Текст книги "Бухтик з тихого затону"

Автор книги: Владимир Рутковский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

«Рятiвнику мiй рiдний!»

Зранку першими заметушилися кухарi.

– Щось дуже погано почала йти вода, – повiдомили вони дядю Костю. – А нам треба посуд вимити пiсля снiданку. Та й до обiду час готуватися.

– Зараз дiзнаємося, в чому рiч, – вiдказав дядя Костя i зник за дверима водокачки.

Тут його розшукала тьотя Клава.

– Вмиватися нiчим, – повiдомила вона з порога. – А дiти вже прокидаються.

Дядя Костя промовчав. Розмовляти йому було нiколи. Вiн гарячково порався бiля насоса.

– Так ти менi скажи: буде вода чи нi? – не дочекавшись вiдповiдi, запитала тьотя Клава.

– Та буде, буде, – запевнив її дядя Костя. – От тiльки невiдомо, коли саме…

– Як це – невiдомо? – наповнюючись гнiвом, перепитала тьотя Клава. – Для чого ж тебе тодi тут поставили?

– А що я можу зробити? Глянь-но, що виходить!

Дядя Костя натис на одну з кнопок. Насос натужливо загудiв, задеренчав, неначебто автомобiль, котрий долав високу гiрку.

Дядя Костя квапливо вимкнув його.

– От бачиш – з насосом все гаразд. Думаю, щось трапилося з подачею води. Чи то колодязь сухий, чи то фiльтри засмiтилися. Треба б негайно туди навiдатися, ось що. А хто це зробить – ти, чи що?

– Що ж, коли треба, то й полiзу, – рiшуче вимовила тьотя Клава i подалася до колодязя.

Проте, уважно оглянувши бетонований зруб, тьотя Клава помiтно охолонула. Ширина зрубу для неї явно не пiдходила. До того ж колодязь видався їй таким темним i глибоким, що вона мимоволi вiдсахнулася.

– Не знаю, хто сюди полiзе, але щоб вода менi була негайно! – сказала вона. – Який же ти знавець, коли через тебе дiти ходитимуть замурзаними?!

Дядя Костя образився не на жарт.

– При чому тут я? – вигукнув вiн. – Коли хочеш знати, я зробив все, що в моїх силах. Проте я всього лише слюсар. А тут без водолаза робити нiчого.

– I знати нiчого не хочу, – вiдрiзала тьотя Клава i пiшла до санаторiю. Дорогою докiнчила: – Але щоб вода була, чуєш?

– Та чую вже, чую, – пробурчав дядя Костя.

Звичайно, дядя Костя зробив все, що було в його силах. Лишилося лише полiзти в колодязь i подивитися, чи не засмiтилися фiльтри. Проте без напарникiв, котрi б опустили дядю Костю в колодязь, а затим витягли його звiдти, не обiйтися. До того ж треба було лiзти в холодну i глибоку воду, а дядя Костя навiть не вмiв як слiд плавати. Отож вiн би з бiльшим задоволенням полiз в вогненну пiч, анiж в цю непевну, темну глибину.

Вiн присiв на зрубi злощасного колодязя i гiрко засумував.

– Ти що, забув, що потрiбна вода? – гукала з санаторного порога тьотя Клава. – Чого ж ти там розсiвся?

– Вода потрiбна! – i собi вигукували кухарi. – Дiти без обiду залишаться!

Проте дядя Костя лише рукою махав у вiдповiдь i сумував ще бiльше.

За цiєю сценою з великою цiкавiстю спостерiгала трiйка друзiв, котра тiльки-но зiбралася пiд ялиною.

– Пiдемо подивимося, що там трапилося, – запропонував Сергiйко. – Може, зламалося щось?

Вони пiдiйшли до дядi Костi i Вiтько поцiкавився:

– Щось зламалося, еге ж?

– Нiби все гаразд, – сказав дядя Костя. – Напевне, вся справа в фiльтрi. Засмiтився, мабуть.

