Текст книги "Химери дикого поля"

Автор книги: Владислав Івченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Понамко, іди у салон, дивися в ілюмінатори по обидва боки, щоб нас знову не атакували, – попросив я.

– Добре! – вона стрибнула у салон.

– Чисто! – крикнула невдовзі. Я кивнув. Роздивлявся мапу. Але вона була до одного місця, бо це мапа території навколо Оклункова. От би мапу Бар-Кончалаби сюди! Згадав, що ми летіли до башти на захід, потім узяли на північ і так тримали, аж поки не дісталися покинутої фортеці. Потім узяли трохи на схід. То зараз летіти на південь і дивитися, чи не побачу знайомі орієнтири. Збільшив оберти, мені хотілося якомога швидше забратися звідси.

– Понамко, що там?

– Чисто! Красю, як виберемося, я тебе буду називати Нестеров! – крикнула Понамка і засміялася. Вони любила стресові ситуації, у ній починав грати адреналін, а мені було дуже страшно. Схопився за важіль, перелякано оглядався навколо. Потім подумав, що ніколи ж не садив «кукурудзник». Якби «F-16», я б його посадив, я стільки разів його садив, я знав, що робити! Але цей «Ан-2»! Хоча технологія приблизно однакова. Знизитися, зменшити оберти, трохи задрати ніс і все. Клятий письменник! У яку халепу нас втягнув!

Краєм ока я помітив щось праворуч.

– Понамко, праворуч! – закричав з переляку.

– Щось наближається! – Понамка зовсім не злякалася. – Диви, падла, дракон, чи що?

Мене почало трясти ще більше. Збільшив оберти до максимуму. Але ця шкарабанка така ж швидка, як гуска на дорозі. Дракон наближався до нас.

– Нам капець! – заволав я. Якби це був невеличкий літачок, щось на кшталт «Сессни-180», можна було б спробувати маневрувати, але не на цьому сараї з крилами!

– Не бійся! Коли воно наблизиться, розвернись до нього правим боком, три секунди і різко вниз! – крикнула Понамка.

– Що ти замислила?

– Виконуй! – строго закричала Понамка.

– Слухаюсь! – відповів я з якимось полегшенням. Бо тепер можна було не чекати вірної смерті від якогось прибацаного чудовиська, якого бути не може, а виконувати накази керівництва. Подивився праворуч. Тварюка наближалася. Як вона могла так швидко літати? А хер з нею, мені було начхати, Понамка знає, що робити.

– Давай! – крикнула вона.

Я повернув літак праворуч. Почув постріли. Постріли! Чотири постріли, а потім я різко звалив літак униз, майже штопор, але удар у крило, літак кілька разів крутнуло, мене ледь не викинуло з крісла. Змушений був кинути важіль, щоб втриматися. Потім таки схопив його, ледь вирівняв літак, озирнувся.

– Понамко! – заверещав щосили, бо злякався, що її викинуло у двері, через які вона стріляла.

– Спокійно! – відповіла вона. – Не бачиш ту падлу?

– Здається, ні!

– А що то тече з крила? – спитала Понамка. – Праворуч!

Я кинувся дивитися. Рідина, жовтувата рідина, наче «кукурудзник» вирішив посцяти. Рідина витікала зі вм’ятини, що залишилася після удару тварюки об крило.

– Бозна! – крикнув я, повернувся у крісло, а потім побачив, що стрілка на датчику пального швиденько прямувала ліворуч. – Херня, нам пробили бак!

– Ну, буває, не хвилюйся! – заспокоїла мене Понамка. Я дивився вниз. Під нами ліси. Сідати в них – вірна смерть.

– Понамко, нам потрібна галявина! Якесь чисте від дерев місце, де я спробую посадити літак. Десь поблизу, в нас усього кілька хвилин!

– Ліворуч ліси! Праворуч теж ліси! – бадьоро доповіла Понамка. Я вилаявся. Датчик почав подавати сигнали, що пальне закінчується. Я намагався порахувати, скільки цей сарай зможе планувати з вимкнутим двигуном. Думаю, що недовго.

– Ну що, Красю, будемо жити? – спитала Понамка, що залізла до кабіни. В руці у неї був пістолет.

– У тебе є зброя? – здивувався я, хоча ж вона стріляла з чогось у дракона і дивуватися я не мусив.

– Є! – Понамка задоволено посміхнулася.

– А чому ти не пристрелила Бар-Кончалабу?

– Красю, я – боксер, а не вбивця. До того ж у нього пістолет був уже у руці, а мені ще треба було його вихопити!

