Текст книги "Бухтик з тихого затону"

Автор книги: Владимир Рутковский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

Одужання

Сьогоднi Микола Володимирович вперше за багато днiв дозволив Олi вийти надвiр.

I, звичайно, поруч з нею був Сергiйко.

Оля мала вигляд ще не дуже здоровий, проте очi в дiвчинки з цiкавiстю бiгали на всi боки, а на обличчi часом з'являлася усмiшка. I вiд того Сергiйковi здавалося, нiбито сьогоднi якийсь особливий, святковий день. А хвороба…

Коли Микола Володимирович дозволив Олi вийти надвiр, вiн, мiж iншим, зауважив:

– Швидше забудь, Олю, про свою хворобу. Пам'ятай, що зараз найголовнiшi твої помiчники – сонце, повiтря i… – вiн затнувся, добираючи потрiбне слово.

– Вода, – поспiшив пiдказати Сергiйко.

– Е, нi, – заперечив Микола Володимирович. – Про це поки що думати рано. А от прогулянки – саме те, що тобi зараз потрiбно.

Сергiйко зрадiв: чим-чим, а прогулянками Оля буде забезпечена! Про це вже вiн сам потурбується.

Тьотя Клава нiби здогадалася, що у Сергiйка на думцi. Вона поправила комiрець Олиного платтячка i застерегла дiвчинку:

– Тiльки не дуже захоплюйся тими прогулянками…

Потiм скосила очi в бiк Сергiйка i додала:

– I не здумай ганятися з ними наввипередки.

Було бiльш нiж зрозумiло, кого саме мала на увазi строга тьотя Клава. Проте Сергiйковi навiть у голову не приходило ображатися на неї.

I ось вони йдуть по м'якiй шовковистiй травi пiд незвичайно блакитним i високим небом. На узлiссi весело i рiзноголосо щебечуть пташки, стрiмголов вистрибують з-пiд нiг коники, а рiчка попереду виблискує так, як ще нiколи до того не виблискувала… Напевно, тому, що поруч iшла Оля.

– Ой, як чудово! – мружачись вiд сонячних променiв, казала вона. – Навiть у головi трохи запаморочилося. Та ти не хвилюйся, це тому, що я довго пролежала.

– А я б i дня не мiг пролежати, – зауважив Сергiйко. – А ще знаєш, про що я думаю? Я думаю про те, що було б добре, аби пiшов дощ. Отодi я тебе познайомив би з Бухтиком.

Усмiшка повiльно сповзла з Олиного обличчя.

– Сергiйку… – якимось дивним голосом мовила вона. – А це правда, що Вiтя Капустiн, коли побачив Бухтика, з переляку забився пiд лiжко?

– Ще й яка правда! – радiсно вигукнув Сергiйко. – Ми його ледве докликалися звiдтiля.

Вiн сподiвався, що Оля ще раз посмiється разом з ним. Проте Оля не смiялася.

– Розумiєш… Якщо це правда… Ви, хлопчики, набагато хоробрiшi, нiж ми… I все одно Вiтя заховався пiд лiжко. А що вже тодi казати про мене, коли я дiвчинка?

– Ти що – боїшся Бухтика? – здивувався Сергiйко.

– Нi… не те щоб дуже, але…

Оля озирнулася. Чудовi тут мiсця, вона про це вже писала мамi. Але надто вже таємничi… загадковi…

На пiвдорозi до затону стояв бетонований колодязь, оточений з усiх бокiв клумбами. З цього колодязя качали воду для санаторiю.

Оля трохи вiдсунула ляду i зазирнула всередину.

– Темно як, – сказала вона. – I тихо. Сергiйко, а Бухтик змiг би сюди пiрнути?

– Звичайно, змiг би! – запевнив Сергiйко. – Вiн куди хочеш може пiрнути! Йому аби лише була вода.

I тут Сергiйковi прийшла до голови така проста, така блискуча думка, що вiн ледь по лобi себе не ляснув з досади. I чому ця думка не прийшла до нього ранiше? Бухтик скiльки разiв жалiвся, що йому важко дiставатися до санаторiю – немає по дорозi жодної путньої калюжi. А вiн, Сергiйко, лише слухав та клiпав очима…

«Так, по дорозi до санаторiю немає жодної калюжi чи ковбанi, – думав тепер вiн. – Зате є колодязь. А в ньому води стiльки, що вистачить не тiльки для Бухтика, а й для всiх водяникiв!»

