Текст книги "Химери дикого поля"

Автор книги: Владислав Івченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Розділ 7

Битва з дикими

Вночі мене не будили, не примушували іти вартувати на стіни. Всіх інших слуг, хто був у поході, теж. То добре виспався, прокинувся сам, але ще деякий час лежав. Бо як піднятися, вийти з хати, можна зіштовхнутися з тим слугою. Я не хотів конфліктів. Лише коли Сашко підвівся, я теж зліз із ліжка. Вийшли у двір. Там вже вешталися слуги. Двері до башти були зачинені, паничі ще відпочивали. Але з підвалів башти було чутно шум. Мабуть, там працювали раби.

Ми з Сашком пішли до конюшні, перевірили, як там коні наших панів. Коли йшли, то до конюшні двоє слуг привели півдесятка рабів у кайданах. Раби почали чистити гній. Троє з рабів були звичайні земляні раби, дрібні та забиті. А ось двоє інших були міцними чоловіками. У одного було відрізане вухо, у іншого ніс.

– Звідки ці раби? – спитав я Сашка.

– Втікачі, які хочуть пробратися у Погані землі. Тут їх ловлять і примушують працювати.

– Земляні раби зрозуміло, а оті двоє?

– То підвальні раби, які теж втекли. Вони трохи пропрацюють тут, а потім їх відправлять до їхніх куренів, де будуть катувати і стратять.

– Ці раби виглядають немісцевими, – сказав я, бо побачив в одного звичайне татуюванні на плечі. Стилізовану «Д», як на символіці київського «Динамо».

– Вони з ріки, – сказав Сашко і несподівано витягнувся струнко.

Це з башти вийшли паничі. Понамка була заспана, вона ж любила поспати, а тут довелося прокидатися рано. Манжела наказав подавати сніданок. Непийпиво покликав Сашка, щось прошепотів йому. Сашко повернувся, узяв мене за руку.

– Ходімо готувати коней.

– Ми кудись їдемо?

– Так, на Заставу.

– Їхати довго?

– Довго. Заночуємо у курені Соломахи, а завтра вже прибудемо до Застави.

Ми вивели коней та мулів з конюшні. Мого мула забрала Мара, то мені видали нового. З цим тут було легко. Повантажили речі наших паничів, коли почули гомін у дворі. Вибігли, побачили, як від столу паничів, що снідали, побігли до башти Манжела, Непийпиво і ще один панич. Інші припинили їсти, сиділи напружені. Серед слуг якісь тихі розмови.

– Сашко, що трапилося? – злякався я і відчув, що на Заставу нам знову не потрапити. На Заставу, що стоїть на ріці, якою можна втекти з Січі.

– Якась тривога. Прибіг вартовий.

– Вартовий? – не зрозумів я.

– У будь-якому курені чи башті завжди чатує панич-вартовий, який перебуває на зв’язку з іншими куренями.

– Тут є зв’язок? – начебто здивувався я.

– Є. Всі курені, башти і Застава пов’язані між собою. Це запропонував зробити мій пан. Раніше доводилося посилати вісників, – з гордістю сказав Сашко.

– Самі робили чи запрошували фахівців? – спитав я, наче просто так.

– А тобі для чого? – підозріло подивився на мене Сашко.

– Та цікаво, це ж не просто зв’язок зробити. Обладнання необхідне.

– Закупили все, що потрібно. І фахівця привезли.

– І що, погодився сюди їхати? Мабуть, за великі гроші? – кивнув я.

– Ні, він, дурник, любив зброю. Ото ще там, у Рабських краях, мав обладунки, меч, щит. Думав і тут погратися, але тут все серйозно.

– Вбили його? – спитав я спокійно, тут про вбивство завжди говорили спокійно.

– Ні, сидить у підвалі рабом. На випадок, як щось відремонтувати знадобиться.

Я хотів спитати, у якому курені сидів той хлопець, через якого ми тут і опинилися, коли вибіг Манжела, без Непийпива.

– Ларм! Ведле Чорних печер дикі паки пристилися, – закричав Манжела. – Ушиковуйтесь до тягнення!

Манжела назвав тих паничів, кому треба було готуватися.

– Отаманом буде брат Непийпиво! Всім овим бити готовими до брані! Бидло може збродити!

– Ходімо! – зашепотів Сашко.

Ми почали швидко розвантажувати мулів. Залишали речі у башті.

– Хто такі дикі? – спитав я.

– Велетні, – Сашко аж скривився.

– Велетні? Розміром з будинок? – я тут вже нічому не здивувався б.