– Ліс закінчується! – крикнув я. Узяв трохи праворуч. – Нам треба дотягнути туди!

– Дотягнемо! – запевнила Понамка, і в цей момент двигун почав кахкати, а потім замовк. Пальне скінчилося.

– Спробуємо полетіти планером, – тихо сказав я. Ми поступово втрачали висоту і швидкість. Кінець лісу ставав все ближче, але не факт, що ми могли дотягнути до нього. – Понамко, біжи у хвіст! – наказав я.

– Для чого? – здивувалася вона.

– У хвості найбільші шанси вижити! Швидше!

– Я тебе не покину.

– Понамко, до біса розмови! У хвіст! – заверещав я.

Вона вистрибнула з кабіни.

– Міцно тримайся, буде сильний удар, втримайся, щоб тебе не розбило всередині літака! – крикнув їй. А сам розумів, що вже досить чітко бачу гілки дерев. Метрів тридцять до них, не більше. Ми летіли тільки за рахунок втрати висоти. Поле вже поруч. Встигнути! Встигнути! Я не закривав очей, хоч дуже цього хотів. Не можна було закривати, бо якщо нам пощастить, треба буде садити літак.

Я чув, як гілки почали шурхотіти по пузу літака, але ми не зачепилися, пролетіли ліс і вискочили на поле! Я потягнув важіль на себе, щоб хоч трохи задерти ніс. Ну і тепер дай Бог, щоб у траві не було глибоких ям. Тягнув важіль на себе, ось тепер можна заплющити очі. Удар! Літак підстрибнув, пролетів ще трохи, знову удар, і ми покотилися. Намагався гальмувати закрилками, коли несподівано попереду виник зарослий травою рівчачок. Колеса провалилися туди, літак став дибки, вперся носом у землю. Тріск, я стрибнув до салону, а літак гепнувся пузом догори. Я вдарився головою і знепритомнів.

– Красю! Красю! – мене плескали по щоках. Розплющив очі, побачив скривавлену Понамку. Вона помітила мій погляд і зраділа. – Живий!

Обняла мене. Ми були у літаку, який тріснув навпіл. Понамка допомогла вибратися з нього. Ми упали на пишну степову траву.

– Я ж казала, що виберемося! – кричала мені Понамка.

Я тільки головою крутив. Бо не вірив, що ми врятувалися. Спочатку від того навіженого з пістолетом, потім після загибелі пілота, а ще ж дракон, пробитий бак, сантиметри над деревами, рівчачок, який убив би нас, якби зустрівся на півсотні метрів раніше. Ну, і потім ми не вбилися, коли літак перевернувся. Якийсь ланцюг див!

– Живі! – верещала Понамка.

Я посміхнувся. Потім прислухався. Якийсь далекий тупіт.

– Красю, що? – спитала Понамка.

– Наче скаче хтось.

Ми прислухалися. І дійсно, тупіт копит.

– Он вони! – закричала Понамка і вказала у поле. Там до нас мчали з десяток вершників.

І я знову скривився, бо нічого доброго від вершників не чекав.

Розділ 4

Непрохані гості

Я підвівся, мене хитало, сяк-так озирнувся навколо. До лісу було далеченько, не втечемо.

– Це ті самі, – я кивнув у бік вершників.

– Ага, бачу, – сказала Понамка. – Паничі.

Попереду мчали кілька чоловіків з оселедцями, за ними голомозі.

– Може, пошугати їх пістолетом? – спитав я.

– Нічим шугати, набоїв немає! – зітхнула Понамка.

– Ти ж зробила тільки чотири постріли!

– Бо було тільки чотири набої. Інші вистріляла ще на травневі, все забувала зарядити, – вона зітнула плечима.

– Чорт! – скривився я.

– Та не бійся. Ми живі, то якось викрутимося.

– Вони і нам голови відріжуть, як тим бандюкам!

– Красю, не панікуй, – строго сказала Понамка. – Розмовляти буду я, а ти стій спокійно і не рипайся.

Вершники були близько. Тепер уже можна було бачити, що їхній загін поділений на три частини. Попереду на баских конях, одягнені у сині шаровари і червоні жупани, з-під яких виблискували обладунки, мчали чоловіки з оселедцями, озброєні шаблями. За ними на невеликих конячках поспішали молоді хлопці, підлітки років п’ятнадцяти. Одяг в них був не такий яскравий, шаблі менші, на голові волосся було зібране у довгі хвости. Останніми мчали голомозі, в них були зовсім дрібні коні, одяг сіренький, а зі зброї лише кинджали. За цими їхало ще кілька коней без вершників. Загін поспішав до нас, але не змішувався: підлітки не наважувалися наблизитися до дорослих з оселедцями, а голомозі до підлітків. Ось підлетіли до нас і стали підковою, наполовину оточивши. Я від жаху і дихати не міг, не те що говорити, а Понамка була спокійна.

