Текст книги "Адепт"

Автор книги: Владимир Ешкилев

Соавторы: Олег Гуцуляк
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

Інжекція упорядників № 1

Упорядники тексту «Свідоцтва Олексія Склавина про Сходження до Трьох Імен» змушені вклинитись у течію розповіді Олексія. На епізоді втечі автора Свідоцтва з Ітхелю цілісний текст «Свідоцтва…» уривається. Наступні сторінки рукопису або фатально пошкоджені часом, або просто відсутні. Далі упорядники пропонують кілька уривків «Другого імені», що збереглися від руйнації. Можливо, ці уривки сюжетно стосуються обставин подорожі Олексія-Ратибора в Південний Єгипет, зокрема його перебування в Семендері.

●●●

…Кожній імперії потрібна південна столиця, де б її єство спочивало від себе самого. Та столиця повинна стояти на березі моря, або ж біля відножин нездоланно високих гір, щоб спочинок імперії не порушувався спокусою завоювань. Поки влада імперська підноситься над ойкуменою на стовпі північної столиці, у південній імперія виколисує добру примару власної Вічності. Всі імперії уособлені в шляхах і в них знайдуть безсмертя. І з волі Єдиного те безсмертя стане найхитрішим способом заперечення їхнього хижого буття. Чи пам'ятають каравани будівничих шляхів?..

●●●

…У розмові зі мною шейх Абур висловив думку, достойну мудрості обраних Шехіни. Він сказав: «Містики й математики – рідні брати у своїх намаганнях. І містики, і складачі чисел спрощують Суще до знаків і граються ними, не боячись Аллаха». Я сказав: «Тоді можна назвати містика математиком чуттєвого Всесвіту». Шейх Абур відповів: «Так, але, сину мій, не відкривай брами Таємничого тим словом, яке здатне нагло руйнувати мури».

І ще думаю я: між іудеїв так багато знавців алгебри тому, що іудейська містика обмащена Числами, як будинок хазарина – глиною.

●●●

…Шейх Абур купив на невільницькому ринку в Дербенті гарного хлопчика. Всі сусіди перестали з ним вітатись, а мулла в мечеті виголосив проповідь про розпусників, слуг диявола. Шейх сміявся з них, кажучи: «Якби Порядність могла говорити, вона стомилася б від обов'язку дякувати дурням – їх надто багато».

●●●

…Кавказ – дивний край. Тут так багато розбійників, що перестаєш згадувати жінок. Напевно, тому найвеселіші християнські ченці живуть у цих горах. Ніяке відлюдництво не обтяжливе серед неосяжної мстивості народів, не здатних любити ближнього свого.

Інжекція упорядників № 2

На цьому «Свідоцтво…» остаточно вичерпується. І ніколи б ми не знали продовження дивної і повчальної історії мандрів Олексія-Ратибора, якби не дивні видіння упорядників тексту після закінчення першої редакції перекладу «Свідоцтва…» Всього видінь було вісім: п'ять упоряднику-екзегету і три – упоряднику-етимологу. (Дивно те, що співвідношення кількості видінь – п'ять до трьох – повністю співпадає з обумовленим розподілом гонорару за переклад та редагування). Видіння не були послідовними й до кінця зрозумілими, але після складної й багатостопної праці над їх інтерпретацією стало за можливе доповнити текст, знайдений Савватієм у Новому Афоні, заключною частиною, яку упорядники умовно назвали «Ім'я трете – „Бог-Слово“». Всі події цієї частини історії Олексія-Ратибора відбуваються у Верхньому Єгипті, поблизу сучасного міста Асуан, восени 885 р. від P. X. Особливості останнього «Імені» в тому, що, на відміну від перших двох, воно поділяється на розділи, оповідь ведеться від третьої особи і в тексті ні разу не згадуються дійові особи жіночої статі. Упорядники просять у читачів пробачення за незавершеність деяких сюжетних ліній. Причиною цього стала певна непослідовність об'явлень, за яку приймачі видінь відповідальності не несуть.

