Текст книги "Химери дикого поля"

Автор книги: Владислав Івченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Красю, тримайся! – це закричала Понамка. Жива!

Я побачив, що одноніг, не поціливши стрілою, вирішив просто затоптати мене. То я сіпнувся убік, і чудовисько своєю величезною лапою вдарило по піску, а не розтрощило мені груди, як планувало. Я увігнав кинджал йому в ногу, чудовисько заверещало, змогло ще відстрибнути, вирвавши з моїх рук кинджал, що увійшов у ногу наполовину. Чудовисько поклало на лук нову стрілу, навіть вистрелило, але стріла ледь долетіла до мене. І чудовисько впало. Своїм ударом я зачепив якусь артерію, з неї фонтанувала кров. Я підхопився, щоб допомогти Понамці, хоч у мене не було зброї, коли побачив, що вона регоче, стоїть серед кількох вбитих одноногів, а їх одноплемінники тікають геть з переляканими криками.

– Понамко, як ти? – я кинувся до неї.

Побачив, що одне чудовисько наштрикнуте на спис. Ага, Понамка забігла у кущі і навмисно закричала, наче поранена, щоб одноноги не почали розстрілювати її з луків, а кинулися добивати. Вони кинулися, перший наштрикнувся на спис, аж зламав, один був пошматований шаблею, ось ще один і ще. Інші ж втекли, злякавшись такого ворога.

– Красю, ти весь у крові! – захвилювалася Понамка. Підбігла, задрала мою сорочку. – Ти поранений!

– Нічого страшного, подряпина.

– Треба зупинити кров. Зараз, – вона зрізала шаблею рукав моєї сорочки, порізала на смуги і замотала рану. – Так, тепер зберемо трофеї.

Вона відрубала голови всім п’яти вбитим одноногам. Я відвертався, щоб не бачити цього жаху. Понамка поклала голови у мішок, де вже був шип невидимого чудовиська. Повернула мені кинджал.

– Навіщо він, ми ж повертаємося? – скривився я, бо кинджал був у крові одноногів.

– Красю, в боксі мене навчили, що не можна розслаблятися до удару гонга, а краще почекати ще кілька секунд. То бери кинджал і будь готовий. А я ще і лук цих коників візьму, про всяк випадок.

Вона пішла з луком і кількома сагайдаками зі стрілами. Щит віддала мені, я ніс його разом з мішком кривавих трофеїв. Почули ще один тріумфальний крик когось із джур. Понамка озирнулася. Мабуть, трохи втратила орієнтацію.

– Почекай, я зараз, – сказала мені і полізла на дерево поруч. Стрибала по гілках, наче мавпа, і ось вже вона нагорі. Озиралася навколо, хотіла побачити пагорб, до якого нам треба було іти.

Я сів, притулився спиною до дерева і відчув, що дуже заморився. Скоріше б закінчувався цей дурнуватий день. Не хотів думати ані про справу, ані про те, як ми будемо вибиратися звідси. Просто впасти десь і спати. Я вперся спиною у дерево і сидів з закритими очима. Несподівано почув, як задзеленчала тятива лука.

– Красю, не спати! – закричала Понамка. Я підхопився і побачив, що до дерева бігли незвичайні істоти завбільшки з вівчарку, але будовою тіла схожі на гігантських мурах. Той, хто біг першим, впав зі стрілою у голові, але за ним бігли інші. – На дерево! – підказала мені Понамка. Я стрибнув, підтягнувся на гілках. Встиг, поки мурахи на наблизилися. – Мішок! – закричала Понамка. – Я побачив, як мурахи розривають мішок своїми іклами. Якщо вони заберуть трофеї, нам доведеться знову іти за чудовиськами! Понамка вбила ще одного стрілою, а я стрибнув вниз і увігнав в одне з чудовиськ свій кинджал. Інші кинулися на мене, кусали, їх щелепи виривали з мене шматки м’яса, коли поруч впала Понамка і почала сікти нападників шаблею. Вони трохи відступили, вишикувалися навколо нас, ми притиснулися до дерева спинами.

– Понамко, лізь на дерево! Вони вб’ють нас внизу! – кричав я. Вирішив загинути, щоб врятувати її, бо вона врятувала мене, коли я вийшов на волю.

– Це ще подивимося, хто кого вб’є! – радісно закричала Понамка, розпалена битвою. Вона бачила те саме, що і я: півтора десятка роздратованих істот, що лупали на нас очима і ось-ось мали кинутися. У нас не було шансів врятуватися, Понамка це розуміла, просто вона любила битву і звикла не здаватися до останнього.

