Текст книги "Князь Кий"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
НІЧ НАД РОССЮ
Ніч застала їх у дорозі. Якось раптово зчах і зів'яв рум'яний красень вечір, швидко густішали сутінки, що невдовзі переросли в темряву, на небі висіялися дрібненькі миготливі зірки, а з широкої долини Росі на круті горби потягло туманом і сирою прохолодою.
Кий придержав коня.
– Де заночуємо, отче? Завернемо до якої-небудь весі і попросимося на нічліг чи розкладемо багаття та й передрімаємо тут до ранку?
– Тут переночуємо! У степу! – загукали Щек і Хорив, яким не хотілося цілу ніч душитися в чужій, переповненій дітьми й дорослими хижі.
Тур не перечив.
– Гаразд, переночуємо тут… Паші для коней довкола вдосталь, сухого хмизу для багаття теж. Простелимо кожушини та й задрімаємо…
Місце для ночівлі вибрали на узвишші, щоб вітром здувало мошву та комарів. Тур стриножив коней і пустив пастися, Щек і Хорив принесли з лісу по оберемку сухого гілля, а Кий викресав вогню, роздмухав трут і розвів багаття.
Малинові язички полум'я весело зазміїлися по хмизові – і вгору з тріском шугнули золотисті іскри. Від того морок ночі став ще густіший.
Розкинувши з підвітряного боку старі кожушини, подорожні лягли покотом.
Кий заклав руки під голову і дивився в небо. Йому не спалося. Події останніх днів тривожили душу.
Мав двадцять і одне літо, а йому здавалося, що живе споконвіку на цій безмежній, широкій землі, – таке довге було життя, наповнене думами й спогляданням великого таємничого світу, працею біля рала в полі, в лісі, коли рубав на паливо дрова, чи на ловах, висліджуючи дичину. А ще не раз доводилося разом зі всіма відбивати наїзди акацирів, котрі, прорвавшись крізь заслони уличів, налітали на полянські весі, щоб захопити табун коней, череду овець чи полонених. Чомусь у бою вважав, що він безсмертний, бо не вірилося, що і в нього, як в інших, котрі падали поруч, може влучити акацирська стріла. І ніколи не думав, що буде завтра, бо знав – завтра буде так само, як і вчора. А тепер щось змінилося. Страшне слово «гунни», вимовлене князем Добромиром, наповнилося раптово цілком відчутним змістом – хмарою вершників, що, горбатячись на своїх невеликих, але витривалих конях, можуть налетіти на Рось так само, як налетіли вони на поселення уличів, повбивати чоловіків, жінок, дітей, старих, убити його… Про гуннів серед полян здавна ходили страшні перекази. Гуннами лякали дітей, їх порівнювали з нечистою силою – відьмаками, водяниками, чортами, що тільки те й роблять, що чинять зло. Старі люди зазнали від них немало лиха. Невже тепер доведеться зазнати й молодим?
Тривожився він і тому, що бачив, яким старим, хворим, немічним і безпорадним став князь Божедар. Хіба може він повести полян супроти ворогів, якщо вони з'являться в степу? Чи, може, настановить старшим над дружиною когось із синів? Але кого?
Добре було раніш. Старі розповідають, що колись князя обирали на вічі не на все життя, а тільки на воєнний похід. Вибирали найдужчого, найрозумнішого, найсміливішого… А кінчався похід – і знову жили всі, як хто хотів… А тепер – на все життя. Та й сини князівські мостяться на батькове місце… Чи ж достойні вони?
Що буде з полянами? Чи зуміють відбити гуннів, якщо ті одного дня нападуть на їхні весі й угіддя?
Думки набігали одна на одну, як хмари в осінній день, і відганяли сон. Потріскував хмиз у вогні, хрупали соковиту траву коні і заливалися на всі лади невидимі в темряві цвіркуни – сюррсюррсюррсюрр!
Прямо над головою раптом зірвалася зоря, залишивши після себе вогнистий слід. Кий здригнувся.
– Отче, спиш?
– Ні, – відповів Тур.
– Бачив – зоря впала…
– Чиєсь життя згасло.
– А де моя зоря, отче?
Щек і Хорив теж не спали – попідводили голови, почали прислухатися.
