Текст книги "Князь Кий"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
Довго мовчав Аттіла, заглиблений у роздуми, занепокоєний грізним віщуванням. Важкі передчуття гнітили йому серце, захмарили чоло. Врешті він сказав:
– Королі, князі, вожді й старійшини! Не для того прийшли ми сюди, на край світу, щоб відступити без бою! Я хочу загибелі Аеція і доможуся її – будь-що! Хоча б і ціною власного життя!.. Тож – розпочнемо!
Поставив він свої сили так, що сам з гуннами опинився посередині величезного війська, якого не збирав, відколи сонце сяє, жоден військовий вождь, а на крилах стали союзні племена – гепіди, остготи, бургунди, тюрінги, словени, венети…
І рушили гунни вперед, щоб зайняти вершину горбів, які відділяли їх від ворога. Та не встигли пройти і половини шляху, як Аецій і вестготський король Теодорід вдарили силою по їхніх лавах. І відкотилися гунни, а ромеї зайняли ті вершини і укріпилися там.
Тоді сказав Аттіла своїм одноплемінникам, бажаючи підбадьорити їх:
– Гунни! Ви перемогли безліч племен. Тепер до ваших ніг, якщо ви і тут переможете, упаде весь світ! Ви створені Тенгріханом для війни, і ніщо інше не звичне вам так, як війна! Бо що любіше хороброму воїну, ніж своєю рукою наносити удари ворогові? Насищати свій дух помстою – це великий дар природи! Тож, бистроногі й легкорукі, нападемо на ворога, бо завжди сміливий той, хто завдає удару перший!.. Зневажте і знехтуйте ті різномовні племена, що стали зараз супроти вас: захищатися спільними силами – то ознака страху!.. Дивіться! Ще до вашого натиску вони вже бояться вас: шукають висот, займають кургани і в запізнілому каятті мріють про укріплення в степу. Вам же відомо, які боягузливі ромеї: їм страшна не тільки перша рана, а й сама пилюка, що здіймається, коли вони йдуть бойовими порядками і змикають свій стрій під естудо – черепахою щитів!.. Хай піднесеться ваш дух, хай у ваших серцях закипить шаленство!.. Тепер, гунни, вперед – пустіть у хід вашу зброю! Хто буде поранений, хай домагається смерті супротивника, а хто залишиться неушкоджений – хай насититься кров'ю наших ворогів!.. Тих, хто йде до перемоги, не вражають ніякі стріли, а кому судилося померти, того смерть знайде і в теплій постелі, під боком у жони!.. Нарешті, для чого доля зробила гуннів переможцями стількох племен? Хіба не для того, щоб після цього бою ви стали володарями всього світу?.. Я не сумніваюся в наслідках битви – ось поле, що віщує нашу славну перемогу! І я перший пущу стрілу на ворога! А хто сподівається відсидітися у затишку, коли Аттіла б'ється, той може вважати себе заздалегідь похованим!
З цими словами він підвівся на стременах, натягнув лук і пустив у ворожий бік стрілу.
І тоді, запалені його словами, гунни ринули в бій. За ними пішли і підлеглі їм племена.
Почалася битва – люта, стравана, уперта. Повноводий струмок, що перетинав Каталаунські поля, розлився в низьких берегах від крові й перетворився на бурхливий потік.
Аттіла з кращими гуннськими полками намагався розколоти ромейське військо і захопити Аеція. Та збити ромеїв з горбів не зміг. Підвладні гуннам племена билися без запалу, бо нікому не хотілося вмирати за своїх пригноблювачів. Всі вони поволі почали відступати.
Не зупинила цього відступу навіть хтозна-ким принесена звістка, що загинув верховний вождь противника.
Аттіла невимовно зрадів. Аецій загинув! Колишній друг, що став найненависнішим ворогом! Віщування волхвів збувається!
– Гунни, вперед! Ви чуєте – Аецій загинув! Вороже військо обезголовлене! Ще один натиск – і ми переможемо!
Він кидався від роду до роду, кричав, підбадьорював, погрожував, завертав відступаючих і йшов попереду них у бій.
