Текст книги "Князь Кий"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
Володимир Малик
КНЯЗЬ КИЙ
Роман
Художник ІВАН ПРИНЦЕВСЬКИЙ
Рецензент доктор історичних наук П. П. Толочко
І було три брати: одному ім'я Кий, другому – Щек, третьому – Хорив, і сестра їхня – Либідь.
Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка тепер зветься Щекавицею, а Хорив – на третій горі, прозваній від нього Хоревицею. І зрубали вони град в ім'я брата свого найстаршого і дали йому ім'я – Київ. І був навколо града ліс і бір великий, де ловили звірів.
Були вони мужі мудрі й досвідчені і називалися полянами. Від них є поляни в Києві й до сього дня…
«ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ»
БРАТИ
Чотири вершники в білих полотняних сорочках, тримаючи в руках короткі списи, вискочили з густого зеленого гаю і помчали навперейми табунові сайгаків, що вузькою звіриною стежкою піднімалися після водопою на крутий берег. Перелякані тварини на якусь мить завмерли. Куди тікати? Потім табун розділився. Задні стрибнули у воду і попливли до протилежного берега, а передні, мов жовті вихори, гайнули в степ.
Та ще швидше просвистіли в повітрі гострі списи. І кожен з них знайшов свою жертву! Чотири сайгаки впали на м'яку траву, забилися в передсмертних корчах. Тужний зойк розітнув полудневу тишу.
Один з вершників, старий, з довгою сивою чуприною, сплигнув з коня, витяг із шкіряних піхов широколезого ножа.
– Не гайтеся, отроки! Переріжте жили – випустіть зайву кров, щоб не зіпсувала м'яса! Та дивіться – не понівечіть шкури!
Отроки, двоє з яких мали вже молоді рудуваті борідки, теж вихопили ножі, і кожен кинувся до своєї здобичі. Вправний помах – і з перерізаних ший цівками забила яскраво-червона кров.
Ловці витерли об траву ножі, стягнули здобич докупи. Старий став ногою на сайгака, підняв угору важкі вузлуваті руки. Сива грива довгого волосся розвівалася під подувом легкого вітерця. З-під кострубатих, теж сивих брів, що різко виділялися на засмаглому зморшкуватому лобі, в небо глянули по-молодечому ясні очі.
– О ясноликий ХоросеСвітовиде [1]1
Хоре, Хорос, Дажбог, Даждьбог, Світовит, Світовид – так стародавні слов'яни називали сонце, якому поклонялися, як богові. Від Хороса походить прикметник хороший, тобто сонячний, тарний, погідний.
[Закрыть], і ти, грізний Перуне, ви чуєте мене?.. Це старійшина роду русів, що з племені полян, богобоязний Тур, звертається до вас… Дякую вам, боги, за те, що вклали в мої руки силу, а в очі – далекозорість! А ще дякую за те, що наслали під мій спис і під списи моїх синів – Кия, Щека та Хорива – жадану здобич! Частина її по праву належить вам, боги, і ви одержите требу (жертвоприношення), як тільки ми прибудемо додому…
Тур ще раз проникливо глянув на синє безхмарне небо, де сліпучо сяяло сонце, і звелів синам збиратися в зворотну дорогу.
Брати переглянулись між собою, і наперед виступив Кий.
– Отче, здобич наша велика… Боги допомогли нам, і ми, сповнені гордістю, можемо повертатися назад. Мабуть, жоден ловець з нашого роду не зможе сьогодні похвалитися таким успіхом… Але ж, отче, не токмо по м'ясо та шкури вийшли ми в степ! Аби лишень із-за цього, то не мали б завдати собі клопоту. Маємо дома, хвала богам, і коней, і скоту, і свиней, і овець, і різної пташини достатньо! Забили б вівцю чи бика – та й мали б м'ясо… Нам хочеться ще погасати по степу, поганяти звірину, постріляти з луків і розім'яти застояних скакунів. А заутра ми повернулися б додому, отче. Дозволь!..
– Дозволь, отче, – завторували Щек і Хорив.
