Текст книги "Бухтик з тихого затону"

Автор книги: Владимир Рутковский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

Квiтка, що накивала п'ятами

I, напевно, розвiдини цi закiнчилися б для Даванi щасливо, коли б не Вiтько Капустiн та його основний суперник по драмгуртку Васько Миколаєнко. Вони саме поверталися з чергової репетицiї i вiд нiчого робити затiяли суперечку про те, хто з них знає бiльше всiляких незвичайних iсторiй та випадкiв.

– А ще є «лiтаючi тарiлочки», – говорив Васько.

– Пхе! – презирливо вiдгукнувся на те Вiтько. – Про це нинi кожнiй курцi вiдомо… А я, коли хочеш знати, на власнi очi бачив фотографiю слiдiв снiгової людини.

– Тих слiдiв я можу тобi зробити скiльки завгодно, – не здавався Васько. – А от чи вiдомо тобi, що в Англiї незабаром впiймають доiсторичне страховисько?

– В озерi Лох-Несс, – уточнив Капустiн. – Коли його пiймають, то назвуть Васьком Миколаєнком.

– Як дам! – зауважив Васько.

Проте Вiтько не звернув на цi слова нiякої уваги.

– А чи вiдомо тобi, що квiти такi ж живi iстоти, як i ми, люди? – запитав вiн.

Цього Васько не знав i тому промовчав.

– Брешеш, – нарештi виказав вiн свою особисту думку.

– Було б перед ким. Я тобi навiть журнал можу показати, де про це написано… Розумiєш, нещодавно вченi з однiєї країни вирiшили дiзнатися, можуть квiти щось вiдчувати чи не можуть. Вони обрали для дослiду найкращу квiтку. Однi вченi поливали її, просапували навколо, зривали прив'ялi листочки. А iншi, навпаки, кололи квiтку голками, щипали її i взагалi всiляко збиткувалися над нею… I через мiсяць всi завважили, що коли до квiтки пiдходили вченi, котрi доглядали за нею, – квiтка прямо на очах розквiтала. А коли з'являлися тi, хто її мучив, – квiтка негайно зiщулювалася… Ну, що ти на це скажеш?

Васько стенув плечима.

– Мало що може бути… Треба провiрити.

Довго шукати їм не довелося. Обабiч дорiжки вони вгледiли самiтну квiтку з пишними пелюстками. Вона так i просилася, аби над нею провели дослiд.

– Щось я цiєї квiтки ранiше не бачив, – зауважив Васько.

Вiтьковi також здалося, нiби цiєї квiтки не було, коли вони йшли на репетицiю. Проте вголос сказав:

– Мало чого ти не бачив. Ану, гайда за вiдрами!

Хлопцi наввипередки побiгли до спального корпусу. Через хвилину, вiдсапуючись, вони з повними вiдрами повернулися назад.

Вода двома щедрими струмками полилася на квiтку. Вiтько спорожнив пiввiдра i запитав:

– Ну як, бачиш?

– Нi, – вiдказав Васько. – Дурницi це все.

– Лий ще!

Спорожнивши вiдра, хлопцi присiли навпочiпки i стали пильно придивлятися до квiтки.

Цiєї хвилини налетiв легенький вiтерець i квiтка ледь помiтно поворухнулася.

– Бачиш? Вона дякує нам, – урочисто проголосив Вiтько. – А я що тобi казав, га?

На цей раз Васько змовчав. А коли вiтерець налетiв знову, вiн схвильовано зауважив:

– Менi здається, що квiтка прихилилася до мене.

I нагнувся ще нижче, аби пересвiдчитися в тому, що квiтка заприятелювала бiльше з ним, анiж з Капустiним.

– Стане вона до тебе прихилятися, – пирхнув Вiтько. – Теж менi, цяця велика… Ану, вiдсунься, а то придавиш ненароком!

I вiн штовхнув суперника в плече. Той втратив рiвновагу i полетiв догори дригом. Але тут же скочив на ноги.

