Текст книги "Адепт"

Автор книги: Владимир Ешкилев

Соавторы: Олег Гуцуляк
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

– Ці мечі пробивають навіть бронзовий панцир, – сказала Оряна, милуючись їхнім блиском. – Вони зроблені самітниками-чаклунами у Магрібських пустелях [122]122
  Магрібські пустелі– пустелі Північної Африки.


[Закрыть]; рани від них ніколи не затягуються.

На дні човна був також невеличкий хазарський лук і сагайдак на двадцять стріл. Оряна попередила мене, що вістряки стріл змащені швидкодіючою отрутою.

Готуючи зброю, ми проминули вриті у дно Великої Ріки бронзові стовпи. Спроможні затримати великі лодії, вони не були небезпечними для човна. Напевне, начальники острівної охорони не могли собі уявити, що хтось спробує дістатися до забороненого Острова вдвох на малому рибальському човні. Так ми потрапили у таємний простір Раш-Хазарі.

Човен я сховав у плавнях, біля величезної чорної скелі на самому півдні Острова. Згідно з Оряниною мапою, від скелі до Печери Чорної Риби було заледве двісті кроків.

У давнину печера виглядала як величезна нора у схилі жовтого глиняного пагорба. В часи жінок-войовниць [123]123
  У часи жінок-войовниць– VII–VI ст. до н. е.


[Закрыть]володарка Артната наказала розширити печеру і облицювати її порожнину нешліфованими плитами з червоного граніту. В епоху Ту-кю [124]124
  В епоху Ту-кю– 550—631 pp.


[Закрыть]глиняний пагорб був прикрашений величезними брилами – тепер дощі перестали розмивати його верхівку; тоді ж навколо пагорба насадили дерева Риб'ячого Гаю. Нарешті в роки Раш-Хазарі [125]125
  В роки Раш-Хазарі– Хазарія виникла як держава у VII ст., а біля 798 р. прийняла іудаїзм, як державну релігію.


[Закрыть]посеред Гаю був збудований двоповерховий дерев'яний палац для жриць Чорної Риби. Перед отвором печери каган Булан-хан звелів встановити два мідні стовпи висотою у вісім ліктів. Їхні верхівки майстри зробили схожими на риб'ячі хвости; вночі до стовпів чіпляли смолоскипи.

Їхнє світло ми побачили, ледве відійшовши від чорної скелі. Риб'ячий Гай обсаджений був негусто – якби не ніч, сховатися в ньому було б неможливо. Коли ми пірнули у темряву Гаю, на півночі раптом заревіли сурми. Відвага, запалена чаклунськими очима Оряни, полишила мене; я впав. Відьма допомогла мені підвестись і прошепотіла:

– Не лякайся, Ратиборе, це сурмлять у палаці Великого Кагана.

– Чогось їм не спиться, – пробурмотів я.

– Великий Каган Захарія щойно заліз у ліжко своєї головної дружини; весь Ітхель повинен знати ту радість – от і сурмлять, – пояснила Оряна, і в шепоті її я вловив безмежне презирство відьми до нащадка Балгашських Вовків.

– Скоро, – сказала вона, – в тому палаці сидітиме не безсилий вихованець іудеїв, а мій син. І перед могутністю його схиляться всі народи обидвох ойкумен!

І голос її при цих словах був твердим і холодним, як сталеве лезо Магрібського меча, і був невблаганним, як пророцтво Амоса [126]126
  Амос– біблійний пророк, який вийшов з пустелі на прю з царями-відступниками Ізраїлю у 750 р. до н. е.


[Закрыть]народам світу.

Ми нечутно підійшли до галявини, за якою височіли мідні стовпи при отворі Печери.

Між стовпів стояли два юні абхіри – вої Священного Загону, що складався з нащадків сімдесяти двох споборників Обадії Першого. Срібна луска коштовної броні вкривала тіло абхірів; кольори ночі стікали дзеркальною поверхнею шоломів зі сталі. На їхніх чорних щитах розпластались у погибельному стрибку золоті вовки Ашинів. Кожен із юнаків мав довгий дворучний меч і сокиру.

