Текст книги "Химери дикого поля"

Автор книги: Владислав Івченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Коли-кольвек. Гендлюємо з чужинцями. Що жадаєш робити, брате Набоко?

– Хочу помандрувати тут, подивитися Січ.

– Цвичона ти?

– Яка?

– Читати й писати вєдаєш?

– Звісно, вєдаю, – здивувалася питанню Понамка.

– Добре, то не треба те наставляти, яко джур.

– А що, всі паничі вміють читати і писати? – спитала Понамка.

– Звісно. Поперед тим, як джури до башт прикордонних візьмуться, мусять грамоту вєдати та іспит скласти. Які ж не складуть, у куренях лишаються, гдиби не складуть, теди слугами їм бути.

– А навіщо паничам вміння читати і писати? Я думала, тут цінується лише мужність та вміння битися на шаблях.

– Брате Набоко, панич мусить бути цвичоним. Бо йому припадає кмітувати за всім.

– Паничі щось рахують і пишуть? – здивувалася Понамка.

– Так. Ми ж челнейшіє на Січі, респектуємо вшитко. Мусимо вєдати, єлико харчу маємо, єлико рабів і слуг в нас, єлико і чого треба всіяти, єлико худоби зарізати, єлико залишити. Се роботи багато, і не зробиш її, гдиби нецвічоний будеш, а дурний, яко бидло.

– Я думала, все це роблять слуги, а паничі тільки воюють.

– Набоко, іли би так було, то були би ми раби слуг наших. Зезволити цього не можна. То ми цвичонство маємо і самі рахуємо. А слуги наші ані писати, ані читати не вміють.

– Мій слуга вміє, – похвалилася Понамка, а я злякався, що дарма вона. Мусив знати своє місце і не висовуватися.

– Ти цвичоний, вмієш читати і писати? – здивувався Непийпиво.

– Трошки, – я схилив голову. – Зовсім трошки.

– Заказнє тобі вчити цьому слуг, – наказав мені Непийпиво. Я несподівано впізнав тон його голосу. Так само говорили охоронці в колонії. Між собою вони говорили звичайними голосами, як люди, але з зеками вони розмовляли геть інакше. В їх голосі з’являлася впевненість людини, яка може зробити з тобою будь-що. Знищити хоч зараз.

– Так, пане! – поспіхом запевнив я.

– Он якийсь загін повертається, – сказала Понамка, щоб змінити тему.

– Се спира, яка рабів імала, воспятилася. Обецне пойзримо, альбо імали, альбо ні. – Непийпиво узяв бінокль, який залишив черговий джура. Роздивлявся дорогу, потім зітхнув. – Не споткали бидло. Де ж сі раби сховалися?

Несподівано зі стін куреня почали гучно сурмити. І я побачив, як цяточки рабів стали збиратися з полів на дороги.

– Що означають ці сурми? – спитала Понамка.

– Бидло з полів женуть до сараїв. Справа ще є, кроч!

Непийпиво покликав чергового і побіг сходами вниз. У дворі сів на коня, якого підвів слуга. Я підвів коня Понамці. Вона сіла. Поїхали. Ми зі слугою Непийпива тряслися на мулах слідом. Минули ворота та міст, їхали біля паль з покараними. Частина їх вже або вмерла, або знепритомніла, то не рухалися. Але декілька досі стогнали. Ми минули луг навколо куреня. Я побачив, як кілька десятків рабів з чурбаками в зубах доїли корів. Молоко зливали у велику діжку на возі. Хвилин десять ми трусилися верхи, аж поки не зупинилися біля довгого сараю, складеного з дерев’яних колод. У сараї були лише великі ворота на вході, а в стінах жодного віконця. Біля воріт вже сидів панич і кілька джур. Поруч з ними з десяток слуг. Панич підвівся, привітався з Непийпивом та Понамкою.

– У сьому сараї дві сотні три по сьомому десятку бидла робочого, чотири по сьомому десятку рабинь, що здє працюють, дві сотні бидла дрібного, – доповів панич Непийпиву, показав аркуш паперу. Я помітив, що на ньому було вказано, скільки рабів вийшло з сараю зранку. – Негдіс було більше, та три дні тому угонзнуло два раба. То ми вабоїли десяток їх.

– Яко гонзнуло бидло? – спитав Непийпиво.

– У гаю дрова збирали. Сей десяток завжди туди посилали. А потім прибігло восьмеро рабів, схарапуджених, волали, наче якісь люди повиймали двох рабів.

– Що за люди?