Дядя Костя був настiльки засмучений, що не звернув на дивний вигляд Бухтика анi найменшої уваги. А, може, вiн дещо чув про спектакль i, як iншi, думав, нiби Бухтик – переодягнений хлопчик.

– Бач, всiм вода потрiбна, – невесело жалiвся вiн хлопцям. – Хоч лусни, а дай їм воду. А от втону я чи нi – це нiкого не цiкавить.

Бухтик тим часом схилився над зрубом колодязя. I зненацька, нiби його хтось пiдштовхнув, зник в темному отворi. Через мить в глибинi колодязя пролунав гучний сплеск.

Дядя Костя пiдстрибнув, немовби його ошпарили.

– Що? Га? Упав? – вiн кинувся до зрубу, перегнувся так, що ноги його зависли в повiтрi, i загукав: – Хлопчику, чуєш? Ти живий?

Йому нiхто не вiдповiв. Лише далеко внизу дрiбненькими брижами хвилювалася темна вода.

I тодi дядько Костя вирiшив, що все пропало. Вiн охопив руками голову i стрiмголов кинувся до водокачки.

– А-а! – кричав вiн. – Це через мене хлопчик упав! Рятуйте!

I невiдомо, кого треба було рятувати: Бухтика чи, може, самого дядька Костю.

На крик слюсаря вже спiшила перелякана тьотя Клава.

Коли дядько Костя знову з'явився на порозi водокачки з великим мотком вiрьовки в руках, Бухтик сидiв на зрубi i простягав Сергiйковi мокру, зiжмакану пiжаму, рушник i жмуток водоростей.

– Я ж не знав, що там є фiльтр, – засоромлено пояснював вiн, – Я ж не встиг роздивитися. А воно так засмоктало, що ледве вiдiдрав…

– Тепер зрозумiло, чому не працював насос, – сказав Сергiйко i квапливо, аби нiхто не побачив, закинув пiжаму i рушника подалi в кущi.

– Потiм заберемо, – пошепки сказав вiн друговi.

Дядько Костя з радощiв накинувся на Бухтика, мов шулiка на курчатко, i стис його в мiцних слюсарських обiймах.

– Яке щастя! – схвильовано бубонiв вiн. – Ти живий, живий! I яким лихом тебе занесло туди?

I знову так стиснув Бухтика, що в того аж кiсточки затрiщали.

– Сергiйко, рятуй! – простогнав Бухтик. – Ой, рятуй же мене!

Сергiйко хоробро кинувся на допомогу друговi. Проте вийшло ще гiрше – дядя Костя заодно прихопив i його.

– Та пустiть же нас! – з усiх сил боронився Сергiйко. – Ви краще насос включiть!

При згадцi про насос дядя Костя одразу ж вгамувався.

– Я вже сто разiв його включав, – сумно сказав вiн. – Все одно не працює.

– А ви спробуйте ще раз, – порадив Сергiйко. – Один-однiсiнький!

Дядя Костя стенув плечима. Все ж пiшов до водокачки i натис на кнопку.

Насос одразу запрацював потужно i рiвно. Дядя Костя остовпiв.

– Хто… хто це зробив? – хрипко запитав вiн.

– Бухтик, – вiдказав Сергiйко i показав на товариша. – Це його робота.

– Ти? – вражено скрикнув дядя Костя i знову широко розкрив свої обiйми. – Рятiвнику мiй рiдний, йди-но сюди! Розкажи, як тобi це вдалося?

Проте Бухтик був уже далеко. Рятуючись вiд подяки, вiн щодуху мчав до затону.

Спектакль

– Не хочеться менi iти на цей спектакль, – сказала Оля. – Шкода Бухтика.

Сергiйко замислився. I справдi, не дуже вдячна роль випала бiдолашному Бухтиковi. Весь час вiн мусив потрапляти в скрутне становище.

– Нiчого не поробиш, так вже написана казка, – нерiшуче вiдповiв Сергiйко.

– Все це правильно, – згодилася Оля. – I все ж таки шкода Бухтика.

– Гаразд, – сказав Сергiйко. – Я йому передам, аби вiн не дуже слухався. Нехай грає, як йому самому хочеться.