Посередині галявини ми побачили величезну шестикутну кам'яну чашу. В ній палахкотіло біле жертовне полум'я. Біля чаші стояли дві жриці Печери. Одна з них була в чорному плащі, дуже схожому на плащ Оряни, а друга не мала на собі ніякого одягу, зате руки, ноги і шию її прикрашали коштовні браслети й намиста, що мерехтливо сяяли, освітлені жертовним вогнищем.

– Їх аж четверо, ми нічого не вдіємо, – прошепотів я.

– Це не головне, – відповіла Оряна. Хижі очі відьми палали в темряві демонською рішучістю. – Ти подивись на отвір Печери.

Я напружив зір і побачив, що вхід до святилища замкнений прозірчастими золотими ґратами.

– На мапі вони не вказані, – шепотіла сама до себе відьма. – Добре, якщо в когось із цих є ключ… Якщо ж нема – все пропало. О, праматір Мокош, допоможи мені…

Не знаю, скільки часу ми лежали у високій траві Риб'ячого Гаю. Куцохвоста літня ніч уже відступала перед світанком, коли на галявині відбулися зміни.

Оголена жриця підійшла до Печери, відчинила ґратчасті ворота й увійшла у святиню. Жриця в чорному попрямувала до палацу служниць, золочений дах якого підносився над тополями Гаю. Біля входу до печери зосталося лише двоє абхірів.

Оряна заховала меча під плащем і наказала мені:

– Коли підійду до воїв, стріляй в обличчя тому, хто стоїть праворуч від входу. Промахнешся – загинемо.

Вона відповзла у глибину Риб'ячого Гаю і вийшла на галявину з того боку, куди відходила жриця в чорному.

Абхіри спочатку не звернули на неї уваги. Я вклав стрілу до лука і натягнув тятиву. Руки мої тремтіли і я молився Шехіні, щоб з двадцяти кроків влучити у довгоносе обличчя охоронця.

Оряна підійшла до печери і тут один із абхірів почав уважно придивлятися до неї. Коли він зробив крок уперед і простягнув до Оряни руку, я вистрілив у другого воя. Перший раз за життя я вбив людину. Червона стріла увійшла абхірові в око, він заточився.

Другий охоронець обернувся до вбитого й Оряна використала цю мить. Вона знизу встромила свій меч у незахищену шию абхіра. Хлопець схопив лезо руками і, ріжучи пальці, витягнув його з рани. Це згубило іудея. Кров залила абхірові горло, він захлинувся нею і впав, хриплячи і звиваючись у корчах.

Я підбіг до мідних стовпів і добив невдаху.

Оряна першою пірнула у морок Печери, а я ще затримався, роззираючись. Свідків не було, тиша впала на Риб'ячий Гай після нашого злочину, і навіть нічні птахи принишкли в тополиному гіллі.

Я увійшов до святині. Одразу за отвором починалися сходи, що вели вниз. Тут панувала темрява і мені довелося брести навпомацки. Сходи закінчувалися ще одними ґратчастими дверима. Прочинивши їх, я увійшов до величезної, освітленої смолоскипами зали. Стіни її були обличковані гранітом, чотири колони висотою в двадцять ліктів підпирали чорну від кіптяви стелю Печери. Посередині, між колонами, застигло скляною нерухомістю прозорої води озеро, береги якого були складені з шліфованих мармурових плит. Навколо озера стояли тридцять чотири золоті боввани висотою у два лікті. Це були зображення володарів, з якими дружила Чорна Риба: дві прадавні цариці Артната і Балга, сімнадцять каганів епохи Ту-кю і п'ятнадцять Великих Каганів Раш-Хазарі. У віддаленому кінці Печери озеро ховалося під чорною скелею. На її прямовисній стіні була закріплена срібна плита з Істинним Гербом Хазарії. Дванадцятипроменева Зірка, викладена з дрібних сапфірів і бірюзи, сяяла мерехтливою блакиттю.