– Не вєдаю, для чого слухати рабське кламство? Вони що завгодно звягають, жеби на спиток не втрапити, що не завадили угонзенню. Оточили ми ліс, пустили псів по сліду, але пси довели до поля, де зникло бидло. Сповістили сусідні курені, вони джур відправили бидло імати. Ми труса справляли по всьому курені, але так і не натрафили.

– І яко знімаєш, де бидло поділося? – поцікавився Непийпиво.

– Не вєдаю, – зітнув плечима панич.

– Чули чи бачили щось подзорове? – спитав Непийпиво.

– Ні. Хіба що тропи.

– Тропи?

– Еге ж. Чижми на землі. Там росла трава, то тропів не видко було, але хтось ступив у мурашник. Залишив тропу. Чижма.

– Але в бидла чижем немаш, босоніж вони! – сказав Непийпиво.

– Звісно. Хтось овий, не з наших, бо ані у паничів, ані у слуг немає чижм з такими тропами.

– Яко вони виглядали?

– Не так, як у наших чижм.

– Звольте слово мовити, – тихо сказав один з джур.

– Що? – невдоволено спитав панич.

– Я тії тропи запам’ятав добре, міг би намалювати.

Панич скривився від роздратування, але Непийпиво зрадів.

– Малюй, джуро, – дістав з кишені аркуш паперу і олівець, звичайний олівець, як у Оклункові!

Джура подивився на панича. Той кивнув.

– Малюй.

Джура швидко відтворив слід на землі. Я одразу впізнав його. Рифлена підошва, як у берцах. Непийпиво роздивлявся листок, потім сховав його.

– З десятку бидла ці двоє рабів, які угонзнули, наймолодші були? – спитав Непийпиво.

– Навспак, найстарші. Один, аже, накульгував, на зиму вабоєний був би.

– Що бидло казало про гонзення се?

– Що з кущів вийшли люди у вбранні чорному, з жалізом у руках. Імали двох рабів, інші розбіглиси. Добігли до слуг, ті курень ознайомили. Та допоки прибула звідти спира, нікого юж не було.

– Щось чули?

– Наче гримотіло у небі. Слуги чули.

– Колись ще так бидло угонзалося?

– Ніколи. Овогда угонзили, та ми їх швидко імали.

– Подзора справа, – скривився Непийпиво і замислився.

У повітрі почало пахнути вареною картоплею та дертю. У нас в колонії була своя ферма, де вирощували свиней для керівництва. Їх годували ось таким варивом. Ага, он за сараєм палало багаття, над ним висів казан. Поруч поралося кілька рабинь. Між тим слуги верхи на мулах почали приганяти рабів. Не аби як, а десятками, строго десятками. Ті десятки тупцювали на місці, але всередину не поспішали. До сараю зайшли кілька слуг, закричали. І одразу звідти вибігли жінки з дітьми. Всі худі та дрібні. Перелякані, вони аж тремтіли. Слуги перевірили, чи ніхто не залишився у сараї. Витягли раба, мабуть, хворого, бо він не міг триматися на ногах, хрипів і пускав слину. Панич пояснив, що раб вже третій день хворіє і тримати його далі сенсу немає. Кивнув одному з джур, ще зовсім хлопчику. Той підскочив до хворого раба, перевернув його на живіт, схопив за волосся, задер голову і перерізав горлянку. Вміло перерізав, видно, що це не перша горлянка для нього. Раб захрипів, смикнувся і завмер. Мертвий. Інші раби на це і уваги не звернули, дивилися лише на паруючий казан.

Панич наказав роздати їжу. У жінок та дітей теж не було мисок, то підставляли жмені, як і чоловіки, туди їм сипали гаряче вариво. Побачив, що долоні навіть у дітей були такі зашкарублі, що не боялися опіків. Жінки та діти дмухали на їжу, заходили до сараю. Їх старанно перераховували. Потім почали насипати рабам, що прийшли з полів. Їм насипали більше, аніж жінкам, які сиділи у сараї. Але все одно замало, дивлячись на те, які раби були худі. Шкіра та кістки, що випинали з-під рваного одягу. Отримавши пайку, раби десятками поспішали до сараю. Коли зайшли останні, слуги зачинили ворота за ними на замок.

– Все ладом, – доповів панич, який сидів над аркушем із записами. Віддав Непийпиву невеликий аркуш.

– Добре се, – Непийпиво поклав папір у торбу, приторочену до його коня.

Поверталися до куреня разом. Панич розповідав, що раби тікають дуже рідко, бо їм свої ж заважають втекти. Адже якщо втече раб, то весь його десяток буде страчений. Часто раби самі хапають тих, хто хотів втекти, відводять паничам і тим рятуються.

