Текст книги "Князь Кий"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
Чорний Вепр спалахнув, теж схопився на ноги і, мов молодий задерикуватий півень, став насупроти брата. Чорний чуб його настовбурчився, широкі ніздрі роздималися, а в очах заблискотіли злі вогники.
– Так, я гунн! Я внук великого Аттіли! У мені заговорила, як ти кажеш, гуннська кров! – він викидав слова, як каміння з пращі. – Ну, то й що?.. Хіба разом з тим я не княжич полянський? Хіба мені серце менше болітиме, коли проллється більше полянської крові, ніж гуннської?.. Мені жалко і тієї й другої… Ось чому я хотів би миром домовитись зі своїм вуйком Ернаком, щоб поляни мирно, спокійно сиділи на своїх місцях!
– І платили данину?
– Краще важка данина, ніж легка смерть!.. Крім того, ніхто зараз не може сказати, якою буде данина… Тож, гадаю, варто переговорити з Ернаком. Може, він зовсім не має наміру нападати на нас, а може, задовольниться нашими запевненнями, що ми, як і при Аттілі, ввійдемо в гуннський союз!
– Нізащо! Тільки не в гуннський союз! Ти не відаєш, що говориш, Вепре! – гнівно вигукнув Радогаст і стиснув перед своїм обличчям кулаки, мов захищаючись від брата.
Сварка, що раптово вибухнула між княжичами, страшенно вразила Тура і його синів. Подив, замішання, біль і гнів поперемінно відбивалися на їхніх обличчях. Ясно, що братів від рішучих дій стримує тільки присутність старого батька. А помре він – між ними відразу розгориться справжня війна. Що тоді буде з полянами?
Сварку припинив князь.
– Годі вам! – підвищив він голос. – Наслухався я вашого крику, тепер послухайте мене!.. Гадаю, поки гунни не перейшли Тікича, нам нема чого боятися їхнього нападу. А щоб не заскочили нас зненацька, пошлемо в степ сторожу. Хай отроки розімнуть коней та постріляють трохи дичини…
– Гаразд, отче, – схилили голови обидва княжичі, враз замовкнувши.
– Завтра гарненько полякайте гунна, щоб розповів усе, що знає… Треба розв'язати йому язика! По всьому видно, знає він більше, ніж каже… А мовчатиме – на кіл його!.. Та, думаю, заговорить… Тоді розпитайте все: і скільки війська в Ернака, і які його наміри, і що робиться в степу…
– Гаразд, отче, – знову покірно відгукнулися княжичі.
Князь Божедар повернувся до Тура.
– Дякую, друже, за важливу звістку… І за те, що своїх молодців привів до мене… А мої до тебе теж невдовзі нагрянуть… Пригостиш?
– А чого ж – пригощу, – приклав руку до грудей старійшина. – Хай приїздять – всім, що маю, привітаю… На Купайла хай приїздять – ждатиму…
Князь усміхнувся.
– От і добре, що на Купайла… Може, Чорний Вепр серед вашого роду уподобає собі яку дівчину та привезе мені невістку?.. Чув я, що в тебе, окрім синів, ще й дочка є, Туре, – чом би нам і не породичатися? Я буду радий, якщо ожениш у себе цього лобуря, а то зовсім від рук відбивається хлопець!..
– І я буду радий породичатися з тобою, князю, – мовив Тур. – Моя донька Либідь – славна дівчина: на весь рід – красуня…
– Чуєш, Веприку? – Князь повільно підняв зморшкувату висохлу руку і поплескав нею сина по передпліччю. – Привезеш мені невістку?.. Привези – хочу перед смертю побачити…
– Гаразд, отче, – покірно схилив свою чорночубу голову Чорний Вепр. – Якщо дівчина гарна, чому й не привезти…
– От і добре, – зрадів старий князь. – Домовилися… А тепер – до учти! Сонце сідає на захід – вечеряти пора…
* * *
Учту князь Божедар звелів відправляти не в хаті, а на високому шпилі Родня, порослому м'яким зеленим моріжком.
Тут було просторо й привільне. З трьох боків – стрімкі кручі. В ярах під ними – густі зарості лісу. О шую [15]15
Ліворуч.
[Закрыть], на схід сонця, розкинувся широкий могутній Дніпро, а за ним, на тому боці, – безконечні луги, зелені бори і голуба далина. О десну – струмує, вливаючись у Дніпро, спокійна срібновода Рось. І тепле ласкаве сонце щедро поливає ту незбагненну красу своїм живодайним золотим промінням.