Ім'я третє – Бог-Слово

Розділ І

(включає у себе видіння перше, друге і, частково, п'яте)

Спочатку було відчуття початку. З нічого вийшов безбарвний простір і розшарувався у невизначиму кількість площин, і всі вони підлягали ієрархії. Площина, ієрархічний ступінь якої був вищим за учнівський, але нижчим за жрецький, виявилась ландшафтом. Першими з невизначеності первинного ландшафту вийшли кольори, і було їх три: жовтий, зелений і буро-брунатий. Слідом за кольорами вийшли їх назви: Пустеля, Оаза, Ніл. Там, де кольори були прозоріші, народились поняття «вище» і «нижче»: гори піднялись, долини поопускались, і в найдовшу з них забився колір Нілу. Потім між великими речами з'явилося прагнення пошуків – і настав рух. Ніл полинув із півдня на північ, і з перерахованого вийшло те, що більше за всі визначення, – життя. Його іноді ще називають міфом.

Крізь первинну простоту рушили в усіх напрямах народженого об'єму складні, дуже складні і мислячі істоти Сущого: комахи, риби, звірята, птахи, люди. Деякі з них іще до народження мали ім'я, деякі набули його під час віддалення від первинності. Ті, що віддалилися від початків своїх дуже далеко, визначались кількома іменами. Найбільшу кількість імен Віддалення приторочило до людини, що прямувала на захід від Нілу, в долину Харра. При народженні цю людину назвали Ратибором. Потім він урятував когось із смертних і йому віддячили ім'ям Гафаха. Інші називали його Ратбер-хемегом. Його Вчитель дав йому таємне ім'я, і він не відмовився від нього ніколи. При кінці життя його будуть називати християнським іменем – Олексій, яке він дістав на честь Костантинопольського жебрака, що страждав і бачив Богородицю-Рятівницю. Ось скільки імен ішло обіруч цієї людини в ущелину Харра.

А на зелених берегах Великого Нілу про це не знали, і називали цю людину Габіром, тобто «тим, хто все вміє». Вмів він справді чимало, бо немає у Сущому вчителя кращого за мандри. Він лікував феллахів і коптів, арабів та християн за плату меншу, ніж символічна, – його полюбили. Спочатку всіх смішила його мова: арабською Габір говорив як сірієць; вимовляв м'яке «х» там, де щирий єгиптянин уживав тверде і вперте «ґ». Але з часом до того звикли.

Габір носив довгий плащ із нефарбованої тонкої вовни і чорний повстяний капелюх. Здавалося, що йому має бути дуже спекотно в такому одязі. Обличчя його потемніло від Сонця, мандрів і мудрості; всім відомо, що думки, довші за три слова, роблять шкіру темнішою. Очі його були блакитні і трішки сірі – від сумнівів. А бороду він не фарбував, і була вона в нього світло-попелястою, як у старих негрів із Нубії. А до широкого шкіряного пояса, чорного від часу і поту, був приторочений Магрібський меч.

Завдяки цьому мечеві Габір не боявся гостровухих пустельних шакалів і здичавілих псів, що мешкали в ущелині Харра з часів найперших династій фараонів. Шакали були дурні, а пси дуже мудрі: предок ватажка їхньої зграї служив у варті храму Амона ще при Рамзесах [132]132
  При Рамзесах– епоха XIX—XX єгипетських династій. Рамзес І став фараоном у 1306 р. до н. е. Рамзес XII скинутий з престолу у 1071 р. до н. е.


[Закрыть]. Коли Габір забив Магрібським мечем двох дурних шакалів, ватажок псів обнюхав їхні трупи і повідомив своїй зграї: «Це не простий меч, будемо зважати на це». І хоч скільки Габір ходив в ущелину, пси його не чіпали.

Він ніс на плечах папірусний кошик із глиняною посудиною, яку феллахи називають «сір». Перед подорожжю у безводну ущелину Габір набирав у шкіряний міх замулену нільську воду. Осіння вода ріки для пиття не придатна. Тому в місці прибуття він переливав воду в сір і ставив його вужчим кінцем на камінь із глибокою западиною. Просочуючись крізь пористу глину сіру, нільська вода очищалась і робилася прохолодною. Чисту воду Габір знову збирав мідним черпачком у шкіряний міх – так мав він в ущелині воду на добу й більше.

