Текст книги "Бухтик з тихого затону"

Автор книги: Владимир Рутковский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

Свято Повного Мiсяця

Спали птахи в лiсi. Спали звiрi i риби.

Потонув у срiблястому мороцi i лiсовий санаторiй. Свiтилося лише одне вiкно – у комiрчинi нiчного сторожа. Сторож любив спати при свiтлi.

Зненацька одне з темних вiкон вiдчинилося. З нього обережно вилiз хлопчик. Якусь хвилину вiн постояв пiд вiкном, прислухаючись до нiчних шурхотiв. Затим, скрадаючись за кущами, аби нiхто з дорослих його не побачив, рушив до затону. Вiрнiше, до тiєї галявини, де русалки мали виконувати танок на честь Повного Мiсяця.

Пiд вечiр вони сидiли на лавцi i Оля вмовляла Сергiйка нiкуди не йти.

– А як же розпорядок дня? – казала вона. – А раптом хтось дiзнається?

– Так я ж ненадовго, – вiдказував Сергiйко. – Тiльки туди й назад. I нiхто мене не побачить. Я ж обережно. А потiм тобi про все розповiм.

Оля помовчала.

– Менi теж так хочеться подивитися на те свято, так хочеться! – призналася вона. – Проте я нiзащо не зможу пiти туди серед ночi. Я просто помру вiд страху. – I Оля поглянула на Сергiйка очима, в котрих i справдi причаївся переляк. – А ти не боїшся?

Правду кажучи, Сергiйковi було трохи не по собi. Проте несподiвано для самого себе вiн сказав:

– Та чого там боятися? Дорогу я знаю. Менi її показував Бухтик. А все iнше – подумаєш!

Оля поглянула на нього з великою повагою.

– Ти дуже смiлива людина, Сергiйку, – сказала вона. – Ти найхоробрiша людина в усьому свiтi!

I зрозумiло, що пiсля таких слiв Сергiйко згоден був помандрувати на Пiвнiчний полюс, а не те що на якусь там галявину, де всього-на-всього збираються танцювати маленькi русалки. О, пiсля таких слiв вiн, не вагаючись, кинувся б навiть у клiтку з тигром! Звiсно, коли б той був хоч трохи приручений…

I як Оля потiм не умовляла його нiкуди не йти, Сергiйко зробив по-своєму.

Мiж рiдкими хмарами повiльно пропливало жовте мiсячне кружало. Час вiд часу пiд ногами лунко, немов пострiли, потрiскувало сухе галуззя.

Шкода, що сьогоднi немає поруч Бухтика. З ним би було куди спокiйнiше. Проте Бухтик сказав, що вiн не має права супроводжувати Сергiйка. На свято Повного Мiсяця приходять лише тi, кого запрошують русалки. А тим з водяникiв, хто порушував цей закон, загрожувало важке покарання.

– Так що треба тобi йти самому, – сказав Бухтик.

Сергiйко зупинився бiля кущiв, за якими починалася галявина. Трохи далi, праворуч, мерехтiла срiбляста поверхня лiсової заплави. У водi чiтко вiдбивався мiсяць, кучерявi хмари i ледь помiтнi блискiтки далеких зiрок. Iнколи скрикувала сонна птаха. Вiд того крику здригалися заростi верболозу i по заплавi пробiгали дрiбнi брижi.

Сергiйко навiть не помiтив, коли саме з води вийшли двi постатi в бiлому. Одна була трохи вищою, iнша – зовсiм маленька, менша, мабуть, за Наталю Гаврилюк. Сергiйко здогадався, що це були Омаша i Чара. Русалки плавно пройшли на середину галявини i спинилися.

Навколо все завмерло, зацiпенiло. Навiть легкий опiвнiчний вiтерець – i той кудись згинув.

Сестри повiльно, немов бiлi крила, здiйняли руки i розпочали свiй танок. Вони нечутно ковзали над вичахлою вже землею, i навiть трава не хвилювалася вiд їхньої ходи. Русалки невагомими пушинками опускалися на землю i знову сповiльнено, наче увi снi, здiймалися вгору.

Легко вела свiй танок Омаша. Але ще краще танцювала Чара. Сергiйковi здавалося, нiби вона зовсiм не торкається землi. Такий танок i справдi можна бачити лише в чарiвному снi.