Вони проминули свiтлий березовий перелiсок i опинилися в рiдкому осичняку, котрий майже впритул пiдступав до завороту лiсової рiчки. Звiдсiля, мов на долонi, виднiвся просторий, тихий затон.

– Он там, на протилежному боцi, оселився Барбула, – сказав Сергiйко. – Бачиш – корч ледве визирає з води? Там вiн i живе.

– Ага, бачу… А Бухтик де мешкає?

– Трохи ближче до нас, отам, де верболiз виходить на чисте розводдя… А лiворуч починаються болота. Дуже грузькi болота, з трясовинами. I десь серед них є галявина, де русалки виконують танок на честь водяницького свята Повного Мiсяця. I лише цiєї ночi люди можуть їх бачити. Так казав Бухтик.

Оля замислено подивилася в той бiк.

– Напевно, це дуже гарно, коли танцюють русалки, – мовила вона.

– Напевно, – згодився Сергiйко. – Бухтик казав, що так, як танцює Чара, не танцює нiхто… А знаєш, де знаходиться будиночок русалок? Он там, неподалiк вiд старої верби.

– То верба Барбули? – запитала Оля.

– Атож. Його.

– Пiдiйдемо ближче?

Оля сiла бiля верби i довго дивилася на оголене корiння старезного дерева. Затим докiрливо зауважила:

– Як же тобi не соромно, Сергiйку! Давно треба було змiцнити це корiння. Ти ж сам казав, що буде з Барбулою, коли верба звалиться у воду. Невже забув?

– Я не забув, – винувато вiдказав Сергiйко. – Я весь час пам'ятаю про це. Тiльки в мене зовсiм не було вiльного часу.

– Я розумiю, – сказала Оля. – Вибач. Ти ж стiльки просидiв бiля мого лiжка. За цей час можна було б не одну, а з десяток верб змiцнити. Правильно я кажу?

Сергiйко промовчав.

– От бачиш… А я сьогоднi знайшла в кишеньцi моєї куртки одну записку.

Сергiйка наче морозом обсипало. От зараз Оля стане докоряти йому, або, що ще гiрше, глузуватиме. Що ж, нехай. Вiн знав, на що йде.

Проте Оля сказала дуже просто:

– Знаєш, що ми зробимо? Ми будемо змiцнювати корiння разом, гаразд?

– Ще б пак! – вихопилося у Сергiйка. – Тiльки це робити не так вже й легко. Треба спочатку вiдгородити вербу вiд води верболозовим плотом. А то вимиватиметься земля. А вже потiм засипати корiння. Тут не один день треба працювати…

– Ну то й що? – вiдказала Оля i вперто стрiпнула кiскою. – Скiльки треба, стiльки й працюватимемо. Нехай верба простоїть ще довго.

Вони збiгали до слюсаря за лопатами, сокирою i приступили до роботи.

– Тепер вона довго стоятиме, – примовляла Оля.

– Сто рокiв, не менше, – пiдтакував Сергiйко i з хеканням забивав у намул сухi кiлки.

Несподiвано за спиною у Олi почулося:

– Ось ви де!

Лопата випала з її рук. Дiвчинка застигла, не в силi озирнутися.

Проте це був не Бухтик, а Вiтько Капустiн. Вiн подав лопату Олi, а Сергiйковi сказав:

– Давай допоможу заплiтати лозу… – I тут же похвалився: – Знаєте, а спектакль вийде ого-го який! Ох i потанцюють в мене Васько Миколаєнко i цей Бухтик!

– А чого їм треба танцювати? – запитала Оля.

– Тому, що так вже казка складена. Ти що, не читала її?

– Чому не читала? Читала, i не раз, – вiдказала Оля.

I чомусь їй стало шкода Бухтика.

Щастя «нечистої сили»

З деякого часу в лiсовому санаторiї почали творитися дивнi речi.

В найпотаємнiших куточках раптом нi з того, нi з цього лунали пронизливi крики. То струсить повiтря гучне ревiння водяного бугая. То пугач зарегоче так, що у декого аж мороз по шкiрi пiде. То над самiсiнькою головою зловiсно закряче ворон…

Вiд того крику тьотя Клава щоразу хапалася за швабру i обурено проголошувала:

– Ну геть тобi нечиста сила! I звiдкiля вона взялася на мою голову?

Трохи пiзнiше дивнi вигуки переселилися з потаємних куточкiв санаторiю до палати, де мешкали Вiтько Капустiн i Сергiйко Микитюк. Час вiд часу звiдтiля долинало таке дружне вовче виття, що здригалися не лише дiвчатка чи тьотя Клава, – навiть вiконнi шибки, i тi тихенько брязкотiли з переляку.