Старий Тур пильно глянув на синів. Тепла хвиля хлюпнула в серце. Вони стояли сумирно, ждучи батькової відповіді. Три красені – мов три тугі молоді дубки! Такі схожі – і такі неоднакові!.. Ось о десну [2]2
Праворуч.
[Закрыть]стоїть Кий – найстарший. Надія і гордість старійшини і всього роду. Як він схожий на нього, на вітця свого! Високий, ставний, широкоплечий, Засмагле рум'яне лице. Одвертий погляд голубих, як небо, очей, завжди теплих і ласкавих, та в гніві несхитних і твердих, мов кремінь. Над високим чистим чолом – важка грива русявого волосся… Серед русів майже всі русяві й світлоокі. Недарма ж кажуть, що поромейськи слово рус чи рос означає червоний, рудий, світлий. Може, тому так і наша світловода Рось прозвана? І рід наш – русь!.. Та ні в кого немає такого розкішного чуба, як у Кия. Це вже від покійної матері – Білиці. Білочки, як називав він колись ласкаво свою покійну жону… Скільки ж це Києві літ? Либонь, двадцять ще й одно!.. Уже чимало! Женити хлопця пора. Та все не вибере собі дівчини. За господарством, полюванням та військовими вправами ніколи йому… Гайгай, як біжить час! І незчувся, коли півсотні літ стукнуло. Ще трохи – та й помирати пора. Чоловіки рідко доживають до такої старості. Хіба дуже поталанить… А то все гинуть молодими: від хвороб, на полюванні, на війні…
Посередині – Щек. Він середульший… Ох, цей Щек! Не хлопець, а вогонь! Гарячий, запальний, просто несамовитий! Зачепи – так і присне! Нікому не змовчить, навіть батькові… Зате який вдатний до співу, до музики: заспіває на Росі – луна відгукнеться на Дніпрі. Краще за нього ніхто не заграє на сопілці і на гуслях. Без нього хлопці й дівчата не розкладають купальських вогнищ, не водять хоро, не пускають вінків по ріці… А зараз він такий сумирний! Схилив покірно гарну кучеряву голову, що полискує свіжою бронзою, опустив додолу очі. Та Тур знає: і зараз у його прикритих довгими віями зіницях скачуть, мов іскри, пустотливі вогники…
Потім отець переводить погляд на найменшого сина. Хорив має сімнадцять літ. У нього ще замість бороди – золотавий пушок. У припухлих губах – дитяча наївність, а в очах, таких синіх, як весняний ряст, – незбагненний подив, ніби він уперше побачив світ. Однак, незважаючи на молодість, він має дужі й умілі руки: кує залізо і виготовляє з нього серпи й ножі, наконечники для списів і стріл, теше дерево, місить глину і виліплює з неї горщики й миски. А стріла з його лука летить на кілька поприщ і там ще має силу пронизати сирову шкуру бика…
Сини!
Тур лагідно мружить очі.
– А як же я, отроки, чотирьох сайгаків дотягну додому? Сам?
Кий стримано каже:
– Сам, отче… Покладемо їх на запасних коней – та й поїдеш помалу… А ми залишимося на день або на два, – може, вполюємо ще що-небудь. А потім повернемося додому, на наш Кам'яний Острів.
– Не легка буде старому батькові отака зворотна путь, – пробурчав удавано сердито Тур, але тут же його обличчя розпогодилося. – Та вже чого не зробиш для діток, – лишайтеся! Тільки не заривайтеся далеко, щоб не потрапили під стрілу гунна!
– Дякуємо, отче, – вклонилися сини. – За нас не турбуйся – не маленькі!
– То збирайте ж мене в дорогу.
Брати зв'язали мотузками ноги сайгакам і, з'єднавши їх попарно, перекинули коням через спини, і Тур, не гаючись, вирушив на північ.
Постоявши на горбі, поки батько сховався за найближчим гаєм, брати повернули в протилежний бік.
– Кию, ти обіцяв якось показати нам гніздовище стрепетів і влаштувати лови на цих полохливих птахів, – звернувся до старшого брата Хорив. – То, може, поїдемо? Га?