– Чого штовхаєшся? Думаєш, я так не вмiю, га?

Через хвилину обидва дослiдники забули про свiй дослiд i покотилися по травi, пiдминаючи пiд собою все, що тiльки траплялося на їхньому шляху. Нарештi Васько осiдлав свого супротивника i запитав:

– Ну то як, будеш штовхатися?

– Вiдпусти, – сердито пручався пiд ним Вiтько. – Я ж це зробив тому, аби ти не прим'яв квiтку.

Згадавши про неї, Васько квапливо пiднявся i озирнувся.

Проте квiтки не було нiде. Лише невелика калюжа все ще виблискувала пiд сонцем. На всяк випадок хлопцi пiдняли свої вiдра i подивилися пiд ними. Але й там не було нiчого цiкавого. Вони отетерiло витрiщилися один на одного.

– Куди це вона подiлася? – запитав Васько.

А в цю хвилину самiтна i пишна квiтка щодуху кивала п'ятами (якщо лише у квiток е п'яти) в напрямку до лiсу, подалi вiд санаторiю.

Зупинилася вона лише в неходженiй гущавi i одразу ж перетворилася на лiсовика Даваню.

– От так iсторiя! – ошелешено приказував вiн, мацаючи боки i струшуючи з себе краплини води. – Ну, зачекайте, я ж вас… – Проте тут же зупинив себе: – Нi, нiчого поганого я їм не зроблю. Вони ж не вiд злостi таке втнули, вони ж для мого здоров'я старалися. Вони ж подумали, що я не лiсовик, а справжнiсiнька квiтка!

Бiля джерела

Лiсова рiчка брала свiй початок з маленького джерельця.

Прозорим дзвiнким струмочком квапливо бiгла вона через веселi, всiянi квiтами галявини, з розгону пiрнала пiд замшiле камiння i струхлявiлi дерева. I знову з безтурботним дзюрчанням поспiшала все далi й далi.

По дорозi вона зустрiчалася з iншими рiчечками та струмками i врештi-решт перетворювалася в глибоку, повноводну рiчку. По цiй рiчцi стрiмко пролiтали бiлоснiжнi «Ракети», пропливали красенi теплоходи, невтомно снували баржi-трудiвницi.

I все ж ця могутня рiка брала свiй початок з крихiтного джерельця, захованого в глибинi лiсової гущавини.

Бiля цього джерельця з самiсiнького ранку поралася маленька русалка Чара. Вона пiдбирала з дна шматочки кори, камiнцi, глицю, старе листя…

То була її робота.

Щодня припливала сюди Чара. Без неї джерельце вже давно засмiтилося б, здичавiло, i, може, не стало б тодi великої i могутньої рiчки.

Вода в джерелi завжди була прозорою i такою холодною, що у маленької русалки мерзли пальцi. Тодi вона вибиралася на затiнений берег i притискувала свої долоньки до камiння, що вже встигло нагрiтися пiд сонцем.

I знову поверталася до свого джерела.

Разом з Чарою за джерельцем повинна була наглядати i її старша сестра Омаша. Проте вона й сама вже забула, коли востаннє вибирала з нього камiнцi й кору.

– Тут i однiй робити нiчого, – пояснювала вона молодшiй сестрицi, затим солодко позiхала i вкладалася на лужку бiля джерельця. Або надовго щезала в якихось своїх справах.

Сьогоднi Омашi теж не було. Вона сказала, що на неї чекає щука Зубатка.

– Ну й що з того, що вона полює у забороненому мiсцi, – виправдовувалася Омаша, коли їй дорiкали дружбою з хижаком. – Зате з нею весело.

I все ж Чара мало коли працювала на самотинi. Нерiдко до молодшої сестри припливав Бухтик, iнколи забiгав Даваня… А сьогоднi на купинi бiля джерельця сидiла Квакуша Премудра.

– Спритнi в тебе руки, ох, i спритнi ж! – хвалила вона маленьку русалку. – А ще обережнi, турботливi. – Подумала i додала: – I душа в тебе чудова. Не те що в Омашi.