А ще через якийсь тиждень пугукання, виття i ревисько долiтали вже з усiх палат, де оселилися хлопчики. Щоправда, варто було тьотi Клавi з'явитися на порозi, як дивовижнi крики негайно припинялися i на тьотю Клаву дивилися невиннi хлоп'ячi обличчя.

А через хвилину все починалося знову.

Для дiвчаток настали нелегкi часи. Вони не знали нi хвилини спокою. То несподiвано з-пiд дверей до палати з шипiнням забiжить загадковий вогник i почне гасати навколо столу. Або хтось постукає в дверi i хрипким голосом оголосить, що вiн не хто iнший, як Бармалiй i просить впустити його погрiтися.

Навiть речi – i тi почали поводитися незвичайно. Раптом без нiякої на те причини здiймуть гучну метушню мильницi на туалетних поличках. Кеди маленької Наталi Гаврилюк двiчi без сторонньої допомоги видиралися на височенний шпиль головного корпусу. А так, як злiзати з нього вони ще не навчилися, то їх вирятовувало все дiвчаче вiддiлення.

Пiсля цiєї подорожi кеди цiлий день пролежали пiд лiжком. А наступної ночi видряпалися на верхiвку найвищого в цих мiсцях берестка.

Нарештi Тамара Наконечна, найхоробрiша з дiвчаток, вирiшила дiзнатися, яка ж то нечиста сила бешкетує на територiї санаторiю. Те, що вона побачила першого ж вечора, напевно, запам'ятається їй надовго.

А побачила Тамара всього-на-всього крихiтну iграшкову карету, запряжену трiйкою сiрих мишенят. Мишенята мали напрочуд чепурний вигляд: коротенькi бiлi платтячка i блакитнi хусточки на головi.

Бiгали вони по коридору не гiрше вiд баских коней.

Побачивши Тамару, трiйка мишенят хвацько повернула в її бiк. Мишенята, без сумнiву, мали намiр завiтати в гостi до дiвчат. I якби Тамара не встигла хряснути дверима перед їхнiми писками, невiдомо, що б тодi вчинилося у дiвчачiй кiмнатi.

Ясна рiч, що пiсля того дiвчатка вже не мрiяли про коридорнi прогулянки пiсля вiдбою.

Проте й на цьому не закiнчилося. Незабаром перед дiвчачими вiкнами почали прогулюватися якiсь iстоти, з голови до нiг загорнутi у бiле. Iстоти цi тяжко зiтхали i тоненькими голосами канючили:

– Ми привиди-сирiтки! Впустiть нас!

Дiвчатка вiд тих прохань пронизливо верещали i накривали голови подушками.

Тьотя Клава врештi не витримала i одного разу влаштувала засiдку за кущем бузку. Вона ледь-ледь не спiймала маленького привида-сирiтку. Добре, що воно мало прудкi ноги, а то б дiсталося бiдолашному на горiхи.

Отож нiчого дивного не було в тому, що при кожному шурхотi дiвчата починали тремтiти, як дрiбне осикове листячко. I зрозумiло, чому вони десятою дорогою обходили стару розлогу ялину, що росла одразу ж за футбольними воротами.

Зовнi ця ялина нiчим не вiдрiзнялася вiд десяткiв чи навiть сотень своїх подруг. Хiба що на однiй з її лап-гiлок висiла диктова дощечка з неоковирним надписом. Кожен, хто читав його, одразу дiзнавався, що тут i до чого.

Надпис був ось який:

Отуто жеве

нечiста сила

Вход по перепусткам

Треба вiдзначити, що Вiтько з Сергiйком майже годину билися над цим надписом. Вони намагалися зробити якомога бiльше помилок. Нехай кожному буде вiдомо, що пiд ялиною сидять не учнi четвертого класу з своїми друзями, а справжнiсiнька нечиста сила, яка школи i в очi не бачила.

Коли тьотя Клава вперше побачила цю дощечку, їй одразу ж заманулося зазирнути пiд ялину, аби ближче познайомитися з нечистою силою. Проте Микола Володимирович, котрий наспiв саме в цю вирiшальну хвилину, сказав, що цього робити не варт.