– Це не близько. Доведеться ночувати. Та, може, й не одну ніч!
– Ну, й що? – устряв у розмову Щек і тріпнув своїм золотистогарячим чубом. – Хіба первина ночувати в степу?
– Поїдемо, братику, поїдемо! – заблагав Хорив. – Це ж так цікаво!
Він дивився на Кия по-дитячому благально, і серце старшого брата не витримало. – Ну, що ж – поїдемо! Хлопці зраділи і вдарили коней.
– Ноо!
Наступного дня, опівдні, подолавши неблизький шлях, вони опинилися у зовсім диких місцях.
Перед ними відкривалася хвиляста рівнина, на якій серед яскравої зелені трав темніли острівці гаїв та перелісків. Попереду, сполохані форканням коней, зривалися степові птахи. Іноді вискочить з-під куща заєць і, прищуливши вуха, шпарко помчить геть або в бур'янах промайне рудий хвіст лиса. Вдалині проносилися, мов вихори, косяки тарпанів – диких коней.
Та ця дичина не привертала уваги ловців. Тільки тоді, коли далеко попереду спурхнули кілька стрепетів і з важким шумом полегли понад землею, брати зняли з-за плечей луки і вихопили з тулів стріли. Стрепет – важкий красивий птах – завжди принадна здобич для мисливця. Його нелегко вполювати, бо він уміло ховається в густих бур'янах.
І здалеку чує небезпеку, та вже хто вполює, той поласує смачним смаженим м'ясом.
На горі, серед кущів і високих бур'янів, Кий дав знак зупинитися.
– Тут гніздовище стрепетів…
У ту ж мить форкнув кінь – і попереду зірвався великий ситий птах. Проти сонця сліпучо блиснули білі пера крил і така ж біла смужка навколо темної шиї.
Одночасно звелися луки – шугнули три стріли. Бризнуло віялом пір'я. Стрепет клюнув дзьобом донизу і грудкою впав додолу.
Хорив скочив з коня – підняв над головою здобич. Радісно засміявся:
– Ліпо! Моя стріла, братове! Я влучив!
– Твоя, брате, – промовив, спішуючись, Кий і усміхнувся, бачачи, як радіє Хорив. – А моя і Щекова, по волі богів, влучила в чисте небо… Шкода стріл – не так багато маємо.
– Я зараз знайду їх, – вигукнув Хорив, прив'язуючи стрепета собі до сідла. – Вони полетіли ген за ті кущі, до яру! Я миттю розшукаю і принесу!
Він не міг приховати радощів від успіху, і йому хотілося зробити приємне збентеженим невдачею братам. Кинувши повід свого коня Щекові, він побіг до кострубатих заростів глоду.
– Дитина ще наш Хорив, – промовив замислено Кий. – Будемо берегти його, Щеку, від злого ока, недобрих духів та різної напасті!
– Хай береже його Світовид, – погодився Щек. – А ми очей з нього не спустимо!
Хорив зник за кущами. А через якийсь час звідти долинув його приглушений схвильований голос:
– Кию, Щеку, до мене! До мене!
– О боги! Що там сталося? – вигукнув стривожено Кий. – Невже ми своєю розмовою наслали на хлопця злі сили?
Обидва старші брати разом кинулись вперед. Обдираючи шкіру об колючки, пробралися крізь зарості глоду, шипшини та хмелю й опинилися над глибоким урвищем. Тут побачили Хорива, котрий із-за куща дивився вниз.
– Ну, що там? Чого кликав?
Хорив повернув до них зблідле обличчя.
– Погляньте, чужинці!
І він вістрям списа показав у глибину темного ізвору.
ГУННИ
Опівночі з-за далекого, покритого нічною імлою небосхилу викотився круглий червонуватий місяць і скупо освітив страшне криваве бойовище.
На широкому горбовистому полі, порослому сріблястою ковилою та гостропахучим терпким полином, темніли купи мертвих тіл, блукали осідлані коні, що втратили своїх господарів, лунали приглушені стогони поранених, чулися прокльони та хрипи вмираючих. Всюди лежала безладно розкидана зброя – луки, списи, шаблі, щити, келепи [3]3
Старовинна ручна зброя, що має форму молота, насадженого на довгий держак (ред.)