– Того ніхто не відає, сину, – Тур замислився. А згодом додав: – Але вона десь там є! І моли Сварога, щоб міцно тримав її на небі… Тобі ще треба довго жити – молодий…
– А здається, живу хтозна-скільки… Чи то з твоїх розповідей, чи з дитячих снів добре пам'ятаю, чого ніколи не міг бачити – гуннів, Атіллу, готів, короля Божа…
Тур підвівся на руку, усміхнувся.
– Ти не можеш пам'ятати Аттілу… Тебе ще й на світі не було, як боги покарали його лютою смертю, не гідною воя, за гріхи його і за гріхи його племені… А тим більше не можеш пам'ятати готів і короля Божа… Тільки твій прапрадід, кажуть, знав його…
– А це правда, що князь Добромир – правнук короля Божа, отче?
– Кажуть, правда… по матері, що була з племені венетів…
Тур замовк і надовго замислився. Щек і Хорив непорушно лежали на теплих м'яких овчинах, теж про щось думаючи, а Кий сидів побіля них, поставивши лікті на коліна, а долонями підперши щоки, і вслухався у неясні шерехи, якими повнилася нічна темрява, і йому вчувався глухий гул тисяч кінських копит, брязкіт мечів і різкий посвист стріл, крики гуннських, готських і венетських воїв, стогін поранених… Він зітхнув.
– Жалко князя Божа, отче… Кого ж венети обрали собі королем після його смерті?
– А нікого… Ті венетські роди й племена, що сиділи по цей бік Дніпра, по Бугу та Дністру, гунни підкорили і змусили платити данину збіжжям та хутром, а ті, що сиділи в лісах по Прип'яті, причаїлися й мовчали, мовби їх і на світі не було… Мабуть, гунни про них і не знали або ж просто не хотіли чіпати, бо хліб там на супісках та болотах родить нікудишній…
– Хитрі гунни – орати не хотіли, а до хліба, бач, звикли швидко!
– Орати вони так і не навчилися… Для гуннів не було нічого ліпшого, як життя на коні та в кибитці. Жінки й діти в халабуді на колесах, а він – верхи! Верхи їде, верхи їсть, верхи п'є і навіть часом спить, вчепившись за луку сідла… На конях гунни полюють, наздоганяючи дичину в степу, а під час війни гуннській кінноті ніхто не може протистояти: вишикувавшись клином, вона, мов гостра сокира, розтинає ворога навпіл, трощить і розсіює його. А якщо, бува, перемогти не в силі, то повертає назад і, не вважаючи це за ганьбу для себе, без втрат тікає щодуху геть…
– Ну, для венетів данина хлібом не така вже й обтяжлива…
– Коли б же тільки хлібом… А то ще й худобою, і медом, і хутром, і полотном. Та найбільшою пагубою була данина людьми – набір отроків до гуннського війська.
– І ти ходив, отче?
– І я ходив… З князем Божедаром. Він тоді був молодий, дужий і сміливий.
Щек і Хорив аж схопилися.
– Отже, виходить, мати Чорного Вепра справжня гуннка?
– Не тільки гуннка, а дочка самого Аттіли… Аттіла хитрий був. Щоб міцніше прив'язати до себе союзних та підлеглих вождів, женив їх на своїх дочках. А що жінок у нього, по гуннському звичаю, було без ліку, то й дочок мав багато – всім князям і риксам вистачало…
– Так ось чому княжич Радогаст назвав Вепра гунном, – замислено промовив Щек. – І чому тягнеться той до Ернака…
– Ну, тягнеться він до Ернака не тому, що гунн, а тому, що хоче посісти місце отця свого, котрий ось-ось відправиться в дорогу до праотців, а Радогаст – на заваді, – сказав Кий. – Тож, гадаю, звістка про Ернака вселила в нього якусь надію…
– А чому ми мусимо обов'язково обрати князем полянським котрогось із Божедаровичів? – спитав Хорив. – Хіба мало достойних мужів серед інших племен і родів? Ну, хоча б наш отець Тур… Адже плем'я наше, русь, не останнє серед союзного племені полян, а може, й найсильніше!
Старійшина усміхнувся в сріблясту бороду.
– Ось тому, мабуть, старійшини і не погодяться обрати мене чи кого-небудь з русів, – побояться, щоб не посіли князівства назавжди… Та й старий я для цього… Тож маю вже подумувати про дальню дорогу… Окрім того, Божедарове плем'я родь, наш найближчий родич, теж не погодиться на зміну князя. А його підтримають задніпровські роди, бо покійна Радогастова мати звідти… Ее, все це не так просто!