Так виглядала Печера. Щось важке, як тисячолітня таємниця, пригнічувало її простір. І число тої поганської святині було «двісті тринадцять». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.

Я вийшов на берег озера й зупинивсь, здивований. Але не містичний обладунок Печери викликав моє здивування. Я побачив Оряну і жрицю: зовсім голі, вони кохалися, цілуючи одна одну. Чорний плащ і меч відьми лежав поряд, на мармурових плитах. Браслети тихо дзеленчали на руках жриці, заблуканих у хвилях золотавого волосся Оряни, а губи та язик зеленоокої спокусниці ковзали між стегон служниці Чорної Риби.

Не розуміючи того що побачив і того, що роблю, я підійшов до сплетених жагою грішниць, підняв меч і відсік жриці голову. Злива крові опалила мармурові плити, мій одяг і білу шкіру Оряни. Вона відірвалася від мертвого вже тіла і подивилася на мене. Це був погляд пустельного лева, в якого відібрали здобич.

– Що ти зробив, тварюко? – прошипіла відьма.

– А чим вона краща за тих хлопців, що ми їх забили при вході?

Оряна схопила свій меч, я відскочив і приготувався боронитись. Але відьма потроху заспокоїлася. Вона увійшла в озеро, змила кров із тіла, подивилась на Дванадцятипроменеву Зірку і сказала, сміючись:

– Хазаріє, я тебе вб'ю!

Вона вийшла на берегові плити і почала танцювати. Це був дикий танок демонського служіння і невдоволеної бісівської пристрасті. Її стегна та груди кружляли колами долі, як промені світанкового Сонця, а очі палали передчуттям смерті.

Я наблизився до неї. Ми кохалися недовго, але пристрасно; шаліючи від жаги, Оряна на шматки роздерла мій одяг.

Потім вона відштовхнула мене, впала на коліна перед дзеркальним спокоєм озера і закликала Рибу словами таємної молитви:

 
Йди до мене, Чорна рибо,
ти, матір Степу і Гір, донька Вічності,
ти, сестра драконів і девів,
ти, що дивилась на Ахура-Мазду [127]127
  Ахура-Мазда – верховне божество іранських аріїв, що сповідували вчення Зороастра.


[Закрыть]
в день слави Його,
і бачила світ і вогонь світу
в День їх народження,
йди до мене, Чорна Рибо!
Візьми від мене подих минущого —
даруй мені півподиху Вічного.
В ім'я Того, хто вдихнув у тебе життя,
йди до мене, Чорна Рибо!
 

Але вода залишалася прозорою, байдужою, мертвою. І слова потужної молитви не витягли Святу Рибу з-під чорної скелі. Оряна занепокоїлась. У будь-яку мить жриці Печери могли натрапити на забитих абхірів і здійняти рейвах. А другого виходу зі святилища не було…

Не дочекавшись Чорної Риби, Оряна вирішила накласти закляття Роду на Істинний Герб Хазарії.

Плита з гербом була розташована високо над поверхнею озера, а на гладенькій скелі не було за що зачепитися, щоб дотягтися до тої святині.

Оряна увійшла в озеро. Біля скелі вода доходила їй до грудей. Відьма покликала мене. Я став під скелею і з великим зусиллям допоміг їй видертися на мої рамена Тепер її обличчя було якраз навпроти плити із Зіркою. Оряна встигла сказати перші слова родового закляття, коли сталося дивне.

Від центру Дванадцятипроменевої Зірки з тріском відскочив сапфір, відкриваючи невеликий отвір. З нього в обличчя Оряни вдарив струмінь розпеченої пари, такий потужний, що чаклунку відштовхнуло від скелі і вона впала в озеро. Я встиг витягнути її з води до того, як повітря життя витіснила волога. Шкіра на її обличчі здійнялася потворним пухирем, очі були випалені, але відьма ще жила.