– Ні, ти що! Вони на голову вищі від слуг, такі, як паничі зростом, але міцніші. З товстезними руками та ногами. Дикі можуть легко підняти коня.

– Підняти коня? – здивувався я. – Вони – люди?

– Вони трохи схожі на людей, а чи люди, чи ні, не знаю. Дикі.

– Що їм потрібно на Січі?

– Залізо. Час від часу дикі нападають на Чорні печери, щоб вкрасти залізо, яке там виплавляють.

Ми вивели коней та мулів у двір. Паничі вийшли з башти вже у повному озброєнні. Нам теж видали щити, шоломи, списи та кинджали. Тримав коня, поки Понамка сідала.

– Що це за дикі? – пошепки спитав свою добру панну.

– Кажуть, що сильні бійці. Вбити дикого – честь для панича, – пояснила Понамка.

– Кажуть, що вони велетенські, – злякався я.

– Велика шафа гучно гепається, – зареготала Понамка. Ніздрі її широко роздималися, вона була вже у передчутті битви.

Останнім з башти вийшов Непийпиво. З шоломом, щитом, довгим списом, шаблею на боці, у стальних обладунках, що закривали весь тулуб.

– Най Ісус Кривавий приспішає нам! – крикнув Манжела. – Рачив би поїхати з вами, бо давно вже не валчив диких!

– Леда на Січі свою потичку має! – сказав Непийпиво. – Варуйте гостинець до Поганих земель і приспішайте куреням тримати бидло у послушенстві! Спири братів вже виступили з прикордонних башт та інших куренів. Звалчим ми диких, яко завшегди валчили! Слава Ісусу Кривавому!

– Слава Ісусу Кривавому! – крикнули паничі і перехрестилися по-своєму.

– Отвєрсті брійну! – наказав Манжела.

Перед нами відкрили ворота, і ми рушили. Фортеця швидко залишилася позаду, неслися дорогою, на першому ж роздоріжжі повернули праворуч. Невдовзі почалися луги зі скиртами сіна. Але рабів не було видно. Далі вже поля. Але теж без рабів.

– Де раби? – спитав я у Сашка, який мчав поруч.

– Рабів прибрали з полів біля доріг, щоб вони не бачили пересування загонів і не зрозуміли, що щось відбувається. Так роблять завжди під час небезпеки, – пояснив Сашко.

Їхали далі, не зупиняючись. Сонце вже було високо, коли побачили попереду мури куреня.

– Що це за курінь?

– Курінь Нетудихати, – сказав Сашко.

Я згадав, що таким було і прізвище бідолашного Іллі, якого ми розшукували. Але сидів він навряд чи тут. Ми наблизилися до куреня, а звідти виїхало двоє паничів.

– А гдєш спира ваша? – спитав Непийпиво.

– Взялася до Чорних печер! – відповів один з місцевих паничів.

– Було ж злецення чекати, донде не зберемося! – крикнув Непийпиво.

– З Чорних печер браття супліковали про поратовання!

– Гди вони поїхали?

– Ще з ранку, гди вибадилиси про навалу диких!

– Чорт забирай! Злецено було чекати! – Непийпиво у гніві вдарив списом по піску. Місцеві паничі стенули плечима.

– Старшина нашинська ферувала, що доволно одного куреня, жеби утрапити диких, – казали, пояснювали, що їх товариші думали перемогти диких одним загоном.

Непийпиво скривився, але втримався від різких слів.

– Ми поїдемо далі, а ви ознайомите усіх, жеби снялися всіх на степових куренях і там чекали! – крикнув Непийпиво. – Ми вспятимося увечері.

– Брате Непийпиво, до вечора не встигнете ви, жеби успєти до Чорних печер та цофнути! – сказав один з нетудихатських паничів.

– Не мнімаю я до Чорних печер іти зі спирою малою. Поїдемо овами, оже коругви з куренів снятяться! Донелі у під’їзді ми! – сказав Непийпиво.

– Але що з нашинцями буде?

– Не вєдаю. Виступили вони! Напрод! – крикнув Непийпиво, і ми рушили далі.

Я спитав Сашка, і той пояснив, що паничі з куреня Нетудихати порушили наказ, не стали нікого чекати і виступили до Чорних печер самотужки, через що Непийпиво дуже роздратувався. Сам сказав, що до печер не піде, а буде тільки розвідувати, що і як, поки не збереться все січове військо.