– Про мене – хай буде князем і Радогаст. Здається, розумний і сміливий муж, – сказав Кий. – Страшно тільки, що між княжичами запалає розбрат, – і якраз напередодні війни з гуннами… Що тоді робити?
Тур нахмурив високе, зоране зморшками чоло.
– Гунни зараз не ті, що при Аттілі. Не та у них сила. Та все ж легковажити не слід. Адже уличів погромили? А чому?.. Та тому, що Ернак вирішив бити нас поодинці! Сьогодні – уличів, завтра – полян, а там – бужан, деревлян, і знову опиняться слов'янські роди під гуннською п'ятою!
– Де ж вихід, отче?
– Вихід один – об'єднатися… З сіверянами, з деревлянами…
– Як при Божові?
– Як при Божові… Тоді напевне погромимо гуннів.
– Але ж Божедар про це не обмовився жодним словом…
– Мусимо самі.
– Як? Старійшина задумався.
– Ви знаєте, що на краю полянської землі, в лісах, на річці Почайні, залишився жити з родом своїм мій брат Межамир. Коли наші племена звільнилися від гуннського ярма, майже всі наші роди, що втекли в ліси, повернулися на Рось, а він залишився… І, здається, там йому непогано… А живе він якраз у кутку, на стику земель трьох племен – деревлян, сіверян і полян, і йому добре відомо, що діється в сусідів… Тож поїдеш, Кию, до нього, – хай шле слів до князів деревлянського на Прип'ять та сіверянського – на Десну… Хай просить у них військової допомоги!
– А якщо гунни вдарять раніше, ніж прийде допомога?
– Гадати не будемо… Вдарять раніше – будемо самі оборонятися… А може, й поміч якраз вчасно надійде…
– Я згоден, отче, – сказав Кий. – Доберемося додому – відразу ж помчу до стрия Межамира.
– От і гаразд. А тепер, чада, спати!.. Гляньте на небо – вже Віз перевернувся колесами догори! А ми все гомонимо… І хай вам сняться нестрашні сни!
– Гунни та Аттіла, – усміхнувся Хорив.
– Цур їм і пек! – сплюнув Тур спересердя, натягуючи на себе кобеняк. – Ми зазнали від них лиха, а вас хай воно обмине!
АТТІЛА
Примучивши готів і венетів, гунни рушили на Дунай. Вони не поспішали. Зупинялися надовго там, де росла паша для їхніх коней, де водилася дичина для ловців і вдосталь було палива для незчисленних багать.
Підкорені племена аланів, готів, венетів, словенів, гепідів, даків постачали їм хліб та м'ясо, одяг та хутра. Гунни жерли, мов не в себе, пили кисле кобиляче молоко, розмножувалися, мов сарана, і сунули й сунули на Дністро, на Прут і на Дунай. Потім перевалили за гори Карпати й опинилися серед гарних, привільних степів, які їм дуже сподобалися, бо нагадували їм їхні рідні простори, але відзначалися багатством паші для коней і теплими, майже безсніжними зимами. По тому краю протікала ріка Тиса.
Там гунни зупинилися надовго.
Один за одним змінювалися їхні кагани – Баламбер, Ульдін, Аспар, Роїлас, Руа… Було їх, мабуть, більше. Та чия пам'ять у силі втримати їхні незвичні імена?..
Ішов час, кагани змінювалися, а звичаї племені залишалися такими ж, як і раніш. Гунни кохалися в конях, жили в кибитках, ласували спареною під сідлом кониною, заплітали в косички свого довгого цупкого чуба… Та найулюбленішим їхнім заняттям були війни і розбій. Нападали вони на всіх, хто жив поблизу, – на словенів, на швабів, на моравів, на гепідів, на даків. А найчастіше – на ромеїв, котрі звали себе греками і сиділи на південному березі Дунаю аж до теплого моря.
Налітали ордою, мов вихор, убивали людей, спалювали хижі, а скот, збіжжя і все майно забирали собі.
Багато племен, щоб урятуватися від загибелі, визнавали їхню зверхність, платили данину і посилали своїх воїв до їхнього війська.
Ромеї ж, народ могутній і гордий, не хотіли підкорятися чужинцям, або як вони казали, варварам. Тому будували фортеці понад Дунаєм, ставили там військо. А часто платили гуннам золотом, щоб не нападали.