Скiльки сестри танцювали, Сергiйко не мiг сказати. Може, з кiлька хвилин, а може, й цiлу годину… Опам'ятався вiн лише тодi, коли менша з русалок, Чара, повернулася до свого затону, а Омаша почала вiддалятися у бiк верболозу, за котрим починалися справжнi болота. I Сергiйко, немов зачарований якоюсь невiдомою силою, рушив за нею. Щось протестувало в ньому, упрохувало негайно повернутися назад, проте ноги вже не слухалися його. До того ж йому здавалося, нiби вiн ще й досi перебуває в свiтлому i радiсному снi. Варто йому лише вiдштовхнутися – i вiн попливе над землею так же легко й окрилено, як це тiльки-но вдавалося русалкам.

Раптом вiн вiдчув, що летить в якусь порожнечу, i ледве встиг вчепитися в жорсткий, миршавий кущик.

I в ту ж мить навколо все змiнилося, мов за помахом чарiвної палички. Омаша хутко повернулася до нього. її очi спалахнули лютою зненавистю. Пролунав зловтiшний смiх, – i русалка розчинилася в срiблястому мороцi. I, як тiльки вона щезла, десь неподалiк несамовито заквакала жаба.

А Сергiйко почав повiльно занурюватися в холодну й липку трясовину.

Оля прокинулася опiвночi, їй здалося, начебто за вiкном хтось подав голос. Вона сiла на лiжку й почала прислухатися. Нi, то лише здалося.

Навколо стояла непорушна й лунка тиша. В неї вривалося лише одноманiтне й безперервне сюрчання коникiв. Високо над землею погойдувався мiж хмар круглий мiсяць.

Оля поглянула на годинника, котрий мама подарувала на день її народження: стрiлки показували рiвно дванадцять годин ночi.

«Може, Сергiйко вже повернувся?» – подумала вона i перевела погляд на Сергiйкове вiкно. Проте вiкно було вiдчинено. А вони домовлялися, що коли Сергiйко повернеться, то зачинить його.

Отже, вiн ще не повертався.

Тодi вона сiла на пiдвiконнi i почала чекати.

Оля пильно вдивлялася в тривожний, таємничий напiвморок, освiтлений згори непевним, мерехтливим свiтлом, i вiдчувала, як з кожною хвилиною її все бiльше охоплює невиразна тривога. Iти через колючi кущi, здригатися вiд кожного шурхоту, пробиратися через перелiсок, де, здається, за кожним деревом хтось на тебе чатує… Бр-рр…

Нi, вона нiзащо в свiтi не згодилася б на таке! Та що там вночi – вона i вдень не зважилася б податися до лiсу сама.

«О, Сергiйку, коли б ти тiльки знав, яка я боягузка! – подумала Оля i невесело усмiхнулася. – Тодi ти, напевне, нiколи б не дружив зi мною…»

I раптом їй здалося, начебто бiля рiчки хтось закричав. Оля мерщiй розчинила вiкно i стала прислуховуватися. Але нi – то не був голос Сергiйка. То кричала жаба. I кричала вона з таким вiдчаєм, що у дiвчинки по спинi забiгали мурашки.

А через кiлька хвилин вона помiтила на освiтленому узлiссi якусь невиразну пляму. Пляма ця швидко збiльшувалася в розмiрах. Потiм вона перетворилася в постать, i незабаром Оля впiзнала в нiй Бухтика.

Так, це був саме вiн. Тiльки-но його розбудив вiдчайдушний крик Квакушi Премудрої, i Бухтик, ще не дiзнавшись, в чому справа, одразу ж подумав, що його товаришевi, певно, загрожує смертельна небезпека… Так воно й виявилося. Що-що, а на мовi мешканцiв затону Бухтик розумiвся.

Вiн хотiв одразу ж кинутися на допомогу Сергiйковi, проте вчасно згадав, що в нiч Повного мiсяця перед Омашею не встояв би й десяток водяникiв, її заклинання могли виявитися безсилими лише перед смiливою, безстрашною людиною.

