнення в Єгипет.

На замовлення командування армії були надруковані банкноти єгипетського фунта стерлінгів, і я деякий час сидів над списками, за якими мали розподіляти окупаційні гроші серед англійських військових частин «Експедиційного корпусу зони Суецького каналу». Потім я збирав окремі частини таємної радіостанції, які мали бути скинуті на парашутах в Аравійській пустелі на схід від Нілу. Агенти «Секрет Сервіс» змонтували з них радіопередавач, який через кілька днів почав працювати в тому ж діапазоні, що й радіостанція Каїра, перебиваючи єгипетські програми своїми пропагандистськими передачами. Всі такі речі входили до компетенції «Медичного відділу» штабу повітряних сил на Середньому Сході.

Потім мені доручили складати тексти листівок, які перекладалися на арабську мову й друкувалися мільйонними тиражами. Командування сподівалося, що такого роду листівки справлять великий психологічний вплив: біженці, мовляв, потоками ринуться в глиб країни і викличуть паніку в тилу ворога. Зважаючи на те, що мислення у єгиптян примітивне, дитяче, текст мав бути написаний дохідливою мовою. Ми підготували кілька проектів, серед яких, між іншим, був схвалений і такий:

«Єгиптяни! Ми закидаємо вас бомбами, де б ви не були. Ваші села будуть стерті з лиця землі. Вашим жінкам і дітям, батькам і матерям, дідам і бабам доведеться тікати світ за очі, лишивши все своє майно. Якщо ви не покинете своїх сіл, вони будуть зруйновані, а ваші будинки знищені. Ви согрішили тим, що повірили Насеру. Ми все зруйнуємо!»

Час від часу мене допитували в справі Вальполя, не дозволяючи при цьому ознайомитися з справжнім станом речей. Нарешті, через три тижні, в середу – двадцять четвертого жовтня, підполковник викликав мене в свій кабінет. Як і тоді, коли я був у нього вперше, він стояв за своїм столом, елегантний і холодний, однак не запрошував ні сісти, ні закурити, не кажучи вже про лимонад. У нього над головою дзижчав вентилятор. Двері в сусідню кімнату були прочинені, і я почув звідти таку розмову:

– Панове, тільки що надійшла звістка з Тель-Авіва: Ізраїль готовий.

– І все ж Ради можуть організувати повітряний міст. Від Азербайджану до Дамаска вісімсот миль, а від Дамаска до Каїра – всього чотириста. Для їхніх реактивних літаків це – як рукою подати.

– Полковнику, з учорашнього вечора надходить інформація про заворушення в Будапешті. Для росіян буде досить діла в Угорщині.

Підполковник зачинив двері.

– Лейтенанте, – сказав він, – сьогодні ми можемо підвести рису в справі Вальполя. Для вас не буде зайвим дізнатися, що Вальполь досить швидко розгадав вашу роль, у всякому разі швидше, ніж роль міс Ругон, в той час як ви до останнього моменту не зуміли розкусити їх обох.

Він зневажливо посміхнувся, глянувши скоса вгору, де вітер від вентилятора зрізав кільця сигаретного диму.

– Вальполь працює від американської розвідки в Анкарі, – вів далі Тінуел. – Його завданням було контролювати готовність англо-французьких військ на Кіпрі; обидва турки були приставлені до нього як персональна охорона. Він вдало маскувався під дослідника старовини, бо археологія – його улюблене заняття в приватному житті. Вальполь стежив головним чином за аеродромом в Акротірі і повідомлення про результати своїх спостережень залишав у схованці, яка спочатку містилася в самій траншеї, за дерев'яною обшивкою, а пізніше, після того як кіпріоти засипали його яму, – під знайомим вам каменем. З тієї «поштової скриньки» листи забирав один грек – співробітник американського консульства. На жаль, ви не спіймали його. Інформація ішла дипломатичною кур'єрською поштою до Анкари. Іноді вона навіть проходила через штаб НАТО в Північному Середземномор'ї, який міститься там, в Анкарі.

