Текст книги "Князь Кий"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
КУПАЙЛО
Чорний Вепр прибув до Кам'яного Острова через тиждень у супроводі десяти дружинників. Кий зустрів його на березі Росі сам, бо Тур з Либеддю, молодшими синами та родовичами готував для княжича учту.
Спритно зіскочивши з коня, Чорний Вепр розстебнув на грудях золоту фібулу, скинув з пліч червоне князівське корзно і, кинувши його найближчому дружинникові, потиснув Києві руку.
Незважаючи на далеку стомливу дорогу, був він бадьорий і свіжий. Йому пасувала вишита червоною і чорною заполоччю біла сорочка. Стрункості надавали барвисті, з ромейської тканини, штани, заправлені в чоботи із жовтої шкіри, і такий же шкіряний пояс, оздоблений не срібними, як у Кия, а золотими бляшаними накладками. До пояса кріпився короткий меч.
– Гарно тут у вас! – вигукнув княжич захоплено. – День і ніч шумить водоспад! По берегах – родючі поля, дрімучі ліси! А селище у старійшини Тура нічим не поступається князівському!.. Та й не дивно: рід русів – то справжнє плем'я!
– Ну, де там! – заперечив Кий. – На Родні краще: Дніпро, Задніпря, простір – видно на півсвіту!..
Чорний Вепр задоволено усміхнувся.
– Так, у нас справді веселе місце… Кращого, либонь, над усім Дніпром не знайти! Отець знав, що вибирав!
– Як почуває себе князь? Чому не приїхав Радогаст? – спитав Кий.
– Отець зовсім заслаб, і Радогаст залишився біля нього.
Розмовляючи, вони повільно йшли до селища.
З хиж вибігали люди – здалеку розглядали приїжджих.
– Про що повідомляє зі степу сторожа? Гуннів не чути? – спитав Кий.
– Не чути…
– У нас теж не чути… Тим несподіванішим може бути їхній напад!
– Не послухали мене. Я поїхав би – і про все домовився б ладком!
– Щоб ми добровільно піддалися гуннам і стали їхніми рабами? – Кий відчув, як у грудях наростає обурення. – Хто б же погодився на таке?
– Згадай долю уличів… Чого вони добилися?
Розмова поволі переростала в спірку. Молода гаряча кров кожної миті могла спалахнути вогнем, і Кий, розуміючи це і не бажаючи сваритися з гостем, став думати, як би спокійніше відповісти княжичу. Але тут раптом на стежці, що в'юнилася від річки до селища поміж кущами калини, з кошиком випраної білизни в руках з'явилася Цвітанка.
Побачивши перед собою Кия у супроводі ошатно вдягнутого незнайомця і цілого почту воїв, дівчина зніяковіла й зупинилась, не знаючи, що робити – пропустити їх поперед себе чи йти далі? Та враз оговталась, гордо випросталась, пригадавши, мабуть, що вона дочка князя, – швидко пішла до хати, де мешкала її сім'я.
Чорний Вепр зупинився і вражено провів її довгим пильним поглядом.
– О Перуне ясний! Яка красуня! – на Цвітанці біліла вишивана сорочка, що гарно облягала її струнку постать, на шиї червоний разок скляного намиста, а в косах синіли дрібненькі польові квіти. – Хто це? Твоя сестра?
Про спірку княжич забув. Стояв і дивився вслід дівчині, схвильований і збентежений, мов побачив яке диво.
– Ні, це князівна Цвітанка, дочка князя Добромира, – нахмурився Кий. – Мій отець віддав їхній сім'ї найліпшу хату, а сестра зодягла князівну в найкращий одяг…
Йому було неприємно, що Чорний Вепр запримітив дівчину і так відразу захопився нею. Від недоброго передчуття холодна хвиля прокотилася попід серцем.
Та княжич не помічав цього.
– Дочка князя Добромира! Яка гарна! – вигукнув ще раз захоплено. – Гм! З-за одної такої зустрічі варто було їхати сюди!
Кий промовчав, бо не хотів сказати щось різке, а Чорний Вепр не відривав погляду від стрункої постаті дівчини і все прицмокував язиком, аж поки князівна не зникла в темному отворі дверей найбільшої хижі, що стояла посеред селища.
Старійшина Тур зустрів княжича, мов сина, – обняв, поцілував у голову. Наказавши отрокам напоїти й нагодувати коней, запросив до хати, де Либідь, гарно одягнута й причесана, подавала на стіл.
– Моя донька, – показав на неї Тур.
Чорний Вепр неуважно вклонився дівчині і, ковзнувши по її обличчю байдужим поглядом, сів до столу.