[Закрыть], короткі крицеві та бронзові мечі, її ніхто не збирав: переможеним було не до того, а переможці, закінчивши битву пізно ввечері, мабуть, відклали це заняття до наступного дня.
Місяць поволі піднімався все вище й вище, байдужим каламутним оком позираючи на те, що робиться на землі.
Несподівано з оповитої туманом степової балки виринув невисокий простоволосий отрок у білій вишиваній сорочці, підперезаний вузьким ремінним поясом, і, скрадаючись, почав наближатися до бойовища.
Тут, на горбку, він зупинився, висунув із бур'яну, мов ховрашок, чубату голову і сторожко оглянувся довкола.
Дозорців ніде не видно. Зате вдалині, на пологому березі неширокої річки, отрок побачив вороже стійбище. Там горіли багаття, осяваючи гостроверхі шатра й вози з халабудами, іржали коні, ревли верблюди. Легкий нічний вітрець доносив солодкавий запах конини, що варилася в казанах.
Отрок якийсь час виждав, а потім, знову пірнувши в бур'ян, навпригинці почав перебиратися від однієї купи тіл до іншої, де переможені лежали впереміш з переможцями. Часто зупинявся, заглядав у спотворені смертю та болем обличчя загиблих і поранених, але, не знайшовши того, кого шукав, переповзав далі.
Чимало часу віддав він цим пошукам. Кидався то в один бік, то в другий. Місяць допомагав йому – підбирався все вище і вище і світив усе щедріше й щедріше. Та отрок у розпачі тільки розводив руками – в яке обличчя не загляне, не той, кого він шукає! Не той…
Врешті, стомившись і зневірившись, сів на землю й охопив голову гарячими долонями.
Сидів довго, не знаючи, на що зважитись. Не перевертати ж усіх убитих, бо їх тут сотні, якщо не тисячі.
Раптом він почув стогін. Такий тихий, що міг би загубитися серед багатьох інших, якби не здався хлопцеві дуже знайомим і не пронизав серце радістю й надією.
Отрок миттю підхопився і, забувши, що треба ховатися від ворожого дозору, кинувся до чималої купи тіл, звідки линув той стогін. Швидко розтягнув убитих, що лежали зверху, і побачив немолодого вже воя у закривавленій сорочці.
– Отче! Князю! Ти? – скрикнув радісно. – Живий?.. Слава Даждьбогові й Перунові! Слава Купайлові й Велесові і всім богам – живий!.. Живий улицький князь Добромир! Живий отець мій!
– Боривою, синку, допоможи мені підвестися… Отрок допоміг і тільки тепер, коли батько сів, з жахом побачив, що той знемагає від ран: ліва нога вище коліна пронизана списом, а в грудях стримить гуннська стріла.
– Чекай, отче! Я зараз покличу наших на допомогу! – і Боривой, приклавши долоні до рота, закрякав дикою качкою.
У відповідь теж почулося:
– Кря, кря, кря!..
– Ідуть… Дубок, Горицвіт і Всеслав, – пояснив батькові. – А біля коней залишилися мати й Цвітанка. Ото і всі, кому пощастило врятуватися… Брати мої, княжичі Богомил й Гордомисл, кажуть, загинули… Горицвіт бачив, як гунни посікли їх шаблями… Стрий [4]4
Дядько по батькові, батьків брат.
[Закрыть]Пирогаст і вуй [5]5
Вуй, вуйко – дядько по матері, материн брат
[Закрыть]Братислав полягли теж, – я знайшов їх мертвих няньки, коли шукав тебе… Всі ліпші мужі наші наклали головами – і Хранимир, і Стоян, і Русота, і Живослав, і Рябовол… Не відаю, чи й залишився хто… Може, лиш ті, кому пощастило втекти в степ…
– Боже, боже, – прошептав розпачливо князь Добромир.