I тому Бухтик бiг до санаторiю так, як нiколи ще не бiгав у життi. Як добре, що вчора вiн на всяк випадок випрохав у Сергiйка одну таблетку i сховав її пiд вербою!

Вiн вбiг на подвiр'я i зупинився: всi вiкна були затемненi. I лише в одному виднiлася голова дiвчинки…

Оля й опам'ятатися не встигла, як перед нею виросла кошлата Бухтикова постать.

– Сергiйко в небезпецi! – задихаючись вiд сухого повiтря, вигукнув вiн. – Треба його рятувати! Негайно! Де у вас можна знайти смiливу людину, щоб…

– Де вiн? – швидко запитала Оля.

– Хто, смiлива людина?

– Та нi, Сергiйко! Де вiн?

– Там, в трясовинi. Омаша заманила його туди i…

– Бiжiмо! – вигукнула Оля i стрибнула з пiдвiконня у двiр.

Сергiйко повiльно занурювався в трясовину.

А неподалiк, як i ранiше, надсаджувалася вiд крику величезна бридка жаба.

Бiльше нiкого не було.

Кiлька разiв вiн пробував вибратися з грузького драговиння, проте миршавий кущик, за який вiн випадково вчепився, не мiг витримати ваги його тiла. Корiння трiщало все чутнiше.

Сергiйко тоскно дивився на темне небо, всiяне зiрками, на дерева, що височiли вiддалiк, на могутнiй кущ верболозу, який стояв за цим, миршавим. Ех, дотягнутися б тiльки до нього!

Але до цього куща, мабуть, йому вже не дотягнутися нiколи. I нiколи бiльше не бачитиме вiн нi оцих зiрок, нi друзiв, не пробiжиться по зеленiй, теплiй вiд сонця травi…

Зненацька жаба замовкла i стрибком обернулася до лiсу. У повнiй тишi Сергiйко почув, як хтось бiжить у його бiк. I вже зовсiм близько вiд нього пролунав дзвiнкий голос Олi:

– Ми тут, Сергiйку! Ми йдемо!

Суд

– Так, я настоюю на тому, щоб вiдбувся суд, – повторила Омаша. – Треба нещадно покарати винних. Нещадно!

– Гаразд, винних я покараю, – згодився Барбула. – Але спочатку вислухаю усiх.

– А кого тут вислуховувати? – Омаша презирливо стенула плечем. – Чару? Так вона ще маленька. Чи, може, Бухтика? Так це ж вiн i винен в усьому!

– Вислухаю всiх, – твердо вiдказав господар затону. – Я суддя. А суддя повинен вислухати всiх.

– Тодi вислухай спочатку мене, – зажадала Омаша.

– Що ж, нехай буде по-твоєму, – згодився Барбула.

– Що каже основний закон водяникiв? – почала Омаша. – Вiн каже, що у свято Повного Мiсяця нiхто не має права втручатися у дiї русалок. А Бухтик його порушив.

– Iнакше вчинити я не мiг, – перебив її Бухтик. – Сергiйко мiй товариш.

– Правильно, – пiдтримав його господар затону. – А ти, Омашо, повелася дуже погано. Адже друзi Бухтика – нашi друзi. Це також закон…

– Та хiба вони нам друзi! – вигукнула Омаша i злiсно примружила очi. – Хiба друзi стануть знищувати мiй город, хiба вони стануть витягати на суходiл найкращу мою подругу? Нi, як ви там їх не виправдовуєте, вони завжди були й залишаться моїми ворогами… А є ще, до речi, один закон: мої вороги – вашi вороги! Є чи нема?

– Є, – мусив визнати господар затону. – Є такий закон.

– То ж бо й воно… А Бухтик порушив i цей закон: вiн допомагав моїм заклятим ворогам!

– М-мм… – тiльки й змiгся що сказати Барбула.

Важко, неймовiрно важко було на душi у господаря затону. Не вперше сперечалися Бухтик i Омаша, не вперше лаялися. Але ще нiколи справа не доходила до суду. I зараз вiн, як головний у затонi, негайно повинен щось вирiшувати. Це теж один iз їхнiх законiв. I рiшення, як ти його не крути, мало бути лише одне: хтось повинен бути суворо покараний… Але ж перед ним його власнi дiти!