Жінкиродовички та служебки простелили на горбі барвистий ромейський килим, привезений князем у молодості з походу, на великій олив'яній тарелі, здобутій аж у далекій Галлії, принесли смажене бараняче м'ясо, в глибоких череп'яних мисах – холодну юшку з судака та стерляді, на дерев'яних дошкахтацях – свіжий, ще теплий хліб, а в корчагах – медяну ситу. Для неї були подані теж ромейські срібні келихи.
Коли всі попримощувалися довкола килима, княжич Радогаст на мовчазний знак отця наповнив келихи ситою. Князь підняв свій келих угору, повернувся обличчям до сусіднього, нижчого горба, де бовваніли ідоли Світовида та Рода – покровителів князівського роду, і врочисто проказав:
– О великий і всемогутній Даждьбоже! Ти володієш небом і землею, повеліваєш вогнем і громом, у руках своїх держиш життя звірів і птахів, людей і цілих племен! Молимо тебе, боже, захистити нас від злих духів і нечистих сил, від чорного мору і липкої лихоманкитрясовиці, від всілякої напасті і недоброго наговору, а найпаче – від хижого, кровожерливого племені гуннів! Молимо тебе, всемогутній боже! І тебе молимо, Роде, захиснику наш, і приносимо требу!
Потім вихлюпнув з келиха в бік ідолів трохи сити, взяв шмат м'яса, скибку хліба і кинув у яр.
– Прийми, боже, требу!
Всі зробили те ж саме і тільки після того випили ситу і почали їсти.
Розмова не клеїлася. Старий хворий князь стомився, а Тур з синами ще не отямився після спору княжичів, їли мовчки і швидко – аби насититися.
Сонце поволі опускалося за темний ліс, і з Дніпра війнуло вечірньою прохолодою.
Кий сидів насупроти Чорного Вепра і нишком спостерігав за ним.
Одноліток, мабуть. Літ двадцять – не більше. Невисокого зросту, широкий у плечах. Міцно посаджена на дебелу шию кругла голова з копицею лискучого чорного волосся. З-під виразних темних брів зирять бистрі й палкі, мов вогонь, очі. Був би навіть гарний, коли б не дикуватий, хижий оскал білих зубів та не маленький, трохи приплюснутий ніс.
На кого він схожий? На отця? Ні. На брата? Теж ні. Отже, на матір?
Кий знав, що у князя було чимало синів. Однак два чи три загинули на війні, кількох покликали до себе боги ще підлітками. Залишилося двоє… І такі неоднакові!
Ой, не дружно живуть княжичі! Чорна кішка пробігла поміж ними! Зле око скаламутило їхні серця, а Див накликав, наврочив біду на обох! Що буде з полянськими родами, коли помре старий князь?
А скороскоро котрийсь із них стане на місце Божедара, бо, по всьому видно, тому не довго топтати стежку життя… Хто ж? Невже Чорний Вепр?
Кий піймав себе на думці, що йому не хотілося б, щоб цей гарячковитий і зарозумілий отрок вершив коли-небудь долю всього племені… Чого захотів – піддатися гуннам! Слати до них слів! Платити данину! З якої б то речі?.. Ні, ні, полянам такого князя не потрібно! Радогаст зовсім інший… Розумний, розважливий, стриманий і, видно по всьому, твердий, рішучий…
Плин його думок раптом урвався. До них наближалася жінка з великою мискою в руках. Не стара ще – літ сорока п'яти. Одягнута не як служебка чи полонянкарабиня – в одяг з грубого полотна, а в тонку вишиту сорочку і барвисту плахту. На голові – шовковий очіпок, з-під якого виглядала туга чорна коса. До очіпка, побіля ушей, прикріплено по три великих золотих кільця, що під час ходи тихо подзвонювали.
Повагом підійшла – вклонилася князю.
– На закуску… Солоденького… їжте на здоров'я, княжечку милий і гості дорогі! – і поставила на килим миску з жовтими щільниками, з яких стікали краплини свіжого запашного меду.
Голос її був ласкавий, мелодійний, але в ньому вчувалась якась чужа, не полянська вимова. Та й сама вона зовсім не схожа на русокосих, світлооких полянок – тілиста, міцна, з круглим загорілим обличчям, чорною, смолянистою косою і такими ж темними бистрими очима.