Це страшенно обурило Кия. «Свиня! Хоч би чемне слово сказав дівчині!» – вилаяв його подумки. Він розумів, що образливим було не те, що Чорний Вепр з першого погляду не вподобав Либеді. Навпаки, коли б уподобав, то це було б навіть неприємно і боляче, бо Либідь кохалася з Ясенем і вони збиралися найближчим часом одружитися. Образливою і обурливою була холодна неувага до дочки старійшини, котрий намагався проявити найщирішу гостинність і любов до сина свого давнього друга й соратника.
Так думав Кий.
А ще він думав і розумів, що ця неувага викликана несподіваним захопленням Цвітанкою і навіть потрясінням, якого зазнав Чорний Вепр під час зустрічі з княжною. І усвідомлювати це Києві було найболючіше, найприкріше.
Після учти княжич забажав побачити князя Добромира.
– Проведи, Кию, – глянув на сина Тур. – Та не затримуйтеся довго біля хворого… Ледве дихає…
Кий хитнув головою.
– Гаразд, отче.
* * *
У хатині було напівтемно й прохолодно. Пахло мазями волхва Ракші та свіжою лепехою, розкиданою по долівці.
Князь лежав у кутку, на м'яких овчинах, прикритий вовняною ковдрою. Княгиня Іскра напувала його з дерев'яної чашки теплим козиним молоком, а Цвітанка і Боривой стояли в ногах і сумно дивилися на жовте обличчя й схудлі кощаві руки батька, що лежали на грудях поверх ковдри.
Звикнувши до напівтемряви, Чорний Вепр привітався:
– Здоровий будь, князю! Мій отець, князь Божедар, вітає тебе…
Князь Добромир розплющив примерхлі очі, з цікавістю поглянув на пришельця.
– Сідай, княжичу… Будь гостем, – промовив кволо. Боривой подав гладенько обтесану липову колодочку.
Чорний Вепр сів, запитав:
– Отець прислав дізнатися, чи не потрібно тобі й твоїй сім'ї чого? І як твоє здоров'я?
Добромир кволо усміхнувся.
– Як моє здоров'я?.. Поки що живу… А як буде завтра – одному Світовиду відомо… Дякую князеві за турботу, однак нічого нам не треба. Старійшина Тур подбав і про мене, і про княгиню, і про наших дітей…
– Це добре, – Чорний Вепр на якийсь час замовк, ніби зважав, як запитати про те, що найбільше цікавило його, за чим сюди, власне, приїхав. Потім тихо промовив: – А ще мій отець, князю, хоче знати, чи це правда, що гунни погромили уличів?
По змученому обличчю князя промайнула болісна тінь.
– Так, це правда, – прошепотів ледь чутно. – Сам бачиш…
– Яка ж сила у гуннів? Невже така велика, що могутнім уличам не було чого протиставити їм?
– Сила в Ернака велика… Ми билися хоробро, та цього виявилося замало… Майже всі наші полягли…
Видно було, що князеві важко згадувати чорні дні своєї неслави. На лобі у нього виступив холодний піт, і княгиня змахнула його вологим рушником.
– Чого ж хоче каган Ернак?
– Стати новим Аттілою… Об'єднати гуннів і примусити сусідні племена…
– Невже ми, поляни, не дамо йому відсічі?
– Не знаю… Сила у нього велика… Зібрана в один кулак… А ваша розпорошена… От коли б ви заручилися підтримкою сусідів…
– Що ж сталося з уличами? Гунни винищили їх?
– Не думаю… Ернакові потрібна данина, а не мертва, безлюдна земля…
– Отже, замість тебе він дав уличам іншого князя?
– Не знаю… Але ж без князя не обійтися… У розмову втрутився Боривой.
– Уличі іншого князя не визнають! У них один князь – Добромир!
Чорний Вепр поблажливо усміхнувся.
– Бачиш, княжичу, тепер багато чого змінилося. Після перемоги над уличами каган Ернак зробить з ними все, що захоче. І князем настановить того, хто вірно слугуватиме йому! Може, когось із вашого роду…
– З нашого роду нікого там не лишилося. Мої брати загинули, а ми з Цвітанкою тут…
– Тоді когось не з вашого роду…
– Законним князем уличів є наш отець Добромир!
– Безперечно!.. Як безперечним є й те, що спадкоємцями князя Добромира є ти, отроче, і твоя мила сестра, – Чорний Вепр так пильно глянув на дівчину, що та аж зніяковіла й опустила очі. – Такій красуні личить бути княгинею!
