Текст книги "Бухтик з тихого затону"

Автор книги: Владимир Рутковский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

Грибнi навчання

Посерединi лiсової гущавини височiв кремезний дуб. Точнiсiнько такий, як десятки iнших кремезних дубiв. От лише в його листi птахи вдосвiта не спiвали своїх пiсень.

Справа в тому, що в стовбурi цього дуба було чималеньке дупло. А в тому дуплi оселився господар тамтешнього лiсу Даваня. I йому дуже не подобалося, коли його будили вдосвiта без поважної на те причини.

Ось i сьогоднi сонце вже вигулькнуло з-за обрiю, вже воно й над деревами стало проглядати – а Даваня все ще тихенько хропiв на м'якенькому ложi, вистеленому пiр'ям i сухим мохом. Його довгi руки втримували ноги за кiсточки. Ноги Даванi мали погану звичку рухатися i пiд час сну. Тож коли їх не притримувати, їм нiчого було не варто занести сонного господаря далеко вiд дупла. Таке траплялося вже не раз.

В дуплi було тепло, затишно, i Даванi снилося, буцiмто вiн перетворився на орла i ширяє високо-високо над лiсом, орлиним своїм зором пiдмiчаючи всiлякi неполадки.

Зненацька на найцiкавiшому мiсцi в сон Даванi увiрвався гучний барабанний дрiб. Господар лiсу стрепенувся i розплющив очi. Перше, що вiн зробив, – подивився на власнi ноги.

З ногами було все гаразд.

Отже, пiдозрiлий стукiт долiтав знадвору.

– Цiкаво, кому це не спиться такої ранньої години? – пробуркотiв вiн i визирнув з дупла.

На сусiдньому деревi сидiв його зв'язкiвець Дятел i тарабанив мiцним своїм дзьобом по корi.

– Хiба не можна тихiше? – поцiкавився Даваня i позiхнув.

– Нiяк не можна, – вiдповiв зв'язкiвець i стукнув по корi з такою силою, що, напевне, i в самого у вухах задзвенiло. – Iнакше не всi гриби почують.

– А для чого їм потрiбно тебе чути?

– Як для чого? – вiд здивування Дятел навiть вiдiрвався вiд своєї працi. – Ти ж сам призначив на сьогоднi грибний збiр!

– Ах, так… Звичайно. – Даваня збентежився. – То я так… запитав, щоб перевiрити твою пам'ять.

Вiн ще раз позiхнув якомога байдужiше i зник у дуплi. Проте приємнi орлинi сни вже вiдлетiли вiд нього. Натомiсть з'явилися всiлякi невеселi думки.

Тяжко доводилося Даванi цього лiта, ой, як тяжко! Вiн один, а лiс он який великий! Та ще й засмiчений добряче. Хiба ж можна впоратися самому?

Ранiше було легше. Даванi допомагали його доньки, лiсовi мавки. То в дуплi приберуть, то бур'яни навколо саджанцiв повисмикують, то ще чимось допоможуть.

Але нещодавно на весняному оглядi художньої самодiяльностi доньки його доспiвалися до того, що завоювали перше мiсце, їх нагородили туристичною путiвкою в гiрськi лiси Карпат. I повернуться вони додому лише напередоднi осенi.

Даваня, звичайно, неабияк пишався своїми талановитими донечками, проте легше йому вiд того не ставало.

Ось лише сьогоднi, наприклад, вiн повинен виконати безлiч всiляких справ. Спочатку йому треба обiйти весь лiс i пересвiдчитися, що в ньому все гаразд. Затим не завадило б зазирнути до Барбули. А там, дивись, з'являться туристи i потрiбно буде прослiдкувати, щоб вони не залишили пiсля себе непогашених вогнищ.

Але в першу чергу треба було провести грибнi навчання.

Вчора Даваня знову зазирнув до лiсового санаторiю i випадково дiзнався, що цими днями вiдбудеться загальний похiд по гриби. Отже, потрiбно якомога стараннiше пiдготуватися до прийому гостей.

Даваня ще трохи покрутився в постелi, тодi зробив коротку ранкову гiмнастику, себто кiлька разiв дригнув ногами, потрусив над головою руками – i злiз на землю.

Лiсова галявина, на котрiй господар лiсу завжди проводив грибнi навчання, потроху заповнювалася.