Слухаючи підполковника Тінуела, я пригадав, як розлютився Вальполь, побачивши зруйновану траншею. Тепер мені було ясно: те, що я сприйняв за чисту монету й оцінив як ознаку його непричетності до шпигунства, було просто реакцією на втрату зручної схованки, роздратуванням з приводу тих труднощів, які поставали перед ним.

– Але іноді пошту забирав звідти не службовець консульства, а та чарівна дівчина, в товаристві якої я мав задоволення бачити вас. Тепер, здається доведено, що вона єгиптянка, хоч її батько був француз, як видно з її прізвища. Вона таки була журналісткою, тільки гонорар виплачувала їй не «Сан-Антоніо геральд», а єгипетське інформаційне агентство. Можете собі уявити, куди йшли її шпигунські звіти.

Не дивлячись на мене, Тінуел перегортав папери в якійсь папці. При цьому він так скривився, ніби йому була гидка вся ця історія.

– А втім, Ругон експлуатувала не лише Вальполя, – продовжував підполковник. – Вона спокушала до порушення військової таємниці також союзницьких офіцерів. Справу капітана Жако ми передали французькій службі безпеки; цей «бель амі»[10]10
  Любий друг (фр.).


[Закрыть] ще пожалкує за свою легковажність. Дані про танки АМХ-13 і їх маскувальний жовтий колір теж відносяться на її рахунок. А в тому, що ця Ругон була тісно зв'язана з місцевими бандитами, ви, лейтенанте, мали можливість переконатися двічі: вперше – двадцять четвертого серпня, коли вона біля Атієни перешкодила тій черні лінчувати всю вашу веселу компанію, і вдруге – в ніч на друге жовтня, коли вона безслідно зникла в тій самій місцевості.

Тільки тепер мені, нарешті, спала полуда з очей. Виявляється, на протязі кількох тижнів я стикався з двома шпигунськими організаціями, майже зовсім не підозріваючи цього. Якщо зашифровані листи з тієї схованки, забирав співробітник консульства, то вони йшли на північ, в Анкару, а звідти до Вашінгтона, в Пентагон або в «Центральний штаб американської розвідки. Якщо ж до «скриньки» приходила раніше Гелен, та сама інформація йшла через ворожі передавачі на південь і потрапляла в Каїр, а може і в Кремль. Все це відбувалося на очах англійської контррозвідки, яка в усій цій справі виявилася досить таки неспритною. Нас перехитрила жінка, і, мабуть, Тінуелу нелегко було примиритися з цим.

– Її вже схопили, сер? – спитав я, плекаючи надію на те, що підполковник скаже «ні».

– Вона й досі сидить десь там у горах, – неприязно відповів Тінуел. – Зараз у нас надто багато справ, щоб розшукувати якусь там агентку. Рано чи пізно її вистежать і приставлять до стінки; її прикмети розіслані усім поліційним участкам. Це просто неймовірно, що у вас так притупилася пильність у відношенні до цієї особи.

Я засмучено втупився в підлогу.

– Принаймні хоч паралізували діяльність Вальполя, – наважився сказати я.

– Ви помиляєтесь, – відповів Тінуел. – Той суб'єкт ні в чому не признався. Його навіть не можна притягти до судової відповідальності. Ваші свідчення досить непереконливі, в тому числі і твердження міс Ругон про те, ніби вона бачила, як він щось робив біля тієї «поштової скриньки». Британський військовий суд на основі цих свідчень не може засудити Вальполя. Коротше кажучи, учора вранці ми відіслали його з дружнім привітом до Анкари, в філіал CIA[11]11
  Central Intelligence Agency (англ.) – Центральне розвідувальне бюро США. (Прим. пер.).


[Закрыть] – разом з його «Лінкольном» та експонатами старовини.

Тут я відразу подумав про свою майбутню долю. Якщо підполковник відпустив Вальполя, то, звичайно, не тему, що вважав недостатніми мої свідчення. Скоріше всього контррозвідка боялася розпочати судову справу, що виявила б її власну неспроможність. У практиці таємних служб здавна заведено ховати свої промахи – для цього у них більше можливостей, ніж у будь-якої іншої установи.