Цвітанка почервоніла і від цих слів і від того, що полянський княжич не зводив з неї чорних пронизливих очей. Княгиня Іскра знітилася зі своїм дерев'яним кухлем у кутку хатини, Боривой так розгубився, що не знав, що сказати, а князь Добромир у знемозі затих і прикрив обличчя рукою. Кий торкнув Чорного Вепра за плече.
– Княжичу, нам пора! Ми стомили розмовами князя! Той знехотя підвівся, попрощався.
– Видужуй, князю! І хай боги бережуть тебе і твою сім'ю! – А коли вийшли з хати, запитав Кия: – Ну, що скажеш?
– Зовсім ослаб князь Добромир за ці дні…
– Я не про те… Князеві – зозулі відкували літа. Це кожному видно… Я про князівну – яка красуня! Га?
– Авжеж, красуня, – погодився Кий і раптом відчув у серці глухий тривожний щем. – Гарна дівчина!
Йому не хотілося говорити, і вони йшли мовчки.
Було ясне надвечір'я, і сонце ще не сіло за ліс. А Києві в очах потьмарилося, мов перед бурею, сонце поблякло, і все довкола стало якимось сірим, не цікавим. Він картав себе. Чому мовчить? Треба сказати княжичеві, що він раніше помітив красу отроковиці. Треба сказати, що то він з братами урятував її від смерті чи гуннської неволі, привіз сюди, на Кам'яний Острів, і надав притулок… Що дівчина з першого погляду впала йому в око, а вона теж запримітила його…
Та Кий мовчав. Що сказати? Яке він має право на Цвітанку? Що з того, що врятував її і її родину? Хіба на його місці цього не зробив би перший-ліпший полянський воїн? Ну, хоча б той же Чорний Вепр? Безперечно, зробив би… То чому ж він вважає, що отроковицякнязівна має належати йому? Він питав її? Довідувався про її почуття? Заручився її згодою?
Звичайно, було б нерозумно й жорстоко зараз, коли помирає її отець, говорити з нею про це. Тому й мовчав.
А Чорний Вепр? Чи ж мовчатиме він? Здається, він не зважає ні на що!
* * *
Другого дня, надвечір, до князівської хижі забігла Либідь – у новій вишиваній сорочці, з разком червоного намиста на шиї і золотими пружинистими кільцями на скронях. Гарна, радісна, усміхнена… Разом з нею крізь прочинені двері влетіла пісня:
А вже ж тего та Купайла ми діждалися,
а вже ж дши у віночки, ой, дідладо,
ой, дідладо, увібралися!
Цвітанчина рука з кухлем води для отця застигла в повітрі.
– Ой, Либідко, що це?
– Ти забула – сьогодні ж свято Купайла!.. Парубки і дівчата йдуть на Рось, у ліс… На грища!.. Ходімо з нами, Цвітанко! І ти, Боривою! – защебетала радісно дівчина.
Цвітанка сумно глянула на змарніле батькове обличчя. Поглядом показала на нього:
– Як же я піду?
Але князь, що, здавалося, дрімав, раптом розплющив очі.
– Ідіть, чада! Ідіть! – промовив тихо.
– Отче, а ти? – кинулася Цвітанка і піднесла йому кухлик з водою. – Як же ми тебе залишимо?
– А чого вам біля мене весь час бути?.. Мені стало краще, ніщо вже не болить, навіть у грудях перестало пекти… Матінка подивиться за мною… Ідіть!
Цвітанка завагалася, їй дуже хотілося побачити купальські грища полян, там, напевне, буде Кий… Купайло! Це веселе свято буває раз на рік – на ньому співають, граються, хлопці вибирають собі наречених…
Але ж – батько…
Виручив Боривой.
– Іди, сестрице, йди! А ми з мамою побудемо тут…
– Справді?
– Атож – іди!
Цвітанчині очі проясніли від радощів. Дерев'яною гребінкою швидко розчесала коси, заплелася, одягла чисту сорочку й полянську плахту, наділа коралі. Вийшла з хатини – заглянула у дерев'яне цеберко з водою.
– Ой!
– Гарна! – засміялася Либідь. – Кращої й не знайдеш!.. Кий побачить – зімліє!
Цвітанка почервоніла.
– Ти думаєш, Кий… Либідь здивувалась.
– А хіба сама не бачиш? Треба сліпою бути, щоб не помітити, як сохне хлопець!
Цвітанка спалахнула і затулилася рукавом.
– Я не сліпа… Та знаєш, як у нас, у дівчат, – поки не скаже, все не віриться…
– Настане час – скаже!