Першими, як звичайно, зiбралися довгоногi опеньки. Однi, котрi бiльше бачили свiту, вели неспiшнi розмови про днi минулi. Молодшi опеньки грали в цурки. Найстарiший сидiв трохи осторонь i переглядав останнiй номер «Лiсової газети».

Коли Даваня з'явився на галявинi, найстарший опеньок шанобливо схилив голову i повiдомив:

– Ворона накаркала суху, сонячну погоду з незначними опадами. На тиждень вперед. Ви про це, певно, вже читали, чи не так?

Даваня чемно вiдповiв на уклiн i зiтхнув.

– Ще не встиг. На жаль, зараз нiколи навiть присiсти, не те що газети читати.

– Воно звичайно… – спiвчутливо похитав головою найстарiший опеньок. – Так я вам ось що скажу: завтра треба чекати дощу.

I знову заглибився в газету.

Слiдом за опеньками прибiгли цiкавi до всього лисички. За лисичками, спираючись на сухi гiллячки, причимчикували на чолi своїх родин поважнi боровики. Пiдштовхуючи одне одного, збiглися непосидющi рижики та вгодованi маслючки.

Останнiми надiйшли самозакоханi мухомори. На їхнiх головах ледь-ледь трималися яскраво-червонi в бiлу цяточку беретики.

Даваня зачекав, коли гриби закiнчать вiтатися один до одного, вилiз на пеньок i запитав:

– Всi зiбралися?

Гриби закрутили на всi боки рiзнокольоровими шапочками.

– Здається, всi, – нарештi вiдгукнулися вони.

– Ну що ж, тодi лiсовий збiр оголошую вiдкритим, – сказав Даваня i заплескав в долонi, аби його всi слухали. – Увага, увага! Вам, напевно, вже вiдомо, що на днях до нашого лiсу прибули вiдпочивати Дiти…

– Сто вiсiмнадцять чоловiк, – уточнив старий опеньок.

– А я їх вже бачив! – радiсно вигукнув малесенький маслючок, який лише вчора з'явився на бiлий свiт. – Сьогоднi вранцi! Такi меткi-меткi, бiгають на чотирьох ногах. А на головi рiжки. Один з них навiть облизав мене своїм язиком.

Гриби рiзноголосо захихотiли.

– Ти помиляєшся, юначе, – взявся пояснювати йому старий опеньок. – Мова не про них. Ти, швидше всього, переплутав людських дiтей з оленячими.

– I нiчого я не переплутав, – ображено вiдказав маслюк, проте голос його потонув у загальному реготi.

Навiть Даваня i той не втримався вiд усмiшки. Але тут же обличчя його знову стало серйозним i зосередженим.

– Тихiше! – вигукнув вiн. – Ми що – смiятися сюди зiбралися?.. Так от: надiйшли вiдомостi, що цi дiтлахи не сьогоднi-завтра проведуть гру пiд назвою «Похiд по гриби». Що ви скажете на це?

– Вийдемо їм назустрiч! – закричали опеньки з рижиками. – Вийдемо всi до одного!

Даваня зморщив i без того зморщене личко.

– Ну, це нецiкаво, – зауважив вiн. – Нi для вас, нi для дiтей. Вони прийдуть вас шукати, а не рвати, мов ту траву. Шукати, розумiєте?

– Ага, тепер зрозумiло, – здогадалися опеньки. – З ними потрiбно грати в пiжмурки?

– Правильно, – сказав Даваня. – А коли так, то наказую негайно приготуватися до грибного навчання. Називається воно «Щезни – з'явись!»

Даваня обвiв владним поглядом грибне зборисько i скомандував:

– Щезни!

Гриби щезли з такою швидкiстю, мовби їх нiколи й не було на цiй галявi. Залишився тiльки один маслючок. Вiн так поринув в солодкi спогади про зустрiч з дiтьми, так замислився над тим, чим же чотириногi дiти вiдрiзняються вiд людських, що не дочув слiв команди. I тепер маслючок розгублено крутив навсебiч своєю блискучою голiвкою. Вiн намагався збагнути, куди ж це так раптово щезли його брати i сестрички.

– З'явись!

I в ту ж мить галявина вкрилася рiзнокольоровими грибними беретиками.

– Щезни!

– З'явись!

Гриби з неабияким задоволенням виконували команди лiсового господаря. Лише маслючок, той, що так невчасно загавився, робив все навпаки: ховався, коли гриби вигулькували iз своїх схованок i з'являвся, коли на галявинi вже нiкого не було. Довелося лiсовому господаревi злiзти з свого командного пункту i власноруч дати маленькому розтелепi легенького щигля. Лише потому той збагнув, що до чого.

