Текст книги "Химери дикого поля"

Автор книги: Владислав Івченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Так. Паничі свинину та дичину снєдають, хліб пшеничний та житній, горіхи, молоко, мед. Слугам пташину можна, каші, кукурудзяний хліб. А бидло – ріпу з дертю желіпають.

Якраз їхали біля поля, де працювало біля сотні рабів. Ось один зі слуг крикнув і раби припинили роботу, вишикувалися десятками і пішли до багаття з казаном. Там їм накидали гаряче вариво. Прямо у долоні! Ані мисок, ані тарілок! Черпаком дерев’яним і в долоні. Ніхто з рабів рук своїх чорних не мив, вариво тримали міцно, хоч воно аж курилося, гаряче. Потім побачив я долоні рабські, збиті важкою працею, вкриті коржем мозолів. Зрозумів, чому не бояться гарячого. Кожен, хто отримав їжу, відходив, сідав прямо на землю і жадібно їв. Коли бачили нас, то одразу ставали на коліна і схиляли голову. Їжу тримали у руках, не їли. Починали желіпати, лише коли наші паничі від’їздили хоч метрів на сто. Тоді хапали їжу губами, швидко ковтали, майже не жуючи.

Як же ці раби відрізнялися від паничів! Ті всі стрункі, високі, широкоплечі, а ці – справжні чахлики, на голову нижчі, худі, почорнілі. Тільки поїли, як один з слуг крикнув і знову стали до роботи.

– Навіть відпочити не дадуть? – здивувався я.

– Рабам заказанє вчасувати, – запевнив Федька.

Їхали далі. По обидва боки дороги були лани, на яких працювали раби. Десь під наглядом, а де і самі. Але завжди невеличкими купками, відокремленими одна від одної. Працювали десятками. Жодного разу не бачив, щоб балакали між собою чи зупинялися перепочити. Зосереджено длубали землю, наче якісь роботи. Тільки бачили паничів при дорозі, ставали на коліна і мовчки стояли, схиливши голови. У всіх були тавра на чолі, брудне волосся, зібране на голові, у чоловіків дикуваті бороди. Вже помітив, що серед рабів були і діти, років, може, десяти, які так само старанно працювали. Рабів було багато, я вже нарахував п’ятдесят вісім десятків. На цю масу приходилося четверо паничів і три десятки слуг. Дивно, як тут революції ще не трапилося. Хоча паничі були в обладунках і при шаблях, на баских конях, а ці раби – дрібні, залякані, озброєні лише кам’яними сапками на дерев’яних ручках. І десяток їх нічого не зробить паничеві, який покришить їх на капусту.

Тим часом ми виїхали до кам’яної брили, що лежала при дорозі. Дубогриз зістрибнув з коня, став перед брилою на коліно і поцілував її.

– Чого це він?

– Се межа між куренями Горба та Мухи, – сказав Федька. – Мій панич Дубогриз контентується поверненню до куреня рідного, звідки пішов він джурою, а повертається паничем.

– А звідки ці назви? Курінь Мухи, курінь Горба?

– Не знаю, мабуть, завжди були, – Федька дійсно не вражав розумом.

Їхали. Знову почалися лани, на них працювали раби. Помітив, що в них на лобі вже інше тавро. То ми були на території куреня Мухи. Раби працювали старанно, не зупинялися і на мить, коли бачили нас, то дружно падали на коліна і схилялися. Ставали до роботи лише тоді, коли наші паничі були вже далеченько. Була спека, коли добре полежати у затінку. Та де там. Раби працювали. Були схожі на тарані: засмаглі, висушені на сонці, брудні. Довблися у землі.

Федька тим часом дістав баклажку шкіряну, вилив собі на голову.

– Випити б краще було! – сказав йому, бо сам пити хотів.

– Скоро студенець буде, нап’ємося, – пообіцяв Федька.

Ось дорога пірнула у невеличкий гайок, усередині якого була галявина. На ній стояв складений з кам’яних брил колодязь з дерев’яним навісом. Дубогриз з Понамкою зупинилися поруч, але з коней не злазили. Ми з Федькою залишили своїх мулів і побігли до колодязя. Дубогриз кинув ключ, який підхопив Федька, відчинив важкий замок на колодязі. Удвох ми зняли дерев’яну кришку, опустили дерев’яне цеберко на мотузці, набрали води. Вона була аж крижана, її хотілося пити і пити, але не можна, спочатку треба було піднести паничам. Федька налив у баклажку Дубогриза, я у баклажку Понамки, піднесли своїм паничам. Вони жадібно пили, а ми стояли, похиливши голови.