– Та й куди бидлу подітиси? Раби з одного сараю плугують лише на своїх полях. Тільки їх і вєдають. А на сусідніх полях заблукають. Про іниє курені і не чули. А яко там з рабами, чи не забагато бидла на Січі? Чи не час Велику Кров всчати? – спитав панич у Непийпива.

– Ні, бидла на Січі в міру.

– А тих рабів, які з куреня згонзили, не імали ще? – спитав панич.

– Ні. Але іматимуть. Всі курені по дорозі до Поганих земель джур виставили.

Я побачив, що панич з цікавістю роздивлявся Понамку. Та і джури зі слугами теж.

– Твій панич овшеки невидимця вабоїв? – спитали мене.

– Так, – кивнув я і додав: – Набока народився з шаблею у руці.

Всі з повагою закивали. Коли ми приїхали до куреня, то там у дворі вже були встановлені столи, палало багаття, на якому смажився цілий кабан. З підвалу викотили бочки з пивом, запахло свіжим хлібом. Непийпиво з Понамкою пішли до башти. Я чистив її коня, приглядався до місцевих порядків. Паничі жили у башті, на верхніх поверхах. Джури – на нижніх. Слуги жили у будинках під стінами куреня. А підвальні раби, відповідно, у підвалах. На поверхню підвальні раби майже не піднімалися, тут працювали тільки слуги.

Мене поставили розливати пиво по великих глечиках. Потім запалював смолоскипи, бо починало вже сутеніти. Всі паничі зайшли до башти, біля воріт якої зібралися джури.

– На, снєсти трохи, – сказав мені Федька і дав шматок трохи пригорілого пирога. З квасолею. Квасолю слугам можна було їсти. Желіпав.

Інші слуги вигнали у двір підвальних рабів з підвалу. Дев’ять чоловік і дев’ять жінок. Їх поставили на коліна поруч зі столами. Раби були вкрай перелякані, навіть не намагалися пручатися. Слуги відійшли, до рабів стали джури. По одному за кожним чоловіком чи жінкою. Мабуть, готувалося якесь покарання. Помітив, що підвальні раби виглядали краще, аніж земляні. І чистіші та вгодованіші, не такі дрібні та марудні. Щоправда, шкіра в них була трохи жовтувата, мабуть, через те, що не бачили вони сонця. Але серед них видно було, де чоловік, а де жінка. Серед рабинь зустрічалися і непогані. Тепер стояли всі на колінах і тихенько плакали. Я згадав, як нас у колонії виганяли на плац і примушували стояти годинами. Під сонцем чи дощем, або на морозі. Якщо хтось насмілювався зійти з місця чи сісти, його били. Вважалося, що таким чином з нас вибивалися дурниці і покращувалася дисципліна.

Ось нарешті з башти вийшли паничі. При зброї, але без обладунків. Сіли за столи. Я порахував, вийшло п’ятдесят чотири паничі, разом з Понамкою та Дубогризом. Перед кожним велика дерев’яна миска та кухоль з пивом.

– Слава Ісусу Кривавому! – сказав один з паничів, мабуть, найстарший у курені, дядько років за п’ятдесят, широкий в плечах та засмаглий.

– Слава Ісусу Кривавому! – повторили всі паничі і вирубали у себе на чолі хрест. Джури лише хрестилися, усі інші мовчали і не рухалися.

– Сьогодні свято у курені нашому. Доєднавси до нас новий брат Дубогриз, – сказав панич.

Дубогриз підвівся, всі дивилися на нього, кивали, задоволені.

– Джурою був він сміливим, виїхав до башт прикордонних, овде вабоїв чудовиськ, сакру імав і паничем воспятив. Виншую, брате Дубогризе!

– Слава Січі! – відповідав той.

– Ще у гостях у нас брат Набока, іже вабоїв самого невидимця і на шаблях барзо валчить. Так, брате Жох?

– Так! Сьогодні валчив я з братом Набокою на дерев’яних шаблях. Аби на справжніх, то стято б мені було голову! – сказав Жох, а інші паничі здивовано закрутили головами. Мабуть, хорошим бійцем був цей Жох.

– Що ж, сьогодні фест у нас. То давайте скропимо землю на честь Ісуса Кривавого! – сказав старий панич. Всі підвелися і подивилися на рабів, що досі стояли на колінах. – Ну що, бидло брудне! З ваших десятків угонзнув раб і раба. Не ізочили ви, не погамували, стражу не ознаймили. Вєдаєте, яка за се вам?