Вiтько розшукує ручку

Пiд вечiр небо облягли низькi темнi хмари i почав накрапувати дрiбний дощ.

– О, дощ! – зрадiв Сергiйко. – Це чудово!

Раз iде дощ – значить, незабаром Бухтик з'явиться знову.

– Що ж тут доброго? – заперечив Вiтько, який про Бухтика ще нiчого не знав. – Одна нудьга, i бiльше нiчого.

Сергiйко лише посмiхнувся у вiдповiдь. Вiн вiдчинив вiкно i поклав на пiдвiконнi таблетку. Потiм подумав i вирiшив зачинити дверi на ключ: коли ненароком постукає тьотя Клава, Бухтик встигне вискочити надвiр.

От, здається, i все. Тепер лишилося тiльки чекати бажаного гостя.

Сергiйко сiв бiля столу, поглянув на приятеля i знову посмiхнувся. Ох, i здивується, певно, Вiтько, коли побачить, хто до них зараз завiтає!

– Чого радiєш? – похмуро поцiкавився Вiтько. – I навiщо це ти дверi зачинив?

– Зачекай трохи, – загадково вiдповiв Сергiйко. – Незабаром дiзнаєшся.

У Капустiна, мiж iншим, був кепський настрiй. Справа в тому, що через тиждень повинен вiдбутися спектакль, а на роль бiсенятка нiхто не зголошується. Може, попрохати Сергiйка? А що – вiн товариш вiрний, не вiдмовить.

В цю мить за вiкном почувся шурхiт. Вiтько знехотя пiдвiв заклопотаний погляд, i…

На пiдвiконнi сидiв усмiхнений Бухтик.

– Добривечiр вам, – привiтався вiн. – Тьотя Клава не зайде?

– Якщо й зайде, то не вiдразу, – сказав Сергiйко. – Я замкнув дверi на ключ.

– Тодi ще раз добрий вечiр, – сказав Бухтик i зiстрибнув з пiдвiконня. – Ти чекав на мене?

– Добрий вечiр, – вiдказав Сергiйко. – Ну, звичайно, чекав! Вiтю, знаєш, хто до нас прийшов?

Проте Вiтька в кiмнатi не було.

– Куди вiн мiг подiтися? – щиро здивувався Сергiйко. – Хвилину тому вiн же отут сидiв, на цьому ось стiльцi. Може, в коридор вийшов?

Проте дверi були зачиненi, а ключ, як i до того, стирчав у замковiй шпарцi.

– Ти когось шукаєш? – запитав Бухтик.

– Еге ж, – вiдповiв Сергiйко. – Товариша шукаю. Нiяк не зрозумiю, куди вiн подiвся.

– Може, перетворився на невидимку? – припустив Бухтик.

– Хто – Вiтько? – в Сергiйковому голосi чувся сумнiв. – Та вiн же така невидимка, як i я!

Проте що не кажи, а Вiтька в кiмнатi не було. I пояснити, куди зник його товариш, Сергiйко не мiг. Скидалося на те, що Капустiн i справдi став невидимкою.

Тiльки як це йому вдалося?

– Диви, тремтить, – зненацька сказав Бухтик.

– Що тремтить?

– Лiжко тремтить.

I Бухтик показав на Вiтькове лiжко.

Проте, коли бути справедливим, Бухтик висловився не точно. «Тремтить» – це було зовсiм не те слово, яке визначало стан Вiтькового лiжка. Воно не тремтiло – нi, воно просто ходором ходило! Так, нiби на нього нi з того, нi з сього напала надзвичайно жорстока пропасниця. Пiдстрибував матрац, пiдстрибували нiкельованi нiжки. А подушка – та взагалi злiтала вище вiд бильця!

Якусь мить Сергiйко зачудовано дивився на лiжко.

– Вiтю, що з тобою? – нарештi запитав вiн. – Чого ти туди залiз?

Вiтько не вiдповiв. Проте лiжко стало труситися не з такою силою, як ранiше.

– Вилiзай, Вiтю, – сказав Сергiйко. – Я тебе з Бухтиком познайомлю. Не бiйся, вiн зовсiм не страшний.

Вiтько повiльно виповз з-пiд лiжка i, не дивлячись нi на кого, став струшувати пилюку на колiнах.