Та ніщо не допомогло – гунни відступали. До всього – налетіла кіннота вестготів, розколола їхній стрій і замалим не затоптала самого Аттілу. Він змушений був тікати, як останній боягуз, і врятувався тільки тому, що заховався разом з ліпшими мужами й охоронцями в таборі, зробленому з возів.
Всю ніч відбивав він натиск ромеїв і вестготів, готуючись до найгіршого. Щоб не потрапити в руки ворога, ладен був спалити себе і для цього наказав посеред табору розкласти з кінських сідел велике багаття. Та до цього не дійшло.
Нічна темрява все згущувалась і згущувалась – і битва поволі вщухла…
А вранці стало відомо, що загинув не Аецій, а старий король Теодорід, котрий під час атаки упав з коня і був розтоптаний своїми ж.
Аттіла мало не плакав: битва програна, і ненависний Аецій живий!
Тим часом зійшло сонце, розвіявся туман – і всі вжахнулися. Безмежний простір всуціль покритий трупами. Всюди хрипіли поранені. Бродили у пошуках не залитої кров'ю трави осідлані коні. Лежала розкидана в безладді зброя – луки, стріли, списи, мечі, щити… Важкий дух смерті піднімався від землі до неба, наганяючи ще більший жах на тих, хто залишився живий.
* * *
Переможений, але не до кінця розбитий, Аттіла знявся з Каталаунських полів і пішов в Італію, щоб здобути Гонорію і хоча б цим присолодити гіркоту поразки.
Однак і тут на нього чекало велике розчарування. Дізнавшись про намір сестри одружитися з вождем гуннів, імператор Валентиніан поспішно відіслав її у Царград до двоюрідного брата – візантійського імператора Феодосія. А той швиденько підшукав їй нареченого, якогось незначного вельможу, і видав заміж.
Розлютований Аттіла сплюндрував півІталії. Погрожував, кричав:
– Я візьму Рим! Спалю його! Не залишу каменя на камені!
Римляни тремтіли і готувалися до найгіршого. До Аттіли поїхав сам папа Лев – просити миру. Привіз багаті дарунки – і золото, і срібло, і самоцвіти, і одяг… Та Аттіла тільки похмуро глипав на все те багатство. Тоді слуги ввели дівчину несказанної вроди.
– Прийми, кагане, замість Гонорії, – сказав папа. – Щоб урятувати Рим, ця дівчина погодилася добровільно піти за тебе… Поглянь – хіба ця юна красуня не варта десятьох перезрілих тридцятилітніх принцес?
І Аттіла, і його вельможі аж роти пороззявляли з подиву: такої краси ніхто з них не бачив зроду.
– Як тебе звати, дівчино? – спитав вражений каган.
– Ільдіка.
– Ільдіка! Як мило і ніжно!.. І ти справді згодна піти за мене заміж?
– Так, – відповіла дівчина. – Якщо ти залишиш у спокої Рим і виведеш свої війська з Італії…
І вона сміливо глянула на грізного владику півсвіту своїми прекрасними голубими очима.
Зачарований її красою, великодушністю і жертовністю, Аттіла прийняв дари, уклав з папою мир – і повернувся з військом у свою Гуннію.
А там влаштував бучне весілля.
На радощах обдарував усіх риксів, князів і вельмож, котрі ходили з ним у похід, багатими дарунками. Кого золотом, кого сріблом, кого дорогим ромейським одягом та коштовностями, а нежонатим та вдівцям дав у жони своїх незаміжніх дочок. Полянський князь Божедар, на той час удівець, теж одержав у жони каганову дочку.
Для війська було забито тисячу биків. Хай кожен їсть, п'є і пам'ятає той день, коли женився Аттіла!
Вельмож запрошено до палацу. Там рікою лилося дороге ромейське вино, ковшами черпали з бочок хмільну ситу, зварену із словенського меду, та готське бро, тобто пиво, зварене також із словенського ячменю. Вдосталь було прохолодного кумису та гуннської бузи, яку гунни роблять з пшона.
Всі їли і пили донесхочу.
Весілля тривало до пізнього вечора. Лунала музика, сп'янілі гості горлали пісень і танцювали так завзято, що їхній крик, спів, гамір і тупіт було чути аж за Тисою.