Дуже швидко поля закінчилися і почався степ. Потім побачили велике стадо худоби, що прямувало на нас. Всі напружилися, а потім побачили кількох паничів і слуг, що гнали це стадо. Сотні, якщо не тисячі коней, мулів, віслюків.

– Звідки стільки? – спитав я у Сашка.

– У цих степах вирощують коней та мулів для всієї Січі!

– Куди їх гонять?

– Подалі від небезпеки, бо дикі люблять полювати на коней.

– Вони їздять верхи?

– Ні, вони ж дикі! Вони жеруть коней.

Табун гнали біля дороги, щоб не заважати нашому загону. Непийпиво щось спитав у панича, який керував табуном. Панич закрутив головою, щось говорив, показував назад. Ми рушили далі. Нам трапилися ще два табуни. У останньому було зовсім мало охорони. Побачив, що двоє слуг притримували на коні пораненого панича, який був ледь живий. Інший панич, із пом’ятим від удару шоломом, щось кричав. Показував назад. Там вдалині стало видно пагорби.

Непийпиво вів нас туди. Тепер вже порожнім степом. Лише інколи нам зустрічалися поодинокі коні, що відбилися від табуна. Скоро ми наблизилися до пагорбів. Вони були вкриті лісом, стояли стіною. Але в одному місці пагорби розсікала долина, по дну якої текла річка. В долину заходила дорога. Ми їхали туди, коли Непийпиво наказав зупинитися. Паничі здивовано подивилися на нього.

– Наші брати там! Напрод! Ми маємо поратовати братів! – загомоніли паничі.

– Погамуйтеся! – наказав Непийпиво.

Усі зупинилися, дивилися на дорогу та пагорби, вкриті лісом.

– Ти, іди сюди! – наказав Непийпиво.

– Ти! – штовхнув мене Сашко, і тут тільки я зрозумів, що Непийпиво кличе мене.

Під’їхав до нього. Понамка тривожно дивилася на нас, не розуміла, що відбувається.

– Всім залишатися здє! – наказав Непийпиво загону. – Напрод! – це вже сказав мені.

Ми поїхали. Майже до самого початку долини, що врізалася у пагорби. До перших дерев пагорбів тут було метрів сімдесят, не більше. Я не розумів намірів Непийпива. Ось він зупинився, я теж, трохи позаду, як і личить слузі.

– Щитися, – сказав Непийпиво мені. І сам затулився великим щитом, наче очікував небезпеки з лісу. Я теж сховався за щитом. Щити у слуг були значно менші, аніж у паничів.

– Почуваєш їх? – тихо спитав Непийпиво.

– Кого? – злякався я.

– Взроки.

– Кого? – не второпав я.

– Слуга мусить не запитувати, а справити! – строго нагадав Непийпиво. – Ти ж вмієш почувати взроки. Ти почув невидимця, почув раба у Поганих землях, зараз почуваєш?

– Зараз? Не знаю. Одну хвилинку, – я був дуже схвильований, я відчував лише страх, він забивав мені всю голову. Намагався заспокоїтися. Глибоко дихав. Прислухався до себе. Так! Відчув. Погляд був. Один! Два, три, чотири! – Господи! – злякався я.

– Слугам заказанє меновати Бога! – зашипів Непийпиво. – Що ти почув?

– Багато поглядів! Десятки, може, навіть сотні! На пагорбах праворуч і ліворуч! – перелякано розповів я.

– Певен ти? – строго спитав Непийпиво.

– Певен. Тільки дивні погляди, на мене ще так не дивилися!

– Бо це дикі!

Непийпиво помчав до загону. Я поїхав за ним, а ті погляди аж штрикали мене в спину. Паничі з нетерпінням чекали нас, вони хотіли їхати дорогою серед пагорбів, яка вела до фортеці Чорних печер і якою пішов загін з куреня Нетудихати.

– Навал! Вабойствувати диких! – кричали паничі, щоб розпалити себе до битви.

– Ні! – гримнув Непийпиво.

– Браття там! Чого чекаємо? Нашинці гинуть!

– Там дикі! – заволав Непийпиво.

– І добре се! На смерть! – заверещали паничі, нетерплячі вже аж рушили з місця.

– Погамуйтеся! – Непийпиво закричав так, що аж у вухах задзеленчало. – Не поїдемо овамо!

– Як же брати наші!

– На час брані я – отаман! Потім Січовий Суд нехай судить мене! А зараз я розказую! – закричав Непийпиво, і паничі замовчали. Джури та слуги тим більше, посхиляли голови, наче їх тут і не було. Тиша, у якій стало чутно стукіт копит.