Мешканці нільських берегів дивувались Габірові: тричі за декаду він ходив до Харра. А там, окрім каменю, псів, шакалів і смердючого болота, не було нічого цікавого. Вони забули, що в ущелині був храм.

Він був збудований в часи Нубійської династії фараонів за наказом володаря Верхнього Єгипту Осохорна [133]133
  Осохорн І– другий фараон XXII династії, син Шешонка І, нубієць за походженням. Правив Єгиптом у 925—889 р. до н. е.


[Закрыть]. Так стверджував напис при вході. Святилище храму майстри видовбали у прямовисному стрімчаку серед північної частини скель Харра. Перед святилищем зробили озеро, яке сполучалося з Нілом наливним каналом. Присвятили храм богині Кадеш, що була дочкою і жінкою бога Пта [134]134
  Пта – бог-охоронець Нижнього Єгипту, де вважався верховним божеством до введення офіційного царського культу Амона-Ра.


[Закрыть]. Її знак – Трапеція – став брамою святилища, де на стіні каменярі вирізьбили зображення богині: оголена жінка стоїть на спині лева.

За тисячу років до появи тут Габіра озеро наповнили прозорою водою, верховний жрець запалив ладанку перед зображенням Кадеш, а володар Осохорн подарував новому храмові двадцять рабинь, що стали молодшими жрицями хтивої й мудрої богині.

Незмінність, протилежна часові, не вберегла храм Кадеш. Занедбані й хворі боги Єгипту, рятуючи свій безсмертний спокій, сховалися в знаках і зачинили їх, убивши жерців-тлумачів. Жриці подалися на північ, озеро перетворилося на болото, а ревні християнські ченці спалили храмове начиння. Важкі бронзові ґрати з брами-трапеції вкрали нубійці і храм почав забувати ім'я своєї богині.

З усіх речей Сущого руїни найкраще захищені від прагнень. Так жіноча спокуса безсила перед столітнім старцем. Де нема прагнень – нема й страждань; руїни уособлюють щастя світу. Вони – тверді уламки наявного, що здитинилось до умовності, сповитої пустельною колючкою. У філософській безнадії руїн іще сховано декілька таємниць; полохливі боги минувшини охороняють їх своїм хитрим безсиллям.

Габір-Ратибор знову і знову вирушав у святилище Кадеш. Спочатку він ішов ущелиною між стінами вивітрених сірих, червоних і білих скель. Де-не-де ще можна було побачити залишки прадавньої дороги, чотирикутні плити та постаменти знищених пам'ятників. Потім кам'яні щелепи Харра розсувались, уможливлюючи з'яву в пащі пустельних гір овальної долини, більший діаметр якої збігався з напрямом ущелини. У центрі долини, опираючись усеперемагаючому Сонцю Нубії, застигло кругле, поросле очеретом, болото. Цей залишок священного озера давно б висмоктала спека, якби не напівзруйнований канал Осохорна. У жовтні-листопаді, коли Ніл піднімався над піском Сахари, тисячолітня споруда живила болото свіжою вологою. Тоді повінь розламувала шкаралупу закам'янілого мулу і брудні хвилі котилися вглиб Харра, – болото розповзалося на всю овальну долину…

Габір обходив його північним берегом, потім піднімався щербатими сходами до чорного бескиду, що панував над долиною. Контрфорси у три людські зрости підпирали скелю, утримуючи на її гладкому лобі портал святилища Кадеш. На ньому нубійські каменярі видовбали зображення богині, лева та чемного Осохорна, що схилився перед нагою донькою Пта. Шість стовпців ієрогліфів розповідали про будівництво храму і красу його перших жриць. У тіні порталу дрімала вугільно-чорна темрява брами-трапеції.