I серце Барбули просто-таки розривалося вiд болю.

– Може, все ж таки помиритеся? – з надiєю запитав вiн по довгiй паузi.

– Нiзащо! – вигукнула Омаша. – Я йому цього не прощу нiколи.

– Не буду миритися, – вперто вiдказав i Бухтик. – Вона напала на мого найкращого товариша.

Чара мовчала. Лише переводила зляканий погляд з брата на сестру.

– Ну що ж… – важко зiтхнув Барбула. – Тодi, Омашо, кажи, чого ти добиваєшся.

– З цього й треба було починати, – зауважила Омаша. – Я вимагаю, щоб в цьому затонi менi нiхто не заважав. Я вимагаю, щоб дiти з санаторiю були суворо покаранi…

– Чи не забагато ти хочеш? – ущипливо запитав Бухтик. – Завваж, що друзiв своїх в образу я не дам!

Омаша нiби й не чула його. Вона продовжувала:

– А ще я вимагаю, аби Бухтик не заважав, коли я сама їх каратиму.

– Цього ти нiколи не дочекаєшся! – вигукнув Бухтик.

– Ах, так… Тодi я вимагаю, аби вiн негайно покинув наш затон. Нехай живе в найглухiшому мiсцi! Сам!

Запанувала довга мовчанка. Таке вигнання вважалося найсуворiшим покаранням.

– Це що – твоє останнє бажання? – нарештi обiзвався Барбула.

– Так, останнє, – вiдказала Омаша. – Я вимагаю, щоб вiн негайно, цiєї ж хвилини, покинув наш затон!

Барбула у вiдчаї охопив голову руками. Суперечки суперечками, проте вiн i в гадцi не мав, що колись йому доведеться розлучитися з сином.

– Але ж… Омашо, подумай… Як не є, а вiн твiй брат.

– Не треба менi такого брата!

Барбула перевiв тоскний погляд на сина.

– Що скажеш ти, Бухтику?

– Я не жалкую, що так вчинив, – вiдказав Бухтик. – Що б там не було, а я завжди допомагатиму своїм друзям.

– Гм-мм… А що скажеш ти, Чаро?

У Чари тремтiли вуста. Маленька русалка ледь стримувалася, аби не розплакатися.

– Шкода менi Бухтика… I дiтей теж… – повiльно почала вона. – Дiти врятували йому життя там, в санаторiї. I змiцнили корiння верби…

– От-от, – пожвавiшав Барбула. – I вiршi вони нам читали.

– Тому я прошу тебе, Омашо, щоб ти взяла свої слова назад. А ще – пообiцяй нам не чiпати дiтей.

– Нi, – вiдрiзала Омаша. – Нiколи!

– Тодi… тодi я теж пiду. З Бухтиком.

– Ну i йди собi на здоров'я! – пирхнула Омаша. – А ми з батьком тут удвох залишимося. Гадаєш, будемо сумувати без тебе? Анiскiлечки! Правильно, батьку?

Барбула не вiдповiв. Вiн думав. I вiд тих думок голова його ладна була розлетiтися на друзки.

«Чара, Бухтик… Та що ж це воно робиться? Як же менi жити без них? – журився вiн. – Невже нiчого не можна вдiяти?»

Нараз господар затону пiдвiв голову i обвiв своїх дiтей важким, мученицьким поглядом.

– Атож, – почав вiн. – Вдiяти, бачу, не можна нiчим. Треба когось висилати з затону. I моя батькiвська воля така, що у вигнання пiде не Бухтик, а ти!

I його вказiвний палець зупинився на Омашi.

Суходих

Пiсля вигнання Омашi господар затону зовсiм занемiг. Щоправда, донька оселилася не так далеко, в сусiднiй рiчечцi, i Барбула пообiцяв, що коли вона виправиться, то зможе повернутися назад.

I все ж вiн страшенно сумував за дочкою, хоча й був переконаний, що iнакше вчинити не змiг.

Господар затону повiльно плив дном рiчки i бурчав на весь свiт: на малькiв, котрi вiчно плутаються пiд ногами, на мулисте дно, на сонце, яке стало надто пiзно сходити, зате рано вкладатися.