Сонце опускалося за темну гребенисту стіну лісу, і синя тінь упала на широке сріблясте плесо ріки. Повіяло прохолодою.
Дівчата поспішали. Швидко перетнули острів, перебігли місток і приєдналися до гурту дівчат і хлопців, що простували зі сміхом та жартами понад берегом Росі. По дорозі рвали квіти.
За кілька поприщ від Кам'яного Острова, на великій розлогій галявині, вже вирували купальські веселощі.
Тут зібралися парубки та дівчата, отроки й отроковиці з багатьох навколишніх – ближніх і дальніх – весьок і селищ. Дівчата, збившись у невеличкі гурточки, сиділи, мов зграйки білих гусей, на зеленій траві, понад річкою, – плели вінки з польових та лісових квітів. А парубки розділилися на три гурти: один гурт установлював посеред галявини зроблене з дерева та соломи ідолище Купайла, другий – лаштував ідолище Марени, а третій – носив з лісу хмиз для купальського багаття.
Либідь і Цвітанка підсіли до подружок – почали й собі плести вінки. Сплівши, заквітчалися ними.
– А тепер поведемо хоро! – гукнула Либідь. – Всі в хоровод!
З криком, сміхом і вереском дівчата спурхнули з прим'ятої трави і, ставши кружка, взялися за руки, пішли в танок, почали жартівливими пісеньками зачіпати хлопців.
Ой, по горі, по горі крокіс поріс, забрав дідько хлопців та в ліс поніс!
Почувши, як їх зневажають, хлопці враз покидали своє заняття, стали кружка, тупнули ногами.
Ой, по горі-горі крокосиця!
Ухопив куць дівку та й носиться!
Дівчата обурено залементували, але рушили хлопцям назустріч. Обидва хороводи поволі зближувалися. Лунали жарти, сміхи, веселі вигуки. Врешті зійшлися – хлопці розступилися й охопили дівочий круг своїм кругом так, що обидва ідоли – Купайла й Марени – опинилися всередині хороводів.
Тоді Либідь весело, грайливо защебетала:
Ходили дівочки коло Мареночки, а хлопців ватага – навколо Купайла…
Купальський вечір розпочався. Пісні, примовки, танці… Дівчата кружляли в одному напрямі, хлопці – в зворотному, потім – навпаки… Виблискували загорілі дівочі литки, побрязкували бронзові, срібні та золоті підвіски й сережки, стугоніла під міцними парубоцькими ногами земля.
Цвітанка в загальних веселощах забула про своє горе, – обличчя її розпогодилося, розквітло, засяяло. Сімнадцять літ – це той час, коли журба не в силі надовго поселитися в серці, і воно сповнилося нестримною жадобою життя, щастя, радощів.
Вона відчула на собі чийсь пильний погляд. Підвела очі – і насупроти себе побачила Кия, розпашілого від швидкого танку. Весь у білому, підперезаний ремінним поясом з китицями і срібними накладками, з коротким мечем при боці, він скидався на білого лебедя…
Який же гарний! Який дужий! Такого, ще й не стрічала за своє недовге життя!
Так і танцювали, не зводячи одне з одного захоплених поглядів. А коли утворилося спільне коло, Кий став поряд, поклав їй руку на плече і, нахилившись, прошепотів:
– Гарна ти!
– Невже? – дівчина почервоніла від задоволення.
– Клянусь Світовидом!.. Танцював би з тобою до самого ранку!
– Я теж, – почулося у відповідь сором'язливе признання. Їхні руки сплелися в міцному потискові.
Раптом Цвітанка здригнулася. Зі щік збіг рум'янець.
– Що з тобою? – сполошився Кий і прослідкував за поглядом дівчини.
Насупроти, за хороводом, стояв у гурті своїх воїв княжич Чорний Вепр. Невисокий, з гордо піднятою головою. На плечах – червоне корзно, на ногах – жовті чоботи. Густе чорне волосся зачесане назад і перев'язане кольоровою стьожкою. Ліва рука – на рукояті меча, права – уперлася в бік. Обличчя закам'яніле, суворе.
А чорні очі так і свердлять Цвітанку, так і прикипіли до її зблідлих щік.
Ох, боюся я його! – прошепотіла дівчина, здригаючись. – Прив'язався, мов лісовик!
Кий стиснув їй руку, відповів тихо, щоб ніхто не почув:
– Не бійся… Я захищу тебе!
– Він княжич…
– Ну то й що?.. А ти – князівна!
– Він має дружину…
– Я теж маю дружину! Рід русів могутній…
Цвітанка ясними очима вдячно глянула на юнака і раптом сказала:
– Ти так на мене дивишся, Кию…
– Як?
