Текст книги "Бухтик з тихого затону"

Автор книги: Владимир Рутковский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

Господар тихого затону

В пiдводнiй печерi, вхiд до якої приховували густi водоростi, щось заворушилося i голосно позiхнуло:

– О-хо-хо! – I ще раз: – О-хо-хо!

То позiхав господар лiсового затону водяник Барбула.

Вiн ще не встиг i очей розплющити, але вже вiдчував неспокiй. Чогось нiби не вистачало старому, щось начебто муляло йому, а що саме – одразу збагнути вiн не мiг.

Може, хтось цiєї ночi пробрався в його помешкання i поцупив коштовностi?

Барбула звiвся на лiжку i стривожено оглянув печеру. Нi, всi коштовностi його, схоже, були при ньому.

Старе вiдро без дужки – он воно, в кутку бiля дверей.

Чобiт, що з кожним днем все бiльше вимагав кашi, також лежав на своєму мiсцi.

Лiжко…

Барбула пiдстрибнув на постелi, i пружини пiд ним жалiбно забринiли. Задоволена усмiшка з'явилася на обличчi старого водяника: його пружинне лiжко, єдине в усiх навколишнiх затонах, також було на мiсцi. Щоправда, люди, якi викинули його в рiчку, говорили, буцiмто це зовсiм не лiжко, а нi до чого вже непридатне шоферське сидiння. Проте, що тi люди розумiють? Хiба вони живуть пiд водою? Нi. От коли б вони тут жили – тодi, либонь, iншої заспiвали!

Потому Барбулин погляд зупинився на купцi етикеток з-пiд консервних бляшанок. I якi ж то чудовi заморськi риби намальованi на них!.. В дитинствi Барбула цiлими днями мрiяв про те, як добре було б перетворитися на одну з них i помандрувати собi по всiх морях i океанах. Та з того часу скiльки води протекло, а вiн як був, так i залишився звичайнiсiньким водяником. I лише цi етикетки нагадують йому про давню мрiю.

«Чекай-чекай, – раптом стривожився водяник. – А де ж моє дзеркало?»

Осколком старого дзеркала вiн пишався понад усе. Навiть бiльше, нiж етикетками вiд бляшанок чи пружинним лiжком. З того дзеркала Барбула просто очей не зводив. Ледь прокинувшись, вiн усiдався перед ним i розглядав своє вiдображення.

Та сьогоднi, як вiн не намагався, нiчого, окрiм невиразного вiдбитку власної голови, схожої на зморшкувату диню, роздивитися не мiг. Диня ця була припасована до величезного круглого гарбуза, такого ж невиразного, як i голова.

Дивно…

Барбула переставляв дзеркало то так, то сяк, проте гарбуз вперто залишався гарбузом, а диня – динею. Так тривало доти, доки вiн не здогадався протерти дзеркало жмутком м'яких водоростей.

Тепер, здається, все було гаразд. На Барбулу привiтно позирало його власне улюблене обличчя. Звiсно, для стороннього ока воно, як i до того, бiльше скидалося на зморщену диню, з тою лише рiзницею, що зараз на нiй майже до вух розтягувався широкий жаб'ячий рот. Та з-пiд густого темно-синього острiшшя брiв пильно дивилися круглi зеленi очицi.

А ще на динi вiдстовбурчувався широкий плескатий нiс, котрий, власне, нiчим не вiдрiзнявся вiд звичайного наросту на деревi. Верхню губу пiдтримували два рудих скривлених iкла.

«А я все ще нiчого, симпатичний, – з задоволенням вiдзначив вiн. – Може, й не мальований красень, проте козак хоч куди…»

Барбула обережно приставив дзеркало до халяви дiрявого чобота. I лише тут зрозумiв, що ж саме непокоїло його з самiсiнького ранку.

Нещодавно у велетенських бiлих будiвлях, що звелися неподалiк вiд його затону, поселилися людськi дiти. I нiхто з мешканцiв затону, ба, навiть лiсу, не мiг сказати, чи надовго цi дiти тут поселилися i що вони збираються робити. Тож довелося Барбулi вислати на розвiдку свого єдиного сина Бухтика. Бухтик пiшов учора, похмурої дощової днини, що кожному водяниковi найбiльше до душi. Бо при сонцi вiн i носа не показує з води: сухе, спекотне повiтря для нього рiвноцiнне загибелi.