Я зняв із себе рештки хітона, одягнув Орянин плащ і сховав у його петлях один із Магрібських мечів. Відьму я взяв на руки – вона була важка й багатьох зусиль коштувало мені дістатися темними сходами до мідних стовпів.

У глибині Риб'ячого Гаю сили зрадили мене – я впав, здається, на тому самому місці, де падав, чуючи сурми від Каганового палацу.

Вже співали півні й над Саргишем піднімався гребінь світанкової хвилі, коли я поклав непритомну Оряну в човен і назавжди залишив простір забороненого Острова.

Якийсь час я веслував, а потім побачив, що течія сама відносить човен до берегів Ханбалику. Орянині Числа все ще блукали в глибинах астралу, пухир на обличчі побільшав, зрідка вона марила, повторюючи: «Син… Мій син…» А я мріяв. Мріяв, як її лікуватиму, як ми разом станемо найславетнішими і найбагатішими цілителями обидвох ойкумен, як кохатимемось уночі, вдень, завжди.

Так минуло хтозна-скільки часу. Західний берег наближався, небо світлішало, і раптом у прозоро-солодкий ставок моїх мрій заповзло лускате передчуття біди. Я ще не розумів, звідки чекати небезпеки, і брався за меч, але волю мою вже стягував непереборний аркан чужої волі – прадавньої і могутньої, як сила Часу. Я швидше відчув, ніж побачив: під темно-свинцевими хвилями Ітилю з'явилося «Щось», рухливе і величезне. Спочатку це «Щось» обпливало човен колом, потім штовхнуло його. На Ітилі рибалки зустрічали гігантських сомів – у тридцять ліктів завдовжки. Я вирішив, що човен атакує така рибина, і спробував був відігнати її мечем. Пошкодував я тоді, що лук залишив у Печері.

Але тут Єдиний відкрив мені Істину. Немов Валаамова ослиця, що побачила Ангела Божого при сліпоті володаря свого [128]128
  Числа 22:21—23.


[Закрыть], побачив я приховане. Сама Чорна Риба пливла поруч човна І жах охопив мене, як охопив би всяку людину, що зустрічається з істотою, створеною на світанку Всесвіту, створеною задовго до Адама, з істотою, єство якої незбагненне і непідвладне людям і глибоко відчужене від їхніх слів і Чисел. Жах тисячоліть упав на мене і розчавив своїм усевладдям. Думаю й досі, що Шехіна тільки тоді запанує між людьми, коли останні з істот НЕЛЮДСЬКОГО прадавнього світу відійдуть у безодні небуття.

Я закричав прямо у хвилі Великої Ріки:

– Чого ти хочеш від мене, Чорна Рибо?!

І в голові моїй заговорив Голос, немов слова народжувалися там із нічого. І був той Голос жахливим для мого розуміння, як гірська прірва жахлива для очей мешканця долин. Голос прорік:

– Віддай мені жінку, служницю демонів Півночі, яка потурбувала мій спочинок і зробила тебе вбивцею.

– Ні! – прошепотів я, і крижаний піт укрив моє тіло.

– Віддай, – повторив Голос, і Риба вдарила по човну так, що мені заледве вдалося втриматися у ньому.

Я заплакав і, молячись Шехіні, поцілував Оряну востаннє.

Потім перекотив відьму через облавок човна. Вона була непритомна, нічого не відчувала. Немов колода, впало її тіло у воду Ітилю. І побачив я, як велетенська істота схопила цю жертву, і світанковий спокій відродився на Великій Ріці…

Без думок і надій ступив я на берег Ханбалику. І не знав, що нещастя з нещасть чекає на мене в оселі Мелхиседека, сина Левієвого.