Раби сумно закивали.

– Помилуй, пане! – зненацька крикнув один з рабів. – Нас вабой, але ж оно серед рабинь дві вагітні! Їх помилуй!

– Для кого милість? Для бидла невдячного, яке не ізочить сусіда свого? – здивувався старий панич і підняв руку. – На славу Ісуса Кривавого будете ви забиті, раби мерзенні. Смерть вам!

– Смерть! – скрикнули паничі, старий махнув рукою, джури, що стояли біля рабів вихопили шаблі і перерізали рабам горлянки. Впевнено і вміло, навіть ті, що зовсім діти, але в жодного рука не затремтіла. Горлянки перерізали, штовхнули рабів на землю і зверху стали на спини, чекали, поки сконають бідолахи. Всі на цей жах спокійно дивилися. Коли останній з рабів помер, старий панич наказав відтягти тіла собакам, а всіх паничів запросив до свята. Слуги почали бігати до туші кабана, відрізати великі шматки м’яса і носити паничам своїм. Кожен з’їв по шматку м’яса з хлібом, запив пивом. Деякі з’їли два шматки. А я поніс для Понамки і третій, який намазала вона хріном пекучим і жадібно їла. Паничі дивилися на неї з захопленням. Потім здвигали кубки з пивом за Ісуса Кривавого, за Січ, за славетне панство і за старого Набоку, який дивився з небес і радів своєму наступнику. Потім і за нового Набоку випили. Сиділи довго, але Непийпиво пішов раніше і Понамка з ним. Я їм приніс яблук та горіхів в одну з кімнат башти, де вони всілися за паперами. Робили підсумки по всій бухгалтерії куреня.

– А ти добре рахуєш, Набоко! – радів Непийпиво. – Не гірше, аніж на шаблях валчиш! Мо’, залишишся у курені Мухи писарем? Бо тутешній писар від’їхав через хоробу, а наступника собі не ушикував. Нині безлад тут.

– Ні, не хочу я залишатися поки. Хочу помандрувати цим краєм. Цікаво тут, – сказала Понамка.

– Любиш вандрувати?

– Якби не любила, тут би не опинилася.

– То гайда зі мною.

– Куди?

– На ріку, на тамтешню Заставу. Чи чула про неї? – спитав Непийпиво, а я аж застиг від його слів. Ріка! Там буде шанс втекти! Зголошуйся, Понамко, зголошуйся!

– Ну що ж, поїдемо, подивлюся на ріку, – кивнула моя панна. – А ти, брате Непийпиво, якогось куреня чи сам по собі?

– Я з куреня Сухого. Але коли панич десять років прослужить, то може далі їхати до якого-кольвек куреня, або до башт прикордонних, чи на Заставу, чи до фортець, жеби служити, де забажає.

– А не служити можна? – Понамка дуже не любила дисципліни, хіба що у тренуваннях.

– Не можна. Кожен панич служити має, – сказав Непийпиво. – Бо ж на шаблях наших уся Січ тримаєтси. Без нас тут безлад почнеться.

– А ви не боїтеся, що коли-небудь раби повстануть? – прямо спитала Понамка, мабуть, теж приголомшена сценою страти. – І вчинять різанину.

– Паничі нічого не обовяються.

– Але ж раби ненавидять вас. І земляні, і підвальні.

– Жеби ненавидіти, треба сальце мати. А в рабів, особливо земляних, його нєсть. Щодня важко плужать вони, снєді мають замало. Присно пече їх голод та втома, випалюють думки здурнілі. Через те думають вони, жеби поїсти, а не про те, жеби збродню вчинити. Та й ми зочимо, жеби не стало рабів забагато.

– І скільки це, забагато?

– На кожного панича мусить припадатися навенцей сотня земляних рабів і двадцять підвальних. А також десять слуг.

– Хіба один панич здолає сотню рабів чи десяток слуг?

– Звалчить. У рабів зброї залізної нємть. І розпорошене бидло. Не вєдають, що поводиться у сусідньому сараї, не кажучи вже про іниє курені. А ми ж вєдаємо, бо зв’язок маємо.

– Зв’язок? – здивувалася Понамка.

– Так. Як би інакше я вибадався, що на баштах прикордонних іспоткали паничарку? – Непийпиво посміхнувся. – Негдись треба було слати чауса, жеби дізнатися про щось. Обецне я присно можу дізнатися, що діється у якому-колвеку курені.

– Не знала, що у вас є зв’язок, – кивнула Понамка, а я згадав того хлопця, через якого ми тут і опинилися. Мабуть, його рук справа. – А що це за назва, паничарка? Такі жінки, як я, вже були у вас раніше?