– А я i н-не б-боюся… – затинаючись, вiдказав вiн. – З-звiдкiля ти взяв, що я когось злякався? Просто я туди… ручку впустив. От i полiз за нею.

Вiтько нарештi покiнчив з пилюкою i з побоюванням поглянув на незвичайного гостя. А через хвилину, роздивившися як слiд, вiн вже надзвичайно досадував на себе. I з якого такого дива вiн, Вiтько Капустiн, мав так лякатися? В цьому зайдi не було нiчого страхiтливого, звичайний собi хлопчисько, лише загримувався непогано. А хiба йому самому не доводилося гримуватися? Ого, ще скiльки разiв! Часом навiть мама не могла впiзнати.

– Пхе, – приходячи до тями, пирхнув Вiтько. – Теж менi, загримувався пiд… – Капустiн на мить замислився, – пiд бiса i гадає вже, що всi його злякаються!

– Пiд якого бiса? – запитав Бухтик. – I для чого менi гра… гримуватися? Я тiльки-но вiд затону прибiг.

– Вiтю, Бухтик правду каже, – пiдтримав Сергiйко нового приятеля. – Вiн не гримувався, вiн такий i є.

– Га, теж менi – дурника знайшли! – вигукнув Вiтько i зобразив на своєму обличчi найпрезирливiший з виразiв, на котре лише був спроможний. – А як ти можеш довести, що ти бiсеня?

– Як?

Бухтик в задумi посмикав себе за вухо.

– Ну… Хочеш, до стелi дострибну? – запропонував вiн. – З мiсця. I не просто так, а ногою дiстану. Хочеш?

– Ну-ну, – недовiрливо посмiхнувся Вiтько. – Хотiв би я подивитися!

– То дивись!

Бухтик пiдстрибнув, спритно перевернувся в повiтрi i залишив на стелi чiткий слiд.

– Ух ти-и! – вихопилося у Вiтька. Проте вiн одразу взяв себе в руки. – Ну й що з того? Таким штукенцiям i в цирку можна навчитися. Нi, ти менi iнше щось покажи!

– Вiн може випити скiльки завгодно води, – втрутився Сергiйко. – Я сам бачив.

– О, це я завжди можу, – згодився Бухтик.

I не встигли хлопцi й оком змигнути, як карафка з водою, що стояла на столi, була порожньою.

– Ну як? – запитав Бухтик i перевернув карафку догори дном. – Бачиш – нi каплi не лишилося! Що тепер скажеш?

– Ха, якась там карафка! – з презирством пирхнув Вiтько. – Я, коли захочу, можу i двi видудлити. Особливо в спеку. Нi, ти менi покажи щось таке… таке…

I вiн помахав у повiтрi пальцями.

Сергiйко з Бухтиком розгублено перезирнулися. Ну як ти йому доведеш, що все це не вигадки?

– Я… я ще можу стати невидимкою, – нарештi запропонував Бухтик.

– Так я тобi й повiрив, – усмiхнувся Вiтько. – Ану стань!

Бухтик застиг посеред кiмнати i почав пильно вдивлятися у власну тiнь, що падала вiд лампочки. Так вiн простояв з хвилину, а може, й довше. Тодi зiтхнув i розвiв руками:

– Не виходить зараз. Вiтамiнка заважає.

– Га, йому вже й вiтамiнка заважає! – вигукнув Вiтько. – А ще що тобi заважає?

Вiтько Капустiн вже вважав, нiби вiн вивiв цього самозванця на чисту воду. Вiн навiть до того осмiлiшав, що дав щигля ледве помiтним рiжкам Бухтика.

– Може, тобi оцi ось роги заважають? – ущипливо поцiкавився Вiтько. – Чи, може, оцей хвiст? Диви, який вiн у тебе довжелезний! От я його зараз трохи пiдкорочу…

I вiн щосили смикнув Бухтика за хвоста.

– Ой! – заволав Бухтик i зiрвався з мiсця.

А через якусь мить Вiтько Капустiн метляв ногами десь пiд електричною лампочкою.

– Ти! Я ж тобi за це… гарчав розлючений Бухтик i розмахував Вiтьком, наче якимось лантухом. – Я ж тобi не знаю що зроблю…

– Вiдпусти мене! – долiтав з-пiд лампочки нажаханий Вiтькiв голос. – Вiрю тобi, вiрю! Я бiльше не буду! Сiрий, та скажи ж йому щось!

