Текст книги "Бухтик з тихого затону"

Автор книги: Владимир Рутковский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

Коли ти потрiбен

Осiнь була вже не за горами. Ночi ставали все довшими i холоднiшими.

Птахи почали збиратися у великi зграї. Вони готувалися у вирiй.

Пожовкле листя з тихим шурхотом зривалося з гiлок i, погойдуючись, повiльно пливло за течiєю на пiвдень – туди, куди збиралися i пташинi зграї.

Одна лише скринька з трубками, розтинаючи килим з опалого листя, вперто йшла проти течiї.

– Що це? – запитала Оля.

– Не що, а хто, – поправив Бухтик i помахав скриньцi рукою. – То мiй батько тренується. Наступної весни вiн збирається побувати у санаторiї. Дуже вже не терпиться йому подивитися на водогiн.

Мiж важкими сизими хмарами проглянуло сонце. Воно свiтило, як i влiтку, проте це було вже iнше, осiннє сонце.

За хвилину воно знову сховалося за хмарами.

– А чому лише весною? – здригнувшись вiд пориву холодного вiтру, поцiкавився Сергiйко. – Чому не зараз?

– Вiн ще не зовсiм звик до суходиху, – пояснив Бухтик. – Та й нiколи йому зараз – треба готуватися до довгого зимового сну.

I Бухтик тяжко зiтхнув.

Оля сидiла на пагорбi поруч з Сергiйком i бережно перебирала каштановi качалки очерету. Це був подарунок вiд маленької русалки. Його тiльки-но передав Олi Бухтик.

– Цi качалки ми розпушуємо i встеляємо нашi зимовi дупла, – сказав Бухтик. – М'яко, тепло. Не гiрше, нiж на перинi з пiр'я.

– Я так i не познайомилася з Чарою, – сумовито зауважила Оля. – Менi дуже шкода…

– Чара теж за цим жалкує, – сказав Бухтик. – Однак що ж поробиш… Може, колись, згодом…

Затон повiльно пересiкала величезна жаба. Рухи її були такими непоспiшливими i млявими, що дiтям здалося, нiби вона от-от засне на плаву.

Неподалiк вiд дiтей жаба застигла i поворушила своїм широким негарним ротом.

– Квакуша каже, що припливла сюди для того лише, аби попрощатися з вами, – переклав Бухтик. – Всi її рiднi тiльки-но вляглися спати.

– До побачення, Квакушо, – сказала Оля i помахала рукою. – Приємних тобi сновидiнь.

– I велике спасибi за допомогу, – додав Сергiйко.

– Еге ж, – згодився Бухтик. – Якби не вона…

Квакуша Премудра ще трохи подивилася на них. Затим так само мляво i сповiльнено попливла назад, до своєї сонної рiднi.

…Десь за перелiском почулися виразнi голоси.

– Це мами нашi, – сказала Оля i пiдвелася. – Вони прийшли за нами. Що ж, треба прощатися.

Вiд цих слiв Бухтик здригнувся. Не вiдриваючи погляду вiд затону, геть засипаного опалим листям, вiн безутiшно зауважив:

– Ну от, ви собi поїдете, а я… мене все одно, що й не буде тодi на свiтi.

– Не треба такого говорити, – попрохала Оля, i голос у неї пiдозрiло затремтiв. Здається, ще трохи – i вона розплачеться.

– I справдi, Бухтику, щось ти дуже сумне кажеш, – пiдтримав її Сергiйко. – Коли хочеш знати, я назавжди запам'ятаю цей затон. I тебе теж… – Хлопчик мiцно стиснув плече свого кошлатого товариша. – А наступного року я знову сюди приїду. Чесне слово, приїду!

– Я теж, – сказала Оля. – Я теж постараюся.

I тут Сергiйко не втримався i зiтхнув.

– Та до цiєї зустрiчi ще так далеко! Коли б ти знав, як менi не вистачатиме тебе!

Бухтик уважно подивився на хлопчика, i вперше за цiлий день його очi трохи повеселiшали.

– Гарно як, – сказав вiн. – Як гарно жити на свiтi, коли знаєш, що ти комусь потрiбен!

I це, звичайно, було чистою правдою.

Коли обидвi мами разом з Миколою Володимировичем пiдiйшли до затону, на березi сидiли лише Оля та Сергiйко.

Микола Володимирович подивився на дiвчинку i задоволено посмiхнувся. Вона анiскiлечки не була схожа на ту Олю, яка прибула до санаторiю два мiсяцi тому. Тепер це була мiцна, засмагла дiвчинка. I хоча в її очах свiтився смуток, проте вiн зовсiм не був схожий на колишнiй вiдчай.

«Молодцi вони, Сергiйко i Бухтик, – з теплотою подумав лiкар. – Якi ж вони молодцi! Не знаю, що б я i робив без них…»

– Чого зажурилися? – весело запитала Сергiйкова мама i тут же сама здогадалася чому: – Розумiю, вам дуже не хочеться розлучатися з усiм оцим…

I вона подивилася на пожовклий лiс, на принишклий, без жодних вже ознак життя, затон. Потiм перевела погляд туди, де осiннє небо зливалося з землею.

– Яка краса! – сказала вона. – Атож, на вашому мiсцi я також би зажурилася.

– Правду кажете, – пiдтримала її Олина мама. – Мiсця тут, можна сказати, казковi. От тiльки я до цього часу не збагну, як ми з вами заблукали в кiлькох кроках вiд санаторiю?

– Мамусю, я тобi потiм про все розповiм! – сказала вона i притисла до щоки маленьку кудлату iграшку. – Вона ж iще нiчого не знає, правда, Бухтику?

Бухтик промовчав. На його мордочцi свiтилася лагiдна i трохи загадкова посмiшка…