Так тривало до того часу, поки каганом не став Аттіла.
У кагана Руа не було синів, і після його смерті гуннами почали правити два його племінники – Бледа й Аттіла сини Мундзука, молодшого брата Руа.
Бледа й Аттіла були рідними по батькові і чужими по матерях. Але не ворогували, як це часто буває, а з дитинства жили в злагоді й дружбі.
Мундзук, як і каган Руа, жив уже не як простий гунн – в кибитці, а в великій гарній хаті, такій, як у ромеїв, і мав він, окрім цих двох синіводнолітків, ще багато дітей. Це був цілий дитячий кагал, і хлопці верховодили в ньому.
Та одного разу Мундзук привів білявого, голубоокого хлопчину і сказав жонам:
– Це гот, син ромейського магістра кінноти Гауденція із Доростола на Дунаї, бо вестготи служать ромеям. З Гауденцієм ми уклали мир, а щоб ромейські федерати не напали на нас зненацька, взяли цього отрока заложником. Кілька літ жив він у князя союзних нам остготів Аларіха, а тепер, коли підріс, ми з Руа забрали його до себе, щоб не втік… Годуйте його, зодягайте, як власних дітей, а Бледа й Аттіла хай стережуть. Великі вже!
І пішов. Жони одна по одній зникли теж.
Двоє підлітківгуннів з цікавістю розглядали незнайомця, котрий був їхнім ровесником і, насупившись, зпід рудуватих брів зиркав на них.
– Ти справді гот? – спитав Аттіла – низенький, але міцний хлопчина з великою головою, широким вилицюватим обличчям і маленькими чорними очицями.
– Гот, – відповів той.
– Як же тебе звати?
– Аецій… А тебе?
– Я Етіл (гуннське ім'я Аттіли)… А це мій брат Бледа, – низенький показав рукою на такого ж чорнявого, але вищого хлопчину. – Де ти навчився погуннському говорити?
– А я вже п'ять років заложником у гуннів – тож мав час… Рикс Аларіх приставив до мене стару жінкугуннку, щоб я навчився повашому.
– А з лука стріляти вмієш?
– Умію.
– Але не так влучно, як ми з Бледою, сподіваюся… Ану, ходімо надвір – постріляємо! – він схопив тул зі стрілами і два луки.
Він був самовпевнений, і в його різкому голосі вчувалася звичка наказувати.
Отроки вийшли на подвір'я, кинули жереб – кому за ким стріляти. Випало – спочатку Бледі, потім Аттілі, а наприкінці – Аецію.
На старе товсте дерево повісили невеличкий обруч – ціль. Відміряли півсотні кроків.
Бледа надів на ліву руку шкіряну рукавичку, щоб туга тятива не обірвала шкіру, наклав стрілу на лук…
Він був тендітніший за брата і рухливіший. Від матері-аланки успадкував прямий ніс і гарні сумні очі, а ще – гарячковитість, нетерплячість.
Тільки дві його стріли влучили в ціль.
Аттіла стріляв неквапно і влучно: всі п'ять стріл лягли в круг. Він радісно засміявся і з викликом простягнув лука молодому готові, наперед смакуючи перемогу.
– Тепер – ти!
Аецій не поспішав. Рухи його були спокійні, неквапливі. Спочатку він розглядав стрілу – чи рівна, чи добре припасований наконечник, чи не обламалося оперення. Потім поволі натягував тятиву, довго цілився…
Одна за одною чотири стріли влучили в ціль. І з кожним пострілом все більше хмурилося темне обличчя Аттіли. Ще один постріл – і цей жовточубий гот зрівняється з ним!
Звичайно, ніхто не відав, які думки юрмилися в Аецієвій голові, які почуття бурхали в його серці. Чи бачив він блискавки в вузьких очах майбутнього владики гуннів? Чи відчував, яка гроза збирається над ним – попади він п'ятий раз?
Мабуть, бачив і відчував, бо був не по літах розумний і спостережливий. Тривале перебування в полоні, серед чужих людей, навчило його обачливості й хитрості. А хитрість і обачливість, як відомо, – зброя слабших, пригнічених, принижених…
Він довго цілився – і нарешті вистрілив.
П'ята стріла цьвохнула різко, мов батіг, і вп'ялася в стовбур дерева трохи вище над обручем.