Всі подивилися на дорогу у долині. По ній біг кінь. З сідлом, але без вершника. Дебелий кінь, на таких зазвичай їздили паничі. Він мчав на нас, переляканий. Кілька джур перестріло його. Спіймали, підвели до Непийпива. На сідлі і самому коні помітно було сліди крові.

– Нашинців вабойствують там! – закричали паничі. – Напрод!

– Ні! – стояв на своєму Непийпиво.

– Ти порадився зі слугою мерзенним, який тобі чолнійший за братів наших! – крикнув якийсь панич.

– Образа честі! – Непийпиво вихопив шаблю. – Повтори те, що стригнув! Як повториш, то поволаю тебе на бій! Бо уближив мене, втоптав у багнюку мою честь панську!

Непийпиво аж ричав від люті, він з шаблею був схожий на дикого звіра, ладний вбити тут і зараз, його очі палали страшенною люттю!

– Вибач, брате отамане, – схилив голову панич. – Дурницю рік. Просто у горах брати наші… – він вказав рукою у бік пагорбів.

– Дикі у горах! В засажці біля гостинця чекають, поки прийдемо ми, жеби валчити нас і вабойствувати! Камінням закидати!

– Але браття…

– Коли браття з куреня Нетудихати улучили Чорних печер, то вже у фортеці вони. Коли ж ні, то вже згонані вони! – кричав Непийпиво. – Був розсказ залишатися і чекати! Та поїхали вони! До засажки утрапили! Не дам я загинути ще одній спирі! Не зезволю, аби дикі вабоїли моїх братів, наче бидло! Мусимо фортельно діяти, жеби валечно битися! Мій розсказ тут лишатися! – Непийпиво почав з крику, але поступово став говорити тихіше і завершив майже шепотом.

Паничі слухали його. Ніхто не наважився суперечити. Він переміг.

– Допоможіть! Допоможіть! Сквалчили нас! – пролунав крик з пагорбів. – Двоє паничів уязвині, допоможіть!

– Мерзенні потвори, не изманити нас! – закричав Непийпиво.

– Це ж слуги волають, наші слуги! – сумнівалися паничі.

– Дикі виняли їх і ґвалтують волати, жеби до засажки нас изманити. В удоліє изманують! Чи рачать відволікти нас? Дзуськи! Напрод! – наказав Непийпиво і помчав уздовж пагорбів. Весь загін поїхав за ним. Паничі озиралися, їм боліло за товаришів, але виконували наказ.

Ми мчали вздовж пагорбів на відстані десь двісті метрів. Он попереду з’явилося скелясте пасмо, що перегородило нам дорогу. Узяли убік, Непийпиво тримав відстань від дерев. Вилетіли за пасмо і побачили великий табун, що сунув до пагорбів.

– Оно до чого веремію крутили! – закричав наш отаман. – Напрод!

Ми рушили назустріч табуну, який біг наче сам. Але потім я почув крики і побачив якихось людей. Це вони гнали табун. А тепер шикувалися проти нас.

– Распудати коней! Нехай гонзають у степ! – закричав Непийпиво і несподівано завив. Інші паничі теж! Від цього виття коні в табуні злякалися і почали розбігатися. Невдовзі великий табун розбився на купку невеличких, що тікали до степу. Позаду почулися крики. Ми побачили цятки людей, дуже багато цяток, кілька сотень, які бігли до нас з боку пагорбів! І ще кілька десятків тих, хто гнав табун, попереду! – Ладуйсь! – закричав Непийпиво.

– Та це ж дикуни! – прошепотів я, бо нарешті роздивився наших ворогів. Вони були і схожі, і не схожі на людей. Дуже дебелі, зростом не менше, аніж паничі, але значно кремезніші, хоч і паничі плечисті. Але дикі були дуже широкі у кості, в них були якісь діжкоподібні тіла, товстезні руки, великі обличчя з потужними щелепами та насупленими бровами. З одягу на них були лише шкіри та хутро, а зі зброї – кам’яні сокири, товсті списи і важкі палиці. Дикі стали пліч-о-пліч і клином пішли на нас. Кричали щось низькими звіриними голосами! Вони були величезні! Непийпиво, такий високий і кремезний, на їх фоні виглядав, як джура проти панича! Але він і не думав відступати.

– На смерть! – заволав Непийпиво, і паничі та джури підхопили цей крик. – На смерть!

Малий загін диких біг на нас спереду, а ззаду наганяв великий. Нам треба було швидко знищити цих і втекти від тих. Паничі стали гостряком нашого удару, вони вишикувалися попереду, за ними джури і вже потім слуги. Ми розігналися і вдарили.