– Як ніхто ніколи не дивився!
– Бо ти ж гарна!!. Я казав тобі вже.
– Є кращі дівчата…
– Для мене немає… Я зрозумів це ще там, у степу, коли врятував тебе від гуннів…
– Для мене теж кращого немає…
– Люба!
– Любий!
– Будь моєю жоною! Ти згодна? Дівчина спалахнула від щастя.
– Згодна…
І мимоволі глянула поверх голів. Чорний Вепр стояв там же, де й раніш, і палаючим поглядом стежив за кожним її рухом. Невже здогадався, про що у них мова?!
Серце її стиснулося: такий лихий блиск у княжичевих очах! Сказати Києві? Та в цю мить пролунав голос Либеді:
– До річки, дівоньки, до річки! Пустимо на воду вінки! Вже сонце сіло за дерева – незабаром запалає купальський вогонь!
Хоровод ураз розсипався. Дівчата заверещали й пурхнули до берега. Хлопці кинулися за ними.
Прудконога Либідь першою добігла до річки і, знявши з голови вінок, пустила на воду. Течія підхопила – понесла.
До нього долучилося багато інших – і закружляли на темнолискучій поверхні Росі, мов пухкі жовтаві каченята. Одні пливли спокійно, поважно, без метушні, інші, потрапивши в закрут виру, заспішили, затанцювали, а треті прибилися до берега й заплуталися у лозняку…
Цвітанка пустила й свій. Він ковзнув по заводі, виплив на плесо, потрапив на бистрінь і, обганяючи поважніших і спокійніших своїх побратимів, подався вниз по течії у непроглядний вечірній морок. Дівчина не відривала від нього очей – куди понесе? Де пристане? Чи довго продержиться на плаву? Адже те її щастя, то її доля!
Вінки пливли довго, і дівчата поволі йшли за ними берегом, аж поки густі сутінки не вкрили і їх, і річку, і ліс, і весь довколишній простір темною пеленою.
Тоді Кий гукнув:
– Вертаймося до Купайла! Підпалимо купальський вогонь!
Всі рушили назад, на галявину. Стали кружка довкола Купайлового ідолища. Кий дістав з-під нього загорнуті в ганчірку дві сухі смолисті дощечки з невеликими заглибинами посередині, загострену з обох боків палицю з насадженим на неї кам'яним коліщам, трут, жмут клоччя і, нарешті, ще одну палицю з прив'язаним до обох кінців шнурком – Так званий погонич, або поганяйло.
Вогонь для купальського багаття потрібно було добути старим, прадідівським способом – тертям. Тут не годився вогонь, взятий з домашнього вогнища, ні вогонь, добутий кресалом чи запалений блискавкою. Тільки – тертям!
Причандалля для цього готове. Тепер – за роботу!
Всі затаїли дихання.
Сутінки згущувались все більше. Та Кий не поспішав. Одну дощечку поклав на землю, вставив у заглиблення палицю з кам'яним кружалом, накинув на неї шнурок батіжка, а другою дощечкою накрив протилежний кінець палиці і міцно притиснув її рукою.
Правою рукою взяв держално батіжка, що тільки називався батіжком, а насправді скидався на лук з довгою, не натягнутою тятивою, обкрутив його так, щоб утворилася петля, і почав ним розгонити, мов дзиґу, палицю з кам'яним кружалом. Власне, це й була дзиґа, що в умілих Києвих руках закрутилася з неймовірною швидкістю.
Всі завмерли. Спалахне купальський вогонь чи не спалахне?
А Кий прискорював і прискорював рух. Дзиґа аж хурчала!
І ось не минуло й кількох хвилин – дощечки задиміли, засичали, у повітрі запахло гаром.
Батіжок замелькав ще швидше.
І тоді з-під цупкого дубового гостряка заскакали іскри. Смолисті дощечки зашкварчали, в густих сутінках, що налягли на ліс і на галявину, зажеврів малиновозолотистий жар.
Кий відкинув непотрібні тепер дзиґу і батіжок, поклав між дощечки шматочок трута й жмутик клоччя й щосили почав дмухати на них.
Почувся різкий запах тліючого трута, потім спалахнуло клоччя, і по ньому зазміїлися ледь помітні золотаві язички.
Вогонь! Купальський вогонь загорівся!
Всі на радощах закричали, засміялися, взялися за руки і пустилися в танок.