– На смерть! – з цими вигуками на галявину несподівано вибігло троє джур, що поверталися на пагорб зі здобиччю. Вони покидали мішки зі своїми трофеями і кинулися на істот. Ті, почувши крики, розвернулися.

– Н-н-а! – заверещала Понамка і вбила першого. Кілька гігантських мурах кинулися на неї, вона відбивалася, я допомагав, тим часом джури вже били списами, і ось ті мурахи, що залишилися, кинулися тікати врізнобіч. Джури вбили ще кількох. Потім Понамка з джурами відтинали їм голови. У мій мішок Понамка поклала чотири голови мурах, хоча вбила більше. Та не стала сперечатися. Бачив, як джури з захопленням дивилися на Понамку, всю у крові, збуджену після битви. Мене вони не помічали, я для них був наче дерево чи кущ.

Разом ми пішли на пагорб. Там вже чекало двоє джур. Вони поклали свої мішки на землю і сиділи поруч. Ми теж сіли. Понамка з джурами, а я осторонь. До мене підійшли слуги, допомогли перев’язати рани від удару чудовиська, від стріли одноногів і від укусів гігантських мурах. А ще безліч синців та забоїв. Я отримав від кожного з чудовиськ. Тіло боліло, але я вмів терпіти біль. Страх, так, страх підкорював мене, а ось біль я навчився терпіти ще у колонії, де мене регулярно били, бо не вірили, що в мене дійсно немає ані заощаджень, ані квартири, ані багатих родичів, які згодні були заплатити за мій спокій.

Від болю легко втекти. Я почав роздивлятися, що робиться на пагорбі. Паничі сиділи окремо, лускали гарбузове насіння і тихо розмовляли. Джури сиділи біля мішків з трофеями трохи нижче, слуги вже зібралися на самому схилі. Всі тримали зброю при собі і оглядалися. Ось з лісу вийшов ще один джура. Потім ще один. Невдовзі Зубатий махнув рукою, і двоє голомозих потужно засурмили. Почекали ще трохи, аж нарешті з’явився один джура. Він помітно хитався, ледь ішов, але тягнув мішок зі здобиччю. Його почекали, потім всі поїхали до башти. Я подумав, що разом з нами до лісу пішло десять джур. Повернулося сім. То троє загинуло? І їх навіть не шукали. Тут були жорстокі порядки.

Я теліпався на своєму коні, більше схожому на віслюка, ледь з нього не падав, із заздрістю дивлячись, як впевнено інші слуги тримаються у сідлі. Коли під’їздили до фортеці, звідти запахло смаженим м’ясом. За частоколом я побачив, що на величезному рожні смажать цілого кабана. У фортеці був встановлений великий стіл, на якому стояв срібний посуд. Паничі на чолі з Набокою і Зубатим вишикувалися і чекали.

– Сей! – вказав Зубатий на пораненого джуру. Той ледь тримався на ногах, не міг вже нести мішок, то тягнув його. Важко нахилився, дістав голову гігантської мурахи.

– Мураха! – почув я шепіт слуг.

Джура поліз у мішок, довго порсався, нарешті двома руками витягнув голову ведмедя.

– О, ведмеслуг! – закивали слуги.

– Добре сіє! – кивнув Зубатий. – Лікуйте язви його!

Джуру підхопили слуги і віднесли у сторонку, почали з ними поратися. Зубатий покликав наступного джуру. Потім ще і ще. У джур здебільшого були голови гігантських мурах та волохатих лучників, одноногів. У одного ще була голова величезного змія, а у іншого якоїсь дивної істоти, схожої на людину, але з козячими рогами. Слуги казали, що то людокіз, чудовисько дрібне, але завзяте, що може на роги підняти.

– Яви, що поткала, – сказав Зубатий Понамці. Вона принесла мішок, найбільший серед усіх джур. Вивернула його на землю. Головам одноногів та мурах ніхто не здивувався, а ось шип невидимого чудовиська викликав зойк захоплення у натовпі слуг. Та видно, що й паничі були здивовані. Ярош кинувся до шипа, підняв його, уважно оглядів.

– Не могла си вабоїти невидимця! – крикнув Ярош і гнівно подивився на Понамку.

– Чи невидимець сам віддав їй гостряка? – посміхнувся Зубатий і узяв трофей. Потім передав іншим паничам. Вони теж роздивлялися, у захопленні кивали.