Та ось пройшов день, i вечiр, i нiч промайнула – а Бухтика все ще немає. Невже з ним щось скоїлося?

Барбула мерщiй вибрався з своєї домiвки. День мав бути спекотним i безхмарним, i коли Бухтик не повернувся… Нi, геть всi похмурi думки!

«Я можу бути видимим»

Вiдштовхуючись вiд замуленого дна, Барбула стрiмко плив проти течiї в той бiк, де стiною стояв густий верболiз. Неподалiк вiд нього, на схилi пiдводної ковбанi, була Бухтикова хатка.

«Хоч би нiчого з ним не трапилося, – билася в Барбулинiй головi одна-єдина думка. – Хоч би нiчого не трапилося!..»

Все ж на першому поворотi, бiля дитячого садка рибок-малькiв, вiн змушений був загальмувати.

До ворiтець дитячого саду, куди вхiд дорослим рибам був суворо заборонений, обережно пiдкрадалася Зубатка, стара щука-злодiйка. Вона пильно стежила за одним мальком, який надто вiдiрвався вiд своїх товаришiв. Ось злодiйка завмерла перед нещадним кидком, ще мить…

– Ану стiй, Зубатко! – вигукнув Барбула. – Не руш! Ти що це собi задумала?

Вiд грiзного голосу водяника щука дрiбно затремтiла i улесливо заметляла хвостом.

– Нiчого я не задумала, чесне щуче слово, нiчого, – скоромовкою зацокотiла вона. – Я всього лише в гостi пливу. До Омашi, вашої старшої доньки.

– Ти менi не крути хвостом, – зупинив її Барбула. – Де Омаша, а де дитячий садок. Ти що ж собi думаєш – закон не для тебе писаний?

– Для мене, для мене, – заторохтiла Зубатка. – Тiльки ж горе в мене: так заболiв переднiй зуб, так закрутив, що навiть в очах потемнiло. Ось i запливла помилково не туди. Велике вам спасибi, що вчасно зупинили, а то б зовсiм заблудилася.

– Гляди ж менi! – суворо застерiг Барбула. – Коли ще хоча б раз побачу тебе в цих мiсцях – не лише переднiй, але й iншi зуби заболять… Ану, геть звiдсiля!

Зубатка, задоволена тим, що вiдбулася легким переляком, майнула востаннє хвостом i щезла в пiдводних заростях.

А Барбула вмить забув про неї. Йому з думок нiяк не виходив Бухтик.

Добрий син у нього, нiчого не скажеш. Веселий, цiкавий до всього, а вже витiвник! Недарма ж по всiх усюдах про нього йде слава як про винахiдника, рiвного якому в пiдводнiй країнi ще не було.

Зовсiм недавно Бухтик, наприклад, змайстрував пiдводний телефон. Пiддивився в людей, котрi зводили величезнi будiвлi бiля затону – i змайстрував. I навiть проклав першу телефонну лiнiю вiд свого помешкання до батькiвського будинку… Все було б чудово, та, на жаль, про це дiзналася старша дочка водяника Омаша. А дiзнавшись, здiйняла такий крик, такий вереск, що Барбула поспiшив перенести свiй телефон до її хати. З того часу бiдний винахiдник позбувся спокою, його телефон не вгавав нi вдень нi вночi. Дiйшло до того, що Бухтик став ночувати у батька…

Коли Барбула нарештi дiстався до синового дому, сонце пiднялося високо над затоном.

– Агов, Бухтику! – закричав батько. – Ти дома?

Йому нiхто не вiдповiв.

За звичай з раннього ранку до пiзнього вечора в Бухтиковому помешканнi чулися шипiння свист та iншi незвичнi для пiдводних жителiв звуки Але зараз навколо панувала така тиша, що в Барбули вiд поганого передчуття завмерло всерединi. Невже з сином i справдi щось скоїлося?

Вiн перелiз через кам'яну загороду i зазирнув у вiкно. Але всерединi було темно, i роздивитися, що там твориться, не вдалося.