Найдужче веселився Аттіла. Він сидів з Ільдікою під шовковим опахалом, яке держали над ними раби, – радісний і помолоділий. Не поминув жодної чари, не відсунув від себе жодного блюда зі смачними стравами, а співав і танцював нарівні з молодими. Його сите кругле обличчя стало мідно-червоним, вузькі очиці блищали, а рідка сива борода прилипла до спітнілої зморшкуватої шиї.
Довкола нього сиділи його жони, сини, дочки, внуки і внучки. Серед синів виділялися каганові улюбленці – Еллак, Денгізих, Емнетзур, Ултциндур та Ернак, що самі вже були каганами в своїх племенах і мріяли про верховну владу.
Вони прийшли сюди з жонами і дітьми і, сівши поміж гуннськими вельможами, слідкували, щоб усього було вдосталь.
Стомлені раби й рабині, слуги й служниці, знай, прибирали спорожнілий посуд і приносили нові наїдки та напитки.
Нарешті Аттіла сказав:
– Досить! Ми з Ільдікою йдемо спати! А ви гуляйте! Хай музика і співи не затихають до самого ранку!
Взявши молоду жону за руку, він з натугою підвівся і повів її до своєї опочивальні.
Всю ніч не вгавала та весільна учта. При світлі свічок і смолоскипів гості їли, пили, співали, аж поки не поснули там же, в каганському палаці, де хто примостився.
Зійшло сонце. Зморені слуги прибрали захаращені об'їдками столи, поставили на них чисті тарелі й келихи, поналивали з бочок у корчаги вина, пива, сити й кумису. Прокидалися рикси, князі й вельможі – і тут же починали похмелятися.
А каган не виходив зі своєї опочивальні.
Спочатку нікого це не стурбувало: мовляв, відпочиває старий після надмірних веселощів.
Та коли сонце, підбиваючись вище й вище, звернуло з обіду, в серця всіх присутніх закралася неясна тривога. Чому не виходить каган? Де поділася його молода жона?
Першим кинувся до зачинених дверей Еллак. Загрюкав кулаком.
У відповідь – мовчанка.
– Батьку, відчини! Ніякої відповіді.
Вщух застільний гамір. Припинилися розмови. Занімував каганський палац. Тільки біля дверей опочивальні товпилися перелякані родичі кагана та слуги.
– Ламай двері!
Вибили двері. Натовп вкотився до просторого покою. І всі раптом зупинилися, вражені тим, що побачили.
Моторошна тиша зависла в палаці. Не стало Аттіли! Не стало того, хто упродовж багатьох літ наводив жах на цілий світ! Кого всі боялися й ненавиділи, як скаженого пса! Кого в вічі називали «батьком гуннів», найславнішим й наймудрішим, а поза очі кляли найлихішими словами і кому бажали найлютішої смерті!
Тепер він лежав непорушно – такий маленький, миршавий, нікчемний.
Однак його боялися й мертвого! І всі зі страхом дивилися на бездиханний труп.
А де ж Ільдіка? Де молода жона кагана? Може, це вона зарізала свого старого мужа?
Ні, всім було ясно, що Аттіла помер сам. Із носа, коли він, об'ївшись і сп'янівши, ліг на ложе горілиць, кров полилася не назовні, а в горло і задушила його. А перелякана Ільдіка забилася, мов пташка, в куток і там, накрившись килимом, проплакала і в страсі протремтіла всю ніч…
Похорон відбувся на третій день.
Серед голого степу, у шовковому шатрі, поклали Аттілу, щоб віддати йому останню шану. І найліпші, найдостойніші мужі гуннських родів їздили верхи довкола того шатра і, піднявши вгору руки, вигукували: «О великий королю гуннів Аттіло, народжений каганом Мундзуком, володарю найсильніших племен! Ти, котрий з нечуваною досі могутністю сам оволодів скіфськими і германськими царствами, котрий захопленням городів сповнив великим страхом обидві імперії ромейського світу і, щоб не було віддане й останнє на пограбування, приймав від них щорічну данину! Ти, щасливо звершивши все це, сконав не від ворожої рани, не від підступності своїх, а в радощах і веселощах, без почуття болю, коли твоє плем'я перебувало цілим і неушкодженим на висоті слави й могутності! Хто ж вважатиме це за кончину, якщо нікому відомстити за неї?»