– Списом! Не підпускай, не дай схопити! – кричав мені Сашко.

Удар, крики, тріск списів, іржання коней. Сашко кинув свій спис, я теж хотів кинути, а потім побачив, як на мене вистрибнув дикий. Мабуть, парубок, але вже кремезний, наче ведмідь. Його плече було скривавлене, він був поранений. У нього в руках був товстезний спис з кам’яним гостряком. Спис цілив у мене. Я прикрився щитом, потужний удар вибив мене з сідла, я гепнувся і відчув біль у руці. Тій, якою тримав щит. Намагався підвестися, а дикун був вже поруч зі мною. Заніс величезну сокиру. Я ще не бачив таких! Дерев’яне руків’я і кам’яне лезо. Цю сокиру ніщо не могло зупинити! Але сокира важка, нею неможливо вдарити миттєво, то я встиг відкотитися і сокира вдарила у землю поруч. Дикий заверещав і кинувся на мене. Він би легко задушив мене, але наштрикнувся на мій кинджал, який я дивом встиг вихопити. Навіть з кинджалом у животі він почав душити мене. І задушив би, бо в нього були надзвичайно сильні руки! Але просвистіла шабля, і голова дикого покотилася землею.

– Красю, вставай! – закричала Понамка. Це вона, вся у крові і пішо, прийшла мені на допомогу. На неї кинувся ще один дикий. З величезною палицею, що свистіла у повітрі. Понамка різко присіла, пропустила удар і знизу вдарила шаблею по руці дикого. Той заверещав. Понамка рубанула по нозі. Дикий впав, а Понамка побігла до наступного чудовиська. Поранений дикий ричав і намагався підвестися на цілій нозі. Я ледь витягнув кинджал з тулуба безголового дикого, подивився на пораненого, розігнався і стрибнув. Він був більший за мене по масі десь удвічі, весь наче складений з великих брил м’язів. Він відмахнувся від мене, наче від мухи. Але я встиг засадити йому кинджал у горлянку. Він заричав і впав. Я підхопився, схопив спис вбитого слуги, увігнав і його в шию. Тоді тільки дикий помер. Я подивився, де Понамка, щоб допомогти їй. Як тут мене збило з ніг тіло панича, що потрапив під удар страшенної сокири диких.

Я впав і знепритомнів. Потім відчув, як мене плескають по щоках.

– Вставай, вставай, вони близько! – це кричав Сашко. Допоміг мені підвестися. Я чув войовничі крики диких. Їх великий загін вже був майже поруч, метрів за сто.

– Тікаємо! – заверещав Сашко, допоміг підвестися, побіг. Я намагався бігти за ним. Стрибав через тіла слуг, джур і диких. – Швидше! – верещав Сашко.

Я щосили біг, головне було не впасти, в голові паморочилося, не впасти, бігти, не потрапити до рук тих чудовиськ!

– Де моя панна? – згадав я про Понамку.

– Вона попереду! Тікаємо! – верещав Сашко.

Я ледь здолав гору з кількох тіл диких, в яких стирчали списи паничів. Біг далі. Онде попереду Понамка. Жива! І інші паничі. З тілами вбитих товаришів, що матлялися тепер на конях. Декілька паничів верхи на мулах, бо втратили своїх коней. Вцілілі слуги тікали пішки, як і я.

– Давай ще трошки, вони погано бігають! – кричав Сашко вже не так перелякано. Бігли далі. В мене закінчувалися сили. Більше не міг! Задихався, серце, паморочилося!

Я з жахом озирнувся назад, бо розумів, що не зможу тікати далі. Але побачив, що дикі не переслідують нас! Вони зупинилися! Забрали тіла своїх. Я перейшов на ходу. Не міг більше бігти. Ось інші слуги бігли, а я не міг. Бачив, як Непийпиво щось наказав і кілька джур поскакали кудись. Невдовзі пригнали зі степу десяток коней та мулів. Паничі з мулів пересіли на коней, слуги сіли на мулів. Без сідла всидіти було дуже важко, я стискав коліна і міцно тримався за гриву. Дикі між тим почали відходити до пагорбів. Забрали не тільки тіла своїх, але й тіла загиблих слуг та джур.

– Навіщо вони забрали тіла наших? – спитав я.

– Щоб з’їсти! – сказав Сашко з ненавистю. – Вони ж їдять людей. Полюбляють свіжину, навмисно полюють, щоб захопити у полон і з’їсти, але можуть і свіжими трупами повечеряти. Кляті дикуни!