– Доброго дня, – сказала вершникам. Ті роздивлялися нас. Роздивлялися вороже.

– Імати дівку, – кивнув чоловік з оселедцем.

Мабуть, це і був панич, про яких розповідав Бар-Кончалаба. Був він високий, широкоплечий, з вольовим обличчям і грізним поглядом. Такими ж були і його товариші, що ставили коней дибки і тримали руки на шаблях. Наказ панича побігли виконувати двоє голомозих. Один був років біля сорока, невисокий, але жилавий чоловік, другий – молодий, теж міцний хлопець. Вони і кинджалів не вихоплювали, мабуть, думали, що легко схоплять дівку. Помилялися, бо Понамка трохи змістилася убік, зустріла потужним ударом у щелепу першого, а потім напала на ошелешеного другого. І ось вони вже валялися на землі з заюшеними пиками, а Понамка вихопила їх кинджали. Я аж очі закрив, бо подумав, що зараз нас зарубають за цю зухвалість. Навіщо Понамка почала демонструвати свої боксерські вміння?

– Ач яка! – сказав панич. – Ти імай.

Я відкрив очі, побачив, що один з підлітків зістрибнув з коня і побіг до Понамки. Вихопив свою шаблю, яка була коротша, аніж шаблі паничів, але довша, аніж кинджали голомозих. Підліток, скоріше юнак, був вищий за мене, стрункий і сильний, схожий на молодого хижака, кинувся на Понамку. Він не жартував, не грався, з усієї сили рубав, і я вже подумав, що кінець моїй добрій панні, але Понамка несподівано вправно відбивала удари юнака. Той дратувався, потім хотів схопити Понамку за волосся, але отримав кулаком в обличчя і аж покотився. Понамка була білявкою з близькою до ідеалу фігурою, але мала удар наче у якогось міцного мужика. Легко валила з ніг амбалів, вищих за неї на голову. Ось і тут хлопець впав, аж заричав від люті, підхопився і кинувся на Понамку, вклавши усю силу в удар, що мусив її вбити. Але Понамка відстрибнула, хлопець рубанув землю, а Понамка приклала його по потилиці рукояттю кинджала, і нападник впав непритомний. Понамка забрала його шаблю.

Я помітив, що паничі почали посміхатися і задоволено передивлятися між собою.

– Сей і сей, – сказав панич, і ще двоє юнаків зістрибнули з коней і побігли до Понамки.

– Це несправедливо! Так не можна! – обурився я.

– Красю, не лізь, – тихо сказала Понамка.

Вона тримала у правій руці шаблю, а у лівій кинджал. Юнаки наближалися до неї з різних боків, щоб вона повернулася до когось з них спиною. Понамка відбила атаку одного і сховалася за ним. Юнаки знову розбіглися, щоб атакувати з двох боків. Понамка вийшла з оточення, але було зрозуміло, що рано чи пізно їй не вдасться втекти. Юнаки знову кинулися в атаку. Вони очікували, що Понамка спробує прорватись, а вона замість цього пішла у саму гущину, ледь встигала відбиватися, ось хлопці кинулися на неї. Понамка відбила їх удари, а потім несподівано вдарила носаком одного. По причинному місцю. Той схопився руками і впав на коліна. Понамка вдарила другого. Вона б могла зарізати його кинджалом, але замість цього вдарила кулаком у щелепу. Дуже потужно, бо руків’я кинджала посилило удар. Юнак звалився. Понамка забрала в нього шаблю, потім обеззброїла і другого хлопця.

– Вбивати їх чи не треба? – спитала у паничів.