Аттіла радісно, з полегшенням вигукнув:
– Не влучив!.. Моя зверху!.. Моя!.. – і додав поблажливо: – Але й ти чудово стріляєш!.. Не хотів би я з тобою зустрітися вічнавіч у, бою!
Після цього уподобав Аттіла Аеція і три чи чотири літа, поки гот перебував у гуннів, дружив з ним. Разом їздили вони на лови, разом навчалися гуннському військовому ремеслу, ходили зі старшими на словенів чи даків, коли ті бралися за зброю, щоб звільнитися від гуннської камчі.
Аецій був кмітливий отрок і швидко переймав усе гуннське: і звичаї, і мову, і військове ремесло. Особливо – військове ремесло.
Коли б то знав Аттіла майбутнє!.. Та не знав він, як і кожен смертний, майбутнього, і коли настав час Аецію повертатися додому, він щиро жалкував за своїм другомготом…
Минуло багато літ. Помер каган Руа, помер його брат Мундзук. І стали Бледа та Аттіла каганами. Ходили з військом у походи, збирали данину з сусідніх племен… Розросталася держава гуннів. Від далекого Дону простяглася вона до Дунаю, а понад ним – ще на багато денних переходів. Разом з тим розросталася, мов квасне тісто в діжі, і таємна ворожнеча між братами каганами. Нікому не хотілося ділити владу на двох, кожному хотілося правити самому… Колишня юнацька дружба висохла, випарувалася, мов роса на сонці, а серця їхні натомість наповнилися лютою ненавистю.
Та нелегко було їм зіпхнути один одного. Кожен мав військо, мав своїх ліпших мужів, котрі їх підтримували і оберігали, мав окремі улуси, де жили їхні племена.
Хто ж кого?
Хитрішим і спритнішим виявився Аттіла.
Задумав він заманити брата в пастку. Для цього послав до Бледи посланця: «Збирай, брате, військо – повоюємо ромейські міста в Іллирику, здобудемо собі слави, а воям – здобичі багатої!»
Погодився Бледа.
Переправилися вони через Дунай і обложили місто Сінгідун. Воювали його тиждень, воювали другий, а взяти не змогли…
Тоді закликав Аттіла Бледу до себе на раду, щоб домовитися, як їм узяти те кляте місто.
Приїхав Бледа зі своїми ліпшими мужами і зайшов до Аттіли в шатро. Довго вони там про щось говорили – надвір долітали їхні голоси, лунав приглушений сміх. І подумали вельможі Бледи і вельможі Аттіли, що між братами настав мир.
А тим часом Аттіла, вдаючи з себе гостинного господаря, пригощав Бледу найкращими ромейськими винами і смачними стравами. І коли той добре сп'янів, непомітно всипав йому в келих отрути. Випив Бледа – і тут же сконав.
Ніхто не підозрював ніякої біди.
Та раптом пролунав розпачливий крик, відкинувся важкий полог намету – і до стривожених ліпших мужів вибіг Аттіла. Б'ючи себе руками в груди, він закричав:
– О великий Тенгріхане! О гуннський народе! Закотився ясен місяць! Погасло золоте сонце! Помер великий каган Бледа – осиротив військо! Що я скажу, нещасний, його жонам і дітям? Як мені жити без мого улюбленого брата і друга, з яким я пройшов плічопліч усе життя, о великий Тенгріхане!
Приголомшені ліпші мужі закам'яніли. Люди кагана Бледи не знали, що думати. Щойно вони чули голос свого вождя – і раптом цей голос змовк, обірвався. Тільки троє з них, найсміливіших і найвідданіших, вихопили шаблі і з криком кинулися до Аттіли.
– Це зрада! Ти вбив його!
Але не ступили вони й кількох кроків, як охоронці Аттіли пронизали їх списами. Інші, бачачи, що Бледу нічим уже не піднімеш, а сила на боці живого кагана, не зрушили з місця.
Тоді Аттіла підійшов до них і возложив кожному на шию важкий золотий ланцюг, яким ромейські імператори нагороджували своїх ліпших мужів за воєнні перемоги й хоробрість. Потім сказав:
– Мого брата Бледу покликав до себе великий Тенгріхан! Він тепер щасливий… А ви живі й повинні думати про живе – про ваших жон і дітей, про ваші племена й табуни, про нові перемоги над чужинцями і про військову здобич!.. Відтепер у гуннів є один вождь – Аттіла, і він поведе вас у далекі краї, де багатств незміряне, а ніким не столочена паша для ваших коней росте по коліна! Там ви знайдете все – і золото, і одяг, і юних жон, і славу!