– Я іматиму джуру сього, – несподівано сказав Набока. – Коли сам вперше вийшов валчити чудовиськ, то теж споткав невидимця. Знак се, браття, подобно Господь наш Ісус Кривавий розказує нам, жеби не змилилися ми.

– Твоя воля, – кивнув Зубатий. Ярош роздратовано подивився, але нічого не сказав. – На сакру! – наказав Зубатий.

Джури та Понамка вишикувалися перед дерев’яним стільцем.

– У славу Ісуса Кривавого! Господь-гетьман наш, іже єси на Січі Небесній! Та святиться імя твоє, да здариться царствіє твоє, да буде воля твоя, яко на небесі і на землі, по всіх краях! Сміливість серцям нашим даждь нам днесь! І не оставі нам милість нашу, яко же і ми не попускаємо ворогам нашим! І не введи нас у страх, ізбаві нас от боягузництва! Амінь! – закричав Зубатий. Це був «Отче наш», але якийсь перероблений «Отче наш». Та всі його слухняно повторювали. Потім слуги почали бити у барабани і сурмити у сурми. Запалили смолоскипи. Пораненого джуру всадили на стілець, і один з паничів поголив йому голову гострим ножем. Залишив лише оселедець. Коли закінчив, то надрізав великий палець собі і джурі. Притиснулися пальцями. – Тепер ти кров’ю узятий з панством нашим лицарським, з Січчю Святою! – урочисто промовив Зубатий.

І дав колишньому джурі ім’я, яке тепер носитиме він, ставши паничем. Також вручав Зубатий велику шаблю і обладунки. Останньою голили Понамку. Можливо, їй і не хотілося позбавлятися свого волосся, але виду не подала. Її голив старий Набока, потім надрізав пальці, Понамка навіть не сіпнулася, терпляча була до болю. Помінялися кров’ю, Зубатий привітав Понамку у братстві, нарік її Набокою і вручив зброю. А потім наказав святкувати. Паничі всілися за стіл. Їм подавали паляниці з колесо воза розміром та печену свинину величезними шматками.

Я хотів піти прислужувати за столом моїй панні Понамці, але слуги мене зупинили. Відвели у бік, щоб поголити голову.

– Може, не треба? – спитав я, бо на черепі в мене були страшні шрами, ще з часів колонії.

– Треба. З волоссям розкудланим ходить тільки бидло, а ти тепер слуга єси!

Швидко поголили і всадили за свій стіл, що стояв осторонь від столу паничів і від столу джур. Слуги їли гречану кашу і смажену курку. Запивали брагою. Я потроху їв, майже не пив. Зараз би міцного чаю, але про нього тут могли і не знати.

– А яко звитяжили невидимця ви? – спитав один з слуг, і всі подивилися на мене, бо всім було цікаво.

– То моя панна Понамка, – сказав я.

– Вона тепер єси пан Набока, іменуй її так. Яко ви валчили невидимця?

– Моя панна відчула його. Вона вміє відчувати небезпеку. Вона поранила чудовисько, кров почала текти з рани і робити його видимим. Тоді моя панна вбила його.

– Вона звитяжна?

– Вона дуже смілива!

– Де шаблі навчилася, іж тако валчить барзо?

– Вона з дитинства зброю з рук не випускала.

Я відповідав коротко і, мабуть, не дуже цікаво, то питання до мене швидко закінчилися, слуги далі їли та пили, але поводилися тихо, не дозволяли собі галасувати. Побачив, що Понамка вражала паничів своїм апетитом, коли з’їдала черговий шмендель м’яса завбільшки з дві долоні. І просила ще. Ярош підливав їй до чарки. Мабуть, самогону, думав підпоїти, але він не знав, скільки могла випити Понамка.

Потім паничі почали співати. Дивні пісні, яких я ніколи не чув. Про полювання Ісуса Кривавого, який мчить на небесному коні і стинає голови чортам та іншим своїм ворогам. Паничі, коли співали приспів, то підвелися і почали бити ребром долоні себе по чолу. Спочатку долонь вертикально, посередині обличчя, через ніс, а потім горизонтально, на рівні брів. Наче хрести вибивали у себе на обличчі. Всі як один, і Понамка повторювала за ними. Потім ще співали про панича, славного козака, який бився з сімома чудовиськами і всіх переміг. А ще пісню про рабів у одностроях, які хотіли знищити Січ, але відступили перед затятістю паничів і силою Ісуса Кривавого.