При цьому вони різали собі щоки гострими ножами і, розмазуючи по обличчі кров, так оплакували великого кагана.
Там же, неподалік від шатра, на узвишші, була відправлена похоронна тризна, що перетворилася – не так від горя, як від радощів – на величний і бучний бенкет. Вино й мед лилися рікою, більшою, ніж на весіллі. Жалібні плачі змінювалися веселими піснями. І так, поєднуючи в собі протилежні почуття, гунни, а з ними і вельможі підлеглих племен до самого вечора проявляли скорботу, змішану з веселощами.
А вночі, таємно від усіх, сини кагана та гуннські вельможі поховали Аттілу.
Тіло Аттіли поклали в три труни – золоту, срібну та залізну. Посеред степу, в нічим не примітному місці, раби викопали глибоку яму й опустили в неї разом з останками гуннського владики награбовані ним в інших народів багатства – коштовну зброю, золоті блюда та келихи, золотий лук, золотий меч та золотий щит, оздоблений самоцвітами одяг, улюбленого коня кагана зі срібним сідлом та срібною вуздечкою.
Коли все було закінчено, сини Аттіли вбили тих рабів, що копали могилу, і вкинули їх також туди, щоб слугували своєму володареві на тому світі.
Потім гуннські вельможі власноручно закидали яму, і тисячі вершників з криком, потрясаючи зброєю, промчали над нею, затоптавши її на віки вічні, так, що й сліду ніякого не лишилося…
Зосталася тільки страшна пам'ять про криваві вчинки тієї людини та люта ненависть між синами, котрі, мов скажені пси, одразу ж, не відходячи від свіжої могили, почали гризтися за владу над гуннами…
* * *
Наступного дня після похорону зібралися сини Аттіли у батьківський палац на раду і відразу ж пересварилися. Кожен хотів стати великим каганом. Довго сперечалися вони, доходячи аж до зброї, і ніяк не могли обрати великого кагана і поділити між собою землі й племена, що дісталися їм у спадок від отця.
Тоді вирішили кинути жереб – тобі це, а тобі – оце!
Почув про такий ганебний перерозподіл гордий король гепідів Ардарік, почули інші рикси, князі й вельможі – обурилися страшенно! Як? Розігрувати нас, мов жалюгідних рабів? Ні, досить терпіти гуннське ярмо! Підняли свої війська, об'єдналися і виступили проти гуннів!
Злякалися гунни, що втратять усе, і, припинивши чвари, рушили назустріч. І зійшлися за Дунаєм, де тече ріка Недва…
Січа була люта. Довго жодній із сторін не щастило переважити супротивника: Ардарік, що став на чолі всіх пригноблених племен, підбадьорював своїх союзників: «Хто хоче волі, той не повинен боятися смерті! Перемога – на кінці наших списів! Сьогодні ми або станемо вільними, або ж загинемо достойно! Бійтеся одного – залишитися рабами!»
А Еллак, старший серед братів, улюбленець Аттіли, кидався в саму гущу бою, мечем, списом, булавою і пращею прокладаючи собі дорогу до перемоги і ведучи за собою все гуннське військо. І став би він великим каганом, коли б переміг! Та не пощастило йому в бою. Кинутий чиєюсь сильною рукою гострий спис пронизав йому груди і обірвав життя. Закричали у страхові великому гунни і покотилися назад, залишивши мертвими на полі бою тридцять тисяч своїх одноплемінників. І назавжди втратили панування над сусідніми племенами… Поділили сини Аттіли між собою недобитків, і кожен зі своїм родом потягнув у свій бік.
Так загинуло, розпалося криваве царство гуннів, а підкорені ними племена списом і мечем здобули собі волю!
МЕЖАМИР
Від Кам'яного Острова на Росі до річки Почайни, де в густих предковічних борах кінчалася Полянська земля і за Ірпенем починалася Деревлянська, а за Дніпром по Десні – Сіверянська, два дні кінної їзди. Однак послані Туром Кий, Хорив і Ясен мчали щодуху і, міняючи по селищах, які траплялися на їхньому шляху, стомлених коней на свіжих, подолали цю відстань за півтори доби.