– Звiдкiля тобi вiдомо, в кого яка душа? – не вiдриваючись вiд працi, запитала Чара.

Квакуша Премудра в задумi пожувала губами.

– Це кожному видко. Особливо в свято Повного Мiсяця. Тодi всi вашi нiби просвiтлюються зсередини. Точнiсiнько як це джерельце. А в Омашi неначе камiнь тьмянiє в грудях. А то має означати, що в неї недобра душа, невiрна. I немає в нiй нi крапелини жалю чи спiвчуття.

– Ти помиляєшся, – Чара стала на захист своєї сестри. – Вона нiкому нiчого поганого не робить.

Квакуша знову пожувала губами.

– Через свою довiрливiсть ти багато чого не помiчаєш. Не бачиш, як її побоюються всi, хто проживає в затонi. Навiть Барбула, твiй батько – i той не наважується довго сперечатися з нею. А вже щодо нас, жаб та риб… Не одну сотню дрижакiв ловимо ми, коли вона пропливає повз нас. Розбiйниця вона, от хто. Жодної iкринки не пропустить. Коли не з'їсть, то розтопче.

При цих словах Квакуша пiдняла голову i прислухалася.

– Повертається сестра твоя, – квакнула вона i стрибнула в воду. – Що ж, попливу я краще до своїх внукiв. Бачити її не хочу.

Квакуша, як завжди, не помилилася. Не встигла Чара випростатися, як на звивинi рiчки з'явилася Омаша. Що вона вмiла чудово робити – так це плавати.

– Глянь-но, що я роздобула! – ще здалеку загукала вона. – Ось, бачиш? Чудова рiч, правда?

На одному з Омашиних пальцiв виблискувала обручка з коштовним камiнцем.

– Таких обручок ще нi в кого з наших немає, – хвалилася Омаша. – Хтось iз людей впустив її у воду, а Зубатка знайшла i подарувала менi. А я їй за це…

Зубатка попрохала, аби Омаша сповiщала її, коли i на який час Барбула iде iз затону. А вже вона, Зубатка, знає, чим зайнятися у його вiдсутнiсть…

Омаша хотiла розповiсти про це молодшiй сестричцi, та вчасно схаменулася. Навiщо? Ще скаже, кому не слiд, i тодi клопоту не оберешся.

– Взагалi це подарунок вiд чистого серця, – якомога байдужiше пояснила старша сестра. – А ще Зубатка пообiцяла трохи згодом подарувати менi чарiвну паличку. Називається вона фарба для вiй. її теж впустили у воду… Варто лише цiєю паличкою провести пiд очима, як в ту ж мить стаєш мальованою красунею! А я їй за це… Взагалi, це також буде подарунок вiд чистого серця.

Омаша ще раз помилувалася обручкою. Потому причепливо оглянула джерельце i перевела погляд на сонце.

– Мабуть, пора нам з тобою i вiдпочити, – вирiшила вона. – А то я, признатися, добряче-таки втомилася.

Хоча по нiй цього не було видно.

Старша сестра першою кинулася в бистрину i попливла вниз за течiєю. Чара ледве встигала за нею.

– Покажу цю обручку Бухтиковi, – не вгавала Омаша. – I батьковi покажу. Хай бачать, що менi дарують стороннi iстоти. I нехай їм соромно стане…

На одному з поворотiв рiчечка сповiльнила свiй бiг i завиднiвся затон, де мешкали водяники. Дрiбнi хвилi м'яко билися в пiщаний берег. На глибинi ледь погойдувалися водянi лiлiї.

Пiд цими лiлiями, на свiтлому, чистому пагорковi стояв будиночок сестер.

Навколо затону панували тиша i спокiй. Все нiби заснуло. Навiть невгамовне листя й те немовби пiдкорилося непорушнiй i солодкiй полудневiй дрiмотi.

На березi, з того боку, де знаходився лiсовий санаторiй, гуляло кiлька хлопчикiв i дiвчаток. Омаша насупила чоло, коли побачила їх.