Барбула зiбрався було побурчати i на самого себе, коли раптом у поле його зору потрапив будиночок Бухтика. Барбула завмер: схоже, що в ньому вiдбувалося щось надзвичайне, бо з вiкон i дверей раз по раз вилiтали тисячi повiтряних бульбашок.

Поганого настрою як не бувало. Натомiсть Барбулою оволодiла здорова цiкавiсть. I була вона настiльки сильною, що поважний господар затону, нiби якийсь хлопчисько, перебрався через огорожу i обережно заглянув у вiкно.

I ось що вiн побачив.

Вiдомий винахiдник сидiв на колодi посеред кiмнати i тримав у ротi одразу двi довгi гнучкi трубки. Iз однiєї трубки вiн вдихав воду, а в iншу видихав. Вдихав i видихав. Вдихав i видихав. I обличчя його аж сяяло вiд задоволення.

А трубки тяглися iз скриньки, що була прилаштована на Бухтиковiй спинi.

– Що тут робиться? – поцiкавився Барбула. – I чого це ти сяєш, як майська ружа?

Бухтик не вiдповiв. Йому було нiколи. Вiн лише кивнув головою, запрошуючи батька увiйти до будиночка. Бухтик нiяк не мiг надихатися як слiд. Вiн навiть очi заплющив вiд задоволення.

– Та що це з тобою? – знову запитав Барбула. – Може, я чимось зможу допомогти?

Нарештi Бухтик вийняв трубки з рота. Потiм зняв скриньку i обережно поклав її на колiна. Лише пiсля цього подивився на Барбулу i сказав:

– Нiчим ти менi вже не допоможеш.

Барбула стривожився не на жарт.

– Як це – нiчим? Я ж для тебе все, що завгодно…

– Нi, вже не зможеш, – повторив Бухтик. – Не зможеш тому, що я й без тебе справився. Правда, менi допомагали Сергiйко i дядько Костя…

Бухтик показав на скриньку з трубками i додав:

– Поки що це мiй найкращий винахiд. Вiн переверне все життя в нашому затонi.

– Не треба перевертати, – поспiхом промовив господар затону. – Тут поки що й без цього непогано. Ти краще скажи менi, що то за штукенцiя i для чого вона.

Бухтик хитро примружив очi.

– Невже не здогадуєшся?

– Кгм-мм… На щось нiби схоже, – невпевнено вiдказав Барбула i почав розглядати останнiй винахiд свого сина. Винахiд цей i справдi був на щось схожий. Трубки були схожi на звичайнi гумовi трубки, скринька теж нiчим не вiдрiзнялася вiд тих, що їх Барбула iнколи знаходив у рiчцi.

– Пам'ятаєш, як ти просив мене змайструвати таку рiч, щоб можна було дихати на суходолi? – прийшов Бухтик батьковi на допомогу. – Так от, цю рiч я змайстрував.

У Барбули навiть подих перехопило.

– Невже суходих?

Бухтик задоволене кивнув головою.

– Атож. Вiн i є.

Барбула ще раз уважно обдивився скриньку з трубками. Навiть понюхав їх навiщось.

– Велике тобi спасибi, – сказав вiн. – От тiльки… чи безпечний вiн? Чи надiйний?

– Ну аякже! Як i все, що я змайстрував до цього.

– Саме це мене i хвилює, – зауважив Барбула. – Ти майструєш, а я страждаю.

– Та ти що – не вiриш? – не на жарт образився Бухтик. – Ану, гайда на берег!

Вони рушили до верболозу. По дорозi Барбула раз по раз позирав на небо i занепокоєно похитував головою: на ньому не було анi хмарини. В такi днi пiдводнi мешканцi навiть носа не потикають з води.

– Ми що – будемо ходити по суходолу? – недовiрливо запитав вiн сина. – Поглянь-но лише, як пече сонце!

Бухтик зневажливо стенув плечем.

– Мене це зовсiм не турбує, – вiдказав вiн i пiднiс трубку до рота. – Дивися краще, що я роблю. Через оцю трубку треба вдихати воду чи бодай вологе повiтря. А ось через цю – видихати. Зрозумiв?

Барбула довго розглядав скриньку з трубками.

– Гм-мм… воно, звiсно… I довго так можна дихати?