Поспішали до стрия Межамира.
Кий не раз бував на Стугні, і на Ірпені, і на Почайні, але і його, не кажучи про молодих супутників, знову вразила дика величавість тутешньої природи. Все йому здавалося цікавим, незвичайним, не таким, як дома, на Росі. Які могутні дуби! Які стрункі красуні сосни! При корені в три обхвати, вони здіймаються вгору так високо, що, здається, підпирають верхів'ям небо! А який густийпрегустий під ними підлісок! Переплівшись із сухим буреломом та з буйними заростями трав, він утворював такі непролазні хащі, крізь які без сокири чи ножасікача і продертися неможливо… Для дичини ж тут – привілляроздолля! Не раз і не двічі натикалися хлопці на стада гривастих зубрів, котрі спокійно випасалися на росянистих галявинах. То тут, то там мелькали серед кущів гіллясті роги лосів та оленів. З яруг долітав глухий ведмежий рик… А зайців, лисиць, козуль, борсуків, куниць, вовків, бобрів та іншої дрібноти – і не злічити!
Ледь помітна дорога, по якій пробиралися три вершники, спочатку вивела їх на заболочену заплаву якоїсь невеличкої, перетнутої бобровими гатями річки, а потім – на високий пагорб, порослий лісом. Пагорб раптово закінчився урвистою кручею.
Тут вершники зупинились і спішилися, не в силі вимовити й слова від захоплення. Яке чудове видиво! Яка неозора далечінь, яка широчінь відкрилася перед ними!
Одних висота лякає, інших окрилює. Незважаючи на втому, Кий відчув, як щось радісне й прекрасне раптом увійшло в його серце. Аж хотілося співати! Або – летіти!.. Йому здалося, що звідси видно півсвіту – така неосяжнопрозора далеч, пронизана сонцем, простяглася в безмежжя. Перед ним лежала прекраснодивна країна, помережена ріками, заводями, озерами й протоками, вкрита темно-зеленими лісами й буйними зеленими травами, заквітчана свіжими барвами, яких він ні разу не бачив у степу, країна, котру можна вимріяти лише в казці або побачити вві сні…
Його молодші супутники теж завмерли від зачудування й довго стояли мовчки, вражені незвичайністю, могутністю і красою краєвиду, що відкрився перед ними.
– Ось ми й приїхали, – тихо сказав Кий і показав рукою на широкий поділ. – Тут живе наш стрий Межамир…
Хлопці глянули вниз. Там, на рівному березі невеликої повноводої річки Почайни, виднілося чимале селище. Над очеретяними дахами дерев'яних хиж звивалися сизі дими. За річкою, на оболоні, паслася худоба. Біля дощаної пристані, де погойдувалися на воді темні човни, юрмилися люди. А ще далі, за зеленими лугами і жовтими пісками, виблискував проти сонця широкими плесами Дніпро…
– В гарному місці живе наш дядько! – вигукнув Хорив. – Привілля яке! Не дивно, що він не захотів після розгрому Аттіли повертатися на Рось!
– Не дивно, – погодився з братом Кий. – Справді, тут гарно!
Вони ще якийсь час милувалися розкішним краєвидом, що розлягався на північ, на схід і на південь, а потім, ведучи коней на поводах, спустилися крутою стежкою вниз.
Селище зустріло їх гавкотом собак і гомоном людських голосів, що линув з-над берега Почайни. Там саме причалили рибальські човни, і до них зійшлися з кошиками і міхами всі, хто залишався вдома і нетерпляче ждав улову, щоб поласувати смаженим лином або вареною з укропом та цибулею юшкою зі стерляді.
Рибалки викидали рибу на піщаний берег, тут же старші ділили її на «дими», і жінки та діти, зібравши в кошелі та міхи, несли додому.
Помітивши озброєних чужинців, селищани враз притихли. Наперед виступили чоловіки. В насторожених очах зачаїлося запитання: хто ви – друзі чи вороги? З чим прибули?