– Не подобаються менi цi дiти, – промовила вона. – Вiд них однi лише неприємностi. Та й Зубатка такої ж думки про них. А тих двох, що сплюндрували мiй город, я просто ненавиджу… Ох, хай тiльки вони менi попадуться!

На мить її обличчя стало таким хижим, що Чара мимоволi здригнулася. Воно чимось нагадувало вираз щучої морди, коли вона настигала здобич.

Несподiвано з боку дитячого садка долетiв багатоголосий вереск малькiв.

– А вони чого розходилися? – незадоволено запитала Омаша. – З-за цього вереску нiколи не можна спокiйно вiдпочити!

Чара прислухалася.

– Здається, щось трапилося з Зубаткою, – сказала вона. – Чуєш, як вони кричать: «Зубатка… так їй i треба…»?

– О, моя блискуча паличка! – не своїм голосом заголосила Омаша i кинулася на вереск малькiв.

– Сергiйку, а ти бачив Чару чи Омашу? – запитала раптом Оля. – Коли б ти знав, як менi хотiлося б подивитися на них! Особливо на Чару.

– Я знайомий лише з Бухтиком, – вiдповiв Сергiйко. – А русалок можна бачити лише пiд час їхнього свята Повного Мiсяця. Про це менi розповiв Бухтик. А зараз хочеш послухати про те, що трапилося iз Зубаткою?

Рибалки

Барбула майже з самiсiнького ранку сидiв перед дзеркалом i милувався своїм вiдображенням. Гарним, дуже гарним було вiдображення у господаря затону. А що вже жваве, а що вже прудке! Не встигнеш язика йому показати, як воно у вiдповiдь тут же показувало свого. Не встигнеш посмiхнутися до нього – а у вiдображення рот аж до вух розтягувався вiд смiху… Все життя милувався б ним!

Зрозумiло, що за таким приємним заняттям Барбула не одразу звернув увагу на стукiт i метушню пiд дверима.

– Хто там ще? – незадоволено запитав вiн.

– Це ми! – одразу пропищало кiлька тоненьких голосочкiв. – Це ми, карасики! Рятуйте нас!

Барбула поспiхом притулив дзеркало до старого чобота i вилетiв з житла.

На мить вiн зажмурився вiд слiпучого сонячного свiтла, що пронизувало затон до самiсiнького дна. А коли знову розплющив очi, то побачив, що на просторiй галявинi перед дверима його помешкання зiбрався досить-таки величенький натовп нажаханих чимось малюкiв.

– Щось трапилося? – запитав Барбула. – Чи знову припливла Зубатка?

– Нi, – пропищав найменшенький серед тих, що зiбралися. – Але це ще страшнiше, нiж Зубатка! Так вже смикається, так вже звивається! Може, воно також хоче нас спiймати?

– Зараз ми розберемося, що до чого, – вiдказав Барбула.

По дорозi мальки наввипередки розповiли йому про те, що на березi поруч з дитячим садком розташувалися двоє людей i почали закидати до затону невiдомих страховидл на ниточках, якi шалено звивалися. I в них, малькiв, просто душа сховалася в хвостиках, коли вони побачили таке…

Барбула заспiшив. Вiн одразу здогадався, з чим прийшли сюди люди i як називаються тi страховидла.

«Не могли собi пошукати iншого мiсця, – неприязно подумав господар затону про рибалок. – Хоча б вже всiлися там, де полює Зубатка… Лише малькiв наполохають…»

Проте коли вiн побачив, що на березi сидiли Сергiйко i Вiтько, його досада поступилася мiсцем перед веселою нетерпеливiстю. «Добре, що прийшли саме вони, – подумав Барбула i посмiхнувся. – Зараз я вам доведу, що не лише люди можуть грати в рiзнi iгри! Зараз я з ними розрахуюся за того мотузка!»