Бражка мене вже почала розбирати, і далі я погано пам’ятав. Ледь не заснув, коли Зубатий сказав паничам розходитися спати.

– Завтра, браття, поїдемо на кордон, коби старого Набоку у виїзд проводжати! Мусимо бути не з похмілля, з поваги до брата нашого.

Після цього паничі пішли до башти, де ночували на другому поверсі. Слуги все швидко прибрали, виставили охорону і теж пішли спати. Мені сказали, щоб готувався чатувати під ранок. Відвели на сінник, де я швиденько заснув. Дякувати Богові, вночі зовсім нічого не наснилося, то не довелося переживати страшні пригоди минулого дня.

Розділ 5

На Січі

Мене розбудили, коли ще не почало світати. Один зі слуг відвів мене на невеличку башту, що стирчала над частоколом. Дав мені кинджал.

– Спати не можна. Хто на варті засне, той страчений буде. Коли узреш щось, то криком сповіщай. Хто крикне дарма, той страчений буде. Зброю бережи. Хто зброю ронить, той страчений буде. Як приступить хто, то спитай приказок. Сього дня він «Слава Набоці!», на честь панича славного, що виїхати збирається. Хто приказок забуде чи переплутає, той страчений буде.

Слуга пішов, а я тільки головою покрутив, як тут легко зі стратами. Потер руки. Надворі було прохолодно, а я в одній сорочці, що дали слуги, бо моя була драна і в плямах крові. Торкнувся до ран. Наче загоювалися. На мені завжди добре загоювалося. Згадав, як нас побили у колонії. Всю камеру, просто так, охорона святкувала чийсь день народження, надудлилися і забажали розваг. А чим погана розвага – побити зеків? Вигнали нас до свиноферми і почали втоптувати у гній. Там і залишили, у багні та калюжах крові. Тоді у більшості в рани потрапила інфекція, тіла гнили та смерділи. А на мені все зажило майже без наслідків.

Вдивлявся у темряву. Нічого не було видно. Особливо не визирався, щоб не наразитися на стрілу, чи що тут із темряви вилітає? Відчув якийсь рух позаду. Вихопив кинджал.

– Приказок! – спитав, хоч нікого не бачив.

– Слава Набоці, – з темряви вийшов джура. Ще з шапкою волосся, при невеличкій шаблі.

Несподівано вдарив мене у живіт. Я зігнувся зі стогоном.

– Як ся поводиш, смерде!

У колонії мене назавжди навчили швидко виконувати накази керівництва. Я через силу витягнувся.

– Пане джуро, нічого підозрілого не помічено! – я не знав, як тут треба доповідати, але подумав, що неволя вона усюди неволя.

Джура задоволено засопів.

– Оно краще.

Зник у темряві. Мабуть, пішов перевіряти інших. Я ж дивився у ніч. Волів би думати, як вибратися звідси, але я ж не знав, що буде вдень, то про що там думати. Доведеться трохи затриматися тут, обдивитися що і як, а потім Понамка щось вигадає. Щоб знову не думати, навіщо ми влізли у цю справу, почав робити вправи з диханням. Вони завжди заспокоювали. Залюбки б постояв на голові, але це могло бути як неналежне несіння служби. То просто дихав. Спати не хотілося, я ж звик прокидатися рано. Потроху башта і будівлі навколо неї наповнювалися життям. Спочатку забігали слуги, потім джури, нарешті вийшли й паничі. Понамка з поголеною головою і довгим білявим оселедцем виглядала дивно, але видно було, що вже добре пристосувалася до нового життя.

Мене змінили, якраз почався сніданок. Паничам подали білий хліб зі свининою, глечики з пивом та тертий хрін, слугам – кашу і залишки курятини. Всі швидко поїли, і слуги почали підводити паничам коней. Я підвів коня Понамці.

– Ну як ти? – спитала вона мене тихенько, бо ж паничі зі слугами не розмовляли, тільки наказували.

– Добре, дякую. Куди їдемо?

– Подивимося.

Паничі сіли на коней, слуги на мулів, це суміш віслюка та кобили, менша за коней. Загін виїхав у тому ж напрямку, що і вчора. Зупинилися на пагорбі. Паничі зійшли з коней, почали підходити до Набоки і обійматися з ним.