Та перш ніж Кий устиг пояснити, хто вони, з гурту вийшов поважний сивобородий дід у довгій полотняній сорочці, підперезаний вузьким ремінцем, простягнув шкарубкі вузлуваті руки і вигукнув:
– Ба, ба, ба! Кию, ти? Яким побитом? Це був старійшина Межамир.
– Так, стрию, це я, – відповів Кий. – А зі мною – брат Хорив і мій друг Ясен.
Старий обняв хлопців.
– Радий я, радий, що навістили мене… А що скоїлося на Росі, що мчали ви без відпочинку? Бачу, коней загнали геть – ледве поводять, бідні, боками… Чи, бува, не приключилася біда яка з братом моїм, з Туром?
Кий заперечно похитав головою:
– Ні, отець, дякувати богам, живийздоровий…
– Тоді… – і гримнув на жінок і дітей: – Беріть рибу – і киш звідси!
Коли жінки й діти, забравши рибу, пішли геть, а чоловіки згрудилися біля старійшини, Кий сказав:
– Гунни об'явилися в наших краях, стрию… Давно не чути було. Лише акацири іноді налітали невеликими силами, щоб пограбувати нас… А це – гунни Ернака. Уличів примучили, ми з дня на день теж чекаємо нападу…
– Ось як!
Старійшина пошкріб негнучкими пальцями сиву чуприну. Селищани, вражені несподіваною звісткою, стояли мовчки. З власного досвіду чи з оповідей старших знали, яким тяжким, ненависним було гуннське ярмо. Та й до цього часу гуннські племена ще були досить міцні й войовничі і почували себе господарями степу між Дунаєм і Доном. І лише люті чвари та незлагоди між їхніми вождями, спадкоємцями Аттіли, не дозволяли їм об'єднатися і знову стати тією страшною злою силою, що ще зовсім недавно підкоряла собі всі довколишні землі і племена.
Старійшина Межамир перший порушив тишу:
– Що ж князь Божедар? Він знає про це?
– Князеві три чисниці до смерті. Що він може порадити? – Кий махнув рукою.
– А старійшина Тур?
– Отець послав нас до тебе, стрию… Щоб ти допоміг закликати на поміч наших сусідів – сіверян і деревлян… Він гадає, що лише гуртом, об'єднавшись, ми зможемо дати одкоша Ернакові… Якщо ж виступатимемо поодинці, то всім нам біда буде!..
Межамир довго дивився на Кия, морщачи високе чоло. Був він, видно, не дуже бистрий у думках і вчинках, але очі світилися розумом і допитливістю. Врешті промовив:
– Тур міркує розумно… Та й кому ж, як не йому, знати гуннів і їхні звичаї – довелося сьорбнути лиха з гунської чаші під час походів Аттіли!.. Безперечно, нам треба об'єднатись!.. Перевага Ернака в тому, що все його військо – в одній купі, в одній руці! Куди захоче, туди й поверне, коли захоче, тоді й вдарить!.. А ми розпорошені. Сидимо по своїх селищах та веськах, тягнемо – один у луг, другий – в упруг! Поляни – собі, деревляни – собі, а сіверяни причаїлися за широким Дніпром по своїх лісах, як ведмеді в барлогах, і гадки не мають, що їм хтось може загрожувати…
– То, може, вони відмовляться нам допомогти?
– Побачимо… Пошлю ліпших мужів до князя деревлян Ходоти – що він скаже… І до сіверянського князя Гордомисла…
– Це треба зробити якнайшвидше, стрию, а то боюсь, як би не було пізно, – заспішив Кий.
Сьогодні й пошлю… А от яка відповідь буде і коли князі зможуть прибути, якщо виявлять згоду, того я не відаю… Будемо сподіватися, ще вони виявлять розсудливість і виступлять без затримки у похід. І прибудуть до мене раніше, ніж Ернак нападе на полян…
– Скільки ж це часу займе?
– Тижнів три або й чотири.