Ті тільки головами крутили. Один з них, той, хто наказував, стрибнув із коня. Вихопив шаблю. Важку, довгу. Понамка стояла проти нього з шаблею поменше і кинджалом. Я перелякано дивився на панича, який скинув жупан. Хижо посміхався. Він був високий, міцний, з довгими м’язистими руками та ходою тигра. Він наближався до Понамки, схожий на смерть. Атакував! Так легко бив, наче його шабля була зроблена не з заліза. Повітря аж свистіло, настільки швидкими були випади цього панича. Понамка ледь встигала відстрибувати чи відбивати удари, при цьому стогнала, як тенісистки на корті. Панич атакував, Понамка відбивалася, він пришвидшився, вона теж, ось ухилилася від потужного удару і несподівано кинула кинджал. Руків’ям уперед, то кинджал вдарився у ногу і впав на землю. Панич зупинився. Було зрозуміло, що якби Понамка хотіла, то зараз би кинджал стирчав у його нозі, і тому б вже довелося думати про те, як вижити, а не про напад. Панич закрутив головою і всміхнувся. Сховав шаблю у піхви. Подав Понамці руку. Вона потиснула її. Панич несподівано спробував заламати руку моєї панни, але отримав другою рукою в голову, а ногою в живіт, застогнав і відпустив. Понамка відстрибнула. Той чоловік подивився на своїх чубатих товаришів. Ті кивнули.

– Мене си звати Зубатий, а се браття Дерихвіст та Стріла, – сказав панич. Він дивно розмовляв. Наче і українською, але іншою, у нас так не говорили. – А ти як менуєшся?

– Понамка, – вона дивилася на нього насторожена, готова відбиватися далі.

– Звідкіль є ти?

– Здалеку, – Понамка, як колишній слідчий, знала, що чим більше скажеш, тим гірше.

– Герця їй подайте! – наказав Зубатий і сів на коня. Понамці підвели дебелого жеребця, що аж землю копитом рив. Злякався я, що скине ця тварина добру мою панну, але Понамка стрибнула на коня і так повіддя узяла, що одразу припинив він фиркати і в усьому почав підкорятися.

– А яко з цим вчинити? – спитав про мене один з голомозих.

– У раби його візьміть, – наказав Зубатий.

– Він мій! – втрутилася Понамка.

– Се слуга твій? – спитав Зубатий

– Так, – впевнено сказала Понамка. Я намагався не тремтіти, щоб вони не бачили, як мені страшно.

– До слуг його! – наказав він одному з голомозих. – І подивіться птаху сю залізну, чи є там що у нутрощах!

Голомозі полізли, витягли зсередини пом’яте відро та вогнегасник.

– Потому залізо заберемо, – сказав Зубатий. – Напрод!

Паничі нагнали коней. Їхали попереду. Всі троє були справжні богатирі. Років від тридцяти до сорока, з пишними оселедцями, закрученими за вухо, у коштовних обладунках, при довгих шаблях. Не знаю, як змогла Понамка не програти двобій одному з цих воїнів. Понамка їхала за паничами в оточенні підлітків, яким було від дванадцяти до шістнадцяти років. Не такі міцні, як паничі, але високі, стрункі, напружені. В сідлі трималися впевнено, дивилися на Понамку. Останніми їхали голомозі і я з ними, трусився на чужому дрібному коні, якого мені дали.

Швидко мчали полем. Я вперше їхав верхи, ледь тримався, щоб не впасти. Мене брали нерви, бо тільки-но ледь не вбили. І можуть вбити трохи згодом. Ці паничі вони такі. Я хотів втекти звідси, повернутися до розміреного життя в Оклункові, я ж казав, що не треба вплутуватися у цю авантюру, але Понамка не послухала. Дарма! Я ледь не плакав, а потім примусив себе припинити скиглити. Пізно. Тепер треба було виживати.

Намагався не дуже трястися у сідлі, почав озиратися навколо, щоб відволіктися від жаху. Попереду побачив невелику фортецю: частокіл з кількома баштами, на яких чергували голомозі. Коли ми були вже поруч, відчинилися ворота однієї з башт, до якої вів підвісний міст. Ми заїхали всередину. Там нас чекали ще паничі, підлітки з невеличкими шаблями і багато голомозих. Всі здивовано роздивлялися Понамку, мене майже не помічали.

Паничі, що привезли нас, підійшли до своїх товаришів. Всі вони були схожі один на одного: високі, стрункі, широкоплечі. Засмаглі голови, довгі оселедці, у вухах серги, всі з вусами, у обладунках і при шаблях.

– Ся прилетіла птахою залізною, какови з чужинських країв літають, – доповів Зубатий. – Та вона не з рабів. Добре валчить і шаблею, і ручно. Слуг одолєті, джур одолєті, супроти мене звитяжила, билася, яко з нас хтось.

Паничі дивилися на Понамку, яка стояла перед ними, склавши руки на шаблі. Всі інші, і голомозі, і підлітки, стояли осторонь. Я з ними.

– То добрий воїн дівка ся? – спитав найстарший панич, дядько років під шістдесят. З великою головою і сивим оселедцем. У натовпі слуг зашепотіли, що це старий Набока.