Тодi Барбула обiйшов навколо будиночка i постукав У дверi.

Мовчання.

Барбула хотiв було стукнути кулаком, щоб вийшло голоснiше, проте вчасно згадав, що з того вийшло минулого лiта. Тодi вiн також кiлька разiв грюкнув кулаком, а у вiдповiдь гримнуло так, що про це й тепер згадувати не хотiлося.

«А раптом сьогоднi буде те ж саме?» – подумав вiн i на всяк випадок проказав заклинання, яке, хоч i не завжди, все ж допомагало йому уникнути всiляких неприємностей:

 
Нещадний звiр,
Лихий вогонь,
З води
Iди
На оболонь!
 

Зненацька дверi захиталися i стали потроху вiдчинятися самi. На всякий випадок Барбула вiдскочив убiк i припав до замуленого дна.

Проте цього разу нiщо не гримнуло.

Господар затону обережно пiдняв голову i вгледiв сина. Бухтик сидiв на колодi неподалiк вiд порога i, пiдтримуючи рукою пiдборiддя, дивився прямо перед собою. Так було завжди, коли вiн думав про щось важливе.

Барбула з полегшенням зiтхнув: Бухтик живий-здоровий i даремно вiн так хвилювався за нього.

– Де тебе носило стiльки часу? – приховуючи радiсть, суворим голосом запитав господар затону.

Бухтик повiльно перевiв погляд на батька.

– Там, куди ти мене посилав. Проходь, сiдай.

Проте Барбула проходити не дуже квапився.

– Менi й тут непогано, – вiдказав вiн. – Обридли твої вiчнi вибухи i грюкiт… Я й тут посиджу.

Бухтик важко зiтхнув.

– Зараз менi не до вибухiв, – сказав вiн. – Зараз в мене справи куди важливiшi.

– А що то за справи? – насторожився Барбула.

– Так… Думки всiлякi.

Думок Барбула не лякався. В усякому разi, вiн знав, що вони не обпiкають i не кидають господаря затону обличчям в пiдводну жаливу… Тому вiн смiливо зайшов у будиночок сина i присiв поруч з ним.

– Ну, розповiдай, що ти там виходив, – наказав вiн. – Надовго цi дiти приїхали?

– Надовго, – знехотя вiдказав Бухтик. – Вони й самi не знають наскiльки.

– А що вони робитимуть?

– Лiкуватимуться.

– Лiкуватимуться? – перепитав Барбула. – Тiльки й того?

– Ну… ще вiдпочиватимуть.

– Що ж, це не так небезпечно для нас, – з полегшенням зазначив Барбула. – Нехай вiдпочивають собi на здоров'я. Тiльки б не потикались до затону. А ще що ти там бачив?

Бухтик наморщив лоба.

– Багато чого, – сказав вiн. – Що саме тебе цiкавить?

– Все. Чоботи, наприклад. Такi, як у мене бiля порога. Є в них щось подiбне?

– Таких, як у тебе, я не бачив.

– То ж бо й воно, – задоволено посмiхнувся Барбула.

– Чоботи там лише цiлi, – продовжував Бухтик, i вiд цiєї новини обличчя водяника видовжилося. – Ще там є всiлякi сандалiї, пантофлi, капцi.

– А етикетки там є? – запитав батько. – На котрих заморськi риби намальованi. Особисто я сумнiваюся в цьому.

– Їх там скiльки завгодно. На звалищi валяються. Разом з консервними бляшанками.

– Он як… – знiчено мовив Барбула. – А дзеркала там є?

– В кожнiй кiмнатi, – вiдказав Бухтик. – А кiмнат там, мiж iншим, сила-силенна.

Приголомшений господар затону довго сидiв мовчки.

– Щастить же людям, – нарештi сказав вiн, i в його голосi прозвучала неприхована заздрiсть. – Шкода, що менi не дано виходити на сушу. А то б я сам придивився до всього… Слухай-но, Бухтику, чому б тобi не змайструвати для батька щось таке… скажiмо, суходих? Щоб я i в спеку мiг виходити на берег.

Бухтик стенув плечима.

– Гаразд, я подумаю, – невпевнено пообiцяв вiн. – Тiльки не зараз.