А Кий тим часом скрутив жмут соломи круг палаючих дощечок, підклав під купу хмизу. Спочатку несміливо крізь дим заблискотіти іскри, затріщало сухе гілля – і враз угору шугнуло жовтогаряче полум'я. Вечірній морок розступився, і купальський вогонь осяяв і галявину, і похмурий ліс до вкола неї, і парубків та дівчат, що кружляли в нестримному танці.
Першим плигнув через вогонь тонкостанний білявочубий Ясен. Розігнався – і сягонув прямо крізь полум'я.
– Ухх! – вискочив з другого боку обсмалений, але радісний і щасливий. – Позбувся нечистого духа!..
У нього затлівся рукав сорочки. Сміючись, Либідь пригасила його. Ясен обняв її за стан, підштовхнув до багаття.
– Плигай і ти зі мною! Нумо, разом!
– Ой, згорю! – запручалася дівчина.
– Не згориш! Опирайся на мою руку – перелетимо, як птахи!
Він потягнув її вперед, залоскотав попід руками. Либідь заверещала, зареготала і помчала поруч з ним. Стрибнули з розбігу, – ухнули, мов пірнули в холодну воду, – і, щасливі, усміхнені, обоє опинилися по другий бік вогнища.
* * *
За Ясеном і Либіддю почали стрибати інші. Кожному хотілося пройти через священний купальський вогонь, що очищає від злих духів та скверни. Стрибали поодино й парами, стрибали з веселим сміхом і жартами, з молитвами і навіть зі страхом, але всі – з надією на очищени.
Далеко за північ палахкотіло багаття, далеко за північ веселилися переповнені молодою юнацькою силою і щастям хлопці й дівчата. Стугоніла під ногами земля, луною озивалося Заросся, лисніли бронзові спітнілі обличчя, захопленням блищали очі.
Галявина не знала спочинку.
Співи, танці, жарти, ігри в горюдуба, довгої лози, челика, жмурки, гра на сопілці, ріжках, гуслях, грім бубнів, різні витівки й пустощі – чого тільки не набачилася і не наслухалася темна, таємнича купальська ніч, що здавалася ще темнішою і таємничішою від могутніх спалахів золотистого полум'я, крику наполоханих сов та ухкання лісовиків і русалок в непролазних нетрях і хащах предковічного лісу. Одного Щека не чути було серед загального гармидеру. Ще завидна уздрів незнайому дівчину з міднозолотими косами, великими зеленими очима і дужим тілом. Побачив – і втратив спокій.
– Звідки вона? – спитав Хорива. Той розвів руками.
– Уперше бачу.
– Мабуть, з далекої веськи?
– Мабуть.
– Вона подобається мені! Я викраду її!
– Ти навіть не знаєш, як її звати.
– Дізнаюся.
– Як?
– Підійду і спитаю.
– Отак зразу?
– Не маю ж я часу приглядатися цілий рік, як ти до своєї Малушки!
– Який ти швидкий!
– А ти ж думав!
Щек осмикнув на собі сорочку, поправив пояс і сміливо попростував до зеленоокої отроковиці.
– Ти, здається, не наша, дівчино… Звідки будеш? – і подав руку до танцю.
Дівчина хотіла відхилитися, але Щек схопив її міцно за стан і повів у коло.
– Ось ти яка дика! Не втечеш!
– А от і втечу!
– Чому? Хіба я такий бридкий?
– Ні, не бридкий, навіть навпаки, – і дівчина вперше пильно подивилася на стрункого парубка з кучерявим чубом і палкими очима.
– То в чому ж річ? У тебе є наречений?
– Може, є, а може, й нема, – загадково відповіла дівчина.
– Так не буває.
– А от буває!
– Як?
– А так, – знову загадково усміхнулася незнайомка, – десь, може, є, а тут немає…
– Аа, це все одно, що немає! – рішуче сказав Щек, крутячись у швидкому танці. – Але я так і не дізнався, звідки ти?
– З Росави…
– А як тут опинилася?
– Прийшла з нашими хлопцями й дівчатами до вашого Купайла…
– От добре!
– Чому?
– Інакше – як би я тебе зустрів?
Дівчина зашарілася й опустила очі. Була зовсім молода – літ шістнадцяти, але дивилася сміливо, гордо.
– А коли б не зустрів?
– Дуже шкодував би! Дівчина спалахнула ще більше.
– Ви, хлопці, всі такі брехуни!
– Я – ні!
– Не вірю!
– Повіриш!.. Як тебе звати?
– А тебе? – в свою чергу запитала незнайомка.
– Щеком.
– А я – Рожана!
– Як гарно!
– Справді?
– Тобі личить…
– Ну, й словоблуд ти, Щеку!
– А от і ні!