– Ох, смачна вода! – видихнула Понамка.

– Немає смачнішої води, яко у курені Мухи! – похвалився Дубогриз. – Ну що ж, брате, рекреацію трохи вчинимо, перечекаємо сквар сей.

Паничі віддали нам коней, вляглися під кроною великого дуба. Ми припнули коней, дали їм ячменю пожувати. Мулів просто пастися поставили, ячменю їм не можна було. Тут не тільки люди годувалися по-різному, але й тварини. Треба було вивчити ці звичаї. Нарешті і ми з Федькою попили. Вода дійсно була крижана, у мене аж зуби почали боліти. Після колонії в мене стали дуже погані зуби, бо там була жахлива вода і ще гірше харчування. Добре, хоч не повисипалися всі.

Я хотів прилягти у затінку відпочити, вночі ж мало спав, але Федька зашипів, що лягати не можна.

– Чому?

– Мусять слуги вартувати сон панів наших!

– Від кого? Тут же чудовиськ немає!

– Мусять! – наполягав Федька. – Регула така на Січі!

То довелося сидіти. Ми не лягали, тримали руки на кинджалах. Федька дістав смажене насіння, пригостив мене.

– А паничам насіння їсти можна? – спитав я, бо думав, може, Понамку теж пригостити, вона се любить.

– Паничі горіхи снєдають, лісові чи волоські, альбо насіння гарбузове. А насіння соняшникове – тільки слуги, – пояснив Федька тихенько, щоб не заважати паничам. Вони собі балакали, а потім поснули. Я хотів щось спитати, але Федька поклав мені палець на губи, кивнув у бік паничів. Мабуть, не можна розмовляти, коли вони відпочивають. Я кивнув. Сиділи, я дивився навколо, де було повно квітів, що дуже пахли. Гули бджоли. Рай.

Федька показав, що відійде, мабуть, до вітру. Пішов. Я узявся за кинджал і був напоготові. Не так боявся, що хтось нападе, як перевірки, чи уважно я чергую. То не розслаблявся. Подумав, що треба навчитися битися на кинджалах, це може стати в нагоді. Згадав чудовиськ, аж у спині похололо. Потім подумав, як звідси втекти. Є ріка, яку ми бачили, але, здається, відпливти по ній не так вже легко. Суходолом пройти годі й думати. Тільки повітрям. Але літак розбитий. А що, як зробити повітряну кулю? Згадав роман Жуля Верна, в якому герої втекли з оточеного міста на повітряній кулі. Але де узяти повітряну кулю? Якби був доступ до інтернету, щоб можна було подивитися, почитати. А так, навмання, не зробиш її, а без неї…

Я завмер, бо відчув погляд. Так, відчув! Але це був не той погляд впевненого вбивці, який я відчув під час полювання на чудовиськ. Тепер це був переляканий погляд дичини, а не мисливця. Я відчував погляд. Зараз хтось дивився мені у спину. Не Федька, бо той пішов у інший бік і не встиг би відбігти. Хтось інший! Мені стало тривожно, але я знав, що не можна давати страху владу. То швидко озирнувся, готовий вихопити кинджал і підняти тривогу. Позаду нікого не було, але я помітив гілку куща на краю галявини, яка захиталася. Була спека, жодного вітерцю, чого б це гілці хитатися? Там хтось був, у кущах. Хтось дивився на мене, а потім припав до землі, зачепивши гілку. Треба було б покликати Федька і піти подивитися, що там і хто там, але я не схотів. Зробив вигляд, що нічого не помітив. Сидів, дивився навколо, давав зрозуміти, що краще і не спробувати нападати, бо зненацька це зробити не вдасться.

Повернувся Федька, дістав зі своїх торб невеличкий серп, почав ходити по галявині і зрізати деякі квіти. Букет у подарунок коханій? Але ні, Федька минав гарні квіти, які йому траплялися. Може, на чай збирав? Я почув шерех, підхопився, побачив, що Понамка підвелася і пішла до лісу, помахуючи шаблею. Мабуть, теж до вітру. І пішла вона саме туди, де я бачив рух! Але там же небезпечно! Вона присяде, не чекатиме нападу! Я побіг до неї, Федька ошелешено дивився на мій маневр. Я наздогнав Понамку.

– Що таке, Красю? – здивувалася вона, побачивши мою перелякану морду.