Бiля риболовних гачкiв вже зiбралися всi. мальки затону. Вони з острахом снували ближче до рятiвного очерету i не зводили круглих оченят з небачених ще страховиськ, котрi насправдi були беззахисними дощовими черв'ячками. Перед мальками, гордовито настовбурчивши плавцi, хизувався трохи старший за вiком карасик.

– Ет, ви, – зневажливо проголошував вiн, – дрiбнота зелена. Теж менi знайшли кого страхатися!

Зовсiм недавно цей карасик був таким же мальком, як i всi, хто тут зiбрався. Але це не заважало йому поводитися серед своїх молодших братикiв i сестричок точнiсiнько так, як поводиться, наприклад, першокласник у дитячому садку.

– Чи знаєте ви, скiльки я в своєму життi переплив океанiв i всiляких морiв! – безсоромно вихвалявся вiн, хоча насправдi нi разу не покидав своєї малесенької лiсової рiчечки. – Якi урагани на мене налiтали, якi шторми! Ет, що ви в цьому розумiєте, малявки!

На хвилину малеча забула про iснування страховидл i не зводила захоплених поглядiв з цього звитяжця.

– Чи знаєте ви, що я одного разу трохи не побився з самою Зубаткою? – брехав карасик далi. – А це менi – тьху та й годi. Ось подивiться, як я зараз розправлюся з цими пуцьвiрiнками!

– Зупинись! – крикнув йому Барбула.

Проте було вже пiзно. Карасик хоробро кинувся на черв'яка…

Вудочку злегка повело вбiк.

– Тягни! – заволав Вiтько. – Хiба не бачиш – клює!

Малюсiнький карасик довжиною з мiзинець описав в повiтрi срiблясту дугу i впав поруч з рибалками.

– Оце так акула! – розреготався Вiтько, хоча в душi страшенно заздрив своєму товаришевi. – Та що я кажу? Кашалот! Може, збiгати за вантажною машиною?

Сергiйко на те нiчого не вiдповiв. Вiн наживив вудочку i знову закинув її в рiчку.

З несподiванки малюки зацiпенiли. З роззявленими ротиками вони втупилися вгору, куди тiльки-но рвонувся їхнiй хоробрий старший братик. Вони не могли зрозумiти, що з ним сталося.

Доки вони роздумували над цим, гачок з черв'ячком з'явився знову. Проте карасика на ньому вже не було.

– Дядю Барбуло, ви не знаєте, куди зник наш братик? – запищали малюки.

– Може, вiн зараз ганяється за iншими страховиськами?

– Вiн у нас дуже-дуже хоробрий, вiрно?

– Невже й ми будемо такими хоробрими, га?

– Ваш брат дурненький хвалько, а не смiливець, – вiдповiв їм Барбула. – Тiльки-но вiн постраждав. I постраждав тому, що тiкав з моїх урокiв.

Поблизу вiд них ледь-ледь похитнулися водоростi i з'явилася хижа пащека розбiйницi Зубатки. Жадiбнi очi злодiйки втупилися i вже не могли вiдiрватися вiд черв'ячкiв, що борсалися на своїх гачках.

– Я вже вам казав, що люди понад усе люблять смакувати рибою, – продовжував господар затону. Зубатку вiн не помiчав. – Але пiймати будь-кого з вас не так вже й легко. Тому й зрозумiло, що люди змушенi вдаватися до всiляких хитрощiв. Насадять, наприклад, на гострий металевий гачок щось смачне i привабливе – i закидають його в рiчку. I всiлякi дурники, на кшталт вашого братика, обов'язково ловляться на цю нехитру принаду… А тепер, коли ми вже всi зiбралися, я вам дещо покажу…

Барбула вiдламав невеличкий корiнець вiд корча i штовхнув ним черв'ячка. Той погойднувся i…

– Клює! – вигукнув Сергiйко. – Тягни!

Вiтько з усiх сил смикнув вудочку. Проте на гачковi, окрiм черв'ячка, нiчого не було.