Остання літера Чотирилітерника – «хет»

Тут моя сповідь досягає найчорнішого дня у моєму житті, дня, коли непохитні арки невблаганної долі відокремили мене від щасливих Чисел Пізнання. Доля в світі смертних визнає лише Числа Повернення. Так того дня все, зроблене мною в Печері, повернулося до мене карою за гріх і знищенням за слабкість мою. На законі відплати тримає Він, Єдиний, блудливу рівновагу обидвох ойкумен. Сказано в книзі пророка Єзекіїля: «Пізнають, що Я Господь, коли здійсню над ними помсту Мою» [129]129
  Єзек. 25:17.


[Закрыть]. Так я пізнав грізний закон Його, звиваючись у сльозах та відчаї під чорними арками долі. В той день.

…Якби відразу по вступі моєму в межі Ханбалику вищі сили підказали мені хутчій йти до оселі Мелхиседека, не трапилося б нещастя. Але надовго затримався я на березі Ітилю, оплакуючи Оряну, і люди обходили мене стороною: мокрий і брудний сидів я, і лезо меча виглядало з-під чорного плаща. І демони сміялися наді мною в безодні, бо знали вже те, чого я не знав.

І тільки біля полудня попрямував я, попри Білу синагогу, до вулиці Мідяного Стовпа. Дивні речі побачив я там: жінки з поважних іудейських родин у жалобному одязі плакали і кричали біля своїх будинків і сипали порох на розкуйовджене волосся своє. І лемент їхній мішався із гавкотом псів.

А на порозі Левієвого будинку побачив я Касу, що схилилася над розпростертим Мелхиседеком. Старий лежав обличчям до Неба, а з розбитої голови цідилася кров.

Я підбіг до Вчителя; і занесли ми його в будинок, і промили рану. Поки я готував цілющу суміш, Каса розповіла, що трапилось.

Як тільки життєдайний диск здійнявся над Містом, на вулицю Мідяного Стовпа примчав кінний вістун-арсій із числа охоронців царського палацу. Він привіз страшну новину. «Хтось, – сказав арсій, – пробрався до Печери Чорної Риби, вбив двох охоронців і головну жрицю Мітрі-ханум. Згідно з законом Раш-Хазарі, всі абхіри священного загону тепер мусять умерти. За наказом царя Ніссі шалішин Ашк-Келеф роззброїв абхірів і ввів на Острів своїх ветеранів».

Майже кожен патріарх заможного іудейського роду мав сина, що служив у почесному Священному Загоні. Ще арсій не закінчив говорити, а в будинках вже голосили жінки. Хтось згадав, що саме Мелхиседек порадив на Кабат-хак-Кахалі відправити всіх арсіїв з Острова на східний мур. Розлютований натовп зібрався біля будинку. Син Левія вийшов до тих людей із добрим словом, але зустріли його камінням. Один із каменів влучив старому в чоло. Так мій злочин, здійснений у Печері, вдарив каменем у людину, для мене найдорожчу.

Мелхиседекова рана спочатку здавалась мені не загрозливою. Хоча свідомість Учителя, піднесена до чертогів Шехіни, не бажала повертатися в ушкоджене тіло, гарячки не було й дихав він розмірено. Наклавши ліки на рану, я залишив Касу біля господаря й пішов відсипатися до своєї кімнати.

Вночі Каса збудила мене:

– Пан хоче говорити з тобою, – сказала вона, і сльози були на її очах.

Я увійшов у залу, де лежав син Левія. Тріпотливе червоне полум'я олійного каганця освітлювало приміщення, де в роки слави своєї шалішин Левій із роду Фінеєса Дамаського приймав гостей із найповажніших родин Хазарії. Тепер павутина звисала там, де в минулі часи віддані слуги чіпляли завіси з розшитого золотом оксамиту.

– Отже, ти прийшов… – тихим голосом проказав Мелхиседек.