– Ми вирішили податися до полян… Та прикро нам стало при думці, що завтра гунни, коли добиватимуть наших поранених і ділитимуть здобич, знайдуть улицького князя – живого чи мертвого – і поглумляться з нього… Ось чому – хвала богам – я тут!
– Дякую, синку, – князь притягнув отрока до себе й поцілував у розпатлану голову. – Не знаю, чи й дожив би я до ранку… А тепер – маю надію…
До них підійшли три молоді вої. Міцні, стрункі. Біля поясів, у шкіряних чохлах, – короткі мечі, за спинами – щити, луки й тули зі стрілами, в руках – списи… Побачили князя, зраділи:
– Живий наш князь! Живий! Слава богам!
Двоє з них миттю схрестили списи – князь сів на них, обнявши молодиків за плечі. Ті випросталися – швидко понесли його, переступаючи через поранених, обминаючи купи мертвих.
У балці ждали дві жінки з кіньми. Одна, старша, мала років сорок, а друга була зовсім молода дівчина.
Побачивши князя, обидві кинулися до нього.
– Ладо моє любе! Поранений! Тяжко? О боже! – скрикнула старша і прихилила його голову собі до грудей. Побачила стрілу в рані – почала обережно витягати. – Я зараз, зараз… Потерпи трошки, красне ладо моє!..
Вона обережно витягла стрілу без наконечника, який залишився в рані, зняла з голови полотняну хустину – туго перев'язала князя. Робила все спритно, до ладу, її міцні пальці ніжно доторкувалися до князевого тіла, мовби боялися завдати зайвого болю. Губи стиснуті, суворі, в очах – твердість і рішучість. І тільки коли скінчила, з них бризнули сльози.
Князь погладив жону по пухнастих русявих косах, обняв за плечі.
– Не плач, Іскронько… Адже – живий… А рани – пусте… Загояться… Не тужи, княгине… Видужаю – зберу своїх угличів [6]6
Досі не з'ясовано походження племінної назви уличів. Є відомості, що колись жили вони між Дунаєм і Дністром – у місцевості, яка з давніх-давен прозивалася Углом (Кутом). Значно пізніше тюрки назвали її Буджаком, що теж означає – кут, угол. То, може, звідси й походить етнонім «уличі», утворений з первісного «угличі»?
[Закрыть]і знову зійдуся з каганом Ернаком у полі, стану з ним на прю [7]7
Боротьба, бій, борня.
[Закрыть]… І, може, наступного разу боги допоможуть мені. – Він говорив уривчасто, з натугою. Притягнувши другою рукою доньку, поцілував її в голову. – І ти витри сльози, Цвітанко!.. Не треба плакати над живим… Поплачемо над тими, кого вже немає з нами і чиїх любих голосів ми вже ніколи не почуємо, – над княжичами, над родовичами, над моїми воями полеглими…
Вони обнялися і якусь хвилину німували у невтішному горі.
Тихо світив місяць, висіло над ними синє зоряне небо. Сюди, в глибоку балку, не долітали стогони поранених із бойовища, не доносилися перегуки ворожих дозорців, не долинав тисячоголосий гомін гуннського стійбища. Тільки набридливе дзижчання комарів, крик сполоханої птиці та задумливе квакання жаб у невеличкому, зарослому лататтям озерці порушували степову тишу.
Нарешті князь Добромир підвів голову:
– Годі! Рушаймо!
Їхати верхи він не міг, і його поклали у міцну попону, прив'язану між двома кіньми. Боривой подав знак – і загін утікачів рушив у далеку незнану дорогу.
* * *
Спочатку спустилися балкою до широкої розлогої долини, потім пологим схилом піднялися нагору і, визначаючи напрям по зірках на північ, повернули в той бік. Назад, на південь, у володіння уличів, тепер ходу їм не було: там володарем стала гуннська орда.
Боривой прокладав шлях. За ним на поводі Дубок вів коней князя Добромира. Зразу за князем, готові в кожну хвилину прийти йому на допомогу, поспішали княгиня Іскра і княжна Цвітанка. Позаду, відставши на кільканадцять кроків, прикривали їх Горицвіт і Всеслав.