– Бувай, брате. Най тобі Ісус Кривавий поратовує! Най тебе коні смерті до Січі Небесної доправлять! Де поткають тя брати наші, – казали тихенько і зітхали. Сам Набока був серйозний, аж урочистий. Останньою обіймався з Понамкою.

– То це ти тепер, брате, за мене Січ преславну шаблею будеш боронити. Не зганьби ім’я моє, жеби у Січі Небесній не знав я, а тільки контентувався з подвигів твоїх, – строго сказав старий.

– Присягаюся, брате, – кивнула Понамка.

Обійняв її Набока, сів на коня, махнув паничам і поїхав у бік лісу з однією лише шаблею.

– Куди це він? – спитав у слуг. Ті пояснили, що коли панич постаріє чи захворіє, що вже не має надії на одужання, то вирушає у виїзд. До лісів з чудовиськам, де гине у битві, бо лише така смерть прийнятна для панича. – А що з Набокою, такий же міцний дядько? – здивувався я. Так, Набока був у віці, але виглядав цілком здоровим.

– На очі панич заматитивси. Одне око згола не виділо, і друге здрайцити стало. То вирішив виїхати, поки зовсім не осліп, бо ж панич мусить смерті в очі подивитися, аби душу свою упокоїти.

Один з паничів, посвячених учора разом з Понамкою, озирнувся, і слуги перелякано замовкли. У тиші дивилися, як їхав собі Набока до лісу. Не поспішав, але й час не тягнув. Ось заїхав у перші кущі і зник за ними. Ще чекали. Десь з півгодини. Коли почувся крик страшний, а за ним рик чудовиська. Зубатий махнув рукою, і зірвалися з місця паничі, що вже давно сиділи верхи. За ними і слуги. Калатало мене на тому мулі, ледь не впав з нього. Але до лісу доїхав. Перед ним коней залишили, вишикувалися ланцюгом і пішли лісом. Паничі шаблі дістали, слуги кинджали. Може б, і довго шукали, коли почули стогін. Побігли. Побачили на галявині спочатку вбитого коня Набоки, потім чудовисько страшне, схоже водночас і на черепаху, і на рака, і на жука, величезне, з великий віз розміром. Борсалося на землі, бо лапи відсічені поруч валялися. А онде і сам Набока, у крові весь. Страшний удар чудовиська навіть сталеві обладунки пробив, розпоров живіт. Щось хрипів Набока, плювався кров’ю. Підійшов до нього Зубатий, заніс шаблю.

– Нехай у Січі Небесній, у Батька нашого, отамана Ісуса Кривавого, буде тобі битность преславна, брате Набоко! – сказав і увігнав шаблю в горлянку. Набока у цей час дивився, очей не відводив і аж посміхнувся перед смертю.

Схилилися паничі перед тілом його, а слуги всі стали на коліна. Постояли в тиші. Потім Зубатий зняв з шиї Набоки щось, передав Понамці.

– Ти нині Набока єси, ти і носи, – сказав Зубатий. – Ронд зняти і риштунок, віддати господарю новому!

Передав він Понамці хрестик на мотузці, який вона слухняно одягла. Паничі зняли зі старого Набоки обладунки, забрали шаблю, повантажили на ноші і понесли з лісу. Застукотіли сокири, які дехто зі слуг узяв. Рубали сухі дерева. Біля лісу наклали цілий курган з дров, зверху тіло Набоки поклали, сідло та вуздечку з коня його вірного.

– Брате Набоко, нехай вандрування твоє на Січ Небесну буде легким, нехай чекає тебе небесне товариство козацьке! – сказав Зубатий і підпалив дрова смолоскипом, який йому подав слуга.

Вогонь швидко пострибав сухими гілками. Паничи стояли, нахиливши голову, слуги – на колінах. Величезне багаття загорілося і з’їло старого козака без залишку. Коли догоріло все, то розкидали попіл, сіли на коней і поїхали назад до башти.

Там вже чекав обід. Паничів – свій, джур – свій, а слуг – свій. Їли у мовчанці, ніхто і слова не сказав, не всміхнувся. Так розумів, що шанували пам’ять Набоки. Я підносив Понамці шматки свинини, які вона щедро мастила тертим хріном і їла з такою жадібністю, що інші паничі тільки головами крутили.

– Ти, Набоко, зобаєш так само барзо, яко валчиш! – сказав уже після обіду Зубатий. Потім він подякував Ісусу Кривавому за м’ясо і до м’яса.