– Тижнів три або чотири! Так багато! – вигукнув збентежено Кий. – Але ж Ернак не ждатиме! Йдеться про тиждень або два… Якщо за цей час не нападе, то мабуть, він взагалі облишить такий намір або й не мав його зовсім…
– Не гарячкуй! – остудив запал юнака розважливий дядько Межамир. – Намірів Ернака, судячи по твоїй оповіді, не знає ніхто. Просто ми повинні готуватись до найгіршого. А в такому ділі тверезий розум – то найперше! Затям собі це!.. Ось тобі хочеться, щоб Ходота і Гордомисл прибули з військом за тиждень… Ти б навіть хотів, щоб завтра!.. А поміркував, як це зробити? Ні?.. Мої сли добиратимуться до них три, а то й чотири дні, та й невідомо, чи дома князі, чи у від'їзді. Потім поки збереться віче, поки ліпші мужі порадяться… Аякже! Без цього не можна… На це піде не менше тижня, якщо не більше… А зібрати рать? Припаси? Дійти піхтурою чи допливти на човнах до нас, а потім до Росі?.. На все це треба немало часу… Ні, раніше як за місяць полянам допомоги не діждатися!
– Шкода!
– Однак, якщо вже деревляни й сіверяни прийдуть, то, гадаю, Ернакові не просто буде тягатися з об'єднаними силами наших племен! Ось тоді нам потрібна буде розумна голова! У Божедара була колись, та з літами і розум, і сила геть вивіялись!
– Вивіялись, – погодився Кий.
– Тож і нам варто було б зібрати віче старійшин та й вирішити, кого б поставити князем чи хоча б воєводою над полянами!
Селищани з тривогою дослухалися до цієї розмови. Ні Кий, ні Межамир не крилися від родовичів зі своїми словами й думками. Рід єдиний, всі міцно зв'язані кровними узами і всім укладом життя. Горе родові – горе кожному родовичу зосібна! Тож треба знати, що їм загрожує! Кожен мужвоїн може і має право бути присутнім на вічі і сказати на ньому своє слово.
Ця несподівана розмова, безперечно, не віче. Але те, про що тут мовилося, було таке важливе, так близько зачіпало за живе, що кожен розумів значення її. Йшлося про волю або рабство, про життя або смерть усього племені. Тому селищаниродовичі, вислухавши і Кия, і Межамира, загомоніли:
– Послати слів до деревлян і сіверян!
– Я згоден поїхати!
– І я!
– І я!
– Зібрати віче старійшин! Обрати князя!
– Воєводу!
– Треба кріпко подумати – кого!
Загальний гомін, тривожні вигуки, схвильовані слова… Люди забули про рибу, про снасті, про човни, про пекуче сонце, що пряжило їхні неприкриті голови. Кожен пропонував те, що, на його думку, потрібно було б зробити, щоб відвернути від полянських родів неждану, несподівану загрозу.
Врешті Межамир підняв руку:
– Годі! Наговорилися!.. Хлопці з дороги – підкріплятися пора! А тоді вже й вирішуватимемо.
Натовп ураз розсипався. Межамир обняв Кия за плечі і рушив з ним попереду.
Хата старійшини, стара, але простора і, видно, тепла, збудована зі смолистих соснових колод і вкрита товстим шаром очерету, стояла там, де Глибочиця впадає в Почайну, посеред широкого дворища, огородженого високим густим тином. У дворі – повіті, сажі, клуня, стіг сіна. Біля криниці з рубленими цямринами – великий, оброслий зеленим мохом жолоб з водою, щоб поїти коней та худобу. Над криницею – журавель… За хатою – полого спускається до Почайни та Глибочиці засаджений ріпою, капустою, цибулею, часником та хмелем город. А там далі, внизу, понад річками, простягнулася левада з калиною, вербами та вільхою. На Почайні – зграї гусей та качок.
Старий провів хлопців за хату, де під гіллястою грушею стояв чималий стіл на закопаних у землю стовпчиках. Біля столу поралися жінки – ставили череп'яні полумиски з наїдками та дерев'яні дзбани з холодним узваром і ситою, краяли на скибки хліб.
Межамир посадовив племінників по праву руку від себе, Ясена – по ліву, сам сів на чільному місці. Наповнив кухлі шипучою ситою.
– За ваш приїзд, синовці! За здоров'я мого милого брата Тура! За ввесь наш рід!
– І за погибель Ернака! – додав Кий.
– І за погибель Ернака! – хитнув головою Межамир і осушив свій кухоль.