– I навiщо так репетувати… – незадоволено пробурчав Вiтько. – Треба було зачекати, поки вона не проковтне наживку… Ех, така рибина була, така рибина! Ледве вудочку з рук не вирвала.

Барбула втiшено посмiхнувся, дивлячись на розчароване обличчя Капустiна.

– От бачите, – сказав вiн малькам пiсля того, коли гачок знову опустився пiд воду. – Варто цьому черв'ячку хоч трiшки погойднутися – як рибалка в ту ж мить висмикує його з води. Отже, коли вам надто вже забагнеться поласувати ним, потрiбно дуже й дуже обережно вiдкушувати принаду малесенькими шматочками… Ану, ти i ти, – господар затону вказав на двох малькiв, – зробiть так, як я вас тiльки-но вчив.

Пiдштовхуючи один одного, мальки нерiшуче пiдпливли до риболовних гачкiв i вiдкусили по крихiтному шматочку.

Гачки навiть не гойднулися. Замiсть того дуже захиталися водоростi за Барбулиною спиною. Проте в ту хвилину загальна увага була прикута лише до гачкiв.

– Молодцi. Добре, дуже добре, – похвалив Барбула перших смiливцiв. – Отож, ви пересвiдчилися в тому, що з будь-якого становища можна знайти вихiд. Треба лише дотримуватися необхiдної обережностi. Так-так, обережнiсть передусiм! Повторiть, що я вам сказав.

– Обережнiсть – передусiм, – хором проспiвали мальки.

– Ще раз…

– Обережнiсть – передусiм!

– Гаразд, – сказав Барбула. – А тепер можете поласувати цими черв'ячками.

I тут Зубатка не витримала.

– Нi, це моє! – заволала вона i кулею вилетiла iз водоростiв. – Моє!..

Вудлище раптом смикнуло з такою силою, що воно ледве не вилетiло з Вiтькових рук.

– Клює! – зарепетував вiн. – Сiрий, допоможи!

Через хвилину на травi, клацаючи гострими, мов лезо бритви, зубами, стрибала величезна щука i косувала на закляклих з подиву друзiв злими вибалушеними очицями.

– Оце так щука! – тiльки й спромiгся сказати Вiтько.

Зустрiчати щасливих рибалок вибiг весь санаторiй. Навiть Оля, якiй Микола Володимирович вже дозволив пiднiматися з лiжка, пiдiйшла до вiкна.

А Вiтько, надутий, немов першотравнева повiтряна кулька, урочисто йшов по дорiжцi з щукою в руках.

Коли Сергiйко через деякий час завiтав до Олi, дiвчинка запитала:

– Це часом не Зубатка?

– Вона, – пiдтвердив Сергiйко. – Здоровенна щука, еге ж?

– Ще б пак, – згодилася Оля. – Тепер, напевно, в затонi буде тиша й спокiй. – Вона трохи помовчала i додала: – I все ж менi здається, що Вiтя трохи… задавака.

Сергiйко мимоволi посмiхнувся: точнiсiнько такi ж слова казав зовсiм нещодавно про Олю i Вiтько.

– Ти помиляєшся, – заперечив вiн. – Ти дуже помиляєшся. Прийде час – i я тобi про все розповiм.

Бухтик-перекладач

Вдома сина, звичайно, не було…

Господар затону усiвся на плескатий камiнь перед порогом i став чекати на Бухтика.

Вiн сидiв i мимоволi милувався пiдводним життям затону. Тим життям, яке вже стiльки лiт вiн, водяник Барбула, охороняв.

В м'яких хитливих водоростях грали в пiжмурки невтомнi сонячнi зайчики. По водянiй поверхнi хвацько ковзали жучки-плавунцi. Заклопотано снували в усi боки павучки, личинки, дафнiї та iнший, рiдний серцю дрiб'язок.

Вистромивши з намулу хвостики, неквапливо й грунтовно снiдали карасi. Кусикова охорона знiчев'я грала в довгої лози.