Я крутився біля Понамки, хотів спитати, що далі робити будемо, але не наважився, бо інші паничі поруч були. Сиділи, копирсалися у зубах. Зубатий пішов в башту, невдовзі повернувся і сказав Понамці:

– Брате Набоко, бери слугу свого та вандруй до куреня Мухи. Брат Непийпиво, писар січовий, обачити тебе бажає. З тобою поїде брат Дубогриз, що паничем наворочується до рідного куреня. Зараз же їдьте.

Кивнув Дубогриз, він убив мураху і ведмеслуга, коли на чудовиськ полювали, кивнула і Понамка.

– Чого всує стоїш, велце готуйся! – штовхнули мене.

Побіг я готувати коня Понамці, потім прив’язував до свого мула їжу та речі старого Набоки, які тепер належали Понамці. Зовсім небагато речей. Жупан, кожух, накидка від дощу, пара чобіт, люлька та невеличка замкнена скринька. Все поклав у мішки, міцно прив’язав і став чекати. Невдовзі вирушили. Понамка з Дубогризом їхали попереду, як то паничам і личить, а я позаду з молодим слугою Дубогриза, Федькою. Я вже помітив, що всіх слуг, незалежно від віку, звали ось так, то Федькою, то Ваською, то Сашкою. Мене назвали Краською, коли голову голили.

– Далеко їхати? – спитав супутника.

– День цілий, – тихо відповів Федька.

– А той курінь Мухи великий?

– Яко і інші.

– А хто такий Непийпиво?

– Писар січовий.

– А як він міг дізнатися про панну мою, що побачити її схотів?

– Паничі все вєдають, – Федька закивав.

Від башти ми довго їхали полем, точніше степом, бо видно було, що ніколи він не орався. Цілик. Потім почали траплятися невеличкі гайочки. Їхати мовчки було нудно, та й цікаво мені було, що тут і як.

– В тебе родина є? – спитав у Федьки.

– Себто? – не зрозумів він.

– Ну, дружина в тебе є?

– Хто се?

– Ну, жінка, з якою ти живеш.

– А з ким розкажуть, з тою і жию.

– А батьки в тебе є? – далі я цікавився.

– Хто?

– Батьки.

– Се як? – спитав він, а я подивився, чи не знущається. Та наче ні.

– Ну от хто тебе народив?

– Та слуга якась.

– Ти не знаєш яка?

– Не знаю. Коли слуга народить, то немовля при ній на два роки лишають. А потім забирають до іншого куреня. Там він зростає, а гдє вже до служби годний, тоді в інший курінь його ставлять. Ти довго паничу своєму прислужаєш?

– Та вже чотири роки, – сказав я, бо приблизно стільки працював у детективній агенції «Хаос».

– А до пана Набоки кому голдував?

– Та нікому.

– Курінним слугою був?

– Це як? – не зрозумів я.

– Ми з тобою єси слуги паничеві. А є ще курінні слуги, які всьому куреню одразу прислужаються.

– А, ну десь так. А хто ще є у курені? Ось паничі, слуги, джури.

– Ще є бидло, раби підвальні та раби земляні.

– Як це?

– Побачиш.

– Добре. А багато тут куренів, у Січі?

– Багацько.

– Скільки?

– Та хтозна, – Федька цей мало що знав. Тупуватий, чи що?

– Ну от пальців двох рук вистачить? – спитав у нього. Він почав загинати пальці, рахував подумки, пальці на обох руках швидко закінчилися.

– Не вистачить.

– Тобто більше десяти?

– Я рахувати нігди добре не вмів, – чесно сказав Федька. – Паничі бидло рахують, а нам теє без надобності, нам прислужатися треба.

– Зрозуміло. А ти кому до Дубогриза служив?

– Паничу Білану.

– І чого перестав?

– Бо ж розсакрили його.

– Як це? – здивувався я.

– Був панич, а став бидлом.

– І хто таке зробити міг?

– Суд Січовий.

– І за що?

– Так сказали, що підкоривси він золоту чужинському, угряз у речах рабських, через які збродню готував супроч панства січового, жеби віддати Січ на жакування та вабойство чужинцям нечестивим.

– Це кому?

– Іже сюди прилітали.

– Прилітали?

– На птахах залізних, що гиркають, наче грім. Білан їх усрітав на Заставі, гендлював і у збродню впав, супроч панства січового звйонск замислив.

– Де це, Застава?

– На ріці.

– І чим гендлював Білан?

– Бидлом. Чужинці охоче рабів купували, дивилися, жеби молодий був та здоровий.