«Мати Чорного Вепра!» – здогадався Кий, відразу помітивши схожість між цією жінкою і молодшим княжичем.
Його здогад підтвердив князь, сказавши:
– Спаси боже тебе, Чернето! Дякую, княгине, що принесла нам медку запашного – з лісів наших поршанських… А тепер іди й накажи служебкам приготувати для гостей постелі… Закусимо – та й на спочинок!
Гості подякували теж, і княгиня Чернета пішла.
Учта тривала до заходу сонця. А як тільки перші вечірні сутінки упали на землю, князь попрощався і, підтримуваний Чорним Вепром, подибав спати, а Тур з синами у супроводі Радогаста попростував до невеличкої хатини, призначеної їм для ночівлі.
* * *
На Родень налягла темна ніч. В ній потонули і навколишні дрімучі ліси, і глибокі яруги, і високі шпилі круч, і широкі дніпровські плеса, і приземкуваті, вкриті почорнілим очеретом хати та повіті князівського селища. Бог ночі Морок, син Сварога і брат Даждьбога, заволодів і землею, і небом, і лісами, і водами, і всім сущим на землі до самого ранку, аж поки золотоликий Світовид не здолає свого похмурого брата і не бризне вогненним промінням на весь білий світ.
Неспокійно дрімав уже, перевертаючись з боку на бік, одряхлілий, немічний князь Божедар. Відразу міцно заснув княжич Радогаст. Поснули стомлені далекою дорогою і переобтяжені щедрою князівською учтою гості – старійшина Тур із синами.
Все заснуло довкола.
Не спали тільки княгиня Чернета та її син – Чорний Вепр.
Сиділи в темній хоромині на м'якій постелі княгині і, прислухаючись до гавкоту собак та нічних звуків, що долітали з навколишніх лісів, стиха розмовляли. Бесіда їхня велася погуннськи.
– Матінко, – сказав Чорний Вепр, – отець став зовсім слабий… От-от помре…
– Я сама бачу це, синку, – відповіла княгиня.
– Якщо князем поляни оберуть Радогаста, нам життя тут не буде… Ненавидить він нас!
– Як і ми його… Я не раз казала тобі про це, Вепре, а ти все мовби не розумів або не хотів розуміти моїх слів…
– Не міг же я так, з доброго дива, убити брата… Та ще й за життя батька…
– То він тебе зведе зі світу, коли стане князем… Суперника не потерпить. І мене він ненавидить лютою ненавистю. Як тільки отець помре, спалить, за звичаєм свого племені, разом з покійником…
– Жахливо!
– А ти скільки разів нагоду мав, щоб позбутися його, – і не позбувся: пожалів!
– Тепер не пожалію!
– Стережися, щоб він не випередив тебе!
– Сьогодні ми знову посварилися з ним… Тому я й прийшов до тебе на пораду.
– Чого ж ви посварилися?
– Бачиш, каган Ернак, твій брат, розбив уличів. Може, й на полян піде. Невідомо тільки – коли… Тож я й порадив князеві не ждати, поки він погромить нас, а послати слів до кагана і укласти мир…
– Ти мудро порадив. Безперечно, твій вуй Ернак забажає мати полянським князем тебе, а не Радогаста. Про це вже потурбуюся я!.. Що ж твій брат?
– Накинувся на мене, мов роздратований тур… Коли б це було не в присутності князя та старійшини русинів з синами, то дійшло б до мечів!
– От бачиш… Він розуміє, що головний його ворог – ти. Миру між вами не буде ніколи! Як тільки помре князь, проллється кров одного з вас!.. Тож треба випередити Радогаста!
– Як?
– Ернак не залишить свого племінника в біді. Але ж він не знає нічого ні про тебе, ні про твій намір увійти з ним у союз. Тому треба послати до нього посланця… От тільки – кого? Потрібна віддана людина!
– Ти хочеш сказати, що посланець має бути таємний?
– Безперечно. Ніхто, крім нас двох, не повинен тут знати про нього.
– Гм, – Чорний Вепр задумався. – Старійшина Тур привіз полоненого гунна Крека. Князь наказав кинути його до ранку в яму… Ця людина щонайкраще підходить для цього!
Чернета стиснула синові руку.
– То влаштуй йому втечу! Тільки зроби так, щоб на тебе не впала підозра…
– Зроблю, матусю.