– Чого це не варто? – обурювалася тьотя Клава, стискуючи в руках добрячу лозину. – Повiрте менi, старiй, – таких бешкетникiв свiт ще не бачив! А нашим дiтям потрiбен спокiй i тиша. Вони ж не якiсь там дiти, вони – хворi дiти!

– Немає в нас хворих, – рiшуче заперечив Микола Володимирович. – Запам'ятайте це. Хворi дiти не пустують i не граються. А коли вони це роблять – то треба лише радiти за них!

Таким чином «нечистiй силi» пощастило.

Сьогоднi пiд ялиновими лапами знову зустрiлися Сергiйко та Бухтик, що мить тому проковтнув таблетку i став видимим.

Поруч з Сергiйком лежав пакунок, загорнутий у газету.

– Повiриш, батько вiд щастя мiсця собi не знаходить, – повiдомив Бухтик. – Коли побачив, як ви змiцнили корiння його вербi, почав пiдстрибувати, мов той карасик… I Омаша теж мiсця собi не знаходить. Тiльки вiд злостi. Все не може вибачити вам загибелi своєї подруги Зубатки. Обiцяє помститися за неї… Бач, як воно повертається, – i Бухтик важко зiтхнув. – А тут ще з суходихом не ладиться. Я вже уявляю, яким вiн має бути. Та не знаю, з чого його робити.

– Подумаємо разом, – пiдбадьорив його Сергiйко. – Коли що – дядько Костя матерiалом допоможе. В його майстернi все є.

Бухтикове обличчя миттю прояснiло.

– От спасибi! – вигукнув вiн. – Але коли ви з Олею прийдете до затону читати вiршi? Менi вже проходу не дають через вас.

– Прийдемо сьогоднi по обiдi, – пообiцяв Сергiйко. – Будемо бiля вiльхи, що нависла над самiсiньким берегом. Ти знаєш її, сам менi показував.

– Ну, нарештi, – вихопилося у Бухтика. – Значить, можна оголошувати збiр водяникiв та русалок?

– Можна, – погодився Сергiйко. – Та спочатку давай з тобою заглянемо до одного колодязя.

– А це що таке? – поцiкавився Бухтик.

– Щось схоже на затон, – заходився пояснювати Сергiйко. – Хоч i маленький, зате ого який глибокий! I головне – посерединi мiж рiчкою i санаторiєм. Є де пересидiти спеку. I ось це вiзьми з собою. На новосiлля.

Сергiйко простягнув друговi пакунок, загорнутий в газету.

– Що це? – запитав Бухтик.

– Моя стара пiжама i куртка. Будеш пiдкладати пiд себе, бо там, мабуть, тверде дно.

«Край лукомор'я дуб зелений»

Бухтик стрiлою летiв по затону.

– Збирайтеся швидше! – вигукував вiн. – Агов! Прийшли Оля з Сергiйком!

Першим прибув сам господар затону. I все ж не втримався водяник, зазирнув по дорозi до старої верби.

– Треба ж таке! – вже вкотре розчулено приказував вiн. – Чужi, зовсiм чужi дiтлахи, а дивися ж ти, що зробили!

– О, тепер нам з тобою жити та й жити, – прошелестiла верба.

– Швидше, батьку! – гукав Бухтик. – Вони вже прийшли!

Барбула пiдплив до сина i всiвся на найзручнiшому мiсцi – плескатому каменi, геть порослому м'яким пiдводним мохом. Всiвся, пiдпер рукою щоку i ласкаво подивився на Сергiйка з Олею.

– Нi, ти лише подумай, – все примовляв вiн. – Зовсiм чужi дiти…

На жаль, гостей було видно не дуже добре: заважав невеликий кущ верболозу.

– Треба перенести цей кущик убiк, – зауважив Барбула синовi. – А то нiчого не видно.

– А ще краще – перенести вбiк не кущ, а камiнь, на якому ти всiвся, – посмiхнувся Бухтик.

Барбула замислився.

– I то правда, – врештi згодився вiн.

Господар затону пiднатужився, закректав i перенiс своє сидiння на кiлька метрiв.

– О! – сказав вiн. – Тепер видно все, як на долонi!

До господаря затону пiдпливла Квакуша Премудра.

Останнiми з'явилися Чара i Омаша. Чара час вiд часу дмухала собi на пальцi – вони ще не вiдiйшли вiд крижаної джерельної води.

Омаша розляглася на килимку з найм'якiшого пiдводного моху, який взяла з оселi покiйної Зубатки.

– Менi здається, що я Олю десь вже бачила, – зауважила Чара. – Лише не можу пригадати, де саме.