Небо було чисте, зоряне. Місяць сипав на землю холодне сріблясте проміння, і від того свіжа роса на густій пониклій ковилі переливалася й ряхтіла.
Проїхали мимо Крем'яної гори, одинокої скелі, що похмуро темніла на синьому тлі неба по ліву руку. Боривой підвівся на стременах – оглянувся. Ну, здається, врятувалися! Гуннське стійбище залишилося далеко за горбами, поле бою – теж. Тепер, не боячись тупоту копит, можна пустити коней швидше, щоб за ніч якнайдалі від'їхати від того страшного місця.
Юний княжич трохи заспокоївся і пустив коня риссю. Але він не міг відігнати сумних думок, що чорною хмарою налягли йому на душу, гострим болем пронизували серце. Знову і знову вони поверталися до подій останнього дня.
Уличі, що жили в степу, недалеко від теплого моря, не ждали біди. Люди на буйних весняних травах випасали худобу, ловили в ріках рибу, радувалися майбутньому врожаєві, що обіцяв бути щедрим.
Та налетіли, мов чорний вихор, гунни. Напад їхній був раптовий, несподіваний. Князь Добромир зумів зібрати лише частину дружини. Сили виявилися далеко не рівними, і майже всі його вої наклали головами в кривавій січі.
Що тепер буде з улицькими жонами, дівами, старими і дітьми? Що буде з землею уличів, їхніми нивами, весями, степовими й річковими вгіддями? Що буде з табунами коней, отарами овець та кіз, чередами скоту?
А що буде з ними – жменькою втікачів? Куди їхати? Де прихилити голову? У кого просити захисту?..
Неясний шерех, що долинув з-за великого темного куща, перервав хід Боривоєвих думок. Там промайнула якась тінь, почувся слабкий мелодійний звук туго натягнутої тятиви… Княжич рвучко пригнувся коневі до гриви – і в ту ж мить над ним різко свиснула стріла, оперенням черкнувши по спині.
«Гуннський дозорець! Як далеко забрався у степ! Чи ж він тут один?»
Боривой випростався, вихопив із тула стрілу, наклав на лук. Та невідомий вершник, що, мабуть, пильно стежив за втікачами з-за куща, гикнув на коня і помчав у мерехтливу нічну імлу. Пущена навздогін стріла не влучила, і за якусь хвилину він зник у затягнутій туманом долині. Всі переполошилися.
– Треба наздогнати його! – вирвався наперед Всеслав. – Знищити! Інакше – горе буде нам!
Його зупинила княгиня:
– Ради бога! Куди? Зараз ніч – де ти його знайдеш у темряві? А ми залишимося самі…
Її підтримав князь Добромир:
– Кепсько, звичайно, що нас виявили… Тепер гунни кинуться за нами… Але наздоганяти втікача марно: незабаром він буде серед своїх… А ви можете загубитися…
– Що ж нам робити?
– Тікати!
– А може, погоні не буде?
– Буде!.. Ви не знаєте гуннів – їм аби полювати… На дичину чи на людей – все одно!.. Гнатимуться по слідах і день, і два, аж поки не наздоженуть або переконаються, що наздогнати не зможуть…
– Тоді не гаймо часу! В путь! – вигукнув Боривой. – Отче, ти витримаєш? Адже їзда буде нелегка!
– На мене не зважайте, – тихо відповів князь. – Аби ви врятувалися… А якщо боги захочуть – врятуюся і я…
Боривой мовчки подав знак рукою – і невеличкий загін, приминаючи кінськими копитами густий бур'ян, помчав на північ, у протилежний від місяця бік…
* * *
Тікали цілу ніч і половину наступного дня. Гнали коней щосили, даючи і їм і собі перепочинок тільки для того, щоб із річки чи струмка, що траплялися по путі, напитися води. А коли сонце підбилося в зеніт, побачили погоню.
Гуннів було шестеро. Шестеро проти сімох уличів. Дозорець, мабуть, не добрався до стійбища, а натрапив на сторожовий роз'їзд і з ним кинувся переслідувати втікачів. Але як це багато – шестеро, коли взяти до уваги, що тільки троє з семи уличів – досвідчені дорослі вої! Бо що могли важити в бою тяжко поранений князь, княгиня Іскра і княжна Цвітанка? Та й Боривой тільки-тільки почав по-справжньому освоювати військове ремесло.