Оля повеселiшала i почала збиратися до клубу.

Коли вони прийшли, зала вже була заповнена вщерть. Весь санаторiй знав про те, що роль бiсеняти у казцi виконуватиме надзвичайно талановитий хлопчик з дивацьким iменем Бухтик.

– Ну просто тобi викапаний бiсик! – гаряче доводила своїй сусiдцi бiлява Наталя Гаврилюк, чиї кеди полюбляли самостiйно мандрувати по дахах i деревах. – А вже нащо хоробрий цей Бухтик, нащо вiдчайдушний! Ти чула, як вiн смiливо стрибнув у колодязь?

– Чула, – вiдказувала сусiдка i не зводила погляду з завiси.

Прийшли не лише дiти. Чимало було i дорослих. Бiля входу примостився дядя Костя. Неподалiк вiд сцени сидiли Микола Володимирович i тьотя Клава. Вони посунулися, звiльнюючи мiсце для Олi.

– А ти? – запитала Оля. – Де ти сядеш?

– Я до Бухтика зайду, – вiдказав Сергiйко. – Менi потрiбно дещо йому сказати.

Оля розумiюче кивнула головою, i Сергiйко подався до дверей, що вели за сцену.

Нарештi розсунулася завiса. Глядачi побачили намальоване озеро iз справжнiм затоном. Затоном слугувала звичайнiсiнька ванна, проте нiхто не звернув увагу на таку дрiбницю. Куди цiкавiше було те, що в тiй ваннi, здається, хтось поселився.

Час вiд часу над краєм затончика-ванни з'являлася чорна кошлата спина i хтось голосно пирхав.

А на iншому боцi сцени пiп, якого грав Васько Миколаєнко, наймав на службу хвацького наймита Балду. Пiп поважно прогулювався перед глядачами, i в залi пiшли першi смiшки: одразу було видно, що поповi i в голову не приходило, чим має закiнчитися для нього казка.

Як i належало за нею, Вiтько-Балда виторгував собi право на три щиглi. Пiсля цього вiн швидко впорався по господарству, а потiм пiдiйшов до затончика-ванни i уривком мотузки заходився каламутити воду.

Одразу ж iз затончика вистрибнула на сцену мокра iстота з маленькими рiжками.

– Це вiн! – захоплено запищала Наталя Гаврилюк i з усiєї сили заплескала в долонi. – Ой, який славний!

Бухтик обтрусився вiд води так енергiйно, що Вiтько одразу став мокрий мов хлющ. Пiсля того Бухтик пiдiйшов до краю сцени i двiчi уклонився: спочатку всiм, потому – персонально Наталi Гаврилюк.

– Потiм кланятимешся! – нетерпляче зашепотiв Вiтько-Балда. – А зараз грати треба, чуєш?

I вони почали грати.

О, що це була за гра! Жаль, що ви її не бачили. Про неї в санаторiї згадують до цього часу.

Спочатку Вiтько-Балда принiс iз-за лаштункiв маленьке зайченятко i запропонував Бухтиковi побiгти з ним наввипередки навколо озера. Той засмiявся i вiдповiв зовсiм не так, як того вимагала казка:

– З ним? Наввипередки? I не подумаю!

– Чому? – запитав Балда.

Вiн настiльки розгубився, коли почув слова Бухтика, що теж заговорив не по казцi.

Бухтик зневажливо глянув на приголомшеного попа.

– А тому, що ти шахруєш, – сказав вiн. – Це ж кролик, а не заєць. А кролики бiгати не вмiють. Розучилися.

Вiтько безпомiчно подивився в залу.

– Де ж я тобi дiстану того зайця? – ледь не плачучи, запитав вiн.

– Га, коли захвилювався! – вигукнув Бухтик. – Зараз про це пiзно думати. Ну гаразд, спробуємо показати щось i з кроликом. Вони, кролi, хоча й лiнивi, проте на диво метикуватi. Правильно я кажу? – звернувся вiн до кролика.