– Ти її бачила вчора, – нагадав Бухтик. – Вона разом з Сергiйком i Вiтьком змiцнювала вербове корiння.

– Нi, я її бачила набагато ранiше…

Схоже було на те, що ця думка не давала спокою i господаревi затону. Вiн уважно придивлявся то до доньки, то до Олi. Нарештi зробив висновок:

– Та ви ж схожi одна на одну, як двi краплини води!

– Я теж про це подумала, – пiдтакнула Квакуша Премудра.

– Ха, двi крапелини! – втрутився й собi Бухтик. – Вони й характерами схожi! I працювати люблять. Не те що деякi, – додав вiн, стишивши голос. – Згадай, як Оля трудилася бiля твоєї верби. Точнiсiнько так, як Чара бiля свого джерела!

Одна лише Омаша не брала участi в розмовi. Хоча теж не вiдривала погляду вiд дiтей. Проте на думцi в неї було зовсiм iнше.

«Ет, попалися б вони менi вночi… А що? Треба буде спробувати заманити когось з них на галяву пiд час свята Повного Мiсяця…»

– Всi зiбралися? – запитав Бухтик i жваво заплескав в долонi. – Увага! Даю сигнал!

Оля сидiла на березi i тремтiла вiд кожного шелесту.

– Вони вже зiбралися? – пошепки спитала вона. – I Бухтик, i Барбула?

– Думаю, що так.

– А на берег вони не вийдуть?

– Ну що ти! Сонце для них небезпечне. Так що можеш нiчого не боятися. Вважай, що, крiм нас, тут нiкого немає.

– Я намагаюся вважати, – тремтячим голосом вiдказала Оля, – я дуже намагаюся, я понад усе намагаюся…

По той бiк затону лунко вдарила хвостом рибина.

– Це сигнал нам, – сказав Сергiйко. – Можеш починати!

 
Край лукомор'я дуб зелений… —
 

долетiло до слухачiв, що розсiлися у глибинi затону.

 
I золотий ланцюг на нiм:
I день i нiч там кiт учений
На ланцюгу кружляє тiм…
 

[Переклад М. Терещенка]

I всi мимоволi уявили собi цей дуб. На самiсiнькому краю непрохiдної лiсової гущавини, куди навiть ворон не залiтає, стоїть вiн, могутнiй i незламний. Жоден листочок не здригнеться в його густелезнiй кронi… А десь, зовсiм поруч, грiзно вдаряє в кам'яний берег океанська хвиля.

 
Дива там: лiсовик там ходить,
Русалка на гiллi сидить…
 

– Точнiсiнько як у нас, – захоплено прошепотiла Чара. – Русалки – це ми, а лiсовик – то Даваня…

Барбула застережливо приклав пальця до вуст, i маленька русалка слухняно замовкла.

А Оля читала далi:

 
I тридцять витязiв чудових
Iз хвиль виходять смарагдових,
I з ними їх ватаг морський…
 

I знову у всiх перед очима постала гущавина дрiмучого пралiсу. Пролунав скрегiт рiнi пiд важкими, розмiреними кроками морських витязiв, що з'явилися iз смарагдових хвиль… Прозвучав у настороженiй тишi безтямний регiт пугача. Цей регiт нiби сповiщав про те, що незабаром над пралiсом пролетить ступа з бабою-ягою, i горе тому, хто трапиться їй на дорозi…

Вiдбринiв над затоном схвильований голос Олi.

Вже давно дiти пiшли до санаторiю, а пiдводнi мешканцi все ще сидiли в глибокому зацiпенiннi.

Нарештi Барбула пiдвiвся з каменю, оглянув усiх строгим поглядом i врочисто почав:

– Вiднинi я, господар усiх навколишнiх мiсць, наказую цей затон надалi iменувати Лукомор'ям. А вiльху, пiд якою сидiла Оля, iменувати дубом зеленим…

– Але ж не може вiльха бути дубом, – нагадав Бухтик.

– Прошу замовкнути! – владно прогримiв голос господаря затону. – Як я наказав, так тому й бути, ясно тобi?

– Ясно, – знiтився Бухтик. Таким свого батька вiн ще нiколи не бачив.

– То ж бо й воно. А ще для тебе, Бухтику, є одне завдання: дiзнайся у свого товариша Сергiйка адресу ватага морського i напиши йому вiд мого iменi листа. Так, мовляв, i так, добридень тобi, ватаже морський! Прийми гаряче братерське вiтання вiд ватага рiчкового Барбули! Ну, i так далi… – I, дивлячись синовi в очi, строго закiнчив: – Тiльки щоб менi без перекладiв було, зрозумiв?