– Чому не зараз? – образився батько.

– Тому, що зараз у мене в головi зовсiм iнше. Розумiєш… – Бухтик нерiшуче затявся. – Здається, я можу бути видимим!

Барбула розреготався.

– Оце так здивував! – сказав вiн. – Тебе ж будь-яка рибина за кiлометр бачить!

– Нi, ти мене не зрозумiв. Я не лише для риби, я й для людей можу бути видимим.

Усмiшка повiльно сповзла з обличчя господаря затону.

– Що-о? Для людей?

– Саме так. Що ж воно насправдi виходить? Ми бачимо один одного завжди i скрiзь. Правильно я кажу?

– Правильно, – згодився Барбула.

– А люди нас не бачать. Вони можуть бачити лише те, що вiдкидає тiнь. Як дерево, наприклад.

– Чекай-чекай… Ти що ж це – хочеш мене переконати, що в тебе з'явилася власна тiнь? Ну, знаєш… До цього часу я щось не чував, щоб у нашiй родинi водилися такi, котрих можуть бачити люди. Нi, не пам'ятаю.

– А я взяв i завiвся, – заперечив Бухтик i знову задумався. – От тiльки не можу зрозумiти, як це все трапилося.

– Так тебе люди i справдi бачили? – Все ще не йняв вiри господар затону.

Бухтик кивнув головою.

– Атож. Розумiєш, пiдходжу я до одного вiкна, щоб подивитися, що там робиться всерединi. Постояв пiд вiкном, послухав, про що там говорять, а потiм вилiз на приступку i зазирнув до кiмнати… А посеред неї один хлопчик стоїть, всi його Вiтьком-артистом кличуть. Стоїть i дивиться прямiсiнько менi в очi. Потiм як заверещить: «А-а!» – i пальцем на мене показує! Я спочатку було подумав, що вiн когось iншого злякався. Озирнувся – i раптом бачу – в мене тiнь з'явилася! А чому вона з'явилася, до цього часу не знаю.

– Може… ти щось скуштував? – нерiшуче припустив господар затону.

– Нiчого такого я там не куштував, – в задумi вiдказав Бухтик. – Хiба що… Там ще один хлопчик був, Сергiйком його звуть. Так вiн викинув за вiкно якесь бiле кружальце. А я його пiймав i скуштував. Може, з цього все й почалося?

– Може бути, – згодився Барбула. – Все може бути. Хiба ж знаєш, що можуть утнути люди. Ану, пiшли лишень у двiр!

– Чого?

– Щоб дiзнатися, чи є в тебе тiнь.

Бухтик зупинився на освiтленому пiдводному пагорбi. Барбула уважно придивлявся до сина. Вiн навiть обiйшов навколо нього.

Тiнi не було.

– Здалося тобi все, – нарештi сказав вiн.

– Нiчого не здалося, – вперто заперечив син.

Вiд кого походить людина

Посивiла вiд довгого життя Квакуша, котру всi в затонi називали Премудрою, сидiла на рудiй купинi. Навколо неї в нетерплячцi штовхалися внуки i правнуки. Всi як один вирядилися в золотаво-зеленi киптарики i кремовi штанцi.

Так вже повелося з давнiх-давен, що кожного чудового ранку навколо своєї бабусi Квакушi збиралися багаточисленнi нащадки. А зiбравшись, починали прохати, щоб Квакуша розповiла якусь iсторiю з свого довгого i багатого на пригоди життя.

Ще б пак! Те, що довелося пережити бабусi Квакушi, в їхньому затонi нiкому iншому не вдалося. Навiть водянику Барбулi.

Поважнi старi жаби говорили, нiбито в свої молодi лiта Квакуша Премудра була писаною красунею. Подивитися на її незвичайну вроду прибували женихи з найвiддаленiших болiт i заплав. Напевно, чутки про неї дiйшли i до людей, тому що одного чудового дня на березi затону з'явився гарний на вроду молодий царевич. На ньому були кремового кольору шорти i слiпучо-бiла сорочка з закасаними рукавами. Цей царевич з допомогою хитрощiв виманив на берег довiрливу красуню i вiдвiз в свою далеку державу. Там вiн поселив її в чудовому прозорому теремi, який люди називали акварiумом.