Кролик теж позирнув на нього, заворушив довжелезними вухами i в знак згоди кивнув головою. В залi пролунали гучнi оплески.

– Щ-що ти затiяв? – тоскно, по-журавлиному проячав Вiтько-Балда. – Ти ж… Та це ж…

«Провал, повний провал» – билася в його головi панiчна думка.

– Не хвилюйся, ми з ним щось та придумаємо, – заспокоїв Балду Бухтик. – Для початку, мабуть, зробимо з одного кроля двох. Ти не заперечуєш? Тодi… гоп-ля!

Бухтик засунув руку Вiтьковi пiд куртку i витяг звiдтiля ще одного кроля.

– Ех, Балда ти, Балда, – докiрливо зауважив вiн ошелешеному Вiтьковi. – Ти що – думаєш, нiби ми в затонi такi вже темнi, що й не знаємо нiчого? Помиляєшся. Нi, коли грати, то чесно!

– Правильно, синку! – почувся вiд дверей голос дядi Костi.

З-за лаштункiв наполовину висунувся пiп-Миколаєнко. Його обличчя сяяло, мов полив'яний глек. Пришелепуватий вигляд Балди тiшив його безмежно.

Бухтик посадив другого кролика поруч з першим i щось їм сказав. Кролi потисли йому руку i з гiднiстю застрибали зi сцени.

– Ну, от, з ними покiнчено, – задоволене зазначив Бухтик. – А тепер у нас що – бiг наввипередки? Що ж, давай. Один, два… Три!

I, звичайно, Капустiн безнадiйно програв.

В залi вiд захвату тупотiли ногами.

– Молодець! – кричала Наталка Гаврилюк. – Шайбу!

I лише один хлопчик у великих рогових окулярах ущипливо посмiхався.

– Це ж зовсiм не по казцi, – доводив вiн сусiдам. – Бiсеня, мабуть, зовсiм не читало казки. Двiєчник якийсь, не iнакше!

Проте його тут же перебив десяток розгнiваних голосiв:

– Ну то й що з того?

– Коли не цiкаво, можеш йти геть!

Але хлопчик у рогових окулярах лише мiцнiше втиснувся в крiсло.

А переможець знову пiдiйшов до краю сцени i став чемно розкланюватися. Звiдкiлясь в його руках з'явився букетик квiтiв, i вiн розподiлив його мiж Олею i Наталкою Гаврилюк.

Затим Бухтик повернувся до Капустiна, котрий вже давно був нi живий нi мертвий, i наказав:

– А тепер виводь свою коняку!

Слово честi, такої коняки нiхто з людей ще не бачив. I зовсiм не тому, що вона трохи скидалася на бегемота, а трохи на корову.

I вже зовсiм не тому, що на переднiх ногах незвичайної корово-бегемото-коняки красувалися ошатнi кросовки з широкою чорною смужкою, а на заднiх скромнi синi кеди.

Справа в тому, що такої неуважливої i незграбної коняки у свiтi ще не було.

Не встигла вона вийти з-за лаштункiв i вiтально заiржати до зали, як у неї одразу ж розв'язалася шнурiвка на переднiй лiвiй нозi. Заднi ноги наступили на ту шнурiвку – i коняка так гепнулася на пiдлогу, що аж пилюка здiйнялася мiж дошками. Деякий час коняка лежала непорушно, мабуть, розмiрковувала, яка ж то халепа трапилася з нею. Затим пiднялася з пiдлоги i взялася заклопотано чухати шию лiвою задньою ногою.

Пiсля цього їй довелося ще раз вставати з пiдлоги.

Вiд тої гупанини Вiтько-Балда трохи прийшов до тями i розгнiвано зашипiв на всю залу:

– Та ворушись же ти… шкапино нещасна!

– Сам ти шкапина! – образилася коняка. – Хто мiг подумати, що тут так темно!

I вона дiловито затупотiла до краю сцени. Переднi ряди на всяк випадок подалися трохи назад.

– Вiзьми її на плечi, – пошепки наказував Вiтько Бухтиковi. – Потiм зроби з нею три кроки i падай!