– Були. Колись валчили Січ чужинці, то багато паничів вабоїно було. Тоді жінки наші імали зброю у руки і ставали паничарками.

– Хто намагався вас захопити? – не зрозуміла Понамка.

– Чужинці. З Рабських країв.

– Хіба вони знають про вас?

– Вєдають. Було два нашестя звідти, – розповідав Непийпиво. – Одне – предавно, а інше за тридцять років. Першому Січ вспиралася легко, бо мали ми зброю. Не тільки шаблі, але й мушкети. Валчили і вабоїли ми чужинців, і мали вони цопнутися, аже вбитих своїх зоставили. А ось друга навала важкою була. Прибула орда велика, тирлищем стала біля Застави і почала дощяду Січ нищити. Геть усі курені побурили, дуже багато братів загинуло. Теди жінки імали зброю і валчили веспол з браттями. Валчили і гинули, дещиця їх залишилася, коли Ісус Кривавий почув молитви наші і прибрав чужинців.

– Прибрав?

– Еге ж. Були чужинці і пішли чужинці. Диво сталося. Спочатку заскочили вони Січ з птахами своїми залізними, які з неба вогнем плювалися, і з жалезняками, які з землі вогнем плювалися. Єсще мали чужинці черепахи залізні, єкі не боялися мушкетів наших. У Січі ж було лише мензство та упор. А ще Ісус Кривавий. Яко забрав він чужинців, довго Січ до ладу приходила. Чудовиськ вабоїли, що на Січ посунули, курені уробили, рабів імали. Те, що зочиш зараз, – наслідки багатьох років ладу, що тримається на шаблях наших.

– Але зараз паничарок не з’являється?

– Навіщо, коли ми є? Наші жінки народжують дітей, ті виростають у джур, найкращі з яких стають паничами. Цього достатньо.

– Ви б могли збільшити кількість шабель, якби використовували і жінок, – зауважила Понамка. – Я – жінка, але хіба я б’юся гірше за когось із паничів?

– Ти не жінка, а брат Набока, – строго виправив її Непийпиво. – Не забувай про це.

– Добре.

– Давай завершувати, жеби виїхати по холодочку.

Понамка відпустила мене. Я пішов до виходу з башти, двері виявилися зачиненими. Їх охороняло кілька джур. Випустили мене. На дворі свято вже закінчилося, слуги прибрали столи та розійшлися. Я попрямував до конюшень, перевірив, чи є харч у коней. Потім повернувся до будинку слуг, де мені виділили ліжко. Там влігся і заснув, бо дуже заморився.

Розділ 6

До Поганих земель

Вночі мене розбудили. Якийсь слуга потягнув на вулицю, відвів на одну з башт куреня і залишив там, нагадавши, що я мушу не спати і не відволікатися. На інших баштах теж стояли чергові. Ще було темно і прохолодно. Я став думати про ріку. Там буде шанс втекти. Треба якось поговорити про це з Понамкою. Добре, що вона не погодилася залишатися у цьому курені, бо звідси не втечеш. А на ріці буде шанс. Паничі ж припливали до пристані. То і ми зможемо дістатися пристані і забути про цей жах. Я згадував то скривавлених рабів на стовпах, то рабів з перерізаними горлянками. А ще ті діти з шабельками, які вміють різати горлянку, наче це гра якась. Жорстокі місця.

– Красю, ти тут? – спитав незнайомий голос. Спитав не такою вимовою, як говорили місцеві, а так, як говорили на Великій землі. Що за дива?

– Я тут. А ти хто? – я схопився за кинджал, готовий дати відсіч.

– Я – Сашко, слуга Непийпива.

– Хто з тобою? – злякався я, бо побачив, що з темряви до мене наближаються дві тіні.

– Той, хто змінить тебе, а нам треба їхати. Ходімо.

Дійсно, моє місце у башті зайняв інший слуга, а ми з Сашком пішли сходами у двір.

– Чому я тебе вчора не бачив? – спитав я. – Твоєму пану прислужували якісь місцеві.

– Я виконував його наказ, треба було дещо зробити. Ходімо, зараз візьмемо їжі.

Ми пішли в один з будинків під стіною. Нам відкрив заспаний слуга. Видав нам половину копченого свинячого окосту та дві великі паляниці хліба.

– І яблук, мій пан любить яблука, – сказав Сашко.

– А мій пан – хрін та горіхи, – додав я.