Я впав на коліна перед його одром і, захлинаючись від навали минулих подій, сорому й сліз, почав розповідати про Орянину спокусу і свій злочин у Печері Чорної Риби. А розповівши, я молив святого відлюдника вибачити мене за все.

– Я зніму з тебе демонські закляття і замовлю за тебе слово перед Колісницею Всемогутнього, – сказав син Левія, – якщо ти поклянешся Благодаттю Шехіни і Виповненням Часів зробити те, про що я тепер тобі скажу.

Я поклявся.

Тоді Мелхиседек назвав мене таємним ім'ям, яке я отримав при посвяті, і попросив мене зняти з нього медальйон, який він постійно носив під одягом. Я виконав його прохання. Знімаючи медальйон, я відчув, що серце старого б'ється зовсім нечутно, а дихання важке й уривчасте.

– Прочитай напис на медальйоні, – сказав Учитель. Я підніс бронзове кружало до каганця. З одного боку на ньому була викарбувана трапеція. З другого – прочитувався напівстертий напис:

– Куш. Алеф. Кадеш. Нун. Кадеш, – я прочитав уголос дві літери й три слова напису.

– Цей медальйон зробив онук правнука Варуха, сина Нірії. А Варух був учнем пророка Єремії, – сказав син Левія. – На ньому спадкоємець Обраності записав у знаках таємний шлях до святилища…

Хриплий стогін вийшов із грудей Мелхиседекових. Я кинувся допомогти йому, але Вчитель зупинив мене слабким помахом руки. Чоло його вкрив піт, шкіра зробилася білою, немов крейда з каменярень Мосула. Подолавши біль, син Левія продовжував говорити і слова його, за звичкою проповідника, складались у розповідь легко і вправно; немов смерть не стояла при раменах найславетнішого з ревнителів Шехіни.

– У святилищі, до якого вказує шлях медальон, спочиває від марноти смертного світу великий скарб Святості і Пізнання. Це Книга, яку записав Варух зі слів пророка Єремії [130]130
  Єремія – старозавітний єврейський пророк. Народився в сер. VII ст. до н. е. Був обраний Ягве на пророче служіння близько 626 р. до н. е. Єремія попереджав царів Єрусалиму, що їхня недбалість до віри Авраамової знищить Ізраїль і трон Давида. За це Єремію переслідували, ув'язнювали. В 605 р. до н. е. він продиктував Варуху пророцтво падіння Єрусалиму, а в 586 р. до н. е. став сучасником і свідком загибелі міста і Вавилонського полону євреїв. Згідно з переказом, Єремія, перед тимяк піти в Єгипет, де він помер, сховав Кивот Завіту в печерах гори Нево.


[Закрыть]. Тобі (тут Учитель знов назвав мене таємним ім'ям) відомо, що саме Єремія сховав Кивот Завіту у місці, яке досі невідоме нікому. Ми, Обранці Шехіни, думаємо, що в цій таємній Книзі, тексту якої не бачив ніхто, крім Варуха, вказано, де пророк заховав святиню.

– Я читав пророцтва Єремії і Варуха, – сказав я, – але там не згадується про долю Кивота.

– Біблійні книги відкриті всім, – сказав Милхиеедек, – а в святилищі лежить книга для Обраних, заповіт Єремії. Ти повинен знайти його.

Старий стомився. Сили залишили його тіло, а душу Єдиний кликав до своєї безмежності. Демони давніх хвороб, що від них син Левія страждав під час мандрів на Схід, відродились у слабнучому єстві його і шаленою зграєю накинулись на помираючу людину.

Я поцілував руку Вчителя і сказав:

– Немає в мене твоєї мудрості, щоб зрозуміти напис на медальйоні. Понад сили мої така спадковість Обраності.