– Скiльки завгодно. Була б лише вода в скриньцi. Ну, я пiшов.

Бухтик поправив скриньку, ще раз вдихнув-видихнув i смiливо вийшов з води.

Господар затону отетерiло спостерiгав за синовими дiями. Невже можна без шкоди для здоров'я прогулюватися в отаку спеку? Та будь-який водяник одразу ж вiдкинув би копита… А Бухтиковi хоч би що – прогулюється, нiби в себе вдома.

– Агов, Бухтику! Ти хоча б совiсть мав! – не витримав врештi-решт Барбула. – Може, я теж хочу спробувати!

Бухтик не заперечував. Вiн одразу шубовснув у воду i скинув спорядження. Потiм замiнив воду в скриньцi i припасував пристрiй на батьковiй спинi. Пiсля всього вiдступив на кiлька крокiв, прискiпливо оглянув Барбулу з нiг до голови i з сумнiвом похитав головою.

– Мабуть, ця скринька тобi замала, – зауважив вiн. – Тобi швидше пiдiйде цистерна. Чи хоча б бочка… Але для початку, думаю, пiдiйде й таке.

Пiдбадьорений цими словами, Барбула вийшов на берег i ступив перший крок… Затим – другий, третiй.

«Пече, – подумав вiн. – Все ж терпiти можна. Головне – я дихаю на суходолi!»

П'ятий крок, десятий…

Зненацька Барбула зупинився, вiдчайдушне замахав руками i чимдуж рвонув до рятiвного затону.

– Чого ти? – запитав Бухтик. – Злякався, чи що?

Барбула не вiдповiдав. Вiн виштовхнув трубки i пожадливо ковтав воду.

– Коли б то лише налякався! – прийшовши нарештi до тями, почав вiн. – Коли б то тiльки це! Я ледве не задихнувся, ось що!

Бухтик став метушливо ритися в суходиху.

– Не може бути, – бурмотiв вiн. – Принцип дiї перевiрено… Зараз дiзнаємося… Напевно, щось трапилося з подачею води… Ага, ось воно що! – I Бухтик помахав перед батьковим носом жмутком водоростей. – Все ясно – це вони забили трубку. Треба встановити фiльтр, та й годi. Такий, як в колодязi дядька Костi.

Барбула взяв жмуток водоростей, пом'яв їх у долонях. Навiть для чогось понюхав.

– Фiльтр, кажеш… А чи не краще набирати до суходиху лише чисту воду?

Бухтик ошелешено витрiщився на батька.

– А й справдi… – вражено видихнув вiн. – Можна брати воду на чистому мiсцi… Та ти, батьку, виявляється, мiг би й сам стати неабияким винахiдником!

– Таке скажеш… – нiяковiючи, усмiхнувся Барбула.

А про себе подумав, що стати винахiдником не так вже й важко. Варто лише зрозумiти, що до чого.

Потаємне бажання

День був тихий i хмарний. Якраз пiдходящий для того, аби старi приятелi могли зустрiтися.

Непосидющий Даваня, як завжди, дзигою крутився на прибережному корчi. Вiн не мiг вiдвести захопленого погляду вiд Барбули. Ще б пак – далеко не кожному доводилось бачити господаря пiдводних глибин, котрий, мов хлопчисько, гасав би по суходолi.

– Оце так-так! – вигукував Даваня. – От дає! Куди моїм зайцям до нього!

Втiшений такою похвалою, Барбула припустив ще швидше.

– А ти чого мовчиш? – повернувся Даваня до Бухтика. – Що нового у санаторiї?

– Та-а… Все гаразд.

– Як там Вiтя, мiй знайомий, поживає? Мабуть, ще й досi вовки сняться? Гай-гай, хотiлося б знову зустрiтися з ним, та все часу не виберу.

– Непогано почуває, – знехотя вiдказав Бухтик.

Даваня пильно подивився на нього.

– Сьогоднi ти якийсь не такий, як завжди, – зауважив вiн. – Щось трапилося, так?

– Поки що нi… Але незабаром трапиться.

– А що саме? – насторожився лiсовик.

– Сергiйка i Олю мами хочуть забрати додому.