– Билася яро та хитро, яко панич, – кивнув Зубатий. – Чи, може, хтось із шановного панства на зачапку з нею стати жадає?

– Жадаю! – крикнув один з паничів, високий, чорнявий, зі шрамами на голові. У натовпі пішов шепіт, що це сам Ярош, славетний боєць.

Зубатий відійшов, а Ярош пішов до Понамки. Та спокійно узялася за шаблю, Ярош зі свистом вихопив свою. Кружляв навколо Понамки, схожий на отруйну змію, що вичікує момент, аби атакувати. Ось він кинувся на Понамку, його шабля, наче блискавка, літала біля моєї панни, яка ледь відбивалася. Удар, удар, знову удар, я аж скрикнув, бо переймався за мою добру панну. Мене вдарили у бік і наказали мовчати, бо не можна слузі голос подавати, поки пан не накаже. Понамка відбивала удари, відступала, Ярош гнав її до стіни, там хотів притиснути, загнати у глухий кут. Зненацька Понамка наче перечепилася, впала на землю. Ярош яструбом кинувся до неї, вдарив щосили, але лише розпанахав шаблею землю, бо Понамка перекотилася вбік. Якби не встигла, то розсік би її чи не навпіл. А якби не був у латах, то вона б його вбила, вдаривши шаблею у живіт. Вдарила і відскочила, шабля Яроша пошматувала повітря біля обличчя, але не наздогнала.

Роздратований Ярош заричав, схопився за розсічений обладунок, знову кинувся в атаку. Кілька ударів, і коли здавалося, що Ярош ось-ось має зарубає її, Понамка кинула йому в очі жменю піску, який прихопила, коли впала. Ярош залаявся, лівою рукою почав витирати очі, а правою махав шаблею навколо, щоб не підпустити Понамку. А вона зняла свій кросівок і кинула з одного боку. Ярош кинувся туди шматувати повітря, а вона з іншого боку крутнулася і вдарила по ногах панича. Той гепнувся долілиць, хотів підхопитися, але Понамка вже була на ньому, приставила шаблю до шиї. Могла б убити, але не зробила цього. Зістрибнула і відійшла, почала взувати кросівок. Ярош підхопився, аж заричав від ненависті, кинувся до неї, бо не звик програвати.

– Ускоромляйся, брате, – сказав старий Набока. Не кричав, тихенько промовив, і Ярош зупинився. – У зачапці звитяжила дівка ся славного Яроша. То файно валчить, нашого, панського кореню, а не рабського.

– Облудно валчила! Пилом очі засцяла, яко гаспід отрутою! – закричав Ярош.

– Котрий чєловєк валчить і фортель содєєт, іжби перемочь неприятеля, то нема у тому гріха, – пояснив Набока.

– Вона се баба! – аж заричав Ярош і знову кинувся до Понамки з шаблею.

– Ускоромляйся! – гримнув старий і таки примусив Яроша зупинитися. – Мусиш ти признати, що уведений ти був і перемогла вона. Бо, може, іспоткалася нам паничарка.

– Баба! – закрутив головою Ярош.

– Сього дня старші джури підуть чудовиськ валчити, – продовжив старий панич. – Най і вона піде, покаже себе. Бо мало валчити барзо з людьми, треба ще вміти і чудовиськ звитяжити. Тако, браття?

Закивали паничі.

– Тако, брате Набоко, – сказав Зубатий. – Жеби не помилитися, най на чудовиськ піде. Як паничарка вона, то звитяжить вона чудовиськ і буде їй сакра до братства нашого, аже ні, то загине. Джури, до бою!

Джури почали сідлати коней.

– І мене візьміть, – попросив я джур, але вони мене відштовхнули з презирством. Я пробрався до Понамки, яка сідала на коня. – Візьми і мене, попроси мені коня, – зашепотів їй.

– Там може бути небезпечно, – відповіла Понамка.

– Понамко, я знаюся на чудовиськах! Я ж не тільки літав у комп’ютері, я ще і воював з ними. Я буду корисним!

– Красю, тут інші чудовиська, аніж у комп’ютерних іграх!

– Понамко, без тебе мені тут все одно не жити! Візьми мене, прошу!

– Ну, добре.

Вона сказала дати мені коня, і мені дали якогось обідранця. Спробував залізти на нього, гепнувся, наче дурень той. Голомозі з мене зареготали, а паничі наче і не помітили. Вони взагалі не помічали голомозих. З другого разу таки всівся верхи.