– Понамко, я буду охороняти тебе, – рішуче сказав я.

– Красю, ти що, з дуба впав? Я до вітру іду!

– Понамко, будь ласка, сходи ось туди, – я вказав рукою в інший бік. – Благаю!

Вона зареготала, але помітила вираз мого обличчя, то кивнула і попрямувала у той бік, куди я просив. Я став на краю лісу, щоб той, хто ховався у кущах, і не думав оббігти і напасти на Понамку. Чув, як гупає серце у грудях. Знову відчував погляд! З того самого місця! Це моє вміння відчувати погляди врятувало колись мені життя. Мене зібралися вбити у колонії. Один дурень наїхав на мене. Я б не відповідав, але там все жорстко. Якщо показуєш слабкість, то затопчуть. Я розбив йому об голову ручку мітли, якою прибирав на виробничій дільниці. Сів до штрафного ізолятора, потім вийшов. Хлопець ще був у медсанчастині, але дуже хотів помститися. Один наркоман, який заборгував великі гроші за дози і ладний був зробити все, що завгодно, погодився прирізати мене. Отримав заточку, збирався підійти зі спини, увігнати у правий бік, щоб поцілити в печінку, і втекти. Він ще був на порядній відстані, а я вже відчув потилицею його погляд. Розвернувся і був готовий. Він спробував вдарити мене хоч якось, але був слабкий і в нього тремтіли руки. Я перехопив заточку, побив його. Знову сів до штрафного ізолятора, але врятувався.

– Красю, ходімо, – це повернулася Понамка. Вона добре виглядала у панцирі, чоботах та при шаблі. Виголена голова з довгим оселедцем, лінивий погляд хижака, зараз розслабленого, але в будь-який момент готового до бою. – Що тобі привиділося? – тихенько спитала вона.

– Та всяке таке, – махнув я рукою.

– Тримайся, все буде добре, – Понамка завжди була оптимістом.

Ми повернулися, Понамка вляглася відпочивати далі, Федька вже назбирав цілу купу квітів, пакував їх у торбу.

– Коней достоить напувати, – прошепотів він мені. – Вже охолонули вони. А згарячу коней поїти заказанє, бо опоїш. Каратимуть за те.

Я кивнув, ми відвели коней до колодязя, напоїли, потім поралися зі своїми мулами, коли вдалині почувся собачий гавкіт. Я аж здригнувся, бо собачий гавкіт нагадував мені про колонію, про тамтешніх вівчарок.

– Пси! – Федька чомусь злякався не менше, аніж я. – Гонзимо!

Він потягнув свого мула геть від колодязя, я теж. Бо якщо Федька злякався, то і мені було чого боятися. Побігли до паничів, гавкіт стрімко наближався. Побачив, що Дубогриз і Понамка підхопилися, всілися верхи. Ми підбігли до них. Федька став за своїм паничем, а я за своїм. Собаки вже були поруч. По гавкоту було зрозуміло, що дебелі, не якісь там шавки, але коли вискочили на галявину, то я аж затремтів з переляку. Бо справжні ведмеді! Білі, волохаті, здоровезні, вони гавкали, наче з гармат стріляли, у вухах дзеленчало. Кинулися одразу до нас, їх було штук сім, ціла тічка, яка збиралася нас розірвати! Я схопився за кинджал, коли Дубогриз несподівано крикнув на собак. Грізно і впевнено. І вони зупинилися у кількох метрах від нас. Важко дивилися і гавкали.

– Ану цить! – гримнув Дубогриз іще, і собаки замовкли. Стояли, пускали слину з величезних пащ і важко дивилися на нас. Я побачив, що Федька теж тремтить.

– Хороші песики! – Понамка не намагалася підлащитися, а захоплювалася міццю тварин.

– Це наші пси, сторожові. У кожному курені є пара десятків псів сих, навчених перекинчиків нечестивих шукати, – пояснив Дубогриз. Видно, що він хвилювався, але намагався виглядати грізно.

– І що далі будемо робити? – спитала Понамка, бо собаки оточили нас півколом і стояли, не збираючись відпускати.

– Зараз приспєють паничі, – сказав Дубогриз. – Вже пристяться вони.

І дійсно, почувся тупіт копит. Невдовзі на галявину вискочив загін вершників: панич, кілька джур і півдесятка слуг. Вони дуже здивувалися, коли побачили нас.

– Тю, а ми домнювали, донде собачки наздогнали втікачів, жеруть їх, тому і замовкли! – загримів панич, кремезний дядько з величезною головою.