– Приготуй йому доброго коня й харчів!
– Приготую… Один сумнів маю – чи повірить каган Ернак?
– Повірить! Ми з Ернаком від одної матері. Нашим родовим знаком було кабаняче ікло. Тебе й названо Чорним Вепром тому, що захисником нашого роду був Вепр. Коли мене мій отець Аттіла віддавав за твого отця, то моя ненька дала мені оправлене в золото кабаняче ікло, щоб воно обороняло мене від хвороб та всіляких бід, – з цими словами Чернета зняла з шиї золотий ланцюжок з іклом і вклала в жменю синові. – Побачивши його, мій брат, а твій вуй Ернак одразу здогадається, від кого посланець, і повірить кожному його слову.
– Я так і зроблю, матусю. Але ж як я дізнаюся потім, що намислив каган?
– Домовся з Креком, щоб повернувся і сповістив тебе про його наміри. Назнач йому час, місце зустрічі…
– Розумнесенька моя! – вигукнув Чорний Вепр радісно і, пригорнувшись, поцілував матір у голову.
* * *
Не спав у цю ніч також гунн Крек. Ще звечора обмацав усю яму і пересвідчився, що без сторонньої допомоги вибратися з неї не зможе. Тепер він мовчки скоцюрбився в кутку й задумливо пощипував свою ріденьку бороду.
Іноді підводив голову догори і довго дивився на шматочок темного неба, де мерехтіли дрібненькі, як мак, зірочки, і тоді з його пересохлого горла виривався глухий болісний стогін, схожий на клекіт степового беркута. Крек знав, що це остання в його житті ніч, що ранок принесе нестерпні муки і смерть…
Раптом його чутке вухо вловило якийсь неясний шурхіт.
Він схопився на ноги.
Шурхіт посилився, і через мить поруч з ним у яму опустилася дебела сукувата жердина. Потім долинув шепіт:
– Креку, вилазь! Я врятую тебе!
«О великий Тенгріхане, невже ти почув молитву і благання бідного нікчемного гунна і послав полянського княжича, щоб він висвободив мене з цієї сирої холодної ями? Адже це голос Чорного Вепра!»
– Ну ж, вилазь! Швидше! – линуло згори.
Крек ще раз у думці попросив Тенгріхана врятувати його і захистити від недобрих людей і злих духів, а потім спритно подерся по жердині нагору. Там міцна рука підхопила його і допомогла стати на землю.
– Я княжич Чорний Вепр, – почувся знайомий шепіт. – Я внук Аттіли і племінник кагана Ернака…
– О боги! – вирвалось в ошелешеного гунна.
– Я приготував тобі найкращого коня, торбу з харчами і зброю, щоб було чим відбиватися від хижих звірів чи переслідувачів… Мчи прямо до кагана і вручи йому цей талісман, щоб він здогадався, чий ти посланець, – і Чорний Вепр вклав гуннові в руку материн амулет. – Скажеш – від твоєї сестри, полянської княгині Чернети, і твого племінника, княжича Чорного Вепра… Зрозумів?
– Зрозумів…
– Ти народився під щасливою зорею: я врятував тебе від смерті, а каган Ернак нагородить тебе за добрі вісті.
– Що я маю переказати каганові?
– Слухай уважно!..
І Чорний Вепр, нахилившись до самого вуха гунна, почав тихо, але настійливо втовкмачувати йому все, що він має сказати Ернакові, а той на знак згоди мовчки, не перепитуючи, кивав головою.
ГНІВ ПЕРУНА
Втечу полоненого виявили зразу після ранкової учти, коли до князя прибіг украй переляканий челядник.
– Князю, утік гунн! – вигукнув він.
Звістка вразила всіх, мов грім.
Князь спохмурнів. Гнівно затіпалася його біла скуйовджена борода.
– Кажи толком – як він зумів утекти? Де ж був дворовий сторож?
Челядник розгублено здвигнув плечима.
– Виліз із ями… А як – хтозна… Не інакше – нечиста сила допомогла… Задушив сторожа Одлигу і затягнув у повіть… А там, у яслах, притрусив соломою – ледве знайшли оце… Вивів за ворота коня, так, що й жоден пес не гавкнув, – і тільки його й виділи!..
У старого князя одвисла нижня щелепа – він не міг уторопати, як гунн виліз із ями.
– Справді, нечиста сила… Чаклун якийсь! – прошамкотів зі страхом.