Довго, дуже довго проживала Квакуша в тому теремi. Щоранку приходив до неї слуга i подавав вишуканi страви i найчистiшу воду. До того ж Квакушi нудьгувати не доводилося – поруч з нею мешкало понад сто таких же красунь.

I все було б гаразд, якби не зла мачуха царевича, котру всi називали Старшим Лаборантом. Вона до того зненавидiла бiдну Квакушу, що одного чудового дня вирiшила вiддати її для якогось там дослiду. Лише дивом Квакушi вдалося вирватися з рук злої царицi i вiдшукати дорогу до свого затону.

А про те, скiльки разiв їй вдавалося обхитрувати зажерливу довготелесу Чаплю чи жорстокого й пiдступного Вужа – про це в затонi ходили легенди.

Квакуша Премудра кiлька разiв проквакшлялася i уважно поглянула на своїх численних нащадкiв.

– Отож, любi мої, слухайте, яку iсторiю я вам зараз розповiм, – повагом почала вона. – Одного чудового ранку, приблизно такого, як сьогоднiшнiй, сидiла я на купинi. Такiй же, як i тепер. Раптом щось забринiло в повiтрi, i велика срiбляста стрiла упала в болото просто передi мною.

– А що було потiм? – запитало одне жабенятко i аж пiдстрибнуло з нетерплячки. – А чия це була стрiла? Людська, еге ж?

Iншi жабенята обурено зашикали на нечему i приготувалися слухати, що буде далi.

Проте Квакуша Премудра мовчала. Вона першою вловила якийсь незрозумiлий тупiт, що з кожною хвилиною наближався до затону.

– Потiм докажу, – квапливо квакнула вона. – А зараз – ховайтеся хто куди!

Затим Квакуша Премудра стрiмголов описала широку дугу i першою бебехнулася в теплу воду затону. Численнi нащадки заплюскотiли услiд за своєю улюбленою бабунею.

По спокiйнiй поверхнi затону нiби град пройшов. Через хвилю все завмерло.

А ще через якусь хвилю з-за кущiв верболозу вибiгло двiйко хлопчикiв з розцяцькованими глиною та чорноземом обличчями.

Вони на бiгу причiпливо оглядали все, що лише попадало в поле їхнього зору.

– Таких хлопчисьок помiж людей кличуть кровожерними iндiйцями, – стиха проквакала Квакуша Премудра.

Оскiльки в тутешнiй мiсцевостi кровожернi iндiйцi не водилися, жабенята з величезним здивуванням вилупили на них свої банькатi очицi.

Кровожернi iндiйцi зупинилися бiля того мiсця, де переховувалися внуки i правнуки Квакушi Премудрої.

Вода в затонi була чиста i прозора, начебто шкiльнi вiкна перед початком нового учбового року. Посеред темно-зеленавого листя слiпучо, мов маленькi бiлоснiжнi сонечка, палали водянi лiлiї. Над очеретом повiльно здiймалися хмарки рожевої пари. За спиною у iндiйцiв повiльно i розмiрене, мов якась велетенська жива iстота на вiдпочинку, шумiв лiс.

– Ну як, Сiрий, – подобається тобi це мiсце? – поцiкавився iндiєць, що бiг першим. – Я тут думаю проводити репетицiї «Казки про попа i про наймита його Балду». А чом би й нi? Тихо, i нiхто не заважатиме.

– Мiсце чудове, – згодився iндiєць, якого назвали Сiрим, i занурив одну ногу у воду. – Тепла, як у басейнi. Скупаємось, Вiтю?

– А ще я сюди приходитиму з вудочкою, – продовжував iндiєць Вiтько. – Ти бачив, якi в мене прекраснi риболовнi гачки?

Сергiйко посмiхнувся.

– Ти вже менi їх сто разiв показував, – сказав вiн.

Неподалiк вiд хлопцiв схилилася над водою старезна верба. Одна з її гiлок витяглася далеко над затоном, i це одразу ж вiдзначив зiркий погляд Капустiна.