– Брате Жох, випаничився я. Тепер єсм – Дубогриз! – урочисто сказав товариш Понамки і вказав на неї. – А се брат Набока, теж сакру мав!

– Баба чи що? – спитав Жох. У його голосі не було зневаги, просто здивування.

– Паничарка. Вона вабоїла самого невидимця і дуже добре вміє валчити на шаблях, – розповів Дубогриз.

– Невидимця! – Жох здивувався. – Славетно. То валчиш на шаблях добре? Не хочеш заправитиси?

Він схопився за свою шаблю і подивився на Понамку з хижою посмішкою. Понамка і не думала лякатися.

– Залюбки.

– Дати дерев’яні! – наказав Жох, і йому з Понамкою джури подали шаблі, вирізані з дерева. Мабуть, на них джури вчились битися. Паничі зістрибнули з коней і почали наближатися один до одного. Жох кинувся в атаку, хотів швиденько збити Понамку з ніг і перемогти. Але вона ухилялася від його ударів, стрибнула в один бік, потім в інший, дерев’яні шаблі свистіли у повітрі, іноді з сухим тріском гупалися одна об одну. Жох помітно роздратувався тому, що не міг швидко перемогти, атакував ще більш запекло, коли Понамка зачепилася за жмуток трави і впала. Жох яструбом кинувся до неї, щоб добити, вклався в останній удар, але замість Понамки гепнув шаблею по землі, моя ж панна підхопилася так, наче її штовхнула з землі пружина, і вдарила шаблею по шияці Жоха. Якби шабля була справжня, то його голова котилася б вже по траві. – Ач як! – Жох схопився за шию і закрутив головою від здивування. – Пофолгуй, брате Набоко, що усумнівся у тобі! Славний ти козак! – він потиснув Понамці руку і роздивлявся мою панну з захопленням. – Залишайся у курені нашому!

– Як вирішить шановне панство, – скромно сказала Понамка, розпалена битвою. Ніздрі в неї широко роздувалися.

– А хто се втік? – спитав Дубогриз і кивнув на собак.

– Та двоє бидла з рабів підвальних. Хлоп один, коваль, і дівка. Потайки злигалися, бо вона до кузні потраву носила. Потім хлопця того ферували везти до куреня Соломахи, де коваль усопнув. А в нас їх троє. Дівка просилася з ним, та хто б її слуховав? То ці дурні і угонзнули вчора. Коваль розбив кайдани свої, перепиляв ґрати у кузні, а дівка вислизнула з підвалу. Ізочили теє тільки вранці, одразу за лови взялися. Чи не споткали рабів негідних? – спитав Жох.

Я одразу згадав погляд з кущів і гілку, що рухалася. А потім у мене перед очима став слід на землі, який я бачив. Біля колодязя. Босий слід! І паничі, і слуги всі взуті! Раба не відпустили б до цього колодязя. То це був втікач. Він був тут! Разом з дівкою! Я збирався про це сказати, коли побачив погляди собак. Холодні погляди вбивць. Я не хотів нікого віддавати цим чудовиськам. Не моя справа! То мовчав.

– Братів з куренів сусідських вже сповістили, жеби імали. То не угонзають раби, – запевнив Жох.

– А песи не пішли за бидлом? – поцікавився Дубогриз.

– Пішли, колвек до пикчи, а там встали. Хитрий раб виявився, у воду заліз. Але іманий буде і покараний жорстоко, жеби інше бидло бачило те, – Жох не хвалився, Жох був впевнений, я бачив його погляд і не заздрив тій людині, яка потрапить до рук цього панича. – Що ж, поїдемо далі бидло імати. Іспоткаємоси у курені ввечері. Перехилити хочу з вами кухоль пива! З тобою, новий брате Дубогризе, і з тобою, новий брате Набоко!

– Дякуємо за честь, брате Жох, – кивнув Дубогриз. Він був серйозний, тримав спину прямо. Бачив, з якою заздрістю на нього дивилися джури. Мабуть, мріяли, що колись і самі стануть такими ж паничами з оселедцями.

– Песи, напрод! – наказав Жох, не кричав, але всі пси одразу відійшли від нас і побігли з галявини. Жоден з них не побіг туди, звідки я відчував погляд. І добре, я вже надивився достатньо кривавих сцен. Загін зник з галявини, ми теж поїхали далі. Знову дорога серед ланів. Пшениця, жито, картопля, квасоля, гречка, соняшник. Частенько зустрічали рабів, що працювали у полі. Десятками. Бачили нас і одразу ставали на коліна.