– Напрод! – наказав Зубатий, і загін вирушив з башти. Він, старий Набока і ще четверо паничів, у тому числі Ярош. Десяток джур і десяток слуг. Прямували приблизно у той бік, де лежав розбитий літак. Їхали хвилин двадцять, потім зупинилися на пагорбі. Паничі та джури зістрибнули з коней, яких забрали слуги. Джури вишикувалися перед паничами. Ще підлітки, але погляди в них були зовсім не дитячі. У кожного з джур, окрім коротких шабель, був ще спис і круглий щит. Також оклунок за спиною. Понамка стояла серед джур з такою самою зброєю.

Зубатий повторив правила. Говорив він дивно, але я більш-менш його розумів. Джури мусили піти до лісу і вполювати чудовисько. В якості доказу мали принести його голову, якщо голова завелика, то іншу частину тіла, по якій чудовисько можна буде впізнати. Якщо хтось загине, значить, він не навчився битися. Якщо хтось повернеться з пустими руками – ще гірше, значить, він боягуз, який буде вбитий. Джури закивали, Понамка теж.

– Можна, я піду зі своєю панною? – крикнув я. Голомозі почали бити мене, бо слуга не міг озиватися на свій розсуд, а тільки тоді, коли його кликав пан.

– Зі слугою піти можна? – спитала Понамка.

– Одна валчити мусиш! – закричав Ярош, який гнівно дивився на Понамку. Зубатий озирнувся до Набоки.

– Можеш піти і зі слугою своїм Але тоді мусиш вабоїти двох чудовиськ, – сказав Набока.

– Я згодна. Нехай йому дадуть хоч якусь зброю, – попросила Понамка.

Мені дали невеличкий щит та спис. Я не дуже розумів, що з ними робити. Потім Понамка дала мені мішок. Мабуть, він був для здобичі.

– До бою, джури! І нехай Ісус Кривавий на вістрі приправи вашої буде! – проголосив Зубатий.

Джури лавою пішли з пагорба у бік лісу. Понамка праворуч. Я поспішав за нею. Спочатку ми йшли поруч з іншими джурами, а потім відстань між нами почала збільшуватися. То у ліс ми зайшли вже окремо.

– Ну, що ти знаєш про чудовиськ? – тихенько спитала Понамка. В неї була напружена хода, моя панна готова була до нападу, тримала зброю напоготові, а мені зробилося страшно.

– Може, спробуємо втекти? – прошепотів я.

– Ти знаєш куди? – весело спитала Понамка.

– Ні.

– Тоді краще давай вполюємо двох чудовиськ. Слухай, а як ми зрозуміємо, що перед нами саме чудовисько, а не просто якась тварина? Га, Красю?

– Не знаю, думаю, що відчуємо це.

Я знову тремтів. Навколо начебто був звичайний ліс. Багато кущів, деінде галявини, але за кожним деревом нас могла чекати смерть.

– Треба було б зібратися з джурами загоном і йти разом, – прошепотів я. Понамка посміхнулася.

– Загоном не вполюєш достатньо чудовиськ.

– А по одному вони будуть полювати на нас, – наче на підтвердження цих слів, у лісі почувся крик. Мабуть, одного з джур. І рев якогось чудовиська. – О, Господи, – мені аж погано зробилося.

– Красю, заспокойся, якщо так боятися смерті, то неодмінно загинеш. Згадай, як нам щастило сьогодні. Ця серія не може урватися серед дня, – запевнила мене Понамка. – І прикривайся щитом, що ти ідеш, наче фраєр? Спис вперед, але не сильно, ти мусиш бути готовим завдати удар. Іди за мною, прикривай мені спину.

Ми прямували лісом далі. Здалеку почувся переможний крик джури і стогін чудовиська. Мабуть, хтось із джур вполював свою здобич. Я знову тремтів. Так зосередився на тому, щоб заспокоїтися, що не помітив, як Понамка зупинилася, і штовхнув її щитом у спину. Вона не роздратувалася.

– Красю, уважно, – прошепотіла мені, сама придивлялася і прислухалася. Наче нічого підозрілого, то пішла далі.

Ми стали переходити якийсь ярок, на дні котрого біг невеличкий струмок. Я ішов за Понамкою, а потім несподівано відчув жах. Не той загальний страх перед цим лісом, а конкретний жах, бо смерть дивилася на мене своїми невидимими очима. Щось небезпечне праворуч. Я спочатку глянув ліворуч, бо боявся подивитися одразу праворуч. Нарешті озирнувся. Нічого не побачив. Ліс як ліс, можливо, воно за кущами? І тут я відчув легкий рух повітря, щось схоже на вітерець, що промайнув поруч. Звідки вітерець у лісовому ярку? Я не розумів, а потім відчув прямий погляд. Це почалося у колонії, там виявилося, що я вмію відчувати погляди. Це вміння кілька разів рятувало мені життя. І ось зараз на мене щось дивилося. Воно рухалося, легко випередило нас, а потім зайшло з лівого боку до Понамки.