Ми їхали від пагорбів. У нас було вбито три паничі й семеро поранених. Зі слуг та джур вціліло десь дві третини, тобто десь півтора десятка наших загинуло. Диких, з якими ми билися, було біля трьох десятків. Більшість з них загинули, хоча кілька змогли пробитися до своїх. Це не з рабами воювати, ці дикі – сильні вороги. І їх було багато.

Пагорби були вже далеко позаду, коли нам зустрівся невеличкий загін. Панич і п’ятеро слуг.

– Це з куреня Сокири. Шукають один зі своїх табунів, який украли дикі, – розповів Сашко, який був при Непийпиві і чув розмову. Зараз відійшов до слуг. Ми дивилися, як сокирівський панич почав кричати і плакати.

– Чого це він? – здивувався я.

– Табун охороняв інший панич. Його вбили дикі. Загиблий був милим цього панича.

– Це як? – не зрозумів я.

– Ти що, не чув про геїв? – спитав Сашко.

– Тут таке дозволено? – здивувався я.

– Паничам все дозволено. Вони ж зневажають жінок, вважають, що ті потрібні тільки для народження дітей. То, буває, дуже близько сходяться один з одним.

– Господи, вони хоч зі слугами не сплять? – злякався я, бо ще з колонії не любив цих товаришів.

– Ти що! Це для них наче з худобою спати! – заспокоїв Сашко.

Паничі розмовляли, Непийпиво втішав панича. Нарешті сокирівські поїхали до свого куреня, а ми поверталися до куреня Нетудихати.

– Дикі точно не їздять верхи? – спитав я.

– Ніколи, вони ж дикі. І занадто важкі, і коні їх бояться, – сказав Сашко.

– А чого у них така дивна зброя? Кам’яні сокири та гостряки списів?

– Бо вони дикі. Не вміють добувати залізо. Напали на Чорні печери, щоб вкрасти готове залізо, яке там виплавляють. Але навіть якщо в них буде залізо, вони можуть зробити лише грубі гостряки для списів, не більше. Вони дуже цінують кинджали, то полюють за слугами. І тебе вони б уполювали, якби не твій панич, – Сашко закрутив головою. – Вона вбила чотирьох диких і ще двох поранила! Вона ж така невеличка!

– Набока – добрий козак. Вона вбила невидимця, вбила і диких! – підсумував я. – А що буде далі?

– Завтра буде Січова Рада, там все і вирішать.

Вже у темряві дісталися куреня Нетудихати. Там зібралося багато війська. Сотні паничів, джур і слуг. Всі не могли вміститися у курені, то частина залишилася біля стін. У ніч поїхали маленькі загони джур, які мусили чергувати в степу і не дозволити диким наблизитися несподівано. Паничі зібралися навколо великого багаття у дворі. Кілька поважних паничів схилилися над землею, де Непийпиво намалював мапу і пояснював, що відбувається. Що диких багато, тільки ми бачили кілька сотень, але це лише один з їх загонів. З Чорних печер повідомляли, що їх оточило до тисячі диких. Ще один загін диких сховався у засідці на коротшій дорозі до печер. Вони знищили загін братів з куреня Нетудихати, бо до Чорних печер ніхто так і не доїхав.

– Гди приїхали ми, то були вже брати наші вабоєні дикими. Не поратовали б їх, токмо самі б пагубилися. Тому розказав я до пагорбів не їхати, а братися уздовж. Почаяв я, що испоткаємося ми з дикими, які полювати коней наших будуть. Те і сталося. Поткалися ми з дикими і валчили єх! Брат Набока вабоїв от раз чотирьох диких і ще кількох уязвив. Інші браття теж валчили яро. Звитяжили ми і наворочились. Та дехто задавав мені, що чинив я неслушно, коли не пішов до пагорбів. Речіть, браття, що домніваєте про се.

Паничі обмінялися поглядами, потім дружньо закивали головами. Серед них я впізнав Жоха з куреня Горба, а також Зубатого і Яроша з прикордонних башт.

– Брате Непийпиво, так мнімаю, що чинив ти право. На гостинці вузькому у долині дикі легко б спиру згладили. Натягали брил кам’яних, жеби ними ронити нас. Але розторопні ми за диких. То право ти розказав! – сказав Жох.

Паничі кивали. Один з них теж підвівся.