– Чим доведеш?
– Тим, що викраду тя сьогодні!
– Ов? А далі?
– Станеш моєю жоною!
– Хахаха! – засміялася Рожана і, раптом перервавши танок, випурхнула з його рук і кинулась до гурту дівчат…
Цілий вечір Щек бачив одну Рожану, не відходив від неї. Не чути було його веселого співу, розгонистого сміху, ні з ким іншим не танцював, окрім зеленоокої отроковиці з далекої Росави. А коли спалахнуло купальське вогнище, кілька разів стрибнув з нею через багаття, а потім шепнув:
– Хочеш побачити, як цвіте папороть?
– Хочу… Хто побачить, як цвіте папороть, той знайде щастя!
– Тоді ходімо зі мною! – він схопив її за руку і повів до лісу.
Побачивши в темряві похмурі стовбури дерев і почувши неясні тривожні шерехи й крики нічних птахів, Рожана почала опиратися.
– Ти куди тягнеш мене?
– Я ж казав – хочу викрасти тя!
– Ой!
– От тобі й – ой!
З цими словами Щек схопив дівчину на руки і, міцно притиснувши до грудей, швидко поніс поміж кострубатими кущами ліщини вниз до річки…
* * *
Цвітанка розчервонілася від швидкого танцю. Окрім Кия, вона, здається, не помічала нікого й нічого.
Чорний Вепр з досади закусив губу. Перуне ясний! Всі його мрії й сподівання можуть раптом розсипатися в порох від несподіваного почуття, що спалахнуло в серці цього дівчиська!..
А так би все могло добре скластися!
Невідомо, чи стане він коли-небудь князем полянським. Отець старий і не сьогодні-завтра віддасть богам душу. Але ж старійшини родів оберуть князем Радогаста – в цьому можна не сумніватися. Що ж тоді? Вони не почувають один до одного братерської любові. Швидше – навпаки… Отже, доведеться з матір'ю тікати з Родня і шукати пристановища десь-інде… От на цей випадок улицька князівна, коли б стала його жоною, дуже пригодилася б і допомогла здійснити задумане.
Князь Добромир – не жилець на світі. По всьому видно… Княжич Боривой ще хлопчисько, і його кілька літ можна не боятися і не брати до уваги… Плем'я улицьке залишилося без князя, і навряд чи каган Ернак встиг поставити кого-небудь… Ось тут він і з'явиться до Ернака з проханням призначити його. А молода княгиня допоможе завоювати любов уличів… Чорний Вепр – князь уличів! Хай і під зверхністю гуннів, але – князь!.. Матиме свою дружину, матиме збройну підтримку вуя Ернака – хай тоді потягається з ним любий братик Радогаст! Руки будуть надто короткі!.. А там, дивись, і поляни перейдуть під його князівську владу!..
Окрім усього цього, і князівна ж гарна! Багато тут дівчат, а кращої немає!
І що ж тепер – утратити її? Мовчки дивитися, як інший увивається біля неї і, чого доброго, візьме в жони? Ні, Чорний Вепр не звик відступати ні перед ким і відступатися ні перед чим!
Він оглянувся на свій почет, кивнув головою.
– Люте, Мислято, Малку, йдітьно сюди!
Три вої стали поруч з ним. Лют був невисокий, гостроносий, з невеликими чорними очима, в яких блимали хитрі вогники. Він чимось нагадував в'юнкого, бистрого тхорика. В противагу йому Мислята скидався на ведмедя – вайлуватий, довгорукий, плечистий, а Малк вирізнявся серед них вродою і лагідністю.
– Ви бачите оту отроковицю? – спитав княжич.
– Яку? – незграбно повернув важку голову Мислята.
– Бачимо, – швидко відповів і за себе і за товаришів Лют. – Це та, що танцює з Києм?
– Так.
Тепер і Мислята побачив дівчину і втупився в неї важким поглядом.
– Ну, й що?
Чорний Вепр пальцем поманив хлопців ще ближче і щось швидко зашепотів їм над вуха. Потім, випроставшись, запитав:
– Ви все зрозуміли?
– Все, княжичу, – з готовністю відповів Лют.
– Та не забудьте обмотати коням копита, щоб не лишити сліду!
– Не забудемо!
– Тоді йдіть!..
* * *
Цілий вечір Цвітанка почувала себе щасливою. Міцні гарячі руки Києві легко кружили її в танці, а його ласкаві очі, в яких миготіли відблиски малинового полум'я, голубили її ніжно, як весняний вітрецьлегіт.