– А для чого їм раби?

– Не відаю те. Може, до роботи ставили, бидло ж.

Аж цікаво мені стало, що то за чужинці до Білана прилітали і для чого їм раби.

– Ті чужинці, вони люди були чи чудовиська якісь? – спитав у Федька про всяк випадок, бо ж краї дивні.

– Люди. Тільки увібрані інакше, у таких шатах, яких на Січі немає.

– А чим вони розплачувалися?

– Скрині дерев’яні та залізні везли.

– А що у скринях було?

– Про теє слузі вєдати не треба.

– І чому вирішили судити Білана?

– Деякі паничі шемрати почали, що одна біда від чужинців тих. Зібрано було Суд Січовий і феровано птах залізних не пускати, а яко прилетять, то зліцели джурам списи кидати, землю перекопати, де сідали вони, жеби летіли геть з Січі. А Білан з тим не зезволився, панство не послухав, вспиратися чужинцям не став, птахи залізні далі таємно літали. Тільки ж на Січі не сховатиси. Довідалося панство, і викликаний був Білан на Суд Січовий. Тама гомоніли довго. Казали йому паничі, що про Січ не дбає, що отруїти її замислив чужинською бридотою, бо зробили його чужинці грошовим за датки щедрі. А Білана злість узяла, вспиратися почав, вимірався, що аби торгувала Січ і не стереглася чужинців, мала б з того зиск та користь. До панства благородного удався, жеби дозволили птахів залізних попускати.

– І що?

– Панич Непийпиво супроти чужинців був. Казав, що не корист від них на Січ іде, а отрута диявольська. Просив Непийпиво правди дідівської триматися міцно, а балвохвала чужинського стерегтися, не дати себе наустити. Велику повагу на Січі має Непийпиво, то за ним курені пішли, а не за Біланом. Тим ненависть та мерзость овладіла, то позвавши він Непийпиво на суд шабельний, жеби Ісус Кривавий вказав, хто тут єси правий, а хто облудний. Довго валчили паничі, панцери свої пробиваху, окровилися геть, аж коли Непийпиво Білану шаблю вибив, одрубавши з правицею. Завопіяв Білан, смерті панської вимогти схотів, жеби від шаблі гострої. Та Непийпиво казавши, що не імати Білану смерті панської, а імати йому ганьбу бидловську. І розпаничили Білана.

– Це як?

– Оселедець йому зголили та вуса, бо їх тільки панич носити може. Потаврували чоло біланівське.

– Як це, потаврували?

– Залізом розпеченим. Кожен курінь січовий тавро своє має, яким бидло позначає. Так ото Білану теє тавро поставили, наче рабу. Його ж куреня тавро. Криком він кричав, про смерть перевазів, жеби не бачити сорому цього. А йому ще голову стяли і собакам кинули, жеби ніяк вже не утрапив до Січі Небесної, бо туди без голови не пускають. А тіло його не спалили, як те у паничів заведено, а закопали у землю, жеби червії його імали, наче раба. Ото так і став я без пана.

– А тебе не чіпали?

– Хіба то погано служив я? – здивувався Федька.

– І що з тобою далі сталося?

– Слуга я був добрий і жеби знайшов собі нового панича, то поїхавши на башти прикордонні, де джур опаничують. Тепер осьо при паничі Дубогризі я.

– А чого паничі спокійні такі? За зброю не тримаються? – спитав я, бо бачив, що і Понамка, і Дубогриз наче на прогулянці їхали, балакали і навкруги не дивилися.

– Січ тут, мирно.

– А чудовиська?

– Тварям сюди тору немає, башти їх претять на кордоні.

– То башт не одна?

– Багато башт.

– Тобто далі чудовиськ не буде? – зітхнув я з полегшенням.

– Ні, немає їх на Січі достославній.

Від цих слів зробилося мені добре, бо не хотів я зустрічатися ще раз із тими тварями. Їхали далі по неширокій дорозі, вибитій у степу. На дорозі були помітні сліди кінських копит і колія, то вози тут теж їздили. Ми заїхали у невеликий гай при дорозі, а коли виїхали, то побачили по обидва боки поля. Одне пшеничне, а інше картопляне. На картопляному працювали якісь люди: невеликі, брудні, худі, схожі на бомжів. Коли побачили нас, то одразу впали на коліна і схилили голови. Бачив, що Понамка їх з подивом роздивлялася, а Дубогриз і уваги не звернув.