На порозі святилища Габір-Ратибор запалював гніт каганця і входив до храму. При вході він ставив на камінь із западиною посудину-сір, залишав тут шкіряний міх. Він проходив вітальну залу з дванадцятьма колонами, анфіладу кімнат, де жриці насичували спраглих до кохання чужоземних прочан, і входив у залу підношень – кубічної форми, без вікон. Далі були ще дві невеличкі кімнати – зала верховного жерця і вівтарний склеп. Усе це Ратибор ретельно обшукав – ніяких натяків на схованку із заповітом Єремії не було. Число «Нун» і друге слово «Кадеш» на медальйоні розтлумаченню не піддавались.

Габір обмацав усі колони вітальної зали, шукаючи таємного знаку «чотирнадцятки» в кімнатах жриць. Але намарно. Нащадок Варуха сховав заповіт із надійною мудрістю Обраного.

В останній день вересня у залі підношень Габіру наснився сон.

Розділ 2

(включає у себе видіння третє й четверте)

Сон почався з колоса ефіопської полби. Полбу, або еммер (Triticum dicoccon), вирощували на берегах Нілу з часів фараонів. Мала вона коротке стебло, дванадцять-чотирнадцять зернин і брунато-золотистий колір у священну годину стиглості.

Саме полбою з ЧОТИРНАДЦЯТЬМА зернинами розпочалось нічне видіння Габіра. Він побачив велетенський колос еммера, вищий за мінарети Олександрії, і відчув себе його зерниною. Це відчуття тривало мить і півмиті, тобто трохи більше за Вічність. А потім із золотого простору полби вийшов золотий лев з головою, подібною до лев'ячої голови браслета Менгі-ханум, і спитав Габіра-Ратибора склавинською мовою:

– Що є Чотирнадцять?

І Голос Чорної Риби відповів левові:

– Берег Відкуплення!

І розпався колос велетенської полби на чотирнадцять частин, і вийшли з них чотирнадцять Послань святого Апостола Павла в одежах багряних, мов кров християнських мучеників на римських аренах. І Перше Послання до Коринтян сказало:

– Дзвін мідний!

На Габіра покотилися тисячі медальйонів із написом «Куш. Алеф. Кадеш. Нун. Кадеш». Він почав тікати від повені металевих кружал; і побачив перед собою золотого лева з богинею Кадеш на спині; і обличчя її було обличчям Оряни, а тіло – тілом Менгі. Богиня сказала:

– Таємниця моя є таємницею кохання.

А золотий лев додав:

– Кохання – найкраща із схованок для Таємного.

І вони щезли.

І блакитне Сонце піднялось у фіолетове небо. І крила були у Сонця, і голос сказав:

– Сталося!

Габір прокинувся й очі його зустрілися з жовтими очима пса. Ватажок зграї стояв біля входу в залу підношень. Він дивився на людину і людина дивилась на нього. Пес клацнув пащею й утік. Коли Габір вийшов у вітальну залу, то побачив, що шкіряний міх із водою роздертий, а сір перекинутий.

– Кляті пси! – подумав він хазарською мовою і почав збиратися у зворотній шлях.

Вночі він прийшов у селище Зель, де мав очеретяну хижу. Навіть тут Габір не зняв пояс і не відклав меча – розбійники на берегах Нілу були чисельніші за псів, шакалів, змій разом узятих. Він не зміг заснути і Число Чотирнадцять переслідувало його уяву невідступно, як розлючений вепр невдаху-мисливця. Так минула остання ніч вересня і настав жовтень.

Зранку до очеретяної хижі Габіра завітав Астерій – хлопчина з християнського монастиря, збудованого у печерах на північ від Харра. Три місяці тому Габір вилікував його від пропасниці і тепер хлопець щодня приходив, сідав у кутку вбогої оселі і дивився на «того, хто все вміє» очима, сповненими вдячності та цікавості.

– Що нового у святих печерах?

– Ніл піднявся на десять пальців, – сказав Астерій. Він був щасливим від того, що мудрий чужинець звернув на нього увагу.