«Це ж диво, а не життя!» – розчулено подумав Барбула. Дивлячись на карасiв, вiн вiдчув, що й самому не завадило б поснiдати. Нехай i вдруге, проте яке це має значення, коли в тебе на душi свiтло i радiсно!

Барбула солодко потягнувся i хотiв було приєднатися до карасiв. Та в цю мить водоростi перед будиночком захиталися, i на подвiр'ї з'явився Бухтик. З першого погляду було видно, що з ним знову щось трапилося.

Бухтик iшов i похитувався, немов осiннiй листок пiд вiтром. Його вуста безперервно ворушилися, а напiвзаплющенi очi, здавалося, нiчого перед собою не помiчали.

«Що з ним? – стривожено подумав батько. – Чи не захворiв вiн часом?»

А Бухтик все йшов, i старому водяниковi довелося вiдступити убiк, аби не зiткнутися з сином.

I все ж Бухтик зiткнувся. Щоправда, не з батьком, а з стiною власного будинку.

Стiна похитнулася, а Бухтик схопився за лоба i ошелешено втупився в неї очима, намагаючись второпати, звiдкiля та взялася.

Бухтикова неуважнiсть пояснювалася дуже просто. Вiн розробляв теорiю перекладу на мову водяникiв.

При цьому Бухтик мiркував приблизно таким чином: «Для того, аби людськi вiршi стали справдi водяницькими, потрiбно як слiд розiбратися в тому, чим саме люди вiдрiзняються вiд пiдводних мешканцiв. Тут, як я розумiю, нiяких складнощiв не iснує. Люди, наприклад, мають власну тiнь. Водяники, навпаки, її не мають. Люди живуть на сушi, а водяники, навпаки, у водi. Звiдсiля можна зробити висновок, що i до людських вiршiв потрiбно пiдходити навпаки. Себто не з початку, а з кiнця. Гадаю, що треба йти лише таким шляхом i нiяким iншим…»

Отак Бухтик i йшов. Отак вiн i мiркував. I невiдомо, куди б зайшов, якби не стiна власного будинку.

Господар затону обережно кахикнув, аби привернути Бухтикову увагу, i сказав:

– Синку, мене непокоїть твiй вигляд. Ти геть змарнiв. Може, тобi треба трохи полежати в лiжку?

Вiд несподiванки Бухтик здригнувся i лише тепер побачив батька.

– Навiщо менi те лiжко? – запитав вiн. – Що я там загубив?

– А хiба в лiжко треба лягати лише тодi, коли щось загубив? – слушно зауважив господар затону, – Просто я думаю, що ти мусиш трохи полежати, вiдпочити. Бо в тебе й справдi дуже втомлений вигляд.

– В мене вигляд такий, як завжди, – заперечив Бухтик i помацав чоло, на якому вже з'явилася чималенька гуля. – Просто… нi, мабуть, ти цього не зрозумiєш.

– Що ти таке верзеш? – обурився Барбула. – Це я не зрозумiю?

Бухтик стенув плечем.

– Справа в тому, що я перекладаю вiршi, – сказав вiн. – Тобi вiдомо, що це таке?

– Ще й як вiдомо, – вiдказав Барбула. – Хто, як не я, навчав тебе всiляким примовкам та заклинанням?

– Зачекай, батьку, – зупинив його Бухтик. – Тут зовсiм про iнше йдеться. Позавчора Сергiйко прочитав менi такi вiршi, такi вiршi! Важко навiть сказати якi! Тож я вирiшив перекласти їх з людської мови на нашу, водяницьку. Хочеш послухати, як вони звучать?

Барбулi вiдлягло вiд серця. Пiдводне життя знову почало здаватися йому чарiвним.

– Звiсно, хочу! – сказав вiн. – А про що вони?

Бухтик не вiдповiв. Вiн потер долонею чоло, напевно, згадував початок. Потiм заплющив очi i поворушив губами. Зненацька зробив крок уперед i вигукнув:

– Я ам!

Барбула вiдсахнувся.