– Красю? – Понамка вже вибралася на край ярка і здивувалася, чому це я зупинився. Я відчув погляд і зрозумів, що той, хто дивиться, зараз стрімко наближається до Понамки.

– Тікай! – крикнув я їй, а сам кинув спис у повітря. Це виглядало божевіллям, але несподівано спис уп’явся у щось невидиме, і на мить стало видно фрагмент якогось панцира, потім рух, мій спис відлетів, і чудовисько знову стало невидимим. Понамка кинулася туди, де тільки-но було видно панцир, але там вже було просто повітря.

– Чорт! Воно невидиме! – закричала Понамка і зі свистом почала рубати повітря з різних боків, щоб не підпустити чудовисько до себе. – Красю, спис!

Але замість того, щоб бігти за списом, я скотився на дно ярка.

– Красю? – здивувалася Понамка. Мабуть, вона подумала, що я злякався і спробував втекти. Я відчував погляд. Таке враження, що щось нависало над Понамкою.

– Зверху! – заверещав я. У Понамки була реакція боксерки, вона кинулася вниз і тим уникнула нищівного удару чудовиська, яке гупнуло по піску. Я став на коліна біля струмка на дні ярка, схопив повні жмені багна і прислухався, звідки на мене дивилися. Підхопився і кинув. Мокре багно полетіло, а потім ляпнулося об щось, залишилося у повітрі! Пролунав рик чудовиська, я кидав ще і ще, і ось вже кілька плям мокрої глини літали у повітрі.

– Ах ти ж падло! – Понамка вдарила своїм списом, той відскочив від панцира, вона била ще і ще, я кидав глину далі, чудовисько атакувало мене, я встиг тільки прикритися щитом, страшенний удар, я відлетів і впав у струмок. Мій щит було розтрощено, страшенно боліла рука. Я відчув погляд і зрозумів, що зараз чудовисько кинеться на мене. Намагався відповзти, але тільки борсався у струмку, не міг підвестися. Коли Понамка розбіглася і стрибнула у напрямку плям. Вдарилася об щось невидиме, наче зависла у повітрі, яке обхопила лівою рукою, а правою почала бити кинджалом. І тут пролунав рев чудовиська, яке вигнулося і струсило Понамку, наче ґедзя! Вона впала на пісок, а я побачив, що тепер до кількох плям глини додалися кілька кривавих. Рани, з яких текла кров, що залишалася на шкірі чудовиська і робила його видимим.

– Красю! – Понамка кинула мені свою шаблю, залишилася при списі, ним атакувала чудовисько, намагалася бити туди, де рани, бо там не було панцира. Я нарешті підвівся, схопив шаблю, чудовисько атакувало Понамку, вона сховалася за деревом. Удар, дерево аж захиталося, я побачив здерту кору. Понамка вдарила чудовисько списом, воно якось вигнулося, удар, і спис зламався. У Понамки залишився лише щит та кинджал. Я кинувся вперед. Я не знав, як воно виглядало, але я здогадувався, що воно літало, бо ж не залишало слідів на землі. Якщо так, то в чудовиська мусили бути крила! Я навмання рубав шаблею, спочатку повітря, а потім шабля наштовхнулася на щось і у повітрі почали залишатися шрами, з яких текла кров. Чудовисько заревіло, повернулося до мене, я встиг зробити йому кілька шрамів, а потім мене збив з ніг удар. Я знову гепнувся у струмок, встиг перевернутися на спину і виставив шаблю. Чудовисько атакувало, я закрив очі і подумав, що зараз загину. – Н-н-н-а! – заверещала Понамка, і несподівано я почув хрип, схожий на передсмертний, на якусь агонію. А потім на мене впало щось важке. Воно втиснуло мене у струмок, заганяло під воду, мені нічим було дихати, і я знепритомнів від жаху та безнадії.

Потім хтось почав плескати мене по щоках. Я відкрив очі, побачив Понамку.

– Живий! – зраділа вона. Я кивнув, а потім побачив поруч тушу величезного чудовиська. Воно було схоже на джмеля, тільки не комаха. Принаймні крила його були вкриті шкірою і паща велика, з іклами. – Ти бачиш, яку дичину ми завалили! – Понамка підбігла до туші і гепнула носаком. – Красю, та ми з тобою королі світу! Завалили невидиме чудовисько! Що? Ти змерз?