Гунни здаля закричали, замахали списами, даючи знати, що й вони побачили втікачів і ось-ось наздоженуть їх. Гостре око Боривоя навіть помітило, як передній хижо вишкірив зуби.
– Вперед! – і княжич підняв нагая.
Змучені коні рушили нехотя і, понукувані криками й ударами верхівців, поволі переходили на рись.
Тепер усе залежало від них – витримають перегони з кіньми переслідувачів чи ні?
Боривой вирвався наперед і, зірко вдивляючись у далину, вибирав напрямок. Обминав горби, уникав крутих схилів, спрямовував утікачів по стежках, протоптаних дикими володарями степу – рогатими турами, буйногривими тарпанами та тонконогими полохливими сайгаками.
Гунни не відставали. Навпаки, їхні коні виявилися свіжішими й витривалішими. Відстань між втікачами й переслідувачами поволі скорочувалась.
Бачачи це, князь Добромир заблагав:
– Залиште мене! Я не хочу бути тягарем для всіх!.. Гунни затримаються біля мене на якийсь час – і ви відірветесь від них! Тоді, може, врятуєтесь… Залиште мене!
Боривой заперечно похитав головою, крикнув на ходу:
– Що ти, отче! Як можна? Ні, ні, ми не покинемо тебе!.. Якщо доведеться гинути, то загинемо всі разом! – і раптом радісно додав: – Ось попереду – яр! Туди! Ми заховаємося в ньому! Там, у його вузьких і глибоких ущелинах, нам буде легше захищатися від нападників! Вони не зможуть оточити нас!
І він круто завернув до підніжжя гори, розрізаної навпіл темним проваллям яру.
Їхати стало відразу важче, бо дорога пішла вгору. Змилені, засапані коні притишили біг. У гирлі яру під їхніми копитами зачвакала багниста твань, зашелестіла осока. Над рівчаком з іржавою застояною водою понависало віття кущів – продиралися крізь нього силоміць.
Боривой і Горицвіт, пропустивши всіх, зупинилися під захистом лапатого гілля ліщини. Обережно виглянули – чи далеко гунни?
Ті теж зупинилися і спантеличено дивилися на прямовисні стіни яру і зелене шумовиння заростів у ньому. Видно, боялися засідки.
Горицвіт спочатку злорадно усміхнувся, потім промовив:
– Ви поїдете далі, а я залишуся тут. Клянусь Перуном, хоч один із них скуштує моєї стріли!
– Загинеш!
– Все може бути… Та комусь же треба затримати їх!
– Я теж залишуся з тобою!
– Ні, Боривою, ти не залишишся… Твоє місце – на чолі загону! Рятуй князя! – і Горицвіт ударив Боривоєвого коня. – Прощавай!
Коли Боривой зник у гущавині кущів, молодий воїн зліз з коня, взяв до рук лука й стрілу – виглянув у степ. Гунни поволі наближалися до яру.
Горицвіт ждав. Хай наближаються! Ближче! Ближче!.. Щоб не схибити! Щоб вразити хоч одного прямо в серце!
Вони обачні – у кожного у руках теж лук з накладеною на тятиву стрілою. Готові кожної миті відповісти пострілом на постріл.
Ось уже добре видно їхні обличчя – широкі, темні, обсмалені сонцем, вітрами і вогнями степових багать. З-під гостроверхих повстяних ковпаків на плечі спадають тонкі косички цупкого чорного волосся. У одного з них, видно, старшого, бо всі поштиво прислухалися до його слів, щоки і ніс подзьобані віспою, а гострий погляд так і нишпорить, так і стриже, ніби хоче зазирнути під щільне шатро кучерявих заростів. Добре було б позбутися його, обезголовити ворожий загін. Але він, мовби відчуваючи небезпеку, весь час тримається так, що його заступають собою інші.