Слуга не наважився суперечити, хоч скривився, бо ліньки йому було все шукати. Ми поклали їжу у два мішки і пішли до конюшні.

– Слухай, а ти розмовляєш не як тутешні, – спитав тихенько я.

– Ти теж, – відповів Сашко.

– Ти з Великої землі?

– Тут її називають Рабськими краями.

– Як ти сюди потрапив?

– Плив до Райгорода. Нас перестріли паничі. Спочатку дивом не вбили, збиралися зробити мене рабом.

– Підвальним?

– Ні, відправили б до Чорних печер, добувати вугілля. Але Непийпиво тоді був на Заставі. Він з’ясував, що я дещо вмію, то узяв слугою.

– До Застави довго їхати?

– А що? – Сашко підозріло подивився на мене.

– Ми ж їдемо на Заставу? Так твій пан увечері казав, – викрутився я.

– Ні, ми їдемо до Поганих земель.

– Для чого?

– Так сказав мій пан.

– А що це за Погані землі?

– Згубний край. Там є чудовиська, то тримай зброю напоготові.

– Ми їдемо самі?

– Мій пан і твій пан. Сідлай коня.

Ми сідлали коней, потім своїх мулів. Бачив, як відчинилася хвіртка у воротах, у неї заходили невеличкі загони джур. По чотири-п’ять підлітків з короткими списами і при шаблях.

– Звідки це вони повертаються? – спитав я.

– З нічних виходів. Вночі джури слідкують, щоб раби не виходили з сараїв. Якщо зустрінуть раба поза сараями, то вб’ють. А ще шукали втікачів. Мабуть, не знайшли. Ходімо, наберемо води. – Сашко дав мені кілька шкіряних баклаг.

– Хіба води по дорозі не буде?

– Там погана вода, краще її не пити.

Ми пішли до колодязя у дворі. Дуже глибокого. Дістали цеберко води, налили баклаги. Потім повантажили на своїх мулів. Сашко привів ще одного мула. На нього причепили якісь мішки.

– Що це?

– Папери мого пана. Допоможи.

Ми якраз встигли все повантажити, коли вийшли Непийпиво, Понамка і старий панич, який був у курені за головного. Прощалися, обіймалися, старий панич побажав щасливої дороги. Просив передати привіт старим товаришам у фортеці. Потім до нас підійшов Дубогриз. Здається, він зараз був черговим по куреню. Серйозний, відповідальний. Наказав відчинити для нас ворота, побажав щасливої дороги, і ми поїхали.

Перед мостом було кілька великих буд, в яких спали сторожові пси паничів. Біля буд валялися розгризені кістки та черепи. Людські. Померлих рабів дійсно віддали собаками, які нажерлися і зараз спокійно спали. Я скривився і відвернувся. Мені було зле, хотілося сховатися десь, заритися з головою і забути про всю тутешню жорстокість. Але не сховаєшся.

Намагався триматися. На вулиці вже потроху світало. Минули один з рабських сараїв. Біля нього вже стояв десяток слуг. Ось завили сурми з куреня, слуги відчинили ворота, з них почали вибігати десятками раби. Слуги рахували їх, потім дивилися, щоб ніхто зайвий не залишився. Повели рабів на поля. Підганяли батогами. Коли побачили нас, то зупинилися, раби вмить впали на коліна, слуги вклонилися паничам. Непийпиво і Понамка наче й не помітили цього, щось розмовляли між собою.

– Ти давно вже тут? – спитав у Сашка, коли ми проїхали сарай.

– Четвертий рік.

– Подобається?

– Я дуже вдячний своєму пану! – запевнив він.

– Я теж!

Далі мовчали. Їхали іншою дорогою, аніж приїхали до куреня Мухи. Раби вже були на полях. Старанно працювали.

– А що раби роблять взимку? – спитав я.

– Працюють.

– Але ж на полях сніг.

– Заготовляють дрова для куренів, порають худобу, чистять дороги від снігу. Якщо вже дуже великі морози, то їх не виганяють, примушують працювати у сараях. Лущити квасолю чи кукурудзу, перетирати збіжжя на борошно.

– У рабів зовсім немає відпочинку?

– Від відпочинку народжуються бунтівні думки. Раби мусять працювати увесь час.

– Золоті слова, – кивнув я, щоб Сашко не подумав, наче в моїх запитаннях є засудження.

Години за дві ми побачили межовий камінь між куренями Мухи та Кривоноса. Паничі спитали яблук. На ходу хрумтіли ними. Їхали далі. Про щось балакали, причому Непийпиво здебільшого слухав, а Понамка розповідала. Аж хвилювався я, щоб зайвого вона не сказала. Коли Непийпиво несподівано зупинив коня, розвернув і поїхав нам на зустріч. Ми з Сашком зупинилися, але Непийпиво махнув рукою, щоб ми наблизилися. Вказав на землю.