– Чим не трамплiн для стрибкiв у воду? – вигукнув вiн i подерся на вербу. – Цур, я перший стрибатиму!

Сергiйко подивився на корiння старого дерева. Воно було геть пiдмите водою. Недовго, мабуть, лишилося жити цiй вербi.

«Не завадило б закрiпити його, – подумав вiн. – Огородити лозою, присипати землею. I тодi верба ще сто рокiв простоїть».

Його дiдусь жив у селi. I Сергiйко, коли приїздив до нього, з задоволенням копався в садку.

А Вiтько вже стояв на гiлцi.

– Дивися, як я зараз стрибну! Ластiвкою, зрозумiв?

Проте ластiвка Вiтьковi не вдалася. Вiн ляснувся об воду животом. Точнiсiнько так, як це зовсiм недавно зробила Квакуша Премудра.

Коли гулка луна пiсля Вiтькового приводнення вляглася, Квакуша звернулася до своїх нащадкiв:

– Тепер вам зрозумiло, вiд кого походить людина?

Жабенята засоромлено перезирнулися. На жаль, про це вони нiчого не знали.

– Ех ви, – докiрливо проквакала улюблена бабуся. – Людина походить вiд земноводних. А земноводнi – це ми. Отже, людина походить вiд нас з вами.

– Вiд нас? – недовiрливо перепитало найменше жабенятко. – Чому вiд нас?

– Хiба ти не бачив, як стрибнув цей iндiєць? – квакнула Квакуша Премудра. – Вiн же стрибнув точнiсiнько так, як стрибаємо ми, земноводнi!

Бiльше Вiтько не стрибав. Вiн усiвся на березi i дмухав на свiй почервонiлий живiт.

– А в тебе, Сiрий, непогано виходить, – похвалив вiн товариша, коли той випiрнув з води.

– Це тому, що в мене досвiд є, – пояснив Сергiйко. – Я не раз стрибав з справжнього трамплiна.

– З справжнього? – здивувався Вiтько.

Ну й дивак цей Сергiйко! Стрибав з справжнього трамплiна – i нiкому нi слова. А там же висота, ого яка! Нi, якби на Сергiйковому мiсцi був вiн, Вiтько, – про стрибки з трамплiна вже давно б дiзнався весь санаторiй!

– Зате я, Сiрий, добре плаваю. В мене дядько знаєш хто? Моряк далекого плавання. То вiн менi показав один спосiб, батерфляй називається. А ти яким стилем плаваєш?

– Вiльним, – вiдказав Сергiйко.

Вiтько зрадiв. От зараз вiн вiдiграється за поразку на трамплiнi! От зараз вiн покаже, як треба плавати! Подумаєш, якийсь там вiльний стиль. Все одно, що нiякого. А тут такий шикарний стиль – батерфляй! Одна назва чого варта!

– Давай наввипередки, – запропонував вiн. – До тих он водяних лiлiй i назад. Хто швидше допливе до берега, той i виграє.

I, не чекаючи товаришевої згоди, Вiтько по самiсiнькому краю берега провiв товсту риску. Зачекав, коли Сергiйко стане поруч, i скоромовкою випалив:

– Один, два, три!

I одразу ж безнадiйно вiдстав. Стиль з такою шикарною назвою йому не допомiг.

До того ж з'явилися водоростi i пливти стало значно важче. Проте повертати назад нiхто не збирався i вiдважнi плавцi нищили пiд собою буро-зеленаву рiвнину. Повiльно, з зусиллями просувалися вони вперед. За ними залишалася дорiжка з купами вирваних водоростей на нiй.

Кара

Барбула з самiсiнького ранку засiв за великим корчем. Вiн пiдстерiгав Зубатку. Незважаючи на суворе попередження, хижачка знову й знову пiдстерiгала недосвiдчену рибну малечу бiля дитячого садка. Тож господар затону вирiшив раз i назавжди вiднадити Зубатку вiд цього мiсця.

Навколо нього снувала риб'яча малеча, заспокоєна присутнiстю свого головного захисника. Зненацька вона стрепенулася i стрiмголов кинулася в заростi.

Вниз по течiї стрiмко пливла старша донька Барбули Омаша. Вона помiтила батька i ще здалеку закричала:

– А ти сидиш, так?