Горицвіт натягнув тятиву – прицілився. Стріла цьвохнула, мов батіг, і вдарила найближчому гуннові в груди. Навіть не скрикнувши, той змахнув руками і впав з коня додолу.
– Є один! – радісно вигукнув Горицвіт і потягнувся до тула ще за одною стрілою. – Боги допомагають мені!
Та гунни теж були досвідченими воями. Помітивши, де сколихнулася гілочка верболозу, вони, не гаючись, випустили туди п'ять стріл, і ті холодно й тужно проспівали пісню смерті. Дві з них влучили в хороброго улицького воя – одна в руку, друга – в горло.
Мов підсічений колосок, упав Горицвіт навзнак у жовтаву гостролисту осоку і, хоча був ще живий, не міг зробити найменшого поруху. Тільки туманіючим поглядом дивився вгору, де крізь зелене листя пробивався клаптик голубого неба.
Потім кущі розступилися – і до нього під'їхало кілька вершників. Щось швидко-швидко заговорили між собою. Та він нічого не розумів. Лежав мовчки, безстрашно спостерігаючи за тим, як один із них видобув з піхов блискучу шаблю і, нахилившись з коня, вдарив йому прямо межи очі…
* * *
Тим часом Боривой вивів свій невеличкий загін із гирла яру, де залишився Горицвіт, у його середню частину. Зарості тут стали рідші, нижчі, бур'яни цупкіші, зате довкола височіли жовті прямовисні стіни, подзьобані дірками, у яких гніздилися бистрокрилі щурики, піднімалися в небо гострі шпилі, а з глибоких темних урвищ віяло похмурою прохолодою.
В одному місці русло яру розгалузилося на три майже однакові рукави. Втікачі завагалися. Куди повернути?
Боривой задумався. Справді, куди?
Повернеш наліво – опинишся ближче до землі уличів, куди дорога їм тепер заказана. Поїдеш прямо – невідомо, коли виберешся в степ, бо з обох боків страшенні яруги. Залишається повернути праворуч, бо звідти відкривається прямий шлях на північ, де живуть племена спільної мови і спільної віри.
Взяли праворуч.
Їхали поволі, з останніх сил. Коні ледве трималися на ногах, а люди – в сідлах.
Боривой знав, що гунни недалеко. Горицвіт їх затримав. Та чи надовго? І він з тривогою й розпачем поглядав назад, не вірячи сам собі – невже погоня відстала?
Тому різкий вигук Всеслава, хоч і не був несподіваним, все ж змусив його здригнутися.
– Гунни!
Він оглянувся. П'ять верхівців швидко наздоганяли їх. Отже, Горицвіт таки поклав одного! Молодець! Та ще п'ять лишилося! Що робити? Де шукати порятунку? Не мине й хвилини, як нападники наблизяться на політ стріли!
Потрібно було на щось зважитись. Кожна прогаяна мить прискорювала фатальну розв'язку.
Боривой окинув поглядом похмурі стіни яру, покривлені, корчуваті деревця, що тулилися в западинах, тріщинах та вузеньких припічках, гострі шпилі, що, мов зуби дракона, вп'ялися в небо, – і раптом помітив на висоті десяти чи п'ятнадцяти ліктів чималий уступ, де могло вільно поміститися кілька людей, до нього вела крута, ледь помітна звірина стежечка.
На роздуми вже не було часу.
– Туди! Нагору! – скрикнув він. – Друзі, беріть князя на руки! Коней залишайте внизу! Будемо захищатися до останнього!
Дубок і Всеслав понесли князя Добромира. Княгиня Іскра і княжна Цвітанка подерлися слідом за ними. Боривой відступав позаду, готовий випустити стрілу в першого ж переслідувача, котрий наважився б наздоганяти їх.
Уступ над прямовисною кручею був зовсім невеликий, але достатній, щоб там розташувалося кілька втікачів. Всеслав і Дубок поклали князя під стіну – і княгиня та княжна відразу схилилися над ним, намагаючись якоюсь мірою зменшити його страждання. А вої повернулися назад, до Боривоя, і, загородивши стежку щитами, приготували луки і мечі для останнього рішучого бою…