– Сіє що?

На землі видно було відбиток людської ноги. Босої. Непийпиво подивився на Сашка.

– Етер босоніж біг, пане, – швидко відповів той. – Подобно з бидла земляного.

– Ні, – закрутив головою Непийпиво. – У рабів земляних ноги розбиті від того, що завжди вони босоніж ходять. А се нога вузька, до чижм звична. Нумо, постав свою.

Сашко миттю з мула свого зістрибнув, чобіт з одної ноги зняв і тицьнув поруч. Слід був схожий.

– Зочиш, етер, не обикошений босоніж ходити, тут біг, – посміхнувся Непийпиво.

Ми з Сашком тільки головою кивали.

– То хто це міг бути? – спитала Понамка.

– Раб той, який з куреня Мухи угонзив. Ач, який хитрий. Вночі вичікував, жеби з джурами не споткатися, а завтра пішов. До Поганих земель вандрує. Обережний раб, хитрий. Гди почув тупіт копит, а у полі не сховаєшся, то побіг он до того гаю, – Непийпиво вказав на гай неподалік. – З дівкою тою. Сашко, потщись до куреня Кривоніса, най псів пустять. А доколя самі подивимося.

Сашко одягнув чобіт, стрибнув на мула і погнав вперед, а Непийпиво та Понамка повернули з дороги до ліску.

– Брате Набоко, бери одеснуюю, я – ошуюю піду. А ти, слуго, стій тут і патри уважно. Яко ізочиш рабів, волай до нас, – наказав мені Непийпиво.

Поїхали вони з Понамкою навколо гаю. Невеличкого. Важко в ньому сховатися. А навколо ж степ. Ох, який же Непийпиво небезпечний. Наче Понамку слухав, а слід помітив! Стерегтися його треба!

Тільки ото подумав, коли відчув погляд. З ліску. То там втікач, все правильно Непийпиво зрозумів. Там! Тепер он дивиться на мене. Думає, що робити. Але до мене далекувато. Несподівано не нападеш. Зник погляд. Мабуть, пішов в інші боки дивитися. Я затремтів. Знову смерть поруч. Не моя, так того раба. Як же це мені набридло!

У роті пересохло. Узяв баклажку з водою, відпив трохи. Подивився на мула з речами Непийпива, який при мені був. Два мули. Слуга. Якщо нападати, то на мене, а не на паничів. Хоча куди тут на мулі втечеш? Дороги ж перекриті. Ні.

Несподівано пролунав крик. Десь з того краю ліску, куди поїхала Понамка.

– Тривога! – заверещав я, щоб її попередити, хоч вона і сама все добре чула.

– Набоко! – заволав Непийпиво.

– Тут він, раб! – радісно закричала Понамка, наче не смертельну небезпеку зустріла, а скарб якийсь знайшла.

Почувся стукіт копит. То Непийпиво нісся до панни моєї. Я теж мула свого нагнав. Нісся уздовж гаю, коли побачив Понамку, яка з коня зістрибнула і стояла над кимось. Онде і Непийпиво прискочив. А ось і я. Дивимося, а у траві поруч з Понамкою скривавлений раб лежав. Міцний хлопець із перерубаним навпіл списом поруч.

– На мене кинувся. Але битися не вмів, – пояснила Понамка, збуджена і войовнича. – Я вбивати його не збиралася, спис переполовинила шаблею, повалила, а він сам на шаблю поліз.

Розумів раб, що його чекає, не хотів живим попастися.

– Навіщо він на мене кинувся? – здивувалася Понамка.

– Думав, що звалчити в змозі буде, рачив коня узяти, – сказав Непийпиво.

– А далі що?

– Далі мчати абикуди. Погоню відволікати, жеби дівку свою врятувати. Вона ж тут гдє-кольвек, – впевнено сказав Непийпиво і повернувся до мене. – Повантаж раба і чекай, ми у лісі позочимо.

Поїхали вони з Понамкою до лісу, а я ледь повантажив раба. Міцний парубок, мабуть, ковалю інакше не можна. Руки товсті, долоні руків’ям молота набиті, трудящі. Став чекати я. А мені кров’ю тхне. Від’їхав від калюжі крові, а все одно тхне. Стояв, кривився. У лісі Непийпиво з Понамкою перегукувалися, мабуть, лякали дівку, щоб тікати кинулася. І дійсно, он вибігла. І до мене побігла. У одній сорочці. Зброї при ній не було. Бігла і плакала.