Сергiйко вчепився в плечi Бухтика.

– Бухтику, не треба! Вiн же це ненавмисне зробив! Вiн же думав, що ми розiгруємо його!

– Розiгруємо?

Бухтик поставив ошелешеного Капустiна на пiдлогу. У того вiд пережитого пiдiгнулися ноги, i вiн сiв.

– Що ж, я тобi вибачаю, – сказав Бухтик. – Тiльки не роби так бiльше нiколи. От коли б л тебе почав нi з того, нi з сього смикати за хвоста – що б ти зробив?

Сергiйко засмiявся.

– А нiчого, – сказав вiн. – У нього хвоста немає!

– Немає? – перепитав Бухтик. – Ну тодi… за носа!

– Нi! – вигукнув Вiтько i прикрив носа долонями. – Не треба!

«Хочеш стати артистом?»

Бухтик всiвся за стiл, поклав пiдборiддя на кулаки i усмiхнувся до Сергiйка.

– Мiй батько Барбула дякує тобi за такi чудовi вiршi, – почав вiн.

– Ти їх переклав, так? На свою мову?

– Гм-мм… – невизначено вiдповiв Бухтик. Згадувати про переклад йому не хотiлося. – Взагалi, знаєш, батьковi хочеться, аби ти ще якiсь вiршi пригадав… Ну, хоча б такi…

Бухтик наморщив лоба i почав:

 
Минає нiч, заходить мiсяць,
Крикливих птахiв повно в лiсi…
 

Затим вiн ще бiльше наморщив лоба i закiнчив:

 
I я аж плескаю в долонi,
Що їх нема у нас в затонi!
 

– Ось якi вiршi, – задоволене сказав вiн. – Сам їх склав. Не спав через те цiлу нiч. Ну як, Сергiйку, добрi вiршi, еге ж?

Сергiйко стенув плечима.

– Як тобi сказати… Розумiєш, вони…

– Нi, ти чесно скажи – добрi вiршi, еге ж? – наполягав Бухтик.

– Я… розумiєш… ще не дуже тямлю в вiршах. Але думаю, що вони невдалi. Тiльки ти не ображайся, гаразд?

Обличчя в Бухтика розчаровано видовжилося.

– Ти переконаний? – запитав вiн.

Сергiйко кивнув головою.

– Гаразд, поговоримо про це iншим разом, – сказав Бухтик. – А ти поки що пригадай iншi вiршi. Та не зволiкай, а то батько проходу не дає. Все запитує: коли ж, нарештi, прийде твiй Сергiйко i почитає щось про нас? Ну то як?

– Гаразд, – подумавши, пообiцяв Сергiйко. – Будуть вам вiршi. От тiльки… Можна, їх прочитає хтось iнший?

– Iнший? А хто саме?

– Один… одна дiвчинка. Оля. Правда, вона зараз нездужає, але через кiлька днiв їй дозволять виходити на вулицю. Отодi ми з нею i прийдемо до вас.

– А чого вона, а не ти? – запитав Бухтик.

– Того… вона знає куди бiльше вiршiв, нiж я.

Бухтик кивнув головою.

– Тодi звичайно… кiлька днiв зачекати можна.

А Вiтько в цей час сидiв по iнший бiк столу, чухав боки i з побоюванням розглядав Бухтика. Вiн все ще був упевнений, що цей гiсть – старанно загримований хлопець з цирку. Ну й що з того, що не вдалося вiдiрвати хвоста? Просто вiн мiг бути добряче приклеєний. Чи пришитий.

I тут Вiтьковi прийшла до голови така думка, що вiн ледве не пiдстрибнув з радощiв. А що, коли…

– Слухай, Бухтику… – обережно почав вiн.

Бухтик незадоволено поглянув на нього.

– От ще! Я ж розмовляю! Ну, гаразд, слухаю.

– Я… хотiв би тебе тiльки запитати… Ти не хочеш стати артистом?

– Арти… А для чого вони?

– Як для чого? Вони ж найвiдомiшi люди в усьому свiтi! Всi їх знають, всi їм аплодують…

– Неправда, – авторитетним голосом заперечив Бухтик. – Найвiдомiшi в свiтi люди – це винахiдники. Такi, як я. За ними йдуть поети. Про це я дiзнався з тої скриньки, що стоїть, як його… у холi. В нiй, знаєте, миготять всiлякi цiкавi картинки…

– А-а, знаю, – здогадався Вiтько. – Та скринька називається телевiзором.