– Сиджу, – вiдказав господар затону i насторожився: старша донька просто так не з'являлася, її прибуття завжди супроводжувалося якимись неприємними клопотами.

– Все вiдпочиваєш, так? – знову вигукнула Омаша i раптом заголосила на всю рiчку: – А мене, бiдну й нещасну русалку, краще б вже рибалки обплутали своїм неводом, анiж таке терпiти! Краще б вже менi, сиротинцi, опинитися на сушi в пекучий полудень! Ой, гiрка ж моя доленька, ображають мене, збиткуються надi мною, нещасною, ображають, кому тiльки не лiньки!

«Ого! Тебе образиш, як же!» – з сумнiвом подумав Барбула, а вголос запитав:

– Чого це ти репетуєш? Трапилося щось?

– Ага, ти навiть не знаєш нiчого! Чи, може, тобi вiдомо, чому замовк мiй телефон?

– Телефон? – перепитав Барбула. – А чого вiн замовк?

– Тому, що це ти в усьому винен!

– Я? – Барбула ошелешено заклiпав вiями. – Та яка ж моя вина? Можеш сказати про це як слiд?

Йому страшенно не подобалося, коли на нього пiднiмали голос. Погано, ой, як погано доводилося тодi крикунам. Однiй лише Омашi все сходило з рук, перед нею взагалi все в затонi вiдступало. До того ж Омаша як-не-як була його старшою донькою. А з дiтьми завжди потрiбно розмовляти спокiйно, тихо i переконливо. Проте при зустрiчi з Омашею господар затону говорив лише тихо. Така вже в нього донька була: ти їй слово, вона тобi десять.

– Звичайно, ти! – продовжувала галасувати Омаша. – А хто дозволяє їм робити все що завгодно? «Купайтеся, хлопчики, де вам лише заманеться! Ламайте, дiтоньки, все, що вам тiльки пiд руку попаде!»

– Про яких дiтей ти кажеш?

– Як це про яких? Про тих, що приїхали сюди лiкуватися.

– Так я ж їх тiльки здалеку бачив…

– Ах, здалеку! Тодi хоч подивися зблизька, що вони витворяють! I де – в моєму улюбленому пiдводному городi! Спочатку з твоєї верби стрибали, мов ненормальнi, а тепер вже й до городу дiсталися!..

– З верби? – жахнувся Барбула i звiвся на ноги.

З тою вербою було пов'язане все його життя. Так вже ведеться у водяних мешканцiв: ще при народженнi вони обирають собi якесь дерево i ростуть разом з ним. I коли верба звалиться в рiчку – господар затону в ту ж мить розпрощається з життям. А Барбулина верба була ветхою, корiння її наполовину вимите повiддю – ось-ось звалиться в рiчку…

– Ану, за мною! – вигукнув Барбула.

По дорозi їм трапився Бухтик. Про несподiваний напад на город вiн вже знав.

– Не можу нiяк знайти Чари, – стурбовано сказав Бухтик. – Нiхто її не бачив?

Чара, молодша донька Барбули, була для Бухтика улюбленою сестрою. З нею i поговорити можна як слiд, i порадитися. Зовсiм не те, що старша!

– А що з нею може трапитися? – роздратовано вiдрiзала Омаша. – Вона ж у нас спозаранку копирсається бiля своїх джерелець. Нема того, аби старшiй сестрi прийти на допомогу. Аякже! Вона у нас передовичка! Якiсь там струмочки для неї понад усе! Навiть вiд мого телефону.

– Чому саме твого? – заперечив Бухтик. – А хто його змайстрував – я чи ти?

– А хто ним користується – ти чи я?

– Ти, – змушений був визнати Бухтик. – Тiльки тебе й чути.

– От бачиш! Значить, вiн мiй власний.

З переможним виглядом Омаша вiдвернулася вiд спантеличеного брата i подалася туди, де був її город. За нею поспiшили Барбула з Бухтиком.

Дiставшись до пагорба, на котрому стояв будиночок його доньок, господар затону перш за все подивився на берег i полегшено зiтхнув: його верба все ще трималася за землю корiнням!