Довго збирався з силами Мелхиседек. І відповів мені так:

– Усе буде досягнуто, якщо над раменами твоїми встане благодать Шехіни. Напис цей майже розтлумачено Обраними. Слово «Куш» є назвою країни на південь від Єгипту. Літера «Алеф» означає число «один», тобто перший поріг Нілу, на кордоні чорношкірих людей. Перше слово «Кадеш» є ім'ям поганської богині, в храмі якої знаходиться секретне святилище. Літера «Нун» – це «чотирнадцять». Значення цього числа, другого слова «Кадеш» і малюнка з двох хвилястих ліній тобі й доведеться визначити в країні Куш. Якщо Шехіна буде над тобою, все вдасться і ти перший після Єремії побачиш Кивот Завіту.

– Але в книзі царів Маккавеїв сказано: місце, де схований Кивот, залишиться невідомим до того, як Бог збере вірних на береги Йордану, – заперечив я.

– Сто індиктів [131]131
  100 індиктів – 1500 років.


[Закрыть]минуло від часу, коли Варух поклав заповіт Єремії в таємну схованку. Часи виповнюються, гряде Господь! – сказав син Левія й умер. І душа його полинула до Єдиного, якого він знав.

Мене й досі непокоїть думка: якщо своїми сумнівами я хоч на мить прискорив смерть Учителя, невідпокутний гріх простерся прірвою між мною і Царством Небесним…

Вранці наступного дня в будинок Левія прийшли чотири сповідники Шехіни, носії вищих ступенів посвяти. Вони прочитали над тілом старого довгі молитви, загорнули його в плащаницю й понесли в останню дорогу речей сущих. Родова гробниця нащадків Фінеєса Дамаського ніколи не дочекається Мелхиседека – в таємному храмі Шехіни упокоєно тіло самітника; і ближні його у Братстві плачуть над святою могилою…

Над вечір я прийшов до Димитрієвої бочки послухати новини з обидвох ойкумен. Говорили, що цар Ніссі дав абхірам-смертникам сорок днів для очищувальних молитов перед стратою, і що набирають юнаків у новий Священний загін, і що нишпорки й вивідувачі Найвищої Ради шукають мужа в чорному плащі з агарянським мечем, якого бачили на березі Ітилю невдовзі після злочину в Печері Чорної Риби, і що за голову того мужа визначена нагорода в дві тисячі дирхемів.

Я зрозумів, що сама доля спрямовує мене у далекий Куш. А вночі дивне видіння підтвердило мої наміри.

Побачив я пустелю – жовту, запісковану, мертву. Посеред тої пустелі стояв кам'яний стовп, подібний до Наддніпрянських баб. І вирізані на стовпі були віщі знаки: «Куш. Алеф. Кадеш. Нун. Кадеш». І Голос у стовпі співав мовою моїх родовичів:

 
Йди за обрій, де висока трава,
йди за обрій, де нема ворогів,
де чекає тебе новий шлях,
не вертайся на старі шляхи.
 

Як тільки видіння розтануло перед моїми очима, почав я збиратися в дорогу. Ще ввечері я обміняв чотириста дирхемів, зароблених в Ітхелі, на золоті візантійські статери, які неважко сховати в дорожному одязі. Монети я зашив у широкий пояс із волячої шкіри, приторочив до нього меч і лікарські ножі. В торбу поклав книжки і коржі, спечені Касою. Ще взяв малий міх із водою та друге взуття. У повстяному капелюсі сховав я браслет Менгі і зв'язку дирхемів для дорожних потреб. А потім вийшов з будинку. Ніч була вітряна, беззоряна, в сусідніх дворах брехали невтомні пси. Я пройшов занедбаним гаєм, піднявся на Зміїний пагорб і з вершини його побачив людей, що стояли на вулиці Мідяного Стовпа перед брамою Левієвого дому. Вони були в плащах із глухими каптурами, і зрозумів я, що нишпорки Хак-Кахалу напали на мій слід.

Я подякував Шехіні за благодатне видіння. Через Зміїний пагорб вийшов я на вулицю П'яти Тополь і нею попрямував до Семендерської брами.