– Слухай, а чого ти так злякався тих собак? – спитав я пошепки Федька.

– Бо то песи, що навчені на слугах і рабах підвальних.

– Як це? – здивувався я.

– Є пси, які імають лише рабів земляних, а слуг не чіпатимуть. А ці навчені були імати підвальних рабів і слуг. Страшні то пси, диявольські. Я на власні очі бачив, коли такий пес повалив слугу і голову йому відгриз!

– А чому вони не напали на Дубогриза?

– Бо він – панич! Пси панича ніколи не чіпатимуть. Вони і джур оминають.

– А що буде з втікачами?

– Яко що? – здивувався моєму питанню Федька. – Спиткати їх будуть. Раба на смерть, а дівку таже до земляних рабів віддадуть. То ще гірше за смерть.

– Їх знайдуть?

– Сусідські курені вже імають, їжі у рабів немає. Спинують, з нори своєї вилізуть і іматимуть їх. Одгетуль до Поганих земель далеко, то не угонзиш.

– А що таке «Погані землі»? – спитав я.

– То є краї за Січчю. Зазвичай раби туди угонзають. Але дарма, бо стоїть там фортеця наша і болота там, і Мара страшенна, – пояснив Федька, але так, що в мене стало тільки більше питань. – О, башта куреня!

Він вказав вперед. Вдалині я побачив верхівку башти з великим малиновим прапором.

– Це вже курінь?

– Так, він самий.

Їхали далі. На полях зустрічалося все більше рабів. Якщо їх охороняли слуги, то просто вклонялися нам, якщо ж паничі, то неодмінно їхали привітатися. Всі здивовано дивилися на Понамку, але більше її не перевіряли. Вітали Дубогриза з опаниченням, той задоволено посміхався.

Коли при дорозі нам трапився довгий сарай. Судячи з рохкання, у ньому були свині. Кілька десятків рабів виносили ношами гній, інші варили у великому казані картоплю з дертю. У тих, хто варив, були чурбаки у роті, щоб раби не могли скуштувати свинячої їжі. Далі нам трапився ще великий корівник, де теж поралися раби. А потім ще один сарай, дуже довгий і без вікон. Але з нього чулися дитячі голоси.

– Що це? – здивувався я.

– Бидлячий сарай.

– Бидлячий?

– Так, здє спить земляне бидло.

– Хіба не у курені?

– Азаж можна пускати земляного раба до куреня? – здивувався питанню Федька.

– Тобто вони у цьому сараї живуть?

– Сплять здє. Вдень на полях плужать, а вночі приганяють їх сімо, жеби спали.

– А діти, чую, вдень залишаються тут?

– До семи років бидло вдома сидить, потім ставлять на спадні роботи, а з дванадцяти юж на уставичні, – розповідав Федька. Дещо з його слів я не розумів, але в цілому здогадувався, про що він говорив.

Дорога повернула у великий сад, повний яблунь, груш, слив, вишень. Рай якийсь. Бачив, що кілька яблук ранніх порід викотилося на дорогу. Я б нахилився узяти, але вже звик, що у цьому краї багато чого робити не можна. Краще спитати.

– Яблуко з дороги можна узяти?

– Ні, заказанє се! – злякався Федька. – Яблука можна іно паничам та джурам снєдаті! Іжелі слуга скуштує яблуко, то відріжуть му язик. Нижлі дичку з лісу можна снєдаті, тако кислючі вони.

– А груші чи вишні?

– Тожде іно лісові.

– А рабам?

– Рабам достоить іно ріпу з дертю. І скважені буряки по святах.

Я тільки дивувався місцевим жорстоким правилам, коли виїхали з саду і побачили фортецю. Високі кам’яні стіни з баштами. Десь на півкілометра навколо фортеці не було жодного кущика чи деревця, лише травичка, на якій паслися коні та корови.

– Алить і курінь, – сказав Федька.

Дубогриз та Понамка пришпорили коней, ми намагалися не відставати. Я нарахував вісім башт на стінах і дев’яту, високу, в центрі куреня. На тій дев’ятій висів малинового кольору великий прапор. Зараз вітру не було, то він обвис. Ми їхали до воріт, що знаходилися в одній з башт. На ній були і стражі, які помітили нас та почали роздивлятися. Особливої тривоги не піднімали, бо ми були лише учотирьох.