– Брат наш з куреня Нетудихати Кисіль рачив зробити уне. Поспішав на посилок Чорним печерам. Але порушив розсказ чекати. І вабоєний був з усією спирою. То нехай кожен второпає, що не можна розсказ торгати! Кожен, хто торгати розсказ буде, той супроти Січі піде! Всі ми рівні у Січі, ніхто нікому не пан! Такий наш закон! Та на час брані призначаємо гетьмана і мусимо голдувати йому! Хто не виконає розсказ гетьманський, най строфуваний жорстоко буде!

Всі паничі закивали. Тоді Непийпиво сказав відпочивати, а вранці збиратися всім силам на шляху до пагорбів, де сходилися дороги з усіх трьох степових куренів. Там мусила зібратися Січова Рада, на якій вирішать, що робити далі. Зараз же треба було поїсти і відпочивати.

Сашко відвів мене до місця, де роздавали варену квасолю зі смальцем. Смалець паничі не їли, то його отримували слуги. Я віддав половину порції Сашку, який був дуже голодний. Потім почали шукати місце для ночівлі. Спочатку нам запропонували вкладатися за стінами, але Сашко почав лаятися, що він паничевий слуга і мусить бути поблизу господаря. Тоді нам виділили шматок підлоги у одній з хат. Ані матраців, ані ковдр, але ми впали на підлогу і майже одразу заснули.

Спати довелося зовсім мало. Ще у сутінках слуг розбудили. Ми пішли отримувати сідла для своїх нових мулів і зброю для себе. Слуги потроху гомоніли між собою. Жоден із загонів джур, які вже поверталися, не зустрів у степу диких, то вони і далі сиділи на пагорбах. Слуги турбувалися, щоб раби у куренях не зрозуміли, що охорони стало менше, і не повстали. Говорили про фортецю біля Чорних печер, яка була у облозі. Дикі не вміли робити драбини, то не могли здертися на стіни. До того ж там був серйозний гарнізон, одних лише паничів біля півсотні. Але і рабів там було багато, причому не забитих земляних рабів, а здебільшого рабів з чужинських земель, які пам’ятали про волю. Головне, щоб не спалахнуло повстання за мурами.

Ми отримали сідла, а також чверть свинячого плічка і велику паляницю для своїх паничів. Для нас був мішечок кулешу з салом. Потім Сашко повів за зброєю. Порадив брати не великий, довгий спис, а кілька дротиків.

– У двобої дикі здолають тебе. То краще вражати їх списами на відстані, – вчив Сашко.

Я узяв чотири коротких списи, новий шолом і щит. Курінні слуги, отримавши зброю, виходили за фортецю, де шикувалися. Потім вийшли джури, останніми паничі. Я підвів коня Понамці.

– Як ти? – спитала тихенько вона.

– Добре, бережи себе. Ці дикі дуже небезпечні.

– Вони занадто неповороткі, – Понамка посміхнулася. Виглядала щасливою, здається, їй подобалося тут. Це мене трохи тривожило, бо я хотів забратися звідси. Але зараз у мене були інші хвилювання.

Січове військо вирушило. У курені залишилися лише кілька паничів і кілька десятків джур, які чатували вночі. Сараї з рабами стояли зачинені.

– Хоч би вони з голоду не почали бунт, – хвилювався я.

– Не почнуть, їм дадуть в обід поїсти, – сказав Сашко.

Ми їхали. Намагався полічити, скільки нас. Багато. Біля двох сотень паничів, десь чотириста джур і до тисячі слуг. Велике військо. Швидко прямували степом. Вперед поскакали загони розвідки. Вони мали ланцюгом охопити пагорби і не дозволити диким несподівано вдарити.

Ми поспішали, а потім побачили вдалині ще загони. По тому, як виблискувала на сонці зброя, стало зрозуміло, що це не дикі, свої. Ще два загони, окрім нашого. Приблизно такої ж чисельності. Разом просто таки величезне військо, до п’яти тисяч бійців, велика сила. Всі три загони зустрілися. Паничі зійшлися у велике коло. Далі колом вишикувалися джури, а потім слуги. В центрі коло сімнадцятеро паничів, у тому числі і Непийпиво.

– Хто це? – спитав у Сашка.

– Військова старшина. Коли починається війна, всі курені призначають отаманів. Куренів чотирнадцять, плюс отамани загону фортеці Поганих земель, отаман загону з прикордонних башт і отаман загону з Застави. От сімнадцять і вийшло.

– То це зібралася вся Січ?

– Так, вся Січ! Диви, яке військо! Не бачив ще стільки! – похвалився Сашко.