– Отче, ми наздоженемо його! – першим отямився Чорний Вепр.
– Пізно, мабуть, – князь скрушно похитав головою. – Далеко він уже! Не наздоженеш!..
– А все ж погнатися можна, – підхопився і Радогаст. – Дозволь, отче! У втікача все може трапитися: зіб'ється з дороги, кінь закривіє чи сам заслабне – от і наздоженемо!
– Гаразд, їдьте, – погодився князь. – Та стережіться, бо той нечистий дух може наврочити або перекинутись вовкулакою…
– Ми заговір знаємо, – сказав Радогаст. Тур з отроками теж підвівся.
– Тоді й ми – в путь!.. Допоможемо княжичам… Ніхто краще за Кия не відшукає слід… Прощай, князю! Бувай здоровий!.. Бо ми вже зі степу – наздоженемо гунна чи ні – повернемо прямо додому…
– Їдьте – і хай вам щастить! – тихо промовив князь і, обнявши старійшину, просльозився. – Не знаю, чи побачимося ми ще раз, друже. Такий немічний став я останнім часом.
– Побачимося! Ще потопчемо трохи рясту, князю! – підбадьорив його Тур, хоча, бачачи, як заточується той на тонких, мов диби, ногах, і сам не вірив у те, що казав.
– Ее, де там! – махнув безнадійно рукою князь і вже сердито додав: – Ідіть! Не гайтеся!
Збиралися недовго. Челядники осідлали коней, приторочили до сідел торбини з їжею. Півтора десятка дружинників, що теж мали їхати в погоню, вже стояли напоготові біля воріт. Щек і Хорив приєдналися до них.
Тим часом обидва княжичі й Тур з Києм пішли оглядати яму.
Яма була глибока, стара, з порослими травою та мохом краями. Довкола неї лежали купи сміття, сухого хворосту та соломи, в якій греблися кури та рилися свині.
– Нічого ми тут не знайдемо, – розсердився Радогаст. – Одне ясно: без допомоги нечистої сили гунн вилізти не міг!
– Справді, без допомоги лісовика, дідька чи якоїсь іншої нечистої сили з ями не вилізеш, – погодився Чорний Вепр. – Якщо тільки сам гунн не чаклун чи вовкулака…
Тим часом, поки княжичі обмінювалися цими словами, Кий заглянув у яму. Око в нього було чіпке й гостре. На смітнику, де все стоптано, перегребено і перерито, знайти щось варте уваги не просто. А ось внизу…
На сирому глинистому дні ями, вкритому цвіллю й мохом, він зразу помітив невелику свіжу вм'ятину… Ого! Тут щось є! Мовби хто сильно дзьобнув загостреним кілком… А зверху, понад краєм, обвалена земля… Отже…
– Гадаю, тут обійшлося без нечистої сили… Гляньте на ці сліди! Чи не свідчать вони про те, що гунн виліз по жердині, яку хтось опустив йому в яму? – промовив замислено, а, глянувши на купу дров під повіттю, скрикнув: – Та ось і вона! Дивіться!
Міцна довга сукувата жердина лежала зверху. На її товщому, навкіс зрубаному кінці жовтіли крупинки засохлої глини.
Це було так несподівано і разом з тим так переконливо, що всі якийсь час стояли мовчки. Радогаст хмурив рудуваті брови і морщив лоба, намагаючись до кінця збагнути обставини, що по-новому пояснювали втечу гунна. Тур захоплено дивився на сина, відчуваючи гордість за його розум і кмітливість. А Чорний Вепр, кинувши бистрий погляд на сліди, полишені його нічною пригодою, раптом ударив себе кулаком у груди і голосно вигукнув:
– Хай мене Перун поб'є, якщо все було не так, як каже Кий! Жердина в глині, на дні ями слід від її гострого кінця, земля по краях обрушена… Тільки хто ж це міг зробити? Невже хтось із робучичів? У нас є кілька полонених акацирів – це діло їхніх рук! Повернемося – допитаємо всіх! А тепер не гаймо часу – в путь, у путь! Наздоженемо негідника – і він усе розповість!