– Що ти менi пiдказуєш? – голосно обурився Бухтик. – Чому це я маю пiд нею падати?

I все ж Бухтик схопив коняку за хвiст. Зробив це вiн дуже вчасно, тому що права нога неуважливої коняки готова була ступити зi сцени в перший ряд. Саме туди, де сидiла тьотя Клава.

– Стiй! – скомандував Бухтик. – Замри! Зараз я тебе пiднiматиму.

Вiн спритно пiдлiз пiд живiт, натужився – i коняка повисла на його плечах, не в лад метляючи кедами i кросiвками.

– Ух ти, яка сила! – захоплено вигукнув хтось в третьому ряду. – Це ж треба – таку коняку пiдняти!

Бухтик вдячно вклонився в бiк того голосу. Затим ще трохи пiднатужився i повiльно, немов штангу, пiдняв коняку на витягнутих руках.

I тут коняка показала, що крiм всього вона ще й норовиста, їй би спокiйно метляти в повiтрi кедами i чекати, доки Бухтик опустить її на пiдлогу. А вона замiсть цього несподiвано почала з усiєї сили дригати ногами. Коняка намагалася вирватися з чiпких рук бiсеняти.

Проте зробити це було не так вже й просто.

– Пусти, – нарештi заблагала вона i несподiвано гигикнула: – Ги-ги-ги! Ой, та вiдпусти ж, лоскiтне як!

Бухтик квапливо опустив коняку на пiдлогу, i вона, продовжуючи по-дурному хихотiти, якось боком загалопувала за рятiвнi лаштунки.

Вiтько Капустiн стояв у кутку сцени, онiмiло дивився на весь цей кошмар i мрiяв лише про одне – як би його швидше провалитися крiзь землю.

Спектаклю бiльше не iснувало. Зала вже не аплодувала, а багатоголосо ридала, коцюрблячись вiд реготу. Микола Володимирович вийняв хусточку i витирав нею очi. Хусточка була мокра, хоч викручуй. Навiть пiп-Васько той, що пiд кiнець казки мусив помирати з жаху перед невблаганними щиглями Балди, – навiть Миколаєнко заливався так, що не звернув уваги на три благенькi щиглики, якими пригостив його Вiтько-Балда своєю тремтячою рукою.

А Бухтик стояв на краю сцени i кланявся, кланявся. Його обличчя сяяло вiд радощiв. Здавалося, вiн мiг би кланятися без кiнця.

«Так ось вiн який! – подумала Оля i посмiхнулася. – Схожий, дуже схожий на мого маленького Бухтика. I що тiльки Вiтя Капустiн знайшов у ньому страшного?»

I вона подмухала на долонi, котрi аж заболiли вiд оплескiв.

Грибний похiд

Нарештi i гриби дочекалися свого часу.

Кiлька хвилин тому над лiсом пролетiла кореспондентка «Лiсової газети» Сорока. Вона голосно повiдомляла всiм, що з боку лiсового санаторiю до узлiсся наближаються десятки хлопчикiв та дiвчаток з козубами в руках. Не iнакше як вирушили в грибний похiд.

Зачувши таку довгождану новину, гриби почали хапливо причепурюватися. А господар лiсу Даваня збуджено никав мiж кущами i нагадував:

– Не збиватися у натовп, ховайтеся поодинцi! Бо що ж це буде за гра, коли вони наповнять свої луб'янцi за якусь хвилину?

Звичайно, було б неймовiрно, якби чутки про грибний похiд не дiйшли i до вух Барбули. Тож господар затону зi своєю рiднею подався до вигину рiчки, – туди, де дерева стояли не так густо, а значить, i видно було набагато краще.

Зупинилися пiдводнi любителi видовищ у глибокiй ковбанi, яку затiнював невеличкий вiльховий гайок. Звiдси було добре видно, як Даваня гасав лiсом i давав останнi напучення своєму грибному вояцтву.

– А сам як вирядився! – насмiшкувато зауважив Барбула. – Фазан, та й годi!