«Ой, лишенько! – злякано подумав вiн. – Що це з ним? Того й диви, кусатися почне. Нi, зовсiм мiй хлопчик з глузду з'їхав!..»

Але тут Бухтикiв голос почав звучати стишено i задушевно:

– Я ам елачан в узорг юлбюл…

Пiсля цих слiв Бухтик розплющив очi i задоволене поглянув на батька.

– Ну як, подобаються тобi цi вiршi? – запитав вiн. – Я переконаний, що такого перекладу на мову водяникiв не зробив ще нiхто. Одне лише «юлбюл» чого варте! Юл-бюл, юл-бюл! Нiби на власнi очi бачиш, як падають в нашу рiчку дощовi краплини, нiби на власнi вуха чуєш, як вони булькають: буль-буль! Юл-бюл!

– Слухай-но, Бухтику, – обережно, аби не образити сина, почав Барбула. – Я вiрю, що юл-бюл звучить чудово. Бiльше того, я вiрю, що ти зовсiм здоровий. I все ж переконаний, що тобi треба негайно лягати в лiжко.

– Чому ти менi все про лiжко говориш? – образився Бухтик. – Я почуваю себе так добре, як ще нiколи не почував.

Барбула заперечливо похитав головою.

– Я не певний цього. Ну подумай сам: хiба може язик здорової iстоти вимовляти такi слова, якi я щойно чув? Не може.

– Нiчого ти, виявляється, не зрозумiв, – засмутився Бухтик. – Це ж переклад, невже тобi неясно? Я його сам винайшов. Варто лише прочитати з кiнця до початку, i тодi кожен зрозумiє, про що йде мова.

Барбула наморщив чоло i з зусиллям проказав тi слова, котрi щойно вимовляв син. Зненацька обличчя його просяяло, заяснiло нiби по ньому ковзнув сонячний зайчик. Вiд захвату вiн так ляснув Бухтика долонею по спинi, що бiдний винахiдник перекладу на водяницьку мову ледве встояв на ногах.

– Так це ж чудово! – вигукнув вiн. – Це ж просто дивовижно! Не розумiю лише, чому тобi закортiло вивернути їх до невпiзнання?

– Я їх не вивертав, – похмуро заперечив Бухтик. – Я їх лише переклав.

– От-от! Такi вiршi – i перекладати! Нiби це рiч якась. Ех, Бухтику, Бухтику… Перекласти такi вiршi! «Люблю грозу в начале мая…» Це ж про нас, розумiєш? Ми коли прокидаємося? В травнi. А що нас розбуджує – пам'ятаєш?

– Чому це не пам'ятаю! – Бухтик навiть образився. – Пам'ятаю – перший весняний грiм.

– От-от! – жваво пiдхопив Барбула. – А ти якийсь юл-бюл вигадав… – Господар затону замислився. – А той… твiй Сергiйко, вiн ще якiсь вiршi знає?

– О, вiн багато вiршiв знає, – з неприхованою гордiстю за свого нового друга вiдказав Бухтик. – Вiн знає їх силу-силенну.

Барбула провiв поглядом чимось заклопотаного малька.

– Кажеш, силу-силенну… Слухай-но, синку, я хотiв би тебе запитати ось про що… Як ти гадаєш – ображається Сергiйко ще на мене чи вже нi? Ну, за оту Кусикову охорону…

– Сергiйко? Та що ти! Вiн вже й думати про це забув, – вiдказав Бухтик.

Погляд у Барбули прояснiв.

– Ти тодi ось що… Запроси його колись сюди, до затону, – попрохав вiн. – Нехай ще почитає таких вiршiв. Щоб про нас були. «Люблю грозу в начале мая…» Ех, Бухтику, Бухтику! Ти хоч комусь читав свiй переклад?

Бухтик схилив голову.

– Та… читав, – знехотя зiзнався вiн. – Сестрам читав.

– I що вони тобi сказали?

Бухтик схилив голову ще нижче.

– Нiчого…

– Чому?

– Тому, що розбiглися хто куди. I слiд їхнiй пропав…