– Ви повинні зрозуміти, лейтенанте, – додав Тінуел на закінчення, – що ми не порушуємо проти вас обвинувачення лише тому, що враховуємо ваше бездоганне минуле. Та й критична ситуація тут, на Близькому Сході, не могла не вплинути на наше рішення. Вам буде надана можливість виправдати свою репутацію на фронті. Ви мене зрозуміли?

– Так, сер, – відповів я, – дякую, сер.

– Ваше відрядження негайно скасовується. Сьогодні ж ви маєте повернутися до своєї військової частини. Можете йти.

– Алло, Роджер, – гукнув Білл Шотовер, ударивши, мене своєю важкою лапою по плечу. – От добре, що ти знову тут. Тепер нашому тиловому життю прийшов кінець! Ходімо зі мною, старина.

Він завів мене до свого приміщення, де висіла карта Сінайського півострова. Це було у вівторок, тридцятого жовтня; майже цілий тиждень минув, поки армійські бюрократи знову приписали мене до моєї частини.

– Вчора, – сказав Білл, – південне крило ізраїльських військ з прикордонного району Ель-Кунтілла-Ейлат клином врізалося на захід, щоб з'єднатися з загоном парашутистів, який приземлився за п'ятдесят кілометрів на схід від Суеца. Сьогодні перейшов у наступ центральний ударний клин – через нейтральну зону Ель-Ауджа. А на півночі вже відрізають район Гази. Тобі ясно, що там діється?

Він начиняв мене оперативними подробицями, поки десь близько шостої години вечора радіо повідомило про втручання в цей конфлікт англо-французьких збройних сил. Білл звелів вишикувати роту й виголосив перед нею енергійну промову. А на другий день о сімнадцятій годині сорок хвилин за середньоєвропейським часом наші бомбардувальники зробили перший бойовий виліт з Кіпру.

– Спершу ми розіб'ємо їх ущент, – пояснив мені Білл, – а потім спустимося на парашутах і зметемо докупи черепки.

Через п'ять днів дійшла черга і до нас. На світанку п'ятого листопада з кіпрських аеродромів один за одним піднялися в повітря важкі транспортні літаки, а на них – ми, парашутисти, як віслюки навантажені зброєю і боєприпасами. Глухо ревіли мотори. Ми вилітали з Акротірі, і мені хотілося востаннє поглянути на той фатальний горб; однак це виявилося неможливим, бо сидів я біля протилежного вікна. Видно було тільки гірський кряж Троодос, і я довго вдивлявся туди, де в якій-небудь повитій туманом ущелині ховалася Гелен Ругон, найнезвичайніша з жінок, яких я зустрічав у своєму житті.

Нас супроводжували реактивні винищувачі. Ми сиділи впритул один до одного, зі зброєю на ременях і з парашутними мішками за плечима; пахло мастилом, штучним волокном і потом. Наш двохсотп'ятдесятимильний політ до дельти Нілу тривав рівно годину, йому передувало безперервне стогодинне бомбардування з повітря, і ми сподівалися, що розбита на Сінайському півострові єгипетська армія не може чинити серйозного опору. 1 все ж у мене стислося серце, коли я побачив пінистий прибій внизу, численні рукави Нілу, мулисте мілководдя і по обидва боки каналу – великі соляні болота… Один за одним вистрибнули ми з люка, і одразу ж назустріч нам побігла земля. Раптом вона почала плюватися вогнем.

Ми були передовим загоном, який мав завдання. – захопити аеродром Гаміл, розташований на північний захід від Порт-Саїда. Будівлі навколо льотного поля були здебільшого розбиті бомбами: англійські штурмовики прикривали нашу висадку з повітря. Однак ми потрапили в саме пекло. Командування єгипетської армії роздало зброю населенню, і нам назустріч кинулися чоловіки й жінки. Вони стріляли в нас, поки ми висіли на парашутах, поки приземлялися й поки шукали собі укриття, а потім пішли в атаку.

Ми косили їх ряд за рядом. У нас була краща зброя, ми були добре натренованим, добірним військом і знали, як оборонятися і як найефективніше вбивати.

– Вогонь! – кричав капітан Шотовер, і автомат трясся в моїх руках.