– Хто це? – спитав я тихенько.

– Се бидло, раби земляні куреня Горба.

– А чому вони такі малі та худі? – здивувався я, бо раби були дрібні та брудні, наче пігмеї якісь.

– Завше раби такі, яким їм ще бути? – щиро здивувався Федька.

Люди у полі стояли на колінах і не рухалися. Придивлявся до них. Були вони схожі на сільських п’яниць, якісь аж почорнілі. Не розбереш, де чоловік, а де жінка. Он наче і молоді є, а все одно якісь побиті життям. І тавра на лобі. Щоб їх видно було, у всіх волосся було підв’язане мотузками. Одягнені раби були так само жалюгідно: у брудному дранті, наче жебраки з історичних книжок. Ми проїхали повз них, я озирнувся і побачив, що так на колінах і стоять, голови схиливши.

– І довго вони так стоятимуть?

– Аж поки паничів бачитимуть.

– А оцей курінь Горба, він сильний? Взагалі, хто з куренів найбільший?

– Всі курені однакові, немає такого на Січі, аби курінь кращий, чи гірший був.

Коли почувся стукіт копит, я побачив, що з лісочка неподалік до нас мчали вершники. Вже здалеку помітив, що попереду один панич мчав і кілька слуг за ним. Подивився я на Федьку, той спокійний був, за кинджал не хапався. То і я намагався не нервувати. Наші паничі зупинилися, чекали. Ось загін вискочив на дорогу, панич, теж молодий хлопець, ще з коротким оселедцем, мабуть, не більше рік чи два, як посвячений, під’їхав до наших паничів. З подивом роздивлявся Понамку. Забалакали паничі між собою.

– А по землі іншого куреня можна їздити? – спитав я тихенько.

– Паничам всією Січчю вандрувати можна.

– А слугам?

– Слугам тільки коли при паничі. Дуже рідко буває, що не при паничі, але за наказом панича і цидулка про теє мається.

– Цидулка?

– Ага, паничем написана, курінною печаткою стулена. Інакше стратять.

– А рабам?

– Бидлу – ні! Раби підвальні у підвалах сидять, їм за стіни куреня зась виходити. А рабам земляним тільки у поле свого куреня можна, за розказом панича альбо слуги. Аж ізочиш ти раба на землях іншого куреня, то вабойствуй і не вонпи.

– А як зрозуміти, якого куреня раб?

– Тавро в них на лобі мається. По тавру тому видно, якого куреня бидло. Коли ото іспоткаєш раба з куреня Мухи на землі куреня Горба, то можна його вабоїти і тільки похлюблять тебе. Бо не можна рабам межі куренями швендяти. Мусять плужити, де розказано їм.

Чужий панич з нашими поговорив і поїхав зі своїми слугами далі. Коли проїздив поруч з нами, ми з Федькою схилилися низько, шанували, так само, як і його слуги наших паничів. Поїхали далі. Лісочків нам траплялося небагато, а здебільшого поля, на яких працювали невеликі купки рабів. І дійсно, у всіх на лобах тавра стояли. Дуже здивувався я, коли побачив, що реманент у рабів дерев’яний або кам’яний, чи з кістки.

– А чого ото камінням сапають, а не залізним інструментом?

– Та хто ж жалізо бидлу вбогому дасть? – здивувався Федька.

– А чому онде вдесятьох упряглися і віз тягнуть? Хіба коней немає?

– Коні то для паничів, бидлу до коня і торкнутися заказанє!

Тільки головою я крутив, дивлячись на такі порядки. Рабів нам зустрічалося багацько, всі старанно працювали, жодного не бачив, щоб відпочивав. Інколи за ними слуги на мулах дивилися, щедро лупили батогами. Бувало, що і паничі зі слугами були, коли бачили нас, то неодмінно під’їздили привітатися, звісно, тільки з паничами. Кілька разів нам зустрічалися багаття, на яких висіли великі чавуни, а біля них поралося по кілька рабів, до рота яких прив’язані були дерев’яні чурбаки. Від чавунків пахло вареною картоплею і дертю. Таке в селі варять свиням. Але свиней серед полів не було видно.

– Для чого чурбаки у роті? – спитав я.

– Жеби вариво не їли.

– А що то варять? – спитав я Федьку.

– Рабське вариво. Ріпу з дертю.

– Це для рабів?

– Більше нікому ріпу зобати не можна, бо рабська потрава рабом робить.

– Я дивлюся, тут кожен своє їсть?