– Ану стій! – сказав їй. А вона мене наче й не почула, до тіла хлопця кинулася. Та як давай ридати! Не міг я їй завадити, від жіночих сліз завжди ставав безсилим. Вона плакала, цілувала мертвого, шепотіла щось ніжне до нього. Коли он Непийпиво з Понамкою з лісу виїхали.

– Імай її! – крикнув Непийпиво. А дівка вихопила ніж з-під сорочки і собі у шию увігнала. Кров бризнула, вона на коліна впала, потім на землю завалилася. Я стояв скам’янілий, поворухнутися не міг. Тут підскочив Непийпиво, кинувся до дівки, а в неї вже судоми, доходила. Тоді Непийпиво до мене, та як вдарив прямо у обличчя. Я знепритомнів.

Отямився від розмови.

– Він же її не відпустив! – казала Понамка.

– Сфольговав! Її спиткати мусили, впрод смерті! Або у земляні раби взяти! А вона ось як, легко гонзнула! Чому він її не загамовав? – аж ричав Непийпиво.

– Він добрий. Ще не звик, як воно тут, – запевняла Понамка.

– Він – слуга, він мусить робити те, що мусить!

– Він буде!

– Чом ти його щитиш? – дратувався Непийпиво. – Він вину імає!

– Він врятував мені життя, коли ми падали на залізній птасі.

– Він – слуга, він мусить рятувати пана!

– Втікачі спіймані. Ось вони, обидва, – намагалася владнати справу Понамка.

Я розумів, що помилився, що показав слабкість, а це тут злочин. Нехай карають. Підвівся. У голові паморочилося. Знайомі відчуття, мене кілька разів сильно били у колонії. Зараз було ще не дуже боляче, бо шок. Потім заспокоюся, і почне боліти сильніше.

– Ці раби мусили бути покараними! Спитканими бути, жеби інші те зочили! А вони просто померли! Не мусить так бути! Зле се! – говорив Непийпиво.

– Чим? – здивувалася Понамка.

– Тим, що бидло має зочити, що чекає бигунів! Жеби не тіла бидла, а ще живі вони на спитках! Жеби переламували їх, різали і пекли! – Непийпиво досі гнівався.

Понамка супилася і кивала головою. Потім пішла до мене. Я здивувався, і Непийпиво теж. Ми не розуміли, що буде далі. Понамка вдарила мене своїм улюбленим ударом правою. Била по-справжньому, а я ще не чекав, то аж покотився, знову знепритомнів. Не знаю, про що там далі балакали паничі, але коли я опритомнів, то Непийпиво вже не дратувався. Я одразу очей не відкрив, треба було прислухатися, що відбувається.

– Скажемо, що раб вабоїв дівку, а потім себе, гдє зочив, що не втекти, – наказав Непийпиво.

– Добре, – сказала Понамка.

– А слугу твого треба стратити.

– Він мені потрібен.

– Не має панич від слуг голдуватися!

– Коли я хочу мати доброго коня, то хіба я залежу від нього? Просто з добрим конем зручніше. Так само і зі слугою, – пояснила Понамка.

Мені паморочилося в голові. Вона добре приклалася, але я не ображався, розумів, що іншого виходу не було. Тільки щось забагато мені діставалося. Почувся тупіт копит. До нас скакав загін вершників. Понамка присіла поруч, поплескала по щоках. Я відкрив очі.

– Раб убив дівку, а потім себе, коли побачив, що їм не втекти. Ти не встиг завадити. Зрозумів?

– Так точно!

Понамка відійшла від мене, сіла на коня. З Непийпивом чекали. Ось з’явився загін вершників. Кілька паничів, за ними на відстані джури та слуги. Примчали до нас. Паничі віталися між собою. Непийпиво розповів, як знайшов втікачів.

– Пробиралися до Поганих земель. Але слід залишили.

– Тупе бидло! – сказав один з паничів, і всі зареготали. Потім запросив Непийпива і Понамку погостювати у їх курені. Непийпиво відмовився, пояснив, що поспішає до Поганих земель.

– То завітайте, коли наворочатися будете, брате Непийпиво. І ти, брате Набоко. Кажуть, барзо валчиш на шаблях і вабоїла невидимця!

– Зочиш, брате Набоко, слава твоя іде попереду тебе! – посміхнувся Непийпиво. – Валчить вона дійсно барзо. А що у вас, браття? Чи не чули минулої ночі чогось підозрілого?