Я так захопився роздивлянням мурів, що не одразу помітив з десяток стовпів перед воротами. До стовпів були прив’язані скривавлені люди. Більшість брудні та худі, земляні раби з закудланим волоссям, але он було і двоє голомозих, слуг. Всіх їх жорстоко відшмагали батогами, а потім прив’язали до стовпів і залишили на сонці. Скривавлених. Біля кожного роїлися мухи.

– Хто це? – спитав я Федька, нажаханий картиною.

– Утраплені, – байдуже відповів він.

– За що їх?

– Раби, подобно, за крадіжку альбо неробство.

– А слуги?

– Сі, подобно, чатовники. То утрапили їх, бо поблажили бидлу угонзнути.

– І що з покараними буде далі?

– Раби аже виживуть, далі плужитимуть.

– А слуги?

– Згладені будуть.

– Так жорстоко?

– Нілга милитися, – впевнено сказав Федька. Він був впевнений, що прощати таке не можна.

Ми проїхали повз покараних, які стогнали. Жахлива картина, я відвернувся. Побачив під стінами з десяток буд. Мабуть, там жили ті величезні собаки, яких ми бачили. Ось вже копита коней Дубогриза і Понамки загриміли по мосту. Перед стінами фортеці широкий, метрів з десять, рів з водою. За нами з башти спостерігали кілька озброєних слуг. Минули міст, потрапили в тінь брами. Я подивився на відчинені ворота, величезні, зроблені з дерева, оббитого залізом. Стіни товсті, метрів чотири, ми потрапили всередину. Там був великий двір, а за ним величезна башта з прапором. У дворі нас вже чекали кілька паничів верхи, з десяток джур та кілька десятків слуг. Всі озброєні. Уважно дивилися. Федька схопив мене за руки, щоб зупинити, а Дубогриз та Понамка поїхали до місцевих паничів.

– Слава Ісусу Кривавому! – сказав Дубогриз і вдарив себе ребром долоні по чолу спочатку вертикально, а потім горизонтально. Це паничі так хрестилися.

– Слава Ісусу Кривавому! – відповіли паничі і зробили те саме, що і Дубогриз.

– Брате Серпокрил, воспятився я з кордону, де був опаничений з ім’ям Дубогриз. А се новий наш брат Набока, иже вабоїв невидимця і добре на шаблях валчить, – Дубогриз говорив і з серйозним виглядом кивав головою, струшуючи ще невеличким оселедцем. Курінні паничі дивилися не так на нього, як на Понамку. Видно, що були здивовані.

– Ти, брате Набоко, дівка чи що? – спитав прямо Серпокрил.

– Була, брате Серпокриле, – кивнула Понамка. – Була дівка. А зараз я брат Набока, ім’я це мені старий Набока передав, славний козак, то триматимуся його і не зганьблю.

Говорила вона впевнено, руки на шаблі тримала хвацько, тільки головами паничі закрутили.

– Що ж, брати, виншую ви у курені Мухи! Рекрацяйте з дороги, таже калація буде і орація, бовім набавилося в нас братів, козаків славних! Слава Ісусу Кривавому!

Всі паничі повторили і знову вдарили себе по лобу долонями, хрест вибивали. Всі інші мовчали, джури тільки хрестилися ось так дивно, а слуги і взагалі аніруш, анічичирк. Помітив, що Федька кинувся приймати коня свого пана, побіг до Понамки. Забрали ми коней, відвели до конюшні. Потім нас відвели поїсти. До будинку під стінами куреня. А Понамку повели до башти з прапором. Так розумів, що в тій башті мешкали паничі та джури, а слуги – у будинках під стінами.

Нас посадили за стіл, подали у дерев’яних мисках кукурудзяної каші зі смальцем. Федька жадібно їв, а я ледь примушував себе желіпати, щоб не ображати господарів. Потім нас відвели до іншого будинку, всередині якого стояло багацько трирівневих, збитих з грубих дошок, ліжок. Було місце Федьці і мені. Один зі слуг, який тут головний, сказав, що можемо трохи відпочити з дороги. Федька радо скинув чоботи і одразу влігся. Я теж. У хаті лежали ми самі. Так розумів, що зазвичай слугам не можна було серед білого дня ось так валятися.

На моєму ліжку був благенький матрац з соломи, дірява ковдра та збита подушка. Не дуже розкішно. Але як спати хотітимеш, то заснеш. Лежав, думав про цей дивовижний край. Наче казка якась, сон. Хотілося напружитися, прокинутися і опинитися у рідному Оклункові, але де там.