Кий пильно вдивлявся в його обличчя, поки він говорив, і йому здалося, що княжич чимось збентежений і намагається приховати це збентеження. Звичайно, коли б не розмова, нічого Кий зараз не помітив би, а та розмова застряла в його голові, як колючка в підошві, і тепер змушувала ставитися до княжича упереджено. «Гм, невже він допоміг гуннові втекти? Невже гуннська кров так заговорила в ньому, що він пішов на пряму зраду свого племені? Чи мені тільки здається? Справді, полонені акацири, родичі гуннів, могли допомогти своєму одноплемінникові вибратися з ями, а він уже сам і сторожа задушив, і коня вивів зі стайні…»
Однак Чорний Вепр був незворушний. Ніщо, окрім голосу, не видавало його схвильованості, і Кий засумнівався. «Дідько його знає, – подумав. – Не піймав – не кажи, що злодій!»
Тут Чорного Вепра підтримав Радогаст.
– Так, час не жде – рушаймо!
Вони швидко пішли до воріт, сіли на коней – і невеликий загін вирушив у путь.
* * *
Слід легко знайшли на вогкому замуленому березі Росі. Гунн уплав перебрався через річку і якийсь час їхав по горбовистому узвишшю понад Дніпром, а потім почав забирати праворуч і незабаром помчав прямо на південь.
Переслідувачі гнали коней, не жаліючи, без перепочинку. Слід то губився, то знову з'являвся в густому степовому різнотрав'ї, ведучи все далі й далі від обжитих поршанських країв. Залишилися позаду зелені діброви й гаї, зникли високі шпилі придніпровських круч, з яких відкривалася далеч на багато поприщ довкола. Натомість почалася сива від полину та ковили, трохи горбовиста рівнина.
Непомітно виїхали в степ.
– Так і до гуннів у лабета можна потрапити, – бурчав Тур, витираючи спітніле чоло.
Радогаст, що був старшим над загоном, на це не відповів нічого. Йому дуже хотілося впіймати гунна, і він гнав і гнав коня, що вже весь змокрів від поту і біг з останніх сил.
Опівдні вони таки побачили втікача. Далеко попереду з'явилася чорна цятка, що то виринала на пагорб, то знову ховалася в долині.
– То Крек! Ми наздоженемо його! Вперед!
Верхівці вдарили стомлених коней, і ті прискорили біг. Ну ж, швидше! Швидше! Стомилися, бідні! Вже змокріли спини, з грудей виривається не дихання, а важкий болісний хрип, але й коневі Крека теж не легко, він сильний, витривалий, та всякій силі і витривалості є межа!
Радогаст мчав попереду, за ним – Кий, Щек, Хорив, Чорний Вепр, трохи відстали дружинники і зовсім відстав старійшина Тур. Не ті роки, щоб гнатися за молодими!
Крек, видно, помітив погоню, бо не зупинявся ні на мить. Відстань між ними і переслідувачами не змінювалася, однак перевага була на боці останніх. Переслідувачів багато, і хто-небудь наздожене його. Він це розумів. Врятувати його могла тільки зустріч з передовими гуннськими роз'їздами.
Переслідувачі розтяглися довгою низкою. У кого були сильніші коні, ті вирвалися наперед, інші все більше і більше відставали.
В шаленому бігові ніхто не помітив, як щось у степу змінилося. Спочатку подув прохолодний вітер і перестало пекти сонце, бо його закрила сіра степова імла. Потім на заході з'явилася хмара, що швидко росла і незабаром запнула півнеба.
Поляни занепокоїлися. І Радогаст, і Чорний Вепр, і Кий, що вирвалися далеко вперед, з тривогою поглядали вгору. Невже буде гроза?
Грім ударив зненацька – і покотився луною понад потемнілим степом. Серця людей затремтіли – Перун гнівається! Бог блискавки й грому йде прямо на них і здалеку подає свій грізний голос!
Коли сяйнула блискавиця і грім удруге прогримкотів над землею, Радогаст зупинив коня, зіскочив на землю, став навколішки і простягнув угору руки.
– Перун гнівається на нас! Ми прогнівили його!
– Це начаклував той проклятий гунн! Ми не повинні їхати далі! Перун застерігає нас від великої біди! – вигукнув Чорний Вепр.
У Кия теж затремтіло серце. З Перуном не сперечаються і не жартують! Божий гнів кожної миті може впасти на голову того, хто провинився!
Під'їхали дружинники, що відстали.
В цей час хмару розпанахала страшна блискавиця, і над головами в смерть переляканих людей тріснуло, вдарило, грюкнуло так, що задрижала земля. Могутній грім заревів, як десять тисяч турів. Хлинув дощ. Холодні потоки, змішані з градом, уперіщили по принишклому степу, прим'яли, сплутали, столочили сиву ковилу, що хвилювалася під вітром.