Зате над Омашиним городом, схоже, пролетiла оскаженiла буря чи навiть сам ураган. Гiрлянди водоростей жалюгiдним клоччям звисали з даху, валялися перед будиночком i на задньому дворi… Навколо перелякано метушилася самовiддана охорона – гнучкi й спритнi щипавки з мiцними щелепами.

Довгi товстi стебла, котрi служили телефонним дротом, були розiрванi на шматки.

– Бiдний мiй винахiд, – стиха зауважив Бухтик. – Але це навiть на краще – вiдтепер я хоч спокiйно спатиму.

Трохи вiддалiк чулися голоси i плюскiт – то Сергiйко та Вiтько все ще воювали з водоростями.

Господар затону пiдкликав до себе Кусика, найбiльшого з щипавок, i суворо запитав:

– Куди ж це дивилася твоя охорона?

Кусик сором'язливо змахнув хвостом. Звiсно, куди дивилася його охорона! Вона дивилася, де б краще заховатися.

– А що нам лишалося робити? – почав виправдовуватися Кусик. – Вони о-он якi величезнi!

– Так ось, – зупинив його Барбула. – Даю вам останню можливiсть виправити свою помилку, чи то пак боягузтво… – Вiн тицьнув клешнею у напрямку друзiв, що вже майже вибралися з водоростей, i наказав: – їх треба гiдно покарати за все, що вони тут натворили!

– Буде покарано! – з готовнiстю вiдкозиряв Кусик. Проте тут же зiв'яв: – А вони здачi не дадуть?

– Ти як гадаєш? – господар затону повернувся до сина.

– Гадаю, не дадуть, – сповiльна вiдказав Бухтик. – Вони вас просто не помiтять.

– Тодi iнша справа, – сказав Кусик. – Охорона, за мною! – вигукнув вiн. Затим закрутив хвостом, як пропелером, i першим кинувся на порушникiв спокою в затонi.

Нарештi товаришi пробилися до водяних лiлiй, i Вiтько змушений був попросити перепочинку перед зворотною дорогою.

– I звiдкiля тут стiльки водоростей? – дивувався вiн. – Не пливеш, а наче повзеш по килиму. Ех, Сiрий, коли б не вони, я б тобi показав, що то за справжнiй морський батерфляй… Ой! Мене щось вкусило!

– Вкусило? – здивувався Сергiй. – Що ж тут може кусатися?

– Хiба я знаю… Ой! Ай! Ой-ой-ой!

– А ти не жартуєш? – недовiрливо поглянув на нього Сергiйко. – Тут нiчогiсiнько немає, однi водоростi… – I зненацька майже по пояс вискочив iз води: – Ох!

– Ай-ай-ай! – не вгавав Вiтько. – Давай на берег!

I вiн з такою шаленою швидкiстю запрацював руками, що збоку могло здатися, нiби над водою летить вертолiт.

– Тепер мене в цей затон i цукерками не заманиш, – сказав вiн, коли зупинився метрiв за п'ять вiд берега.

– Слухай, Вiтю, – звернувся до нього Сергiйко. – Я маю розряд з плавання. Знаю всi стилi. Але такого ще не бачив. Як вiн називається?

Вiтько почухав укушене мiсце, озирнувся на затон i чесно визнав:

– А хто його знає… Можливо, це був… рятiвничий стиль.

– Може бути, – згодився Сергiйко. – Дуже швидкий стиль. Найшвидший з тих, якi я знаю.

– Слабо кусали, треба було сильнiше, – сказала Омаша щипавкам, коли тi повернулися назад. – Нiчого, це їм так не минеться…

Затим вона обернулася до Бухтика i запитала:

– Можеш вiдремонтувати свiй телефон?

– Так вiн же не мiй, – вiдказав брат. – Вiн же твiй. Ми ж тiльки що говорили про це.

Омаша на мить замислилася.

– А хто його вигадав – ти чи я? – запитала вона.

– Ну, я, – визнав Бухтик.

– Он бачиш. Значить, ти його мусиш i ремонтувати.

Бухтик зiтхнув i знехотя став зв'язувати уривки товстих водоростей. Сестру не перебалакаєш. Особливо коли ця сестра – Омаша.