Габір вийшов із хижі. Швидкий тропічний світанок минув і сліпучо-білий диск сплив на вершини східних гір. Відвикле від хмар небо спрагло всмоктувало в себе сонячне проміння і світлішало від насолоди, наповнюючи верхній світ Сущого істинною блакиттю. З очеретяного лабіринту здійнявся пташиний легіон, розпався на галасливі когорти і рушив до східного берега. Якийсь негр із довгого човна-дахабія випустив стрілу у зграю голубів. Габір загадав для себе: якщо той поцілить, він сьогодні знову піде до ущелини. Негр схибив.

Біля Габіра з'явився Астерій:

– Нашому пресвітеру [135]135
  Пресвітер (грецьк.) – священик.


[Закрыть]вночі знову боліла нога. Він не міг молитися, – сказав хлопець.

– Намастіть йому ногу цілющим мулом. Я тобі показував, де його брати.

– Ми вже різним мастили: і мулом, і жовчем чорної гієни, і кров'ю ластівки. Не допомагає, лікарю!

Хлопець благально дивився на Габіра. Очі в Астерія були великі й чорні. «Як у дитинчат газелі», – подумав учень Мелхиседека. І пішов до печерного монастиря.

Монастир був добре захищений від розбійників і гарячих вітрів пустелі. У прямовисній скелі за давніх часів видовбували неглибокі печери. Ченці углибили їх, з'єднали хідниками і закрили отвори розбірними дерев'яними щитами. Дістатися до печер тепер можна було лише за допомогою мотузяної драбини. Попід скелю працьовиті відлюдники понаносили грунту й мулу і зробили там городи. Від Нілу до садиби вони продовбали канал, який ретельно доглядали впродовж десятиліть. Монастир уже мав трьох визнаних святих і посилав своїх книжників на Сьомий [136]136
  Сьомий Вселенський Собор, або II Нікейський відбувся у Нікеї 787 р. Собор відновив поклоніння іконам.


[Закрыть]та Восьмий [137]137
  Восьмий Вселенський Соборпроходив у Константинополі у 866—867 р. На ньому відбувся «фотіонський» розкол (за іменем патріарха Фотія) Церкви на Західну і Східну.


[Закрыть]Вселенські Собори в Нікею та Константинополь. Навіть мусульманська влада поважала печерну оселю і дозволяла ченцям обмінювати в селищах овочі на тканину і сіль.

Коли Астерій привів Габіра до скелі, ченці працювали на городах. На мандрівного лікаря вони дивились вороже, вважаючи його іудеєм. Астерій намарно просив відлюдників впустити лікаря у печеру. До них вийшов настоятель святої оселі авва Несторій і довго розпитував Габіра про віру його. Учень Мелхиседека сказав, що вірить у Єдиного, але не зустрічав людини, яка б переконала його, що Ісус – Син Божий.

Несторій подумави і сказав:

– Нехай цей заблуканий муж лікує ногу авви Антонія. Може, авва Антоній вилікує його від облудних сумнівів, бо то чоловік праведний і вміє говорити з єретиками.

Хворого ченці спустили зі скелі в гамаку, до якого поприв'язували довгі мотузки. Внизу старого Антонія перенесли на ложе з нільського очерету. Авва був дуже худий, на обличчі мав сліди віспи і довга борода його від древності стала білою, як сніг Габірової вітчизни.

– Астерій казав мені про тебе, – промовив Антоній Габірові. – Якщо ти лікуєш без допомоги демонів, то оглянь мою ногу. Я бідний монах, але зможу розплатитися з тобою за лікування.

Габір не відповів і оглянув ногу.

Зовнішніх ознак хвороби на нозі не було. Він наблизив долоню до Антонієвого коліна і відчув холод. Десь глибоко, біля кісток, ховалася недуга. Він зняв із пояса лікарські ножі і попросив Астерія розвести багаття. Антоній молився Отцю Небесному.

Багато годин працював Габір біля хворої ноги авви: розрізав її і витягнув з плоті щось чорне й слизьке – демонське знаряддя болю.

Коли в рану була покладена замішана на свяченій воді мазь, а ногу оповили провареним у окропі папірусом, Антоній сказав:

– Благословенні мати твоя і батько твій, і вчителі твої, Габіре! Я обіцяв плату і я дам її тобі. Приходь завтра до моєї печери і нехай Астерій буде з тобою.