Даваня на хвилю замислився. Потому вигукнув:

– Нехай лише спробують! Я їм такого туману в очi напущу – довiку до санаторiю не доберуться!

I Бухтик трохи втiшився.

«А й справдi – чому б не зробити так, як каже Даваня? – подумав вiн. – Мами походять-походять лiсом, та й поїдуть назад. А Сергiйко з Олею залишаться…»

Барбула врештi-решт втомився гасати на березi i з розгону шубовснув у воду.

– Хух, ноги вже не тримають, – задоволено зазначив вiн i запитав у Даванi. – Бачив, який молодецький вигляд я маю в суходиху?

– Та вже ж, бачив, – вiдказав Даваня, з цiкавiстю розглядаючи Бухтикiв винахiд. – Та менi здається, що молодець не стiльки ти, скiльки твiй син. Ач, що вигадав!

I вiн обережно погладив скриньку своєю сухою долонькою.

– Молодець вiн молодець, та ще рано про це балакати, – заперечив Барбула i поплескав Бухтика по плечу. – От коли вiн зробить так, аби я став видимим для дiтей, – о, тодi вiн буде найпершим молодцем у моєму затонi! Пiсля мене, звiсно.

– Знаєш, батьку, я вже втомився вiд твоїх забаганок, – обiзвався Бухтик. – Скiльки можна? Я вже й забув, коли востаннє був у Сергiйка!

– Ти вчора був у нього, – посмiхнувся Даваня. – Я з узлiсся бачив, як ти i Сергiйко ховалися пiд ялиною.

– Бач, вiн втомився! – i собi докинув Барбула. – Бiдна дитина, нiкому її пожалiти! А може, я теж втомився! Вiд чекання. А чи знаєш ти, що менi не менше вiд тебе кортить побувати у тому санаторiї? Може, я теж хотiв би показатися дiтям!

Даваня жваво пiдстрибнув на своєму корчi.

– О, це було б чудово, коли б ти став видимим для них! – палко пiдтримав вiн приятеля. – Тодi б ми з тобою разом заявилися до санаторiю i влаштували б там такий спектакль! Я став би… – Даваня на мить замислився. – О! Я став би вовком, а ти – самим собою. Уявляю, як би дiти нам зрадiли!

– Ще й як зрадiли б! – погодився Барбула, пригадавши, яким красенем вiн був у дзеркалi.

I тут Даванi прийшла в голову така чудова думка, що вiн трохи не звалився з корча.

– Слухайте! – вигукнув вiн. – А раптом ми їм сподобаємося так, що вони попросять нас залишитися назавжди? Може таке бути? Може. От я i думаю: ким би ми захотiли там стати? Я, наприклад, став би лiсничим. А ти, Бухтику?

– Я?..

Бухтик розгубився. Зараз йому дуже кортiло збудувати величезного пiдводного човна, щоб посадити в нього своїх друзiв з санаторiю i показати їм, як чудово в батьковому затонi. А може, краще винайти машину, яка б сама розчищала водоростi? Що ж, непогана думка. Але, мабуть, ще краще сидiти на березi i надувати для своїх друзiв рятiвнi кола. Сиди i надувай. Викупався – i знову надувай. А якщо…

– Не знаю, ким би я хотiв стати, – нарештi чесно визнав вiн.

– Ех, ти, – сказав Даваня. – Теж менi винахiдник. У людей же скiльки цiкавого!

– Саме тому й не знаю, ким менi бути. Мабуть… я так би й залишився винахiдником.

– А я хотiв би стати водогоном, – замрiяно сказав Барбула. – Даватиму воду всiм, кому вона потрiбна. Захочу – квiтам, захочу – деревам чи ще комусь…

– Ти хотiв сказати – слюсарем по ремонту водогону, – уточнив Бухтик. – То, коли хочеш, я попрошу дядька Костю, i вiн тебе навчить.

– Нi, – рiшуче заперечив Барбула. – Саме водогоном хочу стати. Хто дає воду: слюсар чи водогiн? Ага, мовчиш! То ж бо й воно.

Даваня ще раз погладив скриньку з трубками.

– Чуєш, що батько каже? – запитав вiн. – Так що, Бухтику, не лiнуйся. Думай, Бухтику, думай!