Проте в душi вiн страшенно заздрив своєму старому приятелевi. Заздрив тому, що не до нього, а до Даванi прийшли дiти з козубами. Тому, що у лiсового господаря он скiльки грибних припасiв для дiтей, а в нього, Барбули, немає нiчого, окрiм води та водоростей… Врештi, заздрив тому, що вiн не може, як його приятель, гасати по суходолу i роздавати на всi боки цiннi вказiвки.

– Коли ж ти, нарештi, змайструєш менi суходих? – докiрливо запитав старий водяник свого сина, що сидiв поруч.

– Вже скоро, – вiдказав Бухтик. – Зачекай ще трохи… Бачиш – iдуть Сергiйко з Олею? За ними Васько Миколаєнко, Наталя Гаврилюк. Та, котра бiлявенька така. Бачиш?

– Та вже ж не слiпий, – вiдказав Барбула. – Не заважай дивитися.

До цього дня господар затону був переконаний, що його доньки, особливо Чара, найгарнiшi у свiтi. I лише тепер вiн на власнi очi переконався, що навiть Чара нiчим не вiдрiзнялася вiд дiвчаток. От хлопчики – то iнша справа! Далеко, дуже далеко їм до Бухтика. Жоден з них не має такого верткого хвостика i блискучих, твердих рiжок.

А Бухтик сидiв поруч з батьком i навiть не здогадувався, який вiн чудовий.

– Поглянь-но на того Миколаєнка! – збуджено говорив вiн. – От же ж розбiйник! Йому б тiльки футболити все пiдряд – м'ячi, консервнi бляшанки, а то й справжнi гриби!

Поруч з ним Чара загукала горлицею:

– Дядю Даваню! Найкращi гриби нехай iдуть до Олi! Скажи їм, будь ласка!

Господар лiсу заспокiйливо махнув рукою: чую, мовляв. Тодi трохи зачекав, доки Оля не вiдiйде вiд гурту, i на пташинiй мовi скомандував:

– Найкращi гриби, слухай мою команду! Один, два, три… З'явись!

Господар лiсу не дуже любив, коли в лiсi ходили чутки, нiбито вiн має пестунчикiв. Даваня вважав, що для нього всi гостi однаковi. А Оля… Так за неї прохали її друзi! А прохання друзiв – для нього закон.

…Оля завмерла. Просто перед нею виник величезний гриб боровик. Трохи далi – пiдберезовик, пiдосиновик, лисички – всi мов з картини зiйшли. Але й помiж них вирiзнявся своєю блискучою голiвкою один маслюк. Той самий, що колись переплутав оленячих дiтей з людськими. Проте як вiн витягнувся за цей час! Тепер це був справжнiй маслюковий король.

Оля обережно зрiзала маслюка i простягла руку до боровика. Боровик ледве помiстився у козубi.

– Гляньте, який гриб я знайшла! – в захватi вигукнула вона.

Даваня похапцем наказав грибам:

– Ховайся!

Першим до Олi пiдбiг Васько Миколаєнко.

– Оце гриб так гриб! Всiм грибам гриб! – заздрiсно сказав вiн. – А це що? Ого, це ж не маслюк, а справжнiй маслючище! А менi не щастить, все дрiбнота якась попадається, – пожалiвся вiн i зневажливо копирснув виводок тугих молоденьких лисичок: – Ось така дрiбнота… i така… й така…

– Та не можна ж цього робити! – захвилювався Барбула. – Агов, Даваню! – закував вiн зозулею, – натякни йому якось, що так робити негоже!

I Даваня натякнув. Вiн вiдтягнув далеко убiк лiщинову гiлляку i, зачекавши, поки Васько повернеться до нього спиною, зненацька вiдпустив її. Гiлляка свиснула в повiтрi i вперезала розбишаку трохи нижче пояса.

Переляканий Васько з мiсця подолав таку висоту, яку i з розбiгу не мрiяв подолати.

В цю хвилину над деревами пролетiла стривожена Сорока. Вона невпинно скрекотiла:

– Тривога! Слухайте всi! Заблудився хлопчик! Увага! Йому загрожує небезпека – вiн пiдходить до трясовини!