Розмова Габіра-Ратибора з аввою Антонієм у печері монастиря авви Несторія 2 жовтня 885 р. від P. X.

– Благословенна оселя ся! – сказав Ратибор, входячи до печери Антонія.

– Благословенні гості, що входять з миром! – відповів на вітання авва – Нога моя, завдяки Богові і тобі, Габіре, не болить. Демони ушкоджені і не в змозі тепер стати між моїми моліннями і Всеблагим. Але ти, – продовжував Антоній, – напевно чекаєш, чим заплачу я тобі за допомогу.

– Гроші мене не цікавлять, – посміхнувся Габір.

– Але тебе цікавить поганський храм в ущелині Харра, – Антоній на ліктях підвівся з ложа, – Астерій розповідав мені про твої подорожі у зруйноване капище.

Ратибор довго мовчав, дивлячись на кам'яну підлогу печери, де заблуканий мурах мандрував тріщинами в нікуди.

Потім запитав авву:

– Твоя мудрість назвала тобі ту річ, яку шукаю я в храмі Кадеш?

Замість відповіді Антоній зняв із шиї бронзовий медальйон. Він був близнюком Мелхиседекового кружалка.

– Отже, Заповіт Єремії вже знайдений? – хвилювання зробило очі Ратибора сіро-сталевими, але вишколене мандрами обличчя залишалося спокійним, як гірське озеро.

Антоній заперечливо похитав головою. Їхні погляди зустрілись і мандрівник Простору відвів очі від потуги, що йшла з очей мандрівника Безодні.

– Напис не розтлумачено до кінця, – сказав Антоній.

– Я не розумію, що означає «нун».

– Число Чотирнадцять.

– А його суть?

Антоній підняв медальйон до рівня очей і сказав:

– Я завжди здогадувався про неуважність людей Півночі. Ваше Сонце бліде й зів'яле – Істина висвічується люттю Південного Сонця. Уважно читай Біблію: чи не чотирнадцять років служив Іаків у Лавана; чи не чотирнадцять дітей народила Рахель, іудейська праматір [138]138
  Бут. 46:22.


[Закрыть]; чи не чотирнадцять днів пригощав друзів Соломон в Емафі [139]139
  3 Цар. 8:65.


[Закрыть]. А святий Матфей говорить у Благовісті: «Всіх родів від Авраама до Давида чотирнадцять родів; і від Давида до переселення у Вавилон чотирнадцять родів» [140]140
  Матв. 1:17.


[Закрыть]. Отже, свідчу я тобі, Габіре, сину Півночі, свідченням великим, істинним: Число Чотирнадцять є Числом Повноти Часів, Виповнення та Наповнення.

– Але, – заперечив Ратибор, – твоє пояснення, авво, не розкриває таємниці.

– Напис не розтлумачено щодо схованок храму, – погодився Антоній.

– А що означає друге слово «кадеш»?

– У Святому Письмі це назва оази, де зупинявся Мойсей на шляху до Ханаану. Там, на очах народу іудейського, він видобув зі скелі воду [141]141
  Числ. 20:13.


[Закрыть].

– У святилищі Кадеш немає води. Там тільки болото поблизу, – сказав Ратибор.

– Напис не розтлумачено, – повторив Антоній. А потім спитав:

– А чому ти не віриш в Сина Божого, Габіре?

– Чому маю вірити в нього?

– Без Сина Єдиний не зміг би створити Суще і позамежне Сущому.

Ратибор посміхнувся. Скільки вже вчених християн говорили з ним про Христа!

Він сказав Антонію:

– Ваш християнський мудрець Григорій Богослов у «Четвертому слові» сказав: «Син є просте і коротке відбиття природи Отця». Поясни мені, авво: навіщо Єдиному, відбиттям якого є Всесвіт, ще одне, коротке, відбиття?

Антоній поклав долоню на чоло своє і сказав:

– Ти не маєш жінки, мандрівний Габіре. Чи кохав ти колись?

– Так, – кивнув Ратибор, – я іноді натягав на свої рамена плащ Тезея. Але коли йшов на прю з Мінотавром, завжди дивувався, що в Аріадн коров'ячі голови.