Понамка побачила, як мене знову почало трясти.

– Це струмок холодний, а ти там полежав, поки я тебе витягла. Спокійно, Красю, зараз зігрієшся. Давай викрутимо твій одяг.

Я крутив головою, що не треба. Бо тремтіння моє було від холоду смерті, а не від води. Я дивився на чудовисько, навіть зараз страшне та вбивче, і розумів, що нам надзвичайно пощастило, що ми змогли відбитися, змогли перемогти його. Випадковість!

– Слухай, Красю, а що у цієї падли рубати? – спитала Понамка. – Голова завелика, не хочу її тягати. Частину крила? Але воно якось не дуже вражає.

– Хв-в-в-віст, – прошепотів я і показав на кінчик хвоста, на якому був шип завбільшки з лікоть. Цим шипом чудовисько легко могло вбити. Принаймні легко розтрощило мій щит.

– Ага, хвіст це добре, – Понамка присіла біля хвоста. – Сюди б сокиру. Ну нічого, якось відріжу.

Вона повернулася до чудовиська, я дивився на неї, побачив її кинджал, що стирчав з шиї почвари.

– Й-й-й-як ти вл-л-л-лучила? – здивувався я.

– Та як, я ж трохи посиділа верхи, помацала його. Зрозуміла, що панцир закриває тіло, а потім йде шия. Ось дві рани, якраз там, де панцир закінчувався, то я цілила трохи вище. Мабуть, потрапила у якусь важливу артерію, бачиш, скільки крові, он аж струмок почервонів.

Понамка відрізала кинджалом шип з хвоста чудовиська. Віддала його мені.

– Ну все, Красю, пішли. Нам треба вполювати ще одну тварюку, і можна буде повертатися.

Я почав ще більше тремтіти.

– Чого ти?

– Наше везіння має колись закінчитися, – прошепотів я.

– Тут ти маєш рацію, треба нарешті використовувати наші вміння і перемагати завдяки ним, а не везінню. Давай, Красю, вставай. Ми з тобою круті чуваки, завалили он яке одоробло, ще й невидиме! Кому скажеш, то не повірять! Ну, ходімо, ходімо. Візьми мій щит, будеш мене прикривати.

Понамка примусила мене підвестися, віддала щит та кинджал, сама залишилася при списі та шаблі. Ми пішли далі. Мене хитало, ноги не тримали, я зчепив зуби, ледь плентався. Мені хотілося десь сховатися, залізти у нору чи під повалене дерево, заритися головою в опале листя і забутися.

– Ох, Красю, як же тебе розібрало, – помітила Понамка. – Сідай.

Вона допомогла мені сісти, прикрила мою спину щитом, обняла.

– Поплач, хай тебе попустить.

І я заплакав, тремтів та плакав, притиснувшись до Понамки, засунувши голову їй під руку, наче курча під крило квочки. Понамка плескала мене по плечу.

– Поплач, поплач, ти заслужив поплакати, якби не ти, ми б ту тварюку невидиму не завалили. Це ж ти її якось помітив. Молодець. Поплач.

Зненацька пролунав свист. Я не звернув на нього уваги, аж раптом у щит увігналася стріла. Понамка здивовано подивилася на неї, потім підхопила щит, прикрила ним і мене, і себе, ще стріла, ще. І ліс наповнився криками якихось істот.

– Лежи! – крикнула Понамка і повалила мене, накривши щитом. А сама кудись побігла. У щит вп’ялося ще кілька стріл, а потім вони летіли вже в іншому напрямку. Я визирнув з-за щита і побачив з десяток дивних створінь, яких вже бачив з літака. Одноногі, вкриті хутром, з луками. Вони стрибали серед дерев і стріляли з луків, цілилися у Понамку, яка тікала від них. Мабуть, намагалася відвести чудовиськ від мене. Я бачив, як стріли встромлялися у землю біля ніг Понамки, що кинулася у кущі. За нею полетіли чергові стріли. Вона закричала, мабуть, її поранили! Я підхопився і почув, як чудовиська радісно заверещали, пострибали до кущів. Відчув якийсь рух за спиною. Впав, стріла пролетіла зовсім поруч голови. Я побачив чудовисько у стрибку, яке саме напинало тятиву з черговою стрілою. Воно б убило мене. Я б не встиг навіть смикнутися, але несподівано інші чудовиська заверещали. Мій ворог відволікся, і стріла замість того, щоб потрапити мені в серце, вдарила у бік. Я закричав.