Військо і дійсно було величезне. Добре підготовлене і озброєне. Принаймні, що стосується паничів та джур. Зі слугами гірше, але теж не голіруч були. Один з отаманів, я його не знав, Сашко прошепотів, що це Сокіл з куреня Надраги, почав говорити.

– Брате Непийпиво, ти досвідчений козак. Валчив ти диких, звитяжив трупаків, стлумував повстання бидла і вабоїв ти чудовиськ. Вчора ти розгадав фортель диких, не дав їм згладити свою спиру, порятував великий табун коней і надтлумив орду диких. Ти є худогий, і ти є буий. То суплікуємо тебе бути нашим військовим гетьманом. Чи є хто проти цього? – він подивився на коло паничів. Жоден не проти. – Чи зезволиш ти, брате Непийпиво, очолити Січ у цій брані?

Непийпиво підвівся. Помітно було, що хвилювався.

– Дякую, браття. Велика це честь. Мусимо ми звитяжити і звитяжемимо! Зезволив я!

– Слава Ісусу Кривавому! Слава Січі! – закричали паничі і почали хреститися по-своєму. Понамка була серед них.

– Слухай, а що, всі отамани зібралися тут, покинули курені? – здивувався я.

– У куренях залишилися інші отамани. Але це тільки на час війни. Потім отаманів не буде, паничі рівні, – пояснив Сашко.

Я побачив, що Непийпиву вручили булаву і біля нього поставили малинову хоругву, яка була на всіх куренях. Непийпиво звернувся до паничів. Він вмів говорити. Сказав, що дикі не виходять з пагорбів, чекають нас там. Нехай чекають. Ми не поліземо на їх списи та каміння. Ми зайдемо з півдня і відріжемо їх від лісів. Змусимо вийти з пагорбів. Тут, у степу, ми залишимо невеликий загін. Його очолить брат Підкуймуха з куреня Сокири. Триматимемо розвідку біля пагорбів. Якщо дикі спробують атакувати Січ, то треба не вступати у бій, а сповістити військо і відступати, заманювати їх якомога глибше. До самих куренів. Тоді ми знищимо їх тут. Але Непийпиво думав, що вони будуть прориватися до своїх барлогів. І ми знищимо їх там, за пагорбами. Загони куренів Нетудихати, Сокири та Саловоза мусили залишитися прикривати курені, бо вони краще всіх знають ці степи і не пропустять диких. Всі інші вирушать одним загоном. Непийпиво наказав передати братам у Чорних печерах, що скоро їх визволять.

Військо розділилося. Менша частина залишилася, а більша пішла далі. Ми не наближалися до пагорбів, щоб дикі не могли побачити наші маневри. Швидкі джури гасали степом, щоб не підпустити ворожих розвідників. Їхали довго, потім повернули праворуч, почали обходити пагорби. Їхали ледь помітною дорогою у степу. Потім вона повернула до пагорбів у вузьку долину. Але ми пішли прямо. Кілька разів зчинялися крики, коли з пагорбів вилітали каменюки та списи, якими дикі намагалися поцілити джур. Але ті вміло ухилялися і прикривалися щитами. Ми ішли далі, не звертали уваги на провокації. Навіть коли загін диких вийшов з пагорбів і почав кричати, немов викликаючи нас на бій, Непийпиво наказав не звертати уваги і рухатися далі. Відіслав з десяток паничів і кілька десятків джур у розвідку. Ті швидко повернулися, бо натрапили на великий караван диких. Непийпиво наказав наздогнати його.

Військо зірвалося з місця, але порядок підтримувався, загони не змішувалися. Непийпиво наказав розвернутися широкою дугою. Ми вискочили на невеличкий пагорб і побачили попереду валку: кілька сотень диких гнали табун коней, а також тягли якісь вантажі у плетених мішках. Коли помітили нас, то покидали все, вишикувалися і атакували. Це було божевілля, бо нас було значно більше, але жоден з диких і не подумав втекти. З криками вони бігли на нас. Непийпиво наказав починати бій джурам. Ті помчали назустріч диким і кидали невеличкі списи. Вбити таким списом диких було важко, але списи завдавали болючих поранень. Дикі продовжували бігти вперед, вони розуміли, що їм не вдасться врятуватися, вони хотіли вбити хоч когось з ворогів, але джури кидали списи, крутилися верхи навколо і не підпускали диких до себе. Ті один за одним падали, вкриті списами, наче їжаки. Джури накочували хвиля за хвилею, списи летіли хмара за хмарою, останніх диких легко вбили паничі.