– Слухай, Федьку, а ось що слуги роблять вдень? – спитав у Федьки, щоб не думати про Оклунків.

– Паничеві слуги панам своїм послуговують, а курінні – у курені.

– А яка тут служба?

– Рабів опатрювати та на стінах чатувати.

– То всі зараз на службі?

– Всі служать, аж поки не засурмлять. Ти, Краську, не заважай, дай поспати.

– Добре, – я заплющив очі. Спати не хотілося, але в колонії я добре навчився чекати. То просто лежав, майже без думок, бо будь-які думки зараз були б сумні.

Минула десь година, коли Федька підвівся. Ми пішли спочатку до конюшні, там доглядали коней наших паничів. Потім пішли прислуговувати їм самим, вже у башті, перед входом до якої чергувало кілька озброєних джур. На нас вони не звернули уваги, бо ми ж для них були ніхто. Я знайшов Понамку, почав чистити їй обладунки, прати одяг. Понамка сказала, що зголодніла. Я побіг дізнаватися, де можна узяти їжі. Мене спрямували у підвал башти. Широкі сходи, на кожному поверсі чергував джура чи слуга. Спустився у підвал, там побачив велике приміщення, в якому працювали люди в кайданах. Чистили овочі, різали м’ясо, дивилися за чавунами на пічках. У людей були дерев’яні чурбаки і ціле сплутане та масне волосся на голові. То це було бидло. Мабуть, ті самі підвальні раби, про яких я чув. До мене підійшов один зі слуг, який наглядав за роботою.

– Чого ти?

– Мій панич зголоднів і хоче перекусити.

– Хтось із нових? Що твій пан рачить?

– М’ясо і побільше. А ще чогось гостренького.

– Обецне, – слуга наказав щось рабу, той побіг в іншу кімнату, швидко повернувся з цілим копченим окостом. Слуга відрізав добрячий шматок. – Достатньо?

– Ще один, – сказав я, бо знав апетит Понамки.

Він відрізав ще, потім щедро намастив хроном, додав велику скибку житнього хліба.

– Пиво іматимеш у броварні веде лествиці.

То я повернувся з повними руками і дуже порадував Понамку, яка одразу всілася їсти. Запропонувала пригоститися і мені.

– Ні, слугам не можна свинини, – сказав тихенько я, а сам озирнувся. У Понамки була окрема кімната, невеличка, але світла, з вікном. Тут стояли ліжко, стілець і невеличкий стіл, за яким моя панна зараз жадібно наминала м’ясо.

– Слухай, а тут смачне пиво! – вигукнула Понамка.

– А ще тут вбивають, – хотів додати я, але промовчав, бо ще з колонії знав, що у стін можуть бути вуха.

Почув стукіт копит у дворі. Подивився у вікно. Побачив, що примчав якийсь панич з кількома слугами. Спитав про гостей. Йому доповіли, що гості прибули. Панич побіг до башти, невдовзі вже стукав у двері. Понамка йому відчинила.

– Здрав будь, брате Набоко. Я – брат Непийпиво, – сказав той панич. Років за сорок, високий, широкоплечий, з товстими міцними руками. У сірому плащі, під яким панцир, що щільно прилягав до фігури.

– І ти здрав будь, брате Непийпиво, – відповіла Понамка, анітрохи не схвильована.

– А се слуга твій? – він подивився на мене.

– Так, його звати Крася.

– Він з тобою прибув?

– Так, – кивнула Понамка.

– Хочу з тобою дешкерувати, – сказав Непийпиво. Я злякався, чи не погане він щось замислив, але Понамка анітрохи не злякалася.

– Красю, вийди, – наказала.

Я вийшов у коридор, там стояли двоє слуг, мабуть, цього Непийпива.

– Кроч тропами, – сказав один зі слуг мені. Я так розумів, що хотіли мене кудись відвести.

– Я мушу залишатися поруч із моїм паничем, – заперечив я.

– Це пана Непийпива злецення! – строго сказав слуга, який був такий впевнений, що я мусив піти. Вони відвели мене у невеличку кімнату неподалік, залишили там і пішли, зачинивши двері на засув. Я вже здогадувався, що відбувається. Якась перевірка. Крутив головою. Дарма ми з Понамкою не домовилися, що розповідати. У будь-якому разі не треба згадувати про справу, через яку ми тут опинилися. Казати, що прилетіли випадково. Я знав, що Понамка не скаже зайвого. Вона вміла допитувати, то знала і як бути допитуваною.