І гукнули залякані й задобрені вельможі Бледи:
– Десять тисяч літ великому каганові Аттілі!
Після того Аттіла повернувся до свого шатра і на руках виніс мертвого брата. Поклав на щит. І підняли його вельможі і понесли вздовж війська, гукаючи:
– О преславні гуннські воїни! Раптова смерть від надлишків вина вразила кагана Бледу! Погляньте – жодна краплина крові не пролилася з нього! Помер він сам… Десять тисяч літ великому каганові Аттілі, батькові всіх гуннів!
Аттіла ж ішов зразу за мертвим братом, а за ним – його ліпші мужі. І кожен гострим ножем надрізав собі щоки, бо погуннському звичаю за померлим каганом слід плакати не слізьми, а кров'ю.
І ніхто не підняв руки на вбивцю. Нікому не хотілося починати братовбивчу війну, хоча багато хто підозрював Аттілу у вбивстві.
Та хто те бачив?
Знявши облогу Сінгідуна, гунни поховали Бледу в чистому полі, а Аттілу проголосили верховним каганом, якому стали підкорятися всі роди й союзні племена.
І з того часу Аттіла сам володів величезною державою. Не один кривавий похід зробив він на всі кінці світу, не одно плем'я зігнав з насидженого місця, не одну тисячу люду посік, розіп'яв, спалив і замучив. Чорна слава йшла попереду його бойового коня!
Та, видно, волала про помсту кров безвинно убитих ним людей і кров брата Бледи, бо недовго втішався він і владою, і багатством, і славою. Боги вибрали слушний час, потрібних для цього людей і покарали його…
* * *
На світі багато держав, та наймогутнішою і найславнішою є Ромейска держава… Розкинулась вона у теплих краях, за Дунаєм, за високими горами, на берегах синього моря. Живуть у ній різні народи. І правлять нею два царі – один у далекому Римі, від чого держава та і називається Ромейською, а другий у Константинополі, що за велич, багатство і пишність прозивався ще Царградом.
І ось тоді, коли Аттілі вже було літ двадцять п'ять чи й тридцять, у царградського імператора Констанція народилася дочка Гонорія. Була вона племінницею імператорів Гонорія та Аркадія і сестрою майбутнього імператора Риму – Валентиніана.
Ледь сповнилося їй років сім чи вісім, як її брата Валентиніана посадили на престол у Римі, а її з Царграда привезли в далеку Італію і навічно поселили в похмурий замок, взявши з неї, ще малолітньої нерозумної отроковиці, урочисту обітницю назавжди, до самої смерті, залишатися дівою, не одружуватися, щоб її діти не стали братові і його нащадкам суперниками за царський трон.
Минуло чимало років. Виросла Гонорія і стала красунею, розквітла, мов пишна троянда. Жила у достатках, у розкошах, мала що їсти й пити і в що вдягнутися. Та не раділа з того, бо почувала себе нещасливою, як остання римська жебрачка.
Хотілося їй волі, щастя, хотілося великого світлого кохання, а всього цього була вона позбавлена. Тому й нудьгувала, сумувала – вдень плакала, а ночами мріяла про гарного принца, котрий одного дня визволить її з ненависної тюрми і назве жоною.
Та принц не приходив, а роки спливали. І почала в'янути краса принцеси і гаснути надія…
І був у неї вірний друг – старий служник Гіаціант. Він любив дівчину, як дочку, і намагався допомогати їй, чим міг. Навчав її читати й писати, розповідав про далекі, ніколи не бачені нею краї, про високі гори й бистрі ріки, про безмежні сині моря й великі міста на їхніх берегах, про незчисленні племена, що живуть у ромейському царстві, та про варварів, котрі своїми нападами поставили те царство на край загибелі. А найчастіше розповідав про Аттілу, що став бичем божим ромеїв і всього ромейського світу, про його походи й перемоги.
І спитала його одного разу Гонорія.
– Скажи мені, Гіаціанте, чи справедливо вчинив брат Валентиніан, ув'язнивши мене в цьому осоружному палаці?
– Ні, несправедливо, – відповів той. – Ти народилася вільною, як і всі люди на землі, окрім рабів.
– Як же мені визволитися? Де взяти таку силу, щоб переважила силу Валентиніана?