Вiд того скрекоту Даваня стрепенувся i чимдуж поспiшив до болота.

Допомогти заблукалому мандрiвнику було найпершим обов'язком лiсовика.

Чудернацький вовк

А Вiтько, мiж iншим, i гадки не мав, що заблудився. Просто вiн мрiяв забратися якомога подалi в лiс, аби нiкого не бачити i не чути. Вiн нiяк не мiг забути отой провалений спектакль.

В лiсовому санаторiї тiльки й розмов було, що про витiвки Бухтика. Пiдеш, наприклад, до їдальнi, – а там тебе разом з компотом пригощають всiлякими подробицями iз спектаклю. Втечеш вiд тих розмов на рiчку, – а на нiй добра половина пляжникiв корчить з себе водяникiв та бiсенят. А дехто i русалок. З досади забредеш на стадiон, – а там санаторнi силачi з сопiнням завдають один одного собi на плечi.

Навiть про шкапину – i ту говорили.

А от про Вiтю Капустiна, найкращого з акторiв, нiхто й словом не обмовився. Всiм нiби зацiпило… I Сергiйко теж добрий: замiсть того, щоб пiдтримати товариша, вiдволiкти його вiд похмурих думок, блукає невiдомо де з своїм Бухтиком чи Олею.

«Хiба це життя? – сумовито розмiрковував Вiтько Капустiн. – Та вiд такого життя краще вже лягти десь в лiсi й померти з горя…»

I найвидатнiший артист санаторiю озирнувся навколо, прикидаючи, де б це його зручнiше зробити. Щоб i сонечко не дуже пекло, i трава була м'якенька…

I лише тодi до нього дiйшло, що вiн заблукав.

Лiс навколо був зовсiм незнайомий. Рiдкi дерева, миршавi кущi… I трава якась не така – шорстка, гостра.

Вiтько повернув у iнший бiк, туди, де, на його думку, мав бути санаторiй. I одразу ледве не провалився в ковбаню, наповнену коричневою рiдотою.

За ковбанею починалися очерети.

Вiтько розгублено зупинився. Щось ранiше йому не траплялися бiля санаторiю такi очерети. Невже оце i є те болото, про яке вiн чув вiд дядька Костi стiльки жахливих розповiдей? Буцiмто навiть лосi не можуть вибратися звiдсiля…

– Агов! – закричав Вiтько.

«Бач, як загукав! – подумав Даваня, поспiхом продираючись крiзь шипшиновi кущi. – Еге, та це ж Вiтько, один iз добрих знайомих Бухтика! Та й мiй теж…»

Друзi Бухтика були i його друзями. А друга, як вiдомо не лише людям, в бiдi залишати не можна.

Щоправда, Даваня тут же пригадав, як йому довелося попотремтiти вiд холоду, коли Вiтько i Васько Миколаєнко вивернули на нього два вiдра крижаної води.

«Ну що ж, врятувати я тебе, звiсно, врятую, – подумав Даваня. – Тiльки ж i ти в мене, сизий голубочку, теж нахапаєшся дрижакiв…»

А Вiтько вже захрип вiд крику.

– Люди-и, де ви-и! – кликав вiн на допомогу. – Сергiйку-у!

На хвилю вiн замовк, аби набрати повiтря в легенi, i тут за його спиною почувся тихий шурхiт. Вiтько швидко повернувся на нього…

I завмер вiд жаху.

Перед ним стояв вовк.

Вiтьковi не раз доводилося бачити вовкiв в зоопарках. Якiсь обшарпанi, облiзлi, з пiдiбганими хвостами, вони сумовито никали з кутка в куток в своїх тiсних загородках. I, звичайно, нi в яке порiвняння не йшли з цим вовчим велетнем, котрий стояв зараз перед нажаханим хлопцем.

А вовчисько невiдривне дивився в очi Капустiну i облизувався так, що виднiлися могутнi i гострi iкла. Напевне, тiльки-но пообiдав якоюсь живиною… А може, уявляє собi, як вiн це зробить через хвилину.