Раптом на галявині зчинився якийсь рух, почулися голоси:
– Купайло приспав Марену – і вогонь почав пригасати! Купайло постарів – пора йому на спочинок! Підпалімо Купайла! Підпалімо Марену! Хай очистяться у священному вогні!.. Чуєш, Кию!.. Скоро на небі зійде зоря!
Справді, було далеко за північ, і всі притомилися. Час кінчати грища і розходитися по домівках. Всі дивилися на Кия. Що він скаже?
– Ну, що ж – підпалимо Купайла! – гукнув Кий. – Грайте, танцюйте, співайте, веселіться! Ставайте в коло! А я під ідолів підкладу вогню! – і шепнув Цвітанці: – Побудь без мене… Потанцюй з дівчатами й хлопцями… Я не забарюся…
Він побіг до вогню, що вже пригасав, а Цвітанку підхопили під руки стомлені подругиотроковиці і закрутили в останньому швидкому танці, що мав продовжуватися, аж поки не згорять Купайло і Марена…
Тим часом Кий вихопив із багаття палаючий смолоскип і підпалив спочатку ідолище Купайла, а потім – Марени. Суха солома й соснові лати, з яких вони були зроблені, спалахнули, мов свічки. Золоте полум'я з тріском і гоготанням шугнуло в темне високе небо. Галявина поширшала, темрява відступила.
Довкола палаючих ідолів завихорилися в нестримному дикому танці сотні хлопців та дівчат. У відблисках кривавого світла миготіли бронзові обличчя, білі сорочки, розмаяні парубоцькі чуби і заплетені дівочі коси. Побрязкували металеві прикраси. Гула під ногами тверда вичовгана земля.
Все перемішалося. Навіть княжич Чорний Вепр зі своїми воями був затягнутий у цей бурхливий вир і, забувши про свою князівську гідність, стрибав, кричав і товк ногами землю нарівні зі всіма.
Так тривало довго, аж поки ідолища не згоріли зовсім і на галявину не впала темрява.
Тоді Кий підкинув у вогнище оберемок сухого хмизу і, коли по ньому поповзли свіжі язички полум'я, гукнув:
– Веселіє закінчилося! Час додому, друзі! – й очима пошукав Цвітанку.
Дівчини ніде не було. Стривожений, кинувся до сестри.
– Де князівна, Либідко?
– Десь тут, – відповіла та.
– Не видно.
– Ну, як же! Сама бачила її нещодавно… Кий глянув поверх голів.
– Цвітанкоо!
Ніякої відповіді. Задихані, перевтомлені дівчата й парубки поволі заспокоювалися. Улягався гамір.
– Цвітанкоо! – знову гукнув Кий.
На поклик з'явилися вої, надійшов Хорив з Малушкою, прибіг стривожений Ясен, перегодя, ведучи за руку Рожану, виринув з лісу Щек.
– Що сталося, Кию?
– Ви не бачили Цвітанки?
Всі мовчки перезирнулися. Ніхто не бачив. Кий відчув, як попід серцем війнуло крижаним холодом. Що з дівчиною? Де вона? Чи не схопив її лісовик та не затягнув у непролазні хащі? Або водяник – у чорторий? Або…
Тут він помітив Чорного Вепра. Княжич стояв, склавши на грудях навхрест руки, в оточенні своїх воїв і весело сміявся. Вої теж реготали. Один з них розповідав щось смішне.
Чорний Вепр! Яким оком дивився він на Цвітанку і як отроковиця боялася його! Чи не його це рук діло – зникнення дівчини?
Підкинутий у вогнище хмиз спалахнув і яскраво осяяв усю галявину. Скориставшись цим, Кий окинув поглядом дівчачі обличчя. Марно! Немає князівни!
– Цвітанко, озовися! Гей! Геей! Цвітанкоо!
Ніхто не озвався. Отже, залишається думати одне – дівчину викрали! Але – хто?
Кий знову пильно глянув на Чорного Вепра. Невже він? І тут раптом помітив, що в гурті княжичевих воїв мовби когось не вистачає, мовби той гурт зменшився, порідшав… Так, їх було десятеро, а зараз… А зараз всього семеро… Отже, трьох воїв немає… Де ж вони? Може, серед парубків?.. Ні, на галявині не видно… Чи не вони з наказу Чорного Вепра схопили князівну і держать десь у таємному місці?
Поволі ця думка переростала в упевненість. А коли Чорний Вепр несподівано кинув на нього через плече швидкий пронизливий погляд і зразу ж відвів очі, всякий сумнів зник. Так, без Чорного Вепра тут не обійшлося, його писок явно в пушку! Що ж робити?