Дружинники кинули коней, стали теж навколішки, простягли в благаннях до неба руки, їхні зблідлі губи шепотіли молитви.
– О найясніший Перуне! Помилуй нас!
Радогаст безперервно бив поклони.
Тремтів Чорний Вепр. Тур теж бив поклони, мокрими сивими патлами торкаючись землі. Щек і Хорив притулилися один до одного і долонями позатуляли вуха, щоб не чути нещадних ударів грому. Кий відчував, як зі страху починає скніти під серцем, але самовладання не втрачав. Побачивши, як розбігаються налякані коні, схопив повіддя і міцно затис у руці. Посірів від жаху і Чорний Вепр. В його широко розплющених очах миготіли відблиски сліпучих блискавиць. Лівою рукою він держав повід коня, а праву простягнув до неба, благаючи бога грози вгамувати свій гнів.
Знову грякнуло, затріщало, застугоніло над головами. Дружинники простяглися ниць на землі, позатуляли руками вуха і ждали невідворотної кари.
Злива дужчала. Світ побляк, померк. Стало темно, як пізнього надвечір'я. В небі трахкало, грюкало, тріщало, гупало. Розгніваний Перун раз по раз прокочувався по ньому в своїй вогняній колісниці і метав на всі боки божественні стріли. Здригалася, коливалася земля, і, здавалося, цьому буйству й шаленству не буде кінця.
Коні іржали, здиблювалися і теж, як і люди, тремтіли від страху. Все живе завмерло – зникли птахи, поховалися звірі, принишкли веселі гомінливі цвіркуни. Тільки вогонь, вода і грім панували на небі і на землі.
Кий однією рукою тримав повіддя кількох коней, а другою благав Перуна стишити свій гнів.
Та цього разу Перун чомусь гнівався особливо сильно. Хмари зійшлися з землею, і настала така темрява, ніби Морок назовсім поглинув Світовида. Грім гримів без угаву, і видно було в світлі блискавиць, як степом проносяться, наздоганяючи один одного, водяні вихори.
В цю мить один з дружинників зірвався з місця і з диким лементом шпарко побіг до високої степової могили. Він то зникав у мороці за суцільною завісою дощу, то знову з'являвся, як примара, у синьосліпучому спалахові блискавок. Досягнувши шпиля могили, впав навколішки, простягнув до неба руки і закляк у молитві.
І тут небо спалахнуло вогнем. Страшенний гуркіт сколихнув землю. Звивиста стріла вдарила в самий вершечок могили.
Всі попадали ниць у мокру, прибиту й сплутану дощем та вітром ковилу. О Перуне, ти знайшов свою жертву!
Так лежали довго. Гроза лютувала ще деякий час, але сили її поволі почали вичерпуватися. Наситившись требою, Перун попустив віжки своїх буйногривих коней, щосили гукнув на них і помчав понад степом далі – на схід.
Все рідше й рідше били блискавиці, все глухішими ставали удари грому. На заході почав підніматися, ясніти край неба, хмари розпливалися – і нарешті блиснуло сонце.
Мокрі, налякані, оглушені, люди схопилися на ноги і простягнули до нього задубілі руки.
– О великий Світовиде, преславний Даждьбоже! Ти показав нам свій золотий лик, ти вселив у наші серця надію і радість! Будь славен вовіки, Даждьбоже!
Гроза відшуміла – і в степу знову забуяло життя. Запідпадьомкала перепілка, спурхнув у небо і завис у високості срібноголосий жайворонок, промчав на видноколі табун бистроногих тарпанів.
Тільки мертвий дружинник лежав на шпилі могили, повернувши до сонця почорніле обличчя, і в його розплющених очах застиг жах.
Його не чіпали, залишивши там, де спіткала смерть, бо він уже належав не собі і не людям, а богові грому.
Нажахані, ледь отямившись від пережитого страху, княжичі дали знак сідати на коней і повертатися додому. Про переслідування гунна не було вже й мови.
На півдорозі до Росі Тур з синами попрощався з княжичами і повернув до Кам'яного Острова. Гаряче сонце швидко висушило їхній одяг, овчини та торби з харчами. А з сердець поволі вивіювався страх. Грізний Перун на цей раз обминув їх своєю карою…