– Телевiзором, – повторив Бухтик. – Що ж, запам'ятаю. Може, колись i пригодиться.

«Ох же ж придурюється! – захоплено подумав Вiтько. – I що з нього буде, коли виросте? Мабуть, неабиякий артист. Навiть не набагато гiрший за мене…»

– Актори теж вiдомi, – вголос доводив вiн своє.

– Це правда? – повернувся Бухтик до Сергiйка.

– Правда, – пiдтвердив той.

– Тодi… навiть не знаю… – нерiшуче промовив Бухтик. Видно було, що вiн не вiд того, аби стати ще й артистом.

– Чекай, Вiтю, – втрутився раптом Сергiйко. – А як же вiн гратиме людей? Вiн… той… вiн же Бухтик!

– А йому i не потрiбно грати людей, – розважливо вiдказав Вiтько. – Навiщо йому їх грати? Люди зроблять це куди краще. А Бухтик виконуватиме роль бiсеняти в «Казцi про попа i про наймита його Балду». Зрозумiло? А там ще щось поставимо.

– I справдi, – жваво пiдхопив Сергiйко. – Це ти добре придумав. Молодець!

В ту ж хвилину хтось постукав у дверi i почувся веселий голос Миколи Володимировича:

– Агов, козаки! Чого ви там зачинилися? Злякалися когось, чи що?

– Нiкого ми не злякалися! – радо вигукнув Вiтько. I не встиг Бухтик вискочити з-за столу, як вiн уже вiдiмкнув дверi.

– Еге, бачу, у вас тут цiла компанiя! – зауважив Микола Володимирович.

– Це Бухтик, – почав Сергiйко. – Вiн…

– Можеш не продовжувати, – зупинив його Микола Володимирович i уважно подивився на Бухтика. – Коли не помиляюся, це персонаж iз вашого майбутнього спектаклю. Вгадав чи нi?

– Вгадали, – сказав Вiтько. – А звiдкiля вам це вiдомо?

Микола Володимирович загадково посмiхнувся.

– Е-е, друже мiй Капустiн, – сказав вiн. – Я знаю геть про все. Менi вiдомо навiть те, що ти вчора бiгав на станцiю. Скiльки порцiй морозива з'їв, га?

– Двi, – вiдказав Вiтько i опустив очi.

Микола Володимирович похитав головою.

– Так я тобi й повiрив, – сказав вiн.

– Ну… три, – пошепки признався Вiтько.

– От бачиш. Так i ангiну схопити недовго. А ти ж актор, ти ж повинен берегти горло! Нумо пiдiйди ближче, покажи язика… Скажи: «А».

– А-а, – почав було Вiтько, i раптом його очi полiзли на лоба.

Бухтик зникав з неймовiрною швидкiстю. Тiльки-но його можна було навiть помацати, а тепер залишилася одна лише туманна тiнь. За якусь мить щезла i вона.

– Ме-ее, – замекав вражений Вiтько.

Сергiйко крадькома поглянув на Миколу Володимировича. Затим спритним рухом витрусив таблетку i поклав на край столу. Вона одразу ж розчинилася в повiтрi, – i перед Вiтьком, мов нiчого не сталося, сидiв Бухтик. Лише цього разу вiн задоволене усмiхався.

– Бе-е, – пробував подiлитися своїми враженнями Вiтько.

– Я просив тебе назвати лише «А», – докiрливо зауважив Микола Володимирович. – Я ж не просив тебе переказувати весь алфавiт! Мабуть, морозиво тобi не пiшло на користь.

– Бе-е, – настоював на своєму Вiтько. – Б-бухтик! – нарештi вимовив вiн i показав рукою в бiк кудлатого гостя. Лише тепер Вiтько, здається, почав щось розумiти.

– Ну й що з того, що Бухтик? – вiдказав на те Микола Володимирович. – Я вже з ним познайомився… Е-е, друже Капустiн, та в тебе з пульсом щось негаразд. Серце б'ється, мов овечий хвiст! Доведеться, мабуть, прийняти ось цi лiки i негайно лягти в лiжко!

– Та я… – боронився Вiтько. – Це тому, що вiн…

– Негайно, – строго повторив Микола Володимирович. – I слухати нiчого не хочу.

I довелося бiдолашному Капустiну лягти в лiжко.