Я бачив, як вони підскакували, падали, перекидалися в пилюці. Я жбурляв гранати. Грязюка бризками злітала вгору. Я чув передсмертні крики. Та вони все сунули й сунули на нас.

За двадцять кроків од мене, на моїх очах, бородатий єгиптянин зарубав сокирою одного з моїх товаришів. Я порішив того бородатого на місці. По нас почали стріляти двоє молодих дівчат – я послав їм довгу автоматну чергу, і там усе стихло. Та раптом із-за руїн вискочили єгипетські танки; вони розчавили кількох парашутистів, і змусили нас відступити. Мене зачепила куля, я загубив свій сталевий шолом. Але тут налетіли наші штурмовики, засвистіли їхні реактивні снаряди, і передній танк злетів у повітря. Над льотним полем стояв густий дим. Якийсь поранений кричав:

– О моя нога! О-о-ой! Моя нога!

– Ану, хлопці, вище голови! – гукнув десь поряд Білл Шотовер хрипким голосом. – Вперед! Змикайтесь докупи!

Та слова його потонули в гуркоті бою. Десь загримів єгипетський гучномовець, і на нас посунули нові лави з ножами, з палицями й лопатами; солдати, цивільні, жінки – все населення йшло проти нас, било, кололо й топтало. Я сам бачив, як командира роти, мого старого приятеля Білла, проткнули якимсь довжелезним багнетом і затоптали на землі. Потім передо мною з'явилося перекошене від люті, запотіле обличчя єгипетського матроса, з витріщеними очима. І після цього я більш нічого не пам'ятаю.

Опритомнів я лише в цьому злиденному плавучому лазареті, де з нудьги почав огризком олівця дряпати свої спогади. Рана моя боліла не дуже, а коли біль посилювався, мені давали уколи. Я був єдиним, у кого знайшли ознаки життя, коли пізніше морська піхота захопила аеродром і почала прибирати трупи. То, напевно, було досить страшне видовище. Перша і друга хвиля «Червоних дияволів» була стерта на порох. І мій старий приятель Білл, який живим і неушкодженим пройшов війну в джунглях Малакки й побоїща в Кенії та ще й дослужився до капітана, лежав серед тих трупів.

У перші дні мені все здавалося, що ось він підійде до мене, сяде на край ліжка й почне пояснювати стратегічне становище. Але й тут для нього було б тепер небагато радості. Як розповів мені санітар, уже на другий день наші остаточно застряли перед Ель-Кантара, за тридцять кілометрів на південь від Порт-Саїда. А ввечері того ж дня Ради своєю категоричною загрозою втрутитися в Суецький конфлікт примусили нас до перемир'я; у нас не було іншого виходу, бо Америка покинула нас напризволяще. Нам навіть не вдалося вийти за соляні болота. А втім, як кажуть наші солдати, нам пощастило, бо єгиптяни збиралися з допомогою важкої артилерії розпочати контрнаступ в районі Ісмаїлії і знову скинути нас у море. Як би там не було, але в наших руках лише п'ята частина каналу. Ех – чорти б його забрали!

Про моє поранення багато говорити нічого. Вони; штрикнули мене багнетом у легені і трохи потоптали ногами. Дісталося і спинному хребтові: мабуть, я вже ніколи не зможу ходити прямо. Штабс-лікар вважає, що мені забезпечена невеличка пенсія, а митна служба розшуку, можливо, знову візьме мене в свою контору на: канцелярську роботу. От так.

Тепер я вже не той Роджер Андерсон, яким був раніше. Якщо і вийду колись звідси, то все ж я вже пропаща людина. І все це сталося, власне, через те, що п'ять-років тому я дав себе умовити в разі «національної небезпеки» добровільно повернутися до армії. Неважко зрозуміти, що то була найбільша дурниця у моєму житті. І я писав цей звіт не тільки, щоб скоротати час та змалювати свої пригоди на Кіпрі, а – головне – щоб застерегти всіх англійських солдатів від добровільних дурниць. Хлопці, не записуйтесь у добровольці, подумайте над тим, що я написав, і тримайтеся осторонь авантюр, сидіть дома, бо ніде в світі не буває краще, ніж у рідному краю.