– В імперії такої сили немає… Ніхто не зважиться виступити супроти волі імператора.
– А поза імперією?
Служник збентежено глянув на дівчину.
– Лише Аттіла… міг би це зробити, Гоноріє… Лише Аттіла… Та невже ти зважишся на таке? Невже покличеш варвара, щоб сплюндрував твою батьківщину, щоб брата позбавив трону, а може, й життя?
Не довго думала Гонорія над відповіддю. Кров відхлинула з її лиця, уста скривилися від злості, а очі запалали гнівом.
– Хіба можу я назвати батьківщиною ту землю, яка прирекла слабку безвинну дівчину на довічне ув'язнення і нестерпні муки? Хіба можу я назвати братом людину, яка вчинила зі мною так несправедливо? Хіба є у нього хоч краплина братньої любові до своєї нещасної сестри?
– Ні, немає.
– То чому ж я повинна виявляти до нього сестринські почуття?
– Справді, не повинна.
– Я довго думала над тим, хто може мене визволити. Виходить, лише Аттіла… Для всіх він страшний, для всіх він – бич божий, для всього християнського світу – погубитель, а мені він любий, бо сильний. Бо лише він може вирвати мене з цих ненависних похмурих кам'яних стін і дати мені волю!.. Я давно думала про це, тепер ти підтвердив мій здогад.
– Але ж, Гоноріє, чому ти думаєш, що Аттіла захоче заради однієї дівчини затівати війну з імперією, йти з військом у чужу далеку сторону?
Гонорія спалахнула, гордо випросталась.
– Ти забуваєш, Гіаціанте, що я не проста дівчина, а принцеса ромейська! Я принесу йому посаг – усю Західну імперію! [16]16
Римська імперія поділялася на Східну зі столицею в Константинополі і Західну зі столицею в Римі.
[Закрыть]
– Пробач, я, справді, не подумав про це… Але ж є ще одна причина, яка має утримати тебе від необачного кроку.
– Яка?
– Аттіла вже старий… І в нього стільки жон, скільки піску на морському березі… Нарешті, він бридкий – низенький, головатий, безбородий… Невже ти могла б покохати такого?
– Я хочу волі! – вигукнула з розпачем Гонорія і заплакала.
Чутливий служник просльозився теж.
– Бідна моя крихітко! – погладив він її ніжну руку. – Якщо вже ти зважилася на все, навіть на заміжжя з Аттілою, то я згоден допомогти тобі… Що я маю робити?
У Гонорії радісно блиснули очі. Вона обняла відданого слугу, прошепотіла:
– Я ніколи цього не забуду!.. Візьми ось мій перстень – мчи з ним до Аттіли! Скажи йому, щоб прийшов і визволив мене. Я стану його жоною, а всю Західну імперію принесу в посаг… Скажи: не гайся – принцеса жде!
З цими словами зняла з руки перстень, дала, окрім того, грошей на дорогу, і Гіаціант, осідлавши вночі коня, таємно покинув замок…
Довго чи недовго тривала його небезпечна подорож, але одного дня прибув він до Аттіли.
Здригнулося від радості серце старого кагана, жадібним вогнем запалали його маленькі брунатні очиці. Не володарем дикої степової орди, а імператором півсвіту і мужем юної принцеси відразу уявив себе. А уявивши, почав збирати військо…
* * *
Улюбленець Аттіли, старший його син Еллак, що володів гуннськими племенами на величезному терені від Волги до Дунаю, привів тисячні загони кінноти. Прибули інші сини зі своїми ордами. Збиралися дружини готів, гепідів, дакіз, словенів, венетів та інших підлеглих гуннам племен.
Всі простували до Гуннограда – ставки Аттіли на річці Тисі.
Вів полянську дружину і молодий тоді князь Божедар. У місяці березолі піднявся він на гори Карпати, перевалив через хребет і понад Тисою добрався до столиці гуннів.
Давно минув той час, коли кагани, як і прості гунни, жили в кибитках та юртах. Надивившись на ромейські селища й міста, на розкішні будинки й палаци, вони й собі почали будувати такі ж, тим більше, що полонених умільцівмайстрів ніколи не бракувало.
Гунноград розкинувся на високому рівному березі Тиси, що несе свої каламутні води з Карпатських гір у Дунай.