– Зрозумiв, – виструнчився Бухтик.

Коли пiдводнi мешканцi почали розпливатися по своїх домiвках, до брата наблизилася Омаша.

– Ти не змiг би запросити на свято Повного Мiсяця своїх товаришiв? – скрадливим голосом попрохала вона. – Ну, хоча б одного Сергiйка.

– Це можна, – вiдказав Бухтик. – Менi неважко i весь санаторiй запросити.

– Це вже зайве. Достатньо одного Сергiйка. Обiцяєш?

– Обiцяю, – запевнив Бухтик.

О, коли б то вiн хоч трохи замислився над дивною пропозицiєю старшої сестри! Тодi б вiн, безперечно, вiдвiв би небезпеку, котра загрожувала його товаришевi.

Та цього разу думати Бухтиковi не хотiлося. Вiн ледве дочекався, коли заздрiсна Омаша вiдпливе подалi. Тодi вибрався на берег, розгорнув схований у кущах Сергiйкiв подарунок i почав розглядати пiжаму.

– Гарна рiч, – врештi зауважив вiн. – Дуже гарна. Шкода таку пiдкладати пiд себе. Нi, я спочатку хоч трохи походжу в нiй. А там буде видно.

Квiти для Олi

Нiхто не знає, був тiєї ночi Бухтик видимим чи нi. Все одно в густому нiчному мороцi його обличчя нiхто не розгледiв би. Могло здаватися лише, що вiд лiсової рiчки до санаторiю сама собою пливе свiтла пiжама. Пiжама зупинилася пiд Олиним вiкном, i на пiдвiконня лiг величезний оберемок квiтiв.

Цi квiти прохала передати Чара.

– Нехай вони будуть подякою за чудовi вiршi, – сказала вона при цьому. – I за вербу, i за все-все…

Барбула також запропонував вибрати в подарунок Олi щось iз своїх коштовностей.

– Можеш навiть дзеркало їй вiднести, – сказав вiн. – Для Олi менi тепер нiчого не шкода.

Бухтик на те лише рукою махнув.

– Це для неї не подарунок. Я ж тобi казав, що в санаторiї цього добра бiльше, нiж треба.

– Але, розумiєш… в мене бiльше нiчого такого немає. Хiба що чобiт…

– То й не треба, коли немає. У них бiльше цiнуються не подарунки, а всiлякi добрi слова.

– Слова? – здивувався Барбула. – Якi слова?

– Ну… «дякую», наприклад.

– I всього? Тодi передай вiд мене Олi хоч цiлий лантух «дякую», – сказав Барбула. Потiм трохи подумав i розщедрився остаточно: – Або навiть два лантухи. Не забудеш?

– Звичайно, не забуду.

– А не важко буде нести?

– Нiчого. Якось впораюся.

Розмова ця вiдбулася кiлька хвилин тому…

Свiтла пiжама трохи постояла пiд вiкном Олиної палати, потiм рушила у бiк рiчки.

Все ж до рiчки вона так i не дiсталася. Порiвнявшись з колодязем, пiжама нерiшуче загойдалася i голос Бухтика в задумi проказав:

– Може, спробувати заночувати тут, га? А й справдi, чому б не спробувати?

Ляда вiдсунулася трохи вбiк, свiтла пiжама перехилилася через бетонований зруб i щезла в глибинi.

На днi колодязя було зручно й тихо. Так тихо, що навiть у вухах дзвенiло.

Бухтик лiг на рушник, який так i забув повернути Сергiйковi, укрився курточкою i вдоволено зiтхнув.

Високо над ним тремтiла самiтна зоря.

«Напевно, вiд холоду тремтить, – вирiшив Бухтик. – чи вiд того, що нiкого немає поруч. Що ж, сама винна. Не треба було забиратися в таку далечiнь…»

А от вiн, Бухтик, нi в яку далечiнь не збирається. Йому й тут непогано. Батько, сестра Чара, чудовий друг Сергiйко, Олинi вiршi – чого ще бажати водянику? В нього навiть два будиночки тепер є! Один в затонi, iнший ось тут, в колодязi.

– Нi, все-таки життя – добра рiч, – мрiйно промовив Бухтик. – Прекрасна рiч!

Пiсля цих слiв вiн повернувся обличчям до стiни i через якусь мить заснув.