– Ти несправедливий до жінок, – похитав головою Антоній. – Кохання є першою Істиною Творіння. Якщо ми збудуємо палаци і напишемо книжки, але від кохання не народяться діти, то хто буде жити в палацах і читати тексти?

– І це каже чернець-відлюдник? – здивувався Ратибор.

– Я не завжди був відлюдником, – сказав авва. – А навіть святий Апостол Павло каже: «Якщо я говорю мовами людськими та ангельськими, а любові не маю, то я – мідь брязкаюча, або кімвал дзвінкий… Любов ніколи не перестає, хоча й пророцтва припиняться, і мови замовкнуть, і знання щезне» [142]142
  Кор., 13:1—8.


[Закрыть].

– Але при чому тут розділення Єдиного на Отця і Сина?

– Ігнатій Антіохійський [143]143
  св. Ігнатій Антіохійський– 3-ій єпископ Антіохії у 69 – 110 pp.


[Закрыть], світоч Східного Богослов'я, писав у посланні до Римської громади: «Пристрасне прагнення моє розп'ято». Так і Діонісій Ареопагіт [144]144
  св. Діонісій Ареопагіт– 1-ий єпископ Атен, учень ап. Павла (І ст.).


[Закрыть]знав, що Імені Божому передувало пристрасне прагнення, вище за любов, перше за любов, від початку суще…

– Тобто? – розум Ратибора розкрився перед словами Антонія в увазі та очікуванні; так змучена спекою пустелі квітка розкривається назустріч прохололому вітрові з Нілу.

Антоній присів на ложі і підняв руку, немов прадавній пророк, що проголошує вирок Божий втопленому в гріхах народу. Але проговорив він тихо:

– Чому Єдиний, що існує вічно і є самодостатнім, розпочав Творення? Чому Той, хто вже є Всім, додав до Всього Суще? Що з'являється в тебе перед словом і справою?

– Прагнення, – так само неголосно відповів учень Мелхиседека.

– Саме так, – очі відлюдника палали серед руїни старого обличчя, немов Дух Небесний увійшов у них вогненним кущем Хоривської гори [145]145
  На горі Хоривській бог з'явився Мойсею у вигляді вогненного куща – неопалимої купини (Вихід 3; 1—6).


[Закрыть]. – Пристрасне прагнення породило Сина Єдиного – те прагнення, що не потребує знаків і вище за них. А тепер згадай, сину Півночі, в якому творінні людському між людиною й створеним нею не стоїть Знак?

– У творінні дитини.

– Ось чому святий Григорій сказав: «Просте відбиття». Чи треба бути мудрецем, утаємниченим у суть знаків, щоб зробити дитину?

Ратибор мовчав.

– Чи міг Сатана ушкодити сотворіння Сина, якщо між ним і Отцем не стояли знаки?

Ратибор заперечливо похитав головою:

– Ворог діє тільки через знаки. Він – знакова Істота.

– Чи розумієш ти тепер, НАЩО Отцеві Небесному Син Єдиносущний?

– Я буду думати. Ти розплатився, – сказав Габір-Ратибор.

Наступного дня він знову пішов до святилища Кадеш. По дорозі побачив, що закам'янілий мул у каналі Осохорна став вологим. Вода Нілу піднімалася щогодини і недалеким був час щорічного відродження Харра.

У гранітному гирлі ущелини двійко розбійників заступили Ратиборові дорогу. Вони були майже голі, брудні, смердючі й охлялі. Голод і відчай змусили їх вийти з пращею та дерев'яною палицею проти озброєної людини.

Ратибор ухилився від каменюки, випущеної з пращі, і витягнув магрібський меч. Побачивши сталеве лезо, розбишаки чкурнули геть. Ратибор наздогнав того, що мав пращу, і розвалив йому голову. Другий утік.

Ця пригода породила у Ратибора недобрі передчуття. Пам'ятаючи візит псів, він затулив браму святилища великими шматками гранітних плит. Робота втомила його: умостивши сір на камінь із западиною, він заснув.