Був ясний весняний день, коли поляни підійшли до нього і ще здалеку замилувалися його величчю й красою. Всюди стояли гарні будинки гуннських вельмож. А на горбі, над рікою, височів пишний каганський палац – з чудернацькими прибудовами і надбудовами, з цяцькованими ганками і великими блискучими вікнами, з безліччю вирізьблених з дерева звірів і птахів, що прикрашали його. Він був огороджений високими дерев'яними стінами, гладенько вистругані дошки яких були пригнані одна до одної так, що в щілину не залізло б і тонке лезо ножа.
Цьому житлу грізний каган віддавав перевагу перед всіма фортецями й містами, які здобував силою, бо, живучи в розкошах, водночас перебував поблизу гуннських стійбищ і гуннського війська.
Сюди вже зібралися гуннські дружини, всі племена, підвладні Аттілі. Навколишній степ димився тисячами багать, здригався від крику воїв, тупоту кінських копит, ревіння верблюдів.
Аттіла поділив цю силу на дві частини. З одною рушив сам лівим берегом Дунаю насупроти його течії, а другу на чолі з Еллаком послав правим берегом – підкоряти ромейські міста і села.
Рушили й поляни, всупереч своїй волі і своєму бажанню, – завойовувати гуннам нові землі, підкоряти чужі племена, а ненаситному Аттілі здобувати молоду жону і корону ромейського імператора.
Йшли вони з Еллаком.
Стояла весна. Цвіли сади. Свіжою зеленню вкривалися поля, і ліси, і гори. Тільки там, де пройшло гуннське військо, залишався страшний чорний слід. Земля стоптана, села розграбовані, міцні фортеці з кам'яними та земляними стінами взяті приступом і зруйновані. І всюди – трупи, трупи, трупи… Зачувши про наближення гуннів, ромеї кидали все напризволяще і тікали світ за очі…
Так Еллак пройшов аж до витоку Дунаю і тут з'єднався з Аттілою, котрий вирішив спочатку підкорити Галлію, де збиралося ромейське військо, а потім, на зворотному шляху, зайти в Італію, щоб визволити Гонорію.
Мов чорна хмара, сунули гунни по чужій країні. І всюди палали людські житла і лилася кров.
Нарешті дійшли до Каталаунських полів, де протікає ріка Сена. І тут Аттіла зупинився. Шлях йому перетнули ромеї з вестготами й союзними племенами – аланами, котрі від гуннів утекли з Північного Кавказу аж у Галлію [17]17
Сучасна Франція.
[Закрыть], франками, саксонами, бургундіонами, бріонами та багатьма іншими. І вели ту силу ромейський патрицій Аецій, той самий Аецій, котрий у юності був заложником у гуннів і дружив з Аттілою, та король вестготів Теодорід з двома синами– Торісмундом і Теодеріхом.
Дізнавшись, що його супротивником є Аецій, Аттіла так розлютився, що весь посинів, і в нього з носа хлинула чорна кров. Волхви заговорили її, і каган поклявся Тенгріханом схопити Аеція і вбити його.
Він вдався до хитрощів – заслав слів до короля аланін Сангібана, щоб той переметнувся на його бік. У страху перед майбутнім Сангібан погодився. Однак йому не пощастило зробити цього. Попереджені вірними людьми, Аецій і Теодорід поставили аланів посередині між своїми військами і пильно стерегли аланського короля.
Тим часом Аттіла дізнався, що багато союзних вождів вагаються – битися їм на боці гуннів, котрі підкорили їх, чи перейти до ромеїв та вестготів.
Уперше в житті злякався вождь гуннів і наказав привести до себе волхвівворожбитів, щоб провістили майбутнє.
Стали ті волхвувати – вдивлятися, по своєму звичаю, то в нутрощі жертовних тварин, то в якісь жилки на обшкрябаних ножами кістках. І всі присутні ждали, що вони скажуть.
– Ну? – не стримався Аттіла.
Збентежені волхви переглянулись, і старший, звівши вгору руки, прорік:
– Великий кагане, боги віщують лихо гуннам. Багатьох своїх синів покличе до себе Тенгріхан, заплачуть гуннські жони на берегах бистроплинної Тиси і тихого Дунаю…
Аттіла посірів.
– Ну, і все? У кожній битві бувають з обох боків великі втрати. Хто ж переможе?
– Боги не кажуть про це… Але втіхою для тебе і для всіх нас буде те, що в наступній битві загине верховний вождь супротивної сторони і своєю смертю затьмарить для своїх торжество перемоги.