Я озирнувся. Невеличка кімната з кам’яними стінами. Без вікон. Два ліжка і все. Мабуть, кімната джур. Сідати на ліжко не наважився, може, це заборонено слугам, то сів на підлогу під стіною і чекав. Не дуже довго, коли прийшов Непийпиво. Я підхопився.

– Задля чого прибули сюди ви? – спитав він прямо.

– Спитайте у мого панича.

– Я тє питаю.

– Не можу нічого сказати без його дозволу.

– Бажаєш, жеби я тє слухо відтяв? – гримнув Непийпиво і схопився за шаблю.

Я став на коліна, нахилив голову убік, узявся за вухо, відтягнув його.

– Воля ваша.

Непийпиво вихопив шаблю і заніс її. Я закрив очі і чекав. Він міг рубанути, міг і голову мені відтяти, тут з цим просто. Але я сподівався на краще. Він засміявся.

– Слухо тє непотрібне?

– Потрібне. Але не може слуга говорити за панича свого, – сказав смиренно я.

Непийпиво подивився на мене. Я відчув його погляд. Почув, як шабля повернулася у піхви.

– Ажеби, побудь поки зі слухами. Кроч.

Він пішов, я поспішив за ним, хоч це було важко, ноги в мене підгиналися, у грудях калатало серце, у голові паморочилося. Непийпиво зайшов у кімнату до Понамки.

– Вірного ригеля маєш, брате Набоко.

– Інші мені не потрібні, брате Непийпиво, – посміхнулася Понамка.

– Теди кроч.

Ми пішли за Непийпивом, який прямував кудись коридорами башти, а потім почав підніматися гвинтовими сходами. Легко стрибав по них, Понамка за ним, я швидко почав задихатися, бо з мене не дуже добрий бігун. Рахував сходинки, щоб відволіктися, коли вибіг нагору, то перегнувся навпіл і важко дихав.

– Вчасни доколя, я заволаю, – наказав Непийпиво джурі, що стояв на посту біля прапора. У джури, окрім короткої шаблі, був ще й бінокль на шиї. Звичайний армійський бінокль, звідки він тут? Виглядав дуже дивно у цьому середньовіччі. Мабуть, бінокль був потрібен, щоб дивитися довкола, аби ворог не зміг несподівано напасти. Джура кивнув, залишив бінокль і пішов до сходів. – Оце курінь Мухи яко на долоні, – сказав Непийпиво і розвів руками.

Я підняв голову, озирнувся. І дійсно, було все добре видно. Рівні клапті ланів, вузенькі смужки лісу між ними, дороги. Раби на ланах виглядали маленькими цяточками, паничі чи слуги верхи – цяточками побільше.

– Файно! – сказала Понамка. Я мовчав, бо хто я такий, щоб відкривати рота?

– Ровно теж і по Січі всій. Кмітує панство, жеби усюди лад був.

Я рахував довгі сараї, в яких утримувалася худоба або раби. Їх було двадцять сім. Багацько.

– Задля чого прибули сімо? – спитав Непийпиво і подивився Понамці в очі. Вона анітрохи не знітилася.

– Я ж вже казала, що ми летіли не сюди, а до Райгорода. Наш знайомий мріяв туди потрапити. Ми його висадили і поверталися, коли на нас напало велике літаюче чудовисько. Дракон. Воно вбило пілота.

– Кого? – не зрозумів Непийпиво.

– Пілота. Людину, яка керує літаком, залізною птахою. Наче стерновий на кораблі.

– А, второпав.

– Так ось, ми почали падати і розбилися б, але Крася зміг вирівняти літак і дотягнути до кінця лісу. Ми сіли на великому лузі, літак все одно розбився, але ми вціліли. Потім прискочив загін з прикордонних башт. Так розумію, що хотіли вбити нас, але виявилося, що я паничарка. Я склала іспит, вбила невидимця і ще купу різного дріб’язку. І ось я тут.

– Що вєдають у землях ваших про Січ?

– Я вперше почула про неї, коли вже опинилася тут.

– А про забітьє ведлть ріки чула?

– Різанину біля ріки? – Понамка здивувалася. Так, наче вперше чула. – Що за різанина?

– Січовики валчили чужинців, вабоїли багатьох, жеби пам’ятали, хто такі єси.

– Нічого про це не чула. То ви плаваєте туди, звідти я прилетіла? – спитала Понамка.