Нараз вовк лiниво потягнувся i позiхнув. При цьому вiн показав таку велику пащеку, що Вiтько вiдчув, як його душа зiрвалася з мiсця i чимдуж покотилася кудись в п'яти. Вона вважала, що там, мабуть, може сховатися.

«А що коли прикинутися мертвим i впасти на землю? – промайнула в його головi рятiвна думка. – Здається, вовки мертвих не чiпають. Гидують…»

I Вiтько як пiдкошений бебехнувся на землю, обличчям просто в мох. Зробити це було зовсiм неважко з тої причини, що ноги все одно вже не тримали його.

I тут до нього дiйшло, що вiн помилився. То ведмедi не чiпають. А вовки – тi, здається, навпаки…

Вiтьковi здавалося, нiби вiн вже цiлу вiчнiсть упирається носом в мох. Навколо стояла така глибока, непорушна тиша, що було чути, як б'ється власне серце.

Якийсь сучок боляче тиснув йому в бiк.

«Може, вовк подався геть? – з надiєю думав Вiтько. – Часто буває таке, що вовки, особливо влiтку, не чiпають людей. Я про це читав… А зараз якраз лiто».

Проте вовк i не думав кудись подаватися. Вiн сидiв на старому мiсцi i, схиливши набiк гостру свою морду, уважно розглядав Капустiна. Вiтьковi навiть здалося, нiби вовк весь час посмiхається. I якось дивно ворушить хвостом. Точнiсiнько як пес, що зустрiв старого знайомого.

«Може, вiн приручений?» – з надiєю подумав Вiтько. I ця рятiвна думка дещо його пiдбадьорила, хоча душа все ще не хотiла повертатися на своє мiсце.

– Вовчику, га, вовчику, – тремтячим голосом за лебедiв Вiтько. – Ти ж добрий, правильно? Ти менi нiчого поганого не зробиш, еге ж?

Проте вовк, здається, думав iнакше. Вiн присiв на заднi лапи, напружився – i його верхня губа загрозливо ворухнулася.

I тут нерви у хлопця не витримали. Вiн пронизливо заверещав, кинув козуб в страхiтливу вовчу пику i помчав, куди дивилися його очi.

Вiдверто кажучи, вiн i сам не знав, куди дивилися його очi.

Вiтько щосили тiкав вiд вовка, а той, схоже, грався з ним: то майне хвостом з одного боку, то гарикне з iншого. I щоразу Вiтько кидався в протилежний бiк. Звiдкiля ж йому було знати, що то вовк завертає його на вiрну дорогу?

Через деякий час вовк перестав показуватися з бокiв, проте Вiтько не спинявся. Йому здавалося, нiби страшний вовк все ще женеться за ним.

Зненацька в просвiтку мiж деревами замаячiли чиїсь постатi. То були Сергiйко i Оля.

– Куди це ти бiжиш? – запитала Оля, коли Вiтько порiвнявся з ними. – I де твої гриби?

– Т-там… – затинаючись, пробелькотiв Вiтько. – Т-там… Вiн за мною…

– Хто – там? – не зрозумiв Сергiйко. – I хто за тобою?

Вiтько озирнувся. Позаду нiкого не було.

– Вовк за мною гнався, – пояснив вiн, ледве переводячи подих. – Такий здоровенний, жахливий вовчисько!

– Зараз подивимося, який там вовчисько гнався за тобою, – недовiрливо сказав Сергiйко i рушив у той бiк, звiдкiля бiг Вiтько. Та за першим же кущем вiн раптом зупинився i покликав товариша:

– Йди-но сюди! А це що?

За кущем лежав козуб Вiтька. Вiн був з горою наповнений вiдбiрними грибами.

– Так я ж його… – почав Вiтько. Вiн хотiв було поклястися, що козуб цей кинув далеко звiдсiля, коли чимдуж тiкав вiд вовка. I що козуб тодi був майже порожнiй.

Проте не сказав нiчого. Вiн лише дивився на гриби i думав про те, що йому, певно, приснився якийсь дивовижний сон…